ІІ. Баланс руху капіталів та кредитів.
В цьому розділі платіжного балансу відображається рух іноземних інвестицій і запозичень та ідентичні платежі, що їх надає країна нерезидентам.
Другий елемент платіжного балансу включає в себе статті балансу руху капіталів. В розділі «Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал» знаходяться статті що характеризують рух іноземних інвестицій і позичок в країну та інвестування і позички нерезидентам. Сюди вносяться прямі та портфельні інвестиції і інший довгостроковий капітал. Виділяються статті національного держсектору, банківського сектору, інші сектори. Як відомо, існують прямі та портфельні інвестиції. Перші дають зарубіжним інвесторам право контролю над фірмою. Портфельні інвестиції – це вкладення в акції без права придбання контрольного пакету, в облігації та інші цінні папери іноземних держав, організацій та фірм.
Наприклад, якщо надходження з експорту недостатні для покриття імпортних витрат, використовуються позички, які відображаються в кредитових статтях. Кошти, надані іншим державам відбиватимуться в дебетових статтях як відтік капіталу. Відплив капіталу обумовлюється бажанням власників, наприклад, гривень обміняти їх на іноземну валюту і розмістити вклади в цій валюті в іноземних банках. Відтік капіталу відбувається і в разі придбання резидентами цінних паперів іноземних компаній. Існує розділ короткострокового капіталу де знаходяться статті національного держсектору та банківського сектору.
В ІІІ розділі містяться «компенсуючи статті» платіжного балансу характеризуються зміни в обсягах золотого запасу, в спеціальних правах запозичення СРД на рахунку країни та у валютних резервах країни.
Статті третього розділу в цілому врівноважують платіжний баланс країни. Шляхом купівлі-продажу золота, використання СРД та валютних резервів досягається рівновага в національних економіках, стійкий їх розвиток.
Головні принципи побудови платіжного балансу.
Для об‘єктивного аналізу статей платіжного балансу і формування правильних висновків необхідно існування цілого ряду умов, або принципів. Серед них головними можна вважати:
- Наявність окремої країни, її економічної території де існують та використовуються в економічній системі більшість факторів суспільного виробництва: капітал, робоча сила, національна та іноземна валюта та інш.;
- Існування і використання системи джерел різноманітної статистичної інформації офіційного походження необхідних для складання статей платіжного балансу;
- Визначення розрахункової одиниці яка б дозволяла в процесі формування платіжного балансу враховувати вимірі розрахунки і облік в економіці, а також використовувати її в зовнішньоекономічних розрахунках при умові, що національна валюта країни є вільноконвертована. В іншому випадку використовується курс національної валюти до курсу тієї світової валюти до якої прив‘язана національна валюта.
- Встановлення того чи іншого виду ринкової ціни так як при формуванні платіжного балансу використовуються ціни світового чи регіонального масштабу (рівня).
- Обов‘язкове визначення точного часу операції, що визначається в платіжному балансі тому що операції фіксуються в системі подвійного запису.
- Наявність системи подвійного запису. Вона дає можливість відображати в платіжному балансі всі операції як бухгалтерської звітності, де існують графи дебету і кредиту.
- Реєстрація і врахування всіх зовнішньоекономічних операцій між визначеними економічними системами за певний календарний період;
- Використання суб‘єктів зовнішньоекономічних відносин в категоріальному визначенні «резидент-нерезидент». В платіжному балансі повинні враховуватися економічні операції між названими суб’єктами.
9.2. Заходи державного впливу на вирівнювання платіжного балансу
Платіжний баланс є одним з найважливіших макроекономічних показників, який підлягає національному та міждержавному регулюванню. Розглянемо спочатку методи регулювання платіжного балансу, що застосовуються окремими державами у межах економічної політики держави залежно від стану міжнародних розрахунків та валютно-економічних відносин. Країни з дефіцитом платіжного балансу вживають такі заходи: стимулювання експорту, скорочення імпорту, залучення іноземних капіталів, обмеження вивозу капіталу. Для здійснення перелічених заходів застосовуються такі методи: дефляційна політика, проведення девальвації, валютні обмеження, відповідна фінансова та грошово-кредитна політика.
Якщо країна має активний платіжний баланс, усі вищеперелічені заходи мають протилежний характер: збільшується імпорт та скорочується експорт товарів, стимулюється вивіз капіталу за кордон.
Для країн з перехідною економікою, зокрема України, велике значення має збільшення експорту товарів і послуг. Для здійснення цього завдання кожна держава має на озброєнні великий арсенал економічних та адміністративних засобів впливу. Це, насамперед, надання експортерам податкових пільг, гарантування експортних кредитів, проведення відповідної кредитної політики, розроблення спеціальних програм, спрямованих на посилення експортного потенціалу країни.
Одним з поширених методів завоювання іноземних ринків вважається експорт товарів за зниженими, демпінговими цінами. Однак застосування такого експорту суперечить вимогам СОТ. Якщо виявляються факти демпінгу, країна, що імпортує товари, має право застосовувати антидемпінгове мито. Існують також засоби компенсації шкоди, заподіяної фірмам імпортуючої держави, що виробляє аналогічну продукцію.
