Тема: Українська літературна мова XIX – початку XX ст. (2 год)
1. Мовна ситуація в Україні в XIX ст.
2. Дискусії про українську мову в XIX – поч. XX ст.
а) полеміка навколо питання про давність української мови та її місце у слов’янській родині;
б) полеміка навколо перспектив розвитку української літературної мови та її варіантів.
3. Правописна нормалізація української мови в XIX ст. (правописні системи О. Павловського, М. Максимовича, “Русалки Дністрової”, Слобожанський правопис).
ЛІТЕРАТУРА
Основна література
- Енциклопедія “Українська мова” (статті історія української літературної мови, язичіє, західноукраїнська мовно-літературна практика, правопис, “азбучна війна”). – К, 2004.
2. Курс історії української літературної мови. За ред. Білодіда. – Т. 2. – К., 1961.
3. Мозер М. “Язичіє” – псевдотермін в українському мовознавстві // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. – Нова серія. – Т.10. – Харків, 2004. – С.207-321.
4. Огієнко Іван. Історія української літературної мови. – К., 1995. – С. 198-227, 238-271.
5. Плющ П.П. Історія Української літературної мови. – К., 1971. – 368-419.
6. Русанівський В.М. Історія української літературної мови. – К., 2001. – С. 290-376.
7. Сабліна Конспект лекцій з історії української мова. – Запоріжжя. – 40 с.
8. Сокіл Б.М. Дослідження особливостей української літературної мови і лінгвістичні дискусії навколо неї у XIX – поч. XX ст. / Автореф. … канд.ф.н.: 10.02.02 – Тернопіль, 1999. – 21 с.
9. Трифонов Р.А. Роль мовної дискусії початку XX ст. у процесі формування літературних норм української мови / Автореф. … канд.ф.н.: 10.02.01 – Харків, 2000. – 21 с.
10. Тумай Н.В. Лінгвоцид української мови та шляхи його подолання українством у XIX – на початку XX ст. / Автореф. … канд.ф.н.: 10.02.01 –
- Чапленко В. Історія нової української літературної мови. – Нью-Йорк, 1970.
Додаткова література
1. Горецький П.Й. Історія української лексикографії. – К., 1968.
2. Жовтобрюх М.А. До історії українського правопису // Мовознавство. – 1937. – № 11-12.
3. Жовтобрюх М.А. Мова української преси (до середини дев’яностих років XIX ст.). – К., 1963.
4. Мозер М. Причинки до історії української мови. – Харків, 2008. – 832 с.
5. Німчук В.В. Історія української мови як державної // Українська мова як державна: Зб. Матеріалів. – К., 1999.
6. Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. – Чернівці. – 1998.
ДО ВИСНОВКІВ, крім дискусій, велася велика й плідна робота щодо вироблення української термінології
Чому обрана така хронологічна межа?
Дискусії XIX ст.
– українська мова – наріччя інших мов чи окрема мова;
– який варіант (східний чи західний) має стати літературною мовою українців;
– фонетичний чи етимологічний принцип українського правопису.
Історичні, політичні, соціальні та мовні (діалектні) чинники призвели до такої мовної ситуації.
Мовна ситуація:
Лівобережжя й Правобережжжя (після поділу Польщі) стали належати Росії, а відповідно, на цих територіях активно впроваджувалась російська мова й насамперед в літературно-писемну сферу (відмежовуємо літературна й народна мови).
На Зах. Україні поширеним було язичіє – один із типів штучно витвореної книжної мови в Західній Україні в XІX ст. В основі була старослов’янська мова з домішками елементів російської, староукраїнської мов, західноукраїнських діалектів. Підтримувалося “москвофілами”.
Язичіє – стара літературна мова, поєднавшися з мовою канцелярійною, утворила півмертве “язичіє” й жила аж до кінця XIX віку як мова “руська” (І. Огієнко).
