Турово-Пинське князівство. Територія Турово-Пинського князівства Поліською розмежувальною лінією (ПРЛ) розтинається майже навпіл.
Володимир Леонюк
СЛОВНИК
БЕРЕСТЕЙЩИНИ
Львів, 1996
ББК –633 (4УКР),02
В. Леонюк
Словник Берестейщини. – Львів: Видавнича фірма «Афіша», 1996. – 360 с.
У «Словнику Берестейщини» можна знайти елементарні відомості про український край дуже складної долі. Зі сторінок словника постає Берестейщина жива, сучасна, реальна і Берестейщина історична, чиє родовідне дерево проростає з антсько-дулібського кореня.
ISBN 966-95063-0-1 © В. Леонюк, 1996
СЛОВО ПРО БЕРЕСТЕЙЩИНУ
І. Прип’яте до Прип’яті
Одним із часових порогів слов’янської історії, також історії Берестейщини, уявляється середина І. тис. до н. е., коли розселена на просторах Східної Європи балто-слов’янська спільнота внаслідок історичних обставин розпадається на два великі самостійні етноси – балтійський і слов’янський (1). Поступово впродовж століть між балтами і слов’янами витворюється мовно-етнічне більш-менш стабільне розмежування приблизно по Прип’яті та її лівій притоці Ясельді (2).
З розпадом балто-слов’янської спільноти та закріпленням між балтами і слов’янами сталої Поліської розмежувальної лінії (ПРЛ) Берестейщина (і Підляшшя), як територія слов’янська, закономірно опинилася в межах слов’янського ареалу.
Найбільш умотивовані схеми слов’янського етногенезу прабатьківщину слов’ян локалізують саме в Україні, де слов’янство після відокремлення від балтів сформувалося в окремий індоєвропейський етнос і звідки слов’янські племена, за винятком предків українців, розселилися в ІІІ-VI ст. на нові батьківщини.
Обабіч ПРЛ на сьогодні відкрито понад 20 археологічних культур, що існували в період від кам’яного віку у IV тис. до н. е. і до доби Київської Русі. На середину І тис. до н. е., наколи припадає балто-слов’янське роз’єднання, це могли бути перехідні балто-слов’янські угруповання з перевагою того чи того компонента або вже цілком сформовані балти чи слов’яни, скажімо, під історично умовними іменами естів, неврів або скіфів-орачів.
Слов’яни вгадуються зокрема в племенах лужицької, висоцької, поморської та тшцинецької культур – останнє тисячоліття до н. е. Більшість дослідників до слов’ян зачисляє племена зарубинецької культури ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е. Безумовно, слов’янами та ще й протоукраїнцями були носії черняхівської культури ІІ-VIІ ст. Черняхівців візантійці називали антами. Є припущення, що західна частина антів-черняхівців в історії знана під ім’ям дулібів.
Період антів-дулібів ІІ-VIІ ст. в українській історії перехідний, зламний: анти-дуліби, слов’янські автохтони в Україні, – ще слов’яни, але передусім слов’яни східні й одночасно вже протоукраїнці, предки українського народу.
[3]
Логіка розвитку слов’янства України після слов’янських розселень із прабатьківщини відома: слов’янство України (антсько-дулібське), у тому числі слов’янство поліське, невідворотно еволюціонує у своє історичне й етнічне продовження – в українство.
Від VIІ-VIІІ ст. Полісся і Підляшшя в археологічному плані характеризується тією самою культурою, що і Волинь, – похованнями з парними могилами та селищами на взірець Головна, тобто пам’ятками дулібсько-волинськими (3). Археологічній спорідненості полісян і волинян у деталях відповідає належність говірок Полісся, Підляшшя і Волині до спільної західнополіської групи говірок північного діалекту української мови (4). На користь полісько-волинського етнічного свояцтва промовляє також тотожність фізичних прикмет населення згаданих територій (5).
На землях антів-дулібів до VIІ ст. зафіксовано племінне об’єднання державного типу Дулібський союз, один з прототипів української державності, знаний зокрема протистоянням з аварською навалою. У змаганні зі степовиками Дулібський племінний союз занепав, але не безслідно. Бо хоча дуліби аварами (обрами) досить, як каже літопис, були «примучені», з історичної арени вони не зникли саме, «аки обри», – на території дулібів арабський хроніст Х ст. Аль Масуді розташовує відоме йому державне утворення «Волиняна», в якому розпізнається племінне об’єднання на чолі з волинянами, спадкоємцями дулібів, і яке можна уважати ще одним прототипом української державності (6).
До цих племінних державних структур на ґрунті етнічної спорідненості належало також Полісся (і Підляшшя). Обидві провінції постійно відчували з півночі тиск балтійських сусідів по ПРЛ – у цьому, власне, – у балтійському сусідстві, не завжди безпечному, й полягала геополітична особливість північно-західних українських земель.
На північ від Прип’яті, Ясельди і Нарви, себто в Білорусі, все ще живуть не білоруси, не слов’яни взагалі, а племена штрихованої кераміки, балти тобто, – літописна «литва» (литовці), голядь, ятвяги, земгали, потомки німанської культури. Цю територію, східну Прибалтику і Білорусь, предки балтів заселяли фактично від неолітичних часів. Саме на території Білорусі балти і склалися як етнос. Є, отже, підстави прабатьківщиною балтів уважати саме Білорусь. Слов’яни (кривичі, дреговичі, радимичі) в межах Білорусі з’являються досить пізно – не раніше VI ст. (7).
Процес формування білоруської народності – це поступова і, якщо судити за її результатами, досить інтенсивна слов’янізація замешканого суцільно балтами простору від Прип’яті до Псковського озера та від середнього Німану до горішньої Оки. Завершився цей процес вже в часи Київської Русі. Внаслідок успішної слов’янізації балтських племен у VIІ-Х ст. у Східній Європі виникає нова народність, слов’янська мовно і культурно, але здебільшого балтська антропологічно, – білоруси. Українці, зокрема поліщуки Берестейщини, з появою білорусів на лівому березі Прип’яті і Ясельди за тисячолітньою традицією іменують їх, навіть тепер, етніконом «литвини», тобто переносять на білорусів назву їх асимільованих попередників (8).
[4]
У багатовікових українсько-білоруських стосунках ґрунтовно, особливо в долі Берестейщини, заважила чинність ПРЛ – Поліської розмежованої лінії: від Дніпра на захід Прип’яттю до гирла Горині – через Вигонівське озеро – верхів’ям Ясельди і Нарви. Живучість та незмінність ПРЛ пояснюється збігом її з природною межею – Прип’яттю. Географічна схема ПРЛ – компактність її ізопрагм на заході, вздовж Берестейщини, і певна розмитість на сході, на нижній Прип’яті і на Десні, відображають, очевидно, тривалість і складність процесів становлення балто-слов’янського розмежування в добу після роз’єднання (9).
Поліська розмежувальна лінія в VIІІ-Х ст. без ускладнень та істотних територіальних змін з межі слов’янсько-балтійської трансформується в межу українсько-білоруську і як така існує до сьогодні (10).
ІІ. Під знаком тризуба
Влада Києва на українські землі, західні принаймні, ширилася близько ста років. Остаточно Волинь, Полісся і Підляшшя в межі «імперії Рюриковичів» втрапили за Володимира Великого. Князь-хреститель закріпився на західних етнічних межах України-Русі, налагодив офіційні стосунки з поляками і угорцями.
Підпорядкування Києву зміцнило й оздоровило поліське українство, інтегрувало його в політичні, етнічно-культурні та економічні процеси, що відбувалися на всіх об’єднаних українських землях. Київська Русь остаточно розтопила в державному горнилі племена і консолідувала їх в одну українсько-руську народність. На північно-західні землі з Києва йшла державна організованість, ремесла, чорноморська торгівля, найоптимальніший, найбільш адаптований варіант слов’янської культури. Залізними дружинами Київ захистив Волинь, Полісся і Підляшшя від ятвязького, польського і литовського шарпання. Києву, нарешті, східне слов’янство завдячує вільним чи невільним прилученням до надбань християнської цивілізації.
Перша згадка в київському літописанні про Турів припадає на 980 рік, про Берестя – на 1017-19 рр. про Пинськ – на 1097 р. Є, щоправда, місцевий переказ про заснування Ліщинського монастиря Володимиром Великим, тож Пинськ, як також, зрештою, Турів і Берестя, можуть бути старшими за перші літописні згадки про них.
Побутує думка, ніби вістря політики Русі здебільшого спрямовано було на південь – на відносини з Візантією і Болгарією та на боротьбу зі степом. Ставлення Києва до Полісся говорить про інше. У бересті бачимо частими гостями чи не всіх великих князів: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Святополка Володимировича, Володимира Мономаха. Ярослав Мудрий заснував на Підляшші м. Більськ. З Києва на Гданськ, тобто в Європу, по Прип’яті, Бугові й Віслі, через Полісся і Підляшшя, пролягало одне з важливих відгалужень торговельного східноєвропейського шляху «з варяг у греки». Про причетність до цієї магістралі Полісся свідчить низка грошових скарбів, виявлених уздовж водного шляху Київ – Берестя. На особливу увагу заслуговує унікальний скарб з
[5]
м. Пинська (1804 р.) зі златниками Володимира Великого та візантійськими солідами (11)
В одній з місцевих легенд про початок Берестя мова йде про заснування міста над Бугом козаком. Певно ж, нині відома хронологія і Берестя і козацтва (12). До цього легендарного циклу можна віднести ще легенду про київське походження городчуків, мешканців Давид-Городка. Твердження згаданих легенд характерне: у всі часи мешканці Полісся в тій чи тій формі ідентифікують себе з народом України-Русі.
Нижнє Побужжя з Берестям і Дорогичином, як також Поприп’яття з Туровом і Пинськом упродовж ІХ-ХІІ ст. перебувають у неподільній сфері державних, економічних та культурно-релігійних інтересів Києва. Говорити про якусь перевагу чи бодай наявність у цю добу на Поліссі впливів білоруських етно-політичних центрів (Полоцька, Мінська чи Смоленська) не доводиться (13).
