ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОКАЗІВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ. 1.1. Поняття і види доказів у цивільному процесі
ЛЬВІВСЬКА КОМЕРЦІЙНА АКАДЕМІЯ
КАФЕДРА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ТА ПРОЦЕСУ
КУРСОВИЙ ПРОЕКТ
(РОБОТА)
з цивільного процесуального права
на тему: «Пояснення сторін у цивільному процесі України»
Студента (ки) 4-го курсу 293 групи
напряму підготовки «Правознавство»
Ковалишин П. Р.
Керівник: старший викладач кафедри цивільного права та процесу
Ратушна Б.П.
Національна шкала ________________
Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____
Члени комісії ________________ ___________________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
________________ ___________________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
________________ ___________________________
(підпис) (прізвище та ініціали
м. Львів – 2013 рік
ЗМІСТ
Вступ........................................................................................................3-5
Розділ І. Загальна характеристика доказів у цивільному процесі України.
1.1. Поняття і види доказів у цивільному процесі..............................................5-12
1.2. Засади доказів у цивільному процесі..........................................................13-21
Розділ ІІ. Пояснення сторін як засіб доказування.
2.1. Процесуальний порядок дослідження пояснень сторін............................22-30
2.2. Заперечення як вид пояснень сторі у цивільному процесі........................31-33
Висновки..............................................................................................34-36
Список використаних джерел......................................................................37-38
ВСТУП
Здобуття Україною незалежності та демократизація суспільства викликали необхідність реформування законодавства і приведення його у відповідність до потреб часу та міжнародних стандартів, які властиві країнам розвиненої демократії. Поряд із позитивними політичними, економічними та соціальними змінами, демократичний режим характеризується реальними гарантіями захисту прав, свобод та інтересів у разі їх порушення, оспорювання чи невизнання в суді.
Змагальність судового процесу як одна з основних конституційних засад судочинства - це важливий показник демократичності правосуддя, бо його реалізація й ефективність передбачає послідовне проведення в життя передусім рівності сторін, створення реальної можливості для ефективного відстоювання кожній стороні процесу своїх прав та законних інтересів. Розгляд і вирішення справ у судах України здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Водночас кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на власний розсуд. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких, наприклад, подано позов, за винятком тих, які не мають відповідної процесуальної дієздатності.
Слід зазначити, що пояснення сторін, а також їх представників як доказів мають специфіку порівняно з іншими доказами (в т.ч. і показаннями свідків), оскільки вони подаються суду особами, заінтересованими у вирішенні справи. Дана обставина викликала різні погляди у науковців на це питання.
Пояснення сторін і третіх осіб - це повідомлення суду відомих їм відомостей про факти, що мають значення для справи. Цей засіб доказування особливо цінний для суду, тому що сторони і треті особи краще інших учасників знають обставини справи, оскільки вони є учасниками допроцесуальних відносин. Однак при оцінці їх пояснень суд повинен враховувати, що вони особисто зацікавлені у справі (позивач, відповідач, третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору) чи у результаті справи (треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору).
Таким чином вище зазначене зумовлює актуальність дослідження теми курсової роботи.
Об ’ єктом дослідження курсової роботи є чинне цивільне-процесуальне законодавство України.
Предмет дослідження – пояснення сторін у цивільному процесі України.
Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії
цивільного процесу. Означе проблеми відображені у публікаціях Д.Д. Луспеника, М. Треушнікова, С.Я. Фурси, К.М. Штефан, та ряду інших авторів.
Метою курсової роботи є висвітлення проблеми пояснення сторін та третіх осіб як доказів в цивільному процесі.
Для досягнення поставленої мети, необхідно виконати наступні завдання:
- вивчити загальні засади доказів в цивільному процесі;
- дослідити основні проблеми інституту доказів в цивільному процесі;
- охарактеризувати доказ як основну засаду змагальності сторін в судовому процесі;
- проаналізувати пояснення сторін як докази в цивільному процесі;
- визначити процесуальний порядок отримання та дослідження пояснень сторін та третіх осіб.
Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких методів: структурного аналізу, порівняльного, історичного, прогнозування.
Для розв’язання поставлених завдань, використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження.
