Підросійська Україна до 1905 р
1) відсутність українських шкіл і церкви
2) повне усунення української мови з громадського життя, науки
3) Непрестижність української мови. Рідкісне вживання її в інтелігентських родинах («навіть приватна балачка укр. м. сприймалася як доказ нижчого суспільного становища» Ю. Шевельов; Є. Чикаленко називає тільки 8 схукр. родин інтелігентів, де розмовляли укр.м.)
4) нечисленна інтелігенція (учителі, лікарі, духовенство, які вийшли із села і йому служили)
5) сільське населення, у якого українська говіркова мова переважала цілковито, часто соромилась говорити рідною мовою, розмовляючи з представниками вищих класів, намагалася вставляти російські слова. Так укорінилося тавро «мужичої» стосовно української мови і так було створено «суржик», який дожив і дотепер
6) художні твори українською мовою писалися на сільську тематику, часом навіть говірковою мовою. Наука, публіцистика і періодика українською мовою відсутня через цензурні заборони
7) абсолютний брак вітчизняної журналістики
Галичина й Буковина до 1905 р.
1) 97% дітей галичан відвідувало українські початкові школи (на поч. XX ст. 2510 шкіл)
2) Українська мова в громадському житті функціонує, хоч польська адміністрація намагається перешкоджати
3) Галицька інтелігенція була двомовна (укр. і рос.) або тримовна (укр., пол., нім.). Між собою інтелігенти часто спілкувалися українською мовою (Ілля Кокорудз 1891 р. писав «Підчас, коли на Україні рідко язик українсько-руський с розмовним між тамошньою інтелігенцією, то в Галичині говорять ним як у простій хаті, так і в найелегантніших і найвищих салонах»)
4) галицьке суспільство складається з селянства й інтелігенції, яка вийшла з села. Але ще з сер. 19 ст. інтелігенція порівняно активніша і об’єднується навколо часописів, створює осередки («Просвіта», НТШ) і партії
5) селяни, які складали більшість населення Галичини й Буковини спілкуються власною говіркою з домішками польської та мадярської
6) Ю. Шевельов припускає, що в галицьких містах витворюється галицько-буковинське койне на основі наддністрянського діалекту, яке вживалося в львівській і чернівецькій пресі й наукових творах. Художня література малочисельна.
7) у Галичині в 1900 р. виходило25 періодичних видань і 6 у Буковині. У 1911 р. на цій території вже 59 друкованих органів.
Аргументи Східняків
1) Галичина невелика частина України (язика галицько-руського не може бути, як не може бути язика херсонсько-українського).
2) Книжна мова Галичини – це макаронічне діалектне «язичіє», незрозуміле більшості українців
3) Галицька мова відійшла від мови перших своїх творців української літературної мови – І. Котляревського, Г. Квітки, Марка Вовчка, Т. Шевченка
Отже, творення української літературної мови треба орієнтувати на мову населення Східної України
Аргументи Західняків
1) усі говори мають право на використання їх у літературній мові
2) Тільки Галичина має всі суспільні умови для утворення української літературної мови
3. Правописні дискусії
1819 року вийшла з друку граматика О. Павловського (не відповідає уявленням про звичайний посібник з граматики, але вона й не була призначена для вивчення її в школі). Це була широко різнобічна філологічна праця, сукупність кількох невеликих наукових досліджень. Складається з двох частин: І) граматична (кілька статей, які описують власне граматику);
ІІ) лексико-фольклорна (зафіксовані лексичні і фольклорні матеріали) (у 2,5 разів більша за першу)
Передує вступна стаття «Вместо предисловия», де вміщена історична довідка про український народ, його минуле, про українську мову з короткою характеристикою її фонетичних і морфологічних ознак у порівнянні з російською мовою.
Написана російською мовою, але приклади, зразки української мови надруковані новим українським правописом, побудованим за фонечним принципом, цей новий принцип зустрів опір. У 1818 р. М. Цертелів дав рецензію і виступив проти нового фонечного принципу О. Павловського.
Для увиразнення сприйняття української мови Павловський керується цим принципом.
