2. Методика розвитку усного і писемного мовлення.
3. Методика класного і позакласного читання.
4. Методика вивчення елементів фонетики, словотвору, граматики, орфографії, лексикології.
Визначення способів керівництва навчально-виховним процесом перш за все залежить від суті мовного матеріалу, його природи (характеру). Саме цим керуємося під час визначення технологій навчання з методики мови. Отже, методика тісно пов’язана з мовою, її змістом, системою та структурою, тому не випадково стосовно методики мови вживають термін лінгводидактика.
Відбір наукових лінгвістичних понять відповідно до методичних принципів навчання, з’ясування послідовності вивчення, методичних шляхів ознайомлення; визначення способів використання здобутих знань і вмінь з мови в активній мовленнєвій діяльності; добір ефективних методик викладання з урахуванням мовних і мовленнєвих засад – все це основні завдання лінгводидактики.
Навчання рідної мови в початкових класах спирається на такі загальнодидактичні принципи:
1 – науковість (важливий у подоланні розриву між навчальними програмами з української мови і сучасною лінгвістичною наукою; це достовірність виучуваного матеріалу, відповідність його лінгвістичній науці, правильне розкриття суті мовних явищ та їх ознак; приклад – звуки і букви, співвідношення їх, класифікація речень тощо).
2 – доступність (відповідність викладу виучуваного матеріалу віковим особливостям дітей, їх можливостям). Значний внесок у розробку цього принципу вніс відомий дидактик Л.Занков, який відстоював необхідність й можливість навчання в початкових класах на високому рівні труднощів Він вважав, що врахування потенційних можливостей молодших школярів є недостатнім для розробки оптимального курсу навчання рідної мови.
3 – розвиваючий характер навчання. Засвоєння історично накопиченого багатства знань і вмінь з мови вимагає від учнів відповідних зусиль мислення і розумової праці. Л.Занков відстоював такий рівень навчання, який є доступним для учнів, але разом з тим вимагає для них серйозних розумових зусиль.
4 – наочності. Цей принцип треба розуміти дещо ширше. Це не тільки використання тих дидактичних засобів (картини, малюнки, схеми, таблиці, натуральні об’єкти), які діти сприймають зором, а й саме мовлення, його правильні зразки. Вони можуть бути подані вчителем, окремими учнями або в записі на магнітній стрічці чи платівці. К.Д.Ушинський радив у навчанні молодших школярів рідної мови спиратись на якнайбільшу кількість аналізаторів (на слуховий, на зоровий, мовленнєво-руховий, у психології – кінестетичний, на моторний), оскільки всі вони у взаємодії сприятимуть засвоєнню мовних понять в усіх властивих для них виявах.
5 – систематичності і послідовності. Цим досягається поступове нарощування труднощів. Йдеться про мовні факти і явища в цілісній системі. Програми початкових та середніх класів з мови побудовані спіралевидно. Цим передбачається поступове розширення і поглиблення теоретичних відомостей з різних розділів науки про мову (від класу до класу; при переході від початкової ланки до середньої).
6 – наступності і перспективності. Цим принципом передбачається встановлення зв’язків між матеріалом, що вивчається, і наступними розділами і темами, намічаються перспективні лінії формування мовних знань і мовленнєвих умінь від класу до класу, від початкової ланки до середньої. Нова структура початкового курсу української мови достатньо зорієнтована на структуру цього предмета в середній ланці. Відомості, що їх здобувають учні початкових класів з різних сторін мовознавчої науки, а також мовленнєвознавчі поняття співвідносяться з тими, які належать до змісту навчання мови в середній ланці. Такий спіралевидний принцип у побудові програми з української мови в середній школі сприятиме реалізації системи безперервної освіти, запроваджуваної в нашій країні.
Проектування загальнодидактичних принципів на методику навчання мови, обґрунтування специфічних методичних принципів навчання та виявлення шляхів реалізації – це головні завдання методики навчання української мови в початкових класах.
Засвоєння рідної мови для кожної людини – це своєрідний ключ, засіб пізнавальної діяльності, “канал розвитку інтелекту” (М.Жинкін). Для майбутнього вчителя знання мови вкрай необхідні, бо методика навчання мови – це лінгводидактика. І мовну освіту молодших школярів, і мовленнєвий розвиток забезпечуємо завдяки знанням з мови.
Учні засвоюють відомості з фонетики, лексики, граматики, стилістики. Ці відомості складаються із сукупності понять і правил. Вивчення мови – це засвоєння тієї сукупності мовних знань, які забезпечують формування мовленнєвих умінь і навичок, необхідних кожній людині упродовж усього життя. Реалізація мови в мовленні здійснюється в процесі мовленнєвої діяльності (формується мовленнєва компетенція) [20].
