До основних типів лекції науковці відносять: вступну, тематичну, оглядову, заключну тощо.
Призначення вступної лекції полягає в тому, щоб дати студентам загальне уявлення про завдання і зміст усього курсу, розкрити структуру й логіку конкретної галузі науки, культури, взаємозв’язок з іншими дисциплінами, особливості вивчення найбільш складних тем тощо. Головне завдання лекції – сприяти розвитку в студентів інтересу до предмета з метою його творчого засвоєння.
Тематич на лекція має різноманітне значення у загальній структурі курсу. Вона присвячується розкриттю конкретних тем навчальної програми (звідси її назва). Що стосується оглядової лекції, то її переважно читають перед або підчас виробничої практики, її головне завдання полягає в тому, щоб сприяти забезпеченню належного взаємозв’язку й наступності між теоретичними знаннями і практичними вміннями та навичками студентів. Оглядову лекцію читають також студентам перед виконанням дипломної роботи, або державними іспитами, абітурієнтам – перед вступними іспитами. Її нерідко ще називають у становча лекція, на якій студенти знайомляться з:
- особливостями технології навчання на прикладі дисципліни;
- специфікою дисципліни;
- організаційними формами занять, їх тематикою;
- рівнем вимог і критеріями оцінювання знань, умінь та навичок;
- строками виконання контрольних заходів, складання індивідуальних завдань;
- зв’язком з іншими видами занять, зокрема із самостійною роботою студентів;
- літературними джерелами та коментарями до деяких із них.
У заключній лекції підводяться підсумки вивченого й викладеного матеріалу з даного предмета в цілому шляхом виділення вузлових питань лекційного курсу і зосередження уваги на практичному значенні здобутих знань для подальшого навчання і майбутньої професійної діяльності студентів. Спеціальними завданнями заключної лекції є стимулювання інтересу студентів до глибшого вивчення даного предмета, визначення методів самостійної роботи в певній галузі.
Лекції інформаційного типу в сучасних умовах навчання втрачають своє виключне значення, яке вони мали при традиційному навчанні. Перевага віддається лекціям проблемним, пошуковим, оглядовим, настановчим, концептуально-аналітичним.
Лекція стає процесом, під час якого в студентів формуються знання, забезпечуються мотиваційний компонент і загально-орієнтований етап оволодіння науковими знаннями. Посилюється роль лекції в якісному управлінні самостійною роботою студентів.
Проблемна лекція наближається до творчої, пошукової, дослідницької діяльності й забезпечує досягнення таких основних цілей:
- засвоєння теоретичних знань;
- розвиток творчого професійного мислення;
- формування пізнавального інтересу до змісту навчального предмета і професійної мотивації майбутнього спеціаліста.
Основне завдання лектора полягає не лише в передачі інформації, а й у залученні до аналізу об’єктивних протиріч розвитку наукових знань і способів їх вирішення. Зміст проблемних лекцій відображає новітні досягнення науки і передові технології. Навчальні проблеми за своєю складністю для студентів доступні й ураховують їхні пізнавальні можливості. Лекції проблемного та діалогового типу дозволяють забезпечувати творче засвоєння майбутніми спеціалістами принципів і закономірностей науки й технології, методів одержання нових знань, а також використання знань у практичній діяльності. Сутність проблемного навчання полягає в пошуковій діяльності студентів, яка складається з постановки питань, розв’язування проблем і проблемних завдань, закладених у навчальних програмах і підручниках, у проблемному викладі й поясненні знань викладачем, у різноманітній самостійній роботі.
Розвиток світової і вітчизняної системи освіти, її гуманізація, тенденція особистісно орієнтованого навчання зумовили виникнення нових форм, таких як проблемна лекція, лекція удвох, лекція-віз уалізація, лекція-прес-конференція. Окремо за кожною з цих лекцій студенти можуть скласти собі конспект, а також підготувати доповідь на семінарське заняття.