Стосунки між українцями і білорусами в Київській Русі, у фокус яких вряди-годи потрапляє через своє проміжне положення Полісся, складаються аж ніяк не ідеально, як можна було б сподіватися з огляду на горезвісні концепції про єдиний давньоруський народ та про Київську Русь як колиску трьох братніх народів. То більше, київсько-полоцьке протиборство, чи вірніше придушення Києвом Полоцька, триває протягом майже всього існування держави Русь, виливається раз у раз у криваві походи, руйнації, полон. З боку Києва – це намагання будь-що-будь утримати Полоцьк і всю, розуміється, Білорусь в орбіті своїх державних інтересів. З боку Полоцька – навпаки, всупереч слов’янській культурній, релігійній близькості та династичним зв’язкам, зусилля спрямовуються цілком у протилежний бік – на те, аби будь-що-будь вирватись з братніх обіймів Русі.
Походи руських дружин на північний захід українських земель – на Буг, Ясельду і Нарву на меті мали захист цих етнічно українських територій від усе частіших ятвязьких, а потім і литовських наскоків. Ці походи, до слова, дають уявлення про те, наскільки Київ уважав Полісся і Підляшшя своїми, українськими землями і наскільки готовий був їх захищати, як показують факти, захищав Київ Полісся і Підляшшя послідовно, нерахуючись із часом і засобами. Першої задокументованої поразки ятвягам завдав Володимир Великий 981-83 рр. – за грабіжництво на Поліссі. Ятвяги, балтійська народність, найменш цивілізована і дисциплінована, агресивна, замешкували територію на північ від сучасного Білостока, чинили грабіжницькі напади на південних сусідів. Звичайно, одержували належну відсіч. Наприкінці ХІІІ ст. ятвяги з історичної арени як етнос сходять (14).
Виправи Русі на Західну Двину, в Білорусь, окрім мотивів династичних, імперських, диктувались воднораз потребою знейтралізувати зародкові претензії Полоцька і Мінська на Полісся, на князівство Турово-Пинське, котре само по собі для територіальних суперечок давало добру поживу, володіючи чималим шматом дреговицької (білоруської) землі на північ від Прип’яті.
Хроніка київсько-полоцького антагонізму, знана її частина у всякому разі, починається в ІХ ст., коли за свідченням літопису, Аскольд і Дир
[6]
«воєваша полочан». За що, не відомо, але припускати можна: за непокору Києву, за плекання власної княжої династії, за намагання виставити свої рахунки на шлях «з варяг у греки», що пролягав також через Білорусь.
У 975-76 рр. Володимир Великий погромив Полоцьк, знищив Рогволодовичів, відповідно до тодішніх норм пограбував місто й околиці. Не дивно, що сучасні білоруські літератори взяли собі за звичай трактувати «Ясне Сонечко» в образі змія о трьох головах.
Десятки виправ на ятвягів, литовців і на Полоцьк учинив Ярослав Мудрий. Воював зокрема полоцького князя Брячислава Ізяславича, небожа свого, онука Рогніди Полоцької і Володимира Великого, – за намагання спекатися немилої полочанам залежності від Києва, за цілком обґрунтований з усіх поглядів полоцький (білоруський) сепаратизм.
Великий князь київський Ізяслав, син Ярослава Мудрого, у свій час, до речі, отчич турівській, воював полоцького князя «чародія» Всеслава Брячиславича, завдав останньому поразки на р. Немизі коло Мінська. Січа відбулася жорстока. Трагічний епізод опоетизовано в «Слові о полку Ігоревім»:
На Немизі молотять
Мечами булатними,
Віють душу од тіла...
По ста роках задавнена ворожнеча займається знову. Мінський князь Гліб Всеславич, з полоцької династії, виразник отже, інтересів білоруських, попустошив землю Турово-Пинську, волость одвіку київську, українську, за що Володимир Мономах у 1116 р. ходив з відплатним походом на Гліба Всеславича. Останній проте не вгамувався, попередженням Мономаховим злегковажив, – попустошив Полісся вдруге. Тоді Мономах сплюндрував Мінськ, у порушника статус-кво забрав отчину, а самого полонив до Києва, де той незабаром і помер.
На Полоцьк у 1127-28 рр. ходив Мстислав Володимирович – полоцьких князів за ті самі, з погляду Києва і Турова, провини полонено і заслано у Візантію, а князівство Полоцьке віддано під протекторат Ізяславу Мстиславичу, князю турівському (15).
Полочани тим не менше уперто трималися князів своєї династії, все виживали з Полоцька київських ставлеників. Через рішучу протидію Києва Полоцьку так і не поталанило об’єднати вчасно землі білоруські й утвердити над ними свою зверхність. В історії Білорусі цей момент можна уважати великою втратою. З початком занепаду Русі Полоцьк переживає також занепад, потім одним з перших потрапляє в залежність до Литви.
Адміністративно-політична карта Полісся на середину ХІІ ст. прибирає наступного вигляду. Побужжя з Берестям і Дорогичином (підляським) перебуває під домінацією князів володимирських (волинських), як земля, від дулібів і волинян, волинська. Князівство Турово-Пинське надалі залишається «волостю київською», можливо, як земля бодай на половину деревлянська.
Турово-Пинське князівство. Територія Турово-Пинського князівства Поліською розмежувальною лінією (ПРЛ) розтинається майже навпіл.
[7]
Цілком очевидно, що правобережна частина князівства з Туровом і Пинськом – це земля деревлянська і на захід від Горині волинська. За це промовляє подальший розвиток тут українства. Натомість лівобережжя Прип’яті належало, без сумніву, дреговичам, протобілоруському племені, «...взагалі не визначеному особливим політичним і культурним розвоєм» (16). Поділ Турово-Пинського князівства на українську і білоруську частини, перевага в ньому українських центрів Турова і Пинська спричинилася, як знаємо, до тривалої колотнечі між Києвом і Полоцьком.
Побутування легенди про заснування міста над Прип’яттю князем Туром («у літо... 980... Рогволод.. осів у Полоцьку, а Тур у Турові, з цього і турівці назвалися...») свідчить, як каже М. Грушевський, що тут пам’ятали про дорюриківських князів, але згадку про Тура український історик уважає етимологічним міфом. Справді, якщо Тур осів у Турові, то як тоді називався Турів до Тура? Реальне князівство Турово-Пинське народилося тоді, коли феодальній традиції улягаючи, Володимир Великий поділив державу між синами, і турівській уділ дістався Святополкові – «посади убо сего окаянного Святополка в Пинську в княженії».
Сидів Святополк у Турові й Пинську між 988 і 1015 роками. Після нього в уділі до середини ХІІ ст. володіють різні випадкові князі та князівські династії з київських відгалужень, від чого край дуже терпів, аж поки Туровом у 1157 р. не заволодів і не закріпився в ньому маловідомий князь Юрій Ярославич, з київських таки Ізяславичів. За активної допомоги населення випало йому витримати дві небезпечні облоги Турова військом інших претендентів. Нащадки Юрія Ярославовича, Юрійовичі, «князі пинстії і туровостії», згодом сидять мало не в кожному більшому місті краю.
Затиснуте між дужчими сусідами – Києвом, Володимиром, Черніговом, Полоцьком і, нарешті, Литвою князівство Турово-Пинське навіть у періоди відносної своєї сили й незалежності змушене було пристосовуватись і догоджати міцнішим опікунам. Впливи тут галицько-волинських Романовичів сягали так далеко, що думка про протекторат не здається перебільшенням.
У першій чверті ХІV ст. з послабленням Галицько-Волинської держави литовці витіснили Юрійовичів зі стольного на той час Пинська. Нащадки Юрійовичів перетворилися на службових князів на Волині, з них потім проросли відомі магнатські династії українських князів Острозьких, Несвицьких, Порицьких, Святополк-Четвертинських, Вишневецьких, Збаразьких-Корибутовичів.
Берестейська земля, тобто волость з містами Берестям і Дорогичином, під час першого поділу Русі на уділи, вчиненого Володимиром Великим, потрапила в межі Турово-Пинського князівства і разом з останнім належала до київських володінь. У розпалі феодального дроблення Волині Берестя і Дорогичин стають незалежними чи півзалежними від Володимира князівствами, тут сидять свої власні володарі Ярослав Ярополчич, Святополк, Мстислав Ізяславич, Василько Ярополчич. Спільно з Волинню земля Берестейська в 1199 р. стає однією з підвалин Галицько-Волинської держави.
[8]
Людність Полісся на відміну від окремих князівств Юрійовичів, ворохобників-автономістів, зацікавлена була в пануванні сильного Києва, здатного ефективно захищати окраїнні землі від іноземного «воювання».
За свідченням літописів і даних археології культура побуту і рівень господарства на Поліссі в добу Київської Русі, надто в центрах краю, не поступалися іншим провінціям. На розкопаному в Бересті городищі ХІІ ст. виявлено чимало промовистих речей, предметів ремесел, сільськогосподарського начиння, шахові фігури, гребінчик з виписаною азбукою.
Київська Русь, підпорядкувавши східних слов’ян, білорусів і росіян, справила на їх історичний розвиток значний вплив, забезпечила їм захист від зовнішньої небезпеки, передовсім з боку степу, а у випадку з Білоруссю – і з боку ятвягів і Литви. Саме поняття «східні слов’яни» витворилося завдяки пануванню Київської Русі на означеному просторі.
Занепад Київської Русі після періоду державної могутності, викликаний неконтрольованим процесом дроблення на уділи, зумовив трагічні наслідки татаро-монгольської навали, позначився негативно на подальшій долі українського народу, прирік на неуспіх об’єднавчу й оборонну політику Галицько-Волинської держави, призвів врешті-решт до втрати незалежності. В історичній пам’яті українського народу Київська Русь мислиться проте як найблискучіша доба, доба, великих можливостей і звершень. Саме так бачиться доробок Київської Русі з погляду Полісся.
ІІІ. Берестейщина в складі
Галицько-Волинської держави
Галицько-Волинська держава Романовичів, «королівство Руське», вилонившись з Київської Русі, продовжувала політику Києва, спрямовану на збирання українських земель та їх державну консолідацію. Невідкладної реалізації програми об’єднання вимагала насамперед безпека країни, усвідомлення причин занепаду Київської Русі. У справах зовнішніх на передньому плані стояли контрзаходи проти угорського і польського втручання, що помітно активізувалося після смерті в 1205 р. князя Романа. Монгольська навала з її руїною і силоміць накинутий режим залежності від золотоординських ханів з постійним грабежем і полоном забирали чи не всю снагу народу, держави і княжої адміністрації. Зволікання також не терпіли оборонні заходи проти безперервних литовських і ятвязьких наскоків. Заходи проти литовців і ятвягів мали першорядне значення насамперед для Полісся і Підляшшя, географічно з боку Литви дуже уразливих. Цим двом північним українським землям ще дошкуляли певний час агресивні дії рицарів-хрестоносців, поки Данило Галицький не зупинив їх розгромом у 1237-1238 рр. під Дорогичином над Бугом.
