Пояснення сторін як засіб доказування.
2.1. Процесуальний порядок дослідження пояснень сторін.
У справах позовного провадження завжди є дві сторони. Наявність співпозивачів і співвідповідачів ситуації не змінює. Проте є випадки, коли в результаті справи зацікавлена ще одна особа, яка не є ні позивачем, ні відповідачем. Цю особу процесуальний закон називає третьою. Вона має самостійний, особливий інтерес. Цей інтерес полягає в тому, що рішення суду по спору між позивачем і відповідачем так чи інакше впливає на права третьої особи. Щоб захистити свої права, третя особа повинна взяти участь у процесі.
Треті особи - це особи, які беруть участь у справі, вступають або залучаються до розпочатого процесу, мають певну зацікавленість у результаті справи, оскільки рішення може вплинути на їх права і обов'язки.
Захист прав і інтересів, відмінних і незалежних від прав і інтересів сторін, - не єдина функція інституту третіх осіб. Участь третіх осіб у цивільному процесі забезпечує більш швидкий розгляд справи. Завдяки участі в справі третіх осіб відбувається більш повна концентрація доказового матеріалу, що допомагає не тільки захисту прав третіх осіб, але і правильному розгляду розпочатої за ініціативою первісного позивача цивільної справи в цілому. Неучасть у справі третьої особи, зацікавленої у вирішенні спору, призводить не тільки до порушення прав цієї особи, але і до помилок у дослідженні фактичних обставин справи.
Серед окремих засобів доказування, якими користується суд при встановленні фактичних обставин у справі, закон називає пояснення сторін, третіх осіб і їхніх представників.
Пояснення сторін і третіх осіб зустрічаються практично по всіх цивільних справах. Пояснення цих осіб - важливі засоби встановлення фактичних обставин справи, оскільки вони є безпосередніми учасниками спірних правовідносин [12, с. 242].
Особливості пояснень сторін як джерела доказів виявляються у наступному:
по-перше, сторони - учасники спірних правовідносин, і вони юридично заінтересовані у результаті справи. Вони є одночасно і особами, які беруть участь у справі, від дій яких залежить виникнення, розвиток і закінчення процесу, і джерелами надання доказів; по-друге, надання пояснень - право сторін, а не їх обов'язок. Тому в законодавстві не передбачені санкції за відмову від дачі пояснень, за дачу помилкових пояснень. Ця обставина повинна враховуватися судом при оцінці доказів; по-третє, це найпоширеніші засоби доказування; на відміну від інших засобів доказування, які можуть бути або не бути залучені до провадження, вони використовуються завжди і у будь-якій цивільній справі; по-четверте, це такі засоби доказування, де найбільш імовірні такі прийоми як умовчування, перекручування - навмисні або ненавмисні - взаємовідносин учасників справи і навіть неправда.
Беручи участь в процесі, сторони і треті особи висловлюють судження з різних питань, і не всі ці доводи та міркування належать до числа доказів. Пояснення сторін і третіх осіб є доказами в тій частині, у якій вони містять відомості про факти, що входять у предмет доказування. В поясненнях сторін правильно виділяють: 1) повідомлення, відомості про факти, тобто докази; 2) волевиявлення; 3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті; 5) вираження емоцій, настроїв.
Пояснення сторін можуть бути усними та письмовими. У судовому засіданні пояснення сторін даються в усній формі. Якщо були представлені письмові пояснення, вони оголошуються.
Пояснення сторін і третіх осіб - це повідомлення суду відомих їм відомостей про факти, що мають значення для справи. Цей засіб доказування особливо цінний для суду, тому що сторони і треті особи краще інших учасників знають обставини справи, оскільки вони є учасниками допроцесуальних відносин. Однак, при оцінці їх пояснень суд повинен враховувати, що вони особисто зацікавлені у справі (позивач, відповідач, третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору) чи у результаті справи (треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору).
Незважаючи на таке значення пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників у цивільному судочинстві, новий ЦПК України полярно змінив відношення до них. Як уже зазначалось, частина 2 ст. 57 цього Кодексу визнає як засіб доказування пояснення даних учасників судочинства тільки тоді, коли вони допитані як свідки.
