Підгородецька Вулька, с., з 1968 в складі Берестя.
Підкраїчі, с., Берез., ср. Малецька. Від зал. ст. Береза Картузька 20 км.
Підляське воєводство, адм. тер. одиниця на укр. землях в складі ВкнЛ. Та корони Пол. 1520-1795. До 1566 до ПВ входили також пов. Берест., Коб. та Кам. після Люб. унії 1569 ПВ з пов. Більським, Дорогочинським і Мельницьким було віднесене до Польщі, натомість воєвод. Берест. залишене під ВкнЛ.
Підляшшя, укр. етнічно край на середньому Побужжі, висунутий клином між Польщею і Білоруссю. Міста – Дорогочин, Більськ, історично ще Берестя. У побуті й історії П. має чимало спільного з Поліссям. З V ст. на П. простежуються сліди протоукр. племені волинян. Потім край стає провінцією Київ. Русі та Гал.-Вол. князівства. У XIV ст. П. разом з Берест. і Пин. землями потрапляє в залежність після запеклої боротьби між Польщею і ВкнЛ. до останнього, перебуваючи в складі ВкнЛ. до 1569, коли більшість укр. земель поляки приєднали до Польщі, за винятком Берестейщини. Царська адміністрація після 1795 залишила П. під пол. провінціями, хоча українці жили тут компактно. Рос. мовознавець О. Соболевський про П. «...у Седлецькій губернії ми бачимо малоруських поліщуків, тих самих, які живуть поруч у Гродненській губернії (на Берестейщині тобто. – ВЛ) і які в їх власному уявленні разом з ними складають одне ціле – Підляшшя». Підляшани брали участь у подіях 1648-1660. П. частково належало 1918-1919 до УНР. Після 1939 П. згідно пакту Гітлера-Сталіна було приєднано до «області держ. інтересів Німеччини», тобто до Польщі. 1944 знову з волі Москви П. опинилося під Польщею.
Підпущанці, етнограф. група українців Берестейщини, назва зафіксована в 20-х рр. в околицях Пружан, отже назва передбачає близькість до Біловезької Пущі.
Й. Обремскі. Проблєм етнічни Полєся. – «Справи народовосцьове», вол. Х., № 1-2, В-ва, 1931; Л. Оссовскі. Загаднєнє єнзикове Полєся. – «Ком. Бадань зєм всходніх», В-ва, 1936.
Підсмуга, с., Пруж., ср. Старовольська. Від зал. ст. Оранчиці 25 км.
[240]
Пічета Володимир, рос.-біл. історик. Н. 1878, Полтава. П. 1947. Перший ректор ун-ту в Мінську. Експерт сов. делегації на переговорах з урядом Лит. республіки та з Польщею. Перший з істориків заповзявся до обґрунтування незаконного відторгнення Берестейщини 1939 від України, полемізував з цього приводу з укр. дослідниками, навішував їм наличник «укр. буржуазного націоналізму». Перебільшував роль держави в історич. процесі, відповідно недооцінюючи етногенетичних чинників. Східнослов’янська схема П.: східнослов’янські племена складають спочатку «єдину давню Русь», потім під ударами татаро-монголів розпадаються і вже під владою Литви об’єднуються на українців і білорусів, при тім ці два народи утворилися раніше XV-XVI ст.
Піщане озеро, в Іван. р-ні. Сполучене регулювальним каналом з Дніпро-Бузьким каналом. На березі ПО с. Одрижин, через що в народі побутує паралельна назва оз. Дрижинське.
Платон, єп., див. Артемюк П.
Плеса, річка, права притока Ясельди, Дорог. р-н., басейн Дніпра.
Плетенецький Єлисей, укр. церк. та культ. діяч. Н. бл. 1554, на Львівщині.. П. 29.10.1624, Київ. 1596-1599 архимандрит Ліщин. монастиря в Пинську. 5.07.1596 очолює групу пин. духівництва до місцевої пол. влади, куди подає петицію з протестом проти заходів на укладання унії з пол. католиками. Того ж року очолює пин. делегацію на соборі в Бересті, де виступає противником унії. Вижитий І. Потієм з Пинська переїздить до Києва, очолює Києво-Печерську лавру, організує лаврську друкарню, об’єднує навколо неї укр. вчених П. Беринду, З. Копистенського, Т. Земку, О. Митуру. Сучасники наз. П. «батьком укр. народу».
Є. Плетенецький. – Укр. письменники. Біо-бібліограф. словник, К., 1960., т. 1, с. 144-146; А. Миловидов. О положении... с. 388-389; М. Возняк. Історія укр. літ., т. 2, Львів, 1921, с. 87-88.