21. Характеристика різноманітних форм організації навчання у ВНЗ.
У вищому закладі освіти функціонують різноманітні форми організації навчання, серед них найбільш поширені: лекція, лабораторне та практичне за няття, семінар, самостійна робота, практика, курсове та дип ломне проектування тощо.
У дидактиці ці форми тлумачаться як способи управління пізнавальною діяльністю для вирішення певних дидактичних завдань. У той же час, лекція, семінар, практичне заняття, самостійна робота виступають як організаційні форми навчання.
Протягом усієї історії вищої школи, з моменту зародження і до наших днів провідною організаційною формою і методом навчання є лекція. З неї починається перше знайомство студента з навчальною дисципліною, саме лекція закладає підвалини наукових знань. Студенту слід усвідомити, що за певних умов лекційна форма навчання не може бути замінена ніякою іншою. Особливо це стає відчутним тоді, коли не вистачає підручників; новий навчальний матеріал із тієї чи іншої теми ще не знайшов свого віддзеркалення в існуючих підручниках і т. ін. Разом із тим, молодий науковець повинен мати чітке уявлення про вимоги до лекції. Педагоги, науковці формулюють їх по-різному. Проте основними вимогами до лекції є: моральний аспект лекції і викладення, науковість й інформативність, доказовість й аргументованість, наявність певної кількості яскравих переконливих прикладів, фактів, обґрунтувань і наукових доказів, емоційність форми викладу, активізація мислення слухачів, постановка питань для роздумів; чітка структура й логіка викладу матеріалу, методична об робка виведення головних думок і положень, фор мулювання висновків; виклад матеріалу доступною і зрозумілою мовою, використання, по можливості, аудіовізуальних дидактичних мат еріалів. Ці вимоги лежать в основі критеріїв оцінки якості лекції.
Якщо раніше лекція була головним джерелом інформації, то тепер, при забезпеченні навчального процесу інформаційними комп’ютерними мережами, аудіовізуальними засобами навчання й передавання інформації, підручниками і навчально-методичними посібниками, призначенням лекції стало гнучке управління навчально-пізнавальною діяльністю студентів, яке спрямоване на розвиток пізнавальних інтересів, спонукання до активної діяльності, формування самостійного наукового і пізнавального мислення та на систематичне оволодіння знаннями.
Великого значення для розвитку творчої активності студента на лекції набуває його спрямованість, психологічна готовність до сприймання лекції, а також певний рівень попередніх знань, на які нашаровуватимуться нові знання.
Серед мотивів навчання виділимо мотиви пізнавального інте ресу і мотиви обов’язку та відповідальності. Мотиви інтересу виявляються в прагненні студента глибше проникнути в суть явища, що вивчається. Мотиви обов’язку пов’язані насамперед з усвідомленням суспільної й особистої необхідності у зв’язку з майбутньою професією.
Студента перед вивченням лекційного курсу потрібно ознайомити з програмою. Він має знати, з яких розділів вона складається, яка послідовність викладу матеріалу, яка рекомендується основна й додаткова література.
Важливе значення в лекції має аналіз фактів, їх порівняння, установлення між ними зв’язків, аргументація висунутих положень, узагальнення й висновки. Конспектуючи лекцію, студент привчається вмінню виділяти поетапний план, за яким подаватиметься матеріал, намагається не тільки зрозуміти, але й запам’ятати. Лекцію слід відпрацьовувати того ж дня; можна порівняти свої записи із записами товариша, прочитати підручник і внести до конспекту відповідні доповнення, уточнити окремі положення.
Запровадження в навчальний процес сучасних технологій супроводжується перерозподілом часу, який відводиться на різні форми навчання.
