Іллінська церква, с. Вуйвичі, Пин., пам’ятка монументального будівництва XVIII ст. Збудована 1788.
Іллінська церква, с. Достоєве, Іван., пам’ятка поліського сакрального будівництва. Споруджена 1798 на місці давнішої церкви, котра 1788 згоріла від блискавки. Головний зруб мав тригранну вівтарну частину, дах шестисхилий, первісно ґонтовий, дві маківки із хрестами. Бабинець побудований пізніше. У липні 1970 ІЦ обстежила експедиція АН БССР, а через місяць за рішенням місцевих влад церкву розібрано.
Т. В. Габрусь. О памятнике древнего зодчества в Достоеве. – Щоріч. зб. АН СССР «Памятники культуры. Новые открытия» в-во «Наука», Л-д: 1980, с. 91-96.
Ільїн Олександр, сов. військ. і політ. емісар на Поліссі. Н. 1893, Москва. П. 1919. З 1918 керівник надзвич. комісії для організації повстання проти УНР в районі Пинська, Лунинця, Дубровиці, Сарн (Поліське повстання). І. організував три повст. полки, які з частинами ЧА повели фланговий наступ на Рівне і Коростень. Убитий під Шепетівкою.
Іменин, с., Дорог., 20 км на пн-зх від Дорогочина. Відомий із середини XV ст. Колишня назва Торокань.
Іноземцев О. – див. Олександр Іноземцев.
«Інформатор північно-західних земель», підпільний місячник, вид. проводом ОУН 1944-1950. Систематично висвітлював становище Берестейщини під БССР, викривав політику етноциду поліських українців, вів хроніку опору.
Іовчук Михайло, сов. рос. філософ. Н. 1908, с. Заужів’я, Кобр. Закінчив філософ. відділ академії комуністич. виховання. З 1936 очолює кафедри ряду вузів. Пр.: «Белинский. Его философ. и социально-полит. взгляды» (1939),
[143]
«Развитие материалистич. философии в России в XVIII-XIX вв.» (1940), «Основные черты русской класич. философии ХІХ в.» (1949), «Философские и социалистич. взгляды Н. Н. Огарева» (1957), «Плеханов и его труды по истории философии» (1960), «История философии, ее предмет, метод и значение» (1960), «Ленинский этап в развитии марксизма и его философии» (1969), (у співавторстві) «Ленинизм, философские традиции и современность» (1970).
М. Т. Иовчук. – БСЭ, т. 10, с. 366.
Іона, турово-пин. єп. на 1517-1522. Мав протекцію від кн. Ф. Ярославича.
Іртищ (Іртищевич, Ртищевич) Данило, пин. боярин, наближений кн. Ф. Ярославича. Володів дворищами (з людьми) в селах Пин. князівства: Полкотичах, Молодові, Достоєві. Перша згадка на 1506. Синів І. прозивали ще Даниловичами. Ще пізніше потомки І. пишуться Достоєвськими за назвою головної вотчини Достоєва. Предок рос. письменника Ф. Достоєвського.
А. Грушевский. Пинское Полесье XIV-XVI вв, К., 1903, с. 55 в додатку «Акты».
Ісаєвич Іван, пин. купець – купував у Луцьку сіль і комягами спроваджував до Пинська, 60-ті рр XVI ст.
Торгівля на Україні XIV - середина XVII ст. Волинь і Наддніпрянщина, К., 1990, с. 107.
Ісаєвич Ярослав, укр. історик, директор Ін-ту українознавства НАН України. У пр. І. є матеріали про Берестейщину, зокрема в монографії «Братства та їх роль у розвитку укр. культури XVI-XVIII ст.» (1966) та в ст. «Джерела про західні межі укр. етнічної території» (1969).
Й
Йосипівка, річка, притока Рити, тече в Малорит.
Йосиф, єп. у Турові і Пинську на 1537.
Біскупство піньскє. – ЕП, В-ва, 1860, т. 4.
К
Кабаки, с., Берез., ср. Первомайська. Від Берези на пд.-зх. 20 км. У ХVIII ст. центр Кабацького ключа у володіннях рос. магната Румянцева.
Кадлубовський Іп., збирач укр. фольклору на Берестейщині. У 60-х рр ХІХ ст. К. – учень Кобр. пов. духовного училища. Добірка пісень з с. Бездіж, Дорог., у записках К. опубл. 1866 в СПНТСЗК: «Щука риба в морі», «По садоньку ходила», «Ой, ніколи так не було», «Чого, милий, журишся та печалишся», «Виглядала галонька з золотого гайка», «Журба моя, журба», «Ой, котилася зоря з-під нового двора», «Ой, золото, золото»,
[144]
«Ой, котився віночок з широкеї ниви», «Ой, вже сонце за двур зайшло». К. є автором ст. «Бездіжанська парафія Кобринського повіту», неопубл., зберігається в «Архиве географ. т-ва Союза СССР», розділ 6.
«Казання Руське», анонімна пам’ятка укр. письменства кінця XVII ст., виникла на Берестейщині, про що свідчать діалектизми: казаннє, мні, дітуньки, оно, ольшина. Як припускається, КР створене в католицькому, уніатському або протестантському середовищі як пародія на правосл. казання.