Земля Берестейська від слов’янських ще часів належала до Волині. Це аксіома. Турово-Пинське князівство після занепаду Києва переживало період удільної незалежності, доки не вбралася в силу Галицько-Волинська держава. Відтоді Пинськ, маючи номінально князівство, династію, військо, мусив у кожному конкретному випадку рахуватися з думкою протектора.
[9]
з Володимира. В операціях проти ятвягів і литовців галицько-волинське військо систематично і без попередження ходило по території Турово-Пинського князівства. Як помітив дослідник «...волинські князі дуже ретельно пильнували Берестя, Турів, Пинськ, добивалися влади над Галичиною і Поділлям, простягали свої претензії аж до Києва і Чернігова, але були цілком байдужими до значно ближчих Слуцька, Мінська або Полоцька» (17).
Загрожені з боку литовців і ятвягів, Полісся і Підляшшя зате відстанню, лісами і болотами краще були захищені від небезпеки періодичних татарських спустошень. Цю географічну перевагу й мав використати князь Данило Галицький, переносячи столицю своїх володінь до новозаснованого Холма. Завдяки цьому Полісся і Підляшшя стають тереном небувалого доти за інтенсивністю політичного та економічного життя. Тут виникають нові господарські та оборонні осередки. Звідси Данило Галицький та його спадкоємці намагаються чинити опір татарському наступові.
Опір татарам, намагання позбутися залежності від Золотої Орди ускладнювалися загарбницькими діями Угорщини, Польщі та Литви. Об’єднана Миндовгом Литва дедалі настирливіше зазіхає на українсько-руські землі (18). Наприкінці ХІІІ ст. литовські володіння включали в себе значну частину Білорусі. Літописи рясніють повідомленнями про литовське і ятвязьке «воювання», тобто здобичницькі напади: «повоєваша ятвязь около Берестя», «воєваша ятвязь Охоте і Бусовна», «біда бо бе в землі Володимерстій од воювання литовського і ятвязького». Для північно-західних українських земель литовці і ятвязьких ватаг вчасно знешкоджувались і відповідно карались. Про перемоги князя Романа над литовцями склалась навіть приказка, згадана у Стрийковського: «Ой Романе, Романе, лихом живеш – литвою ореш!». Через чисельність перемог над литовцями і ятвягами літописець навіть «не хотяхом писати». Ось кілька моментів.
У 1227–28 рр. коло Берестя розгромлено ятвязький загін Стегута Зібровича, вбитого воєводою волинським Шелвом.
На початку 1244 р. військо Данила Галицького перехопило литовський грабіжницький загін Рушковича коло Пинська і рогромило його. «І була радість велика в городі Пинську од перемоги Данила і Василька», – каже літописець з цього приводу (19).
У 1247 р. На Поліссі зазнав поразки литовський загін Лугвена. Цілковитий розгром спіткав загін Скомонда, який «був волхв і чаклун знаменитий, а бистрий був, як той звір, – пішо бо ходячи спустошив він землю Пинську й інші краї, та вбитий був нечестивий, і голова його настромлена була на кілку» (20).
У 1262 р. князь Василько оточив і розгромив литовський загін на озері в Неблі в Пинському князівстві.
Якось ятвяги звернулися до князя Володимира Васильковича з проханням продати їм зерна, бо в них неврожай і голод великий. Човни з зерном з Берестя ріками Бугом і Нарвою запливали в зону дій ятвягів, але
[10]
там уночі були пограбовані. Князь Володимир Василькович, зрозуміло, спорядив після цього проти ятвягів каральну експедицію (21).
В історії Полісся пам’ятають імена та вчинки визначних галицько-волинських воєвод, що захищали край від іноземних спустошень: Шелв – помер 1231 р. від ран, Степан Медушник, Яків Маркович, Желислав. У цьому ж ряді значиться воєвода берестейський Тит, «славний мужністю на війні і ловах». У 1280 р. на Берестейщину вдерся польський збройний загін, «взявши», тобто пограбувавши десять сіл. Утричі більший польський загін унаслідок рішучих дій воєводи Тита зазнав поразки. З цього приводу літописець каже: «...догнавши їх (поляків. – ВЛ), билися вони (берестяни. – ВЛ) з ними, і з Божої ласки побідили берестяни ляхів, і вбили їх вісімдесят, а інших полонили, а здобич їхню вернули назад і тоді повернулися вони в Берестій з честю» (22).
Для зміцнення північних, загрожених Литвою рубежів на Поліссі і Підляшші провадиться посилене оборонне будівництво, споруджуються нові і відбудовуються старі укріплення – в Бересті, Мельнику, Дорогичині, Більську. Засновано нове місто Кам’янець (23). До сьогодні в Кам’янці височить Біла вежа, збудована будівничим Олексою (24).
Галицько-Волинське князівство уособлюють імена його кращих князів – Романа Мстиславовича, Данила Галицького, Василька Романовича, Володимира Васильковича, Льва Даниловича. Викликає пошану гордість співця Митуси, інженерна вправність будівничого Олекси, історична ерудиція і патріотизм авторів Галицько-волинського літопису.
Як пряма і безпосередня спадкоємниця держави Київської Русі, Галицько-Волинська, наперекір украй несприятливим обставинам, до високого рівня розвинула київські традиції в матеріальній і духовній культурі. Свої і чужі джерела ведуть мову про заможні міста і села країни, про оздоблені довершеною архітектурою ремісничі і торгівельні центри.
Безперервна державна традиція, розвинуте феодальне господарство в парі з високим рівнем духовної культури ставлять на чергу питання і про незворотність процесу етнічного на території держави. Від Тиси до Щари, від Вепра до Дикого Поля русини чулися єдиним народом. У цьому багатоплановому процесі приймає участь і Полісся. У Галицько-волинському літописові Полісся трактується як інтегральна частина цього єдиного цілого, до якого вже тоді вживалася паралельна назва Україна: «Даниїлу же возвратившуся к домови і єха з братом, і прия Берестій, і Угровеськ, в Верещин, і Комов, і всю Україну» (25).
Привертає увагу низка паралелей в духовній і матеріальній культурі, в говірках на решті Карпат і Полісся, ніде в Україні поза ними не знайдених. Одним з пояснень цього явища може бути належність обох етнографічних зон упродовж тисячоліть до спільних державно-племінних організацій – неврів, антів-дулібів, «Волиняни», Київської Русі, Галицько-Волинського князівства (26)
[11]
IV. Під Литвою
Галицько-Волинське князівство, друга в історії України-Русі за значенням держава, особливо вагома в історичній долі Берестейщини, Холмщини і Підляшшя, занепало внаслідок дуже скомплікованих причин і наслідків – татарської навали, боярських смут, загарбницької політики Литви, Польщі й Угорщини, які не зазнали спустошень і руїни. По занепаді Галицько-Волинської держави більша частина українських земель дісталася Великому князівству Литовському, за винятком Буковини, Галичини і Закарпаття.
Уже в першій чверті ХIV ст., коли власне почалася литовська державна експансія в Україну (литовські розбійницькі напади тривали в ХІІ і ХІІІ ст.), характер князівства Литовського завдяки білорусам значною мірою був білоруським, що істотно зменшувало опір йому з боку українського населення. Почався литовський наступ в Україну з загарбання Полісся, тобто землі Берестейської та Турово-Пинської. Обставини відриву Берестейщини від Волині досі найповніше дослідив М. Грушевський, але історик признавався, що ті обставини для нього не всі й не зовсім зрозумілі.
Анексія Берестейщини, на думку М. Грушевського, відбулася чи то внаслідок війни між двома державами, Литвою і князівством Галицько-Волинським, про яку не збереглося відомостей, чи то внаслідок відторгнення тоді, коли Русь чулася настільки черговим татарським наїздом послабленою, що не спромоглася на протидію. Адже татарські набіги тривають один за одним, стинаючи під корінь намагання вистояти, зберегти незалежність і територію.
З 1318 р. берестейські воєводи вже не згадуються серед інших волинських воєвод. З цього приводу М. Грушевський міркує так: «Виразно звісток про се (дату приєднання Берестейсько-Дорогичинської землі до Литви. - ВЛ) в сучасних джерелах ми не маємо, але то важливий факт, що Берестейсько-Дорогичинська земля не належала до Любарта, значить, – була відірвана від Волині, мабуть скоріше, ніж Любарт її (Волинь. - ВЛ) дістав... Самі по собі ці звістки компіляторів (особливо Стрийковського) не багато значать, але взяті разом вони роблять певним (або майже певним), що дійсно Берестейсько-Дорогичинська земля була прилучена до великого князівства Литовського ще перед прилученням до нього Волині. Чи ще за Витеня, як каже «Начало», чи вже за Гедимина, годі сказати; але в кожнім разі мабуть ще перед приходом на володимирський стіл Юрія-Болеслава (котрого бачимо, ніби союзником Гедимина), Берестейсько-Дорогичинська земля була вже від Волині відірвана очевидно силоміць, оружною рукою» (27).
З’ясовано проте, що взимку 1315-16 рр., тобто ще за життя свого брата, великого князя литовського Витеня, Гедимин очолював литовське військо в поході на територію Галицько-Волинської держави. Похід закінчився загарбанням частини землі Берестейської. У цій оборонній війні загинув якийсь український князь Володимир. Того ж року галицько-волинські князі Лев і Андрій Юрійовичі поновили союз з Тевтонським орденом
[12]
«проти всіх ворогів», тобто, очевидно, насамперед проти Литви в зв’язку з анексією Берестейщини. Подальші події – напад на Русь зміцнілої за хана Узбека Золотої Орди, трагічна загибель князів Лева й Андрія в 1323 р., польсько-угорське втручання, слабість Юрія-Болеслава ІІ призвели до того, що в 1235 р. Турово-Пинська земля і земля Берестейська остаточно закріплюються за Литвою (28). У сорокових роках ХIV ст. в Бересті княжить литовець Кейстут, у Пинську – Наримунт-Гліб, на Волині – Любарт.