Плотниця, с., Стол. У куті між Прип’яттю і Стиром. У П. 1670-1678 відбулося збройне повстання. П. була центром новоствореного 1791-1792 пов. Пинсько-Зарічнянського. 1869 П. відвідав П. Чубинський, записав тут весільний обряд (Труды, т. IV).
Плотницьке повстання 1670-1678, виступ зі зброєю проти утисків реліг. характеру в с. Плотниця, Пин. пов. 1670 з села вигнано двох гр.-кат. (ун.) священиків за намагання перебрати правосл. церкву. До справи втрутився пан Савицький, який силоміць намагався забрати в правосл. церкву. 1678 пана вбито, уніатський священик врятувався втечею. Селян, учасників подій, пол.-лит. суд присудив до страти, до ув’язнення в башті, до штрафу. Ініціатором конфес. колотнечі був єп. Білозір.
Плоскінь, с. Пин., ср. Бобриківська. Від зал. ст. Мальковичі (Лунинець-Барановичі) 30 км.
Плохий Яків, громадянин м. Пружан на 1615, спільно з І. Поповичем і І. Зеньковичем причинився до заворушення, викликаного надуживаннями катол. духівництва.
Археографич. сборник документов, относящихся к истории северо-зап. Руси, Вильна, 1867, т. IV, с. 77-78.
[241]
Площини, с., Коб., ср. Буховицька. Від Кобриня 10 км.
Побережжя, частина м. Пинська, прилягла до р. Пини, назва вживалася до ХVIII ст.
«Повість времянних літ», літопис, авторство приписується ченцеві Києво-Печ. монастиря Несторові (п. після 1113). Відомий у двох списках – Лаврентіївському (1116) та Іпатіївському (1118). «Повість» висвітлює питання, «звідки пішла земля Руська», описує перших князів Києва, початок самої столиці. Закликає до єдності перед загрозою кочовиків. Ґрунтовне джерело найдавнішої укр. історії. У «Повісті» уперше згадується Турів, Берестя, Пинськ. За словами І. Франка, «ПВЛ» стоїть «у ряді найцінніших пам’яток середньовічного письменства взагалі».
Повіття, с., Коб., до 1954 Дивинський р-н. 10 км від вол. межі, 50 км від Кобриня. Відоме з XV ст. У XVIII ст. П. володіли Нарушевичі. Пам’ятка дерев’яної поліської архітектури – Пречистенська церква. В околицях П. в жовтні 1942 постала перша сотня УПА на чолі з С. Качинським («Остапом»). З П. в УПА вступило кілька десятків юнаків, частина з них погинула в боях з німцями і більшовиками.
Погоня, 1) видолинок на Поліссі, який під час повеней затопляється водою. 2) сіно, скошене на погоні. 3) герб Вел. кн. Литовського і відповідно тепер герби Литви і Білорусі.
Ф. Д. Климчук. Специфическая лексика Дрогичинского полесья. – зб. «Полесье», М., 1968, с. 58; П. С. Лисенко. Словник поліських говорів, К., 1974, с. 164.
Погорина, географ. та історичний район Полісся вздовж середньої та нижньої течії Горині. До П. належали нас. пп. Давид-Городок, Столин, Городня, Дубровиця, Степань.
А. Грушевский. Очерк истории Турово-Пинского княжества XI-XIII вв., К., 1901, с. 16; М. Гр. ІУР, т. 2, 1905, с. 302; І. Крип’якевич. Галицько-Волинське князівство, К., 1984, с. 14, 24, 28.
[242]
Погостейське озеро, Пин. р-н., сполучене з р. Бобриком. Літописна форма назви З’ять, пол. назва Свентицьке.
Погост-Загородськ, Погост-Загородський, с., Пин., на р. Бобрик, неподалік оз. Погостейського. В околицях ПЗ відкрито сліди племен 3-4 тис. до н. е.: рештки вогнищ, кераміку, кремневі наконечники стріл, сокири, різці, серпи. ПЗ – третій на Поліссі центр гончарного виробництва. Пам’ятка архітектури – церква Кирила і Мефодія. До 1648 належав Стеткевичам. Земля навколо ПЗ належала у 80-х рр. ХІХ ст. кн. Друцьким-Любельським. Записував фольклор О. Кольберг. 1941-1944 німці розстріляли в ПЗ 1200 жит., спалили 15 дворів.
