Стародавня Месопотамія та її історія.
1. Природа та населення Межиріччя.
Для розвитку цивілізацій Ближнього Сходу найбільше значення мала частина землі, що оточувала гірскі області Палестини, Вірменії і Ірану, так званий Родючий півмісяць. Щоб уявити собі увесь Родючий півмісяць, потрібно в уяві обійти півколо вздовж цих областей. Від долини Нілу на південний-захід він відділений більш 200-километровою смужкою пустелі, що лежить між дельтою, Середземним, Червоним і Мертвим морями. Потім він проходив через родючу долину ріки Оронт і через Сірію виходив в долину двох не меньш великих , ніж Ніл, річок Передньої Азії Тигра і Євфрата.
Давньогрецькі географи дали назву рівнинній області між Тигром і Євфратом, яка була розташована в середній і нижній течії цих річок - Месопотамія ( “Межиріччя”). З півночі і сходу її кордонами були гори Вірменії і Ірану. На заході лежали степи Сірії і півпустелі Аравійського півострову, а з півдня омивали води Перської затоки.
Вся Месопотамія географічно і за природніми умовами поділяється на дві частини: Верхню Месопотамію і Нижню Месопотамію ( її часто називають Дворіччя). Якщо Верхня Месопотамія- це пагорби і степи, то Нижняя - це болотистая рівнина, що утворена наносами мулу Тігра і Євфрата. У Верхній Месопотамії клімат дуже сухий і землеробство було можливе тільки на пагорбах, куди вітри з Середземномор”я приносили вологу в зимовий період. У Дворіччі землеробство було можливе тільки за наявності зрошення, тому що пекуче сонце ( температура нерідко досягала 60 градусів) перетворювало землю в пустелю вже в декількох кроках від ріки .
Літо починається в середині березня та триває до кінця листопада. Зима фактично була не довше 8 тижнів. Тому вже в лютому на зелених луках можна було випасати худобу.. В нижній течії ріки часто змінювали течію і утворювали болота і озера.
Повінь річок починалась весною, коли в горах Вірменії танув сніг і йшли дощі. Першою розливалась ріка Тигр(у березні), на два тижні пізніше - Євфрат.На відміну від Ніла найбільший рівень води припадав на той час, коли йшло достигання хліба ( червень-липень), тому нормальний врожай міг бути забезпечений лише за умов, якщо води будут своечасно відведені в канали і водоймища, де вони будуть зберігатись для поливу хліба восени, після другого посіву. Під час повіні рівень води підіймався на 10-12 метрів вище звичайного рівня. Вода знищувала дамби та заливала поля,знищуючи посіви. В дельті повінь дорповнювало морське затоплення, коли хвилі з Перської затоки заганяли воду далеко на материк.
Перші жителі поселились у Нижньому Межиріччі, в основному вздовж Євфрату, так як, в той час, долина Тігру була мало придатна для будівництва іригаційних споруд. Після заселення, райони Месопотамії отримали свої назви. Вони іменувалися: область Нижньої Месопотамії - Вавілонія. Південну частину жителі називали -Шумер , а північну - Аккад Пейзаж цієї країни являв собою пагорби серед степного ланшафту. Землі Верхньої Месопотамії отримали назву - Ассірія. Остання була переважно гірською країною.
Не пізніше IV тисячоліття до н.е. на крайньому півдні Месопотамії виникли перші поселення. Вчені назвали народ, який залишив ці пам”ятки - шумерами . Напевно шумери вже застали тут племена, які говорили іншими мовами, але поступово шумери зайняли всю територію на півночі від района сучасного Багдаду, а на півдні до Перської затоки. Проблемою лишається питання про походження шумерів. Останні розкопки датських вчених на сході Аравії та о-ві Бахрейн (стар. Дільмун) виявили там поселення подібні до культури Убейд. Але скоріше всього пробатьківщину шумерів слід шукатина схід або південний схід від Дворіччя. Мова шумерів продовжує лишатись загадкою. Вона немає аналогій з тюркськими, кавказськими, етруськими і іншими мовами. Зараз спеціалісти вважають що культура Убейд (кін.V - поч. IV тис. до н.е.ф) е вже шумерською. Приблизно в 3000 р. до н.е. шумери вже знали письмо і вміли читати. Вони вирощували ячмінь, пшеницу, льон, випасали стада великої рогатої худоби, кіз і овець. Вони запозичили в місцевих жителів прийоми штучного зрошення.
В північній частині Месопотамії починаючи з першої половини III тис. до н.е. сосідями шумерів були семіти . Вони прийшли з Сірійського степу і були скотарями. Вони говорили на двох діалектах аккадської мови - ассірійському і вавілонському. Ця мова належала до афразійської або семіто-хамітської мовної сім”ї. Крім цих племен в Месопотамії, в різний час, жили племена касситів, куттів, амореїв, хурритів і арамеїв. Вони приходили в різний час і поселялись в районі річок Тигр і Євфрат.
В той час, про який йде мова шумери і семіти були основними жителями цих місць. Проте шумери вийшли на перше місце завдяки тим досягненням в розвитку, які привели до утворення держави. Між людьми, що говорили різними мовами не було етнічної ворожнечі. Всі жителі Нижньої Месопотамії називали себе однаково “чорноголовими (по шумерські “санг-нгіга’”, а аккадською мовою - “ка’каді”).
Пізніше шумери і семіти зливаються. Семіти асимілювали шумерів і їх мова витісняє шумерську. В кінці ІІІ тис. до н.е. в Месопотамію починає проникати з Сирійського степу нова хвиля західносемітських скотарських племен. Жителі Вавілонії називали їх амореями. Назва походить від аккадської назви Сирії “Амурру” - “Захід”. Вже в кінці ІІІ тис. - поч. ІІ тис. до н.е. амореям вдалось заснувати декілька царств, В Північній Месопотамії, Північній Сирії та на Вірменському нагіррі жили племена хурритів . Шумери та аккадці називали їх субареями. Вони стволи в цьому регіоні власну державу Мітанні.
Є ряд племен, які не визначені за своїм етнічним походженням. Це жителі Північної Месопотамії, які проживали в ІІІ тис. до н.е. від верхів”єв ріки Діала до озера Урмія. Їх називали кутіями або сутіями. В кінці ХХІІ ст. до н.е. вони вторглись в Месопотамію і на майже 100 років були її господарями, але потім вони були відкинені на свої терени.
Серед інших племен можна відзначити племена лулубеїв (передгірря Загросу), касити (Північно-східний Іран), а також східних сусідів шумерів еламітів. Серед них найбільшу військову активність проявили касити, які постійно турбували жителів Месопотамії і на початку XVI ст. до н.е. вони захопили Вавилон та заснували свою правлячу династію. Проте вони не змогли зберігти свою самобутність і були повністю асимільовані.
Друга половина ІІ тис. до н.е. була відзначена новим рухом семітських племен Північної Аравії. Це були племена західносемітської гілки, які називались амореями . Вони асимілювали хуритів та амореїв Сирії та Північної Месопотамії. З ІХ ст. до н.е. на Південь Месопотамії прийшли споріднені арамеям племена халдеїв . Враховуючи домінацію арамейського населення в ході ассирійської колонізації ( VIII -VII ст. до н.е. ) арамейська мова була визнанна державною. Після перського завоювання 539 р. до н.е. це визнання було підтвердження, і залишки аккадської мовної традиції зберіглись лише у великих містах. Практично процес злиття старого населення з прийшлим завершився до І ст. до н.е. коли вавилоняни повністю розчинились та злились з халдеями та амореями.
2.Шумер та шумери.
Ми не знаємо звідки прийшли ці племена. Згідно з шумерською традицією їх прабатьківщина знаходилась на островах Перської затоки. Шумери були знайомі з гончарним вмробництвом, вміли обпалювати черепицю і цеглу, будувати міські мури і храми. Вони вміли прокладати канали і садити плодові дерева, запрягати волів і ослів, будувати колісниці і кораблі, вміли прясти і ткати, робити з бронзи і міді знаряддя праці і зброю. Археологи виділяють в цей період культуру Урука (др. половина IV тис. до н.е. ). Так поступово на землі Шинеар повставала самобутня шумерська цивілізація.
Проте самим головним винаходом шумерів вважається писемність. Близько 3000 років до н.е. шумери вже вміли читати і писали малюнками на камені. Организовуючи життя на новому місці, шумери повинні були підраховувати людей, худобу, розміри земельних наділів, врожай і продукти харчування. Поступово вони опанували новий матеріал - глину.Писали загостреною паличкою по мягкій глині і знак був схожим на клин. Так виникло клинописне письмо або клинопис. Припускають, що в ранній системі малюнкового письма було понад 600, які передавали слово або декілька слів. Пізніше шумери навчились передавати знаками склади, і кількість їх зменьшилась.
Населення навіть в добу розквіту не перевищувало мільйона жителів. Люди, які тут жили, повинні були відвойовувати у боліт землю, здатну їх прокормити. Тяжкий труд на будівництві і чистці каналів був обов”язком кожного общинника. В общині поступово формувались нові відносини. Кожний дорослий чоловік місяць- два в рік був зобов”язаний відпрацювати на таких роботах. Поступово з розвитком господарства група верхівки общини починає виконувати обов”язки по управлінню і організації цих робіт. В Шумері на чолі общин стояв верховний правитель-жрець. Він повинен був представляти общину перед божеством і організувати ірігаційні і культові дії. Таким чином храм ставав не тільки центром поселення, але і центром держави. Храми стали центром збору запасів на випадок неурожаю або стихійного лиха. Правитель общини ( “енсі” ) виконував і роль військового вождя. А багатства Шумера стали манити сосідів-скотарів. В 3000-2900 рр. до н.е. ці поселення на чолі з храмами починають обносити кріпосними стінами і вони стали першими формами держави у Месопотамії. Вони були розташовані на пагорбах і нараховували 40- 50 тисяч жителів. Як правило “місто” охоплювало округу в 15 км. На її території існувало три-чотири “міста”, але тільки одне з них мало храм і в ньому знаходились органи адміністративного управління. Такі округи називались “кі” і практично відповідали за своїм значенням єгипетським “номам”.
Поступово шляхом синойкізму або злиття округи укрупнювались а існування писемності допомогло перейти до складної форми культового союзу. Центром цього культового союзу стає місто Ніппура. Існує думка, що саме округ Ніппур спочатку називався “Шумер”. В Ніппурі знаходився храм (е-кур) загальношумерського бога Енліля. Цей бог не тільки шанувався шумерами. але й семітами.
В межах ранньодинастичного періоду йшло зміцнення державотворчих процесів. Освоєння ірригації призвело до створення розгалуженої іригаційної мережі, яка дуже чітко тепер була пов”язана з адміністративно-культовими центрами. Прийнято поділяти Ранньодинастичний період на три підперіоди: РД І (2750-2615 рр. до н.е. ); РД ІІ (2615-2500 рр. до н.е. ) та РД ІІІ (2500-2315 рр. до н.е. ). Головним джерелом вивчення історії цього часу є “Царський список”. Безумовно його аналіз дуже складна проблема, оскільки в нього були включені не тільки історичні, але й міфічні персонажі. Всі вони носили звання верховних жерців - ен (тобто вождів), военачальників - лу-галь, або жерців- будівельників - енсі. Аналіз “Царського списку” та документів з міста Ур, дозволяють стверджувати, що в фазі РД І двома головними центрами Нижньої Месопотамії були на півночі Нижньої Месопотамії - місто Кіш,оскільки починають список правителі І Кішської династії, а на півдні - почерзі Ур або місто Урук, яке контролювало мережею каналів Євфрат -Ітурунгаль.
В межах міст існувала система храмового господарства, якою керував писарь-санга. Під його контролем знаходились і ремісники. Поля храма поділялись на жрецькі (ашаг-ена), поля кормлінь (аша-шукусі або аша-курум) та “поля вирощування” (ашаг-уру).
Найбільш відомим з правителей Кішу був - Ен-Менбарагесі. Він вів військові дії проти Еламу, тобто з містами району річок Каруна та Керха. Його син Агі вже почав мріяти про приєднання до своїх володінь міста Урук, рада старійшин якого схвалювала таке прагнення. Протенародні збори міста Урук, прохолосили верховним жерцем (еном) іншого. Цим персонажем став Гільгамеш, який очолив рух опору. Облога міста закінчилась для Кіша поразкою, а Гільгамеш очолив список царів першої династії Ура. Міфічний герой Гільгамеш набагато старше історичного. Напевно це й стало основою для обрання такого імені для правителя, який відкриває період РД ІІ.
Саме в цей період існувала практика утворення військовий союзів міст. Хоча правителі міст енсі і мали незначні повноваження[1], вони прагнули підвишити свій рівень до титула лугаля, військового вождя. Спочатку цю посаду обіймали правителі І династії Ура. Але правителів що прагнували підірвати гегемонію Ура було багато. Серед них виділявся округ Кіш, на півночі та округ Лагаш на південному сході. останній контролював рукав Євфрату та виходив на узбережжя Тігру. Столицею округа Лагаш було місто Гірсу. В XXVI ст. до н.е. в Лагаші починає правити династія заснована правителем Ур-Нанше. Його онук Еанатум зумів підкорити такі велики міста Шумеру як Умма, Кіш, Ларса і здолати такого грізного ворога, яким був для шумерів Елам (сер. XXV ст. до н.е. ).
Такий перебіг подій прискорив нові процеси розвитку. Бойові сутички примусили правителів створювативійськові дружини та вдосконалювати військову техніку. Військо тепер поділяється на колісниці, тяжку та легку піхоту. На колісницях воював цар та знать. Дуже часто на голові царя знаходився золотий шолом, подібний до золотого шолома Мескаламдуга з гробниці в Урі. Прихід східних семітів призвів до того, що часто правителі вербували з них охоронців та чиновників. Період РД ІІІ став періодом безперервних сутичок. В кіні його правитель Лагаша Енметена (2360-2340 рр. до н.е. ) остаточно здолав опір міста Умма .
Поступово вимальовується специфічна соціальна структура шумерського суспільства. Виділяються перед усім чотири верстви людей пов”язаних з храмовими господарствами:
1) посадові особи.
2) храмова адміністрація з наділами розміром від 3 до 18 га.
3) патріархально залежні члени храмової общини (від 1/3 до 3 га)
4) рабині (нгеме) та їх діти, прислуга, садівники.
Крім цього існували категорії населення, які відносились до общинної знаті . Крім лугаля в неї входили начальник землеустрою (санг-сук), управляючий зрошуванням (гугаль0, “мудреці” (абгаль), служителі культу.
Вся земля поділялась на храмову та позахрамову. Перша поділялась на жрецьку та ту, що роздавалась в наділи за службу та в аренду (за частину врожаю). Позахрамова знаходилась у володінні патріархальних сімей, які складали територітальні общини. Лагаш, який претендував на роль нового лідера мав певні внутрішні проблеми. В наслідок перевороту, який відбувся в 2318 р. до н.е. усунувши від влади Лугальанду рада знаті та народні маси привели до влади нового енсі Уруінімгіну. такий поворот подій означав наявність складних протирічь в середовиші, як нової знаті так і певним незадоволенням рядових общинників переросподілом влади. новий енсі провів ряд реформ, які базувались на повернені привласнених чиновниками наділів, скасуванням боргів та поборів за виконання культових послуг. Уруінімгіна (2318 - 2312 рр. до н.е.) провів перші реформы прагнучи полегшити положення рядових общинників. Він хотів, щоб усі жители держави розуміли, що вона створена для них. Він першим проголосив гасло, популярне потім у всій Месопотамії: “Нехай сильний не ображає вдів і сиріт!”. Всі ці реформи Уруінімгіна видава за договір між собою та головним богом Нінгірсу, а себе проголосив він лише виконавцем його волі. Проте зайнятий реформами він не помітив піднесення сусідів.