Велике князівство Литовське, опанувавши в 20-х рр. ХIV ст. Берестейщину, застало тут не безлюдну пустелю, а компактно оселену й навічно вкорінену тубільну народність – ту саму, що на південь від Вигонівського озера й Прип’яті замешкувала всю Україну-Русь по Чорне море і Карпати.
Буття українського народу Берестейщини під владою Великого князівства Литовського триває за тими ж фундаментальними закономірностями, що були чинними на всій підлеглій Литві українській території. Гальмувати ці закономірності чи змінювати їх на користь закономірностей литовських чи, скажімо, білоруських, у князівства великого не було ні спромоги, ні потреб. Але окремі нівеляційні спроби щодо українських земель усе ж чинилися на користь перш за все, розуміється, Литви, а не Білорусі – інакше, наприклад, не назвеш адміністративне приєднання Берестейщини після скасування інституту князівств до Троцького, а не до Волинського воєводства. Це був початок литовського політиканства навколо Берестейщини, яке увійде в традицію Варшави та Мінська і доживе до сьогодні.
Більш-менш масову появу на Берестейщині білорусів слід виводити від окупації краю Литвою, в якій білоруси на той час складали собою демографічну більшість, яка проте не відповідала ролі білорусів у політичному житті князівства великого – погоду в ньому далі робили саме литовські феодали на чолі з великим князем. І вони дбали передовсім про інтереси литовські, а не білоруські. До того ж Берестейщина не чулася самотньою – з нею разом під Литвою перебувала більшість українських земель. Щоправда, у Великому князівстві Литовському до кінця ХVІ ст. переважав білоруський культурний вплив, але на Берестейщині, як і на всій Україні, мало місце виключне панування культури місцевої, української. Взагалі з культурними впливами справа виглядала не зовсім так, як це зображається в сучасних білоруських популярних журналах. Наприклад, грамоти литовських князів Свидригайла, Жегимонта, Кейстута, Наримунтовичів написано тодішньою руською мовою, під якою мається на увазі щодо Білорусі і Литви мова старобілоруська. Але в мові згаданих князів разом з назвою українські елементи деколи переважають. Щобільше, в ряді грамот дається знати потужний шар поліських діалектизмів, що дало підставу видавцям цих грамот умістити їх в окремій рубриці під назвою «Грамоти Західного Полісся» (29).
Для України пріоритетною проблемою в ХІV-ХVІ ст. була оборона проти татар, спочатку золотоординських, потім кримських. Але саме в цьому болючому питанні уряд Великого князівства Литовського виявляв непослідовність, поводився вузько егоїстично. Тільки князювання Витовта
[13]
являє собою виняток зі згаданого правила – князь Витовт провадив тверду антитатарську політику. Завдяки його рішучим заходам володіння князівства великого досягли берегів Чорного моря. Згодом унаслідок загострення відносин з Тевтонським орденом та Великим князівством Московським увага до оброни України зменшувалася, падала до нуля. Позбавлена суверенітету і захисту Україна залишалася на одинці зі степом, що коштувало їй сотень тисяч полонених і убитих.
Окрім того, прийнявши католицизм, литовська магнатерія низкою урядових декретів обмежує релігійні і політичні права православних українців (і білорусів також), що в українців викликало почуття протесту і вилилось у збройні виступи – повстання Свидригайла і Глинського.
З утворенням у 1566 р. воєводства Берестейського відбувалося адміністративне об’єднання Берестейської і Пинської земель у межах одного воєводства. Північна межа воєводства Берестейського проведена була по ПРЛ. Тривале існування воєводства Берестейського для його українського населення мало певні позитивні наслідки. За національною ознакою людності, за мовою, за історичною традицією й економічними зв’язками воєводство Берестейське наскрізь було українським. Зрозуміло, магнатсько-шляхетська верхівка в’язалась становою пуповиною з Вільнюсом і Варшавою, чулася з ними у всіх сферах життя солідарною. Та все ж у воєводстві внаслідок згаданих чинників витворився і пожиточно діяв аж до 1795 р. своєрідний етнічний мікроклімат, сприятливий для поліського українства.
Тим часом як тутешні великі і середні пани на догоду становим інтересам усе частіше стають правовірними литвинами, обивателями Великого князівства Литовського – Войни, Лісовські, Орди, Костюшки, Потії, «литвини грецької віри і руської мови», безоглядно польщені і католичені, – простий народ, селяни, містяни, дрібна шляхта не перестають трактувати Литву як іноземного та ще й «поганого» узурпатора й чинити йому посильний спротив. Як народ Полісся трактував через століття Литву, дає в якійсь мірі уявлення весільна пісня, в якій сватів умисне ображається «литвою». В інших українських землях сватів ображається татарами, розбійниками, опришками, на Поліссі «литвою», тобто литовцями.
Наїхала Литва –
Буде з нею битва!
Будемо воювати –
Марієчки не давати!
Тільки смертельна загроза з боку татар зменшує і зводить урешті спротив Литві нанівець. З виникненням січової козаччини український народ свої оборонні й визвольні сподівання пов’язує тільки з нею.
Феодальна верхівка Великого князівства Литовського півтораста років терпіла культурну гегемонію руського (білоруського і українського) населення. Цей руський вплив на литовські справи іноді сягав так далеко, що за ним здебільшого не видно було власне Литви (30).
Після Люблинської унії Велике князівство Литовське стало жертвою добровільної, можна сказати, полонізації, не допомогли автономістичні
[14]
постулати Литовських статутів. Перед зростаючою небезпекою Москви та прагненням литовської шляхти зрівнятися у привілеях з коронними братами Вільнюс форсовано йшов зближенням з Варшавою, капітулюючи перед польським великодержавництвом. Наслідки відомі.
У люблинському унійному процесі несподівано для договірних сторін, Польщі і Великого князівства Литовського, але закономірно з погляду українського історичного процесу, вийшло на яв питання Берестейщини, і поставила його на порядок денний третя неофіційна сторона переговорів – українська, як самими берестейцями, що кількома наїздами побували в Люблині з клопотанням про возз’єднання краю з рештою українських земель, що переходили тоді під Польщу, так і делегацію Волині, котра поставила питання руба (з заяви члена волинської делегації Г. Бокія): «Земля Берестейська з містами Берестям, Кобринем і Пинськом аж по Ясельду, подібно як і Київ, є землею українською» (31). Та легкість, з якою українські землі перейшли з-під великого князівства під Корону, вказує на те, яким великим в Україні було розчарування в литовському пануванні.
Велике князівство Литовське остаточно занепало разом із занепадом Речі Посполитої. Якщо в ХІV-ХV ст. князівство відіграло позитивну роль у стримуванні татарської агресії, хоча Україні самого стримування, зрозуміло, було замало – потрібні були рішучіші антитатарські заходи, то існування Великого князівства Литовського в тому вигляді, який воно мало в ХVІІ- ХVІІІ ст., не виправдовувалося інтересами ні білоруського, ні навіть литовського народів, а інтересам українців князівство велике було вульгарно ворожим. Позбавлене політичної незалежності та етнічної основи, наскрізь сполонізоване князівство перестало існувати напередодні краху самої Речі Посполитої – князівство вже знехтували автори польської конституції 1791 р. Серед «народу-шляхти» факт скасування князівства поляками не викликав жодної реакції: панство Литви і Білорусі (Берестейщини також) остаточно сполонізувалося і не мислило свого існування без Польщі.
Сумною гальванізацією антиукраїнських традицій по Великому князівству Литовському можна вважати прилучення Берестейщини в 1939 р. з волі Сталіна до БССР та підозрілу живучість в офіційному вжитку анахронічних прикладок «литовський» до назв кількох поліських міст та й до цілого краю в штучному сполученні «Брест-литовське воєводство».
Для польського великодержавного шовінізму історична Литва, під якою розуміється передовсім Білорусь від Гродна до Смоленська, а етнічній Литві відводиться роль Ковенщини, – є дуже любою і зручною. Цим власне можна пояснити живучість цього історичного поняття, підживленого поетичним литовством А. Міцкевича, у польські свідомості.
По-своєму тлумачиться історична Литва частиною білоруських публіцистів. Литва, Велике князівство Литовське з його великими і малими княжатами, з його славним і безславним минулим має належати, виявляється, тільки Білорусі. Етнічній Литві, Жемайтії по-їхньому, категорично відмовляється в праві на спадщину по Великому князівстві Литовському. Відмовляється таке право й Україні, хоча українська
[15]
сторона, рішуче відмовляючись своє національне походження й характер своєї національності пов’язувати з існуванням Великого князівства Литовського, намаганнями своїх летуаністів лише ідентифікує вплив українсько-руського права на право князівства та наявність у руській мові Литовської метрики та статутів численних українізмів, відсотково настільки численних, що є підстави деколи говорити про українську мову актових матеріалів (32).
Я так чимало місця приділив розглядові історії Великого князівства Литовського не тому, що переоцінюю його значення в історії Берестейщини, а з уваги на те, що востаннє білоруські шовіністи свої намагання денаціоналізувати Берестейщину здебільшого обґрунтовують спотвореною історією Великого князівства Литовського, спекулюють нею. В історії Берестейщини Велике князівство Литовське не заслуговує, на мою думку, на добре тихе слово. Зазнавши цілковитої полонізації, воно й було слухняним її знаряддям на українських землях.
V. Хмельниччина на Берестейщині
Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького і всієї України, обізнаний був добре з ситуацією на Поліссі. Він звертався з універсалами до воєводства Берестейського. Стражі безпеки Великого князівства Литовського знайшли в Бересті під час арешту полковника Думинського кілька листів від українського гетьмана. Б. Хмельницький обговорював події в Пинську в листах до російського царя, до литовського канцлера Сапіги. Відтак у 1657 р. Б. Хмельницький укладав і підписував «рукою власною» спеціальний «Універсал про підтвердження прав пинської шляхти» з нагоди возз’єднання Пинського повіту з Українською козацькою державою та створення в її складі Пинсько-турівського козацького полку – назва полку свідчить, що його творці добре знали історію краю (33). Об’єктом повсякчасної уваги гетьмана було Велике князівство Литовське, тобто Литва і Білорусь. Князівство в’язалося з Україною багатьма добрими і лихими стосунками.
