ІІІ. Методика вивчення елементів фонетики, словотвору, граматики, орфографії, лексикології
28. Комунікативні функції мови. Вивчення розділу «Мова і мовлення».
Мова й мовлення – це новий розділ у курсі української мови в початкових класах. Введення його до програм та підручників дасть можливість учням дійти висновку, що мовлення – це діяльність, сукупність практичних умінь людини, які формуються в процесі спілкування (комунікації), це сам процес спілкування, а мова – це засіб спілкування, знакова система, яка використовується в мовленні (МС.Вашуленко).
Мовленнєва діяльність залежить від мовних знань. Опанування мовленнєвою діяльністю здійснюється в процесі навчання мови на комунікативні (мовленнєвій) основі, яка включає слухання, говоріння, читання і письмо. Наслідком мовленнєвої діяльності є текст (висловлювання). Мовленнєва діяльність має бути покладена в основу вивчення мови [1].
Перед методикою мови стоїть проблема забезпечити усвідомлення учнями комунікативної функції мови. І тому мовні і мовленнєві вправи на уроці мають використовуватись з метою комунікації (спілкування). Це і створення мовленнєвих ситуацій, і розвиток мотивації висловлювань, і вироблення вмінь накопичувати та систематизовувати для цього мовний матеріал, і робота щодо вдосконалення учнівських висловлювань [5, 12].
Граматика на відміну від традиційної (описової) має бути функціональною. Це допоможе школярам краще зрозуміти роль виучуваних мовних засобів у досягненні комунікативної мети, зорієнтованої на вираження думки, спілкування. Так, учні мають зрозуміти, що для художнього опису предмета використовуємо прикметники, трудовий процес описуємо за допомогою дієслів в певних формах; предмет можна описати в художній формі із застосуванням виражальних засобів, а також і в науково-популярній, де має місце точна, науково-достовірна характеристика [5, 12].
Усне й писемне мовлення – це форми реалізації мови як засобу спілкування, втілення її системи під час комунікативної діяльності. Усне мовлення – це сам процес говоріння, безпосередньо сприймається органами слуху, в ньому те, що хоче висловити мовець. Писемне мовлення – вторинна форма існування мови, фіксується на папері, написане можна осмислювати, читати, розуміти. Форми усного мовлення – діалог, дискусія, диспут, монолог, розповідь, переказування, звіт, доповідь; писемного – переказ, твори (опис, розповідь, міркування), ділові папери, тези, конспект, реферат).
Навчання рідної мови потребує комунікативного спрямування, щоб діти в процесі навчально-мовленнєвої практики навчалися використовувати мову, засоби спілкування для побудови усних і писемних висловлювань у певному стилі, враховуючи обставини мовлення. Отже, суттю комунікативної спрямованості навчання рідної мови є формування в учнів умінь розв’язувати комунікативні завдання з метою оволодіння спілкуванням.
За діяльнісно-комунікативного підходу робота з розвитку мовлення набуває більшої цілеспрямованості, оскільки в учнів формуватимуться конкретні мовленнєві вміння:
– будувати текст, спираючись на знання про його структурні елементи;
– створювати тексти різних типів (розповідь, опис та міркування) і стилів (художнього, науково-популярного, ділового) залежно від мети, ситуації та орієнтуючись на адресата висловлювання (М.С.Вашуленко).
Мовленнєві уміння – це здатність мовця виконувати мовленнєві дії відповідно до комунікативних умов і мети спілкування. Мовленнєві уміння тісно пов’язані з навичками, що являють собою способи реалізації комунікативних дій. Комунікативні уміння й навички формуються під час роботи над усним і писемним мовленням і вдосконалюються на основі знань граматичної і стилістичної основ мови. Робота над зв’язним мовленням – це специфічна галузь у загальній системі мовленнєвої підготовки учнів. В основі її лежать: 1) знання норм літературної мови та практичні вміння і навички володіння мовою, які вдосконалюються насамперед на уроках граматики, 2) уміння творчо використовувати лексичні, морфологічні засоби, що належить до різних стилів мовлення [20, 35-36].