Погост-загородська кераміка, гончарні чорнополив’яні вироби майстрів-гончарів з с. Погост-Загородськ, Пин., традиційного асортименту – глечики, горшки, збанки, миски, «гладушки», макітри, горнята, вази. Відомі до 1939 майстри: І. Завадовський, Т. Король, Л. Король, С. Кушніревич, З. Янкович, Я. Янкович. Зразки ПЗК є в експозиції Держ. музею Білорусі.
Я. М. Сахута. Погост-Загородская кераміка. – ЭЛМБел., т. 4, с. 130-131.
Погост-Зарічнянський, тепер Зарічне. Рівнен. обл. Належало до Пин. князівства, потім повіту. Власність у XVII ст. кн. Збаразьких, відтак Нелюбовичів-Тукальських, під Росією – кн. Репніна.
Пожежин, с., Малорит., ср. Великоритська. На зал. Берестя – Ковель.
Покри, с., Берест., ср. Чорнавчицька, на лівому березі Лісної. Пам’ятка архітектури – церква з 1739. У. П. розкопано кілька безкурганних поховань з трупоспаленням. Знайдено 1912 монетний скарб із середньовічними європ. монетами.
«Покрови», ікона з 1649, малоритський майстер, пам’ятка поліського іконопису. Відкрита в Миколаїв. церкві (1907) м. Малорити. На дошці, темпера яєчна, 123,5х80х2-4. Утримується в ДММ Респ. Білорусь у Мінську.
ЖБ, с. 36-38.
[243]
Покровська церква, м. Жабинка, пам’ятка архітектури ХХ ст. В стилі неокласицизму.
Полахва, річка, притока Мухавця. Жаб., Басейн Висли.
«Полесье», зб. досліджень з лінгвістики, археології і топоніміки Полісся, вид. ін-том слов’янознавства при АН СССР (в-во «Наука», М., 1968). Редактори В. Мартинов і М. Толстой. Полісся в лінгвістиці – тема ст. М. Толстого. «Лінгвістична границя, – пише Толстой, – здебільшого співпадає з фізико-географ. на заході і північ. заході вона доволі чітко визначається пучком ізоглос, при чому найбільш релевантною виявляється границя акання (мова йде про ПРЛ. – ВЛ.), на північному сході вона менш виразна, але на півдні знову виділяється рядом ізоглос, з яких найбільш яскравою слід визнати ізоглосу дифтонгів» (с. 5). Толстому слід було, очевидно, спочатку ці міркування попередити констатацією того, що окреслена ним територія в лінгвістичному відношенні ділиться на укр. і біл. частини, і межа між ними не менш важлива в наук. плані, ніж згадані ізоглоси на території обох мов, тобто мову слід вести про два Полісся – укр. і біл., а не про одне, як чинить автор на догоду мотивам адм.-політ. Позиція Толстого є визнач. для більшості авторів зб. Так, ст. М. Лакомцевої і С. Толстої «Фонологічний коментар до поліських діалектів» виявляє виняткову гнучкість, з якою вони маневрують між поняттями Білоруське Полісся, поліський діалект і укр. мова. З усіма матеріалами позитивно контрастує ст. Ю. Кухаренка про археологію Полісся.
«Полищукове слово», укр. г., № 1 вийшов у серпні 1992, редакція в Бересті і Кобрині. Засновник В. Брич, редактор і. Бус. Заголовки ст.: «Аби віте назвали своєю», «Не на голому місці», «Потрібна правда про УПА і справедливість щодо її вояків», тощо.
«Поліссє», реваншистське, антиукр. т-во, засноване 1988 у Мінську за ініціативою проімперських спецслужб, зацікавлених у поборюванні українства на Берестейщині та насаджуванні сепаратизму в поліських районах України. Т-во «П.» веде мову про окремий поліський народ, вважаючи його етнічною та історичною основою ятвягів, балтське плем’я, що вимерло ще в кінці ХІІІ ст. Має філії в Бересті і Пинську. Видає язичієм г. «Збудіннє».
Полісся, природний та етнограф. край на пн. України, окреслюється басейном Прип’яті і середнього Бугу. У межах Поліської низовини. Заболоченість території 70 %. Під лісами – 30 %. В етнографічному плані
[244]
П. поділяється на укр. і біл., межа між ними, між Україною і Білоруссю – ПРЛ. Укр. П. територіально співпадає з ареалом північ. діалекту укр. мови. Існує традиція історичним П. вважати Берестейщину, де цей термін уперше зафіксований на 1274 (в Гал.-вол. літопису) і де він уважається як самоназва.
«Полісся», біл. «Палєссє», танцювальний ансамблю при міському будинку культури м. Пинська. Має офіц. титул народного. Місцеві танцювальні традиції в програму «П» не допускається.