У ставленні до України та до українського визвольного руху в керманичів князівства виробилися свої традиції. Панство князівства не без допомоги польських феодалів придушило виступи Свидригайла в 1430-1440 рр., на котрого зробило ставку українське і білоруське громадянство. Досить було військові князя Глинського з’явитись на території Білорусі, як проти нього об’єдналися всі магнати, навіть українські. Або варто було Наливайкові прийти в ту ж Білорусь, як об’єднана страхом литовська і білоруська магнатерія одразу вдалася до рішучих контрзаходів, щоб витіснити Наливайка з Білорусі. Але зовсім на іншу ситуацію заносилося в добу Хмельницького.
Головні сили українського війська рухалися в 1648 р. по лінії Жовті Води-Корсунь-Пилявці-Львів-Замостя. У південному і північному напрямках від цієї лінії починалися маршрути рейдів окремих козацьких загонів, відряджених на допомогу селянським і міським повстанцям. Козацькі загони прочісували всю українську територію, а на півночі
[16]
перетнули офіційну межу Великого князівства Литовського, переправилися через Прип’ять і глибоко вклинились у Білорусь.
Поява козаків сприймалася як сигнал для загального виступу, для покозачення. На місцях руйнувалися старі суспільно-політичні та адміністративні заклади, на їх руїнах спонтанно виникали нові, козацькі, засновані на засадах козацької демократії, навіть у Білорусі.
Полісся вирувало. Воєводство Берестейське, умовами Люблинської унії 1569 р. вдруге приневолено терпіти над собою зверхність Великого князівства Литовського, тільки й чекало нагоди, аби з ним поквитатись. На Поліссі особливо лютувала польська католицька реакція. Саме Берестя уважалося в тодішній українській громадській думці колискою релігійного розколу, до певної міри його символом. Досить згадати А. Боболю, польського фанатика-єзуїта, некликаного місіонера католицизму, щоб уявити місцеву атмосферу в переддень повстання (34).
Відколи Військо Запорізьке стало на чолі змагань українського народу за волю і вольності, поліщуки чулися гарячими прибічниками козацтва. У козацьких реєстрах бачимо чимало поліщуків. Зокрема в реєстрі від 1581 р. серед козаків, учасників Лівонської війни, значиться десятки прізвищ з усіх більших населених пунктів воєводства Берестейського. Усі рекорди побило село Машковичі, тепер Березівський район, – виставило до Війська Запорізького низового 21 козака (35). Перше велике селянсько-козацьке повстання проти шляхетської Речі Посполитої знане за прізвищем його керівника – козацького гетьмана К. Косинського, уродженця Берестейщини (36).
Як тільки невеликий козацький загін у вересні 1648 р. з’явився в околицях Берестя, місто повстало. За лічені години з міста було вигнано шляхетську владу, проголошено приєднання воєводства Берестейського до Української козацької держави Б. Хмельницького. Жорстокі бої навколо Берестя тривали до січня 1649 р. Литовському гетьманові Я. Радзивіллові врешті вдалося захопити місто й піддати його нечуваній руйнації з жорстокістю іноземця. Берестяни виявили тоді високі зразки патріотизму, – оточені регулярними, краще озброєним військом польсько-литовським, вони мужньо боронилися. Серед жертв, страчених у Бересті без суду і закону Радзивіллом, був і Афанасій Филипович, настоятель Семионівського монастиря, український письменник і палкий патріот (37). А. Филиповичу закинули таємне спілкування з козаками й підготовку повстання і після нелюдських тортур розстріляли.
За прикладом Берестя пішли всі міста і села Поліського краю. Повсталий у жовтні 1648 р. Пинськ боронився проти польсько-литовського війська три доби, завдавши Радзивіллові відчутних втрат. Повстале місто штурмувалося за всіма правилами тодішньої облогової стратегії. Повставав Турів, Янів, Кобринь. Воєводство Берестейське словами і ділами демонструвало національні і релігійні симпатії й антипатії. Збройними виступами в Бересті, Пинську, Турові, всіх весях і містах поліщуки голосували за військо Запорізьке, за козацькі вільності, за Богдана Хмельницького і кров’ю кращих своїх синів заступили дорогу Радзивіллові вглиб України (38).
[17]
У питаннях воєводства Берестейського гетьманський уряд у Чигирині мав досить кваліфікованих і компетентних порадників. Поруч з Б. Хмельницьким аж до героїчної загибелі під Лоєвом 31 липня 1649 р. перебуває славний син Берестейщини, національний герой України наказний гетьман Михайло Кричевський.
З Берестейщиною пов’язаний був полковник Війська Запорізького Думинський. За завданням гетьмана Думинський таємно орудує в окупованому після повстання Бересті, засновує підпільну повстанську мережу, закликає людність не припиняти змагань за волю. Арешт улітку 1651 р. й, очевидно, страта урвали патріотичну діяльність Думинського в Бересті (39).
Близько до Б. Хмельницького стояла родина поліських шляхтичів Стеткевичів. Богдан Стеткевич, каштелян новгородський, знаний на Поліссі як «оборонець Русі», як лідер православної партії. Син його Михайло, «людина вимовою і дотепом велика», одразу ж стає на боці повстання, за що з наказу короля позбавляється спадкових маєтностей на Поліссі. І нарешті дочка Богданова Олена Стеткевич, як і брат Михайло, – на боці повсталого народу, дружина гетьмана І. Виговського.
Непересічні свої здібності віддав козацькій Україні ще один син Полісся – митрополит київський Й. Нелюбович-Тукальський. Відомо п’ять демаршів Б.Хмельницького на захист майбутнього митрополита, переслідуваного католицькою реакцією.
Вершиною визвольних подій на Поліссі було утворення Пинсько-турівського козацького полку. Першим пинським полковником уважається А. Небаба – загинув у жовтні 1648 р., обороняючи Пинськ. Відтак полковий статус Полісся поновлено в 1650 р. в Давид-Городку, полковником проголошено місцевого війта І. Богдашевича. Згодом полковником пинсько-турівським призначено К. Виговського. Полк проіснував два роки, приймав участь у всіх тодішніх військових виправах проти поляків і татар.
VІ. Школа. Освіта. Культура. Мистецтво. Література
Школа і освіта. У добу Київської Русі і князівства Галицько-Волинського на Поліссі простежуються зародки освітньої практики. Відомі школи в Києві в часи Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Відомо також про навчання в княжому Турові – єпископ і письменник Кирило Турівський в дитинстві пройшов курс навчання в рідному місті, бо вирушаючи до Києва, мав, як сам казав, уже деякі знання. Школи, зрозуміло, могли діяти при більших монастирях, зокрема на Поліссі – при Борисоглібському в Турові, Ліщинському в Пинську та Семеонівському в Бересті.
Розкопки в Пинську виявили цікаві сліди письменності ХІ-ХІІІ ст. Це два написи на керамічних уламках: «Ярополче вино» та «Настасино пряслице». На городищі ХІІ ст. в Бересті знайдено гребінчик з виписаним на ньому кириличним алфавітом – свідчення досить глибокого проникнення освіти в побут. Але про рівень освіти в середньовічній Україні-
[18]
Русі найкраще свідчать літописи, унікальне явище нашої історії і культури.
Серед київських князів стрічаються, крім полководців і дипломатів, також поліглоти і письменники. Цікаве «Повчання» своїм дітям залишив зокрема Володимир Мономах. Усі галицько-волинські князі знані своєю освітою. Про одного з них, Володимира Васильковича, літопис пише як про філософа-любомудра та завзятого книжника, власника великої бібліотеки. При дворі цього князя ріс і виховувався молодий княжич з Пинська Демид Володимирович, чернече ім’я Давид. Цього Демида Володимировича востаннє запідозрено, хоча й без прямих на те доказів, в авторстві поліських матеріалів у Галицько-волинському літописові. Ба більше. Чернець Давид, опинившись у Новгороді на Волхові, де його незабаром висвячено на єпископа, власноручно переписав в 1307 р. «Апостола» (псковського – за місцевим знаходженням), знаменитого своєю післямовою з великою цитатою зі «Слова о полку Ігоревім» (40).
З утратою незалежності потяг до освіти не зменшується. Брак власних шкіл, про які литовські князі і польські королі, певна річ, не дбали, змушує молодь України йти на навчання до високих шкіл європейських. З-поміж сотень шукачів знання на заході троє уславилися на віки: білорус Ф. Скорина, перекладач і видавець білоруської біблії, і два українці – Ю. Котермак-Дрогобич, доктор медицини і філософії, та І. Ужевич, автор українських граматик. Відомо кілька берестейців, що вчилися в Ягелонському університеті в Кракові: Михайло, син Матвія, з Пинська, закінчив університет 1467 р.; Матвій з Берестя, бакалавр Ягелонського університету на 1470 р.; Варфоломій з Берестя, студент у тому ж університеті на 1470 р. (41). Заносило поліщуків і в таку навчальну установу, знану у Європі, як Падуанський університет, – в 1592 р. тут навчався студент Фелікс Кобринський та два українські князі – брати Криштоф і Юрій Збаразькі-Корибутовичі, родовід яких в’язався з пинськими князями Юрійовичами і які тому очевидно, виявляли постійний інтерес до Полісся. Обидва студенти – князі не тільки слухали лекції Г. Галілея, але й дружили з відомими ученими, листувалися з ними (42).
На короткий час у середині ХVІ ст. Берестя стає центром видавничої діяльності польсько-литовських протестантів. Заснована в місті друкарня випустила понад 40 польськомовних публікацій, здебільшого антикатолицьких, в тому числі Біблію. Протестанська акція на Поліссі свідомо уникала зв’язків з місцевими проблемами, незабаром тому спопеліла у вогні контрреформації.
Доведення прав, релігійних і національних, перед агресивним фронтом католицьких зазіхань вимагало вагомих аргументів з теології та історії. Потрібні аргументи могла дати ґрунтовна освіта і наука, а вони не могли функціонувати без відповідно організованої і фінансованої школи. Найперше до закладання шкіл від середини ХVІ ст. вдалися самодіяльні церковні братства, патріотичні об’єднання українських і білоруських міщан і шляхти. На противагу школам католицьким, єзуїтським, подекуди випереджуючи їх за часом відкриття, повстають одна за одною в більших
[19]
містах України так звані братські школи, які дуже прислужилися українському народові.