Б. Струмінські, М. Юрковскі. Украінскє «Казання рускє» з полуноцнозаходнєго Полєся повстале найпужнєй в 1697 року. – «Славія орієнталіс», 1961, № 1, с. 57-79; Казаннє руське – «Укр. література XVII ст.», К., 1987, с. 143-145, 535; Л. Махновець. Сатира і гумор укр. прози XVI-XVIII ст.», К., 1954, с. 390-392.
Казько Віктор, біл. письменник, захисник природи Полісся. Н. 23.04.1940, с. Калинковичі, Гомель. обл. Звернув увагу на екологічну драму Полісся, спричинену нищенням лісів та іригаційними експериментами, – у романі «Неруш» (1981), «Сад або заплутаний слід роману» (1987), «Цвіте на Поліссі груша».
Кайко Микита, сел. активіст в Пинковичах, Пин., за виступи проти поміщика Скирмунта 1905 був арештований.
Р. Баравікова. За правы народныя – ЛіМ, 1975, 28.03.
Каленикович Максим, учасник повстанського руху на Поліссі після Хмельниччини.
А. Арцішэўскі. Дзяніс Мурашка. – ж. «Полымя», 1970, № 1, с. 252.
Калиновський Кастусь (Кость), біл. шляхетський революціонер. Н. 2.02.1838, с. Мостовляни, Білосточчина. П. 22.02.1864, Вільно. Один з чолових керівників пол. повстанчої організації в «Литві», тобто в Зах. Білорусі, належав до лівого її крила – в ставленні до селянського питання. Під час повстання вид. підпільну пропол. газету біл. мовою «Мужыцкая праўда», в якій закликав білорусів боротися з царатом, ставилася вимога відновлення пол. держави в межах 1772. Газета К. поширювалася також на Поліссі, кілька її прим. знайдено в Берест. і Кобр. пов. К. загинув на шибениці.
Восстание в Литве и Белоруссии 1863-1864 гг. М., 1956, с. 390-391.
Калиняк Михайло, укр. діяч, юрист, дослідник Підляшшя. Н. 5.12.1910, с. Корниця, біля Коломиї. П. 13.12.1974. Закінчив Вілен. ун-т. Працював в ін-ті Досліджень Сх. Європи у Варшаві. З початку війни ув’язнений до табору в Березі. 1947-1954 знов ув’язнений поляками. Тв. на церковно-релігійні теми.
М. Сивіцький. Спогади про Мих. Калиняка. – ж. «Основа», 1989, № 4, с. 21-26.
Калита, інша місцева назва тайстра, шкіряна торбина 20 см х 10 см з ремінцем для носіння через плече. Дорослі поліщуки носили в К. гроші, кресало, тютюн, люльку. Оздоблювалася бляшками, тороками. У нар. пісні: «На юм шапка соболева, Калиточка, як бочечка».
СПНТСЗК, 1866, с. 165-166
[145]
Каліна (Капелян) Клавдія, біл. дитяча письменниця. Н. 1.11.1925, с. Блювиничі, Берест. Закінчила берест. муз. училище, викладала в школах співи. Публ. з 1962. Пр.: «Каляровые месяцы» (1975), «Хлопчык-пакідайчык» (1970), «Забароненая песня» (1971), «Маці і сын» (1977), «Світанак» (1979).
Каліна К. – ЭЛМБел., с. 630.
Кальниш Валентин, біл. автор, за фахом архітектор-реставратор. Н. 1942. У ст. «Путь лежит через Ружаны» (ж. «Неман», 1984, № 8, с. 136-137) звернув увагу на укр. характер мови Пружан порівняно з біл. мовою сусідніх Ружан.
Кальнофойський Афанасій, укр. письменник, др. пол. XVII ст., галичанин, член т. зв. Могилянського Атенея, гуртка вчених навколо П. Могили. К. мав контакти з письменниками Полісся А. Филиповичем і І. Денисовичем. Старанням К. у Києві вийшов друком опис легенд про чуда куп’ятицької Богоматері І. Денисовича.
А. Кальнофойський. – Укр. письменники. Біо-бібліограф. Словник, К., 1960, т. 1, с. 356; УЛЕ, т. 2, с. 175.
Камінський, священик Федорівської церкви в Пинську в 30-і рр. ХVII ст. Відправляв богослужіння всупереч королівському наказові про передачу церкви гр.-кат (уніатам). Зазнав гонінь з боку католиків.
С. К. Исторические сведения о православных церквях в г. Пинске. – «Виленский вестник», Вильно, 1970, № 15, 16.
Камінський Мстислав, пол. етнограф і фольклорист. Н. 28.04. 1839, Віленщина. П. 12.ХІ. 1868. Автор «Спогадів про Пинщину» (1867).
Камінський Ю., поліський іконописець кінця XVIII ст.
БелСЭ, т. 12, с. 604.
Камінюки, с., Кам., на р. Права Лісна. В К. розташ. адмін. садиба комплексу заповідника «Біловезька Пуща» з музеєм флори і фауни пущі.
Камінь, с., Пин., ср. Загородська. На р. Бобрик. Від Пинська на пн.-сх. 35 км. На території К. знайдено поховання з бронзової доби 5 тис. рр. до н. е. В середині ХІХ ст. в К. записував пісні Р. Зенькович, К. був тоді власністю кн. Друцьких-Любецький.
Камінь, с., Кобр., ср. Городецька. Від зал. ст. Городець 2 км. До 1939 Королівський Камінь.