Одним із чинників, що негативно впливає на стан балансу, є збільшення імпорту товарів та послуг. Тому Уряд України повинен підтримувати і заохочувати національного виробника та проводити економічну політику, націлену на те, щоб залишати на українському ринку лише товари критичного імпорту, натомість витісняючи товари, які легко можуть бути замінені українськими виробами.
Особливо це стосується товарів широкого вжитку, косметично-парфумерних виробів, будматеріалів, продукції харчової, легкої та взуттєвої промисловості, що надходять в Україну з Китаю, Туреччини, Росії. Шкідливим для економіки України також є ввезення дорогих імпортних автомобілів («Ягуарів», «Мерседесів», «Лексусів» тощо). Не сприяє розвитку національної економіки й ввезення товарів розкоші, покупка нерухомості за кордоном. Для країни, яка переживає труднощі перехідного періоду, така економічна поведінка неприпустима.
Для регулювання імпорту, то країна застосовує тарифні і нетарифні митні бар’єри. Застосування високих податків на імпорт дозволяє значно скоротити кількість товарів, що надходить з-за кордону, бо податки збільшують ціни цих товарів і роблять їх неконкурентоспроможними порівняно з вітчизняними. Отже, така політика захищає вітчизняного товаровиробника, сприяє збільшенню робочих місць і зростанню доходів населення.
Однак позитивне значення мита не слід перебільшувати, бо, відокремившись високими митними тарифами від світового ринку, можна опинитися на узбіччі технічного прогресу. Не маючи можливості конкурувати з кращими зразками світової продукції, можна відстати за рівнем якості та новітності вітчизняних товарів. Саме тому необхідна гнучка і обережна система митного регулювання, яка б забезпечила селективний підхід до визначення товарів, що на певний час підлягають тарифному митному регулюванню з метою захисту певних галузей від іноземної конкуренції.
Якщо внаслідок прийнятих міжнародних зобов’язань країна не може застосувати тарифні обмеження, а необхідність в обмеженні імпорту продовжує існувати, застосовуються нетарифні методи: кількісні обмеження (квоти) на ввезення закордонних товарів; вживаються заходи, спрямовані на розвиток імпортозамінюючих виробництв.
Сучасні держави досить ґрунтовно регулюють експорт та імпорт капіталів. Країни, що розиваються, а також Східної Європи зацікавлені в залученні іноземного капіталу. Але цей процес жорстко контролюється. Держава може здійснювати імпорт капіталу, створюючи вільні економічні зони і території зі спеціальним режимом інвестиційної діяльсності. Таким шляхом визначаються сфери пріоритетного розвитку для насичення внутрішнього ринку та експорту. З іншого боку, кожна держава зацікавлена і в експорті національного капіталу. Це дає можливість одержувати прибутки від діючих за кордоном підприємств в іноземній валюті і поліпшувати стан
платіжного балансу.
Дефіцит платіжного балансу України викликають і не підкріплені матеріально соціальні виплати (які мають популістський характер з боку Уряду), а також дефіцит державного бюджету і необхідність обслуговування зовнішнього боргу держави, що потребує додаткових мільярдів валютних коштів.
Сальдо платіжного балансу залежить не тільки від руху товарів, послуг, капіталів, але й від валютного курсу. Тому валютний курс активно використовується для державного регулювання платіжного балансу. Коливання валютного курсу значно впливають на макроекономічні показники країни: валютні резерви, зовнішню заборгованість, динаміку експорту та імпорту.
Якщо спостерігається дефіцит торговельного балансу, то попит на національну валюту скорочується, а на валюту з активним балансом – зростає. Для вирівнювання торговельного балансу держава може знизити валютний курс. Наприклад, курс американського долара щодо фунта стерлінгів знизився. Це означає, що на валютних ринках за один долар дають менше фунтів, ніж раніше. Експортери США, реалізуючи свої товари на ринках Великої Британії, отримують там менше фунтів, бо товари стають дешевшими. Таким чином, експортери мають можливість збільшити продаж своїх товарів і витіснити англійських конкурентів з їх ринків. Збільшення експорту сприяє вирівнюванню платіжного балансу.
Інший спосіб регулювання курсу валюти передбачає втручання національного банку в операції з іноземною валютою, тобто проведення валютних інтервенцій. Якщо виникає необхідність підвищення курсу національної валюти, наприклад, гривні до долара, Національний банк України починає продавати доларові запаси. Кількість національної валюти в обігу зменшується, що викликає збільшення попиту на неї і підвищення курсу.
Крім національних методів регулювання платіжного балансу все більших масштабів набувають міждержавні засоби. До них належать:
· кредити міжнародних фінансових організацій;
· регулювання умов торгівлі між державами на основі двосторонніх та багатосторонніх угод за допомогою міжнародних торговельно-політичних механізмів (ГАТТ / СОТ);
· узгодження умов експортних кредитів;
· двосторонні урядові кредити, короткострокові взаємні кредити центральних банків у національних валютах за угодами своп.