Світова організація торгівлі ( СОТ ).
Глобалізація рухається тепер не тільки стихійно і не лише волею та інтересами США, Японії, EC і найбільших ТНК, а й міжнародними організаціями.
Важливим глобалітетом є офшори. Практично будь-яка транснаціональна фінансова система проходить через офшор. Зараз у світі існує більше 100 офшорних зон, серед яких найбільшою є Панама, де зареєстровано 337 тис. офшорних компаній, британські Віргінські острови (208 тис. компаній) та Ірландія (150 тис. компаній). Офшори є важливою ланкою у внутрішньокорпорати-вних розрахунках ТНК, які, маніпулюючи внутрішніми, неринко-вими трансфертними цінами, переносять більшу частину прибутку в ті офшори, де податки на цей прибуток мінімальні.
Глобалізації сприяли три основні економіко-технологічні процеси.
По-перше, стався перехід передових країн до інформаційного технологічного укладу.
По-друге, чітко виокремився в самостійний і незалежний від національних держав транснаціональний капітал.
По-третє, виникли принципово нові технології, насамперед інформаційні, комп'ютерні, мережеві (сітьові). Нова якість світу — його глобалізація — проявилася також у тому, що в 1990-ті pp. майже на всій планеті утвердився єдиний тип господарської практики.
Глобалізація як нова якість світу не передбачає тотальної уніфікації соціального та економічного життя планети. Нова світобудова заміщує попередню модель Ойкумени ієрархічною конструкцією геоекономічних регіонів. У рамках глобальної світоекономіки окреслюються контури її спеціалізованих сегментів і самобутніх «великих просторів», які об'єднані культурно-історичними кодами, стилем господарської діяльності, спільними соціально-економічними чинниками та стратегічними цілями. їх формування зумовлено економічними культурами, які мають такі самі глибокі корені, як і культура мови або державного устрою.
Паралельно з процесом глобалізації у світовій економіці відбувається процес її регіоналізації.
У світі все більше виявляється тенденція до створення регіональних економічних організацій. Так, створення регіонального економічного простору передбачається в рамках Європейського Союзу. На створення єдиного північноамериканського економічного простору націлені такі держави, як США, Канада і Мексика. Міждержавні інтеграційні процеси характерні для країн Південно-Східної Азії, арабського світу, країн Центральної і Південної Америки. Регіоналізація поширюється навіть на цілі континенти. Так, країни Африки прагнуть створити Африканський Союз за аналогією з Європейським Союзом.
Регіоналізація розглядається як характерна ознака світової економіки XX ст. Сутність її полягає у формуванні на основі розвитку інтенсивних і глибоких інтернаціональних зв'язків нових, більших інтеграцій (соціально-економічних систем) — союзів, конфедерацій тощо. Суб'єктами регіоналізації можуть бути лише провідні для свого часу суб'єкти міжнародних відносин та їх агенти, що діють на основі отриманих від таких суб'єктів прав і повноважень.
На рівні світової економіки два паралельні процеси — глобалізація і регіоналізація, які, доповнюючи один одного, роблять планету єдиним економічним простором, проходять як два паралельні процеси. Цим процесам сприяють інтернаціоналізація продуктивних сил, розвиток всесвітньої інфраструктури, міжнародний поділ праці.
Інтернаціоналізація означає зближення економік різних країн, їх інтеграцію з метою забезпечення економічного і соціального прогресу у світовому масштабі. Інтернаціоналізація виробництва супроводжується інтернаціоналізацією обміну, який включає договірні поставки товарів під інтегроване виробництво або для кооперативних підприємств різних країн. Рамки внутрішнього ринку в цих умовах стають нездатними вирішувати економічні проблеми інтегрованої економіки.