Мета розділу “Мова й мовлення” – включити роботу над учнівським мовленням у сферу навчальної діяльності на уроці, дати учням елементарні відомості про усне й писемне мовлення, сформувати в них комунікативні уміння, необхідні для побудови власних висловлювань, та уміння спілкування, планувати своє мовлення, контролювати правильність сказаного та усувати припущені помилки [2,41].
До комунікативних умінь можна віднести:
– уміння визначати тему висловлювання і дотримуватись її меж;
– будувати висловлювання відповідно до його мети, основної думки та адресата мовлення;
– використовувати вагомі докази і факти для розкриття теми та основної думки висловлювання;
– будувати висловлювання послідовно (встановлювати причиново-наслідкові зв’язки між фактами і явищами, робити узагальнення й висновки);
– добирати тип і стиль мовлення залежно від мети і ситуації спілкування;
– використовувати різноманітні мовні засоби відповідно до типу, стилю, жанру висловлювання;
– удосконалювати висловлювання (коректувати усне й редагувати писемне).
Комунікативні уміння найбільш повно сформульовані Т.Ладиженською [16,199-200].
Внесення до програми цього розділу дає змогу розглядати основні мовні одиниці (речення, слово в його лексичному і граматичному значеннях, звуки мовлення) у взаємозв’язку, на основі зв’язного тексту. Цим досягається єдність двох нерозривних процесів: засвоєння теоретичних відомостей з мови і практичне застосування їх у навчальній мовленнєвій діяльності [2,41].
Під час опрацювання розділу “Мова й мовлення” особлива увага приділяється виробленню в учнів навичок культури мовлення і культури спілкування. Учні засвоюють важливі правила поведінки під час спілкування, ознайомлюються з особливими формами звертання, характерними для української мови, засвоюють інтонацію звертання. Цьому сприяє внесення до програми з української мови кличного відмінка іменників [2,41].
Про формування понять – сила голосу, швидкість (темп) мовлення, культура спілкування – див.: М.С.Вашуленко [5, 26-29].
У програмах для кожного класу орієнтовно визначається коло умінь, навичок та звичок, які стосуються етики мовленнєвої поведінки – уміння триматися із співрозмовником та в колективі, засвоєння лексичних засобів, тону та жестів під час зустрічі, прощання, різноманітних звертань [2,41].
У другому класі на вивчення цього розділу відводиться 10 год., у 3-му – 8 год., у 4-му – 5 год. Зміст за класами – див. [2; 46, 53, 60], відповідно. В усіх класах відводиться 1 година на два тижні на розвиток зв’язного мовлення, усного й писемного.
Ефективному засвоєнню учнями розділу “Мова й мовлення” допоможуть мовленнєві ігрові ситуації, які спонукатимуть дітей до висловлювань. Частину таких ситуацій закладено в системах вправ, що є в підручниках з української мови. Крім того, вчителеві треба самому опрацювати такі завдання, враховуючи тему уроку та характер можливих ситуацій спілкування.
Основні, обов’язкові принципи навчання під час вивчення розділу “Мова й мовлення”: 1) випереджувальний розвиток навичок усного мовлення, усна мовленнєва база учня є основою для навчання всім іншим видам мовленнєвої діяльності; 2) комплексний підхід до вивчення слова на уроці, що обумовлюється завданнями розвитку навички говоріння, бо процес висловлювання значною мірою залежить від розвитку сукупності навичок вимови, лексичної і граматичної; комплексний підхід до вивчення слова на уроці – головний шлях до визначення змісту уроку, а також його структурних компонентів; слово на уроці на основі тексту треба розглядати з різних сторін – зі звукової, орфоепічної, морфологічної, словотвірної, синтаксичної – залежно від змісту та цілей навчання і навичок говоріння;3) єдність роботи з мови й мовлення, тобто інтеграція навчальної діяльності.
Організація аналітико-синтетичної діяльності під час оволодіння мовленням здійснюється через систему методів, описаних в спеціальній літературі (М.Б.Успенський): 1) рецептивно-імітаційний (слухання та усне відтворення звука, складу, слова; 2) операційний (аналітичні та синтетичні вправи на рівні слова і речення); 3) творення текстів у процесі зв’язних висловлювань.