За умов застосування нових технологій навчання докорінно змінюється роль лектора, викладача. Тепер завдання лектора – не викладення готової інформації з певної навчальної дисципліни, а формування мотивів зацікавленості в ній, що має стати стимулом подальшого самостійного вивчення передбаченого навчального матеріалу. Це спонукає викладача обирати такі теми лекцій, виклад яких сприяв би залученню студентів до активної розумової діяльності. До таких лекцій можна віднести:
– проблемний виклад матеріалу;
– проблемний виклад із наступною роботою студента за певним планом;
– комбіновану лекцію, яка включає реконструктивно-варіативну діяльність студентів;
– комбіновану лекцію, яка включає частково-пошукову діяльність студентів;
– лекцію, у процесі якої створюються проблемні ситуації.
Для підвищення рівня знань студентів та їх активної діяльності можна скористатися такими методичними прийомами:
1. Проведення лекційної атестації (завдання за темою на окремих картках, відповідь – наприкінці лекції).
2. Використання на лекціях опорних схем (при підготовці до чергової лекції студент відтворює опорну схему попередньої лекції і здає її на перевірку).
3. Розроблення планів-конспектів за темою (визначаються мета, основні питання для аналізу, запитання для самоконтролю).
4. Розподіл завдань для випереджального вивчення відповідного теоретичного матеріалу.
До основних типів лекції науковці відносять: вступну, тематичну, оглядову, заключну тощо.
Призначення вступної лекції полягає в тому, щоб дати студентам загальне уявлення про завдання і зміст усього курсу, розкрити структуру й логіку конкретної галузі науки, культури, взаємозв’язок з іншими дисциплінами, особливості вивчення найбільш складних тем тощо. Головне завдання лекції – сприяти розвитку в студентів інтересу до предмета з метою його творчого засвоєння.
Тематич на лекція має різноманітне значення у загальній структурі курсу. Вона присвячується розкриттю конкретних тем навчальної програми (звідси її назва). Що стосується оглядової лекції, то її переважно читають перед або підчас виробничої практики, її головне завдання полягає в тому, щоб сприяти забезпеченню належного взаємозв’язку й наступності між теоретичними знаннями і практичними вміннями та навичками студентів. Оглядову лекцію читають також студентам перед виконанням дипломної роботи, або державними іспитами, абітурієнтам – перед вступними іспитами. Її нерідко ще називають у становча лекція, на якій студенти знайомляться з:
- особливостями технології навчання на прикладі дисципліни;
- специфікою дисципліни;
- організаційними формами занять, їх тематикою;
- рівнем вимог і критеріями оцінювання знань, умінь та навичок;
- строками виконання контрольних заходів, складання індивідуальних завдань;
- зв’язком з іншими видами занять, зокрема із самостійною роботою студентів;
- літературними джерелами та коментарями до деяких із них.
У заключній лекції підводяться підсумки вивченого й викладеного матеріалу з даного предмета в цілому шляхом виділення вузлових питань лекційного курсу і зосередження уваги на практичному значенні здобутих знань для подальшого навчання і майбутньої професійної діяльності студентів. Спеціальними завданнями заключної лекції є стимулювання інтересу студентів до глибшого вивчення даного предмета, визначення методів самостійної роботи в певній галузі.
Лекції інформаційного типу в сучасних умовах навчання втрачають своє виключне значення, яке вони мали при традиційному навчанні. Перевага віддається лекціям проблемним, пошуковим, оглядовим, настановчим, концептуально-аналітичним.
Лекція стає процесом, під час якого в студентів формуються знання, забезпечуються мотиваційний компонент і загально-орієнтований етап оволодіння науковими знаннями. Посилюється роль лекції в якісному управлінні самостійною роботою студентів.
Проблемна лекція наближається до творчої, пошукової, дослідницької діяльності й забезпечує досягнення таких основних цілей:
- засвоєння теоретичних знань;
- розвиток творчого професійного мислення;
- формування пізнавального інтересу до змісту навчального предмета і професійної мотивації майбутнього спеціаліста.