По-перше, результатом допиту взагалі і допиту свідків зокрема, є показання, а не пояснення. По-друге, «тотальний» допит, як уявляється, протирічить засадам цивільного судочинства, перш за все, диспозитивності та змагальності. КАС України, що регулює порядок захисту прав, свобод та інтересів не у сфері цивільно-правових, а у сфері публічно-правових відносин, визнає за поясненнями сторін, третіх осіб та їх представників силу засобів доказування. По-третє, згідно з частиною 1 ст. 61 ЦПК України, однією з підстав звільнення від доказування є визнання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі [2, с. 492].
Залежно від юридичної (процесуальної) заінтересованості розрізняють два види пояснень сторін: ствердження і визнання.
Ствердження - таке пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які лежать в основі вимог і заперечень, встановлення яких судом відповідає процесуальним інтересам сторони або третьої особи.
Визнання - пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які повинна довести інша сторона або третя особа.
Визнання сторони - це повідомлення суду тих відомостей про факти справи, які повинна доводити інша сторона. Воно має бути зовні вираженим, тобто визнанням не буде умовчання, не заперечення будь-яких обставин. Суб'єктами визнання можуть бути як позивач, так і відповідач, тобто визнання, як засіб доказування треба відрізняти від визнання позову, тобто розпорядчої дії, суб'єктом якого може бути тільки відповідач.
Визнання сторони не є для суду обов'язковим, тобто воно підлягає перевірці й оцінці, як і будь-який інший засіб доказування. Визнання, за обсягом, буває повним (визнаються всі факти - факти підстави позову може визнавати відповідач, а факти, що обґрунтовують заперечення проти позову, може визнавати позивач) або частковим; за змістом - простим (беззастережним) і кваліфікованим (із застереженнями); за місцем здійснення - судовим (у судовому засіданні) і позасудовим. Судове визнання звільняє іншу сторону від обов'язку доводити визнані факти, а позасудове є процесуальним доказовим фактом: сторона, на користь якої воно зроблено, повинна довести факт визнання.
На визнані факти не поширюється правило про допустимість засобів доказування, за винятком випадків, коли факт має підтверджуватися винятково нотаріально посвідченим документом наприклад, факт купівлі-продажу житлового будинку).
Визнання факту треба відрізняти від визнання позову. Визнання факту - показання сторони про наявність (відсутність) сприйнятого нею факту. Визнання позову - заява сторони про небажання сперечатися проти позову. Якщо перше дає можливість суду встановити позовний факт, то друге надає право суду ліквідувати процес, спір. Тому визнання позову - категорія, що належить до області дії принципу диспозитивності, визнання факту - категорія, що належить до області дії принципу змагальності.
Прийнято розрізняти наступні види визнання:
а) судові і позасудові. Судове визнання - визнання, зроблене стороною або третьою особою в судовому засіданні або в письмовій заяві, адресованій суду. Позасудове визнання - визнання юридичних фактів, зроблене особою поза судовим процесом, поза рамками процесуального відношення. Таке визнання не є доказом у справі і не виступає як доказовий факт у доказуванні;
б) повне і часткове. Повне визнання - визнання всіх фактів, на які посилається інша сторона або третя особа. Часткове визнання має місце у випадку визнання не всіх, а лише одиничних фактів;
в) усне і письмове. Визнання повинне бути висловлене вголос (усне визнання) або виражене в письмовій формі (письмове визнання). Як зазначається в правовій літературі, мовчання, тобто незаперечування однією стороною фактів, на які інша сторона опирається у своїх вимогах і запереченнях, визнанням не вважається;
г) просте і кваліфіковане. Просте визнання - безумовне та беззастережне підтвердження факту. Кваліфіковане визнання – таке підтвердження факту, що містить застереження, які вносять зміни у відомості про факт. Таке визнання підтверджує відомості про факт, але одночасно містить нові ствердження про факт, що свідчать не на користь, а проти сторони, що привела визнаний факт як підставу своєї вимоги або заперечення. Наприклад, відповідач може визнати факт одержання грошей від позивача, але одночасно стверджувати, що це було зроблено орендарем на сплату за користування майном, але не вважається викупом орендованого майна. Застереження має доводитися особою, яка робить кваліфіковане визнання.