Знання цих методів і способів їх реалізації особливо потрібні вчителю початкових класів. У 1-му класі навчання ґрунтується більше на перших двох принципах. По мірі оволодіння мовленнєвим досвідом учні залучаються в процес зв’язного висловлювання. Вчитель має продумувати умови реалізації зв’язного висловлювання, добирати тему, зміст і форму. Розвиток розмовних навичок здійснюється на основі 3-х взаємопов’язаних видів мовленнєвої діяльності: слухання-аудіювання (накопичення мовленнєвих зразків), говоріння та читання (активізація лексико-граматичного досвіду).
З 3-го класу вводиться письмо – переказ тексту-розповіді в 40-70 слів; розповідь за малюнком, опорними словами в 4-5 речень; написання короткого листа про свої справи, привітання [2,60].
В усному мовленні виділяють вимовні, лексичні та граматичні навички. Показник сформованості навички говоріння визначається сукупністю рівнів розвитку кожної з них.
Робота над формуванням комунікативних умінь і навичок – це робота над змістом тексту, його логічною структурою і мовним оформленням. Щоб спілкуватись, людина має навчитись 1) швидко й правильно орієнтуватись в умовах спілкування; 2) вміти правильно спланувати своє мовлення; 3) відшукати відповідні засоби для передачі задуманого змісту; 4) вміти забезпечити зворотний зв’язок. Для набуття відповідних умінь використовуються різні прийоми: 1) створення мовленнєвої ситуації (розмова по телефону); 2) введення дидактичних ігор (навчальні речі); 3) сюжетно-рольові ігри (у транспорті, у магазині); 4) інсценування ситуацій (на уроці фізкультури, у столовій); 5) діалоги з ровесниками і дорослими; 6) інсценізація на основі даних текстів; 7) аналіз зразків усних висловлювань; 8) знайомство із зразками усної народної творчості(відтворення знайомих казок); 9) розповіді за змістом ілюстрації (серії сюжетних малюнків); 10) розповідь самостійно складених казок; 11) складання оповідань з наступним колективним аналізом та інші.
29. Формування уявлень про “Текст”. Методика вивчення розділу “Текст”.
Істотним недоліком традиційного навчання української мови в початкових класах було те, що засвоювані школярами відомості з різних галузей мовознавства мали розрізнений характер і не спирались достатньою мірою на текст, на елементарні відомості з лінгвістики тексту.
У початкових класах передбачається вивчення усіх рівнів мови в їх взаємозв’язку. Теоретичною основою цього підходу є положення про те, що мова є цільним явищем. Свідоме оволодіння нею як засобом комунікації можливе тільки за умови комплексного використання її лексичного складу, знань з морфології й синтаксису (граматики), словотворення, фонетики, орфоепії, а в писемному мовленні – ще й з орфографій та пунктуації (Т.Г.Рамзаєва). Мовні одиниці (речення, слово в його лексичному й граматичному значеннях, звуки мовлення) функціонують у взаємозв’язку в зв’язному тексті.
В основу шкільного мовного курсу покладено розділ “Текст”. Це дає можливість вивчати мовні одиниці (речення, словосполучення, слово, морфема, звуки мовлення) в структурі зв’язного висловлювання з опорою 1) на одержані учнями відомості про усне й писемне мовлення, 2) набуті елементарні текстологічні знання. Практикою доведені доцільність та можливість ознайомлення молодших школярів з поняттям текст та деякими його ознаками вже з 1 класу.
У програмі цей розділ вміщений після розділу “Мова й мовлення”. На його вивчення по класах відводиться: 2 кл. – 8 год., 3 кл. – 13 год., 4 кл. – 13 год. [2; 47, 53, 60].
Текст – це одиниця мови, є її найвищим рівневим поняттям після звуків мовлення (фонем), морфем, слів, словосполучень і речень. Він є і одиницею мовлення, бо виражає завершене висловлювання (М.С.Вашуленко).
У процесі мовленнєвої діяльності учні дають зв’язні відповіді на запитання, виконують творчі роботи. Результатом цієї діяльності є текст (продукт мовлення), синонім до слова – висловлювання. Вивчення української мови спрямоване на формування в учнів уміння передавати думки в усній чи писемній формах, тобто компонувати текст.
