3 6 Культура Запорізької Січі та її самобутні риси.
Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). В основі культури Запорізької Січі містилися глибокі традиції українського народу. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.
Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри.
На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Ме-жигірського та інших православних монастирів.
Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви.
Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні.
В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.
В художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості.
В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.
Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний.
37. Неоціненне значення для становлення нової української літератури мали, добутку ХVІІ-ХVIIІ ст. Це козацькі літописи. Дивуєшся авторам цих шедеврі й пишаєшся своїми предками. Літописці Самовидец, Грабянка й Величко, очевидно самі були свідками всіх тих подій, що переважно в хронологічному порядку подають епізоди історії нашого народу. Спочатку вказують на ті факти, що послужили причиною визвольної боротьби проти польської шляхти, а потім детально описують війну, життя народу в цей період, внутрішнє становище України
Літописці висвітлюють і коментують Цілий ряд проблем тодішнього життя, коштовним джерелом для дослідження історії України другої половини XVII ст. «Літопису Самовидца», «Дії: презельной недоліки», «Літопис подій у південно-західній Росії» створені на багатому історичному матеріалі, тому є життєвою правдою про героїчне минуле українського народу, його багатовікове страждання. Літописці яскраво подають нам, сучасникам, подвиги видатних воїнів, зокрема Хмельницького; оспівують хоробрість, кмітливість козацтва, передають психологічний стан ворогів
Гордістю переймаємося, коли читаємо про героїчні подвиги нашого земляка Івана Сирка. С. Величко описує його з любов’ю, тому що він є фігурою нашої історії. Цінність цих літописів полягає й у тім, що вони були предметом уважного вивчення письменниками й істориками наступних поколінь, допомагали їм розібратися в складних історичних подіях XVII ст. У козацьких літописах відображена боротьба народу за свої національні права, незалежність України, за самобутній шлях її розвитку
38. Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.
Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.
Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.
Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті, в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана.
Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов"язки королівського посланця в Козацькій Україні.
Його батько, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського, мати, Марія-Магдалина, втративши чоловіка, віддалася громадським та церковним справам (ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря). Гетьман знав польську, латинську, італійську, німецьку мови, "досить міцно" татарську. Любив, відвідуючи Київську академію, промовляти перед академіками "мовою Тіта Лівія та Ціцерона". Був пристрасним бібліофілом, мав багату бібліотеку: дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані старовинні рукописи…
Оскільки Мазепа у свій час навчався в Києво-Могилянській Академії і в Падуанському університеті, відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.
За правління Івана Мазепи, для Києво-Могилянської академії було споруджено новий будинок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме стараннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600-1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан.
Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівнянним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.
Такий європеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й тероризувала, остаточно знищивши в 1764 році.
З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".
Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам'яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.
Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.
В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.
Ім'я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.
Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.
Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизняній історії.
Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначний державний і політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.
Гетьман Іван Мазепа був видатним воєначальником непоганим військовим інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків з новими видами зброї.
Необхідно визначити, що Іван Мазепа бувпрофесійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голандії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї
В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово-історичних музеїв.
Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справи у козацькому реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат. Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських знарядь на Україні.
Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побудував Богородицьку фортецю на річці Самарі, яка спочатку належала царським військам. В її будівництві брало участь 20000 козаків з шести полків.
Пізніше, у 1700 році гетьману вдалося цю фортецю взяти безпосередньо під свою владу. Низові козаки були дуже незадоволені цим фортифікаційним будівництвом. Справа в тому, що Іван Мазепа намагався підкорити низове військо свої й владі.
Думки гетьмана сягали далеко. Він мріяв у майбутньому об'єднати у одне ціле з Гетьманщиною низове і слобідське Військо, а також й Правобережжя. Іван Мазепа бажав бачити Україну об'єднаною могутньою державою, яка завжди мала б змогу протистояти будь-якому ворогові.
З ім'ям Мазепи пов'язана велика кількість кам'яних споруд, які були побудовані на межі 17-18 ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний мур навкруги верхньої території Києво-Печерської Лаври.
Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в однойменних поемах Байрона та Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу мистецьку оцінку. 39. Архітектура. Національновизвольна війна під проводом Б. Хмельницького, події Руїни, народні повстання, війни Росії, Речі Посполитої з турками, татарами, шведами зумовили бурхливий розвиток фортифікаційного будівництва. Не було такого міста, містечка, яке б не мало оборонних споруд із валів, ровів, дерев’яних або кам’яних стін, ланцюгових мостів, башт. Розвиток артилерії зумовив і зміни у фортифікації. Домінуючими стають укріплення бастіонного типу, які зводяться навіть навколо старих фортець і замків у Кам’янці-Подільському, Хотині, Львові, Ужгороді тощо.
З другої половини XVII ст. нове піднесення переживає монументальне будівництво, яке розвивалося на міцному ґрунті багатовікової вітчизняної культури й увібрала кращі досягнення європейського мистецтва. На українському ґрунті його поширення відбувалося двома напрямками: українізація західноєвропейського бароко і барокізація, надання барокового вигляду українській архітектурній традиції. Як наслідок, мистецтвознавці твердять про існування українського (козацького) бароко, що має свої специфічні риси.
Для архітектури бароко були характерні риси урочистої піднесеності, грандіозності, схильності до напружених, рухливих композицій, декоративної насиченості та вибагливості. Вказані риси забезпечувалися певними архітектурними прийомами — протиставленням великих і малих розмірів, світла і тіні, поєднанням контрастних матеріалів, фактур і кольорів, набуттям архітектурним декором скульптурної виразності.
Архітектура бароко в першу чергу вплинула на оздоблення старовинних храмів, які, зберігаючи попередню структуру, отримали новий декор — вибагливі декоративні фронтони, обрамлення вікон і дверей, мальовничі багатоярусні грушоподібні бані, ступінчасті дахи. Після реконструкції барочний вигляд отримали Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор, Спаський і Борисоглібський собори в Чернігові. У такому бароковому вигляді ці храми існують і сьогодні.
Більшість барокових споруд в Україні були збудовані за часів гетьманства І. Мазепи або його коштом. До найкращих барочних ансамблів культового призначення належать Миколаївський собор у Ніжині (1668), Троїцький собор Густинського монастиря (1671), Спасо-Преображенський собор в Ізюмі (1684), Преображенський собор Мгарського монастиря під Лубнами (1684), Покровська церква у Харкові (1689), Троїцький собор у Чернігові (1679—1695), Всесвятська надбрамна церква Києво-Печерської лаври (1696—1698), собори Братського та Миколаївського монастирів у Києві (1690-ті роки), Юр’ївський собор Видубицького монастиря у Києві (1696—1701), церква Катерини в Чернігові (1716), Преображенська церква у Великих Сорочинцяіх (1734), костьол домініканців у Львові (1745—1749) та інші. До цього переліку можна віднести дзвіницю Софії Київської. Крім церковного будівництва розгортається і світське кам’яне будівництво. Будуються трапезні, колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Серед цих споруд слід відзначити корпус Київської академії, келії Києво-Печерської лаври, Троїцького і Євецького монастирів Чернігова, будинок Кочубея в Батурині.
Проте основним будівельним матеріалом залишається дерево. До наших днів збереглося чимало дерев’яних храмів тієї доби, особливо у Прикарпатті, Буковині та Закарпатті.
40. Від другої половини ХVІІ ст. український живопис швидко відходить від церковних канонів, у ньому починає переважати зображення реальних людей, подій. Домінуючим у творчості митців цього періоду був вплив мистецького стилю бароко.
У монументальному живописі яскраво проявлялися народні традиції. Особливо реалістично відтворено образи людей з народу, краєвиди в оздобленні церкви Св. Юра в Дрогобичі, а також у розписах дерев’яних храмів на Закарпатті. У Софії Київській створені нові розписи з використанням сюжетів, що показували боротьбу з татарами та поляками. В Успенському соборі Києво-Печерської лаври була намальована ціла портретна галерея української знаті цієї доби. У той же час київські майстри намагалися максимально зберегти старовинні мозаїчні та фрескові композиції.