У цей час вже була Енеїда І. Котляревського
Унаслідок здійснюваної урядом політики староукраїнська писемна мова протягом XVIII ст. була витіснена російською з усіх царин суспільного життя. Запровадження російськомовної освіти спричинило денаціоналізацію освічених верств українського суспільства. У цих умовах повноцінними формами реалізації української мови лишилися тільки усні форми її побутування – живе мовлення народу й усна народна творчість, які й стали базовими для формуванння нової української літературної мови. Це викликало певну стильову обмеженість української літератруної мови першої половини XIX ст. переважно орієнтацію її на просторіччя, на стилістично знижені мовні шари, що набуло в літературній діяльності епігонів І. Котляревського ознак вульгаризації мови.
У першій половині XIX ст. нова українська літературна мова фунціонувала в умовах українсько-російського білінгвізму. Українські письменники тих часів писали твори і українською, і російською мовою (П. Гулак-Артемовський укр. писав у текстах з виразною настановою на стилістичну зниженість, “простонародність” вислову, а рос. – у творах високих поетичних жанрів, тобто простежується функціональний розподіл двох мов. .
«У цій державі українська писемно-літературна мова переживала найчорніші, найсмутніші часи в XIX – поч. XX ст., і то не тільки в офіційному, але й у шкільному вжитку була силоміць повністю витіснена російською. Панівні кола Росії не визнавали української мови як окремішньої слов’янської. Було заборонено навіть український переклад Святого Письма, увезення з-за кордону матеріалів друкованих українською мовою», – зазначає В. Німчук.
Умови розвитку української культури в середині XIX ст. стали ще більш несприятливими. Найбільша перешкода – поділ української землі між двома державами: Австро-Угорщиною та Росією, які посилили свої кордони по території України. Створились неоднакові політичні й культурні умови для різних частин України, а це призвело до розбіжностей у процесі мовотворення. Унаслідок суспільних політичних заборон Російського царського уряду, що спрямовані були на руйнування навіть найменших виявів національної гідності, розвиток української культури триває в Галичині, де конституційний лад Австрії з ІІ половини XIX ст. давав певні можливості для розвитку української літературної мови. Однак на цій території України виникли свої перешкоди на шляху розвитку української літературної мови. У Галичині та на Закарпатті унікальний статус мало духовенство, оскільки українське населення цієї території складалося виключно з духовенства та селянства (поляки жартували, що це було суспільство “попа і хлопа”). Отже той прошарок населення країни, який більшою мірою витворює літературну мову із народнорозмовної, і який прийнято називати інтелігенцією, в Галичині складався з духовенства. А воно користувалося в церковних відправах мертвою церковнослов’янською мовою, а в побуті польською (в Галичині), угорською (на Закарпатті), румунською та німецькою (на Буковині) і зневажливо ставилось до мови українського селянства, а звідси й до спроб запровадити цю мову в літературу. Значна частина духовенства Західної України ще в першій половині XIX ст. склала партію “москвофілів”, що фінансувалася Москвою, які були русофільськими, не володіючи належно російською мовою. Москвофіли захопили найбільші громадські установи – “Народний дім”, “Галицько-руську Матицю”, та головні галицькі видання “Слово”, “Пролом”, “Семейная библиотека”, “Червона Русь”. Але найваживіше – москвофільське духовенство керувало освітою галичан, а тому не дозволяло викладати рідною українською мовою в будь-яких освітніх закладах, навіть початкових школах. В. Чапленко, дослідник цього періоду, зазначає: “Це був фактично агентурний ворожий українському визволенню напрямок, фінансований від російського уряду, що прагнув русифікувати українські землі, пропагував російську літературну мову, і в історії української літературної мови його можна згадувати тільки як одну із перешкод”. З таким антиукраїнським напрямом боролися східні і західні інтелігенти (Галичина: К. Климкевич, Ю. Федькович, О. Кониський, М. Ковалевський…). Учасники такого руху стали називатися “народовцями”. Вони заснували першу галицьку громадську організацію “Просвіта” (1867), створили “Літературний фонд” (1873), який згодом (1892 р.) став основою “Літератруно-наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ)”. Ці дві організації відіграли виняткову роль у національному відродженні українців, в обороні їх прав, і стали прототипом Національної академії наук, оскільки саме у виданнях НТШ уперше почали друкуватися науково-популярні статті, літературні та публіцистичні матеріали українською мовою, а проблеми, поставлені в цих друкуваних матеріалах, сприяли розвиткові не тільки художнього, але й наукового, епістолярного, публіцистичного, інформативно-політичного стилів.