Умма підбадьорена Уруком розпочала військові дії. Правитель Умми Лугальзагесі захопив Лагаш та відмінив всі реформи. Потім він узурпував владу в Уруці та розповсюдив свою владу на весь Шумер. Столиця нового утвореня була перенесена в Урук. тим самим ми відзначили основені віхи соціально-політичного розвитку в Ранньодинастичний період.
В галузі економіки ми спостерігаємо нові методи ведення господарки на землі. “Землеробський альманах” (поч. ІІ тис. до н.е.) розповідає про головні польові роботи. В цьому джерелі батько застерігає сина від головної біди Месопотамії засолення грунту, радить яким чином підвищити її родючисть, детально описує землеробську працю.
Крім прогресу в основній галузі - землеробстві, в цей період ми бачимо бурхливий розвиток ремесла. Археологи відзначають багатство поховального інвентаря. В ньому зустрічаються виготовлені із золота, срібла, міді обладунки та зброя. Серед видів ювелірної техніки можна відзначити чеканку, гравірування та зернь.
Існувала розгалужена система міжнародної торгівлі. золото привозили з західної Індії, срібло - з Малої Азії, ляпіс-лазурь - з території сучасного Бадахшану (Афганістан), камінь - з Ірану. Головним предметом імпорту була вовна. зенрно, фініки.
Справа в тому, що місцеві ресурси були дуже обмежені. Ремісники мали лише глину, тростину. вовну, шкіру та льон, Поступово в пантеоні з”являються боги, які покровительствували ремеслам. Так бог мудрості Еа вважався покровителем гончарів, будівельників, ткачів, ковалів. Найбільш досконалими майстрами були гончари. Вони обпалювали в пічах чудову цеглу, вміли виготовляти цеглини з поливою для оздоблювальних робіт. Чудовий позуд з використанням поливи та емалі користувався високим попитів серед населення та сусідів шумерів. Принісши в цей регіон металургію міді шумери за допомогою олова на початку ІІІ тис. до н.е. навчились виготовляти бронзові знаряддя праці.
3. Шумеро-Аккадське царство.
Лугальзагесіі підкоривши весь південь Месопотаміії (Шумер) не зумів утворити єдиної держави. він спирався на традиційні методи управління з використанням жрецької та общинної верхівки шумерських округів. Його владала полягала в тому, що він приймав з їх рук місцеві жрецькі та урядові титули. Але посилення півночі країни де тон задавали східні семіти несподіванно привело до появи сильного суперника. Тут до влади приходить людина нецарського походження. східний семіт Шаррум-кен, який увійшов в історію під ім”ям Саргона Давнього (2316 - 2261 рр. до н.е.). Пізніша легенда говорить, що його полюбила богиня Іштар (шумерська богиня Інанна) та зробила його царем.. Його ім”я перекладалось, як “істиний цар”. Шаррум-кен заснував місто Аккаде - яке стало столицей царства. В той час шумери були озброєні тільки сокирами і списами, а аккадці застосували - лук. Добрий лук може бити влучно на відстань 200 метрів і більше. з нбого можна робити 5-6 пострілів в хвилину при запасі стріл в колчані від 30 до 50, а на близькій відстані стріла пробивала навіть товсту дошку. Крім того в армію Аккаду (а так стала називатись територія царства та був відкритий шлях всім, оскільки основу її складала легкоозброєна кіннота. Шумер був завойований і шумерська мова була замінена аккадською, розвинутою на основі клинопису шумерів. Аккадці стали першими в світі утворювачами постійної армії, яка прийшла на зміну елітарним військовим дружинам шумерів. Вже в тексті Саргона Древнього говорилось: “Кожний день 5400 воїнів їдять його хліб”. Він здійснив ряд успішних походів в Сирію та Елам.
Округи за Саргона зберігли свою внутрішню структуру. Але енсі перетворились тепер на чиновників, що ненсли відповідальність перед царем. Вони вже об”єднували в своїх руках управління храмовими господарствами, Представників знатних родів для усунення сепаратистських рухів тримали при дворі в якості заручників. Воїни Саргона володіли наділами, що виділялись з храмових земель. Взагалі Саргоніди віддавали перевагу системі винагород, і порступово кількість службових наділів зменьшувалась. Натомість будувались нові канали, в загальнодержавну мережу об”єднювалась вся іригаційна система. Були введені загальнодержавні системи мір ваги та розмірів. З Індією та Північною Аравією була налагоджена морська торгівля. В добу правління Саргона і його спадкоємців країна процвітала. Шумери займались торгівлею і сплачували податки аккадцям.
Жрецтво Саргон прагнув залучити на свій бік подарунками та будівництвом храмів. Він шанував не тільки власного бога Аббу або Амбу, але й шумерських Енліля та Нанна. Проте стосунки царя та жерців були прохолодними. Практично ми можемо констатувати, що в Аккаді вперше встановлюється деспотія, як форма монархії з зосередженням повної політичної та економічної влади в руках царя. Царь обожнювався. Ті верстви. які привели Саргона до влади мало, що виграли, але деспотичний характер влади царя став особливістю розвитку месопотамської цивілізації на тисячоліття.
Сини Саргона Рімуш та Манітушту (2260-2237 рр. до н.е. ) були змушені вдаватись до каральних заходів придушуючи опір місцевого населення та заколоти знаті. Страчено було декілька тисяч жителів Шумера. Рімуша навіть вбивають заколотники, підбуривши жителів кидати в нього кам2яними печатками, які кожний житель царства носив на шиї. Ці печатки відігравали роль своєрідного підпису при складанні правових документів або розписок. Цей кам”яний циліндрик не знімався з шиї навіть вночі. Втрата його означала втрату прав особистості. Справа в тому, що писати вміли тільки письці
Крім державного сектору, в Аккаді існувала і недержавна земля общинників. Общинники жили “будинками” ( так називалось чотири покоління, які складали общину під владою патріарха). Кожний “будинок” володів землею. яка розподілялась між сім”ями. Продавати цю землю можна було лише за дозволом общини. Іноді цар виступав в якості покупця землі всієї общини.
Відомим внуком Саргона Давнього став цар Нарам-Суен (2236-2200 рр. до н.е. ). Він здійснив відомий похід в Сірію зруйнувавши місто Еблу. Себе він називав “наймогутнішим богом Аккаду” та “царем чотирьох сторін світу”. В його правління важки суперечки з жрецтвом міста Ніппур призвели до того, що соціальна опора влади аккадського царя стала слабшою. Наступник Нарам-Суена Шаркалішарі зіткнувся з новим суперником. Їм стали племена кутіїв з Іранського нагірря. а на заході небезпеку становили племена західних семітів амореїв.
Близько 2170 року до н.е. напад кутіїв, гірських північних племен, захопив аккацців зненацька. А найманці вимагали платню і не хотіли йти на смерть. “Царство Агаде зруйнувалось, рештки його перетворились на ніщо, скарбницю разграбували солдати.”- говориться в одному з шумерських сказань. Кутії не змогли взяти укріплені міста, вони розорили округу і забрали худобу. Проте довго володіти Шумером і Аккадом їм не вдалось. Вони не могли утворити систему управління і обмежувались збиранням данини.
В цей період знов посилюється Лагаш, правитель якого Гудеа рішуче відмовляється від власності царя на храмові землі і зливає все в загальнодержавне храмове господарство бога Лагаша Нінгирсу. Від кутієв він просто відкуповувався и тому міг проводити активну зовнішньополітичну та військову діяльність.
В 2109 р. до н.е.ополчення міста Урука на чолі зі своїм царем Утухенгалем нанесло поразку кутіям і вигнало їх, Раптова смерть царя під час будівництва намулу привела до переходу ініціативи об”єднання країни до правителів ІІІ династії Ура, міста яке було союзником Урука в боротьбі з кутіями. Родоначальником династії був Ур-Намму (2112-2094 рр. до н.е. ). Він завойовує Лагаш і знов бере під свій контроль торгівлю з Індією. Відтепер держава носила назву “Царство Шумеру і Аккаду”.
При цьому правителі та його синові за ім”ям Шульга (2094-2046 рр. до н.е. ) створюється класична давньосхідна держава. В цій державі відтепер все було централізованим, як в Египті. Усі робітники називались у ньому гурушами (“молодцями”), а робітниці нгеме (“рабині”). Тих і інгших було від 500 тис. до 1 млн. Усі вони працювали в робочих загонах і отримували пайок - 1,5 литри ячменю на чоловіка і 1/2 пайка на жінку. Любий загін міг бути перекинутий на любу роботу ( на відміну від єгипетських). Вони працювали без вихідних, тільки рабині звільнялись від роботи в “нечисті” дні). Смертність робочих загонів була надзвичайно високою.
Куваліфіковані ремісники, адміністративні чиновники, воїни знаходились на пайку, який дозволяв їм утримувати сім”ю. Така організація вимагала найсуворішого обліку і контролю. Таким чином вони перевіряли один другого. Усе фіксувалось письмово. Навіть поля були разділені на смужки поперек і вздовж і за кожною слідкував спеціальний контролер. На кожному документі ( а їх залишилось понад 100 тис.) , звіті, ставились печатки особи відповідальної за операцію та контролера. Рядові документи складались в річні звіти по загонах, містах і т.п. Міжнародна торгівля перейшла під контроль державних торгових агентів тамкарів. Централізоване було навіть скотарство. Тепер худоба вирощувалась для храмів по округах, для ремісничих потреб в окремих стадах. Чиновникі та контролери складали опору влади царя. Позитивним моментом було те, що в умовах поліцейського нагляду припинились війни між містами.
В державі були дві категорії населення. одна, якій належала влада( дрібні наглядачі, чиновники, кваліфіковані ремісники, воїни, жерці і представники царської адміністрації). На другому боці безправні рядові громадяни,які знаходились на положенні рабів. Була в той час і незначна кількість справжніх рабів,особливо у власності заможних громадян. Проте їх положення було навіть краще, ніж у гурушів і нгеме.
Цар був верховним судьею, главою держави, вирішував питання війни і миру. В його розпорядженні був цілий апарат писців. Вони вели документацію. Царська влада обожнювалась. Першим з царів, який поставив свої статує у храми, став Шульга. Він видав перші в історії країни закони. Вони стали найдавнішими законами в світі. Впорядковані були навіть культи і зведені в едину систему. В цій системі головне місце займав культ Енліля, друге місце посідав бог Місяцю Нанн, або Суен.
В 2025 році над країною нависла загроза з боку амореїв, які перейшли Євфрат і розпочали своє вторгнення в Месопотамію. Іббі-Суен, цар Шумеро-Аккадського царства знаходився в цей час в Еламі з військом. Загони гурушів розбіглись пограбувавши склади з продовольством. Повернувшись цар застав в столиці голод, оскільки існував лише державний сектор. направлений для закупівлі хліба чиновник Ішбі Ерра, відклався від царя і заснував власне царство із столицею в місті Іссін. У 2003 р. до н.е. на державу напали сусіди - царство Елам. Вони зохопили в полон Іббі-Суена та вивезли його в кайданах з країни. Останній період розвитку царства Шумеру та Аккаду припадає на правління І династії Іссіна. Храмове господарство, що засновувалось на праці підневільних робітників, не було ефективним і вимагало чималого апарату контролерів та наглядачів. Тепер пожвавились спроби організувати передачу землі у приватні господарства. відновились господарства на общинній землі. Знов отримали самоуправління храмові господарства. Централізована роздача продуктів була відмінена і тепер пожвавилась торгівля та обмін.
Але в умовах навали амореїв зберігати на такому грунті єдину державу стало неможливим. Держава розпадається на дрібні округи, які стають здобиччю амореїв. Шумерське населення починає розчинятись в новому семітському оточенні. Так зник і загинув Шумер. Спочатку країна, потім народ, а потім вимерла і мова.
4. Утворення та розвиток старовавілонської держави.
В добу після падіння Шумеру розвиток Месопотамії на якусь мить зупинився. Невеликі міста-держави були зайняті боротьбою між собою і шукали найманців для своїх армій. В якості дружинників вони використовували військові загони з Сірійського степу. Це були племена скотарів, яких називали амореї ( від слова “амурру” - “західні”). На початку XIX століття до н.е. вожді і командири цих аморейських дружин стали захоплювати владу в містах Верхньої і Нижньої Месопотамії.
Близько 1900-1850 рр. до н.е. в Месопотамії утворився ряд держав з аморейськими династіями на чолі. Колишні шумерські міста та округи стали центрами племінних угрупувань та племінними територіями. Так наприклад. Ларса стала центром племені ямутбала, Терка - ханеїв.
Після цього перетворення, історія могла розвиватись в двох напрямках. Або племя зберігало своє значення і цар. управляючи такою державаою залишався передусім племінним ватажком. Таким шляхом пішов розвиток державного утворення Марі на середній течії Євфрату. В іншому випадкупосилення влади царя приводило до послаблення племені і все поверталось до централізованої держави, яка об”єднувала і місцеве населення і прийшлі племена на правах автономії. Таким варіантом пішов розвиток Ларси та Вавілону.
Царство Ларса виникає за дуже незвичними обставинами. Ларса входила в склад царства Ісіна, але до влади в ній прийшли амореї-ямутбала. В 1924 р. до н.е. в Іссіні помирає Ліпіт_Іштар і до влади прийшов Ур-Нінурта, який називав себе сином Ішкура (бога грому та бурі). В якості найближчого радника він обирає правителя ларси Гунгуму. Але цей союз тривав недовго. Між Ларсою та Іссіном розгорілось запекле суперництво.
В 1860 році в Іссіні трапилась кур”йозна обставина. В царювання правителя Ераіміті відбуваллась звичайна для шумеро-аккадської традиції подія. Ритуал передбачав підміну справжнього царя і возведеня на престол простої людини, яку потім вбивали. цей ритуал існував як пепрежиток родового часу, коли необхідно було позбутись престарілого вождя. Замість Ераіміті на престол на короткий час було посаджено садовника Еллільбані. Але несподіванно для всіх вільний від престола цар помирає від ненажерства, а Еллільбані залишається на престолі до 1837 року. Такими негараздами скористалась Ларса, яка в правління Нур-Адада (1865-1850 рр. до н.е. ) веде активне будівництво палаців та іригаційних каналів.
Близько 1894 р. до н.е .один з аморейських вождів за ім”ям Сумуабум створює самостійну державу зі столицею у місті Вавілон ( назва походить від аккадського слова Бабілу, що в перекладі значить - врата бога). Нове царство включало весь округ вздовж каналів Арахту та Анкаллату. Крім Вавілону в його склад входили міста Борсіппа та Дільбат. В правління його наступника до царства були включені міста кіш і Сіппар.
Місто Вавілон було самим молодим з міст Месопотамії. Основним населенням міста були аккадці. Амореї з племені амнанів, які захопили владу в місті розчинились в середовищі місцевого населення і говорили в основному на аккадській мові. Жителі Вавилону продовжували вчити шумерську мову . Вони продовжували шанувати шумерсьих богів і зберігали культурні традиції цього народу. Навіть храму головного бога Вавілона Мардука, вони дали шумерську назву: Есагіла, або “дім, де піднімають голову”. Самі вони називали своє місто приблизно так: “ Бабілі, маркас шамэ у ірсітім” ( в перекладі “пуп неба і землі”). Згідно з віруваннями бог побудував місто на небі за один рік, а потім переніс його на землю. Головним місцем в місті була знаменита Вавілонська башта. Про неї говориться у Біблії. Біблійська легенда розповідає, що народ землі Шінеар ( Шумера), що говорив тоді однією мовою, почав будувати з обпаленої глини башту, для якої будівельним розчином була смола, яку видобували з землі, тобто природній асфальт, який зустрічався в долині двох річок. Проте, коли башта мало не досягла неба, бог змішав мови будівельників, щоб вони не розуміли один одного робота застопорилась, а потім і зовсім припинилась, і багатомовні народи розсіялись по землі.
