Таким чином, стійке порушення слуху, як первинний дефект, призводить до цілого ряду вторинних відхилень у розвитку, які зачіпають як пізнавальну діяльність, так і особистість дитини в цілому.
Залежно від ступеня ушкодження слуху і від часу втрати (або різкого зниження) його дітей з дефектами слухової функції поділяють на глухих, пізнооглухлих і слабочуючих (туговухих). Якщо у дитини глибоке стійке двостороннє порушення слуху є вродженим або набутим у ранньому дитинстві до того, як у неї сформувалася мова, таких дітей називають глухими.
Пізнооглухлі — діти, які втратили слух після того, як мова у них вже сформувалась, і тому збереглася тією чи іншою мірою.
Слабочуючими (туговухими) називають дітей з частковою слуховою недостатністю з різним ступенем вираженості, яка є причиною порушення мовного розвитку.
Кожне із цих стійких порушень слуху поділяється і на вроджену і набуту патологію. Педагогічна класифікація дітей з вадами слуху визначається відповідно до стійких порушень слухової функції.
Так, обстеживши 310 глухих дітей, О.І. Дячков зробив висновок, що вроджена глухота наявна в 7 %, а решта — набута[4]. За його даними, 67% дітей втратили слух унаслідок захворювання мозку та його оболонки, 12%—після інфекційних захворювань (кір, грип, скарлатина тощо), у 6 % дітей глухота зумовлена травмами. У решти (8 %) дітей причин виникнення глухоти з'ясувати не вдалося. У процесі дослідження було також з'ясовано час втрати слуху: глухі від народження — 9,4%, втратили слух до одного юку — 35,5 %, до двох — 25 %, до трьох — 10,3 %, після трьох років—10,6%, невідомо — 9,2%. Згідно з цими даними, більшість глухих дітей втратили слух в ранньому віці, тобто в домовний період.
Інші автори[5] виділяють уроджену глухоту, що має місце в 22 % Дітей, та набуту —у 78 %. Причиною набутої глухоти найчастіше є цереброспінальний менінгіт (72 %). Близько 80 % дітей з набутою глухотою втратили слух у віці до двох років. Л.В. Нейман[6] з'ясував що серед туговухих дітей з розгорнутою словесною мовою причинами враження слуху є менінгіт /22 %), отит (62 %) та інші захворювання (кір, скарлатина, травми — 16 %). Сюди ж віднесено й уроджену туговухість (1,8 %).
Аналогічні причини туговухості визначені і в учнів з глибоко недорозвиненою мовою. Проте тут спостерігається інше співвідношення між ними. Зокрема, менінгіт є причиною зниження слуху в 51 °/о дітей, отит – у 8%, інші причини — у 41 % (кір, скарлатина, паротит, травми). Вроджену туговухість виявлено у 12 % випадків.
Незважаючи на певну розбіжність у кількісних показниках різних авторів, спільним є визначення вроджених і набутих форм глухоти й туговухості. Збігаються також дані про переважне виникнення патології слуху в ранньому дитинстві.
Останніми роками сталися істотні зміни в дослідженні структури причин виникнення й розвитку вад слуху в дітей. Протягом тривалого часу основна увага зверталася на з'ясування причин набутої форми глухоти чи туговухості. На перше місце ставилися захворювання слухового апарата (зовнішнього, середнього та внутрішнього вуха), зазначалася роль інфекційних захворювань, дія ототоксичних агентів та різних видів травм. Вивченню причин спадково зумовленої й уродженої форм туговухості відводилося незначне місце.
Розвиток сучасної медицини і насамперед медичної генетики дали змогу переглянути погляди на цю проблему. Усі причини виникнення дефектів слуху можна поділити на три групи.
1. Причини й фактори, що викликають зміни в структурах слухового апарата й призводять до спадкової глухоти чи туговухості. Незважаючи на досягнення медицини, кількість глухих і слабочуючих зі спадково зумовленим зниженням слуху не зменшується.
2. Фактори ендо- і екзогенного патологічного впливу на орган слуху плода, що викликають ураження слуху (при відсутності спадкових факторів).