Тим часом майже півстолітнє політичне й мовне протистояння “москвофілів” та “народовців” завершилось у Галичині перемогою останніх і з кінця XIX ст. хоч і не зовсім вільно, але українська народна мова, оброблювана поступово галичанами зазвучала навіть у школах та церковних проповідях.
Перша половина XIX ст. – 50-60 рр. XIX ст. відома як епоха наукового вивчення української мови. За цієї доби виникають перші описові граматики і словники; досліджуються історія української мови та визначається її місце серед слов’янських мов. Науково вивчається фольклор та українська етнографія, з’являються талановиті вчені, які заклали підвалини української науки, зокрема й мовознавства, і які стримували політичну та культурну асиміляцію українського народу.
Заходи, спрямовані на знищення української мови:
1811 – закриття Києво-Могилянської академії;
1817 – Польський сейм увів у всіх народних початкових школах Галичини викладання польською мовою;
1847 – розгром царською владою Кирило-Мефодіївського братства;
1859 – міністерство віросповідань та науки Австро-Угорщини заборонило українську азбуку в Галичині та Буковині, замінивши її латиницею;
1862 – закриття недільних шкіл, організованих українською інтелігенцією в Російській імперії;
1863 – Валуєвський циркуляр про заборону наукових, релігійних і педагогічних публікацій українською мовою;
1876 – Емський указ про заборону друкування та видання книжок українською мовою;
1881 – закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом;
1888 – указ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами;
1892 – заборона літературних перекладів українською мовою;
1895 – заборона українських книг для дітей;
1906 – 1910 – закриття царською владою “Просвіти” у різних містах України;
1914 – указ про заборону української преси та ін.
К. XVIII – XIX ст. – сентиментально-романтичне зацікавлення простим людом і його мовою, спричинене європейсьим ренесансним впливом. Унаслідок з’являється велика кількість фольклорних праць: збірники Чулкова-Попова та Трутовського (кілька десятків пісень), Зоріана Доленги-Ходаковського (матеріал збирав в останній чверті XVIII ст., жанрово різноманітний, з Галичини, Волині, Поділля, Наддніпрянщини і Полісся), науково-етнографічне видання «Описание свадебных украинских простонародных обрядов» Калиновського, «Запорожская старина» І. Срезневського, три збірки українських пісень М. Максимовича, «малоросскія и червонорусскія думы и песни» Н. Лукашевича та ін.