При оцінці пояснень сторін і третіх осіб суду необхідно дотримувати наступних правил: а) усвідомити, у чому полягає суть вимог позивача та заперечень відповідача, тобто чітко визначити їх позиції в спорі про право, що розглядається; б) відмежувати в показаннях факти від міркувань, логічних висновків і емоцій; в) стежити за тим, щоб пояснення сторін і третіх осіб мали властивість внутрішньої погодженості, тобто не суперечили самим собі, не містили протилежних, взаємовиключних відомостей; г) оцінювати пояснення сторін і третіх осіб неодмінно із врахуванням всієї зібраної в справі доказової інформації [5, с. 156].
Для того, щоб суд прийняв цивільну справу до свого провадження, розглянув її і постановив рішення, необхідно, щоб заінтересована особа реалізувала своє право і звернулася до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.
Такою заінтересованою особою є громадянин чи юридична особа, яка має юридичний інтерес у справі, прагне захистити своє юридичне становище, примусити іншу особу виконати певну дію на свою користь або утриматись від такої, захистити право чи законний інтерес інших осіб у передбачених законом випадках. Заінтересовані особами, між якими виник спір про право, що переданий на розгляд суду, називаються сторонами.
Отже, сторонами (partes) у цивільному процесі будуть юридичне заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення в цивільному судочинстві. Вони є головними особами, які беруть участь у цивільній справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес. Поняття сторони в цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами. Ними виступають переважно його суб'єкти: покупець і продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільно нажитого майна, визначення місця проживання дітей та ін.) - внаслідок порушення чи оспорювання їх суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.
Сторін примушує шукати захисту в суді спірність та невизначеність матеріальних правовідносин. Але спір може мати місце при відсутності таких відносин у дійсності, тому правосуб'єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають, що між ними існують матеріально-правові відносини. Становище сторін у процесі тісно пов'язане з правопорушенням. Але може бути і без нього, внаслідок помилки про наявність між ними спірних правовідносин. Крім того, особа може вимагати від суду усунення умов, які створюють реальну загрозу порушення. Таким чином, сторони мають у переданій на розгляд судові справі особистий юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером. Матеріально-правовий - визначається спірними цивільними, трудовими, іншими матеріальними правовідносинами сторін. Процесуально-правовий - наслідками розв'язання матеріально-правового спору, одержання певного за змістом рішення суду.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивач (actor) - особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і розпочинається цивільний процес. Вона може заявити про це вимогу судові особисто або в її інтересах, у передбачених законом випадках, можуть звернутися із заявою до суду прокурор, органи державного управління, профспілки, інші особи. Відповідач (reus - особа, яка обороняється) - особа, котра на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорення його права і охоронюваних законом інтересу.
Сторони в позовному провадженні або зацікавлені особи в окремому провадженні доводять обставини справи за допомогою правових інструментів передбачених Цивільним процесуальним кодексом України. Такі правові інструменти в теорії та законодавстві прийнято називати доказами. Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК України доказами вважаються будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи [9, с. 189].
Серед переліку доказів, якими можна доводити наявність або відсутність обставин справи в ч. 2 ст. 57 ЦПК України, названо пояснення сторін, допитаних як свідки. ЦПК УРСР 1963 р. називав серед доказів виключно пояснення сторін (ст. 27 ЦПК УРСР).
Варто відзначити, що на даний час в Україні немає ґрунтовних досліджень питання пояснення сторін як доказу. На відміну від української науки в РФ уже захищена дисертація І.Р. Медвєдєвим [7].