В цей же час у Верхній Месопотамії посилюється держава на чолі з аморейським царем Шамші-Ададом І (1813-1781 рр. до н.е. ). Це царство було розташоване на великій території від Іранських гір на сході до Центральної Сирії на заході, включаючи в свій склад царство Марі. Центром держави стало місто Ашшур. Але після смерті правителя воно розпалось.
На початку XVIII століття до н. е. з серйозних претендентів на лідерство в Месопотамії залишилось три. Це Вавілон, держава Марі на північному заході Месопотамії і Ларса на півдні. Вавілон знаходився у середній частині.
Період розвитку цих аморейських держав проходив дещо хаотично. З одного боку посилюється приватний сектор, розвивається дикий ринок. Проте вільних грошей в оббігу було мало. Всі, хто хотів збагатитись гостро потребували позик, також вимагали їх і бідні верстви. Типовим в галузі економіки в цей період стає поява лихварства. Позичка під 20 або 30 відсотків вважалась нормальною, навіть поміркованожорстокою. Йдуть процеси аренди та куплі землі, але держава розуміє що ідея вільного продажу землі не може бути популярною. До тогож втрата власниками своїх наділів свужувала коло платників податків. Тому царі цих держав час від часу “звільняли” боржників від сплати боргів (андурарум) або оголошували “справедливість” яка означала відміну всіх боргових зобов”язань та боргової кабали при вступі нового правителя на престол. Звільнені таким чином гроші активно вкладались в ремесло та торгівлю.
Для цієї доби характерне перше масове виникнення приватних господарст. Але відразу виявилось одне слабке місце. Для роботи в таких господарствах потрібні були робочі руки. Нав цій основі розвивається рабство. Тепер рабство стає повсякденною звичкою жителів Месопотамії.Рабів тримають в кайданах, мітять, навіть за допомогою зачіски відрізняють від вільних людей. Такі раби аббуттум мають чуба, але на скронях чисто виголені. В будинках всі верстви тримають рабів (ілід-бітім), що означає “народжені в домі”. Існує ще одна категорія кабальних рабів: це закладені кредитору та закабалені за борги. Рабів все ж таки не вистачалор і використовувалась найманна праця, як правило на місяць (платили за неї 10 сіла ячменю, тобто понад 7 літрів в день). Іноді робітник наймався на рік. Раб коштував в цей час в середньому 20-30 сіклів срібла і це була вартість 4500-5750 літрів ячміня. Одже говорити про низьку вартість робочої сили в цей час неправильно.
Податки. які сполачували вільні общинники становили 20-40 % валового доходу. Але в соціальному відношені з”являються дві категорії людей “мушкенуми” та “авілуми”. Перші , дослівно “ті , що падають навколішки перед царем” це переважно залежні від царя люди, або чиновники нижчого рангу, другі - “люди”, вільні общинники. Вавілоняни вживали спільний термін для рабів - “вардум”. Практично спільною мовою у всіх державах стає аккадська мова. Амореї не могли нав”язати своєї мови оскільки їх число в містах не сягало більше 1-2 %, а в сільських районах доходило до 5 %. Виключенням були лише райони степів між тігром та Євфратом де існував світ скотарів.
В ході боротьби з Іссіном Ларса у 1800 р. до н.е. в правління царя Рім-Сіна І вступає в союз з Вавілоном.. В 1792 році від Іссіна не залишилось і сліда . Саме в цей час на престол Вавілона вступає цар ім”я якого тісно пов”язано з утворенням Старовавілонського царства.
Цим царем став Хаммурапі ( 1792-1750 гг. до н.э). Спочатку цей цар завоював Урук і Іссін - два колишніх центри Шумера. Потім він пішов в похід проти Марі і Ларси і за десять років безперервних походів став правителем всієї Нижньої і частини Верхньої Месопотамії.
Адміністративна система нової держави була суворо централізованою. Проведена була судова реформа, а храми знов увійшли в підпорядкування царя. Приватна міжнародна торгівля була заборонена, і тепер царські чиновники повинні були її контролювати. Була заборонена купля-продаж землі, але міські наділи (тобто фінікові сади та городи ) продавати було можна. Підкреслювалось, що всі ці заходи спрямованні на припинення роззорення та обезземелювання населення.
Практично в галузі економіки у Вавілоні існували два сектори: державний та общиннно-державний. В межах обидвох секторів існували два типи господарств - дрібні та великі. До перших відносились наділи общинників. рядових чиновників, державних та храмових господарств,. землевласників- арендаторів. До других відносились замостійні господарства вельмож. великих чиновників та самого царя.
В дрібних господарствах виробництво носили натуральний характер, а надлишки продуктів утворювали запасний та ообмінний фонд. Військова експансія призводила до посилення державного сектору та управлінського апарату. Товарно-грошові відносини, які могли б стати регулятором економіки були направлені за межі державного сектора. Тому прийшлося шукати нові методи стабілізації економіки: тверді ставки роста на кредити, система державного кредити для приватних осіб (через тамкарі, чиновниками, які збирали податку та відали торгівлею), періодичне звільнення від боргів та кабали, державне примусове ціноутворення і т.п. Важливим засобом була міжнародна торгівля. Тамкари і інші чиновники активно залучали приватні кошти та свої власні для проведення торгівельних операцій. Цей товарообмін був нееквівалентним, проводився він стихійно ( бо ціни не залежали від виробничих затрат). Приватний обмін фактично тільки у торгівлі діяв під прикритям державного сектору.
Важливими центрами економіки Старовавілонського царства стали міста.І хоча серед них (Ніппур, Кіш, Сіппар,Ур, Урук, Ісін, Ларса та Вавілон) було чимало відомих, ще з часів Шумеру, вони змінили вигляд. Міста займали площу 2-4 кв.км Вони нараховували декілька десятків тисяч жителів. Розміри будинків становили 35-70 кв. м., багато з них мали два поверхи. Вулички були вузенькими 1,5 - 3 метри. В межах міст громадяни мали фінікові сади, часто їх здавали в аренду. Іноді чиновники мали невеличкі 2-4 га наділи за службу. При храмах існували будинки для самотніх жінок, інвалідів, престарілих, сиріт, Існував при храмі і своєрідний банк речей. Це коли на збереження громадяни здавали у храм своє майно.
Взагналі характерною ознакою розвитку Месопотамії в першій третині ІІ тис. до н.е стала розробка законодавчої бази Першими були закони Шульги, на поч ХХ ст. до н.е. закони Ешнунни які встановлювали тарифи цін та оплати праці, потім закони Ліпіт-Іштара про статус раба. Згідно з останніми, рабиня , яка вступала в шлюб з вільним втрачала статус,а її діти рахувались вільними. Логічним завершеням цього процесу стали Закони Хаммураппі. Досить тривалий час йде дискусія про їх характер. як би там не було, але вони встановлюють принципи судочинства і є цікавою пам”яткою доби. Главою суду в часи Хаммурапі був рабіанум - глава общини, були також царські судді .
Закони починаються з пролога, в якому обгрунтовується історичне значення Віавілону. Статті 1-5 обгрунтовують принципи правосуддя, ст.6-25 торкаються охорони власності царя, храмів, общинників і царських людей. З 26 по 41 розглядаються злочини пов”язані із службовим майном, а статті 42-88 операцій з нерухомістю. Статті 89-126 розглядають особливості комерційних та торгівельних справ. В 127 -195 трактуються норми сімейного права. В 196-214 викладені конкретні випадки карного судочинства у справах про тілесні ушкодження. 215-282 статті трактують особливості операцій з рухомим майном та регламентують справи з найманою працею.
Після Хаммурапі правив його син Самсуілуна (1749-1712 рр. до н.е. ), але йому прийшлось зіткнутись з новими противниками. В гірських областях, на північний схід від Вавілону, жили кассіти. . Вони почали вперті набіги і підірвали встановленний порядок в державі. Економічні труднощі і ріст лихварства призвели до обезземелення значної частини населення. А це завжди приводить до кризи в державі. Навала хеттів остаточно підірвала могутність Вавілону.
Вавілонська держава[2] не змогла вистояти і у в 1595 р. до н.е. стала легкою здобиччю касситів, панування яких тривало 362 роки. Цей період дістав назву касситського або середньовавілонського.
5 .Історія Ассирії та розвиток її державного ладу.
На північ від Вавілонського царства знаходилась територія, яка також стала зоною розхвитку месопотамської цивілізації. Тут на середній течії річки Тігр були два райони придатних для землеробства. Північний (історична Ассирія), яка дістав цю назву від міста Ашшур, був розташовани в трикутнику утвореному гірськими районами Вірменського нагірря, передгіррями Загросу та долиною ріки Малий Заб. На півдні знаходився ще один район в районі притоків Тігру - Адейма та Діяли. Центр району знаходився в місті Гасур. У XVIII-XVII ст. до н.е. після хурритського завоювання він отримав назву Арапхе. Спочатку в Ашшурі затвердились вихідці з Шумеру і Аккаду. Вони утворили там торгівельне поселення. Справа в тому, що хоча цей район і не був багатий на природні багатства та сприятливим для землеробської праці, тут знаходились важливі для всієї Месопотамії переправи. Вони співпадали з напрямком основних торгівельних шляхів по яким можна було дістатись до Ірану і далі до покладів олова Західного та Південного Афганістану, до лазуритів Бадахшану, до золота Індії, в райони передгірських культур південно-західної Середньої Азії. Пізніше в правління Саргона Давнього Ашшур став важливим адміністративним центром Аккадского царства. Тут проходили важливі шляхи, по яких з Сірії, Малої Азії і Вірменії доставлялись в Вавілонію метали і будівельний ліс, з Єгипту - золото, а в обмін вивозились вавілонські продукти сільського господарства. Поступово Ашшур перетворився на важливий торгівельно-перевалочний пункт. В свою чергу купці з Ашшуру стали засновувати свої колонії. Одною з них стало місто Канес в Малій Азії. Сюди доставлялись ассирійські фарбовані вовняні тканини, а вивозились свинець,мідь, срібло, вовна і шкіра.
Етнічний склад населення цих районів був неоднорідним. На території Арапхе, ще в другий половині ІІІ тис. до н.е. жило так зване “бананове” або “прототігрідське” населення (назва умовна), в північній зоні мепшкали хуррити, які разом з урартами складали одну з гілок північно-східнокавказської сім”ї мов, від якої зараз зберіглись чечено-інгушська, аваро-андійська, лакська лезгинська та інші гілки. Їх батьківщина знаходилась в центральному або східному Закавказзі в V тис. до н.е. Шумерське населення було представлено в IV- III тис. до н.е. колоніями в Марі, Телль-Браці та Мурад-Су. Накінець відомо, що в західній частині Верхньої Месопотамії була поширена так звана каліціформна культура, яка належала на думку вчених групі семітських племен, які мали центр в місті Ебла. До західн семітського кореню відносились племена амореїв. І нарешті , населення Марі на Євфраті та Ашшура на Тігрі відносилось до східносемітської групи (аккадці).
В добу Саргона верховним органом в Ашшурі була рада старійшин. Існувала також спадкова посада правителя (ішшакума), який мав право скликати раду, але не міг приймати без неї важливих рішень. Першим, історично засвідченим правителем Ашшуру був Ілушума, який жив в ХХ ст. до н.е. Головним божеством міста була богиня Іштар. Саме в правління цього правителя аккадські купці міста дістало право вести безмитну торгівлю у всій Верхній Месопотамії.
Захоплення нових шляхів Ассирія вирішувала за рахунок укріплення військової влади. Тому влада військового вождя (“ішшакума”) починає зростати. Проте в XVIII столітті до н.е. вавілонський цар Хаммурапі захопив місто. Ассирія втратила позиції торгівлі. Потім поруч з”явилось сильне царство Мітанні. Після послаблення в 1595 році Вавілона це царствоособливо посилилось. Аккадці називали її Ханигальбат, а єгиптяни - Нахаріна. Засновником держави були хуррити, племена, що прийшли з Армянского нагір”я і Закавказзя. Мова хурритів дуже близька урартській , а з сучасних мов чечено-ингушській, аварській і лезгинській. З приходом індоіранців хуррити перейняли в них легку колісницу і вміння тренувати коней. Використовуючи ці досягнення Мітанні дуже легко перетворилась у царство, яке стало поглинати розрізнені племена Верхньої Месопотамії. В середині XVI століття “цар воїнів хуррі”, а так називали себе правители Мітанні, по імені Сауссадатар мав владу над Північною Сірією майже до ріки Оронт. Він підкорив місто Ашшур і вивіз звідти ворота, оковані золотом.
Пізніше мітаннійські царі направляли в залежні землі своїх “посланців”, які диктували їх волю місцевим правителям. Посилення царства викликало стурбованість в Єгипті. І хоча фараонам вдалось відтіснити мітаннійські сили за Євфрат, зломити Мітанні вони не зуміли. Царі хурритів постійно підбурювали сірійсько-палестинські племена до повстань. Одного разу єгипетським воїнам вдалось схопити агентів мітаннійського царя , які несли на шії таблички з клинописним текстом, послання до місцевих правителів. В кінці конців Тутмос IV був змушений домовитись про розподіл сфер впливу з мітаннійським царем Артадамою I. Північна Сірія з виходом до Середземного моря лишилась в зоні Мітанні. Переговори закінчились шлюбомм фараона і міттанійської царівни.
Свідчень про внутрішне життя населення цього царства дуже мало. Ми знаємо, що саме хуррити відкрили секрет виготовлення кольорового скла. Контроль над переправами через Євфрат в добу інтенсивної торгівлі давав істотні переваги. Багаті купці поселялись і вели торгівельні операції в Мітанні. Самі же хуррити продовжували зберігати общині порядки. Для продажу землі їм іноді приходилось застосовувати навіть“усиновлення” продавцєм покупця.
Царі в Мітанні обмежувались військовим командуванням. Навіть царська земля земля вважалась загальнодержавною. Общинні наділи розподілялись жеребкуванням і лише голови общин “патріархи” мали право на частину землі до жереба. Справа в тому, що на них лежали обов”язки по забезпеченню військового набору і виконання культових ритуалів. Проте багаті люди зуміли найти щілину і усиновляючись десятки і сотні разів зосереджували в своїх руках великі земельні володіння.
Історія Мітанні була дуже короткою. Після, здавлось майже, виграної боротьби з фараонівським Єгиптом в самому царстві почалася боротьба за престол. Царя Тушратту було вбито. Цим скористався хеттський цар Суппілуліумас І і розгромив Міттані, посадивши на престол свого ставленика. Шаттівасу.
Другою державою після Мітанні в цьому районі була хурритська Арапхе. Коли в рукеи дослідників потрапили аккадомовні архіви цього царства датовані XV-XIV ст. до н.е. з царської резиденції Ал-ілані (“Місто богів”(суч. Керкук)), а потім Нузі (колишній Гасур (суч. Іорган тепе)). Відомим правителем цієї держави був Техіб-Тіла. Він викупив частину общинних земель та зробив їх умовними землеволодіннями для своїх воїнів. В побутовому плані археологі виявили спеціфічну форму баштових жител (дімту) жителів Арапхе. Разом з Мітанні Арапхе була серйозними суперниками правителів Ассирії.
Головним богом хурритів був Тешшуб (бог грому), його жінкою була Хебат, а сином - Шаррума. Головна ідея хурритської релігії це жертвоприношення, яке на думку хурритів повинно було забезпечити тпривале життя. Інакше з волі богів можна померти до строку.
Як ми вже говорили в 1595 р. до н.е. почався період касситських правителів Вавілону. Правління першого касситського правителя Агума ІІ співпадав з утворенням царства Міттані. У 1510 році його наступник Бурна-Буріаш І заключив мирний договір з правителем Ашшура. В 1450 році касситські царі називають себе “царями Шумеру і Аккаду, царями касситів і царем Кар-Дуніаша (остання назва Нижньої Месопотамії)”. Вавілон при них залишався звільненим від податків та мав самоуправління. Подібне самоуправління мали Сіппар, а пізніше його отримав Ніппур. На початку XIV ст. до н.е. касситський правитель Куріагальза Старший створив навіть окрему резиденцію - Дур-Куріагальзу.