Творчість народних майстрів яскраво відбилася в картинах «Страшного Суду». Визначним явищем стало звернення до образів козака-бандуриста — захисника Батьківщини («Козак Мамай»), а також селянина-повстанця, борця проти соціального і національного поневолення.
На замовлення магнатів монументальними розписами прикрашалися палати та замки, костьоли. Такими розписами прикрашений палац Конєцпольського у Підгір’ях, палац Собеського у Жовкві, костьол монастиря єзуїтів у Львові. Серед українських монументальних живописців того часу найбільш знаменитим був Ю. Семигиновський.
Продовжував розвиватися іконопис. Проте на іконах поряд із біблійними персонажами стали зображати реальних персонажів — гетьманів, старшин, рядових козаків, міщан на тлі реальних інтер’єрів тієї доби. Так, на одній з найвідоміших лівобережних ікон другої половини ХVІІ ст. — «Воздвиження Хреста» — зображені не лише церковні діячі, а й міщани, козаки, студенти, селяни в невимушених життєвих позах. На іншій відомій іконі «Запорозької покрови» зображені запорожці, військові клейноди, геральдика, зброя тощо.
Цікавим явищем українського малярського бароко стала діяльність художнього осередку в Жовкві. Серед представників цієї школи можна назвати імена І. Рутковича (1667—1707) та Й. Кондзелевича (1667—1740).
І. Руткович традиційні сюжети іконостасів подавав як напівсвітські картини з тонким колористичним вирішенням та реалістичним відтворенням людських образів. Найбільш відомими його творами є іконостаси храмів у Жовкві, Волі-Деревлянській, Волі-Висоцкій, Скваряві-Новій. Й. Кондзелевич віддавав перевагу складним монументальним композиціям, у яких знаходили відображення події реального життя українського народу. Найбільш відомі його роботи, створені для Скита Минявського (тепер експонується у Львівському національному музеї), Білостоцького та Загородського монастирів.
До плеяди жовквівських митців належать також Ю. Шиманович, М. Альтамонте, В. Петрович. Їхня творча спадщина представлена не лише творами сакрального малярства, а й світськими портретами, батальними картинами.
На західноукраїнських землях у галузі іконопису працювали І. Бродлакович, І. Маляр та С. Вишенський. Живописні роботи у львівській церкві св. Юра очолював вихованець віденської школи Л. Волинський.
У цей період набув розвитку український портретний живопис, особливо популярний у середовищі шляхти і козацької старшини. Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість. Наприкінці ХVІІ — на початку ХVІІІ ст. він ще зберігав тісний зв’язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і відомих козацьких старшин. Світські барокові портрети надзвичайно пишно декоровані, дуже часто постаті зображуваних на них людей виписані в суцільному сяйві кольорового мережива, різні орнаментальні елементи виразно підкреслюють майнове та соціальне походження зображуваних. Розквіт портретного живопису припадає вже на другу половину ХVІІІ ст. Великої популярності за тих часів набув ктиторський портрет — зображення засновників і покровителів храмів.
Помітного розвитку досягла у цей період графіка. Її розвиток був тісно пов’язаний з друкарством. Книжки ілюструвалися гравюрами, що виконувалися на дереві чи металі.
Найбільшу роль в розвитку графічного мистецтва того часу відіграли брати Тарасовичі. Олександр створив портретну галерею визначних діячів України, Леонтій виконав цикл ілюстрацій до «Києво-Печерського патерика» та «Нового заповіту».
Визначним майстром графіки був І. Щирський. Його гравюри складні й вигадливі. Рослинні орнаменти органічно поєднуються з античними сюжетами та реалістичними зображеннями. Цікавим типом графічного мистецтва стали великі афіші — оголошення про диспути в Києво-Могилянському колегіумі (академії), виконані Мирським. Відзначився митець і в ще одному різновиді графіки — виготовленні тез, серед яких найбільш знаменитою є теза на честь префекта Києво-Могилянської академії П. Калачинського. Патріотичним змістом пройнята гравюра Мирського «Теза Обідовського», на якій зображені епізоди Кримських походів та велична панорама Києва з архітектурними ансамблями Лаври, Софії, Подолу.