Якщо не вчитуватися уважно в норму кодексу (ст. 57 ЦПК України), то можна помітити її неоднозначність. Можна казати, що доказами є просто пояснення сторін, але також можна тлумачити, що показання сторін є доказами лише у випадку допиту їх як свідків в порядку, передбаченому ст. 184 ЦПК України. На нашу думку, вірним є лише перше тлумачення статті 57 ЦПК України.
Однак ситуація про двоякість розуміння статті 57 ЦПК України та складність її застосування знаходить своє відображення у рішеннях судів. Якщо проаналізувати рішення судів першої інстанції, розміщених на сайті єдиного державного реєстру судових рішень, то можна відзначити, що частина суддів визнає доказом пояснення сторін, а інші судді лише у випадку допиту їх як свідків. Багато суддів діють неумисно, оскільки сторони можуть відмовитися давати свідчення. Тоді пояснення стає єдино можливим засобом доказування. Також поясненнями сторін як доказів судді мотивують судові рішення, бо діють за звичкою, яка склалася у практиці застосування ЦК УРСР 1963 р.[2, с. 492].
Слід зазначити, що пояснення сторін, а також їх представників як доказів мають специфіку порівняно з іншими доказами (в т.ч. і показаннями свідків), оскільки вони подаються суду особами, заінтересованими у вирішенні справи. Дана обставина викликала різні погляди у науковців на це питання.
Одні вважають, що як докази можуть виступати пояснення сторін, а інші вважать, що пояснення сторін можуть бути доказами лише у випадку допиту їх як свідків. Саме другий підхід відображений зараз у ЦПК України. Більшість українських вчених вважають за доцільне повернути норму про пояснення сторін як доказів, як це було передбачено в ЦПК УРСР 1963 р.
М.І. Балюк та Д.Д. Луспеник вважають правильною новелу ЦПК України з цього питання, оскільки це посилює відповідальність учасників процесу за зловживання своїми процесуальними правами. Проте далі вони вказують, що існують випадки, коли доцільно визнати пояснення сторін як докази [3, с.157].
Однак можна погодитися з думкою В.І. Тертишнікова, який пропонує внести зміни у ст. 57 КПК України і визначити все-таки пояснення сторін як самостійний вид доказів. У Науково-практичному коментарі до ЦПК України В.І. Тертишніков наводить наступні аргументи на користь визнання пояснення осіб як самостійного виду доказів: «По-перше, результатом допиту взагалі і допиту свідків зокрема, є показання, а не пояснення.
По-друге, «тотальний» допит, як уявляється, притирічить засадам цивільного судочинства, перш за все, принципу диспозитивності та змагальності. По-четверте, далеко не всі сторони, треті особи та їх представники побажають, щоб їх допитували як свідків» [9, с.180].
Такої ж позиції притримуються С. Фурса, Є. Фурса і С. Щербак. Вони вважають, що «норма у такому змісті, як вона викладена у ЦПК, - це правовий нонсенс» [11, с. 270].
На нашу думку, не передбачення в ст. 57 ЦПК України як доказу пояснення сторін має практичні, теоретичні й моральні проблеми.
Проблемним є також строк подання таких доказів як пояснення сторін. За загальним правилом, встановленим у ст. 131 ЦПК України, докази повинні бути подані до або під час попереднього судового засідання. Якщо інші докази по справі, наприклад, документи, сторони подають в суд і їх долучають до справи, а про показання свідків сторони також повідомляють у позовній заяві чи заяві до попереднього судового засідання, то стосовно пояснення сторін як доказів, на жаль, таких повідомлень наперед не проводиться [2, с. 492].
Отже, чи потрібно передбачити в ЦПК України пояснення сторін як самостійного доказу? На мою думку, так. Особливо це стосується окремого провадження. Існують випадки коли пояснення сторін є єдино можливим засобом доказування. І кожного разу проводити процедуру їх допиту є не доцільним. Також в сімейних справах, зокрема в справах про розлучення допит сторін як свідків видається недоречним і навіть - не коректним. Тут достатнім було б застосування тільки пояснення сторін як доказів.
Будучи доказом по справі, пояснення сторін не мають наперед визначеної сили. Пояснення сторін як доказ оцінюється суддями нарівні з іншими доказами.
