«Рамбер вибрав щастя» (Моральне питання: чи можна бути щасливим, коли навколо стільки нещастя?)
Коли контрабандисти готові були переправити Рамбера, він сказав Ріє: «Докторе… я не їду, я хочу зостатися тут, із вами»… «Рамбер відповів, що він знов і знов думав, що він і досі вірить у те, що вірив, але, якщо він поїде, йому буде соромно. Ну, коротше, це завадить йому любити ту, яку він залишив…»
«Я колись думав, що я чужий у цьому місті і що мені тут у вас нема чого робити. Але тепер, коли я бачив те, що бачив, я відчуваю, що я теж тутешній, хочу я того чи не хочу».
«Йому хотілося знову стати таким, яким він був на початку епідемії, коли ні про що не думаючи, поклав собі на відчай душі вирватися з міста, кинутися до своєї коханої. Але він знав, що це вже неможливо. Він змінився, чума засіяла в ньому відчуженість. І даремно він намагався заперечити це всіма своїми силами ,але почуття відчуженості й досі жило в ньому, як якась глуха туга. Йому здавалося навіть, ніби чума завершилася надто різко, коли він ще не отямився. Щастя наближалося невпинно, плин подій випереджав очікування. Рамбер розумів, що до нього повернеться все одразу і що радість, власне, схожа на опік, де там уже нею натішитися».
«Рамбер не встиг навіть роздивитися на істоту, що підбігла до нього, з розмаху ткнулася лицем йому в груди. Він тримав її в своїх обіймах, пригортаючи до себе її голову, не бачачи обличчя, а лише знайомі коси: він не витирав сліз, що котилися з очей, і сам не розумів, ллються вони від нинішнього щастя чи від загнаного кудись у глиб душі болю, і все ж таки знав, що ця волога, яка заступала йому зір, заважала переконатися, чи справді це обличчя, яке пригорнулося до його плеча, те саме, про яке так довго мріялося, чи, навпаки, він побачить перед собою незнайомку».
Додаток № 8
|
| |||||||||||
| ||||||||||||
| ||||||||||||
|
| |||||||||||
«… кінець першого місяця чуми затьмарився дальшим спалахом пошесті і палким казанням отця Панлю, єзуїта. Панлю у своїх лекціях виступив ревним поборником непримиренного християнства, він не оберігав своїх слухачів від прикрих істин…»
Під час тижня молебнів, оголошених церковниками, «вступив на кафедру отець Панлю…»
«Отець Панлю був невисокого зросту, проте кремезний. Коли він ухопився своїми великими руками за край кафедри, присутнім було видно тільки щось чорне й широке, а вище дві червоні плями його щік, а ще вище над ними – окуляри в металевій оправі. Голос у нього був дужий, палкий, чутний далеко; і коли панотець кинув молільникам свою першу фразу, палку й карбовану: «Братове мої, вас(?) спостигла біда, ви (?) самі накликали її на себе, братове», немов іскра пробігла рядами аж до паперті.
Отець Панлю пояснював чуму як кару Божу людям за гріхи, він змальовував «жахливий образ бича Божого».
«Велебний отець оголосив, що довівши Божественне походження чуми і каральну місію бича Божого, він більш не вернеться до цієї теми. Отець Панлю наважився твердити, що саме тепер кожній людині дарована Божа поміч та одвічна християнська надія. Він сподівається, що … наші співгромадяни звернуть до небес те єдине слово, слово християнина, яке і є сама любов. А решту довершить Господь».
Після промови отця Панлю люди «гостріше відчули те, що досі бачилось їм якось невиразно, що їх приречено, невідомо за які злочини, на ув’язнення, яке годі собі уявити… чи то був простий збіг, - але тільки після цієї згаданої неділі в нашому місті оселився ляк… наші співгромадяни почали усвідомлювати своє становище».
На пропозицію Тарру увійти до складу санітарної дружини отець Панлю «спершу подумав, а потім погодився».
Панлю пояснював смерть від чуми як кару Божу за гріхи. Перелом в його свідомості стався, коли помер син слідчого Отона.
«Отец Панлю подивився на цей смажний від хвороби рот, з якого рвався крик. Він уклякнув, і ніхто не здивувався, почувши, як він вимовив чітко, але здавленим голосом: «Боже, врятуй це дитя!»
Ріє кинув в обличчя священнику: «Адже цей принаймні гріхів не мав – ви самі добре знаєте!..»