Під час вивчення розділу “Текст” учні ознайомлюються в практичному плані з найголовнішими ознаками тексту: 1) тематична єдність, 2) основна думка, 3) заголовок, 4) зв’язність та основні засоби міжфразового зв’язку, 5) структура і типи текстів.
Зазначені відомості щодо тексту вводяться в процес навчання української мови через спостереження за відповідними мовними явищами, що виявляються в тексті (зв’язному усному висловлюванні). Це й сприятиме осмисленню учнями власної мовленнєвої практики.
Молодші школярі, які навчаються за програмами чотирирічної початкової школи, мають оволодіти на доступному для них рівні за допомогою відповідного текстового матеріалу такими практичними вміннями:
– відрізняти текст від окремих речень (навіть об’єднаних спільною темою);
– визначати тему висловлювання;
– оцінювати наявний у тексті заголовок, співвідносити його з темою тексту або головною думкою;
– вибирати з-поміж даних заголовків найбільш відповідний до тексту;
– знаходити в тексті ключові слова, речення, які відображають головну думку;
– виявляти окремі засоби міжфразових зв’язків і користуватися ними у власних висловлюваннях;
– визначати і самостійно створювати структурні одиниці тексту (зачин, основну частину, кінцівку);
– розрізняти основні типи текстів – розповідь, опис та міркування, виявляти найважливіші лексичні показники кожного з названих типів ([2;47,53,60]).
Крім роботи, пов’язаної з аналізом текстів-зразків, важливо формувати в учнів уміння дотримуватись текстологічних вимог при побудові власних висловлювань:
– забезпечувати тематичну єдність і зв’язність викладу думки;
– розкривати задану тему, дотримуватись логіки викладу;
– виражати в тексті його головну думку;
– добирати відповідний заголовок (якщо ставиться таке завдання), який відображав би тему або головну думку висловлювання;
– правильно використовувати засоби міжфразового зв’язку;
– забезпечувати в тексті наявність усіх його структурних компонентів (складові частини – зачин, основна частина, кінець);
– додержувати найтиповіших особливостей, характерних для різних типів тексту (розповідей, описів, міркувань), створюваних у заданому стилі науково-популярному (науково-пізнавальному) чи художньому.
Необхідно привчати учнів стежити за розвитком думки під час слухання або читання, помічати в тексті найважливіші слова для висловлювання думки, осмислено членувати тексти на складові частини, визначати думку тексту.
Під час побудови власних висловлювань важливо наочно розкривати дітям особливості текстів залежно від того, 1) кому вони адресовані, 2) від мети і 3) загальної ситуації мовлення.
У навчальному процесі важливо створювати навчальні ситуації, які б спонукали б учнів до безпосередніх висловлювань (творення власних текстів). Для цього вводяться сюжетно-рольові ігри. При цьому варіюється уявлюване місце дії (у класі, в автобусі, в лісі, в магазині), співбесідники (товариш, молодший братик, мама, дідусь), мета висловлювання (про щось розповісти, повідомити, описати якийсь предмет, явище, довести певну думку).
Зв’язні усні та писемні розповіді учні вчаться будувати за сюжетними малюнками, ілюстраціями в підручниках, змістом прослуханого і прочитаного самостійно, за кадрами діа- і кінофільмів, за власними спостереженнями.
Типи текстів . За функціонально-смисловим призначенням тексти діляться на три типи: розповідь, опис, міркування. У назвах запрограмована особливість кожного. Текст-опис створює загальне уявлення про предмет, явище. В основу кладуть найпростіші ознаки описуваного об’єкта. Тексти-міркування на своєму початку містять тезу (твердження). А далі – доведення чи спростування.
З текстами розповідного характеру учні знайомляться на сторінках букваря, на уроках читання. Структурні компоненти тексту-розповіді – зав’язка, розгортання подій, кульмінація та розв’язка. Вони прямо співвідносяться з одиницями тексту – зачин, основна частина, кінцівка. Головне призначення текстів-розповідей – відтворити хід зображуваних подій, показати, як розвивалась та чи інша подія.
Для текстів-розповідей характерними є: дієслова-присудки можуть стояти не тільки після підмета, але й перед ним, тобто спостерігається зворотний порядок слів. Спостереження показують, що порушення в тексті-розповіді логіки вживання дієслів певного часу є однією з найпоширеніших мовленнєво-логічних помилок в роботах молодших школярів (М.С.Вашуленко).