Структура курсової роботи складається зі вступу, двох розділів, які об’єднують чотири підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг курсової роботи 38 сторінок, списку використаних джерел складає 2 сторінки (23 найменувань).
РОЗДІЛ І
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОКАЗІВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ.
1.1. Поняття і види доказів у цивільному процесі
Здійснення правосуддя полягає у вживанні судом закону до встановлених в ході судового розгляду фактичних обставин. Перш ніж вчинити акт застосування права, потрібно знати, що виявлені в суді обставини повністю відповідають дійсності. Як забезпечити таке пізнання? Явища, події, які відбуваються зараз або носять тривалий характер, можна, звичайно, завжди пізнати безпосередньо. Так досліджуються, наприклад, фізичні, фізіологічні або хімічні процеси, відповідні явища або факти. Проте є цілий ряд сфер людської діяльності, де, як правило, необхідно виявити події, які мали місце у минулому. Саме з такими об”єктами мають справу археологія, історія. Виявлення явищ, що мали місце в минулому - основне завдання суду.
Безпосереднє сприйняття явища складом суду - окремий випадок. Знайомство з особою сторін, місцевий огляд - ось нечисленні приклади такого безпосереднього пізнання. В переважній більшості випадків суду доводиться пізнавати необхідні для нього факти і явища дійсності не прямо, а опосередковано, за допомогою доказів. Таким чином, доказування в суді є способом опосередкованого пізнання, коли суд робить висновок про існування або відстуність фактів, що мають значення для справи, на підставі інших фактів, одержуючи відомості про належні встановленню факти з відповідних джерел.
В повсякденному житті люди постійно вимушені вдаватися до опосередкованого пізнання і використовування доказів: в науці і техніці, у сфері державної діяльності, в домашньому побуті. Особливу роль докази відіграють в діяльності правозастосовчих органів. Загальний суд, спеціалізований суд, адміністративні органи – всі вони використовують докази.
Оскільки ці докази є засобом встановлення юридичних фактів та обставин і оскільки сфера їх застосування пов”язана з діяльністю юрисдикційних органів, вони можуть бути названі юридичними доказами. Юридичні докази, що використовуються в суді, називаються судовими. Це обумовлено тим, що кінцевою метою уявлення і використовування доказів є формування на їх основі внутрішнього суддівського переконання, яке визначає зміст будь-якого акту правосуддя. Збирання, дослідження і оцінка доказів відбуваються в спеціальній процесуальній формі, властивій саме діяльності судових органів.
У новому Цивільному процесуальному кодексі України, який був прийнятий 18 березня 2004 року й набрав чинності 1 вересня 2005 року положення, що стосуються доказів, містяться у главі п”ятій „Докази”. Визначення докази ідентичне тому, що містилося в ЦПК України 1963 року. Більш детально зупинимося на тих змінах, яки мають місце в новому ЦПК України.
Так, законодавець стисло та лаконічно визначає, питання засобів доказування. Більш змістовне визначення належності, допустимості доказів, обов”язків доказування і подання доказів подано в новому ЦПК України.
Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування
Обставини справи, які за законом можуть бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, що мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може грунтуватися на припущеннях. Як випливає з частини 1 статті 60 нового ЦПК України, кожна сторона зобов”язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених даним кодексом. Такі випадки містяться в статті 61 нового ЦПК України. Ці норми є основположними новелами питання доказів.
Так що ж таке судові докази? Закон встановлює, що доказами по цивільних справах є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В цій же статті вказується, що фактичні дані встановлюються такими засобами:
- поясненнями сторін, третіх осіб та їхніми представниками, допитаних як свідків;
- показаннями свідків;
- письмовими доказами;
- речовими доказами, зокрема звуко- і відеозаписами;
- висновками експертів.
Отже, докази - це будь-які фактичні дані, тобто факти об”єктивної діяльності, а також відомості про них. Факт знаходження особи в певний час в одній місцевості доводить неможливість особистого здійснення ним яких-небудь дій в цей же час в іншій місцевості (алібі).
Із знання про існування одного факту можна зробити висновок про існування або неіснування іншого факту або інших фактів. Вся судова діяльність направлена на те, щоб з”ясувати фактичну сторону справи, тобто зіставити і проаналізувати співвідношення між одними відомими суду фактами і іншими фактами, що підлягають встановленню .