«Зацікавлення народною мовою, що спричинене було романтичним і сентиментальним впливом у літературі, породило низку етнографічних, фольклорних і філологічних видань, у яких документувалась різнорівнева (але найбільше лексична і фонетична) система української мови. На основі виявлених фонетичних, лексичних і граматичних ознак було описано найхарактерніші риси нової української літературної мови, що виділяють у колі слов’янських»
М. Максимович «Малороссийские песни М. Максимовича»
2. а) п олеміка навколо питання про давність української мови та її місце у слов’янській родині
Дискусія виникла внаслідок того, що російський науковець, видавець – журналіст М. Погодін, спираючись на припущення І. Срезневського про тотожність книжної і живої мов у стародавньому Києві, розвинув шовіністичну гіпотезу про те, що в Києві в часи існування Руської держави жили росіяни та їх предки (оскільки жива і книжна мови були тотожними, а давньоруська мова, зазнавши глибокого церковнослов’янського впливу, схожа з російською), а українці прийшли не раніше XV ст. з Прикарпаття, де і сформувались як народність. Теорію автор виклав у формі листа І. Срезневському й опублікував у “Ізвестиях Академии наук” 1856 р. Йому заперечив М. Максимович, надрукувавши низку статей під загальною назвою “Филологические письма к М. П. Погодіну”, у яких він доводить, що українці виявляють себе як окреме мовне й територіальне утворення ще в Київській державі. Його висновки будувалися на аналізі мови пам’яток X – XI ст., зокрема дослідник виявив такі українізми черевья (1074 р.), свита (1074 р.), свитка (1147 р.). Безперечно, що в дослідника ще бракує мовно-історичних аргументів, але позитивним є те, що М. Максимович виявив фіксацію в києворуських пам’ятках такі риси, які в подальшому стали визначальними рисами української мови (поплутування у з в: уселенная замість вселенная в Ізборнику Святослава 1073 р.), він також конкретизує різницю між старослов’янською мовою та східнослов’янськими. У листах-статтях М. Максимович зупиняється на питанні взаємозв’язків старої української літературної мови та народної української мови. Цілим рядом історичних і мовних фактів М. Максимович таки довів факт давньості української мови. Полеміка між М. Максимовичем та М. Погодіним тривала протягом 1856–1863 рр. і мала значення для становлення поняття “українська мова”, для виявлення її характерних ознак, історичних етапів розвитку. Вона зацікавила й інших славістів, на бік М. Максимовича стали О. Котляревський, а П. О. Лавровський написав ґрунтовний твір “Обзор замечательных особенностей наречия малорусского сравнительно с великорусским и другими славянскими наречиями” (1859), у якому засвідчив головні фонетичні, морфологічні та синтаксичні риси української мови, зіставивши їх з відповідними рисами російської та інших слов’янських мов.
Питання походження окремих східнослов’янських мов вирішувалося й пізніше – праці О. Шахматова, П. Філіна “Происхождение русского, украинского и белорусского языков” (1972 р.)
Олексій Павловський у праці «Граматика малороссійського нарчия вперше схарактризував оригінальні риси української мови в морфології та фонетиці:
- м‘якість приголосного ц (царыця, пьяныця, лавочныця) (у наведених прикладах це не помилки й описки, а так тоді писали відповідно до правопису);
- гортанна вимова г (гуляю, губка, гарный);
- наявність звуків дз, дж (джыкгунець, дзвин, дзьнь);
- вимова звука и як середнього ряду (сыній, кныжка);
- наявність звука в на місці колишнього л (вовк, сказав, ховався);
- перехід о та е в і (сімъ, бігъ, стілъ);
- вимова хв замість ф (хварба, хвороба);
- наявність j після губних приголосних (мьясо,тімья, мьяккый);
- вимова і написання на місці і (літо,тінь).
2. б) полеміка навколо перспектив розвитку української літературної мови та її варіантів.
Суцільні заборони вітчизняного друкованого слова в підросійській Україні зумовили перенесення українського мовотворення до Галичини, де навколо народовецьких видань “Правда”, “Мета”, “Вечерниці” згуртувалися представники усіх територіальних частин України.
Головна мовна ідея для галицьких і східних українців у 60-80-х рр.XIX ст. – потреба єдиної української літературної мови, але такої, яка враховувала всі діалектні відгалуження – тобто прагнення синтезованої на основі всіх діалектів літературної мови. З огляду на це багато східноукраїнських письменників наслідували галицьку діалекну мову: М. Старицький (най, нім, днина), Олена Пчілка (конечно, тручають), В. Мова (ся питаючи, абисьте, най). А представники красного письменства Галичини (М. Костомаров, І. Федькович та інші) прагнули наблизитись до мовостилю Т. Шевченка в письменників-слобожанців. Хоча загальновизнаним був той факт, що галичани працювали більше в царині науки та публіцистики через практичні видавничі та освітянські потреби, а наддніпрянці вже мали високохудожні зразки красного письменства народною мовою, що спиралась на полтавсько-київські говірки.