В XVI-XV ст. до н.е. невеличкі міста Ассирії - Ашшур, Ніневія та Арбела знаходились у залежності від мітанійських та касситських правителів. Але несподіванно в XV ст. до н.е. ассирійцям вдалось укласти дуже вигідний союз з Єгиптом. Це вдалось зробити після багатих дарів Тутмосу ІІІ. Тому з кінця століття ассирійські правителі вважають себе вже незалежними.
Спочатку цар Ассирії Ашшурубалліт I (1365-1330 рр. до н.е. ) зумів підірвати гегемонію хурритських держав та захопив частину земель Мітанні. а потім його спадкоємець Ададнерари I (1307-1275 рр. до н.е.), в ході війни з касситським Вавілоном, завоював решту. Він став засновником Ассирійської держави і відкриває середньоассирійський період.. Було створено військо, основу якого складали царські люди. Зухвалість ассирійця дійщла до того, що він запропонував союз хеттському царю Хаттусілісу ІІІ, запропонувавши називати себе братом. У відповідь він отримав листа в якому говорилось: “Що за розмови навколо братства ? Адже ти і я не народжені однією матір”ю ? “
В Ассирії були прийняті закони. Середньоассирійські закони були скоріше всього не діючим законодавством, а певного роду “науковою компіляцією” законодавства.. Всього зберіглося 14 таблиць (А-О). На підставі реконструкції ми можемо реконструювати судову практику. Вони відзначались особливою жорстокістю. Спочатку в Ассирії земля належала общинникам і час від часу злдійснювались переділи. Проте починаючи з повторного піднесення вона стала об”єктом купівлі-продажу. Раби в цю добу коштували дуже дорого і їх було небагато. Багаті ассирійці прагнули закабалити вільних землеробів шляхом лихварських позик. Якщо ссуда не була погашена в строк, заложник ставав повною власністю кредитора. Він міг робити з ним все, що завгодно “... бити, вищіпувати волосся, бити по вухам і просверлити їх” і навіть продати за межі Ассирії.
Саламансар І (1274-1245 рр. до н.е. ) продовжував військові кампанії проти хеттів, мітанійців та амореїв. Вся Верхня Месопотамія була приєднана до Ассирії. Була остаточно знищена держава Мітанні. під час вирішальної битви було взято в полон 14 400 воїнів і всі вони були осліплені..
Розквіт держави припадає на правління царя Тукульті-Нінурта І (1244-1208 рр. до н.е. ). Похід проти хеттів закінчився захопленням 28 800 воінів ( 8 саросів). Цей цар розпочав кампанію проти країни Наїрі, яка знаходилась на північ від володінь царя. З 1223 року на протязі 7 років цей цар став володарем касситського Вавілону. З храму Есагіла була вивезена статуя Мардука. Але знать та син царя організували заколот і вбили правителя. Після смерті царя статую Мардука було повернуто.
Продовжується загальний занепад сусіднього Вавілону. Тяжкий конфлікт з Еламом призвели до військового конфлікту і війни з Кутір-Наххунте ІІІ (1159-1157 рр. до н.е. ), яка закінчилась перемогою еламітів. Саме тоді останній каситський правитель буа уведений в полон, а стелла Хамураппі перевезена в Сузи. Лише коротке правління Навуходоносора І (1126-1105 рр. до н.е. ) призвело до реваншу. На кордоні Еламу біля фортеці Дер була отримана перемога, яка викреслила Елам з політичної карти до 821 р. до н.е. Але розквіт Вавілону був коротким.
До моменту вступу на престол наступного царя Ассирії Тіглатпаласара І (1115-1077 рр. до н.е. ) в Передній Азії склалась дуже сприятлива політична ситуація. Під ударами “народів моря” впало Хеттське царство,Вавілон став об”єктом навали халдеїв ( племені семітського походження ). Єгипет переживав не кращі часи свого розвитку. Утворився вакуум, яким скористались ассирійці. В 1112 р. до н.е. цар відправляється в похід вверх по лівому берегу Євфрату. Переслідуючи 60 царів (скоріше вождів) Наїрі армія виходить на берег Чорного моря - приблизно в районі сучасного Батумі. Двічи Тіглатпаласар ходив в похід на Вавілон, але в 1089 р. до н.е. ассирійці були відкинені на свою територію. З кінця ХІ по кінець Х століття немає історичних джерел про події ассирійської історії.
До кінця Х століття до н.е. ассирійці відновили своє панування в Північній Месопотамії. Ассирійська армія по своїй чисельності і організованності перевершувала армії інших країн Ближнього Сходу. Відкриття залізної металургії дозволило піднятись на високий рівень у її озброєнні.. Перед Ассирією відкриваються нові перспективи розвитку. Існувало два варіанти подальшої еволюції держави: або організація грабунку та військово-бюрократичного аппарату ( за цей шлях стояла знать), або організація економіки подібної до вавілонських традицій (місцеве населення та жрецтво). Утворились “партії”, а ассирійський цар тепер повинен був лавірувати між ними. І хоча в Х ст. до н.е. Ассирія лише захищалась здійснюючи невеликі рейди на північний схід та схід, царська влада зміцнювала свої позиції. Не випадково з”являється новий титул “цар великий, цар могутній, цар множеств, цар Ассирії, цар чотирьох країн світу”.
6. Месопотамські імперії І тисячоліття н.е.
Після складних внутрішніх процесів країна повертається до традиційної політики зовнішньої експансії. Перший наступ здійснює ассирійський цар Адад-Нерарі ІІ (912-891 рр. до н.е. ). Була захоплена область Арапхе, а кордон Ассирії та Вавілона підійшов до Дур-Куріагальзи та Сіппара.Особливо відзначився цар Ассирії Ашшурнацир-апал II (883-859 рр. до н.е.), який пройшов всю Сирію і Вавілонію і в 876 році вийшов на узбережжя Середземного моря в районі Фінікії. На шляху він знищував жителів цих країн за найменьший опір. З непокірних здирали шкіру, їх саджали на кіл або зв”язували в живі піраміди, а рештки населення забирали в полон.
Набіги Ассирії прискорили процес консолідації її противників. Утворюється держава Урарту, а в Сирії дрібні державні утворення заключають два союзи -Північний та Південний. наслідком експансії стало падіння обсягу торгівельних операцій в цьому районі. Посилення позицій військово-бюрократичної партії послабило стабільність державного розвитку. Саламансар ІІІ (859-824 рр. до н.е. ) спробував повторити похід в Середземномор”я, але в битві при Каркарі на річці Оронт коаліція сирійських. кілікійських, палестинських та фінікійських правителів, посилені союзниками арабами та євреями (Північний союз) дала достойну відсіч загарбникам. В 851-850 рр. до н.е. був завойований Вавілон. На півночі йшли тяжкі криваві війни з Урарту.
Лише в 841 р. до н.е. зібравши армію в 120 тис. воїнів та скориставшись чварами в середині коаліції Саламансар ІІІ здолав лідера Північного союза Дамаське царство. Тір, Сідон,Іудея та Ізраїль стали данниками Ассирії. Але ці дії викликали виснаження сил і в країнв починаються внутрішні чвари. В правління Шамші -Адада V (824-811 рр. до н.е. ) ассирійці змушені були визнати незалежність Вавілону[3]. Проте святкувати незалежність Вавілону не вдалося. Халдейські племена, які жили на берегаїх Перської затоки захопили всю Вавилонію. На півночі війни з Урарту викликали серйозні проблеми у самій Ассирії. Єдиним успіхом в цей час був вихід до Каспійського моря. Потрібно було вирішити складні завдання внутрішньої політики. Заселити спустошені землі, налагодити надходження податків та повинностей, реорганізувати систему управління, подолати сепаратизм окремих володінь, реорганізувати та зміцнити армію і нарешті згуртувати верхівку ассирійського суспільства.
Нові успіхи ассиріців припадають на правління Тіглатпаласара III (745-727 рр. до н.е.). Він вважається засновником Ассирійської імперії (тобто світової держави). В його царювання були проведені важливі реформи, які заклали основу нової могутності країни. Стала проводитись політика переселення підкорених народів в інші місця, а частину земель включили в склад Ассирії, і місцеве населення повинно було платити податки продуктами землеробства і відпрацьовувати будівельні, дорожні і зрошувальні повинності. Частина підкорених жителів зобов”язана була служити в обозі ассирійської армії. Офіційною мовою держави була арамейська, хоча документи писались аккадською мовою.
На чолі ассирійського суспільства стояв цар. Влада царя була обмежена лише “волею богів”. Проте потрібно сказати, що на відміну від Єгипту, Хатті, Вавілону, цар Ассирії не був ні верховним власником всієї землі, ні верховним суддєю. Царями ставали в Ассирії в силу “божественного обрання”, тобто рішення священного “оракула”, а значить по бажанню певної групи знаті. Земля роздавалась чиновникам за виконання службових обов”язків. Крупними землевласниками були храми. Проте великих массивов землі не було. Земля поділялась на дрібні господарства і здавалась в аренду або оброблялась підневільними людьми. Основна масса людей, які створювали продукти для заку ( “вільних”) і закку (“звільнених”) були підневільні народи, насильно вигнані з рідних місць. Їх називали шакну (“посадженні”). Вони фактично були на положені рабів, хоча могли мати власність: будинки, знаряддя виробництва. Вони могли сстворювати сім”ю, захищати свої права в суді, укладати тогівельні угоди . Поступово їх почали передавати з землею.
Вільне населення зосереджувалось в містах. Місто мало статус свободи. Його жителі не сплачували податків і не виконували повинностей. Намісництва були розукрупнені. права намісників були обмежені збиранням податків, організацією підлеглих на виконання повинностей і керівництвом військових загонів своїх областей. На чолі деяких провінцій стояли не намісники, а “обласні начальники” більшою частино з евнухів, які не могли створити власну династію.
Військо тепер складалось не з колоністів, а з професійних воїнів.Сама ассирійська армія знаходилась на повному державному забезпеченні. Її ядром являвся “царський полк”. Армія складалась з колісничних частин( в колісниці запрягали 4 або 2 коня, на них воювали 2-4 воїни), кінноти, піхоти і саперних частин. Ассирійські воїни, захищені залізними і бронзовими панцирями, шоломами і щитами, були відмінними солдатами. Вони вміли споруджувати укріплені табори, будувати дороги, застосовувати стінобитні і запалювальні снаряди. В армії була розвідка, якою керував як правило царевич-престолонаслідник. Найманців практично ассирійці не використовували, за виключенням киммерійців. Армія поділялась на 10, 50, 100, 1000 воїнів. В неї були знамена і штандарти, на яких зображувались символи бога Ашшура. В армії і чиновничому аппараті приносили присягу. В добу розквіту Ассирія могла виставити армію в 120 000 воїнів.
Спираючись на таку силу Ассирія проводила активну завойовницьку політику. Спочатку об”єктом атаки стало сильне царство урартів на півночі. В 732 р. до н.е. була захоплена Сірія. Потім була подолана Фінікія. В 729 р. до н.е. Тіглатпаласар захопив Вавілон. Халдейські племена були розгромлені. Здобич становила 120 тисяч полоненних. Царству було залишенно статус царства, але в складі Ассирії. Тіглатпаласар навіть коронувался у цьому місті під ім”ям Пулу таким чином об”єднавши всю Месопотамію.Відтепер Ассирія охоплювала усі земли “від Верхнього моря, де сідає сонце, до Нижнього моря, де сонце піднімається”, - другими словами, від Середземного моря до Перської затоки. Таким чином ассирійський цар став владикою всієї Передньої Азії, за виключенням Урарту і декількох областей на окраїнах.
Наступник Тіглатпаласара Саргон II (722-705рр. до н.е.) - підкорив і зруйнував Ізраільске царство, Але в його правління загострилась боротьба військової та жрецьких партій. Він вдало воював з Урарту і в 714 році завдав йому тяжку поразку. Правда Вавілон він втратив коли в 721 році вождь халдеїв Мардук-апла- іддін ІІ захопив престол. Правда в 710 році Саргон ІІ його виганяє і той перебирається на піівдень де продовжує боротьбу. Сінаххеріб (705-681рр. до н.е.)- воював з Вавілоном і вважав себе “захистником прав”. Ось його слова: “ Я людина, яка любить справедливість, робить благодіяння, поспішає на допомогу слабому, яка завжди повертається до добра, найдосконаліший герой, смілливий муж, перший серед царів, той, хто разбивае своїх противників і вражає блискавками зло ...” були особливо відчутні в частині жорстокості. Вавілон був знайомий скоріш з його блискавками, ніж з добротою. В перший раз він захопив в полон 208 000 людей і величезну кількість золота, срібла, дорогоцінностей і худоби. У другий раз у 689 р. до н.е. він затопив місто і розселил жителів по провінціях. Сінаххеріб робить столицею Ассирійської держави місто Ніневію. Цар був прихільником військової партії, і напевно заколот організовани жерцями призвів до переходу влади до сина царя.
Проте сама Ассирія не могла обійтись без Вавілону.Коли царя вбили змовники новий цар Асархаддон (681-669 рр. до н.е.) повернув жителів назад. На короткий час ассирійцям навіть вдалось підкорити Єгипет. Мемфіс- цар взяв за півдня, підкопав мури, зробив в них прохід і побудував облогові насипи. В Египті він призначив адміністрацію і встановив щорічний податок - 180 кілограммів золота і 9 тон срібла.
Прагнув не відставати від попередників і Ашшурбанапал (669-629 рр. до н.е.). Цей цар заснував в Ніневії саму велику бібліотеку тодішнього світу, зібрав в ній - в оригіналах або копіях - всю шумерську і аккадську літературу, релігійні тексти і записи. Проте і він продовжував завоювання: ходив в Єгипет, на Елам, в Фінікію. Воював з племенами на території сучасного Азербайджану і з кочовиками Аравії. У 665 році він втратив Єгипет. Політична криза в середині країни, особливо повстання у Вавилоні на чолі з братом царя Шамашшум-укіном в 652-648 рр. до н.е. , об”єднало всіх противників ассирійців (еламитів, халдейсько-арамейські племена, арабів, сірійців, фінікійців, лідійців, єгиптян, мідійців). Але Ассирія знайшла сили і потопила повстання в крові.
В 642-640 рр. до н.е. були підкорені араби, в 639 р. до н.е. знищений Елам. Це були останні успіхи.Ми бачимо, що спадкоємці Тіглатпаласара ІІІ були достойні засновника імперії. Вони на протязі ста років успішно зберігали гигантську імперію. Ассирія здавалась такою могутньою, як ніколи. Народи тремтіли перед нею, підкорені царі бородами замітали землю, цілуючи ноги Ашшурбанапала.Але пройшло одне покоління і Ніневія вже була грудою руєн. Підкорений Вавілон підняв голову і після смерти Ашшурбанапала спочатку відпав від держави, а потім в союзі з мідійцями назавжди зруйнував імперію ассиріців.
Халдейський цар Набопаласар В 626 році виступає проти царя Сіншара-ішкума. 25 листопада він коронується в Вавілоні заснувавши нову халдейську або нововавілонську династію. Війна була жорстокою. До 616 року була очищена від ассирійців Вавилонія., але облога Ашуру була неуспішною. На допомогу Вавілону прийшли союзники мідяни. Союз Вавилона та Мідії був скріплений шлюбом сина царя Навуходоносора та доньки мідійського царя Кіаксара Аметідою. Спільними зусиллями Вавілона і Мідії в 612 р. до н.е. була взята столиця Ассирії Ніневія. Невздовзі бойові дії перенеслись на північ. Проте спроби останнього ассирійського царя Ашшур-убаліта ІІ навіть при підтримці фараона Нехо ІІ були марними. Вавілонський цар Набопаласар отримав свою частину земель, які раніше належали ассирійцям. Це були Сірія, Фінікія, Палестина, Аравія.