Разом з тим факти об”єктивної дійсності відбуваються за межами процесу по справі і тому встановити їх можна тільки за допомогою відомостей про факти. Для того, щоб встановити, наприклад, алібі, потрібно мати відомості про те, де знаходилася відповідна особа у момент здійснення правопорушення, чим займалася і які обставини виключали можливість її присутності у іншому місці. Доказами закон називає будь-які фактичні дані, тобто будь-які факти і відомості про них, які виявилися залученими в сферу судового дослідження. При виявленні обставин, що мають значення для справи, суддя може зіткнутися з різними фактичними даними. Сторона, наприклад, може послатися на факт погашення боргу, підтверджуючи його відповідною розпискою, проте в ході розгляду справи буде встановлений факт фальсифікації розписки. По справі про відшкодування шкоди можуть бути дані свідчення свідків, які після перевірки виявилися недостовірними або навіть явно помилковими. Відомості про негативну оцінку особи сторони можуть бути спростовані відомостями, позитивно характеризуючими особу, і т.д. У всіх цих випадках будь-які факти і будь-які відомості про них, як відповідні дійсності, так і такі, що не підтвердилися після проведеної перевірки, грають роль судових доказів
В літературі іноді стверджують, що фактичні дані є доказами лише в тому випадку, якщо вони знаходяться в зв”язку з розшукуваними фактами і є достовірними. Це невірно, оскільки питання про наявність або відсутність зв”язку між доказом і розшукуваним фактом, тобто питання про достовірність доказу, може бути остаточно вирішено лише після завершення процесу доказування. Якщо доказом вважати тільки те, що „доводиться”, то, як виходить з такого твердження, проблема збирання, дослідження і оцінки доказів взагалі знімається, оскільки досліджувати і оцінювати можна тільки те, що вимагає оцінки, „достовірний” доказ немає потреби оцінювати - він вже визнаний таким.
Фактичні дані встановлюються, як ми вже відмітили, за допомогою передбачених законом засобів: пояснень сторін і третіх осіб, допитаних як свідки, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Засоби доказування тісно пов”язані з фактичними даними. Саме засоби доказування є джерелами отримання відомостей про ті факти, які необхідно встановити по справі. Це дає підставу вважати, що самі засоби доказування разом з фактичними даними відіграють роль судових доказів. Не випадково, що і закон застосовує до засобів доказування термін „доказ” (письмові докази, речові докази).
Звичайно, між фактичними даними і засобами доказування є відмінності: фактичні дані є змістом судового доказу, а засоби доказування - його формою. Нерозривний зв”язок форми і змісту доказу означає, що в будь-якому засобі доказування повинні міститися фактичні дані, а, з другого боку, фактичні дані можуть бути одержані судом тільки за допомогою встановлених законом засобів доказування. Засоби доказування, що не містять відомості про факти або що містять відомості, одержані не зі встановлених в законі джерел, доказового значення не мають.
Судові докази використовуються в суді в певному, визначеному законом порядку, тобто в процесуальній формі. Звичайно, доказування в науковій сфері або використання доказів в позасудових органах теж відбувається впорядковано . Проте це не той процесуальний порядок, який застосовується в ході доказування в суді, цивільно-процесуальна форма використання судових доказів полягає в тому, що: - по-перше, як засоби доказування можуть використовуватися тільки такі джерела, які передбачені ЦПК України;
- по-друге, докази виявляються, фіксуються, збираються, використовуються в порядку, який детально регламентований законом і є єдиною системою взаємозв”язаних вимог від моменту виявлення доказу до його оцінки.
Показання свідків, наприклад, можуть використовуватися в органах опіки опікування, інших органах. Проте судовим доказом показання свідків стають тільки в суді. Це характеризується тим, що:
- свідок викликається в суд у особливому порядку (ст.74 ЦПК України);
- він відповідає за відмову від давання показань і за дачу завідомо неправдивих показань (ч.5 ст.180 ЦПК України)
- в особливому порядку відбувається його допит (ст. 180 ЦПК України) і т.д.
Також свідку відповідно до ст. 63 Конституції України роз”яснюється, що особа не несе відповідальності за відмову від надання свідчень відносно себе або близьких родичів, круг яких визначається законом.
Необхідно мати на увазі, що докази, одержані з порушенням закону, не мають юридичної сили і не можуть бути використані як основа для рішення суду .