Перед вела школа при Успенському братстві у Львові. Її програма і методи навчання помітно вплинули на всі інші братські школи. Згодом зросла на силі Києво-Могилянська школа.
Процес організації шкільництва не оминув Полісся. У Турові і Давид-Городку в 1572 р. уфундував початкові школи князь К. Острозький. Відкриття братської школи в Бересті передбачалося виклопотаним берестянами королівським універсалом з 1591 р. про заснування самого братства. В універсалі сказано: «А для науки дітей народу християнського всякого стану... дозволяємо їм (берестейським братчикам. – ВЛ) міти школу греческого, польського і руского язика і людей в тих школах ховати духовного і свіцького стану...» (43).
Берестейські братчики взорувалися досвідом і порадами львів’ян, від яких берестяни одержали детальну навчальну програму (44). Спосіб викладання в братських школах, подібно як і в єзуїтських колегіумах, мав характер переважно схоластичний. Викладалася в братських школах філософія, риторика, геометрія, астрономія, поетика, навіть музика. При тому до обсягу, скажімо, курсу філософії чи риторики належали відомості деколи енциклопедичного засягу. Для українців братські школи мали ту очевидну перевагу над школами польськими єзуїтськими, що в них прищеплювалася учням повага до всього рідного – релігії, землі, мови, а це в умовах Речі Посполитої для українців мало неабияке значення. На Поліссі такі непересічні особистості, як Л. Карпович, А. Филипович, М. Кричевський, Б., М. і Ю. Стеткевичі й десятки інших, менш відомих, пройшли початковий курс навчання в братських школах Берестя і Пинська.
Щодо згаданих у королівському універсалі людей учених, здатних викладати передбачені програмою предмети, то Берестя не було залишене на поталу скруті. Через рік після заснування Микільської школи викладає в ній відомий мовознавець Л. Зизаній, автор першого українського словника та граматики «Наука ку читанню і розумінню письма словенського», виданих роком пізніше у Вільнюсі.
26. VІ. 1597 р. І. Потій, берестянин, єпископ володимирсько-берестейський, людина освічена і з літературним талантом, автор барокової полемічної прози, але надто заангажований в унійні справі, в церковних справах взагалі, відбирає в православних берестян церкву св. Миколая, де мало осідок Микільське братство, притулок і школа. Православних школярів розігнано, залишилося кілька чоловік, чиї батьки на той час пристали до унії.
Православна школа на тому не припинила праці, пішла в підпілля, щойно в 1641 р. король Владислав ІV, керуючись власними політичними розрахунками, зласкавився послабити релігійно-національний тиск на українців. Православним берестянам повернуто церкву Різдва Пресвятої Богородиці (Коляди Богородиці) з правом закладати при ній нове братство і відповідно школу. Повернуто православним також монастир св. Стовпника, настоятелем якого на вимогу берестян стає А. Филипович, чернець, патріот, автор віршів і відомого «Діаріуша».
[20]
Після придушення протестантського руху в Речі Посполитій настає на початку ХVІІ ст. так званий єзуїтський ренесанс. За сприянням Сапіг, польсько-білоруських магнатів, власників значних маєтностей на Берестейщині, єзуїти з’являються в Бересті в 1609 р. Майно єзуїтських осередків зростало за рахунок відібраних у православних монастирів статків, також за рахунок щедрих фундацій окремих прихильників католицизму з числа місцевих магнатів і шляхти. Через п’ять років єзуїти закладають у Бересті колегіум, середньоосвітній навчальний заклад, покликаний відтепер католичити і полонізувати місцеву, перш за все шляхетську молодь, протиставлятись освітнім заходам місцевого населення. Вихованцям єзуїтських колегіумів прищеплюється нетерпимість до всього тутешнього, православного, українського. У 1644 р. учні колегіуму, діти шляхетних перевертнів, вчинили не без відома вельможних батьків міста розбишацький напад на Колядну братську школу в Бересті, били і знущалися з її учнів та вчителів. Про спровокований бешкет було складено протестацію на ім’я короля. Єзуїтський колегіум у Бересті дожив до кінця Речі Посполитої, тобто до 1795 р., коли місто захопили росіяни. В його стінах в свій час здобували освіту К. Лищинський, Т. Костюшко, Ю. Немцевич, М. Карпович.
Насильницьке відбирання католиками церков і монастирів викликало патріотичну реакцію серед православної шляхти, яка на своїх землях засновувала нові монастирі і запрошувала до них ченців-вигнанців. Так у 1608 р. Г. Володкевич з маєтку Новий Двір уфундував новий монастир. Року 1613 Раїна Гарабурда з метою відшкодування втраченого Ліщинського монастиря заснувала на своїй юридиці в Пинську православний Богоявленський чоловічий монастир. Аполонія Война з Коптів заснувала на своїй дідизні в Куп’ятичах коло Пинська в 1628 р. Введенський чоловічий монастир, в якому в різний час відбували послух відомі ченці-письменники А . Филипович, І. Денисович, І. Галятовський, Л. Баранович.
Спудеї та викладачі берестейської та пинської школи не стояли осторонь подій 1648-1660 рр. Так що полкова і сотенні канцелярії Пинсько-турівського козацького полку не знали нестачі в писарях і канцеляристах.
З настанням руїни єзуїти пішли в контрнаступ, трактуючи братства і братські школи на рівні Запорізької Січі.
На початку 60-х рр. ХVІІ ст. у пинській братській школі навчалося щороку близько 300 учнів, які успішно протистояли учням єзуїтського колегіуму не тільки у вуличних сутичках, але й у знаннях. Таке суперництво, зрозуміло, розходилось внівець з претензіями отців єзуїтів на монополію у справах освітніх.
Соціально-політична ситуація в ті роки закроювалася так, що для утвердження у воєводстві Берестейському влади Великого князівства Литовського і Речі Посполитої потрібно було військо і немале. Після короткочасної козацької волі в часи Хмельницького Полісся не схильне було коритися можновладцям. На всі рецидиви шляхетської сваволі реакція з боку селян і містян була однозначна – спровадження на місце подій повстанських загонів, яким шляхетська адміністрація не завжди могла дати раду. Протягом 1658-60 рр. наводить жах на поліську шляхту загін
[21]
козацького полковника Василевича. Трохи пізніше болотними літниками ходив загін Кургана (45). Майже на десять років – 1670-78 рр. – розтягнулася кривава конфесійна колотнеча в с. Плотниця в Пинському повіті з убивствами і стратами.
У непокірливості народу і частих заворушеннях єзуїти, ідейні натхненники відродженої після Хмельниччини Речі Посполитої, звинувачують братську школу, незмінного постачальника поневоленому суспільству свідомих освічених активістів. Над школою в Пинську густо захмарилось.
Братська школа в Пинську була розгромлена з застосуванням насильства. Перш за все прогнано за межі міста викладачів – силоміць попереодягувано в блазенські шати і вигнано за межі міста. Розігнано кількасот учнів. Частину з них, шляхетського, певно, походження, зачислено до колегіуму.
Та найдикішу оргію влаштували погромники ім’ям католицизму і Речі Посполитої над бібліотекою братської школи. Грубі фоліанти, друковані і рукописні, абияк накидали на вози й упродовж дня возили вулицями міста, ганьбили, рвали, топтали, плювали. Надвечір вивезли за місто на Королинське болото, куди вивозили сміття, і за участю катів сотні томів людської, спеціально нашої української мудрості спалено на вогні «яко науку диявольську». Діялося це 21. ХІ. 1665 р. у м. Пинську. Відтоді на Поліссі на понад століття запанувало єзуїтське середньовіччя в його найгіршому варіанті (46).
Братство пинське на тому не скапітулювало, не припинило організаторську працю. Як і попереднього разу, на початку унії, братська школа пішла у підпілля. Спрагла до рідної науки молодь Полісся йде тепер до Києва в Могилянську школу, в школи Гетьманщини, на Січ, нарешті.
У контексті культурно-освітньої ситуації у воєводстві Берестейському останньої чверті ХVІІ ст. цікавою уявляється наукова, просвітницька і суспільна діяльність Казимира Лищинського. Після закінчення Берестейського колегіуму продовжував навчання у Віленській духовній академії, у школах Львова, Кракова, Варшави – був, отже, людиною всебічно освіченою. Служив у війську. Повернувшись до Берестя, суміщає посаду берестейського підсудка з викладанням у власній школі, створення і утримання якої, треба думати, вимагало жертовності і мужності. К. Лищинський – автор філософського трактату «Нонекзістенція Деі», за котрий наклав головою у Варшаві від рук ката. З трактату вцілілло кілька фрагментів. Перебував Лищинський під впливом античної філософії та ідей європейського відродження, в тому числі Спінози.
Чинячи посильний опір полонізації і насильницькому покатоличенню, пинські братчики не припиняли суспільної діяльності. Вони вписали в 1668 р. до гродських книг міста з усіма належними формальностями повний текст статуту львівського Успенського братства «для вшелякої потреби і згуби».
Братська школа під ударами католицьких фанатиків то завмирала, то знову оживала. Майже через сторіччя, вже Річ Посполита хилилася до
[22]
занепаду, знову спливають на поверхню факти з руською школою в Пинську. Єзуїти пинські в 1746 р. доносять королівському генералові, що при Богоявленському братському монастирі незаконно, мовляв, діє "схизматицька" школа. Єзуїти патріотично вимагали від генерала втрутитись і знейтралізувати оте вогнище антипольськості і гайдамацтва. Генерал з відповідним почтом з’являється в монастир, влаштовує перевірку і допит. Грізним представникам влади настоятель монастиря (Ф. Яворський) спокійно пояснив, що власне ніякої школи нема – до монастиря вчащають юнаки з міста для навчання латини, руської і польської мов (47).
