Тарру: «На розумінні» (Ключ до розуміння образу)
«З ним, - запевняв Коттар Рамбера, - можна говорити, бо він справжня людина. Все завжди розуміє» (Про Тарру)
«Тарру вирішив відкрити свою душу Ріє…»
«Для простоти почнімо, Ріє, з того, що я вже пережив чуму ще до того, як попав до вашого міста в розпал епідемії. Змолоду я жив з думкою про свою безневинність, тобто без будь-яких думок. Я не належу до розряду неспокійних. Усе мені здавалося, наука сама йшла в голову, мені легко велося з жінками, і, якщо я й мав якісь клопоти, то вони швидко минали. Але одного дня я почав задумуватись. І тоді…»
«Батько мій був помічником прокурора, тобто посідав неабияке становище… я розумію, що прожив він життя не як святий, але й лихою людиною не був…
Коли мені минуло 17-ть, батько покликав мене в суд послухати його… Одначе з того дня пам'ять моя утримала лише один образ – образ підсудного…
… я хочу сказати – він був живою людиною…»
«Я відчув, що тут (у суді) хочуть убити живу людину, і якийсь нездоланний інстинкт тягнув мене до нього з сліпою упертістю… я зрозумів, що він (батько) ім'ям суспільства вимагає смерті цього чоловіка… і зрозумів, що мої отець-ненька чужі одне одному…»
«Я прожив удома ще майже цілий рік. Але серце моє краялося».
«У 18 років, я, вирісши в достатку, спізнав бідність. Чого тільки я не перепробував, аби заробити собі на прожиття… Але єдине, що мене цікавило, - це смертні вироки».
«Я думав, що те саме суспільство, де я живу, ґрунтується на смертних присудах і, борючись проти нього, я отже, борюся з убивством… і не було в Європі такої країни, де б я не брав участь у боротьбі…»
Ставши свідком розстрілу людини, Тарру «зрозумів, що … принаймні протягом усіх цих довгих літ як був, так і застався зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, ніби саме з чумою і борюся. Зрозумів, що хай не безпосередньо, але я засудив на смерть тисячі людей, схвалюючи дії й принципи, які неминуче тягли їх за собою… Я був з ними і водночас був сам… Схоже, що історія людства підтвердила мою правоту, зараз убивають навипередки. Всі вони охоплені шалом убивства … я, хоч і з найкращих спонук, теж був убивцею… Я зрозумів, що всі ми живемо в чумній скверні, і я втратив спокій… Ось чому я вирішив відкинути все, що з добрих чи лихих намірів, завдає смерть або виправдовує вбивство».
«Мені достеменно відомо, що кожен носить її, чуму, в собі… Бо мікроб – це щось природне… Людина чесна, яка нікого не заражає, це саме той, хто ні на мить не сміє розслабитися… бути зачумленим вельми стомливо. Але ще стомливіше не бажати ним бути. Але саме тому ті нечисленні, що не хочуть жити в стані зачумленості, доходять до крайніх меж утоми, вирятувати від якої може тільки смерть».
«… я сам засудив на безповоротне вигнання… Я тільки вважаю, що на цій землі існують лихо і жертви і що треба по змозі не ставати на бік лиха…»
«Ось чому я поклав собі у всіх випадках ставати на бік жертв, аби хоч якось обмежити розмах лиха. Опинившись серед жертв, я можу спробувати намацати шлях до третьої категорії, інакше кажучи, прийти до миру». (ключі до розуміння образу)
«… пан Тарру нездужає… Тарру лежав, витягшись на весь зріст… Хворий дивився прямо на Ріє. На його обличчі лежав вираз утоми, але сірі очі були спокійні».
«Умирати мені не хочеться, і я ще поборюсь. Але якщо справа кепська, я хочу померти пристойно».