На Близькому Сході лишились чотири потужних державних об”єднання: Мідія, Вавилон, Єгипет та Лідія у Малій Азії. Весною 607 року до н.е. царевич Навуходоносор отримав під командування армію для підкорення Сирії і Палестини. В 605 році була взята переправу в районі міста Керкемиш, де знаходився єгипетський гарнізон. Невздозі Сирія та Палестина без бою прийняли нового господаря. У серпні 605 року помирає Набопаласар і Навуходоносор II стає царем.
У часи нового царя Вавілон переживає друге піднесення. Царство стає крупним, а його столиця займає, на той час, перше місце в світі. Населення Вавілона складало близько 200 000. Місто лежало на берегах Євфрату і двох його каналів. Для зв”язку було побудовано міст довжиною 123 метри і завширки 5-6 метрів. Було відновлено Есагіл - головний храм і його зіккурат, відому Вавілонську башту. Висота зіккурату становила 91 метр і називався він Етеменанкі (“храм наріжного каменя небес і землі”). Від храму до виходу з Вавілону вела вулиця мощена бруківкою, завширки 35 метрів. Ця вулиця закінчувалась біля ворот, які були присвячені богині Іштар. Висота воріт складала 21 метр. Вони буви прикрашені зображеннями фантастичних чудовиськ на блакитному фоні.
Всього в місті було 8 воріт. Кріпосна стіна складалась з двох ліній. Зовнішня стіна була высотою 8 метрів і завширки 3,7 метра. Довжина її складала 8.3 кілометра. Внутрішня, яка була на відстані 12 метрів від першої, мала висоту 11-14 метрів і ширину 6,5 метрів. В стінах, через кожні 20 метрів разташовувались вежі для обстрілу. Перед зовнішьої стіною знаходився рів, наповнений водою.
И, нарешті, одним з семи чудес світу були висячі сади Семіраміди. Хоча назва ця помилкова . Справа в тому, що сади були зроблені за наказом царя для його жінки Амітіди, мідійської царівни, яка сумувала по рідній Мідії. На високі кам”яні виступи було насипано грунт і висаджені рідкісні екзотичні рослини з батьківщини царівни.
16 березня 597 року вавилогнський цар бере штурмом Ієрусалим. 3000 іудеїв було переселено в Вавилонію. Царем Іудеї було поставлено Седекію. Скориставшись повстанням в армії 595-594 рр. до н.е. Єгипет та Іудея розпочали військові дії. Але Навуходоносор рішучими діями відтіснив єгипетську армію від фінікійських міст до її кордонів, а в 587 році захопив Ієрусалим
Після смерті Навуходоносора II (562 р. до н.е. ) в країнв почались заколоти. Жрецтво почало активно втручуватись в політику. Після зміни трьох царів на престол вступив Набонід (556-539 рр. до н.е.), , син одного з вождів аморейських племен. Під впливом матері Аддагуппі, яка була жрицею в храмі Сіна, новий цар почав провадити релігійну реформу висуваючи на місце Мардука, Набу та Нергала (традиційних богів Вавилону) культ ассирійського бога Місяцю Сіна. З одного боку логіка реформа полягала у тому, щоб таким чином об”єднати арамейські племена. Але з другого боку це призвело до конфлікту з вавилонським жрецтвом. Але зміна русла Євфрату зробила неможливим торгівлю через Ур і цар переносить активність на захід в район Сирії та Аравію. Він переніс резиденцію в місто Тейму в Аравії для прокладки нових караваних шляхів. У Вавілоні він залишає правити свого сина Бел-шар-уцура ( в біблійній традиції Валтасар).
В 546 році припиняється суперництво Вавилона та Єгипта, обидві держави починають готуватись до опору проти персів, нового грізного ворога зі сходу.
Якщо говорити про розвиток вавилонського суспільства та економіки вVII-VI ст. до н.е. ми повинні констатувати, що головною галуззю економіки продовжувало лишатись сільське господарство. Значна частина землі належала храмам, членам царської родини, великим торговцям, чиновникам царської та храмової адміністрації. Дрібні власники володіли наділами від 1/3 до декількох га. Земля коштувала дорого і тому на невеликих клаптиках вигідніше було займатись вирощуванням садових культур. Канали та ірігаційні споруди належали державі, в деяких випадках храмам та приватним особам. За користуванням водою сплачувалась платня.
Суспільство складалось з повноправних громадян міст, вільних людей (але позбавлених громадянських прав), напіввільних жителів та рабів. Повноправні громадяни були членами народних зборів при тому чи іншому храмі. До їх числа належали державні та храмові чиновники, жерці, купці, ремісники і землевласники. Їх статус був спадковим. Практично всі вони жили в місті і володіли землею в межах сільської округи міста, на яку розповсюджувалась юрисдикція народних зборів.
До позбавлених громадянських прав. але вільних людей належали царські військові колоністи, іноземні чиновники і взагалі всі іноземці, які проживали у Вавилонії. Іноді вони навіть могли створити власну систему самоуправління. Так у 30-х роках VI ст. до н.е. у Вавилоні існували народні збори єгипетських поселенців, були народні збори іудеїв. Але права володіти землею в них не було, що автоматично означало позбавлення громадянських прав.
До залежних людей відносились землероби, які працювали на землях храмів, царя та наділах приватних осіб. Вони були прикріплені до наділів, але їх не можна було продавати разом з землею. Рабів було дуже багато, особливо в храмових господарствах. Заможні громадяни володіли 3-5 рабами. І всеж таки кількість рабів була значно мкеньше кількості юридично вільних членів суспільства. У провідних галузях домінувала праця вільних виробників. Рабів часто селили на пекулій (невеликий наділ) за помірний оброк, який складав 12 сіклів в рік. Вартість раба складала приблизно 60-90 сіклів. Боргова кабала притамана ассирійцям суттєво зменьшилась. Відтепер кредитор міг заарештувати боржника, помістити його у боргову в”язницю, але вже не міг продати в рабство. Навіть глава сім”ї не міг продати в рабство власну жінку за борги, але дітей ще міг.
Храми продовжували лишатись виробничими одиницями. Вони займались лихварством та торгівлею, були великими рабовласниками та володіли земельними угіддями. Джерелом надходженням для храмів були податі, особливо десятина. Нею обкладались землевласники, скотарі. садівники, пекарі, ремісники та чиновникі. Царське господарство не вело активної господарської діяльності. найчастіше землі просто здавались в аренду.
В торгівлі тон задавали могутні ділові доми. Найбільш відомим був дім Егібі. Ці ділки контролювали торгівлю з Мідією та Еламом. Другим відомим був дім Мурашу. Цей дім контролював лихварські та торгівельні операції. Ці доми володіли десятками рабів. Деякі вчені на цій підставі говорили навіть про наявність капіталізму у Вавилоні. Відіграючи роль посередника в міжнародній торгівлі купці Вавилону забезпечували обмін з Єгиптом, Сирією, Еламом та Малої Азії, де вони скуповували залізо, мідь, олово, будівельний ліс, вино. З Єгипту поступали квасці, які використовували для відбілювання вовни, одягу, а також виробництва скла та медичних засобів. У східному напрямку йшов хліб, вовна та одяг.
Весною 539 року до н.е. перська армія рушила в похід і почала наступати вниз по долині р.Діяла. В цей критичний момент Угбару, намісник області Гутіум, зрадив Набоніду і перейшов на бік Кіра. Потужні оборонні споруду,які були споруджені ще Навуходоносором ІІ, мали б відстрочити падіння. Але Набонід вже не мав підтримки у власній країні. В серпні 539 р. до н.е. біля міста Опіс поблизу р.Тігр перси розгромили армію, якого командував син Набоніда Бел-шар-уцур. Потім перси обійшли всі укріплення та оточили місто Сіппар. Оборону Сіппара очолив вже сам Набонід. Але 10 жовтня Сіппар опинився в руках персів, Через два дні у Вавілон вступила перська армія. Легенда з Біблії розповідає, що під час бенкету в царя Валтасара, з’явилась людська рука, яка написала на двірцевій стіні слова:” Мене, текел, перес”. Нихто не міг прочитати їх. Лише пророк Даніїл зумів разгадати їх: “Мене - обрахував бог царство твоє і поклав кінець йому; текел - тебе зважили на вазі і знайшли дуже легким; перес - поділено царство твоє і дано персам і мідянам.” Валтасара було вбито вночі, а перси легко взяли Вавілон. 29 жовтня в місто вступив Кір. Вавилонія втрачає незалежність, а її останнії цар був направлений у почесне заслання правителем області Карманія (на захід від Персіди).
7. Культура Месопотамії.
Месопотамська культура - одна з найдавніших культур світу. Як справедливо зауважив український дослідник О.П.Каришковський: “Населення Стародавньої Месопотамії створило одну з найдавніших культур, яка істотно вплинула на культурний розвиток усієї Передньої Азії, передовсім євреїв, хеттів, хурритів, навіть єгиптян. Її підвалинами стали культурні надбання шумерів значною мірою запозичені вавілонянами та ассірійцями. Тривалий час, особливо у німецькій історіографії були спроби трактувати її як єдину колиску світової культури (ці теорії мали назву панвавілонізму). Проте вони виявились хібними оскільки заперечували самобутній розвиток інших цивілізацій і не враховували взаємообміну культур Передньої Азії на протязі історії.
Головним стержнем розвитку культури Месопотамії було виникнення писемності. Як ми вже говорили винекнення писемності в цьому районі було пов”язано з розвитком шумерської цивілізації. Спочатку, як і в Єгипті це було піктографічне письмо. Воно виростало з трьохмірних кульок та конусів а потім оттиски фішок на глині. Напрямком його розвитку став матеріал на якому робились малюнки. Цим матеріалом була глина. Таблички, на яких писали, робились з певних сортів глини. Цю глину очищували у воді від домішок і обпалювали. Таблички були разміром 7 - 9 сантиметрів у довжину. Найбілльш важливі царські написи писали на камені і металевих пластинках.
Писали на ній за допомогою загостреної палички з тростини. При пісьмі ребро зрізу палички зхалишувало у місці початкового натиску заглиблення, і кожна окрема риска прий мала вигляд клину, особливо коли невздовзі письмо стало скорописним (звідси і назва системи - клинопис). Ця система була запозичена сусідами шумерів еламітами, хеттами, хурритами та урартами. В середині II тисячоліття до н.е. під впливом аккадців клинопис шумерів перетворився в шумеро-аккадське письмо. Це письмо стало використовуватись у дипломатії, науці і торгівлі усіх народів і держав Передньої Азії. Пізніше особливі системи на грунті клинопису винайшли західні семіти та перси. Самі пізні тексти написані шумерським та аккадським клинописом датуються І ст. до н.е. Саме спільність системи письма дозволяє нам робити узагальнюючий нарис культурних надбань різних держав цього району.
Другою рисою месопотамської культури, як і всіх інших перших цивілізацій став релігійно міфологічний світогляд. На відміну від єгиптян населення Месопотамії не розділяло світ на реальний та ілюзорний. Релігія була тісно пов”язана зповсякденним життям. З самого початку вона розвивалась у формі політеїзму, бо кожна община, а потім і місто-держава мала свого бога покровителя. Так в одному з найдавніших міст-держав Еріду, яке лежало у місці впадіння Єефрату у Перську затоку, володарем та покровителем вважався Енкі - володар підземних вод та світового океана. В океані на думку стародавніх шумерів плавала земля. Енкі був також богом мудрості, суддєю богів та людей. У Урі шанували бога Місяця Нанну. В Уруці існували культи зразу трьох божеств - Інанну, уособлення планети Венери, богиню родючості, міжусобиць та кохання, бога Ану володаря небесного устрою та батька Інанни та її брата Уту. сонячного бога, який був напевно родовим богом правлячої династії міста. Останній шанувався також, як бог покровитель Ларси. Скотарі пригородів Урука шанували також бога вічно живої природи Думузі (Таммуза) . Головним богом Ніппура вважався Енліль, “володар-вітер”, цар богів та людей, господа всього, що знаходилось на землі. У місті Лагаші богом-покровителем став Нінурта, бог війни. Пізніше він був ототожений з богом Нінуртою. Кожному богу споруджувався центральний храм, який з часом перебудовувався, але ніколи не переносився на нове місто. Спільними для шумерів були Ану (бог неба), Енліль (бог землі), Енкі (бог води). Правда іноді богам давали багато значень. Так Енліль, в місці його святилища в Ніппурі, вважався ще богом долі, засновником міст і винахідником мотики і плуга. Великою популярнісю користувались бог сонця Уту (по аккадські Шамаш) та бог Місяця Наннар (Сін).
Храм стояв на високій платформі до якої з двох сторін вели сходи або пандуси. Святилище частіше всього мало прямокутну форму. Спочатку доступ у всі частини храму був вільний, але пізніше у внутрішні примішення було заборонено вхід тим, хто не був оббізнаний у таінствах.
До кінця ІІІ тис. у Месопотамії існував ще один тип храму, який був результатом розвитку храмової архитектури. Це так званий зіккурат, або храм на декількох платформах.Краще всього досліджені знаменитий зіккурат Ур-Намму в Урі та зіккурат Борсіппи (міста неподалік Вавілону). Храм в Урі найдавніший (йому майже 4 тис. років). Навіть зараз він має висоту 20 метрів.
Вавілонці були продовжувачами релігійних традицій шумерів. Крі м традиційних вони шанували бога бурі та грому Адада, сімку астральних богів. Саме у Вавілоні склалась система, коли бог ототожнувався з планетою, як до речі і кожень день тижня. Юпітер відповідав богу Мардуку, Марс -Нергалу ( бог війни, хвороб і смерті), Меркурій - Набу, Сатурн - Ніннурті, Венера - Іштар. Дві інші планети відповідали Сіну та Шамашу. Ассирійця, в яких пантеон очолив Ашур, поклонялись також богу підземних вод Еа та громовежцю Ададу.
Розвиток того або іншого культу залежав від положення міста. Так Мардук з розквітом Вавілона пройшов шлях від другорядного божества до основного. Вавілонські жерці утворили нову легенду про походження світу з шумерського міфу де головним персонажем був Енліль. Вважалось,що спочатку на землі був хаос, в якому чудовисько Тіамту вирішило знищити усіх богів. Проти нього і виступив Мардук. Він вбив його, а з його тіла сотворив зірки, землю, рослини і тварин. Людину було створено Мардуком з глини і крові вбитого бога-зрадника, який перебіг під час боротьби на бік Тіамту.
Вірили жителі Вавілону і в духів (демонів) добра і зла. Проти злих духів, причин хвороби і смерті, вони використовували амулети і заклинання. Добрі, в вигляді статуй охороняли їх будинки, вони зображувались напівлюдьми і напів тваринами. Найбільш популярними були ламассу, вони зображувались у вигляді крилатих биків з людськими головами.
Сильною стороної шумеро-аккадської релігії були обряди. Сили природи визначали долю людини, тому причиною нащасть, на думку віруючих, був гріх. “Не на мене, на мій гріх гнівися, забери мій гріх і не ображай мене!” - просили люди в храмах. Довгий час в добу шумерських держав гріх змивався людською кров”ю. На новий рік - який святкувався весною - трон передавався людині простого звання, яка отримувала на 5 днів всю владу, але потім її вбивали, щоб її кров очистила країну від гріха. Цей звичай очищення кров”ю від гріха перейняли і іудеї. Пізніше в християнській релігії носителем тягаря спокути став Ісус, але вже навічно: його смерть перевершила усі інші спокутувальні жертви.