Характерні ознаки правопису О. Павловського:
1) етимологічний о та е у закритому складі послідовно передаються через і (мій, жінка);
2) на місці послідовно пишеться і (літо, понеділокъ, слідъ);
3) звук и послідовно передається буквою s (сила, підняти);
4) звукосполучення [йі] передається через і (не ість, загоіцьця);
5) звукосполучення [йе] передається з допомогою h (немаh, ламаh);
6) звукосполучення [йо] передає з допомогою ьіо (іго, сьіогодні);
7) звук [ґ] передається буквосполученням кг (кгуля, кгвалт).
З появою граматики О. Павловського розпочалася організація українського правопису на засадах фонечного принципу.
Михайло Максимович був оборонцем історико-етимологічного принципу, тому теж поставився негативно до правопису О. Павловського. У 1927 р. М. Максимович надрукував збірку “Малороссийские песни” новим історико-етимологічним принципом, який і відомий під назвою правопис Максимовича. Основи правопису виклав у вступній статті до збірника. М. Максимович обстоює використання російського алфавіту. Якби не було легко писати за фонечним принципом, слід зберігати вироблене віками, відбите те, що відбите досвідом мови. М. Максимович уважає, що використання фонетичного принципу може відбивати лише діалект, а в правописі ми ще й повинні бачити етимологію того звука, слова. Правописна система М. Максимовича:
1) в українському алфавіті використовував російський гражданський алфавіт з іншим значенням деяких букв;
2) [и] традиційно передавав двома буквами [ы] та [и] (мы ходили, сынъ, сила);
3) Буква позначала звук [і] в тих словах, у яких здавна і писалося (снгъ, хлбъ);
4) Звук [і], який походить з о, е, М. Максимович передавав буквами ô, ê (нôсъ, вôзъ).
Правопис Максимовича в Східній Україні не мав прихильників. Зате на Західній Україні ця правописна система, за словами І. Франка, “повна непослідовностей і протиріч”, на початку 50-х років XIX ст. була офіційно визнана й уживалася майже до кінці століття. У закарпатській Україні правопис М. Максимовича частково вживався тривалий час.
Ці правописні системи були запропоновані в Східній Україні.
У Західній Україні в першій половині XIX ст. писали переважно кириличною азбукою і традиційним правописом. Прагнення писати українською мовою і виробити правопис були і в Західній Україні. Першою спробою друкувати твори народною мовою і новим правописом побудовані на засадах фонетичного принципу був альманах “Русалка Дністровая”, упорядкована Руською трійцею. Поява альманаха була надзвичайно прогресивним явищем у становленні української літературної мови в Західній Україні, а фонетичний принцип відбиває вислів: “Пиши, як чуєш, а читай, як видиш“. Основні принципи:
1) букви ы, ъ були зовсім викинуті;
2) звук [і] з передавався через (недля);
3) буквою передавалося звукосполучення [йі] (де, тво);
4) звук е передавався буквою е, а [йе] буквою є (серце, рубає);
5) [΄о] передавався ьо; [йо] – йо (до цього передавався ë) (сьогодні, його). В основі фонечний принцип, хоча є й інші. Зокрема, не позначав роздільної вимови я, ю, є, не розрізнялась г та ґ.
Правопис “Русалки Дністрової” не поширився в Галичині, бо Австро-Угорський уряд конфіскував книжку, незадоволення викликала насамперед мова.
Можливо, найбільш поширеним у першій половині XIX ст. був Слобожанський правопис (правопис харківських письменників – П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка та інших). Цим правописом друкувалися твори і багатьох інших письменників, не тільки слобожанських. Цей правопис мав виразну тенденцію організувати український правопис на засадах фонетичного принципу. Однак якоїсь єдиної правописної системи його організаторам виробити не вдалося. У Слобожанському правописі послідовно використовувався російський алфавіт. Основні риси такі:
1) [і] – и (витер, сино);
2) [и] – ы (сын, сыла);
3) [΄о] та [йо] передавалися ë (сынëго);
4) У функції апострофа вживався ь, ъ.
Було чимало правописних систем, проте ні в Східній, ні в Західній Україні в XIX ст. єдиного загальновизнаного правопису не було. Представники й оборонці великодержавницького царського уряду всіляко перешкоджали організації нормалізації правопису української мови. І навіть при використання російського алфавіту в українському правописі, але дещо відмінному від російського правопису, кваліфікувалося не інакше як “малороссийский сепаратизм”.
Найголовніші правописні системи ІІ половини XIX – першо ї половини XX ст.