«Тепер гру, здається, програно…»
«Тарру боровся, хоча й лежав нерухомо. Ні разу за всю ніч він не протиставив натискові хвороби гарячкового борсання, він боровся лише своєю монументальністю і своїм мовчанням. І ні разу також не пустив пари з вуст, наче бажав показати своєю німотою, що йому не вільно ані на мить відвернутися від цієї битви… Щоразу, коли очі їхні зустрілися, Тарру робив над собою майже нелюдські зусилля, щоб усміхнутися…»
«Тарру заплющив очі, ніби збираючи всю свою силу. В рисах обличчя прозирала втома. Він чекав нового нападу лихоманки… Потім повіки піднялися, відкривши потьмянілу зіницю… Однак на його застиглому лиці очі ще блищали світлом мужності»… «Тарру поволі несло в бурхливу безодню…»
«Тарру віднайшов нарешті спокій…»
|
Додаток № 6
|
|
«… службовець мерії… Вузькоплечий, сухорлявий, довгий, з тонкими руками й ногами, прокуреними жовтими вусами, він здавався старшим як на свої п’ятдесят років».
«Службовець мерії жив у двокімнатній, досить убого обставленій квартирі. В очі впадала лише дерев’яна нефарбована поличка з двома чи трьома словниками, та грифельна таблиця на стіні».
«На перший погляд Жозеф Гран був найтиповіший дрібний службовець. Довгий, сухорлявий, у заширокому одязі… Якщо додати до цього портрета ходу семінариста, неперевершене вміння непомітно прослизати у двері та ще застарілий дух підвалу і тютюнового диму – всі якості особистості незначної… Навіть найнеупередженіший спостерігач вирішив би, що й народився він лише для того, щоб виконувати скромну, але дуже корисну роботу службовця мерії за шістдесят два франки тридцять су на день…»
«Вже довгі роки тривало це невизначене становище, життя подорожчало непомірно, а Гранова платня й досі мізерна…
Гран належав до людей рідкісних у нашому місті, які мають відвагу віддаватися своїм добрим почуттям. Не соромився сказати, що любить своїх небожів і сестру, єдину родичку, і кожні два роки їздить до Франції побачитися з нею. Він не приховував, що й досі на згадку про батьків, померлих тоді, як він був іще малим, його бере живий жаль…»
«Того вечора, дивлячись услід службовцеві, лікар раптом збагнув, що Гран мав на увазі: безперечно, він пише книгу абощо».
«Хоча Гран служив у мерії й займався там усякими справами, нині він провадив підрахунок смертних випадків».
«Він (Гран) із тих, кого чума милує» (Думки Ріє)
«Гран вечорами поспішав додому до своєї таємничої праці» (роман про амазонку).
«Яке щастя, - повторював Гран. – Яке щастя, що в мене є моя робота». «Коли мій рукопис попаде до рук видавця, видавець, прочитавши його, підвівся з місця і сказав своїм співробітникам: «Панове, шапки геть!» «… твір нараховує сотні сторінок і щонайважче для автора це досягти досконалості…» «… я повинен досягти досконалості…» (Ключ до розуміння образу)
«… Гран - … особа не геройська – став у ці дні ніби адміністративним серцем дружини…» Все… вимагало статистичного обліку, що його взяв на себе Гран».
«Це ж бо не найважче. Зараз чума, ну ясно, треба з нею боротися. Гай-гай! Коли б усе на світі було таке просте!»
«Саме в цей час … на роботі він (Гран) почав виявляти неприпустиму неуважність, що сприйнято було як вельми прикру, обставину… начальник канцелярії дав прочуханки Гранові, нагадавши, що йому платять за виконану роботу, а він її не виконує…»
Гран шукає порятунку у постійному пошуці потрібних слів до поки що єдиної фрази свого творіння: «Я справді зробився неуважний і не знаю, як закінчити фразу.
…Грана стомили, запаморочили ті пошуки потрібного слова, а все ж він не кидав підбивати й збирати статистичні дані, потрібні санітарним дружинам.
«Ріє … здалеку примітив Грана, який мало не втиснувся у вітрину крамниці, де були виставлені грубо вирізьблені з дерева іграшки. По обличчю старого службовця текли без упину сльози… Ріє знав, про що думає цей заплаканий чоловік, і він теж подумав, що наш світ без любові – це мертвий світ, і неминуче приходить година, коли, стомившись від тюрем, роботи й мужності, прагнеш викликати в пам’яті рідне обличчя, хочеш, щоб серце розчулилося від ніжності». (Ключ до розуміння образу)
«Коли Грана вклали в ліжко, він почав задихатися: очевидно легені йому заклало».