Міжнародна інтеграція та інтернаціоналізація продуктивних сил розширюють технологічні межі виробництва, спеціалізація господарства проходить по вузлах, деталях, напівфабрикатах тощо. Це зумовило ситуацію, за якої в даний час приблизно 30 % усього товарообігу між розвинутими країнами здійснюється на основі договірних або кооперованих поставок. При цьому транснаціоналізація відтворювальної структури взаємоузгоджує ланки національних економік в єдиний господарський механізм. Ці зв'язки настільки потужні і значущі, що їх розрив позначився на стані національного господарства.
На інтернаціональних засадах у сучасних умовах відбувається підготовка і перепідготовка кадрів з різних професій і профілів знань.
Всесвітня інфраструктура являє собою сукупність національних елементів різних видів транспортних систем, засобів зв'язку, світових мереж інформаційних комунікацій, у першу чергу Інтернет, уніфікованих вузлів статистичних даних, що обслуговують охорону навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів, нормальне функціонування спільних об'єктів.
Цілісності світового господарства сприяє міжнародний поділ праці, що виявляється в поглибленні міжнародної спеціалізації і кооперуванні виробництва, посиленні економічних зв'язків між державами. Найважливішими чинниками, що визначають формування цілісності всесвітнього господарства, виступають: розвиток науково-технічного прогресу, який має всеохоплюючий характер, і засобів інформації; інтеграція можливостей використання ресурсного потенціалу планети; зростання небезпеки загальної екологічної катастрофи.
На розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалізації і регіоналізації економічного простору значний вплив має економічна революція, яка розпочалася наприкінці XX ст. і пов'язана не стільки з проривом науково-технічного прогресу в нові таємниці світобудови, скільки з ефективним використанням його численних і різноманітних досягнень, глобальної оптимізації інформаційної сфери, яка отримала назву інформаційної революції. Як наслідок, на планеті відбувається формування економічного середовища, в якому виробництво незатребуваного суспільством товару стає актом ефемерним, таким, що не має вартості. Нова сервісна економіка високопрофесійних послуг, економіка знань різко розширює господарські можливості, що були деформовані в останній третині XX ст. проблемою «меж зростання» природо-витратного виробництва. Інноваційна економіка суттєво послаблює ці «межі». Економіка інформаційна їх фактично не має. У процесі розвитку споживання природних ресурсів не збільшується, а зменшується: відбувається мініатюризація та оптимізація промислових механізмів, ряд нових галузей набули чітко вираженого віртуального характеру. До того ж творчий дар, на відміну від сировинних та біосферних ресурсів, відновний і невичерпний.
Розвиток і розміщення продуктивних сил значною мірою визначають дві тенденції:
• оптимізаційна (що ґрунтується на інформації як фундаментальному ресурсі суспільства), тісно пов'язана з розвитком фінансово-правових технологій, процесом «каталогізації» світу, становленням системи глобального управління. Ця тенденція веде до розвитку глобалітетів, формування геоекономіки, торгівлі інтелектуальною власністю й брендом, скидання ризиків на дрібні й середні підприємства через систему аутосорсингу тощо;
• інноваційна (що спирається на творчий дар людини), сутність якої полягає в отриманні нового знання та якісній стрибкоподібній зміні штучного середовища життя людини. Ця тенденція проявляється у збільшенні кількості та якісному розвитку різноманітних венчурних, середніх, малих та мікропідприємств (включно до феномена тапепіегргізе [людина-підприємство]). Базисом підприємств нової економіки поступово стають не основні фонди і навіть не управлінський ресурс, а людський капітал, і все частіше — певна критична кількість творчих особистостей, від наявності або відсутності яких часом залежить доля майбутньої організації. Реально функціонуюча сучасна економіка, об'єднуючи досягнення в цих двох сферах: інформаційній та інноваційній, — помітно знижує роль, здавалося б, своїх основних інститутів, як наприклад, приватного власника, основних фондів і навіть (певною мірою) витрат виробництва, маргіналізуючи їх.