У 1861 році в Петербурзі почав виходити журнал “Основа“, у якому друкувалися твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Леоніда Глібова та інших українських письменників. Правопис ж. “Основа” був упорядкований П. Кулішем, тому його називають правопис ж. “Основа” або кулішівка. Основні риси:
1) [і] – і (попіл, жінка, діти);
2) [е] – е (весела, сестра);
3) [и] – и (музика, правди).
Це вже говорить про фонетичний принцип правопису. Проте залишається написання букви ъ в кінці слова, а також написання ь, ъ в ролі сучасного апострофа (це говорить про абсолютну недосконалість, тому велась робота – П. Житецький, К. Михальчук – з їх ініціативи були внесені зміни, зокрема в кінці слова перестали вживати букву ъ та ін.). однак удосконалений правопис ж. “Основа” (кулішівка) проіснував недовго. У зв’язку з указом 1876р ии р.(Емський указ) цим правописом заборонялося друкувати будь-що українською мовою (дозволялося використовувати лише російський алфавіт і друкувати словники).
Правопис Михайла Драгоманова. У 70-х рр. XIX ст. М. Драгоманов, перебуваючи за кордоном, розгорнув видавничу діяльність. Він, перейнявшись ідеєю інтернаціоналізації українського алфавіту, популяризував латинський алфавіт в український правопис. Однак спроби латинізувати український алфавіт були непопулярними ні в Східній, ні в Західній Україні. Тому М. Драгоманов залишив в основі український алфавіт, частково його латинізувавши. З українського алфавіту він вилучив букви я, ю, є, ї, й, ща. Замість й запропонував латинське j, ja, jу, je, ji (jого, краjіна), замість ща – шч (дошч). Загалом М. Драгоманов був оборонцем фонетичного принципу правопису.
Щодо Західної України в другій половині XIX ст.був поширений етимологічний правопис, в основу якого покладено правопис М. Максимовича. І на кінець XIX ст. боротьба етимологічного і фонетичного принципів скінчилася перемогою фонетичного. І офіційно в школах Галичини був запроваджений правопис Є. Желехівського. Основні риси такі:
1) вилучено букви ъ, , ы;
2) [е] передавався и;
3) [йе] та [΄е] – є.
Правопис Є. Желехівського був побудований на фонетичному правописі, з урахуванням особливостей мови південно-західного наріччя, а також з урахуванням вимови деяких звуків у тих мовах, з яких ці слова були запозичені. Н: кляса, бльокада (запозичені), сподівати ся (пд-зх).
Отже, і в другій половині та на початку XX ст. в українській літературній мові єдиного загальновизнаного та загальнообов’язкового правопису не було.
ЛАТИНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО АЛФАВІТУ
“Азбучна війна” – боротьба української громадськості Галичини в XIX ст. проти полонізаторських спроб латинізувати український алфавіт. Мали місце два спалахи. 1) 1834 р., викликаний появою “О wprowadzeniu abecadła polskiego do pismiennictwa ruskiego” українського вченого Й. Лозинського (запропонував увести замість не відповідної фонетичній системі української мови “мертвої” кирилиці польський алфавіт). В умовах штучної державної роз’єднаності українського народу та здійснюваної австрійсько-польською верхівкою полонізаторської політики в Галичині латинізація українського алфавіту була, по суті, спрямована на відрив Західної України від Східної та становила сприятливий ґрунт для здійснення цієї політики. Другий спалах спричинила спроба губернатора Галичини 1859 р. запровадити в українських школах латинку законодавчим шляхом. Хвилю масового протесту проти цієї спроби, зокрема в пресі, з боку української інтелігенції підтримали відомі славісти П. Шафарик та Ф. Міклошич.
На першу половину XIX ст. припадають перші спроби вивчення граматичної будови української мови (до цього були, але слов’яноруської, + спроба І. Ужевича). Питання правописної нормалізації української мови набрали особливої гостроти і в Східній, і в Західній Україні. Питання про принципи українського правопису були в центрі уваги багатьох письменників і культурних діячів. Незважаючи на гострі правописні суперечки єдиної загальновизнаної правописної системи в першій половині так і не було вироблено. Усі спроби побудувати український правопис у цей час ґрунтувався або на засадах історико-етимологічного принципу, або на засадах фонетичного, або на поміркованому поєднанні етимологічного та фонетичного принципів правопису (було переважно 2 й третій поміркований).