З іншого боку зосередження українського мовотворення в Галичині й призвело до переваги в ньому галицького впливу і до насаджування галицьких форм і слів східноукраїнським письменникам навіть тоді, коли останні цього не бажали. Змушені друкуватися в галицьких журналах і газетах, представники східної України віддавали свої твори на волю редакторів – галичан, що звичайно виправляли незвичні їм наддніпрянські особливості своїми галицькими. На це скаржились (К. Мельник-Антонович, Олена Пчілка, І. Нечуй-Левицький). Але загалом Галичина створила таку суспільну атмосферу, яка була “потрібна для нормального розвитку літературної мови і цим підбадьорювала наддністрянську інтелігенцію” (В. Чапленко).
Унаслідок галицького впливу до літературної української мови того часу увійшло багато лексичних одиниць (абстрактно-наукових і загальнокультурних), що були і полонізмами, і чехізмами, і німецькими запозиченнями. З цією галицькою ознакою вони назавжди залишились в українській мові: повітря, часопис, читанка, влада, передплата, підручник, освіта, рух, підприємство, тривати, уникати, сучасний, відродження, відсоток, співробітник, остаточно, збагнути, прагнути, перешкода, мавпа, вибух, замах, гасло, вплив, злочин, виконання і т. ін.
Отже, у кінці XIX ст. виявилося дві протилежні тенденції в розвитку української літературної мови:
1) лексичне і граматичне “погаличення” багатьох україномовних видань;
2) ідея створення синтезованої на основі всіх наріч української літературної мови.
Остання тенденція особливо виразно виявила себе в 1880-1900 рр, коли під впливом політизації України, стали можливі ідеї її самостійності, а головне – ідеї “всеукраїнського єднання”. Особливо велику роль у розвитку ідеї єднання українців відіграв М. Грушевський, що часто в цей період присвячував проблемі публіцистичні статті.
Така політична тенденція єднання всіх українців від Карпат і до Кубані підкріплювала віру діячів українського відродження в можливість створення всеукраїнської літературної мови шляхом злиття всіх її наріч. Але це прагненння наразилось на закон творенння літературної мови, згідно з яким в основу її може лягти тільки один якийсь діалект. На думку В. Чапленка, в Україні цей закон “гостро виявився тоді, коли українські діячі особливо щиро бажали злиття говорів і тоді, коли потреба була найбільша, – тоді, коли люди з різних частин України змушені були працювати на одному ґрунті – галицькому”. Невідповідна названому мовному закону ідея злиття наріч в одну літературну мову, зазнавши поразки, вказала на необхідність вибору українцями одного з українських наріч як основи літературної мови. Погляди українських інтелігентів розділилися: П. Куліш, С. Сакун, І. Верхратський, І. Нечуй-Левицький виступили за пріорітетність наддніпрянських говорів. А більшість галичан стали свою мову боронити, оскільки їм практично нелегко було засвоїти “подніпрянський говір”. Так виникла небезпека роздвоєння українського літературно-мовного процесу.
Ця проблема була винесена на сторінки тодішньої преси, і так виникла наприкінці
XIX ст. мовна дискусія між східними та західними українцями, або дискусія “східняків” та“західняків”.
Розпочав дискусію Б. Грінчеко (псевдонім Чайченко), надрукувавши в “Правді” статтю “Галицькі вірші” (1891). До “східняків” ще належали А. Кримський “Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові” (1891), Н. Школиченко “Чайченко і Франко” (1891). Із західного боку виступали: І. Франко “Говоримо на вовка, скажімо і за вовка” (1891), І. Кокорудз “Причинок до спору язикового” (1891), Лосун “В справі язиковій” (1892).
Зіставлення умов: