5 8. Здобутки української культури у період її національно-культурного відродження (1917-1933 р.р.).
Національне відродження першої третини XX ст. стало логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст., і тісно пов'язане з проголошенням державності. У Першому Універсалі (23 липня 1917 p.) новоутвореного українського парламенту — Центральної Ради сутність національного відродження визначалась словами: "Віднині самі творитимемо наше життя". За короткий час у 1917—1921 pp. сформувалися соціально-політичні та національно-духовні вартості, що визначили тенденцію культурного відродження. Створювався особливий духовний клімат, який благотворно позначився на розвитку всієї нації і багато в чому визначив подальшу історію України..
Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, невдовзі — університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі
У 20-х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука. Приділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.
На творчості українських літераторів 1917 — 1921 pp. позначився вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було характерним, зокрема, для творчості поета, театрознавця, перекладача М.Вороного (1871 — 1940 pp.). Він навчався на філософському факультеті Віденського та Львівського університетів, добре знав європейську літературу.
Найвидатніша постать тогочасної української поезії — П.Тичина, який після виходу збірки "Сонячні кларнети" (1918 р.) здобув славу "глибоко
Відомим теоретиком національно-культурного відродження був М.Хвильовий. Він поділяв принципи "неокласиків", вбачав мету літературного процесу в розкритті прекрасного у людині.
На етапі національного відродження в 20-х роках значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі дала Українська академія мистецтв, утворена 1917 р. Перший її ректор видатний художник-графік Г.Нарбут залишив помітний слід в історії української культури.
У 1920—1930 pp. українська музика вийшла на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивався жанр оперного мистецтва, діяли оперні'театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набула виконавська майстерність І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, О.Петрусен-ко та ін.
Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці торував композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (1894 — 1968 pp.)- У Західній Україні плідно працювали композитори Л.Січинський, А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, Н.Нижан-ківський, В.Барвінський, Й.Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичний інститут ім.М.Лисенка (1907 p.), оперний театр (1900 p.). Тут працювали талановиті співаки С.Крушельницька, О.Мишуга, М.Менцинський, О.Руснак та ін. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-співацькі товариства "Руська бесіда", "Торбан", "Боян".
59. З приходом до влади М. Хрущова, а разом з ним і роки «відлиги» (1953-1964) здавалися найбільш стабільним часом радянської історії, але і в цього часу були свої недоліки. Це буладесталінізація суспільного життя, що породило безліч надій. Однак все сталося не як гадалося: не змінився політичний устрій, реформи до кінця доведені не були. Це призвело до так званого періоду «застою» (1964-1985). Проте розвиток культури не зупинився: з кінця 50-х роківзформувалося нове покоління «шестидесятників», які являли собою внутрішню моральну опозицію до радяського тоталітарного державного режиму.
На початку 60-х рр. було усвідомлено відставання Радянського Союзу від провідних західних країн. В державній політиці стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість періодичних видань.
Економічна криза негативно позначилася на всіх сферах життя, зокрема на розвитку культури в Україні. Ця галузь завжди фінансувався за залишковим принципом: кошти спочатку відправлялися на розвиток військово-промислового комплексу та в інші сфери, а вже потім, ті копійки, що залишилися ─ на потреби мистецтва та культури. Проте ці кошти витрачалися на ідейні проекти, спрямовані на постановку патріотичних фільмів, що прославляли комуністичну партію, створювали образи. Адже однією з характерних ознак того часу була ідеологізація.
Другою характерною ознакою радянської культури була русифікація: українська мова утискалася в усіх напрямках, всі наукові видання здійснювалися російською мовою,відбувалася русифікація книжково-видавничої справи,більшість газет, журналів переходили на російську мову,з 11 театрів лишився тільки один український.
Кращі представники української культури намагалися зберегти її самобутність та національний колорит. У літературі панував метод соціалістичного реалізму, на позиціях якого лишалися Стельмах, Бажан. Паралельно існувала «справжня» література, представниками якої були: О. Гончар, Л. Костенко, І. Драч, В. Стус. Також за «націоналізм» та «антирадянщину» поетів позбавляли можливості друкуватись, виключали зі Спілки письменників України, позбавляли волі.
У музичному мистецтві збереглися національні традиції: державний хор ім. Вірьовки, хорова капела «Думка», ансамбль танцю ім. Вірського. 1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Плідна праця композиторів П. Майбороди, О. Білаша; розквіт таланту оперних співаків: Г. Ціполи, Д.Гнатюка, А. Мокренка. Також особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Найкращими фільмами були «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Захар Беркут» Л. Осики, «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Ільєнка. У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика. З’являлися справжні твори монументального мистецтва ─ пам’ятник Л. Українці, музей В. Леніна, пам’ятник Т.Г. Шевченку в Москві. Найвидатнішими представниками образотворчого мистецтва були скульптори І. Гончар, художники Т. Яблонська, М. Дерегус та В. Шаталін
Отже, не дивлячись на те, що будь-що українське, як могли так і ліквідували, все одно культура продовжувала розвиватись. Свідченням цього є діяльність українських патріотів: музикантів, композиторів, поетів, письменників, художників, які зробили вагомий внесок у процвітання нашої культури та в зростання свідомості українського народу
60. Найбільший вплив українізація справила на розвиток національної освіти. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% усіх українських дітей навчалися рідною мовою – показник, якому пізніше не вдалося досягти ні одному українському урядові. У 1933 р. тираж україномовної преси становив 89% всього обігу газет у республіці. Україномовні театри у 1931 р. складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п’єси не лише з національного репертуару, але й світова класика у перекладі на українську мову. Українська мова стала виробленою настільки, що нею можна було описувати найскладніші наукові поняття.
Розвиток української культури у 1920-х роках продовжував і розвивав той період її модернізації, який вона пережила наприкінці XIX – на початку XX ст. після перенесення центру культурного життя у Галичину. Але українізація 1920-х рр. охопила галузі, невідомі наприкінці XIX ст. Коли появилося радіо, воно теж стало засобом українізації. У 1928 р. радіомовлення по-українськи велося радіостанціями у 11 великих містах України. У 1927-1929 р. у Києві збудовано найбільшу в Європі кіностудію. У 1928 р. в Україні діяло 6 тис. кінотеатрів, в яких глядачі могли дивитися фільми на українську тематику.
Прискорені темпи українізації часто позначалися на якості виробленої нею продукції. Українські газети рясніли орфографічними помилками та русизмами. Багато поезій, прозових та літературно-критичних творів, що появилися у цей час, були просто графоманською макулатурою.
Але були й окремі прориви, які рівнялися найвищим мистецьким стандартам. Творчість режисера Леся Курбаса та його театру “Березіль” порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі – швейцарця Адольфа Аппіа, француза Жака Кокто, росіянина Всеволода Мейерхольда та ін. Поставлені Курбасем п’єси молодого драматурга Миколи Куліша “Комуна в степах”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло” були таким же яскравим явищем українського мистецтва, як драми Володимира Маяковського у Росії та Бертольда Брехта у Німеччині. Фільми Олександра Довженка створили йому славу “першого поета кінематографа”, а його кінокартину “Земля” (1930) у 1968 р.міжнародне жюрі включило у список 12 найкращих фільмів світового кіно.