Панлю: «…Це справді викликає протест, бо перевищує всі наші людські мірки. Але, може, нам треба любити те, чого не можемо осягнути розумом…»
Ріє відповів йому з усією пристрастю, на яку був здатен:
- Ні, панотче. У мене особисто інше уявлення про любов. І навіть на
смертній постелі я не прийму цей світ Божий, де мордують дітей».
«Лице Панлю болісно зціпилося, ніби по ньому пробігла тінь.
- Тепер, докторе, - мовив він, - я зрозумів, що зветься благодаттю».
«Від того самого дня, як отець Панлю вступив до санітарної дружини, він не вилазив із лазаретів і вражених чумою кварталів. Серед членів дружини він посів місце, яке… йому найбільше личило за рангом, тобто перше. На що-що, а на смерть він надивився. І хоча теоретично він був захищений від зараження запобіжними щепленнями, думка про власну смерть не була йому чужою. Зовні він за будь-яких обставин зберігав спокій. Але від того дня, щось у ньому надломилося. На обличчі все виразніше читалася внутрішня напруга» (Він навіть почав писати трактат на тему «Чи повинен священнослужитель звертатись до лікаря?»)
Друга проповідь отця Панлю:
«Заговорив він лагіднішим і задумливим тоном, ніж першого разу. І ще одна цікава деталь: тепер він говорив не «ви», а «ми».
Говорячи про добро і зло, він вважав цілком справедливим, коли розпусника покарано Божою десницею, то важко зрозуміти страждання дитини… нема на світі нічого важливішого над страждання дитини, і жахіття, яке тягне за собою це страждання, і причини цього страждання, що їх треба знайти».
«У Ріє на мить майнула думка, що панотець договорився до прямої єресі… Але тут речник заходився із новим завзяттям доводити, що «сьогодні Бог сподобляє ласки своєї створіння, насилаючи на них нечувані нещастя, аби могли вони віднайти і взяти на плечі свої найвищу чесноту, яка є Все або Ніщо».
«Якщо священнослужитель звертається по допомогу до лікаря, тут явна суперечність» (Старий священик молодому про головну ідею проповіді Панлю).
«Панлю не бажає втратити віри, він піде до кінця». (Тарру по проповідь отця Панлю. Це головний ключ до розуміння образу).
«Отець Панлю перебрався на нове житло з почуттям дедалі дужчої втоми і страху».
Хвороба отця Панлю:
«… він не вставав після безсонної ночі. Він важко дихав ,і лице в нього було ще багровіше, ніж звично»… пропозицію квартирної хазяйки викликати лікаря «було відкинуто з прикрою різкістю».
«Панотець знову відмовився викликати лікаря, бо це мовляв, суперечить його принципам».
«гарячкове збудження … не покидало панотця…»
«панотець підвівся на ліжку і, хоча задихався, цілком виразно промовив, що не бажає показуватись лікарям».
Вранці: «Панотець лежав без руху. Вчорашня багровість шкіри змінилася мертвотною блідістю. Хворий невідривно дивився на люстру… І відповів він з тією самою дивною байдужістю, що так вразила господиню: він почуває себе погано, але викликати лікаря не треба і хай його просто відправлять до лазарету, згідно з усіма приписами».
Ріє «панотець зустрів так само байдуже»… «Ріє оглянув хворого і, на превеликий подив, не виявив жодних характерних ознак бубонної або легеневої чуми, окрім ядухи і стиснення в грудях. Так чи інакше, загальний стан був такий загрозливий, що надії майже не лишалось».
«… священнослужителі не мають друзів. Усі свої почуття вони вкладають у свою віру.» (Панлю Ріє)
«Він попросив дати йому розп’яття… відвернувся, і почав дивитись на розп’яття.
В лазареті отець Панлю і рота не розкрив. Наче бездушний предмет, він скорився всім приписаним процедурам, але розп’яття з рук уже не випускав. Одначе випадок його був неясний. Ріє мучився сумнівами. То була чума, і то не було чумою. Але у випадку отця Панлю, як з'ясувалося згодом, ця невизначеність особливої ваги не мала. Температура підскочила. Кашель став ще хрипкішим і мучив хворого цілий день. Хоч як лютувала лихоманка, отець Панлю так само байдуже дивився довкола, і, коли назавтра санітари знайшли уже захололе тіло, що наполовину сповзло з койки, погляд його нічого не виражав. У карточці записали: «Випадок сумнівний».
|
Додаток № 9
«На ліжку з мідними шишечками лежав низькорослий товстунчик. Дихав він гучно і дивився на тих, хто ввійшов, запаленими очима… Пацієнт, очевидно, упав з невеличкої висоти, й упав м’яко – в’язи витримали. То тільки трохи його придушило.»
