Спортивні товариства і секції.
Прискоренню організаційного розвитку спортивного життя в значній мірі сприяв вихід спорту за рамки коледжів і аристократичних кіл і його поширення в суспільних організаціях буржуазії і трудящих (казино, клуби, гуртки читання, кафе, робітничі гуртожитки). У результаті росту інтересу до фізкультури і диференціації видів спорту у рамках цих суспільних груп утворилися спортивні секції. Пізніше деякі із них сформувалися у самостійні товариства. Розвиток у цьому напрямку був характерний в першу чергу для гімнастики, точніше, для тих країн, де спортивна діяльність виросла в основному із гімнастичного руху (Бельгія, Німеччина, Австро-Угорська монархія і Скандинавські країни). В Англії, США і британських домініонах, де спортивне життя складало відносно самостійну область, біля витоків його розвитку стояли крикетні, бейсбольні, веслувальні, велосипедні, легкоатлетичні, регбійні і футбольні клуби, які утворилися в основному на базі незалежних спортивних об’єднань. Організаційні одиниці, які об’єднували декілька видів спорту, формувалися тут тільки на базі релігійних закладів, колегій і підприємств. Особливо бурхливо розвивався рух за створення спортивних товариств у Англії, США, Німеччині, Італії, Нідерландах, Франції, Скандинавії, Південній Америці, Австралії та Канаді.
Загальнодержавні спортивні союзи.
В початковий період різні спортивні об’єднання функціонували у відповідності зі своїми власними правилами. Відповідно до законів буржуазного способу життя крупніші і авторитетніші об’єднання нав’язували свою волю дрібнішим і експлуатували їх через систему оренди спортивних майданчиків і залів. Узгодження норм діяльності в різних видах спорту із урахуванням потреб нового часу викликало необхідність створення спеціальних союзів із загальнодержавною компетенцією, які шляхом підготовки і проведення змагань, розробки єдиних правил сприяли розвитку фізкультурного руху. Вони вели облік колишніх і затверджували нові рекорди. У своїх щорічниках і журналах вони повідомляли про найважливіші переміни в тих чи інших видах спорту, регламент проведення змагань і зміни в правилах. Перша така організація була створена в 1858 році під назвою “Національна федерація бейсболу Сполучених Штатів”. В Європі вслід за англійською футбольною лігою (1863 р.) виникли бельгійська, німецька, італійська, нідерландська і французька гімнастичні федерації, англійські федерації регбі, плавання, парусного і ковзанярського спорту, веслування і легкої атлетики, французька і бельгійська федерації велосипедного спорту. В спортивному житті Австралії піонерами у справі створення федерації стали плавці, тенісисти, кіннотники, велосипедисти і футболісти, в Південній Америці – кіннотники і футболісти.
Шлях від утворення федерацій в окремих видах спорту до створення загальнодержавних керівних і координаційних органів, які будувалися на основі різних принципів і в різних організаційних рамках (національна ліга, рада у справах фізичної культури і спорту, спортивний центр), був уже набагато більше суперечливим.
Це пояснюється тим, що гімнасти і легкоатлети вважали свої види спорту головними у відношенні до всіх інших. Тому в Європі через боротьбу між федераціями гімнастики і легкої атлетики, яка явно відображала зіткнення інтересів різних соціальних груп, тільки перед самою першою світовою війною почалося утворення єдиних керівних організацій. В Англії конфлікт між любителями і професіоналами, який виник ще раніше, в США протиріччя між шкільними і позашкільними спортивними організаціями віддаляли об’єднання. Першими серед гігантських організацій, які виросли потім у спортивні федерації в США, були створені Атлетичний союз любителів гімнастики і легкої атлетики в 1888 році і його конкурент – Національний університетський атлетичний союз в 1906 році. В Австро-Угорщині аналогічну роль тимчасово відігравали гімнастичний і легкоатлетичний союзи.
Міжнародні спортивні федерації.
Інтерес до спорту став також поштовхом до проведення міжнародних змагань. В останній четверті ХІХ століття вслід за англо-американськими змаганнями з боксу і легкої атлетики і франко-бельгійськими з велосипедного спорту почали проводитися міжнародні зустрічі й з інших видів спорту. У зв’язку із безсистемністю перших крупних змагань, пізніше оголошених неофіційними чемпіонатами континенту, Європи та світу, свавіллям їх організаторів стало зрозуміло, що справжню спортивну цінність можуть мати тільки ті світові змагання, правила і умови проведення яких зарання узгоджуються на міжнародних форумах. Почерговість утворення міжнародних спеціалізованих спортивних об’єднань, яка показує також хід розвитку окремих видів спорту, була наступною:
Крім цих федерацій, створювалися також спортивні об’єднання, які функціонували на різних політичних, релігійних і “расових” основах. Про окремі з цих організацій йшлося у попередній лекції.
3. Формування наукових основ розвитку спорту.
Спеціалісти в області фізичного виховання, використовуючи досягнення природничих і суспільних наук останньої чверті ХІХ століття, всебічно вивчили вплив гімнастичних систем і спортивної діяльності.