Мистецтво. Відома схильність українців до мистецтва, ужиткового зокрема, як вияв високого рівня пізнавальної спроможності простежується чи не від трипільських ще предків, примітивне, на перший погляд, мистецтво котрих привертає увагу глибиною художніх узагальнень. Пізніше мистецькі починання на землях України-Русі розвиваються під потужним впливом античного світу за посередництвом грецьких колоній на півночі Чорного моря. Результатом цього впливу є скіфське мистецтво. Згодом мистецтво наших земель щедро черпає з надбань християнської культури в першу чергу Візантії. На цьому ґрунті витворюється власна оригінальна культура – культура Київської Русі, самобутня гілка культури світової.
Від Київської Русі народ наш успадкував разом з високим рівнем розуміння мистецьких вартостей, художнім смаком та постійним попитом на прекрасне, поважні мистецькі надбання. Це передовсім монументальні споруди Києва, Чернігова, Галича, Володимира. Це унікальні мозаїки, фрески, ікони, літописні мініатюри, вироби з каменю, з дерева, з заліза. Це ткацтво, вишивання, гаптування тощо.
Мистецький доробок Полісся в порівнянні загальнонаціональному не виграє яскравими барвами чи формами ліній. Проте він самобутній і не менш глибокий у спробах осмислення світу людини і природи. Дослідники вичитують на поліських килимах і в поліській вишиванці досконалі з художнього погляду символи минулого.
Заангажованість поліських традицій національним мистецтвом, зокрема мистецтвом Волині, наявність білоруських аналогій не зменшили і не затерли їх регіональних властивостей.
На Поліссі не збереглося монументальних споруд часів Київської Русі. Збереглися з часів Галицько-Волинської держави Біла Вежа, пам’ятка волинської оборонної архітектури (будівничий Олекса). Біла Вежа досі височіє в Кам’янці, наче символ незабутнього минулого. Найдавніші споруди і пам’ятки давнього Берестя зруйновано по-чужинському царською вояччиною під час будівництва фортеці.
До найстаріших дерев’яних церков Полісся належить Микитинська церква (1430 р.) в с. Здітове, Жабинківський район. Микитинська церква чимало разів перебудовувалась, але не втратила стрункості і легкості форм. Приблизно тоді ж зведений латинський костел в с. Чорнавчиці в Берестейському районі є зразком оборонної замкової архітектури, це немов окупаційна фортеця на чужій території, завжди готова прихистити загарбників у разі небезпеки.
[23]
З жанрів живопису на Поліссі найкраще представлена іконографія, яка стояла до навколишньої дійсності найближче. У ХVІ ст. відбувався помітний злам, пов’язаний з перемогою в мистецтві відродженневих тенденцій. На шкоду канонічним умовностям, «візантійству», стає більш реалістичним рисунок, наближається до живого типажу, посилюється індивідуалізація образів. Улюблені теми поліських ікон – Богородиця, Юрій Переможець, св. Миколай втілювали гуманістичні ідеали суспільства, відображали етнічні типи і смаки.
З поліських ікон найдовершеніші і найстаріші ікони з ХVІ ст., передовсім «Богоматір Одигитрія Смоленська» з церкви с. Дубенець, Столинський район. У цьому ряді «Богоматір Одигитрія Єрусалимська» з Пинська. У названих іконах ще виразно проступають староруські київські малярські впливи. Та вже в іконах з Малорити «Пробудження» (1648), «Покров» (1649), «Успіння» (1650) знайшли вияв найновіші малярські уявлення, співзвучні бурхливим тодішнім подіям. До цієї категорії ікон треба віднести «Параскеву з житієм» (1659) з с. Бездіж, Дорогичинський район.
У ХVІ ст. в Бересті знаним був маляр Андрій, у Пинську – Новоша і Новошич, які розмальовували палац князя Ф. Ярославича. Відродженневі впливи помітно на різьбах на дереві пинянина Ананії (48).
Література. Турівське євангеліє, знайдено в Турові, – єдина рукописна книга з ХІ ст. (зберігається в бібліотеці АН Литви у Вільнюсі). Дарчі написи рукою князя К. І. Острозького під 1508 і 1513 рр. дають підставу зачислити євангеліє до пам’яток волинських, чи вірніше полісько-волинських.
З Поліссям пов’язана монументальна фігура письменника-єпископа Кирила Турівського (рік народження невідомий – помер 1182 р.), автора численних слів, повчань, послань. К. Турівський – «...найславніша особа, яку взагалі дала давній руській історії Турово-Пинська земля» (М. Грушевський). К. Турівському належить відома бібліофільська сентенція: «Солодко бо медвенний сот і добро сахар, обоєго же добреє книгий розум: сія убо суть сокровища вічния жизни».
Деякі місця Галицько-волинського літопису з мовою головно про події в Пинську і Бересті, таких місць близько десятка, уважаються за цитати з пинсько-берестейського літописання. У поліських фрагментах привертає увагу патріотична позиція їх авторів, виражена в об’єктивній оцінці об’єднавчої політики князів Данила і Василька: «...і була радість велика в городі Пинську» – з приводу перемог волинського війська над литовцями і ятвягами (49).
Про обізнаність освічених поліщуків у ХІV ст. зі «Словом о полку Ігоревім» і використанні його вже згадувалося: єпископ новгородський Давид, у миру пинський князь Демид Володимирович, у післямові до переписаного ним «Псковського апостола» наводить досить велику цитату зі славетної поеми (50).
Незважаючи на руйнівні наслідки татарських спустошень та гніт литовського панування літературна традиція на Поліссі не переривається. Іноді вона, щоправда, животіє у вигляді сухої офіційної документації.
[24]
Писарі з Пинська і Берестя успішно обслуговують місцеві потреби – писарюють у канцеляріях Наримунтовичів і Кейстута. З неменшим успіхом працюють вони і в великокнязівських канцеляріях Ягайла, Витовта, Свидригайла, Сигизмунда, про що довідуємося з рясних західнополіських українізмів у мові грамот названих князів. Окремих освічених берестейців – В. Войну, Ф. Потія, В. Коптя бачимо писарями в польських королів.
Цінною пам’яткою українського письменства ХV ст. уважається «Четія Мінея» з Кам’янця, переписана в цьому місті в 1489 р. Українська частина Четії засвідчує всі сучасні властивості української мови і в цьому має велике значення. У Четії зафіксовано історизм Храбор (Хоробр – муж), яким називано людей богатирської постави, продовжувачів традицій київських силанів Михайлика, Кирила Кожум’яки, Іллі Мурина. «А коли котрий храбор добрая діла вділаєт...» Існує думка, що термін храбор поширений був по всій Україні-Русі щодо людей хоробрих і мужніх, натомість термін богатир тюркського походження.
Українську адаптацію «Псалтирі» Ф. Скорини створив 1543 р. пинський чернець Партен (Парфен). У джерелах ХVІ ст. згадується ще один пинський чернець – Митрофан, автор якоїсь «Історії Русі», яка загинула разом з автором під час татарського нападу в 1540 р. на Пинськ.
На ретельне вивчення і публікацію заслуговують Шерешівські євагелія з другої половини ХVІ ст. з містечка Шерешове, Пружанський район, – пам’ятки як мови і літератури, так і образотворчого мистецтва.
Не обійшлося на Поліссі і без ходіння до Єрусалиму й опису ходіння. Здійснив його в роках 1590-94 чернець Данило, пізніше архімандрит монастиря в с. Корсунь, Дорогичинського району. Данило Корсунський написав про своє ходіння спогад «Книга бесіди о путі Єрусалимськом», вартісний уже б з огляду на рясні поліські діалектизми в мові. Для Данила Корсунського Полісся не Литва, а Русь.
Літературне життя значно пожвавилося після Берестейської церковної унії, коли почалася завзята полеміка між прибічниками православного визнання і католицизму. Полемічна література одержала з Полісся представників обох напрямків: з одногу боку, це І. Потій, кілька анонімних антиправославних казань-пародій, з другого, Л. Карпович, А. Филипович, І Денисович, І. Галятовський.
Період від берестянина А. Филиповича до берестянина О. Стороженка, представника нової української літератури, і від О. Стороженка до поетів пореволюційної доби Д. Фальківського, О. Лейтеса, С. Семенюка, В. Китаєвського, І. Хмеля, О. Лапського, прозаїка Ф. Одрача і публіциста Б. Ольхівського можна заповнити лише численними фольклорними шедеврами, записаними з уст поліщуків у ХІХ-ХХ ст.
Серед пісенних записів здибаються твори, безумовно, літературного походження, як-от балада «Далеко слихати», авторство приписується Олені Копть, української поетеси ХVІ ст., походженням, на мій погляд, пов’язаної з Берестейщиною. До категорії літературних записів належать дві поеми «Я, Гриць козак з-за Дунаю» та «Була Польща та й стала Росія», позначені поетичною досконалістю. Серед фольклорних записів Полісся є кілька поезій Котляревського і Шевченка.
[25]
У найдавніших піснях Берестейщини згадуються князі, бояри, литва (литовці), татари, турки, ляхи. Тричі записано пісню про народного героя України Морозенка. У поліських народних піснях носієм народних уявлень про лицарство, патріотизм, побратимську та сімейну вірність виступає незмінно козак, козаченько. У народних піснях Полісся образ рідного краю, образ батьківщини має одну-єдину іпостась – Україна, Українонька (51):
Пошлю сокола, пошлю небожа
Під високеє небо,
Сиву зозуленьку – на Україноньку
По свою родиноньку.
Нема сокола, нема небожа
З-під високого неба,
Ні зозуленьки з Україноньки –
Нема моєї родиноньки (52).
VІІ. Берестейщина в ХХ столітті
Іменем Української Народної Республіки. З початком новітнього відродження в ХІХ ст. суспільна і наукова думка України в особі П. Чубинського, М. Драгоманова, О. Потебні, В. Антоновича не гаяла нагод, аби замовити слово за Берестейщину, наголосити на її українському родоводі та привернути увагу до її національного і соціального становища. Зусилля класиків українознавства на марне не пішли: громадянство українське виявилося готовим до возз’єднавчої акції УНР у 1918 р. щодо Берестейщини.
Згідно ухвал Берестейського миру 1918 р. Берестейщина, Холмщина і Підляшшя як землі етнічно українські були возз’єднані з Українською Народною Республікою. Місто Берестя одержало статус губерніального центру, хоча сама губернія, чи як тоді мовилося, губерніальне староство, іменувалося Холмським. Період від 9.02.1918 р. по 2.02.1919 р., незважаючи на військову руїну, присутність німців, підступи поляків і більшовиків, – один з найсвітліших у новій історії Берестейщини.