Була в жителів цих земель і віра у воскресіння. Тільки на відміну від Осіріса у підземне царство спускалась Інанна (Іштар). Вірили шумери, аккадці і вавілоняни і в загробний світ. Він уявлявся їм як царство тінєй, де мертві вічно страждают від голоду і спраги і змушені їсти глину і порох. Тому родичі померлого повинні були приносити їм жертви
На грунті релігійно-міфологічних уяв розвивалась література. Самим відомим з епічних творів Месопотамії досі вважається “Епос про Гільгамеша”. Цього героя, як і египетських фараонів мучили думки про смерть. Вважається, що Гільгамеш був одним з легендарних царів Урука, міста в Шумері. Сказання розповідають про пошуки Гільгамеша секрету вічного життя. Він знаходить траву безсмерття і хоче віднести її додому: “... щоб дісталось і чоловікам і жінкам, і малим детям; нехай старість більше не турбує народ, оточеного стінами Урука...”. Проте донести траву йому не вдається. Змія викрадає траву, коли стомлений герой вирішив викупатись. Але подорож була довгою і народ Шумеру доніс до нас її подробиці. Родоначальником відкриття цієї пам”ятки вважається Джордж Сміт. Він також опублікував уривок розповіді про потоп, який засвідчив складання цього біблійного сюжету. Сказання шумерів донесли до нас легенду про потоп., основою для створення цієї легенди були страшні розливи річок, які зносили з обличчя землі цілі міста Пізніше у часи Авраама, єврейський народ приніс цю легенду в Палестину і вона потрапила потім в Біблію. Зміст легенди не змінився. В епосі про Гільгамеша ми читаємо, що улюбленець богів, якого звали Утнапішті (Ной в Біблії), був завчасно попереджений богом. Він побудував корабель і оселився на ньому.
Завантажив його всім, що мав я,
Завантажив його всім, що мав, що мав срібла я,
Завантажив його всім, що мав, що мав я золота,
Завантажив його всім, що мав, що мав я живих тварин,
підняв на корабель всю сім”ю і рід мій,
Худобу степову і звірів, усіх майстрів я підняв.
А потім була буря, яка примусила ріки вийти з берегів, валила мури, а південний вітер гнав морські хвилі з затоки на землю. Потім ураган вщух, але земля була вкрита водою. Перші дві птиці, яких випустили з ковчегу, голуб і ластівка, вернулись назад, тільки ворон зник. Люди пристали до берега і зарізали барана і козла, щоб віддячити богам за порятунок.
Є в циклі міфів і легенда про створення людини. Цікавою пам”яткою є культовий космогонічний епос “Енума еліш” (“Коли наверху ...”).
Важливою рисою культури Месопотамії був високий рівень науково-практичних знань. Особливо у цьому відношенні відзначились вавілоняни. В них була своєрідна світська школа-акадамія (едубба). Вона готувала переважно писарів для царських та храмових канцелярій та суду. “Писарь” було почесним званням освідченої людини. Релігія була відділена від системи освіти і в школах не вивчалась, основним предметом була шумерська мова і література. Учні старших класів вчили граматику, математику і астрономію. Ті, які хотіли присвятити все своє життя науці вивчали, ще право і медицину. До тих, хто закінчував едубу були надзвичайно високі вимоги. Вони повинні були вміти читати та перекладати з шумерського на аккадський та навпаки. Знати особливості вимови обидвох мов. Вони володіли тайнами жрецької майстерності , повинні були навчитись хкерувати хором та грати на музичних інструментах, знати математику., включаючи землевимірювальну практику.
Не випадково математика стала однією з розвинутих дисціплін. Вавилонські математики користувались шестидесятирічною системою підрахунків, яку вони запозичили в шумерів. Вони вміли вмрішувати квадратні рівняння, знали “теорему Піфагора”, приймали значення числа “p“ рівним 3. Широко застосовувалось креслення планів місцевостей та будівль.
Вони застосовували місячний календар. Рік складався з 12 місяців, що мали 29 або 30 днів. Із-за невідповідності довжени року вони вводили додатковий місяць в певний час.По сьогоднішній день ми користуємося досягненнями вавілонян поділяючи коло на 360 градусів, годину - на 60 хвилин, а кожну з них - на 60 секунд. Існує гіпотеза про те, що зіккурати служили вченим для спостережень за зірками і вавілонські жерці складали гороскопи не гірше сучасних.
В мистецтві були дві дуже розвинуті галузі: архітектура і скульптура. Палаци правителів і храмові комплекси розкопані археологами вражають сучасників своєю красою і грандіозністю. Глиняна і кам”яна скульптура найбіль розвинута була в часи Шумеро-Аккадського царства та ІІІ династії Ура.
Розвиток мистецтва посилюється у старовавілонський період. Розвиток мистецтва посилився у старовавілонський період. Особливо розвинулась архітектура. Мури будинків споруджувались з глинобитної цегли або були глинобитними. Одяг ассіріців був більш різноманітний, ніж у вавілонян і єгиптян. Вони ходили в довгій сорочці з вовни і тканини поверх неї. Застосовувались фарбовані тканини. Взуттям служили сандалії з кожаных ремнів і чобіт - у воїнів. У виробах ремісників відчувається єгипетський і фінікійський вплив, так як з цих країн, як правило, приганяли полонених. В добу Хаммураппі ми вже можемо розповісти про звички жителоів міста. Особливо тяжким було положення жінки. Дівчина могнла вийти на вулицю лише у супроводі батька, брата. Заміж її видавали у досить ранньому віці, складаючи шлюбний контракт. Якщо ж вона не виходила заміж її віддавали в жриці -надітум, або в блудниці -харітум. Справа в тому, що у Месопотамії існувала храмова проституція, виконуючи ритуальні та безумовно економічні потреби храмів.
У часи великих імперій І ст. до н.е. розвиток мистецтва пожвавився. В архітектурі ассірійських царів надихав приклад хеттів. Проте є один елемент, який у всьому світі вважається тільки ассірійським. Це фріз - прикраса з вапняка на стінах палаців. Ці прикраси пофарбовані мінеральними фарбами і вкриті поливою. Тони в основному синьо-жовті. Сині коні, жовті фігури на голубому фоні. Головна тема - цар і його діяння. Відомі також статує. Дві з них - крилаті бики з головами людей (ламассу), що оберігали спокій ассірійського царя, зберігаються на видному місці в Луврі. Якщо звернути увагу на персидські речі і вироби греків, можна побачити сліди ассірійської манери.Після відкриття Вавілону археологами в Берлінському музею були реконструйовані знамениті ворота Іштар. Це одне із справжніх чудес майстерності і краси. Ворота Іштар мали висоту 12 метрів та ширину 16 метрів. Вони були вкриті голубою цеглою з поливою. Ворота Іштар прикрашали зображення биків (або носорогів) та фантастичних звірів “сірруш”. Ця тварина була складена з чотирьох тварин (орла, змії,якоїсь чотирьоногої тварини та скорпіона).
Другою важливою рисою культури ассіріців є створення літературно-історичного твору - “анналів”, тобто літописів. Вони розповідають нам в художній формі про походи царів і їх політику. І, нарешті, третье відкриття культурного кола ассіріців - це теорія державності, розроблена на прикладах інших народів і доведена до певного рівня. Приклад реформ Тіглатпаласара стояв перед очими всіх наступних засновників імперій.
Після завоювання персами і втратою незалежності месопотамська культура не зникає раптово. Значення Івавілону не впало навіть після приходу Олександра Македонського, який “коронувався” в місті, зробивши його однією з солиць своєї держави. У 126 році до н.е. він став частиною Парфянської держави. Але остаточний занепад культури відбувся лише у сасанідську добу (227-636 рр.н.е.).
Хеттська держава та її історія.
1. Природнi умови, населення, джерела та iсторiографiя стародавньої Малої Азiї.
Мала Азiя / чи Анатолiя/- один з основних центрiв цивiлiзацiй стародавнього Сходу. Цей пiвострiв являї собою суху котловину, обмежену на пiвночi Понтiйськими горами, на пiвднi- Таврiйським хребтом. На сходi гори, по той бiк долини верхнього Євфрату, переходять у Вiрменське нагiр"я / Схiдну Анатолiю/. Пiвострiв поступово знижується зi сходу на захiд, вiд гiр Вiрменiї до Егейського моря. На заходi долини рiк вiдкривають шлях теплим вiтрам з Егейського моря.
Особливостi рельєфу Малої Азiї, вкритої чисельними гiрськими системами,
сприяли iзоляцiї окремих районiв пiвострова. Це перешкоджало процесу об”єднання та злиття племен та народностей. Тут не було великих рiчок як в Єгиптi чи Межирiччi, не було можливостi створити їдину зрошувальну систему. З одного боку це зумовило особливостi розвитку господарства цього регiону, з iншого- особливостi соцiально-полiтичної системи малоазiйських суспiльств.
Мала Азiя займала вигiдне географiчне положення. Вона була своїрiдним мостом, що з”єднував Близький Схiд з Егейським свiтом та Балканським пiвостровом. Крiм того сприяли економiчному та культурному розвитку природнi багатства Анатолiї. В горах Тавра видобували мiдь, свинець, срiбло. У Захiднiй частинi Малої Азiї / в Лiдiї/ були поклади золота, в долинi рiчки Етiль-Iрмак - залiза. В давнi часи Анатолiя була багата лiсами. Особливо славились кiлiкiйська сосна та кедр.
Вже в найдавнiшу епоху / VIII - VI тис. до н.е./ в Малiй Азiї складаються важливi центри виробляючого господарства / Чайюню-Тепесi, Чатал-Хююк, Хаджiлар/, основу яких складали землеробство та скотарство. Цiкаво, що дуже рано тут з"являються вироби iз саморiдної мiдi та свинцю- ранiше нiж виробництво керамiки! На V - IV тис. до н.е. ранньоземлеробськi племена освоїли майже всю територiю пiвострова. Жили невеликими поселеннями, площею коло 0,5 га, якi обводили глинобитними чи кам"яними стiнами, до 3-х метрiв товщиною.
В кiнцi III тис. до н.е. Анатолiя перетворюється на країну дрiбних мiст-держав, що стають центрами економiчного i культурного життя малоазiйських племен. їх економiка спирається в основному на с/г, проте значним джерелом прибутку було для них видобування металу та його обробка. Племена, що займали в III тис. до н.е. схiдну чачтину пiвострова Мала Азiя, вченi називають " хаттами", оскiльки в хеттських клинописних текстах II-го тисячолiття до н.е. їх мова названа хаттською. Центром їх полiтичної та культурно-економiчної дiяльностi було мiсто Хаттуса. Аналiз їх мови вказує на приналежнiсть її до абхазо-адигейських мов Кавказа.
На пiвнiч вiд хаттiв, в горах та лiсах Пiвденного Причорномор"я, вiд гирла рiчки Галiс i в напрямку до Захiдного Закавказзя жили племена каскiв, мова яких була, ймовiрно, спорiднена з мовою хаттiв. До речi, до тiєї ж абхазо-адигейської мовної сiм”є за мовою належать сучаснi абхази та черкеси. На пiвденному-сходi Малої Азiї жило хурритське населення.
В кiнцi III- на поч. II тис. до н.е. в Малiй Азiї з"являються племена, якi говорили мовами iндоєвропейської мовної сiм”є- хетто-лувiйська або анатолiйська гiлка. Спецiалiсти хеттологи роздiлились на прихильникiв схiдного шляху появи носiїв цих мов у Малiй Азiї- через Кавказ, та захiдного шляху- з Балканського пiвострова. У 1915 р. чеський вчений Б.Грозний iнтерпретував цю мову за знахiдками текстiв у городищi Богазкьой / 150 км. на схiд вiд Анкари/. На сьогоднi опублiковаено коло 20 тис. хеттських текстiв / включаючи фрагменти окремих документiв/. Бiльшiсть текстiв написана клинописом, самi хетти називали цю мову " несiтською" вiд Неси- другої
назви мiста Канiша. Однак знайдено i хеттськi iїроглiфiчнi тексти, якими користувались переважно на сходi хеттського свiту.
В серединi II тис. до н.е. на заходi пiвострова з"являються греки-ахейцi, потiм - фрiгiйцi. У VIII - VII ст. до н.е. схiд Малої Азiї був мiсцем проживання кочових племен кiммерiйцiв, а в долинi верхнього Євфрату з ХII ст. до н.е. мешкало протовiрменське населення.
До середини минулого столiття хетти були вiдомi лише за даними Бiблiї. Хеттська цивiлiзацiя була вiдкрита завдяки розкопкам в Богазкьої пiд керiвництвом Г.Вiнклера / 1906 - 1912 рр./ та дешифруванню хеттських клинописних текстiв Б.Грозним. Джерела до вивчення iсторiї Хеттського царства можна подiлити на три групи.
1/ Iсторичнi i полiтичнi тексти. До цiїї групи можна вiднести:
а/ царськi аннали- " Тексти Аннiти" / XVII ст. до н.е./, " Аннали Хаттусiлiса I", " Дiяння Суппiлулiумаса I", " Аннали Мурсiлiса II" та iн.;
б/ державнi договори- серед них вже згадуваний нами при розглядi iсторiї стародавнього Єгипту договiр мiж Хаттусiлiсом III i фараоном Рамсесом II;
в/ дипломатична кореспонденцiя- листи хеттських правителiв до царiв рiзних країн Близького Сходу.
2/ Правовi документи:
а/ хеттськi закони- вони складенi в перiод Давньохеттського царства, береглась також частина бiльш пiзнього варiанта законiв, що вiдносяться до епохи Новохеттського царства;
б/ судовi протоколи- записи свiдчень звинувачених чи свiдкiв на судi;
в/ царськi укази- найбiльш вiдомий " Указ Телепiнуса", що визначав порядок спадкування царської влади.
3/ Документи соцiально-економiчного змiсту:
а/ службовi " iнструкцiї"- приписи правителiв Новохеттського царства сановникам та державним службовцям, що регулювали їх права та обов"язки;
б/ " iмунiтетнi грамоти"- документи, що складались в перiод Новохеттського царства i стосувались питання звiльнення рiзних господарств, подарованих царем, вiд державних обов"язкових робiт i податкiв, а саме вiд натуральної i трудової повинностi /" саххана" та луццi"/;
в/ дарчi нв землю- видавались з епохи Давньохеттського царства окремим державним службовцям за службу царю чи окремим державним господарст вам;
г/ поземельнi кадастри- вказували категорiю землi, розташування дiлянки, необхiдну для сiвби кiлькiсть насiння, iм"я власника дiлянки та розмiри посiвної площi.
Крiм наведених вище джерел слiд згадати тексти релiгiйного змiсту, що можуть бути використанi як важливе джерело щодо соцiально-економiчної iсторiї.
Першi розкопки хеттської цивiлiзацiї були проведенi у фортецi Зенджирлi / Хамдi-бей - 1884 р., К.Хуманн, Ф.Лушан, Г.Вiнклер - 1888 р./. На поч ХХ ст. одночасно почались розкопки Каркемиша i Богазкьої. Розкопками Каркемиша керував археолог Д.Хогарт. У Богазкьої розкопки проводив Г.Вiнклер. Там було знайдено величезний державний архiв. На жаль, розкопки в Богазкьої проводились без дотримання будь-яких методичних принципiв. Г.Вiнклер i Макрiдi-бей, що допомагав йому, не були археологами i не розумiли необхiдностi фiксацiї вiдкритих пам"ятникiв, їх цiкавили лише глинянi таблички з текстами. В подальшому археологiчнi роботи проводились вже на науковому рiвнi. Слiд вiдмiтити розкопки американської експедицiї в Тарсi, коли вперше змогли виявити стратиграфiчну шкалу напластувань i стали вивчати масовий археологiчний матерiал, зокрема керамiку. Розкопки в Богазкьої проводив К.Бiттель, в Кара-тепе - Г.Боссерт.