2. Завдання початкового (підготовчого, пропедевтичного) курсу рідної мови. Комунікативно-діяльнісний підхід до навчання української мови в початкових класах.
Демократичні перетворення, що відбуваються в суспільстві, потребують нових підходів до навчання української мови в закладах освіти, і передовсім у загальноосвітній школі.
У “Концепції навчання державної мови в школах України” [1] визначені основні цілі початкового (пропедевтичного, підготовчого) курсу української мови: 1) виховання поваги і любові до рідної мови, бажання її вивчати і краще знати, гордитися нею; 2) вироблення вмінь висловлюватися в усіх доступних формах, видах, типах і стилях мовлення та культури спілкування; 3) формування початкового уявлення про мовну систему одиниці мовних рівнів у їх взаємозв’язках. Останнє (п.3) становить основний зміст лінгвістичного компонента.
Заняття мають включати систематичні спостереження за явищами живого мовлення, читання художніх творів, їх переказ, конструктивні і творчі вправи, зразкове ведення словників тощо. Завдяки цьому в дітей розвиватимуться в комплексі основні вміння – слухати, говорити, читати, писати. Обсяг теоретичних відомостей з мови має бути мінімальним. Курс будується, при збереженні певного порядку розміщення навчального матеріалу, в основному концентрично, спіралевидно (колами). Такий підхід передбачає необхідність і дає змогу повертатись до раніше вивченого для кращого його засвоєння.
Водночас уявлення молодших школярів треба збагачувати у конкретній формі про навколишній матеріальний світ і світ ідеальний (добро і зло, прекрасне, честь і безчестя, вірність і зрада, чуйність, черствість, ввічливість і грубість), знайомити з побутом, традиціями і звичаями українського народу, виховувати любов до рідної землі, культури (етнокультурознавчий компонент).
Необхідно також формувати мислення учнів початкових класів: уміння порівнювати конкретні предмети, узагальнювати, виділяти головне, робити висновки, проводити аналогію (методологічний компонент).
Відповідно до нових цілей навчання мови (як державної) у змісті програм виділяється два істотних боки: 1) предметний, тобто понятійно-лінгвістичний, та 2) діяльнісний, що передбачає активну участь школярів у навчальному процесі, де особливе місце належить мовленнєвій діяльності (М.С.Вашуленко). Отже, в початковому курсі рідної мови є дві складові частини: мовленнєвий розвиток школярів та їх мовна освіта. Мовленнєва діяльність постає одночасно метою, змістом, формою і засобом навчання. Їй треба давати перевагу. Зміст усього курсу визначається на основі комунікативно-діяльнісного підходу (вироблення вмінь висловлюватися в усіх доступних формах, видах, типах і стилях мовлення та культури спілкування).
Основні методичні принципи, за якими визначається співвідношення між двома боками навчального предмета і на яких базується їх реалізація, є такі: 1) у системі навчання має забезпечуватись органічний зв’язок мови і мовлення, мовлення і мислення, а також постійне тренування учнів у вираженні думок; 2) мовні знання (теоретичні відомості) у цій системі не є самоціллю, а важливим засобом формування, породження й удосконалення думки, що відбувається в процесі побудови висловлювань; 3) мовні знання, мовленнєві вміння та навички розглядаються як умова й компонент розвивального навчання (М.С.Вашуленко).
Слабкою стороною традиційної системи навчання з мови було 1) те, що в основу курсу з рідної мови було покладено лінійний опис рівнів мовної системи, починаючи від фонетики і графіки й закінчуючи синтаксисом; 2) відсутність функціональної зорієнтованості цих знань. Переважав системно-описовий, а не комунікативно-діяльнісний підхід. Пропоновані в підручниках теоретичні відомості недостатньо спирались на текст. Адже саме в тексті мовна одиниця будь-якого рівня функціонує, входячи до структури одиниць вищих над нею рівнів: лексичне значення і граматичні функції слова виявляється у словосполученні, реченні, тексті.
За нових підходів, кожне мовне явище (лексичне чи граматичне) має опрацьовуватись з чіткою орієнтацією на застосування його в мовленнєвій практиці. Однак ще є необхідні спеціальні знання, які мотивують, регулюють й вдосконалюють цю діяльність і створений у її результаті текст (висловлювання). З огляду на це в основу шкільного мовного змісту покладено розділ “Текст”, що дає можливість вивчати всі мовні одиниці (речення, словосполучення, слово, морфема, звуки мовлення) у структурі зв’язного висловлювання з опорою на одержані учнями 1) відомості про усне й писемне мовлення, 2) набуті елементарні текстологічні знання.