Глобалізація в економіці виражається у створенні мереж міжнародних виробництв з швидким розміщенням потужностей з випуску стандартизованої та уніфікованої продукції. У цих умовах тенденцією в розміщенні продуктивних сил є мобільність виробництва, зумовлена мобільністю не прив'язаного до місцевості капіталу. При цьому компанія, що функціонує в тому чи іншому поселенні, належить людям, котрі інвестували її, а не її співробітникам, постачальникам і не населеному пункту, в якому вона розташована. Співробітники компанії, проживаючи у місцевій громаді, не мають права вирішувати питання її розвитку. Тільки власники й акціонери, яким належить компанія, визначають її долю. Аналізуючи ефективність своїх інвестицій, вони можуть вільно перемістити підприємство в іншу місцевість, в якій існують кращі умови і де можна одержати більшу додаткову вартість. Вони жодним чином не прив'язані до конкретної місцевості, визначеної географічними умовами. Піклуючись тільки про власний бізнес, вони безперешкодно можуть залишити локальну спільноту без роботи чи джерел існування.
У розміщенні продуктивних сил, виробленні його стратегії і напрямів в умовах глобалізації важливого значення набувють світові міста, які відіграють все активнішу економічну роль і є найважливішими базами транснаціонального капіталу і ТНК.
Багато світових або глобальних міст за масштабами своєї економічної діяльності перевищують середні національні держави.
Наприклад, Токіо виробляє вдвічі більше товарів і послуг, ніж Бразилія;
Чикаго за масштабами виробництва порівнюється з Мехіко, половина ВВП якого виробляється в мегаполісі Мехіко1. Світові міста стають самостійною силою в економічній та політичній сферах і активно ідуть на союз з ТНК. Фактично на початку XXI ст. склалось 13 великих світових центрів^ в яких базується транснаціональний капітал.
Серед них — Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Токіо, Люксембург, Франкфурт та ін. Створення союзів ТНК зі світовими містами, в яких розміщується «ядро» корпорації, являє собою нову тенденцію у розвитку продуктивних сил.
На початку XXI ст. великі міста розглядаються як активні джерела економічного зростання і конкурентоспроможності на національному та інтернаціональному рівнях, оскільки вони визначають економічний, соціальний, науковий і культурний динамізм країни. У процесі еволюції міста поступово перетворюються в території не тільки зосередження цивілізаційних, у тому числі економічних, ресурсів країн, а й забезпечення їх ефективної взаємодії. Тому протягом 90-х рр. XX ст. в Західній Європі почався активний процес формування «міста-підприємця». Це — територіальне утворення, яке ініціативно випереджає події і здатне об'єднати місцеві соціальні, політичні та економічні ресурси в єдиний пов'язаний організаційний комплекс, для того щоб розробити чітку стратегію економічного розвитку і забезпечити їй тривалу перспективу. Об'єднувальними системними чинниками стали інфраструктура, що обслуговує економіку як сферу підприємницької діяльності (транспорт, зв'язок, освіта, наука), і управління життєдіяльністю і життєзабезпеченням (нові робочі місця, соціальна і житлово-комунальна сфери). У таких умовах виявляється затребуваним і задіяним інтелект, отже, виникають стимули до його розвитку і удосконалення.
Теоретичне обґрунтування міста-підприємця полягає в новому підході до розуміння економічної організації суспільства: увага переводиться з проблеми обмеженості ресурсів на проблему недостатності мотивів. Ресурси самі по собі не є достатньою умовою досягнення мети. Існують країни і регіони, які мають у розпорядженні всі необхідні ресурси, але не досягають великих успіхів у своєму розвитку, тому що виконавці часто не мають належних стимулів для досягнення відповідних цілей. Історією і практикою розвинутих країн світу доведено, що зміст і структура мотивів не менш важливі, ніж обсяг ресурсів, які є в розпорядженні окремого міста. Поняттям «місто-підприємець» описується взаємна зацікавленість міста і бізнесу, забезпечується включенням в управління містом підприємницької складової.