Основне завдання лектора полягає не лише в передачі інформації, а й у залученні до аналізу об’єктивних протиріч розвитку наукових знань і способів їх вирішення. Зміст проблемних лекцій відображає новітні досягнення науки і передові технології. Навчальні проблеми за своєю складністю для студентів доступні й ураховують їхні пізнавальні можливості. Лекції проблемного та діалогового типу дозволяють забезпечувати творче засвоєння майбутніми спеціалістами принципів і закономірностей науки й технології, методів одержання нових знань, а також використання знань у практичній діяльності. Сутність проблемного навчання полягає в пошуковій діяльності студентів, яка складається з постановки питань, розв’язування проблем і проблемних завдань, закладених у навчальних програмах і підручниках, у проблемному викладі й поясненні знань викладачем, у різноманітній самостійній роботі.
Розвиток світової і вітчизняної системи освіти, її гуманізація, тенденція особистісно орієнтованого навчання зумовили виникнення нових форм, таких як проблемна лекція, лекція удвох, лекція-віз уалізація, лекція-прес-конференція. Окремо за кожною з цих лекцій студенти можуть скласти собі конспект, а також підготувати доповідь на семінарське заняття.
Процес навчання у вищій школі передбачає практичні заняття, які мають за мету поглиблене вивчення дисципліни. Структура практичних занять в основному однакова:
*вступ викладача;
*відповіді на запитання студентів;
*практична частина як планова;
*заключне слово викладача.
Проте загальне не виключає, а передбачає одиничне, особливе. Отже, кожне практичне заняття має певні особливості.
Практичні та лабораторні заняття спрямовані на поглиблення теоретичного матеріалу й формування практичних умінь та навичок, а також уміння аналізувати й застосовувати одержані знання для вирішення практичних завдань.
Мета практичного заняття – розширення, поглиблення та деталізація наукових знань, одержаних студентами на лекціях та в процесі самостійної роботи і спрямованих на підвищення рівня засвоєння навчального матеріалу, прищеплення вмінь і навичок, розвиток наукового мислення та мовлення студентів. Метою лабораторного заняття є формування практичних умінь та навичок під час навчального дослідження чи експерименту.
Видом практичного заняття є семінар. Це організаційна форма, під час якої викладач організовує дискусію навколо попередньо визначених тем, до яких студенти готують тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань (рефератів). Дидактична мета семінару – поглиблення й закріплення інформації, перевірка та оцінка знань, повторення вивченого, розвиток творчого мислення, уміння використовувати теоретичні знання на практиці, повідомлення нової інформації тощо.
Відповідно до завдань і змісту в сучасній вищій школі поширені семінарські заняття трьох типів:
* просемінар;
* власне семінар;
* спеціальний семінар.
Семінарське (лат. seminarium – розсадник) заняття – вид навчальних практичних занять студентів вищих навчальних закладів, який передбачає самостійне вивчення студентами за завданнями викладача окремих питань і тем лекційного курсу з наочним оформленням матеріалу у вигляді реферату, доповіді, повідомлення тощо.
Семінарські заняття тісно пов’язані з лекціями та іншими формами навчальної роботи у вищому навчальному закладі і зорієнтовані на формування у студентів вмінь і навичок самостійно здобувати знання. Вони сприяють розвитку пізнавальної активності й самодіяльності студентів більшою мірою, аніж будь-які інші форми організації навчання; розвивають логічне мислення, спонтанне мовлення, уміння висловлювати й аргументувати власні думки, критично аналізувати аргументи опонентів, а також допомагають глибокому засвоєнню фундаментальних знань, формуванню переконань, виробленню активної життєвої позиції.
Крім того, семінарські заняття дають змогу ближче познайомитися зі студентами, донести до них необхідну інформацію, а відтак перевірити, як вони засвоїли її, як користуються нею в навчальній, науковій і громадській роботі. Викладач має змогу враховувати життєвий досвід, теоретичну і практичну підготовку студента, його індивідуальні особливості і здібності, що зумовлює підвищення рівня підготовки студента і цілої групи.