Одразу ж коли почалось вивчення хеттських пам"ятникiв постало питання про спiввiдношення хеттської " клинописної" культури не лише з Передньою Азiїю, але i з егейським свiтом, з цивiлiзацiїю Трої, Мiкен, Крiта. Вже у 1933 р. А.Гетце дав загальний нарис iсторiї Малої Азiї. Виходять роботи присвяченi окремим проблемам iсторiї хеттiв. Так хеттському конярству присвячена монографiя А.Камменхубера " Hippologia Htthitica". Автор розглядає найбiльш дискусiйнi проблеми / поява коня i колiсницi в Переднiй Азiї, застосування їх у вiйськовiй справi та iн./.
Ряд важливих дослiджень з iсторiї хеттiв належать Г.Г.Гiоргадзе, В.В.Iванову. В цiлому в центрi уваги сучасної хеттологiчної iсторiографiї стоять проблеми хронологiї i датування рiзних джерел.
2. Виникнення Хеттської держави. Новохеттське царство.
На рубежi III i II тис. до н.е. хатти i хурити створили в Малiй Азiї такi мiста-держави як Пурусханда, Амкува, Куссара / Кушшар/, Хаттi, Канiш, Вахшушана, Ма"ма, Самуха та iн. Вони укладали угоди з iноземними купцями, вели мiж собою вiйни i вступали в союзи. Вiд ашшурських торговцiв вони перейняли особливий рiзновид клинопису i ашшурський дiалект аккадської мови. Серед мiст-держав мала мiсце боротьба за полiтичну гегемонiю. Спершу провiднi позицiї займає Пурусханда. Згодом ситуацiя змiнюється на користь мiста-держави Куссари / пiвдень чи пiвденний-схiд Центральної Анатолiї/.
Правитель Куссари Пiтханас захопив мiсто Несу, яке й зробив своєю резиденцiїю. Його син Анiтта, правлiння якого припадає на першу половину XVIII ст. до н.е., пiдкорив ряд сусiднiх районiв Малої Азiї. Анiтта захопив країну Хаттi, столиця якої- Хаттуса,- була взята пiсля тривалої облоги. Без бою пiдкорився цар Пурусханди, вiддавши Анiттi знаки царської влади залiзний трон i скiпетр. Данi археологiї пiдтверджують, що десь коло 1800 р. до н.е. Хаттуса була зруйнована. Саме в той час вiдбувається поступове розселення iндоєвропейцiв-неситiв в центральнiй Анатолiї з асимiляцiєю хаттiв i утворенням хеттського етносу.
Ми не можемо точно датувати перенесення столицi в Хаттусу, ймовiрно це вiдбулось у другiй половинi XVII ст. до н.е. Саме з цiїю подiїю пов"язують початок Давньохеттського царства / друга пол. XVII ст. до н.е. - коло 1500 р. до н.е./.
Засновником Хеттської держави р. до н.е.вважають Лапарнаса. Однак вiдомостей про нього мало. Перший хеттський цар, про якого ми знаємо щось конкретне - Хаттусiлiс I. Можливо iз стратегiчних мiркувань, вiн переносить центр свого царства з Куссари на пiвнiч, в Хаттусу. На цей час хетти вже змiнили офiцiйний староассiрiйський аккадський дiалект i писемнiсть на рiдну мову.
Хаттусiлiс I контролював територiю вiд центра пiвострова Мала Азiя на схiд, до його гiрських околиць, що залишались за межами його володiнь. Проте мав вiн якийсь вплив i на крайньому Заходi пiвострова. Переважна бiльшiсть походiв Хаттусiлiса I спрямована в Пiвнiчну Сiрiю, де вiн захопив i зруйнував ряд мiст. Пiвнiчна Сiрiя кiнця XVII ст. до н.е. була країною багатшою нiж Мала Азiя. Крiм табунiв худоби Хаттусiлiс захопив тут багато срiбних скульптур та iнших ремiсничих виробiв, якими прикрасив згодом збудованi ним храми.
В перiод правлiння Хаттусiлiса I починаються воїннi сутички хеттiв х хурритами, якi спустошують своїми набiгами схiднi провiнцiї хеттiв. Коли Хаттусiлiс був у Арцавi хуррити з Ханiгальбата / Пiвнiчна Месопотамiя/ вступили в Малу Азiю, через що всi " країни" пiвострова вiдiйшли вiд Хаттусілiса. Царю залишилась вiрною лише Хаттуса. Однак цей розпад царства був тимчасовим.
Наступним правитилем Хеттської держави став Мурсiлiс I- внук Хаттусiлiса. Новий цар продовжує активнi дiї в Пiвнiчнiй Сiрiї. Метою цього напрямку хеттської експансiї було захоплення торгового шляху, пiвнiчну частину котрого контролював Халеб. Хаттусiлiс не змiг подолати Халеб, однак захопивши Алалах вiн позбавив Халеб виходу до моря. Мурсiлiс же захопив Халеб, лiквiдував це царство, вiдправив майно та полонених в Хаттусу. Пiсля цього цар хеттiв рушив на Вавiлон, захопивши його у 1595 р. до н.е. Це поклало край правлiнню I Вавiлонської династiї, найвiдомiшим представником якої був Хаммурапi. Однак головний трофей- статуя вавiлонського бога Мардука в Хаттусу не потрапила. Вона залишилась в Ханi на Євфратi. Можливо, вiйська Мурсiлiса були атакованi хурритами пiд час повернення.
Мурсiлiс I загинув в результатi змови. При наступному царi Хандiлiсi хуррити пограбували хеттськi територiї, взявши в полон царицю, а потiм стратили її разом з синами. Пiсля смертi Хандiлiса ряд його родичiв, в тому числi i син, були вбитi якимсь Цитандасом, який до речi вбив i Мурсiлiса I. Змови, якi не припинялись i пiсля цього, значною мiрою продукувались системою спадкування престолу у хеттiв. Ймовiрно, царський престол переходив / як в Еламi i, можливо, в Єгиптi/ через царську дочку до її сина.
Десь коло 1500 р. до н.е. престол займає Телепiнус, який видає " указ" про спадкування царської влади. Тепер першим спадкоїмцем престолу вважався старший син царя, у випадку його смертi- iншi його сини / в тому числi i вiд наложниць/ i лише в разi вiдсутностi синiв- чоловiк його старшої дочки. Одночасно цар брав на себе зобов"язання нiкого не страчувати i не проволити конфiскацiї майна страчених без вiдома тулiї / ради старiйшин/ i панкуса / зборiв воїнiв/.
Пiсля Мурсiлiса I хетти змушенi були вести важку боротьбу з касками, якi, мабуть, в той час назавжди вiдрiзають хеттiв вiд Чорного моря. Телепiнус заключив дружнiй договiр з царем Кiццувадни- областi, розташованої у пiвденно -схiднiй частинi Малої Азiї. Телепiнуса вважають останнiм царем Давньохеттського царства.
Малодослiджений перiод мiж Давньо та Новохеттським царством, який iнодi називають Середньохеттським, був часом занепаду хеттiв. Серйозним суперником хеттiв стала держава Мiтаннi, що утворилась на пiвночi Месопотамiї. Хетти втрачають Кiццувадну / царство в Кiлiкiї/ i виявляються вiдрiзаними вiд Середземного моря. Особливо ж небезпечними були каски, якi позбавили хеттiв виходу до Чорного моря i навiть захопили i пограбували Хаттусу.
В цей час Пiвнiчна Сiрiя, з її квiтучою торгiвлею та природними багатствами, приваблюї Єгипет. Коло 1471 р. фараон Тутмос III рушив уверх левантiйським узбережжям i захопив Халеб. Пiсля смертi Тутмоса III / коло 1450р. до н.е./ Халеб повстав проти Єгипта, однак на допомогу закликав не хеттiв а Мiтаннi.
Хеттська держава значно посилюється у т.зв. Новохеттський перiод /коло 1400 - 1200 рр. до н.е./. Початок цього пiднесення пов"язаний з правлiнням Тутхалiяса III / коло 1400 р. до н.е./ i його сина Суппiлулiумаса I /коло 1380 - 1346 рр. до н.е./. Цим царям довелось воювати з касками та з хайасцями, що жили на схiд вiд каскiв. Проблему каскiв не змiг остаточно вирiшити жоден з хеттських правителiв. Разом з тим воєннi походи хеттiв дещо стримували їх грабiжницькi набiги. Iнколи вдавалось заключити з касками мирнi договори.
Найважливiшою подiїю правлiння Суппiлулiумаса I була вiйна з Мiтаннi. Готуючись до неї хеттський цар намагається забезпечити собi тил у євфратськiй долинi- це привело його до зiткнення з Хайасою. В результатi було заключено договiр мiж Суппiлулiумасом з одного боку i царем Хайаси Хукканасом та " людьми Хайаси" / мабуть, народними зборами/ з iншого. Згiдно цього договору хайаський цар дав присягу на вiрнiсть Суппiлулiумасу i зобов"язався надавати йому вiйськову допомогу. Крiм того вiн повинен був нiкому не розкривати вiдомi йому хеттськi державнi таємницi i видавати всiх хто втече з Хеттського царства в Хайасу. Хеттський же цар вiддав за Хукканаса свою сестру.
Наступним кроком була спроба забезпечити тил в Сiрiї. Хеттськi вiйська переправились через Євфрат зi сходу на захiд. Мiттанiйцi переправились через Євфрат зi сходу на захiд. Мiттанiйцi пробували вести тут активнi дiї, загрожували навiть Угарiту, але врештi решт Сiрiя залишилась за Суппiлулiумасом. За угодою з Єгиптом Суппiлулiумас поселив групи малоазiйцiв в єгипетськiй частинi Сiрiї-Палестини. В результатi цього в складi населення Палестини з"явився хеттський елемент.
Десь в той час Суппiлулiумас заключив договiр з Сунассурасом, царем Кiццувадни. Ця країна, вiдтепер оточена з усiх сторiн хеттськими володiннями, фактично зберегла лише формальну незалежнiсть, ставши провiнцiїю Хеттської держави, якою керував мiсцевий цар.
Вiйна з Мiтаннi була довготривалою. Хеттськi вiйська переправились через верхнiй Євфрат i пiдiйшли з пiвночi до Вашшуканi- столицi Мiтаннi. Мiсто було розгромлене i на мiтаннiйський престол Суппiлулiумас посадив свого ставленика Артадаму II. Згодом, щоб збiльшити хаос в Мiтаннi, хеттський цар пiдтримав сина попереднього правителя Мiтаннi Тушратти- Шаттiвасу, видавши за нього свою дочку. В результатi цих подiй царство Мiтаннi втрачає свої володiння i врештi решт на кiнець ХIII ст. до н.е. перетворюється в складову частину Ассiрiйської держави.
Спадкоїмцем Суппiлулiумаса десь коло 1345 р. до н.е. став його син Арнувандас II, який однак дуже швидко захворiв i помер. Новим царем став Мурсiлiс II, теж син Суппiлулiумаса. Основна воїнна дiяльнiсть Мурсiлiса проходила в межах Малої Азiї. Вiн завершив завоювання країн Арцави- пiвденно-захiдної областi Малої Азiї. До складу Арцави входила i Вiлуса. Вченi вважають, що так називалась область мiста Трої, або Iлiона. Однак, згiдно дослiджень Л.С.Клейна, Вiлуса є мiстом Iлiон, а Троя була розташована схiднiше, бiля Мармурового моря. Мурсiлiс II майже з кожною країною Арцави заключив мирнi договори. Правителi цих країн зобов"язалисьрегулярно вiдправляти в Хаттi вiйськовi допомiжнi загони разом з бойовими колiсницями, виплачувати данину хеттам,
видавати втiкачiв i т.д. Натомiсть хетти обiцяли допомогу Арцавi у випадку нападу на неї ворога.
Воював Мурсiлiс II i з касками i з хайасцями. Вiйни цi були дуже важкими для хеттiв. Лише на четвертий рiк вiйни з Хайасою, Мурсiлiс зумiв перейти через Понтiйськi гори i вийти до Чорного моря. Захопивши ряд центрiв хайасцiв хетти включили їх країну до складу своїї держави. Однак утримати Хайасу в подальшому хетти не змогли.
Не знаємо з якої причини, але спадкоїмець Мурсiлiса II Муваталлiс, що правив в кiнцi XIV -на поч. ХIII ст. до н.е., на якийсь час перенiс свою резиденцiю з Хаттуси десь на пiвдень. Зберiгся договiр Муваталлiса з якимсь Алаксандусом, прийомним сином Куккуннiса, царя Вiлуси. Цiкаво, що в " Iлiадi" Парiс, син Прiама, царя Трої, через якого почалась Троянська вiйна, має друге iм"я " Олександр". Однак, ототожнити їх неможливо виходячи з хронологiї.
Полiтика, яку хетти проводили в Сiрiї, привела їх до зiткнення з Єгиптом. Найбiльш вiдомою подiїю царювання Муваталлiса є його знаменита битва з єгипетським фараоном Рамсесом II бiля Кадеша / коло 1312 р. до н.е./. В цiй битвi на сторонi хеттського царя воювали всi його союзники: Арцава, дарданяни / троянцi/, каска, Кiццувадна та iн. До речi, на чолi загону каска в цiй битвi стояв брат царя, майбутнiй цар Хаттусiлiс III. Об”єднане вiйсько складалось з 35 тис. пiхотинцiв i 3,5 тис. колiсниць. В результатi цiїї битви хетти зберегли свої позицiї в Сiрiї.
Пiсля смертi Муваталлiса престол Хаттуси зайняв його син Мурсiлiс III. Однак невдовзi проти нього пiдняв повстання його дядько, брат Муваталлiса, Хаттусiлiс III. При цьому вiн спирався на племена каска. Мурсiлiс III був вiдправлений у заслання в Сiрiю, однак утiк звiдти в Єгипет, де й помер через багато рокiв.
Десь коло 1296 р. до н.е. Хаттусiлiс III заключив мирний договiр з Рамсесом II. Цей договiр було складено на основi великої мiжнародної договiрної практики хеттiв. Вiн дiйсно забезпечив на тривалий час мир мiж двома державами. Договiр було закрiплено шлюбом Рамсеса II з дочкою Хаттусiлiса III.
В цiлому, правлiння Хаттусiлiса III- перiод найвищого розквiту Новохеттської держави. З приходом до влади Тутхалiяса IV / коло 1250 р. до н.е./ становище держави хеттiв погiршується. Вступивши на престол, новий цар намагається налагодити стосунки з Ассiрiїю. У 1244 р. до н.е. вiн послав дружнє вiтання Тукультi-Нiнуртi I з нагоди його воцарiння в Ассiрiї. Однак йому не вдається пiдтримати могутнiсть Хеттської держави на попередньому рiвнi. При Тутхалiясi IV вiд хеттiв вiдходить захiд Малої Азiї.
На заходi Малої Азiї, можливо, була розташована держава Аххiява. Дискусiя щодо неї, в тому числi i її локалiзацiї, яка почалась у 20-х рр. ХХ ст., триває i донинi. Ряд дослiдникiв ототожнюють Аххiяву з Мiкенською Грецiїю. В будь-якому разi, дружнi колись стосунки мiж хеттами i Аххiявою, погiршуються. Саме на заходi Малої Азiї зiткнулись їх iнтереси. Хетти, намагаючись зберегти свої позицiї в регiонi, ведуть активнi бойовi дiї проти окремих правителiв. Пiд час одного з походiв хетти захопили бiльше 10 тис. полонених. Однак зосередити всi сили в цьому регiонi хетти не можуть, через напади племен каска на центральнi областi царства. Деякi вченi вважають, що каска зазнавали тиску з боку абхазьких та грузинських племен, що рухались вiд Кавказу на пiвденний-захiд.