«Коттар, схлипуючи, заявив, що то (спроба повіситись – О.Г.) був просто хвилинний спалах шаленства, і він лише одного прагне – хай йому дадуть спокій…»
Гран розповідав, що «Коттара майже не знає, але гадає, що той при грошах. Взагалі Коттар якийсь дивак. Живуть вони поряд давно, але, зустрічаючись на сходах, тільки кивають один одному».
Котар говорив, що для нього головне: «він бачити не може поліцію». (Ключ до розуміння образу).
«Коттарове життя обмежується сидінням удома, відвідуванням скромного ресторанчика та якимись таємничими походеньками. Офіційно він вважався комісіонером по продажу вин та лікерів. Коли-не-коли до нього приходять відвідувачі, по двоє-троє, очевидно клієнти. Іноді вечорами він ходить у кіно. За будь-яких обставин комісіонер тримався замкнуто й недовірливо.
За словами Грана після спроби самогубства все змінилося: «…створилося враження, що він хоче примиритися з людьми, завоювати їхню симпатію». «Гран помітив, як запобігають перед Коттаром кельнери, - комісіонер роздавав неймовірно щедрі чайові. Одного разу, коли сам метрдотель провів їх до вестибюля і навіть подав йому пальто, Коттар сказав Гранові:
- Славний хлопець і може при нагоді засвідчити…»
Гран: «У цього чоловіка… нечисте сумління». (Ключ до розуміння образу)
З розмови Ріє з Коттаром:
Ріє: «Чому б вам не попрацювати з нами, пане Коттар?»
Коттар: «Це не моє діло». – І додав викличним тоном: - А втім, мені чума якраз вигідна. То з якої б це речі я допомагав людям, які з нею борються?»
«Тарру ляснув долонею по чолі, ніби раптом йому сяйнула істина.
- Ах так, я й забув: якби не чума, вас би заарештували».
«Це вже давні справи, - признавався він (Коттар), - але вони повитягали їх на світ Божий. Я ж гадав, що все вже забуто. Але хтось, мабуть, роздзвонив. Вони мене викликали і звеліли нікуди не виїздити до кінця слідства».
«Коттар запротестував: зовсім він чуми не хотів, вона сама прийшла, і енергійно додав:
- Зрештою, по-моєму, все одно ви нічого не доб’єтесь».
«… в місті зостався один чоловік, який не виглядав ні втомленим, ні зажуреним, а радше навіть був живим образом вдоволення. І чоловік той був Коттар. Він тримався і далі осторонь, але взаємини з людьми не поривав. Особливо він прихилився до Тарру…»
«Чума йому вигідна. Чоловіка самотнього і водночас знедуженого своєю самотністю вона обертає на спільника. Він співучасник усього, що підмічає: забобонів, недозволених страхів, болісної вразливості розтривожених душ, їхньої маніакальної нехоті говорити про чуму, а проте говорити лише про неї, їхнього майже панічного жаху й блідості за найменшої мігрені, бо всім уже відомо, що чума починається з головною болю, і, нарешті їхньої підвищеної чутливості, дратівливості, мінливої, що сприймає забудькуватість як кровну образу, а втрату ґудзика від штанів замалим як не катастрофу. (Тарру про людей, подібних Коттару. Ключ до розуміння образу).
«Єдине чого він хоче, - це не відриватись від людей. Він воліє жити в облозі разом з усіма, ніж стати в’язнем самотою». (Тарру про Коттара. Ключ до розуміння образу).
«Тепер Тарру часто траплялося проводити вечори з Коттаром. Вони удвох пірнали в юрбу, і йшли слідом за людською чередою до жагучих розваг, які захищали від могильного холоду чуми.
«Але саме тепер, коли чума, здавалося, задкує, заповзає у ту незриму нору, звідки вона нечутно виповзла навесні, знайшовся в місті один чоловік, якого … її відхід неабияк зажурив, і чоловіком цим був Коттар ... Відтоді як пошесть пішла на спад, Коттар під усілякими вигаданими приводами унадився ходити до Ріє».
«… Це непевність, що тривожила усіх і кожного, явно приносила утихомирення Коттару».