Семінарські заняття у вищій школі виконують такі функції (А. Бондар):
- поєднання лекційної форми навчання із систематичною самостійною роботою студентів над підручниками, посібниками і першоджерелами, теоретичної їх підготовки з практичною, формування пізнавальної мотивації;
- навчання студентів творчо працювати з підручниками, посібниками та іншими матеріалами, реферувати їх, готувати доповіді, виступи і повідомлення з окремих питань і виступати з ними на заняттях перед студентами групи чи курсу, відстоювати свою точку зору;
- розвиток творчого професійного мислення, умінь і навичок розумової праці, використання теоретичних знань для розв’язання практичних професійних завдань.
Семінари-практикуми відрізняються від звичайного семінарського заняття структурою. Таке заняття передбачає повторення теоретичного матеріалу та виконання практичного завдання (індивідуального чи мікрогрупового). Зазвичай група поділяється на мікрогрупи (3 – 5 осіб). Мікрогрупі видається завдання. Викладач при цьому спостерігає, щоб під час виконання групової роботи працював кожен студент. Різновиди семінарів-практикумів залежать від теми заняття. Змінюється зміст обговорюваних питань, але структура здебільшого залишається без змін. Вона залежить від індивідуального стилю діяльності викладача, рівня підготовленості студентів. У сильній групі індивідуальні завдання ускладнюються.
Детальне ознайомлення з характеристикою кожного із типів семінарських занять можна знайти у працях А. Алексюка, Г. Ващенка, В. Галузинського, М. Євтуха, І. Підласого та ін.
Провідне місце серед організаційних форм навчання у вищій школі займають діалоги, дискусії, ділові ігри і «круглі столи».
22. Характеристика студентського віку.
Студентський вік (17–25 років) виділений як спеціальний об’єкт психолого-педагогічних досліджень порівняно недавно. Як будь-яка стадія життєвого циклу людини, студентський вік має свою специфіку. К Д Ушинський вважав вік від 16 до 22—23 років «найрішучішим,» указуючи, що саме в цей період життя визначається напрямок думок людини та її характер. На думку Б. Г. Ананьєва, перетворення мотивацій, усієї системи ціннісних орієнтацій, з одного боку, інтенсивне формування спеціальних здібностей у зв’язку з професіоналізацією, з іншого боку – виділяють цей вік як центральний період характеру й інтелекту.
Аналіз феномена студентської групи і взаємин у ній вимагає розгляду цього об’єкта в педагогічному аспекті, насамперед, з погляду вікової психології. Найбільш повну і різнобічну характеристику особистості студента знаходимо у Л. Д. Столяренко, що виділяє психологічний, соціальний і біологічний аспекти її розвитку.
Студент як людина певного віку і як особистість може характеризуватися за трьома аспектами:
1. Психологічним, який являє собою єдність психологічних процесів, станів і властивостей особистості. Головне в психологічному аспекті – психічні властивості (спрямованість, темперамент, характер, здібності), від яких залежить протікання психічних процесів, виникнення психічних станів, прояв психічних утворень. Однак, вивчаючи конкретного студента, треба враховувати разом з тим особливості психічних процесів і станів кожного даного індивіда.
2. Соціальним, який передбачає суспільні відносини, якості, породжувані належністю студента до певної соціальної групи, національності тощо.
3. Біологічним, який включає тип вищої нервової діяльності, будову аналізаторів, безумовні рефлекси, інстинкти, фізичну силу, будову тіла, риси обличчя, колір шкіри, очей, зріст тощо. Цей аспект в основному визначається спадковістю й уродженими задатками, але у певних межах змінюється під впливом умов життя.