В країнi панує голод. Хлiб в Хаттусу змушенi були привозити з Єгипту та Угарiту. I до цього всього додалось вторгнення в Малу Азiю племен, якi єгипетськi джерела називають " народами моря". Десь коло 1200 р. до н.е., при останньому царi хеттiв Суппiлулiумасi II, хеттське царство припиняє свої iснування. В часi це спiвпадає iз загибеллю мiкенської цивiлiзацiї.
3. Соцiально-економiчний та полiтичний розвиток хеттського суспiльства.
Основним заняттям населення Хеттської держави було землеробство та скотарство. Вирощували рiзнi види пшеницi та ячменю. Крiм того культивували горох, квасолю, часник, льон, маслини, виноград, яблука та iн. Землеробство було переважно мотичним. Для забезпечення мiст Хеттської держави потрiбно було багато продовольства. Наприклад, столиця хеттiв - Хаттуса, займала площу коло 166 га, там мало жити не меньше 40 тис. чоловiк. Однiй людинi в рiк було потрiбно 363 лiтрiв зерна. З одного гектара збирали коло 635 лiтрiв зерна. Таким чином, щоб забезпечити населення Хаттуси зерном, треба було обробляти коло 240 тис. гектарiв землi. Iснували й iншi мiста. Не дивно, що коли ситуацiя в державi погiршується, хлiб доводиться ввозити з-за кордону.
В Хеттськiй державi iснували землi державнi / царськi та храмовi/ i приватнi / общиннi/. Оскiльки цар вважався не лише верховним правителем країни, але i верховним жерцем, то всi державнi землi належали безпосередньо верховнiй державнiй владi. Бiльша частина державного земельного фонду
була роздана у володiння та користування на умовах виконання державних повинностей двох типiв- саххан та луццi. Саххан- натуральна повиннiсть, що полягала в поставцi рiзноманiтної продукцiї та худоби на користь царя та вищих державних службовцiв. Луццi- трудова повиннiсть,- полягала у виконаннi державних та суспiльних робiт.
Основну масу населення хеттського суспiльства, ймовiрно складали члени територiальних общин поза царським земельним фондом. Однак, вiд Хеттського царства до нас не дiйшли документи приватного характера. Мабуть, вони були написанi на деревi i не могли зберегтись.
Земля у хеттiв коштувала дуже дешево. Один гектар необробленої землi коштував коло 24 грам срiбла. Деякi вченi вважають, що земля у них взагалi не продавалась, а цiни застосовувались лише при передачi землi боржником кредитору за борги. Для порiвняння: кiнь коштував вiд 126 до 336 грам срiбла. Сади- виноградники коштували дорожче нiж рiлля- 1 га коштував коло 960 грам срiбла.
Крiм коней хетти розводили овець, кiз, свиней, корiв, ослiв, буйволiв, собак. Крiм того розвивались птахiвництво, бджiльництво. Поряд iз землеробством i скотарством у хеттiв було високо розвинуте ремесло. Знаємо такi професiї: лiкарi, будiвельники, теслярi, мулярi, ювелiри, мiдники, гончарi, пекарi, шевцi, ткачi, кравцi, рибалки, кухарi, носильники та сторожi. В основному вони перебували на службi у палацах та храмах.
У мiстах iнколи зустрiчаються квартали, якi можна визначити як " промисловi", особливо якщо там займались обробкою металiв. Частково ця обробка проводилась у самих копальнях. Метал перевозили з копалень у виглядi злиткiв. Перетворення таких злиткiв на знаряддя чи зброю вiдбувалось в будинках-майстернях. Вироби вiдливали у глиняних формах. В основному виготовляли все з бронзи. З неї ж робили i високохудожнiй посуд. Протягом всього II тисячолiття до н.е. видобували залiзо, яке ретельно приховували вiд iноземцiв.
За тим же принципом що i метал, обробляли камiнь: початкова форма надавалась кам"яним блокам ще в кар”єрi, а остаточна обробка статує завершувалась на мiсцi. Гончарнi вироби обпалювали в печах / дiаметром коло 1,5 м./.
Значний розвиток сiльського господарства та ремесла зумовив розвиток у хеттiв торгiвлi. Деякi товари вивозили легально, деякi - нелегально. Великий прибуток давав контрабандний вивiз залiза, яке коштувало в 40 раз доржче за золото. Ввозили вишуканi тканини, олово.
Основна маса населення держави проживала в сiльськогосподарських поселеннях. Кожне поселення мало свою територiю для ведення сiльського господарства, вiдокремлену вiд сусiдньої " нейтральною" необроблюваною землею. На своїй територiї жителi вiдповiдали за пiдтримання правопорядку та безпеку iноземцiв. Бiльшою частиною землi селяни володiли спiльно, але якiсь дiлянки належали окремим жителям / " ремiсникам"- за хеттськими законами/- мабуть, в нагороду за те, що вони надавали суспiльству якiсь послуги. Найважливiшу роль в життi поселення вiдiгравали старiйшини, котрi вирiшували усi суперечки i, мабуть, керували усiма справами суспiльства, аж до сiмейних.
Сiм"я була патрiархальною, з високим авторитетом батька. Вiн мiг не лише " вiддати" своїх дочок їх майбутнiм чоловiкам, але i вiддати свого сина в iншу сiм"ю, члена якої вiн убив. Проте жiнки не були власнiстю своїх чоловiкiв, вони користувались якоюсь незалежнiстю. Наприклад, якщо вiльна жiнка виходила замiж за раба, вона зберiгала свiй статус вiльної. Жiнки мали вплив i на вибiр чоловiкiв для своїх дочок, а iнколи могли вiдрiкатися вiд своїх синiв i навiть розлучатися з чоловiками. Разом з тим про панiвну роль чоловiка свiдчить звичай " левiрата"- вдова ставала жiнкою брата покiйного чоловiка, чи його батька, чи будь-якого iншого родича.
Хеттське суспiльство, за хеттськими законами, дiлиться на двi великi групи людей: вiльних i невiльних. Вiльними були особи, звiльненi вiд державних повинностей саххан i луццi, при чому як на користь царя чи вищих державних службовцiв так i на користь храма. Всi решта розглядались як соцiально невiльнi. Однак з економiчної точки зору ця група населення не була однорiдною.
Частина з них, що звичайно виступала лише об”єктом права, були звичайними рабами. В перiод Давньохеттського царства вони мали юридичнi права i могли володiти власнiстю. В Новому царствi їх становище значно погiршується, пан мiг розпоряджатися їхнiм життям. Вони були позбавленi права володiння чи власностi на засоби виробництва i зазнавали виключно позаекономiчного примусу.
Iнша частина невiльного населення могла виступати суб”єктом права, мати свої господарство i навiть рабiв. Зрозумiло, що такi виробники були безпосередньо зацiкавленi результатами своєї працi.
Вся реальна влада в державi зосереджувалась в руках групи сiмей чи кланiв, котрi складали аристократiю. Серед них найзначнiшим був " великий рiд", з якого виходили царi та вищi чиновники, що наглядали за рiзними службами царського господарства. Решта представникiв аристократiї поєднували обов"язки воїнiв з адмiнiстративними посадами в палацi, їх називали "воїни i слуги царя". Вони входили в панкус, що був перш за все судовою iнстанцiїю. Навiть цар теоретично можливо мiг бути викликаний на цей суд. Але практично, мабуть, такого не траплялось. Лише одного разу цар- Хаттусiлiс I ,- створив такий суд для вибору спадкоїмця. Проте коли панкус прийняв рiшення, цар його вiдкинув.
Цариця мала майже тi ж права, що й цар. Ймовiрно, вона зберiгала своє становище i пiсля смертi чоловiка, можливо, завдяки своїм релiгiйним функцiям. Цариця була верховною жрицею з широким колом культових та полiтичних прав i обов"язкiв.
Члени аристократичних сiмей були пов"язанi з царем клятвою вiрностi. За свої заслуги вони одержували земельнi володiння. Разом з землею передавались знаряддя працi, худоба, невiльне населення / i орачi i ремiсники/. Тому, кому передавалась земля, передавалось i право одержання повинностi - саххана.
Влада над завойованими територiями переходила безпосередньо до членiв царської сiм”є. Окремi областi видiлялись в управлiння сановникам з iнших аристократичних сiмей. В перiод Давньохеттського царства цi вельможi були постiйною загрозою царськiй владi, особливо коли цар помирав, а його спадкоємець ще не був затверджений на престолi панкусом. Лише при Телепiнусi
їх влада була обмежена законом.
Бачимо, що хеттська монархiя не була деспотiєю i хеттськi царi не мали такої необмеженої влади, як єгипетськi фараони чи царi Шумеру, Аккаду i Вавiлона. Однак, мiж 1500 i 1400 рр. до н.е. влада царя посилюється, i до нього переходить вся повнота влади. Перестає iснувати панкус. Причини цих змiн остаточно не розкритi.
Вiдбуваються змiни i в системi управлiння iмперiєю. Вассальнi правителi завойованих держав зобов"язанi були брати участь у вiйськових походах царя i щорiчно платити данину. В деяких випадках великi завойованi держави одержували статус швидше протекторатiв, а не вассалiв. За хеттськими царями залишалась зовнiшня полiтика.
4. Культура хеттiв.
Хеттська культура займає важливе мiсце в iсторiї культури стародавнього Сходу. Важливу роль у Хеттськiй державi вiдiгравала релiгiя. Не випадково культовi функцiї царя вважались важливiшими за воїннi. Стародавня релiгiя Анатолiї, як i багатьох iнших регiонiв свiту, перш за все намагалась встановити зв"язок людей з силами природи. Найважливiша з них - земля. Другоряднi позицiї займали її супутники- божества пов"язанi з водою. Кожне поселення мало свого бога-покровителя, свiй культовий центр, свою мiфологiю та свiй календар свят, пов"язаних головним чином з сiльськогосподарським циклом. Коли вiдбувались об”єднання, то загальний пантеон ставав бiльш чисельним та складним. Домiнуючим був, мабуть, культ богинi-матерi.
Слiд вiдмiтити, що хеттська релiгiйна система складалась в результатi взаємодiї релiгiйних традицiй народiв, що розмовляли хаттською та iншими дохетто-лувiйськими мовами, хурритiв з традицiями носiїв мов анатолiйської гiлки iндоєвропейської мовної сiм”є. Тому, релiгiя перiоду iмперiї була результатом тривалого та складного процесу.
З посиленням хеттської держави мiсцевi божества, котрi були спершу богами-захисниками дрiбних поселень землеробiв, досить швидко стали стражами царського дому та кордонiв iмперiї. Проте основний характер цих богiв i їх взаємовiдносини з людиною не змiнилися. Хетти вважали, що людина повинна служити боговi так, як добрий слуга служить своєму пану. У свою чергу бог, як добрий пан, захищає своїх слуг вiд хвороб, голоду, ворогiв i карає поганих слуг, якщо вони зневажають своїми ритуальними обов"язками.
Iз розширенням кордонiв хеттської держави на плечi царя лягало все бiльше обов"язкiв, бо як головний " слуга" богiв вiн служив усiм божествам свого царства i був ключовою священною фiгурою держави. Основний обов"язок царя як жерця полягав у щорiчному об”єздi головних святинь в певнi сезони року, щоб заручитись пiдтримкою богiв. В такi днi його помисли та справи повиннi були бути чистими / бо боги могли розгнiватись/. Якщо ж боги гнiвались, то важко було встановити чому саме. Якщо вони не давали знати через сни чи людину, що впала в екстаз, то треба було гадати- за внутрiшнiми органами тварин, польотом птаха та iн. Пiсля того, як причина була встановлена можна було звертатись з молитвою. Яскравим зразком молитви хеттського монарха, пригнiченого особистою вiдповiдальнiстю за лихо, що спiткало його країну є " Молитва з приводу чуми" Мурсiлiса II. Проте головнi жрецькi обов"язки царiв полягали не в приватних молiннях, а у вiдправi публiчних обрядiв у обстановцi, достойнiй великого царя.
Хетти розвивають iдею, що минуле не є послiдовнiстю випадкових подiй, а визначено їх поєднанням. Всяке нещастя вони пояснювали швидше не гнiвом богiв, а людською слабкiстю i неправедним життям. В молитвах говориться: життя пов"язане зi смертю, смерть- з життям. Людина - смертна, i людина- грiшна. Навiть якщо сама вона не винна, грiхи батькiв її тяжiють над нею, вона приречена на хвороби та нужду. Але бог може змилосердитись i захистити її. Як птах шукає рятунку в гнiздi, так людина шукає рятунку в бозi.
Ритуали та магiчнi обряди здiйснювались з будь-якого випадку- спорудження нового палацу i храму, встановлення в палацi нового засува, припинення роздору в домi i т.п. Обряди ж чорної магiї були забороненi.
Багата хеттська лiтература дiйшла до нас з архiву у Богазкої. Вона мiстить тексти офiцiйного характеру / аннали, укази царiв/, мiфи, легенди. Одним з улюблених героїв хеттських мiфiв був Улiкуммi. Це людина з гiрської породи дiорита, яку в дитинствi посадили на плечi велетня, що тримає на собi свiт. Улiкуммi рiс у водi швидких морських течiй. За день вiн виростав на лiкоть, як стовп пiдвищувався вiн над морем, i нарештi вже дiстав до неба. Тодi боги об”єднались проти нього. Спершу вони спробували подолати його спiвом, потiм послали дощi, вiтри та блискавицi, щоб розбити його на шматки. Але марно. Лише коли вiн досяг висоти житла богiв у боротьбу з ним вступив бог бурь, котрий вирiшив перерiзати ноги героя мiдним ножем, яким колись була вiдокремлена земля вiд неба. Чим завершився цей поєдинок нам не вiдомо, кiнець документа не зберiгся. Саме ж Хеттське царство в очах сусiдiв нагадувало чимось такого велетня. Вони все чекали, що воно от-от впаде, а воно росло вище i вище.
У архiвi Богазкьої зберiгся епос про Гiльгамеша в первиннiй аккадськiй версiї а також в перекладах хурритською та хеттською мовами. При чому тi частини епоса, що стосувались Урука i цiкавили в основному жителiв Месопотамiї, були скороченi для анатолiйських читачiв.
Хеттське мистецтво було в своїй основi натуралiстичним. Проте художник зображав не те, що бачив, а те, що вважав найбiльш вдалим та зрозумiлим для даної ситуацiї, тобто зображав її загальноприйняту " сутнiсть".
Особливе мiсце в хеттському мистецтвi займає рельєф та будiвництво фортифiкацiйних споруд. Рельїф завжди нiби виникає з маси каменю. Це пiдкреслюється i його невеликою висотою, i яснiстю i простотою великих фiгур, що завмерли в ритуальних " кам"яних" позах.
Пам"ятники хеттського мистецтва звертають на себе увагу рiзноманiтнiстю та оригiнальнiстю форм i типiв / срiбнi та бронзовi фiгурки тварин, чашi та глечики з золота, золотi орнаменти, так званi штандарти, iнколи з зображенням оленя/. Хетти споруджували монументальнi скульптури левiв та сфiнксiв.
Хеттськi сфiнкси, на вiдмiну вiд єгипетських, мають жiночi обличчя. Пiд їх впливом грецькi сфiнкси мають образ напiвжiнки-напiвлева. Ассирiйськi крилатi леви та бики мали своїм прототипом сфiнксiв з ворiт Хаттуси.
Культура хеттiв створювалась на основi традицiй стародавнiх народiв Анатолiї. Але вона запозичила багато з культур Месопотамiї, Сирiї i Кавказу. Разом з тим вона стала i поєднанням європейської- греко-римської культури, з культурою стародавнього Сходу. Багато мiфiв Грецiї повторюють хеттськi сюжети. Наприклад Атлант i Улiкуммi, боротьба бога грози Тешуба iз Змiєм та боротьба Зевса з Тiфоном. Початок космiчного мiфа про створення богiв i боротьба Антея з Гераклом, теж нагадують уривки давньохеттських сказань. Таким чином, хетти зробили великий вклад у скарбницю свiтової культури.