Отже, судовими доказами є всі фактичні дані (факти, відомості про факти), а також засоби доказування, які в передбачених законом процесуальних формах використовуються в суді для всебічного та повного дослідження обставин й винесення законного і справедливого рішення.
Оскільки запропоноване вище визначення охоплює різного роду явища (факти, відомості про факти, засоби доказування), класифікація доказів може проводитися по декількох підставах або ознаках. Так, наприклад, доказові факти класифікуються по одній ознаці, а засоби доказування - по іншій. Класифікуючи докази, ми упорядковуємо і полегшуємо їх аналіз, звертаємо увагу на особливості дослідження і оцінки доказів залежно від того місця, яке вони зайняли в класифікованій системі. Це має як теоретичне, так і велике практичне значення.
Способом класифікації доказових фактів є їх розмежування по характеру зв”язку з шуканим фактом на прямі і непрямі. Як ми встановили, доказами є перш за все самі факти об”єктивної дійсності. Між тими фактами, які суд вже встановив, і тими, які потрібно ще встановити, існують певні зв”язки. В одних випадках зв”язки носять однозначний характер, і тоді ми маємо справу з прямим доказом. В інших випадках характер зв”язку багатозначний, і тому доказ є непрямим. Якщо по справі про встановлення батьківства відповідач посилається на те, що він на протязі півтора років не бачився з матір”ю дитини, факт його відсутності є прямим доказом виключення батьківства. Між цими фактами може бути тільки один зв”язок, і він носить негативний характер: один факт виключає інший.
Наприклад, по справі про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки під управлінням гр-на К., суд встановив, що:
- потерпілий у момент спричинення шкоди знаходився в стані сп”яніння;
- наїзд на потерпілого відбувся поза зоною пішохідного переходу, на проїжджій частині дороги, захищеній від пішохідної доріжки спеціальним парканом;
- в результаті різкого гальмування, зробленого водієм, відбулося зіткнення декількох машин.
Кожний з вказаних фактів сам по собі не підтверджує вини самого потерпілого, але в сукупності вони дають підстави для висновку про наявність грубої недбалості в його діях. З приведеного прикладу видно, що використання непрямих доказів обумовлено необхідністю використання декількох фактів, які створюють замкнутий ланцюг. Але не завжди вдається створити подібний ланцюг і зробити висновок про існування шуканого факту. Тоді непрямий доказ може мати значення для суду як орієнтир, що направляє увагу суду на недосліджену ділянку справи. Будь-який доказовий факт, що грає роль як прямого, так і непрямого доказу, повинен бути достовірно встановлений судом. Проте якщо достовірність прямого доказу обумовлює і достовірність шуканого факту, з яким прямий доказ знаходиться в однозначному зв”язку, достовірність непрямого доказу прямо не забезпечує достовірності шуканого факту, для визнання достовірності якого необхідний ланцюг (система) декількох непрямих доказів. І в цьому полягає відмінність прямих доказів від непрямих, що вимагає від суду підвищеної уваги до збирання, дослідження і оцінки непрямих доказів.
Оскільки відомості про факти є змістом доказу, а засоби доказування їх формою, класифікація може бути застосовна і до тих, і до інших.
По джерелу вони діляться на особисті (інформаційні), речові і змішані. Під джерелом розуміється певний об”єкт або суб”єкт, на якому або в свідомості якого знайшли віддзеркалення різні факти, що мають значення для справи. В результаті в одному випадку джерелом відомостей є людина, в іншому - предмет, річ. Особисті (інформаційні) докази складаються з:
- пояснень сторін і третіх осіб;
- показань свідків; Особливе місце займають висновки експертів та письмові докази, які можна розглядати як змішаний вид доказів: джерелом відомостей, що містяться у висновку, є особа (експерт), сам же висновок побудований на дослідженні підданих експертизі речей, предметів, фізичних і хімічних процесів і т.д. Розмежування доказів по джерелу має велике значення з погляду методики їх процесуального оформлення, дослідження і оцінки.
За способом утворення докази поділяються на первинні і похідні. Відомості про факти, що знайшли оформлення в одному із засобів доказування (в показаннях свідків, письмових або речовиих доказах тощо), утворюються в результаті відображення якого-небудь явища або обставини в свідомості людини або шляхом відображення на відповідному неживому предметі. Це первинний етап утворення доказів. Залишивши слід на предметі або в свідомості особи, факт об”єктивної дійсності може знайти подальше похідне віддзеркалення. Особа, що безпосередньо сприйняла факт, може розказати про нього іншим особам, очевидець якої-небудь події може записати свої враження в щоденнику, висловити в листі. Предмет, на якому залишені сліди, може бути сфотографований, знятий на кіноплівку тощо. У первинних доказів є безперечні переваги в порівнянні з похідними. Первинний доказ завжди виникає з першоджерела. Це справжній документ (текст договору, свідоцтво про народження, шлюб, смерті, квитанція про здачу речей на зберігання і т.д.), показання свідка-очевидця, сам спірний предмет і т.д. Похідний доказ виникає на базі первинного, він теж може бути достовірним, але до його оцінки суд повинен підходити з обережністю. Показання свідка-очевидця можна перевірити ще раз, уточнити, ці ж відомості, висловлені свідком в листі або в щоденнику, іноді перевірити ще раз взагалі не можна (у разі смерті свідка). Копія документа, фотознімок предмету, і т.д., звичайно можуть використовуватися в суді, але в кожному випадку вимагають особливо ретельної перевірки.
1.2. Засади доказів у цивільному процесі.
Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об'єктивної істини та правильного застосування норм матеріального і процесуального права. Для цього ст. 15 ЦПК України покладає на суд обов'язок, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи [2, с. 492].
Така діяльність відбувається в процесі судового розгляду справи в результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття в свідомості людини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання в цивільному судочинстві - процес відбиття в свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та яка відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості судового рішення у цивільній справі.
Об'єктом пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини - фактичні і юридичні - та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання - встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання - доказування і докази; процесуальна форма пізнання - судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.
Об'єкт пізнання формується поступово. При прийнятті судом матеріалів справи до свого провадження вимальовуються тільки загальні контури, які в процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть носити суперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати один одного, але важливо те, щоб по кожній обставині, яка підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.
Поняття і основні ознаки доказів в цивільному судочинстві можна визначити з ст. 27 ЦПК України, за якою доказами (instrumental в цивільній справі є будь-які фактичні дані, що вміщують інформацію про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; носіями такої інформації виступають точно визначені засоби доказування (probatio), одержання цієї інформації судом здійснюється в порядку, визначеному законом. Отже, відповідно до зазначеної статті доказами в справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбачених законом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи [9, с. 315].
Наявні в теорії цивільного процесу погляди, що доказами в цивільних справах виступають тільки фактичні дані, відривають докази від їх процесуальної форми - засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені в цивільний процес. Визнання доказами як фактів об'єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти) не повністю відповідає ст. 27 ЦПК України. Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація - засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування)
Зміст доказів - сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти - дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі - прямого або побічного доказу.
Процесуальна форма доказів - засоби доказування виступають джерелами інформації про фактичні дані. Статтею 27 ЦПК України (ч. 2) встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники й заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ст. 30 ЦПК), дають письмові і усні пояснення суду (ст. 180 ЦПК), в яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані в результаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування [2, с. 492].
В судовій практиці в цивільних справах допускається розширення кола засобів доказування. В разі необхідності судами можуть бути прийняті як письмові докази документи, одержані за допомогою електронно-обчислювальної техніки. А з врахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, суд може також досліджувати подані звуко, -відеозаписи.
Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування (змісту і процесуальної форми доказів) повинно здійснюватися в установленому законом процесуальному порядку (статті 28-61, 180-190 ЦПК України), який виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Тому порушення процесуального порядку одержання і дослідження доказів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значення доказів.
Для виявлення особливостей окремих доказів вони класифікуються за видами. За характером зв'язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, які підлягають встановленню (з фактами, які підлягають доказуванню), докази поділяються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Побічні - характеризуються численністю зв'язків з фактами, які підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.
За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома видами - первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) - відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення цієї класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим саме сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи [4, с. 211].
В юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів - за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: на особисті і речові, і за цими ж підставами на первинні і похідні3; на особисті, речові і змішані. Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній або письмовій формі (ст. 180 ЦПК). Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів [2, с. 492].
Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм інформації про факти завжди виступає людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх в пам'яті і відтворити (давати пояснення, показання - статті 40, 42 ЦПК). Особисті докази носять суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків з сторонами.
Змагальність судового процесу як одна з основних конституційних засад судочинства - це важливий показник демократичності правосуддя, бо його реалізація й ефективність передбачає послідовне проведення в життя передусім рівності сторін, створення реальної можливості для ефективного відстоювання кожній стороні процесу своїх прав та законних інтересів. Розгляд і вирішення справ у судах України здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Водночас кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на власний розсуд. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких, наприклад, подано позов, за винятком тих, які не мають відповідної процесуальної дієздатності.
Принцип змагальності в загальному вигляді закріплений у Конституції України, ст. 129 якої передбачає, що однією з основних засад судочинства є змагальність сторін, свобода в наданні ними доказів та в доведенні перед судом їх переконливості [1, с. 141].
У свою чергу, суд вживає передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів із власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або за власною ініціативою витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає. Засада змагальності є однією з основних конституційних засад судочинства, що являє собою правило, згідно з яким особи, зацікавлені в результаті вирішення справи, вправі відстоювати свою правоту шляхом подання доказів, участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами, а також висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні.
Засада змагальності поширює також свою дію на інших осіб, котрі беруть участь у справі, і на них покладається обов'язок доведення обставин, що мають значення для справи, на які посилаються на підтвердження своєї позиції. Отже, змагальність є різновидом активності зацікавленої особи. Особи, котрі беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів. Водночас розпорядження зазначеними правами відбувається під контролем суду.
Жоден процесуальний кодекс не містить норм, які б докладно регламентували сам хід змагання сторін. Ті окремі законодавчі положення, що є в наявності у процесуальному законодавстві, важко назвати змагальністю сторін. Вони, швидше, направлені на реалізацію прав сторін у судовому процесі.
Перш за все, слід звернути увагу на сам характер звернення до суду. Якщо не враховувати судовий розгляд заяв про встановлення юридичних фактів, то у всіх інших випадках до суду звертаються особи, чиї права чи законні інтереси порушені іншою особою. У свою чергу, як позивач, так і відповідач у справі обґрунтовують свою позицію нормами відповідного законодавства, надають певні докази, що підтверджуються фактичними даними.
І закони, і докази після відповідної судової процедури їх перевірки на відповідність, належність та законність приймаються судом до розгляду. Таким чином, ми маємо дві сторони з протилежними: а) мотивацією; б) метою; в) доказами. При цьому наведене обґрунтовується нормами чинного законодавства. Спільним у них залишається єдине - як позивачу, так і відповідачу необхідне судове рішення, яке відповідало б його інтересам. Ніякі красномовні промови у судовому процесі взагалі та в судових дебатах зокрема не мають жодного впливу на суд, крім доказів, підтверджених фактичними даними по суті справи. Свого часу ще відомий російський процесуаліст І.Є. Енгельман говорив про те, що рішення повинно бути постановлене за наданими і доведеними обставинами, а не за переконаннями совісті [3, 125].
Для цього стороні у справі необхідно надати суду такі докази, які б беззаперечно вказували на правоту її дій. При цьому інша сторона робить те ж саме, тобто надає суду інші докази, які доводять саме її правоту. Таким чином, для отримання позитивного для себе судового рішення по справі сторона повинна надати такі докази, які підтверджували б її правоту та спростовували докази, надані супротивною стороною. З цього можна вивести правову формулу стандарту доказування, який можна визначити як баланс імовірності: тягар доказування стороною вважається виконаним якщо суд може констатувати, що стверджуване стороною на підтримання своєї позиції є більше ймовірним, аніж заперечення проти цього.
Отже, на мою думку, безпосередньо змагальність сторін розпочинається з моменту розгляду судом доказової складової. Всі інші дії сторін та суду будуть підготовкою до цього змагання, його зовнішнім оформленням. Таким чином, для практичної реалізації конституційної засади змагальності сторін законом повинні бути гарантовані однакові можливості сторонам в усьому, що стосується їх прав, оскільки дійсна змагальність буде можлива тільки при дійсному дотриманні рівних можливостей сторін у збиранні, наданні та дослідженні доказів.