2.2. Заперечення як вид пояснень сторі у цивільному процесі
Заперечення. Роз'яснення відповідача, здатні слугувати його захисту, можуть відноситься:
• правомірності виникнення процесу чи його продовження, тобто можуть бути
направлені проти самого розгляду судом даної справи;
• бути направлені проти заявлених позивачем вимог по суті.
• роз'яснення направлені проти розгляду судом справи, мотивовані неправомірністю виникнувшого цивільного процеса або його продовження- називається процесуальними запереченнями.
Процесуальні заперечення можуть складатись у вказівці суду на відсутність права на пред'явлення позову (в силу, наприклад, непроінформованості справи судовими органами чи відсутністю іншої посилки права на пред'явлення позову) і в основному на такій вказівці вимоги припинити справу провадження. Процесуальне заперечення відповідач може звернути увагу суду і на порушення позивачем порядку пред'явлення позову (наприклад, на непідсудності справи даном суду) і вимагати у суду прийняття у встановлених таких випадках мір: відкладення засідання, призупинення справи провадження, передачі його в інший суд по належній підсудності та ін.
Процесуальні заперечення в цивільному процесуальному праві, вказують на такі недоліки процеса, які суд зобов'язани врахувати по власній ініціативі. Тим не менше надання сторонам можливості звертатись на них увагу суду слугує суттєвою гаратієютого, що вони будуть усунуті.
Інший вид роз'яснень відповідача, направлених на захист його прав і законних інтересів, складають роз'яснення, відносячи їх по суті пред'явлених до нього позовних вимог.
Якщо позива доказів основного позову не пред'явить, то відповідач вправі вказати на це, обмежуючись запереченням відповідних фактів. Таке так зване заперечення факту, обов'язок доказування яких лежить на позивачу. Всі ж, як правило, заперечення, звичайно обгрунтовуються відомими висновками, які наводяться відповідачем аналізом і спростуванням доказів, які наводились позивачем. Якщо наприклад, позивач в позові про розірвання договору купівлі- продажу будинку посилається на виявленні їм в цій будівлі недоліки (несправність водопроводу, обігрівання), то відповідач заперечуючи проти позову, може доказувати, що представлені позивачем акти, ніби-то свідчать про неліки будівлі, складені неправильно.
Заперечення фактів основи позову може підтверджуватись приведеними відповідачем доказаними фактами, не сумісними з фактами основи позову. Наприклад, факт батьківства відповідача, що стверджується позивачем, може заперечуватись фактом походженя дитини від іншої особи; факт спричинення відповідачем шкоди - фактом присутності відповідача в момент причинення шкоди в іншому місці (алібі) і т.д.
Роз'яснення відповідача можуть відноситись і до правильного обгрунтування позивачем своїх вимог, мати посилки на закони та інші постанови, їх змісту, значення їх застосування в даному випадку. Від заперечення фактів і правових доводів слід відрізняти ті роз'яснення, які самі обгрунтовуються на юридичних фактах, що приводяться відповідачем. Такі роз'яснення називаються запереченнями у власному, чи тісному змісті (ст.180 ЦПК).
Отже, заперечення у власному змісті називаються направлені на повалення позовних вимог роз'яснень відповідача, основані на юридичних фактах, наведених відповідачем.
Заперечення у власному змісті можуть мати подвійний зміст та значення:
1.Вони можуть заперечувати факти основи позову. Так, наприклад, проти позову про відшкодування шкоди, Причиненого майну, відповідач може заперечувати, вказуючи на те, що він був уповноважений на причинену шкоду чи що шкода в дійсності виникла після вини самого позовача.
3. Відповідач може, не заперечуючи фактів основи позову, з якими позивач пов'язує свої позовні вимоги, навести інші факти, анульовуючі значення фактів основи позову. Він може привести факти, які перешкоджають виникнення позовних вимог (так звані правоперешкоджаючі факти), наприклад, заперечуючи проти дії договора, зробити посилку на недієздатність одної із сторін при відсутності участі законного представника. З такою ж ціллю відповідач може привести факти, які тягнуть за собою припинення раніш виникнутого права позивача (так звані правопоглинаючі факти). Так, відповідач, заперечуючи проти позову про стягнення з нього грошових коштів може зробити посилку на сплату їм боргу чи на погашені строку позовної давності.