Вивчення цих аспектів розкриває якості і можливості студента, його вікові й особистісні особливості. Так, якщо підійти до студента як до людини певного віку, то для нього будуть характерні найменші величини латентного періоду реакцій на прості, комбіновані і словесні сигнали, оптимум абсолютної і різницевої чутливості аналізаторів, найбільша пластичність в утворенні складних психомоторних та інших навичок. Порівняно з іншими періодами життя в юнацькому віці відзначається найвища швидкість оперативної пам’яті і переключення уваги, розв’язання вербально-логічних задач тощо. Таким чином, студентський вік характеризується досягненням найвищих, «пікових» результатів, що базуються на всіх попередніх процесах біологічного, психологічного, соціального розвитку.
Факт вступу до ВНЗ зміцнює віру молодої людини у власні сили і здібності, породжує надію на повнокровне і цікаве життя. Разом з тим, на 2 і 3 курсах нерідко виникає питання про правильність вибору ВНЗ,спеціальності, професії. До кінця 3 курсу остаточно вирішується питання про професійне самовизначення. Однак трапляється, що в цей час приймаються рішення в майбутньому уникнути роботи за спеціальністю.
Найчастіше спостерігаються зрушення в настрої студентів – від захопленого в перші місяці навчання у ВНЗ до скептичного при оцінці режиму навчання, системи викладання та окремих викладачів.
Якщо дослідити студента як особистість, то вік 18-20 років – це період найбільш активного розвитку моральних і естетичних почуттів, становлення і стабілізації характеру і, що особливо важливо, оволодіння повним комплексом соціальних ролей дорослої людини: цивільних, професійно-трудових тощо. З цим періодом пов'язаний початок «економічної активності», під якою демографи розуміють початок самостійної виробничої діяльності людини (трудової біографії) і створення власної сімї. Перетворення мотивації, усієї системи ціннісних орієнтацій, з одного боку, інтенсивне формування спеціальних здібностей у зв’язку з професіоналізацією – з іншого, виділяють цей вік як центральний період становлення характеру та інтелекту. Це час спортивних рекордів, початок художніх, технічних і наукових досягнень. Дослідження, присвячені особистості студента, показують суперечливість внутрішнього світу через складність знаходження своєї самобутності і формування яскравої, висококультурної індивідуальності.
Студентський вік характеризується і тим, що в цей період досягається багато оптимумів розвитку інтелектуальних і фізичних сил. Але нерідко одночасно виявляються «ножиці» між цими можливостями та їхньою дійсною реалізацією. Безупинно зростаючі творчі можливості, розвиток інтелектуальних і фізичних сил, що супроводжуються і розквітом зовнішньої привабливості, приховують у собі також ілюзії, що це зростання сил також буде продовжуватися «вічно», що все краще у житті ще попереду, що всього задуманого можна легко досягти.
Час навчання у ВНЗ збігається з другим періодом юності або першим періодом зрілості, що відрізняється складністю становлення особистісних рис – процес, проаналізований у наукових роботах Б. Г. Ананьєва, А. В. Дмитрієва, І. С. Кона, В. Т. Лісовського, З. Ф. Єсарьової та ін. Характерною рисою морального розвитку в цьому віці є посилення свідомих мотивів поведінки. Помітно зміцнюються також ті якості, яких не вистачало повною мірою у старших класах, -- цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, самостійність, ініціатива, уміння володіти собою. Підвищується інтерес до моральних проблем (мети, способу життя, обов’язку, кохання, вірності тощо).
Разом з тим фахівці у галузі вікової психології і фізіології зазначають, що здатність людини до свідомої регуляції своєї поведінки в 17—19 років розвинута не повною мірою. Нерідкі невмотивований ризик, невміння передбачати наслідки своїх вчинків, основою яких можуть бути не завжди гідні мотиви. Так, дослідники зазначають, що 19-20 років – це вік безкорисливих жертв і повної самовіддачі, але й нерідко й негативних проявів.