Формування міст-підприємців в Україні є важливою проблемою регіональної політики держави. Для її реалізації необхідно: підвищити рівень самостійності міст у системі державного управління; сформувати стратегії міського розвитку; посилити увагу до економічного потенціалу міст, що викликано зростанням ролі економічної конкуренції між країнами та містами і прискоренням цього процесу в період глобалізації світогосподарських систем;
більш широко застосувати новий управлінський підхід — маркетинг міста, який являє собою створення методами ринкового регулювання сприятливого міського середовища для виробництва товарів і послуг та життєдіяльності населення на основі виявлення, створення і реалізації чинників екологічно і соціально орієнтованої місцевої політики розвитку і функціонування.
Глобалізація розмежовує світ на центр і периферію. При цьому глобалізована економіка, як абсолютно всі складні системи, функціонує на основі взаємодії центра і периферії, де центр приймає сигнали, віддає накази, забезпечує кругообіг речовини та інформації, а периферія виконує різноманітні функції, забезпечує існування складної системи. За таким самим принципом влаштована і глобалізована економіка. її центром є розвинуті країни і світові міста, де базується транснаціональний капітал, а периферією — решта світу. Переважно в центрі зосереджені основні інтелектуальні, інформаційні і фінансові ресурси людства, що відбивається на розвитку його продуктивних сил. Тому глобалізація рухається насамперед процесами в найбільш розвинутій частині світу: саме тут зосереджені всі ТНК, виробляється переважна частина ВВП, сконцентровані всі обслуговуючі світову економіку фінансові корпорації. Країни периферії в основному зайняті масовим виробництвом стандартних товарів, сільським господарством, видобуванням і переробкою корисних копалин.
У США, країнах Західної Європи, Японії і деяких інших розвинутих країнах проживає приблизно мільярд населення, рівень життя якого досить високий; це так званий «золотий мільярд». Дані держави розміщені в основному на півночі, тому проблему взаємовідношення центра і периферії часто називають проблемою «Північ — Південь». Сучасна світобудова дозволяє «золотому мільярду» споживати 80 % світових природних ресурсів, виробляти більше 80 % екологічно небезпечних відходів. Очевидно, перехід до способу життя «золотого мільярда» для всього 6-мільярд-ного людства навіть у перспективі неможливий — просто не вистачить ресурсів і не витримає екологія планети. Така будова несправедлива, але вона склалася в процесі еволюції і сформований поділ функцій закономірний. Бідність і спеціалізація на низькокваліфі-кованих і дешевих роботах країн периферії дозволяє концентрувати в центрі ресурси для розвитку науки і нових технологій.
Для існування розвинутого суспільства життєво важливо викидати на ринок все нові й нові товари. Виробництво саме таких товарів поряд з різноманітними послугами стало спеціалізацією країн. Випуск товарів, які стають традиційними і масовими, переводиться каналами транснаціональних корпорацій у країни з дешевою робочою силою.
Розвинуті країни через свої ТНК здійснюють прямі інвестиції в країни, що розвиваються. При цьому, виносячи частини виробничого процесу в ці країни, ТНК використовують місцеві умови, ресурси і дешеву робочу силу в основному для виробництва товарів масового попиту, в тому числі для розвинутих країн, включаючи країни базування ТНК. У країнах, що розвиваються, як на дочірніх підприємствах ТНК, так і в самостійних компаніях, виробляються товари, що вимагають відносно низькокваліфіковану працю і дешеву робочу силу. Предметами їх експорту є також продукція сільського господарства, сировина.
Прямі іноземні інвестиції (ПІП для багатьох країн, що розвиваються, стають єдиним способом переведення виробництва на нові технології. ПІІ виступають найважливішим механізмом сучасної світобудови, який дозволяє втягувати країни, що розвиваються, у світове виробництво на сучасному технологічному рівні.