«Він (Гран) надсилу моргнув лікареві: «Якщо я видужав, шапки геть, докторе!»
«Рукопис був коротенький, усього сторінок 50… кожен аркуш списаний однією й тією самою фразою, нескінченними її варіантами… Але наприкінці останньої сторінки було старанно виведено всього кілька слів…: «Люба моя Жанно, сьогодні Різдво…» «Надвечір стало ясно, що Гран урятований. Ріє нічого не розумів у цьому воскресінні з мертвих».
«… журналіст Рамбер … всі муки відірваності нашої від світу посилювалися ще й тим», що він, мандрівник, заскочений зненацька чумою й силоміць затриманий в місті, був далеко від близьких, з якими не міг воз’єднатися, і від країни, яка була його рідною країною (Приклад Рамбера – це приклад усіх чужинців, що опинились у чумному карантині).
«Рамбер… нервував… В Парижі у нього залишилася дружина. Коли місто оголосили закритим, він їй зателефонував», потім писав листи, надсилав телеграми. Рамбер вирішив будь-що поїхати з міста: «Я ж нетутешній».
«Я народився на світ не для того, щоб писати репортажі. Може я народився на світ, щоб кохати жінку». «Все одно… я з міста поїду». (Ключ до розуміння образу!)
«… Рамбер пробив усі офіційні демарші».
«Нарешті настала хвилина, коли в Рамбера ожила надія». З префектури він отримав анкету з проханням заповнити її якнайточніше». (Це виявилось формальністю на випадок смерті).
«Наступний період був для Рамбера заразом і найлегший, і найважчий. Це був період заціпеніння. Він почав вештатись по кав’ярнях… Цілі години Рамбер проводив також і на вокзалі… З усіх зримих спогадів найболісніші були для нього картини Парижа. Париж переслідував його як мана…»
«Рамбер боровся, не бажаючи, щоб чума захлюпнула його з головою. Переконавшись, що законним шляхом з міста йому не вибратись, він зібрався, як сказав докторові Ріє, скористатися з інших каналів…»
«Гадаю, я не боягуз. Я мав досить випадків перевірити це. Тільки мене опадають нестерпні думки. Мені несила знести думку, що все це затягується ,а вона тим часом старіє. У тридцять років людина вже починає старіти; і тому треба користатися з кожної хвилини…»
«Чума – це означає починати все наново» (Рамбер в розмові з Тарру)
«… думаю, я залюбки ризикнув би своєю шкурою, - адже я в Іспанії воював… На боці переможених. Але відтоді я багато розмірковував. Тепер знаю, людина здатна на великі подвиги. Але якщо при цьому вона не здатна на великі почуття, її для мене не існує».
«… з мене годі вже людей ,які гинуть за ідею. Я не вірю в геройство, знаю, що бути героєм легко, і знаю тепер, що це геройство згубне. Єдине, що для мене цінне – це вмерти або жити тим, що любиш». (Ключ до розуміння образу)
«… я не знаю, в чому полягає моя справа, - сказав з серцем Рамбер. – Можливо, я помилився, обравши любов».
Дізнавшись, що дружина Ріє знаходиться за кілька сот кілометрів від міста, Рамбер, який шукав можливість таємно покинути Оран, зателефонував лікареві:
«Ви не проти, щоб я працював з вами, аж поки мені трапиться нагода вибратися з міста?» (Рамбер прийняв рішення. Чому воно було саме таким?)
«У перший вересневий тиждень Рамбер добре запрігся в роботу й допомагав Ріє» (Він тільки попросив один вихідний для зустрічі з Гонселесами, братами-контрабандистами).
«… протягом тих двох тижнів (впродовж яких він чекав звістки про від’їзд) Рамбер працював, не шкодуючи сил, як проклятий, від зорі до зорі, закривши на все очі».