Дослідження Івана Михайловича Сєченова (1829-1905) відкрили шлях до пізнання загальних закономірностей, які привели до формування нового погляду на питання фізичного виховання і спортивного тренування. В ході досліджень виявилося, що функціонування людського організму є єдиним цілим і невід’ємне від оточуючого середовища. Було встановлено, що різні фізичні вправи впливають не тільки на окремі групи м’язів, але і на функціонування внутрішніх органів людини і його душевні процеси, а також те, що при навантаженнях не можна використовувати закостенілі схеми, а слід приймати до уваги вікові та статеві особливості людини і навіть його індивідуальні схильності. В ході вивчення кровообігу в шкірі і слизистій оболонці було вказано на важливість метеорологічного загартування (повітряні ванни, сонячні промені, душ). У результаті тренування із використанням фізичних вправ поруч із зміцненням м’язів зростає паралельно витривалість організму, покращується бистрота точність рухів. Паралельно із готовністю здійснювати рухи у всьому організмі відбулися такі зміни, які забезпечили найбільш сприятливі умови для функціонування органів руху шляхом більш економної діяльності органів кровообігу і дихання.
Серед спеціалістів в області фізичного виховання, які працювали над науковим обґрунтуванням форм рухів, роль першопрохідців належала Георгу Демені, угорцю за походженням, і росіянину, Петру Францевичу Лесгафту. Георг Демені (1850-1917) на основі досліджень парижського Науково-дослідного інституту фізичної культури констатував, що “система рухів” в найбільш поширених німецькій і шведській гімнастках не узгоджується із закономірностями анатомії та фізіології. У них багато неприродних і формальних елементів. Результати їх впливів не були взаємопов’язані.
На основі проведеного аналізу Демені розробив наступну систему вимог, які пред’являються до фізичних вправ:
1. Повинна бути динаміка фізичних вправ. Слід уникати статичних, неприродних положень. Швидкість рухів повинна бути в зворотній пропорції до маси частин тіла, що рухаються. Так, наприклад, вправи руками потрібно виконувати із більшою, ногами і корпусом із меншою швидкістю і розмахом.
2. Для досягнення плідного впливу необхідні рухи із закінченою амплітудою. Не можна штучно, на півдорозі переривати вправи. Якщо одну групу м’язів напружити до повного скорочення, тоді протилежні м’язи потрібно повністю розслабити.
3. Рухи завжди повинні бути природними і розмашистими, а не “відривчастими” і “незграбними”, як у старих гімнастичних системах.
4. Ті м’язи, які не приймають участі в русі, в процесі виконання вправ повинні бути повністю розслаблені.
5. При розучуванні вправ завжди потрібно переходити від простих до складних, від більш легких до більш трудних, від відомих до невідомих.
Різні вільні вправи Демені розглядав як перехід до спортивних рухів. Спортивні рухи він поділяв на сім видів: ходьба, біг, стрибки, лазіння, підняття, ношення, метання і вправи “нападу та захисту”.
Демені виробив вимоги відносно фізичного виховання дівчат, узгодивши їх із потребами їх організму, що розвивається. В жіночій гімнастиці досить сильними були естетичні погляди.
Літературні праці Демені були найбільш досконалою теоретичною системою фізичного виховання в тодішню епоху. Не дивлячись на це, педагогічні та військові кола не підтримували його замислів, так як вони не були безпосередньо спрямовані на військову підготовку.
Колега Демені, професор Петро Францевич Лєсгафт досліджував фізичне виховання з точки зору суспільної ролі фізичної культури. Його запрошують до головного управлення військових навчальних закладів у Петербурзі і доручають спостереження за постановкою фізичної підготовки учнів. Лєсгафт протягом двох років вивчав фізкультурний і спортивний рух у західних країнах. Окрім відсталої фізичної культури в Росії Лєсгафт гостро критикував німецьку та шведську гімнастики. До досліджень він підключив і своїх слухачів.
Свої висновки відносно фізичного виховання у школі Лєсгафт виклав у роботі “Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку”. Основні положення його теорії можна об’єднати за наступним колом питань.
1. Системи фізичного виховання підлягають закономірностям фізіології. Паралельно із розвитком фізіології постійно потрібно переглядати і розвивати фізичні вправи.
2. Фізичне виховання є невід’ємним засобом формування гармонійно розвинутої людини. Тільки гармонійно розвинута людина здатна – у всіх областях життя – на оптимальну продуктивність із найбільш економічним використанням енергії і в найбільш короткий термін.
3. Гармонійний розвиток базується на єдності фізичних і духовних сил людини і відбувається при ведучій ролі свідомості.
4. Навчання фізичному вихованню по суті є частковою передачею навчального матеріалу, накопленого в ході історії.
5. Нормального фізичного розвитку можна досягнути тільки при наукова обґрунтованій системі “фізичної освіти”.
6. Навчальний матеріал, почерпнутий із наукової системи “фізичної освіти”, не охоплює всієї скарбниці знань, а тільки види рухів, що легко засвоюються у шкільному віці: такі, як ходьба, біг, стрибки, метання, боротьба, вільні вправи, ігри та туризм.
7. Фізичне виховання є функцією закономірностей педагогіки. В ході навчання велику увагу слід звертати на поступовість, послідовність, вікові особливості людини і принцип почерговості.
Лєсгафт не торкався соціальної суті фізичного виховання, заперечував користь спортивних змагань і вправ на спортивних приладах, принижував значення показових виступів. Не дивлячись на ці недоліки, Лєсгафт розробив багато положень, які мають вирішальне значення в теорії фізичного виховання.