У другій половині ХVІІ ст. високого розвитку досягло декоративне й ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву. Різьблені геометричні або рослинні орнаменти прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози тощо.
З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішими в Україні були ткацтво та вишивка, пов’язані з художнім прикрашанням побуту, одягу, житла. Ці види народної творчості були поширені на території України як домашнє виробництво, а згодом як ремесло.
Канони православної церкви, що забороняли відтворення зображень у вигляді статуй, досить довго стримували розвиток скульптури. Натомість поширювалося декоративне ліплення, яким прикрашали фронтони і портали, віконні та двірні отвори, вкривали стіни. Найбільш відомими є оздоблення Миколаївського та Братського соборів у Києві, софіївської дзвіниці, лаврської дзвіниці на Дальніх печерах, церкви в Сорочинцях. Кращий зразок оздоблення керамікою представлений головною брамою Спасо-Преображенського монастиря у НовгородСіверському. Для оздоблення також використовувалося дерев’яне різьблення.
41. Музична культура і театральне мистецтво другої половини Х V ІІ-Х V ІІІ ст.
У XVIII ст. поряд з відомими раніше вертепом і шкільною драмою з'являються нові види та форми українського сценічного мистецтва, з-поміж яких провідне місце належало театруСтуденти Києво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіуму, де головно зосереджувалося літературне і мистецьке життя, ставили виставу за трагікомедією Ф.Прокоповича "Володимир", історичні драми М.Козачинського, "Комедійну дію" М.Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного політичного і культурного розвитку. Загалом збереглося ЗО драм з того часу.
Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки — студенти Києво-Могилянської академії.Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма — легенда про народження Христа. Друга — народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним українським гумором. Побутові сцени становили основу інтермедій, тісно пов'язаних із розвитком шкільного театру і шкільної драми. Завдяки жанру інтермедії на сцену проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи та рівності. Вертепні вистави й інтермедії сприяли розвитку українського народного комерційного театру.
Подальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення-балагана. Театр-балада поєднував елементи мистецтва лицедіїв, народної драми і шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та іноземних авторів, п'єси, інтермедії. Зокрема, малий успіх п'єса Г.Кониського "Воскресіння мертвих".
На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театральних видовищах, які влаштовували у мастках феодали, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це засвідчувало розвиток народного сценічного і хорового мистецтва. Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром став Харківський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були "Недоросток" Д.Фон-візіна, "Мельник-чаклун" О.Аблесимова, "Наніна" Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виникли і в інших містах. Безумовно, виконавська майстерність акторів не завжди була високою, але їхня діяльність створювала відповідний ґрунт, на якому розвивався український професійний театр.
Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні й танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці — метелиці, гопаки, козачки тощо. Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика. її творці та виконавці — кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.
У другій половині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. Впродовж XVII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги, їхній репертуар складався з військових маршів, народної танцювальної та інструментальної музики.
Видатний український композитор і теоретик партесного жанру М.Дилецький (1650—1723 pp.) обстоював метод створення духовних гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як приклад мелодію поширеного тоді канта "Радуйся, радость свою воспіваю". Партесний концерт був своєрідним виявом стилю українського бароко в музиці. У професіоналізації музичного мистецтва значна роль належала фаховій освіті. Вона здійснювалася на основі теоретичних праць композитора М.Диленського, зокрема його "Граматики музикальної", що узагальнювала практику партесного співу і композиції. Підготовку музикантів-виконавців, регентів, педагогів-теоретиків, композиторів здійснювали Києво-Могилянська академія та Харківський колегіум, а також музичні школи, які існували при монастирях і духовних семінаріях.
З метою підготовки освічених музикантів і задоволення потреб царського двору у м.Глухові на Чернігівщині була створена 1738 р. спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, з-поміж яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Бортнянський (1751 — 1825 pp.). Саме з його ім'ям пов'язаний новий етап у розвитку української професійної музики.. В історії української музики важлива роль належала сольній пісні з інструментальним супроводом — пісня-романс, а також кант — побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких піаень були Г.Сковорода, З.Дзюбаревич, С.Климовський, О.Падальський, І.Бакинський, Я.Семержинсь-кий та ін.