У тексті-описі характеризуються явища природи, предмету, особи; констатується наявність чи відсутність тих чи інших ознак. Для цього використовуються дієслова дійсного способу. Граматично мовлення найчастіше виражається 3-ою особою. Опис може бути в будь-якому часі, але перерахування ознак має подаватися без змішування часових форм.
За стильовими ознаками тексти-описи можуть бути різним. Вони можуть належати до наукового (науково-популярного) і художнього стилів. Науковий опис характеризується впорядкованістю перелічення ознак, повнотою опису, точністю, наявні слова-терміни. Художні описи створюються за допомогою художніх засобів – епітетів, метафор, порівнянь. Можуть бути і елементи характеристики (в кінці тексту).
У підручниках часто трапляються висловлювання різних типів: у розповідь украпляються елементи опису або міркування.
Тема, зміст, ідея (головна думка) тексту . Текст – це тематична, змістова й граматична єдність речень у його складі. Це об’єднане певною темою (думкою) висловлювання, до якого можна дібрати заголовок, який має відображати його тему. Отже, тема – це те, про що розповідається у висловлюванні. До основи будь-якого тексту відносимо також зміст (реалізація теми, висвітлення її) та ідею – головна думка. Правильно побудований текст відзначається цілісністю теми, змісту та головної думки. Узагальнена форма теми – заголовок.
Речення в тексті зв’язані між собою не тільки змістом, а й граматично. Цьому сприяє порядок слів у реченнях, вживання синонімів, особових займенників, часових прислівників. Граматичний зв’язок між реченнями досягається часовою узгодженістю дієслівних форм.
Робота над заголовком нерідко проводиться формально: не розкриваються істотні функції заголовка в тексті, його органічний зв’язок з темою або метою висловлювання. Тому дітям важко добирати заголовки.
Для розвитку текстологічних понять у дітей треба пропонувати спочатку вибрати з поданих заголовків той, що найбільше підходить до даного тексту. Найчастіше діти добирають загальні заголовки. Тому треба звертати увагу на тему і мету тексту.
Будова тексту. Текст складається з трьох структурно-смислових частин: зачину, основної частини і кінцівки. Знання цих частин важливе для формування вмінь будувати власні висловлювання. У зачині повідомляється основна думка висловлювання. Цим самим зачин виконує важливу функцію – подає комунікативну установку. В основній частині розкривається тема тексту. Читач дістає уявлення про головне і чому текст має таку назву. Розповідь підсумовується в кінцівці тексту. Нею завершується розвиток теми.
Вивчаючи будову тексту, даємо деякі текстологічні знання (на основі лінгвостилістичного аналізу). Перш за все – це специфічне оформлення початкової і заключної частин. Нерідко текст розпочинається реченням, що є зачином (“Їхав Петрик з мамою трамваєм”). У зачині вживаються характерні дієслівні форми (вступив, прилетів, спалахнули, починався), відповідні прислівники (спочатку, цієї осені, зранку). Своєрідність зачину спостерігаємо в художніх творах, в казках (Чи знаєте ви, чому берізки взимку сплять? Жив-був…).
Завершується текст кінцівкою, підсумком (“… А найприємніше від усіх було Петриковій мамі”). Вона характеризується специфічними лексичними засобами, які дають загальну оцінку явищу, події, особі, її вчинкам. (“То ж скажемо всі гуртом велике спасибі Букварю” – А.Костецький. Світло Букваря). Нерідко тексти морально-етичного спрямування завершуються народними прислів’ями, крилатими словами.
Зачин і кінцівка нерідко добре співвідноситься між собою за змістом та основною метою. Завершеність тексту залежить від наявності та відсутності в ньому кінцівки.
Всі знання, уміння й навички учнів, пов’язані з текстом, є міжпредметними. Майже на всіх уроках використовуються в процесі навчання, різної навчальної діяльності тексти всіх типів – розповіді, описи, міркування. На уроках фізкультури вчителеві й учням доводиться зв’язно викладати правила й порядок проведення сюжетно-рольових та інших рухливих ігор., послідовність виконання фізичних вправ.