Процесуальні заперечення можуть полягати у вказівці суду на неправомірність виникнення і розвитку процесу, на порушення позивачем порядку пред'явлення позову, відповідач може вимагати у суду реалізацій його гарантій по захисту проти позову. Процесуальні заперечення відповідача звичайно стосуються порушення судом цивільних процесуальних норм, порушення, які мають бути усунені самим судом. Однак, ініціатива відповідача по усуненню порушень процесуальних норм служитиме гарантією реалізації ним своїх прав.
Матеріально-правові заперечення-заперечення відповідача проти задоволення позову. Матеріально-правові заперечення-це підтверджувані аргументами докази відповідача проти матеріально-правової вимоги позивача. Заперечення відповідача можуть стосуватися і посилань позивача на певні правові норми, на правильність їх тлумачення. Деякі відступи від традиційної класифікації заперечень на процесуальні і матеріально- правові припускає А. О. Добровольський. До матеріально-правових заперечень він відносить: заперечення і зустрічний позов. А. О. Добровольський не згадує про процесуальні заперечення, а називає їх процесуальними відводами, хоча говорить саме про процесуальні заперечення. Своєрідна позиція А. О. Добровольського пояснюється його структурою права на позов. По суті тут має місце вживання різної термінології. Суть залишається та сама. Процесуальні заперечення відповідача утворюють певну систему. Це, передусім, заперечення, які стосуються правомірності виникнення процесу, а також заперечення з приводу окремих процесуальних дій позивача або суду.
ВИСНОВКИ
Основним завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і втрішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, інтересів держави. Виконання цих завдань залежить від ефективності процесуальної діяльності, спрямованої на встановлення обєктивної істини у цивільній справі, тобто від процесу доказування.
Потрібно зазначити, в ЦПК України на відміну від інших сучасних нормативних актів, відсутня норма, яка б передбачала перелік принципів цивільного судочинства і, зокрема, процесу доказування.
На нашу думку, доцільно було б внести доповнення до Цивільного процесуального кодексу України, які полягали б в переліку принципів цивільного судочинства і, зокрема, процесу доказування.
Щодо засобів доказування, то ч.2 ст. 57 ЦПК України не дає поняття, але вказує на засоби доказування, тобто ті джерела, з яких суд одержує фактичні дані, докази.
На нашу думку, під засобами доказування слід розуміти визначену цивільним процесуальним законодавством форму відомостей про обставини, що мають значення для вирішення цивільної справи.
Потрібно зазначити, що вищезазначена норма ЦПК України містить вичерпний перелік засобів доказування, а саме: пояснення сторін і третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновок експерта.
Процес доказування відбувається в межах передбаченої процесуальної форми і структурно складається з декількох стадій, які взаємопов’язані й взаємообумовлені. Ступінь доказування складається з сукупності об’єднаних спільністю мети процесуальних дій, що їх виконують суб’єкти доказування.
Отже, стадіями процесу доказування є:
1) визначення предмету доказування;
2) визначення засобів доказування;
3) збір та подання доказів;
4) дослідження доказів;
5) оцінка доказів.
Згідно із ч.1 ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Правильне встановлення предмета доказування сприяє визначеності подальшого процесу доказування щодо виявлення, збору, дослідження та оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення.
Другою стадією процесу доказування є визначення засобів доказування, на якій необхідно з урахуванням належності та допустимості визначити, які саме докази можуть підтвердити предмет доказування.
Третя стадія збирання та подання доказів. Збирання доказів – це
процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо залучення доказів.
Так, збирають і подають докази в суд заінтересовані особи. Потрібно зазначити, що законом врегульований лише порядок подання доказів особами, які беруть участь у справі, і збирання їх судом за власною ініціативою. Порядок виявлення і збирання доказів заінтересованими особами законом не врегульований і має поза процесуальний характер.