Діючий початковий курс навчання української мови побудований з опорою на зазначені підходи та з врахуванням провідної мети і вікових можливостей учнів. Він складається з таких взаємопов’язаних розділів: 1). Мова і мовлення. 2). Текст. 3). Слово належать також і підрозділи “Значення слова”, “Будова слова” і “Частини мови”. 4). Звуки і букви. Таке структурування навчального матеріалу дає змогу вивчати всі мовні одиниці – речення, слова, звуки мовлення – на основі загального висловлювання (тексту), а також з опорою на одержані відомості про усне й писемне мовлення та текст.
Отже, зміст шкільної мовної освіти будується не за логікою лінгвістичної науки, а за таких основних змістових ліній – 1) комунікативної, 2) лінгвістичної, 3) культурознавчої та 4) діяльнісної (методологічної). Кожна з цих ліній має відповідне змістове наповнення.
Комунікативна змістова лінія. – Мовлення, усне й писемне, основні ознаки (артикуляція, інтонація, паузи, темп, сила голосу, логічні наголоси; оформлення речень, тексту, вживання великих літер, розділових знаків, друковані та рукописні тексти). Етикетні норми спілкування: увага до співрозмовника, повага до думки іншої людини, форми вираження ввічливості зі значенням прохання, відмови, побажання подяки, вибачення, запрошення, вітання та інше. Переказ (усний й письмовий) тексту-розповіді, опису за колективно складеним планом. Усне й писемне висловлювання на вільно обрану чи задану вчителем тему про почуте, прочитане, побачене.
Лінгвістична змістова лінія. – Текст, будова; тема і основна думка, заголовок, абзац; навчальні тексти художнього, наукового і ділового стилів (практичне ознайомлення). Речення, види простих речень за метою висловлювання; головні (підмет і присудок) і другорядні члени; однорідні члени речення; уявлення про складне речення (найпростіші види). Слово, лексичне значення; багатозначні слова; найуживаніші синоніми, антоніми, омоніми; уявлення про фразеологізми; навчальні словники; тлумачний, фразеологічний; будова слова, основа й закінчення, корінь, префікс, суфікс, спільнокореневі слова. Частини мови іменник, прикметник, дієслово, особові займенники, числівники, найуживаніші прислівники, прийменники, сполучники; загальні відомості про рід, число, відміни іменників; змінювання прикметників за родами, числами, відмінками; час, особа, число дієслова; змінювання особових займенників за відмінками; дієслівні форми на -шся, -ться. Звуки і букви – голосні і приголосні звуки; алфавіт; склад; наголос, наголошені і ненаголошені голосні ; приголосні м’які й тверді, дзвінкі й глухі; найуживаніші правила вимови голосних і приголосних звуків.
Правопис – вживання великої букви; позначення ненаголошених [еи], [ие], що перевіряються і не перевіряються наголосом (з орфографічного мінімуму); позначення приголосних у коренях слів, що перевіряються і не перевіряються правилами (з орфографічного мінімуму); позначення подовжених м’яких приголосних на письмі; роздільне написання прийменників з іменниками; вживання апострофа; написання “не” з дієсловами; вживання розділових знаків у кінці речення; коми при однорідних членах речення без сполучників і зі сполучниками а, але.
Культурознавча змістова лінія – система значень слів-понять, ідей, культурного досвіду української нації, відображених у навчальних текстах, приказках, прислів’ях, ілюстраціях, фонозаписах та інших засобах, що засвоюються дітьми під час спілкування у сферах відношень: “Я – я”, “я – ти”, “я – ми”, “Батьківщина, рідна мова”, “я – природа”.
Діяльнісна змістова лінія (методологічна) вміння аналізувати, порівнювати, виділяти головне, узагальнювати (практично) на матеріалі мовних одиниць, що належать до різних рівнів мовної системи. Уміння здійснювати мовленнєву діяльність в усіх її мовних видах – слухання, говоріння, читання й письмо [3].
Зазначене спрямування (практичне) в навчанні рідної мови має забезпечити формування мовної особистості – людини, яка вільно й легко висловлюється з будь-яких питань, виявляючи високий рівень мовної культури, дбаючи про якості свого мовлення [6].
Мовленнєва практика учнів має ґрунтуватись не тільки на мовній системі, а на діяльності спілкування. Навчання рідної (державної) мови повинно відповідати сучасним суспільним і особистим потребам мовленнєвого розвитку учнів [1, 16].