На уламках імперії зла. Раніше офіційна білорусифікація на Поліссі виконувала скромну роль ширми для форсованої русифікації. Від 1991 р. білорусифікація на Поліссі самодостатня.
Але поки білоруське суспільство, очолене черговим ленінським ЦК, самозречено будувало соціалізм чи те, що за ним ховалося, й охоче допомагало Москві душити українство Полісся і не тільки Полісся, русифікація самої Білорусі і всі супутні їй процеси зайшли між тим так далеко, сягнули так глибоко, що абсолютна більшість білорусів (див. результат останніх референдумів) втратила рідну мову й забула свою історію і відповідно збайдужіла до цих дисциплін ба навіть зворожіла, тобто кажучи інакше, виявила ознаки злоякісної національної мутації і то в засязі цілої країни.
Здавалося б, де вже тут до асиміляційних амбіцій, до білорусифікаторської авантюри на Поліссі. І тим не менше, допровадивши до майже цілковитої втрати білоруської мови в себе вдома, в Білорусі, білоруський істеблішмент з подиву гідною впертістю продовжує не конституційними методами нав’язувати цю саму мову Поліссю, де вона ніколи не мала і не може мати жодних позицій, не кажучи про моральний бік справи. Задля злочинної, підкиненої з Москви ідеї змарновано стільки зусиль і коштів, зламано доль, убито талантів, сплоджено на догоду імперії совків-манкуртів. Короткозорість політики Мінська більш ніж очевидна: замахуючись на національну основу Полісся, Мінськ продовжує з тупим завзяттям розчищати площу під русифікацію і, не виключено, під подністровізацію.
[31]
Тож як-таки Білорусь, «синьоока сестра», після проголошення незалежності і після її зречення міркує розв’язати і як розв’язує проблему поліського українства? Поки що аніяк. Поки що в Мінську вдають, що такої проблеми в Республіці Білорусь нема зовсім. Поки що тривають гарячкові зусилля на затуманення ситуації навколо Полісся. З’явилася теорія про ятвязьке походження поліського населення, але з ганьбою провалилася. Тепер ялозиться теорія про українськомовних білорусів на Поліссі – і на тому добре, бодай у такий спосіб визнається факт існування українства на Поліссі. Поки що вони не зласкавились навіть визнати за українцями краю статус національної меншини – на підставі самого лише голослівного заперечення, українцям уже відомого: не було, нема і бути не може. Ба більше, на апеляції щодо забезпечення елементарних прав мінські чиновники та їх представники в області маніпулюють заяложеними звинуваченнями в сепаратизмі, в намаганні «відірвати Полісся від Білорусі», «розколоти білоруську націю», «приєднати край аж по Ясельду до Волині».
Між тим вимоги ставляться самим життям: повернути право на національне самовизначення з одночасним припиненням незаконної примусової білорусифікації; повернути право на рідну мову і школу всіх рівнів; забезпечити право на законодавчий захист культурних надбань Полісся – від злочинного нищення, розкрадання, вивозу за межі краю, від плагіювання нарешті. Тобто мова йде в даному разі про забезпечення елементарної культурно-національної автономії, яка є нормою життя національних меншин у цивілізованому світі.
У стратегів національного знеособлення Берестейщини на сьогодні є, по суті, тільки два і то досить ненадійні союзники: це, з одного боку, незабутні незжиті етновбивчі традиції по імперії зла, від яких у Мінську не мали часу відмовитися і відмежуватися, і, з другого боку, це задавнена апатія поліщуків до проблем власної національності, неподолана інерція страху і байдужості. На цих двох рахітичних китів, власне, і робиться головна ставка. Так, ще спить Полісся, на жаль, значною своєю частиною – факт для української громади мало втішний. Але сон – ще не смерть. Всякий сон, як казав Г. Сковорода, пробудний: хто спить, той виспиться, тоді прокинеться і встане. Прокинеться і встане наше Полісся – це питання найближчого часу (53).
1. В. В. Петров. Етногенез слов’ян. К., 1972, с.87
2. Там само, с. 100
3. Ю. В. Кухаренко. Полесье и его место в процессе этногенеза славян (по материалах) археологических исследований). – зб. «Полесье», М., 1967, с. 36. Про ПРЛ Ю. Кухаренко пише: «...починаючи приблизно з середини неолітичного часу і аж до середньовіччя, Полісся різко ділиться на дві самостійні культурно-історичні області: західну і східну». Ми б тепер сказали: на північну й південну.
4. Належність говірок Берестейщини, як пише Й. Дзендзелівський, «...до українського мовного масиву ніколи не викликала сумніву» – ж. «Мовознавство», 1968, № 1: с. 84; Е. Е. Ширяєв. Русь Белая, Русь Черная и Литва в картах. Мн., 1991, в-во НіТ, карти №№ 29-45 (про належність поліщуків до лінгво-етнічного комплексу України йдеться на картах А. Ф. Риттіха – дві карти, Т. Флоринського, Г. Ноберта,
[32]
Л. Нідерле, на карті Московської Діалектологічної Комісії, на «Шпрехенкарт фон Міттельойропа» (Відень, 1921), Д. Шефера, і Грабовського, А. Ледницького, Е. Енгельгардта, А. Дрекселя).
5. Л. И. Тегако. Результаты дерматоглифических и одонтологических исследований в БССР в связи с проблемой этногенеза белорусов. – зб. «Этногенез белорусов», Мн., 1973, с. 100: «Виокремлення на підставі вивченого комплексу одонтологічних і дерматогліфічних ознак зони – територія основного масиву Білорусі і територія Західного Полісся – не сходяться з поширенням морфологічних типів, що можна пояснити неоднозначністю генетично не пов’язаних між собою ознак. Застосування історичних і лінгвістичних аналогій дало змогу пояснити своєрідність виявленого комплексу ознак, властивого території Західного Полісся, історичним процесами, пов’язаними з розселенням східних слов’ян».
И. И. Саливон. К вопросу об антропологической основе и формировании физического типа белорусов (хронологические материалы) – той самий зб., с. 91: «Дослідники центральних районів Полісся В. В. Бунак (1956 р.), західних районів Полісся і центральних районів Білорусі В. Д. Дяченко (1956, 1960, 1965 рр.) відзначили розходження у комплексі антропологічних ознак між білорусами Полісся і рештою території Білорусі. За даними цих авторів місцеве населення південно-західних і південних районів Білорусі відрізняється трохи більш темною пігментацією очей і волосся, меншим зростом, більшою круглоголовістю, меншим діаметром вилиць, менш розвинутим надбрів’ям, більш прямим носом... на думку В. В. Бунака, південно-білоруський варіант можна віднести до карпатсько-дністровської зони, а решту населення головної території Білорусі, дуже схоже до населення східної Прибалтики, – до східно-балтійського типу великої європеїдної раси».
А. И. Микулич. Географическое распределение наследственных признаков человека на территории Белоруссии. - той самий зб., с. 126. «При сумарному порівнянні груп у сукупності всіх розглянутих систем за допомогою "узагальненої відстані" відокремлюється Західнополіська зона, яка географічно накладається на ареали поліських говірок і проживання середньовічних волинян. Білоруси північно-східних районів за даними величин біологічних відстаней посідають протилежний полюс».