Юність – пора самоаналізу і самооцінок. Самооцінка здійснюється шляхом порівняння ідеального «Я»з реальним. Але ідеальне «Я» ще ен вивірене і може бути випадковим, а реальне «Я» ще всебічно не оцінене самою особистістю. Це об’єктивне протиріччя в розвитку особистості молодої людини може викликати в неї почуття внутрішньої непевності у собі та супроводжуватися іноді зовнішньою агресивністю, зухвалістю або почуттям того, що її не розуміють. Л. Д. Столяренко називає цей період «пізньою юністю» і дає йому таку характеристику:
«Пізня юність» (18-25 років):
· зрілість у розумовому, моральному відношенні
· упевненість, світогляд, що склався
· почуття нового – сміливість, рішучість
· здатність до захоплення – оптимізм
· самостійність – прямолінійність
· критичність і самокритичність
· суперечливість самооцінки, що сприяє виникненню почуття внутрішньої непевності, що супроводжується різкістю і зухвалістю
· скептичне, критичне, іронічне ставлення до викладачів і режиму навчального закладу
· збереження максималізму і критичності, негативного ставлення до поглядів і думок старших
· неприйняття лицемірства, святенництва, брутальності, прагнення впливати гриманням
· пік інтелектуальних і пізнавальних можливостей
· прийняття відповідальних рішень
· вибір і опанування професії, вибір стилю і свого місця в житті
· вибір супутника життя, створення своєї сімї, активність у сексуальній сфері.
23. Методика читання лекцій у ВНЗ.
Залежно від теми лекції, рівня студентів для розкриття її змісту використовують індуктивний метод (факти, приклади, які підводять до наукових висновків) або дедуктивний (пояснення загальних положень з наступним демонструванням можливості їх застосування на конкретних прикладах).
У педагогіці єдиної методики проведення лекцій не існує, однак кожен викладач має дотримуватись певних вимог:
1. Доведення до студентів мети лекції і належне її мотивування. Це виховує в них вміння одразу, без зволікань, залучатися у процес слухання лекції.
2. Доступність і науковість викладу. Доступність передбачає врахування рівня студентів, їх індивідуальних особливостей, а науковість – розкриття причинно-наслідкових зв’язків, явищ, подій, проникнення в їх сутність, міждисциплінарні зв’язки тощо. Матеріал має бути яскраво побудований, щоб легко сприймався і повніше й всебічніше усвідомлювався студентом. Викладач має відстежувати, що із сказаного ним і якою мірою сприйнято аудиторією, чи не виникли у слухачів запитання через недостатнє розуміння змісту лекції, непідготовленість до її сприйняття; чи встигають вони усвідомлювати кожне нове положення, чи вміють поєднувати нову інформацію з попередньою тощо.
3. Включення механізму зворотного зв’язку. Це дає змогу лектору не лише контролювати рівень сприймання, а й регулювати процес роздумів залежно від реального стану студентів. Цього можна досягти 5—10-хвилиним вибірковим опитуванням кількох осіб. Деколи його проводять у письмовій формі, роздаючи всім студентам картки з найважливішими запитаннями,на які вони повинні відразу написати короткі відповіді.
4. Повторення важливих теоретичних положень. Це дає змогу записати студентам не тільки основне, а й краще засвоїти матеріал. Такі повтори підвищують ймовірність запам’ятовування, а отже, і розуміння, систематизацію матеріалу, який базується на міцному фундаменті засвоєних фактів.
5. Закінчення кожного питання лекції підсумком і мотивованим переходом до наступного. Виокремлення складових частин навчального матеріалу полегшує сприймання і запам’ятовування, допомагає краще усвідомити зв’язки між частинами цілого.
6. Вміння і здатність змусити себе слухати. Це передбачає увагу. Процес сприймання, розуміння і засвоєння лекційного матеріалу неможливий без уваги, що полягає в спрямованості і зосередженості психічної діяльності людини на певних об’єктах чи діях і відволіканні від усього іншого, стороннього. К.Ушинський образно говорив, що увага являє собою «ті двері, через які проходить все, що тільки входить у душу людини із зовнішнього світу». А.В. Ключевський зазначав, що у викладанні найважчим і найважливішим є вміння «піймати цю непосидючу птицю – юнацьку увагу».