«Рано чи пізно, - твердив він Тарру, - місто все одно оголосять відкритим. І от побачите, тоді всі мене відцураються».
«Він цурався людей і, як колись, замикався в своїй дикуватості».
«У день оголошення заяви префектури Коттар остаточно пропав з очей».
На слова Тарру, що «чума… залишить слід, принаймні в серцях людей», «рантьє відрубав, що чхати йому на всі серця гуртом. Йому цікаво знати інше: чи не зазнає змін система управління і чи будуть… усі установи працювати, як колись».
Тарру про Коттара: «Єдиний його злочин у тому, що в серці своєму він схвалив те, що вбиває дітей і дорослих». (Ключ до розуміння образу).
«… з під’їзду виволокли, точніше… винесли на руках невисокого чоловічка без піджака, він, не вгаваючи, про щось волав… Всі знову побачили того чоловічка, тепер він уже йшов бруком сам, руки в нього були скручені за спиною. Він репетував…
- Це Коттар, - пробурмотів Гран. – З’їхав з глузду…» (Коттара
заарештували після вчиненої ним стрілянини у день, коли було знято облогу з Орана).
Додаток № 10
«Хворий був старий іспанець із суворим і поораним зморшками обличчям. Перед ним стояли на ковдрі два горнятка з горохом. Коли лікар заходив, хворий, сидячи на постелі, відкинувся на подушки, намагаючись звести хрипкий ядушливий віддих.
- А ви бачили, лікарю, як вони лізуть, га? – запитав старий, поки Ріє робив йому укол. – Лізуть, їх (щурів – О.Г.) по всіх смітниках повно, це на голод!»
«Старий ядушник, за фахом галантерейник, доживши до 50 літ, подумав, що досить напрацювався на своєму віку. Він зліг і більше не вставав. Проте стоячи ядуха йому майже не дошкуляла. Так і дожив він на невеличку ренту до свого семидесятип’ятиліття і був ще бадьорий. Старий терпіти не міг годинників, і в домі його не було навіть будильника… Годинник, - казав він, - річ дорога й марна». Час він визначав сам, особливо обідню годину, єдине, що його обходило, з допомогою горнятка, бо при пробудженні коло його ліжка вже стояло двоє горняток, причому одне повне по вінця. Так, горошина по горошинці, він насипав порожнє горня ретельно й розмірено. Горнятка з горошком були, сказати б, його особистими орієнтирами, вони цілком годилися для виміру часу».
«… ще замолоду він мав свої химери. Його ніколи нічого не цікавило: ні праця, ні приятелі, ні кав’ярні, ні жінки. Він і з міста ні разу не виїздив; лише якось, коли в родинних справах йому довелося їхати до Алжіра, він зійшов на найближчій від Орана станції – далі подорожувати йому було не до снаги – і першим же поїздом повернувся додому.
Старий розтлумачив Тарру, враженому таким життям, що за релігією перша половина людського життя – це сходження, а друга – спуск; коли починається цей спуск, дні людини вже належать не їй, їх можуть щохвилини відібрати. І нічого тут не вдієш, тому краще взагалі нічого не робити».
«Може він святий? – питав себе Тарру. І відповідав: - Так, святий, якщо святість – сукупність звичок».
«Старий ядушник одразу ж заявив: люди нарікають, що ласі шматочки завжди дістаються одним і тим самим, що, можливо, дійде до заворушень. Поки лікар оглядав його, він базікав буз угаву».
До кімнати долинав далекий гомін визволення, а старий, усе такий самий, як завжди, перекладав і далі з горнятка в горнятко свій горошок.
- І вони мають рацію, що веселяться. Все-таки різноманітність, - сказав старий. – А що це давно не чути про вашого колегу, докторе? Що з ним?
- Він помер, - відповів Ріє…
- Так, - завершив, помовчавши старий, - кращі завжди відходять. Таке життя. Це була людина, яка знала, чого хоче». (Про Тарру)
«О не турбуйтесь. Я ще протягну, я ще побачу, як вони всі перемруть. Хто-хто, а я вмію жити…»
«Скажіть, докторе, правда, що вони збираються звести пам’ятник загиблим від чуми?
- Принаймні так і в газетах писали. Стелу чи дошку.
- Так я і знав. І ще скільки промов навиголошують. – Старий ядушливо захихотів: - Я так і чую: «Наші померлі…», а потім підуть перекусити».