Четвертою стадією доказування є дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності.
Дослідження доказів завершується їх оцінкою (п’ята стадія).
Оцінка доказів – це розумова діяльність суб’єктів доказування, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки суб’єкти доказування аналізують докази – кожний окремо, у сукупності, взаємозв’язку, єдності та суперечності.
Суб’єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб’єкти доказової діяльності – особи, які беруть участь у справі.
Оскільки, під час судового розгляду здійснюється процес доказування, то відповідно проводиться як фіксування судового розгляду, так і фіксування доказового процесу.
Одже, на аснові виконаних нами поставлених завдань в цій роботі можна сказати що, пояснення сторін у цивільному процесі відіграють велику доказову розь, при винесенні правильного і справедливого рашення суду.
СИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Законодавчі та інші нормативно – правові акти:
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. – № 30. – ст. 141.
2. Цивільний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 40-41, 42. – ст. 492.
Література
3. Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. (Серія: Процесуальні науки) - К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005. - 256 с.
4. Васильев С.В. Гражданский процесс: Учебное пособие. - X.: ООО "Одиссей", 2006. - 512 с.
5. Решетникова И.В. Доказательственное право Англии и США. - М.: Городец, 1999. - С. 192 - С.276.
6. Актуальні проблеми цивільного права і цивільного процесу в Україні / Я.М.Шевченко, О.М.Молявко, Д.Біро та ін.; Відп. ред. Шевченко Я.М.; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К., 2005. — 455 с.
7. Гражданский процесс Украины: Учеб. для студентов юрид. специальностей высш. учеб. заведений / Ю.С.Червоный, Г.С.Волосатый, В.О.Ермолаева и др.; Под ред. Ю.С.Червоного; Одес. нац. юрид. акад. — К.: Истина, 2006. — 399 с.
8. Зейкан Я.П. Коментар Цивільного процесуального кодексу України / 2-ге вид., доп. – К.: Юридическая практика, 2007. – 592 с.
9. Митракова І.Г. Цивільний процес: Конспект лекцій / Нац. авіац. ун-т. — К., 2005. — 50 с. 8. Тертышников В.И. Гражданский процесс: Конспект лекций. — 3-е изд., испр. и доп.. — Х.: Фирма «Консум», 2005. — 246 с.
10. Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С.Я.Фурси. Т.1. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2007. – 916 с.
11. Цивільний процес: Навч. посіб. / Андрушко А. В. та ін.; За ред. Ю.В.Білоусова. — К.: Наук. думка: Прецедент, 2004. — 262 с.
12. Цивільний процес: Навч. посіб. / Усенко В.Ф., Гарбовський Л.А., Минюк Д.І.; Нац. акад. держ. податк. служби України. — Ірпінь, 2005. — 311 с.
13. Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Вид. 2-ге, перероб. та доп.: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 472 с.
14. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. – К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005. – 624с.
15. Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Вид 2-ге, перероб. та доп.: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005.
16. Кілічава Т.М. Цивільний процес: Навч. посіб. для дистанційного навчання / За наук. ред. О.Г. Мурашина. – Київ: Університет „Україна”, 2006.
17. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник. – Київ, 2002.
18. Порєва Л.А., Юлдашев О.Х. Цивільний процес: Авторизований виклад модульного курсу: Навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. – Київ, 2005.
19. Усенко В.Ф., Грабовський Л.А., Менюк Д.І. Цивільний процес / Національна академія Державної податкової служби України. – Ірпінь 2005.
20. Кодекс професійної етики судді // Вісник Верховного Суду України. - № 5. – 2002 р. – С.16.
21. Фурса С.Я., Цюра Т.В. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. (Серія: Процесуальні науки) – К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005. – 256с.
22. Луспеник Д.Д. Застосування новел ЦК і ЦПК України в судовій практиці. – Харків: Харків юридичний, 2005. – 430с.
23. Цюра Т.В. Принципи і сучасні проблеми процессу доказування// Підприємство, господарство і право. – 2002. - № 6. – С.34-37.