7. Емоційність викладу. Вона є засобом мобілізації і підтримування уваги студентів. Емоційність досягається насамперед чіткою, живою, образною, інтонованою мовою викладача. Їй сприятимуть також афоризми, вдалі аналогії, ідіоматичні вирази.
Студентів слід орієнтувати і на те, що в процесі слухання лекцій потрібно поєднувати безпосереднє захоплення з необхідністю виконувати й таку роботу, яка не викликає особливого інтересу, а вимагає довільної уваги, вольових зусиль.
8. Налагодження живого контакту. Йдеться про вміння викладача тримати в полі свого зору кожного студента, своєчасно і правильно реагувати на їх міміку, репліки, жести, вдало використати жарт, дотеп, гумор. Такі засоби зближують викладача з аудиторією і сприяють створенню настрою для більш осмисленого сприймання змісту лекції. Як зазначав Д. Писарев, користуватися засобами гумору слід уміло: «Коли сміх, жарти, гумор є засобами, тоді все гаразд, коли вони стають метою – тоді починається розумова розбещеність».
9. Створення проблемних ситуацій. Усвідомлення студентами проблеми наштовхує їх на її розв’язання, спонукає до роздумів, активізує їх пізнавальну діяльність. Викладач при цьому має змогу перебігом мислення студентів.
Важливими питаннями в роботі студента під час лекції є конспектування. Воно корисне з огляду на те, що допомагає навчитися одночасно робити кілька справ: слухати, писати, аналізувати, розмірковувати; під час записів на лекції у студента одночасно працює кілька аналізаторів – він слухає, дивиться, пише. Така комплексна діяльність сприяє кращому засвоєнню навчального матеріалу та інтенсивнішому розвитку наукового мислення студента.
Слухання лекцій буде ефективнішим, якщо студенти самостійно заздалегідь готуватимуться до наступної лекції за підручником. За такої умови вони перестануть механічно конспектувати все, що викладач дає під час лекції. Адже механічне записування тексту лекції заважає слухати і аналізувати її за змістом, відокремлювати в ній головне від другорядного. Студентам, особливо перших курсів, варто давати план кожної наступної лекції. Це активізує пізнавальні сили, сприяє зосередженню уваги.
Успіх лекції залежить і від деяких організаційних моментів: обладнання робочих місць викладача і студентів, вдалого використання наочності і технічних засобів навчання, налагодження зворотного зв’язку, суворого дотримання регламенту занять тощо.
Ефективність лекції визначають і інші чинники. Важливо для лектора вміти використовувати можливості свого голосу. Так, несприятливо діє на студентів тихе і монотонне читання,від чого настає швидка втомлюваність слухачів: студенти або перестають слухати лекцію, або вольовими зусиллями змушують себе стежити за нею. У мові лектора студент повинен відчувати певні орієнтири для сприймання. Досвід переконує, що студенти, особливо молодших курсів, більше орієнтуються на голос викладача, ніж на сам зміст повідомлення.
Важливим засобом доля підтримання уваги студентів під час лекції є використання пауз. Їх варто робити перед повідомленням важливих наукових положень, щоб загострити увагу студентів.
Необхідно зважати також на темп читання лекції. При надто швидкому читанні студент не встигає стежити за роздумами викладача й записувати важливі положення лекції. Якщо ж темп надто повільний, то студенти відволікаються.
У процесі читання лекції важливо активізувати розумову діяльність студентів. Для цього використовують різноманітні прийоми: запитання, у т. ч. риторичні; уміння викликати у студентів сумнів; поєднання теоретичних положень з важливою для студентів практикою; використання у викладі найновіших відкриттів та здобутків науки; забезпечення студентів мікроконспектом до наступної лекції, який готував би їх до її сприймання, розуміння і здійснення обміну думками у «спровокованій» дискусії; проведення «блискавичного» дослідження методом «мозкового штурму»та створення на лекції проблемних ситуацій тощо.