У контексті зазначених положень вирішальним фактором є те, що суд не повинен нічого доказувати за своєю ініціативою, оскільки це – обов’язок сторін, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Отже, сторони виконують функцію суб’єктів доказування при встановленні юридично значущих фактів [12, с. 201].
Із зазначеного можна зробити висновок, що змістом доказування є процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі. Метою цієї діяльності є збір і надання доказів, а також вплив на формування переконання суду, який є суб’єктом пізнання фактичних обставин справи.
Таке розуміння доказування, на нашу думку, найбільш правильно відображає реальне правове положення суду та осіб, які беруть участь у справі, а також відповідає вимогам змагального цивільного процесу.
Для того, щоб сторони могли повністю реалізувати своє конституційне право на судовий захист, здійснити свої права й виконати передбачені цивільним процесуальним законодавством обов’язки (особливо ті, що стосуються доказового права: взяти участь у розгляді справи, надати обґрунтування своїх вимог чи заперечень, довести їх переконливість перед судом), необхідно визначити положення і повноваження суду в змагальному процесі, межі його процесуальної діяльності щодо забезпечення дійсної змагальності сторін, створення дійсно змагального процесу.
У зв’язку з проголошенням на конституційному рівні принципу змагальності, його закріпленням у цивільному судочинстві, роль суду в процесі доказування значно зменшилася. З іншого боку, його роль щодо забезпечення змагальності процесу зросла і певною мірою навіть ускладнилась, оскільки її виконання вимагає конкретних процесуальних дій для виконання основного обов’язку суду – створення особам, які беруть участь у справі, умов для всебічного, повного та об’єктивного з’ясування обставин справи.
Змагальність сторін у судовому процесі - досить складне процесуальне явище, яке може дати позитивний ефект тільки у випадку, коли сторони у процесі володіють високопрофесійними знаннями, точним розумінням своїх процесуальних прав, обов'язків, завдань тощо. Але чи завжди сторони мають рівні можливості у наданні доказів? Судова практика свідчить, що говорити про рівні можливості сторін на даний час ще зарано. Для прикладу візьмемо такий вид доказів, як висновок експерта.
На території колишнього СРСР, а згодом і на просторах незалежної України, судова експертиза була вотчиною держави. Судова експертиза підтримувала в судочинстві функцію карально-правового впливу. Призначати проведення експертизи було привілеєм судових і слідчих органів, а їх виконання цілком покладалося на спеціалізовані державні експертні установи. За наведеного порядку проведення судових експертиз сторони були фактично позбавлені можливості самостійно обирати експертну установу для проведення експертизи чи запросити незалежного експерта в суд. Як наслідок - непевність сторони у повній незалежності експерта та в об'єктивності його експертного висновку. Адже часто саме від висновку експерта залежить результат прийнятого судом рішення, доля не тільки підсудного, але і долі багатьох інших людей.
Експертні висновки не мають заздалегідь установленої сили, вони, як і будь-який інший доказ, підлягають всебічній оцінці судом при активній участі сторін. Однак фанатична віра в незаперечну істинність висновку експерта, як показує судова практика, тягне за собою трагічний ланцюг судових помилок протягом багатьох десятиліть. Просто ми забуваємо, що експерт - це людина науки, якій так само властиво помилятися, як і всім іншим пересічним людям. Саме тут видно весь трагізм ситуації: суд упевнений у правильності свого судового рішення, обґрунтовуючи його висновком експерта (яке може бути і помилковим), а експерт, в свою чергу, бачить підтвердження своєї думки, посилаючись на те судове рішення, в основу якого покладено його висновок [6, с. 125].
Це сприятиме розвитку якісно нового напряму змагальності сторін - змагальності експертів сторін. На практиці це дозволить сторонам на свій розсуд запрошувати в процес незалежного експерта, здатного дати оцінку експертизам, висловити свою думку про їхню об'єктивність, вступити в наукову полеміку з колегою-експертом, скласти незалежний альтернативний висновок. Усе це, насамперед, допоможе суду об'єктивно оцінити всі доводи, висунуті сторонами, переконатися в їх істинності, винести справедливе рішення, що буде переконливим для всіх учасників судового процесу.
РОЗДІЛ ІІ