Влада українська на чолі з О. Скорописом-Йолтуховським (активістом РУП і СВУ) оперативно займається проблемами тисяч біженців-поліщуків, поверненців зі сходу, відбудовує зруйноване війною господарство. Губерніальним комітетом з освітніх справ (очолив Т. Олексіюк) засновано в Бересті українознавчі курси для поліських вчителів, відкрито кілька сот сільських шкіл з рідною мовою викладання. Налагоджено видавничу справу.
Ряд положень Берестейської угоди німці саботували – передусім у галузі військового будівництва, прирікаючи різними зволіканнями і заборонами Берестейщину, де війська УНР фактично не було, на беззахисність. Щойно по відході німців поквапно в Кобрині твориться військова формація «Поліська Січ». Вдалося укомплектувати лише один Кобринський курінь, який, зрозуміло, був неспроможний адекватно реагувати на більшовицькі зазіхання з півночі і сходу та на польські з
[26]
заходу. В районі Лунинця, Дубровиці і Сарн збільшовичені елементи, що звели собі тут гніздо з часів російсько-німецького фронту 1915-17 рр., розв’язали восени 1918 р. збройне повстання проти УНР. На допомогу повстанцям негайно посунули з Білорусі регулярні частини ЧА. Запеклі бої точилися за Пинськ та Лунинець.
Скориставшись з більшовицької агресії проти України, на Берестейщину 2.02.1919 р. вдерлася без оголошення УНР війни польська вояччина. Захоплено берестейську фортецю, потім місто Берестя, потім увесь край. Поляки по-бузувірському руйнували при тій нагоді надбання українського державного і суспільного життя.
На становищі «тутейших». Загарбавши край, поляки насамперед інтернували представників української адміністрації, в тому числі О. Скорописа-Йолтуховського. За грати потрапили патріотично налаштовані священики, вчителі, обліковці.
За Ризьким миром 1921 р. між Совєтською Росією і Польщею Полісся разом і з іншими західноукраїнськими землями проти своєї волі потрапило в межі Польської держави. Незабаром опанована поляками українська територія поділена була на 5 воєводств: Львівське, Станиславівське, Тернопільське, Волинське з центром у Луцьку та Поліське з центром у Бересті.
Варшавські колонізатори, всупереч власним зобов’язанням на міжнародних конференціях шанувати права українців у своїй державі, опрацьовують і ретельно запроваджують у життя плани окупаційного режиму для кожного новоствореного воєводства відповідно до рівня національної свідомості населення. Що дозволялося, наприклад, у Львові, того не дозволялося у Луцьку, а що толерувалося в Луцьку, про те годі було мріяти в Бересті.
Галичина, проголосивши 19.10.1918 р. Західноукраїнську Народну Республіку, упродовж восьми місяців героїчно боролася збройно проти Польщі за незалежність, що збільшувало її авторитет і вплив серед інших українських земель. Тому польська влада намагається Галичину, як український П’ємонт, ізолювати від Волині, Полісся, Підляшшя і Холмщини за допомогою так званого Сокальського кордону, який мав, за наміром його архітекторів, утруднювати, а той зовсім унеможливлювати контакти між ними.
Серед загарбаних Польщею українських земель воєводство Поліське за господарчими і культурними показниками, за рівнем освіти і свідомості населення стояло на останньому місці. Але відстале з усіх поглядів Полісся на перших парламентських виборах у 1922 р. провело в сейм трьох українських депутатів – В. Дмитріюка, С. Хруцького, І. Пастернака.
Позиції українського руху на Поліссі за 1922-35 рр. відчутно зміцнилися. У Бересті мали свої осередки Український виборчий комітет (Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся), Українське народно-демократичне об’єднання, Волинське українське об’єднання, Сельсоюз-Сельроб, Союз українок, «Просвіта» з її 120 філіями по селах. З великим перевантаженням працює в Бересті українська семирічна школа ім. О. Стороженка. Заходами «Просвіти» регулярно діють загальноосвітні та
[27]
кооперативні курси, охоплюючи навчанням сотні молодих активістів. Найглухіших сіл у Біловезькій Пущі, в Пинських болотах та на Загородді не обминали театральні трупи берестейської та кобринської «Просвіт», найсильніших у краю, з виставами української драматургічної класики.
Такий перебіг подій, зрозуміла річ, санаційну владу з їх полонізаційними мареннями аж ніяк не влаштовував. У другій половині 1930-х рр., педалюючи наступ на права українців, Варшава йде на повну заборону українського організованого життя на Поліссі. Заборонено «Просвіту», а її голову П. Артемюка запроторено до концтабору в Березі. Закрито школу імені О. Стороженка. Для позначення національності поліщуків упроваджується в офіційний вжиток термін «тутейші». Створюється така соціальна атмосфера, коли єдиним виходом для безземельного поліського селянина і безробітного робітника стає еміграція. У той же час край заливає організована на державному рівні польська колонізація (осадництво). Не обминули Полісся і такі ганебні винаходи польської санації, як військова пацифікація українського села та руйнування православних храмів. Однак запланованого політичного і національного вакууму на Поліссі не витворилося, бо на зміну забороненим, легальним партіям і організаціям приходять організації нелегальні, глибоко законспіровані, воєнізовані – Організація українських націоналістів і, звичайно, КПЗБ.
Закорінення на Поліссі ОУН з її войовничим патріотизмом, духом опору і боротьби йшло назустріч національним інтересам краю, сприяло його дальшому самоусвідомленню, прискорювало відродження. Незабаром ОУН розпочне на Поліссі серію мілітарних експериментів – саме на Поліссі, в околицях Янова, творитимуться парамілітарні групи «Вовки» та «Поліське лозове козацтво», прямі попередники УПА. Натомість активізація на Поліссі підпільної діяльності КПЗБ, "партії" на поруках у Москви, й одночасне самоусунення з воєводства Поліського КПЗУ могли свідчити лише про те, що насправді ніс Поліссю комунізм у майбутньому.
Воєводство Поліське здобуло собі сумну славу польського Сибіру місцями ув’язнення – фортецю в Бересті з її численними переобладнаними під камери казематами, модернізованою берестейською тюрмою і, нарешті, концтабором у Березі. Через ці заклади страждань пройшли тисячі українських патріотів.
У Другій світовій війні Польська держава зазнала нищівної поразки. Західну Україну Москва на підставі пакту Молотова-Ріббентропа «возз’єднала» з УССР – один з парадоксів української історії: сам по собі факт возз’єднання земель в одній державі мав би епохальне значення, якби не жорстокий геноцид українців у СССР. З незалежних від себе причин Полісся потрапило з вогню та в полум’я – з-під польського отутешнення й санацій під совєтизацію з її гулагами, колгоспами та білорусифікацією.
Перші совєти. Замріяне на соціальну і національну справедливість Полісся щиро вітало в вересні 1939 р. «визволителів» зі сходу. І саме щодо Полісся Москва продемонструє через три місяці справжній характер своєї національної політики, приєднавши самодержавно український край до сусідньої республіки.
[28]
Національній трагедії Полісся не зарадили ні демонстрації мешканців Берестя, Кобриня і Пинська за возз’єднання з УССР, ні поліська депутація до Львова на національні збори Західної України, куди поліщуків навіть на поріг не пустили.
У Москві, куди також вирушила поліська депутація на чолі з С. Городчуком шукати справедливості, було третьорядними чиновниками в білякремлівських приймальнях заявлено поліщукам у дусі найпередовішої ідеології: «Партія краще знає, що треба!»
Не могла зарадити Поліссю також позиція тодішнього уряду УССР на чолі з М. Хрущовим, – останній зважився як би там не було, виставити в Кремлі офіційні претензії на Берестейщину як край етнічно український. З усіх оглядів слушне домагання Києва Сталін відхилив і приєднав край до БССР (53).
Запопавши в 1939 р. з ласки Москви Берестейщину, більшовицький режим БССР, очолений П. Пономаренком, негайно приступив до навернення українців Полісся на білорусів із застосуванням методів, апробованих теоретично і практично на сході – на Кубані та Слобожанщині: усім поліщукам уписується до паспортів незалежно від волі їх власників національність «білорус», українську мову виганяється з офіційного вжитку, зачиняються досить численні українські школи, створені в явочний спосіб самим населенням, виарештовуються і щезають назавжди українські активісти. Вороже ставлення Мінська до Поліського українства за його свідомий чи несвідомий опір білорусифікації триває по день сьогоднішній.
Німецька окупація. У лавах УПА. Прогнавши більшовиків, німці членували і ділили Україну за своїми імперськими розрахунками. Адміністративно Берестейщину віднесено до райхскомісаріату Україна, але це чергове «возз’єднання» не викликало радості, не полегшувало умов іноземної окупації. Порушення розпоряджень окупаційної влади каралось у всіх випадках однозначно – розстрілом. У створеній німцями на місцях адміністрації, в поліції зокрема, наче на глум названої українською, заправляли здебільшого елементи антиукраїнські. З перших же днів окупації у відповідь на жорстокий німецький терор, як гриби після дощу, множаться більшовицькі партизанські загони, табори, цілі зони, підпорядковані безпосередньо центральному штабові партизанського руху в Москві. Особовий склад загонів комплектується за рахунок військовополонених, втікачів з таборів смерті. З Полісся совєтські партизани проникають на Волинь, навіть у Галичину. По містах, містечках і окремих хуторах у той саме час хижо чаїлося польське підпілля, добре організоване і озброєне, пов’язане з центрами у Варшаві та Лондоні. Поляки інфільтрують агентуру в усі ланки окупаційної влади і в такий спосіб впливають на поведінку німців у місцевих справах. І партизани совєтські й підпілля польське до українського руху ставляться вкрай вороже, часто на цьому ґрунті єднаються, щоб безоглядно нищити український актив, провокувати німців на жорстокі репресії проти мирного населення, нещадно грабувати українське село.
Традиційно українська інтелігенція краю після відступу совєтів використовує момент для ведення культурної праці. У Бересті, Кобрині,
[29]
Пинську зав’язуються осередки Українського допомогового комітету, відкриваються українські школи, виходить українська преса – у Бересті г. «Наше слово», в Пинську «Пінська газета». Та в 1942-43 рр. німці влаштовують у крайовому засязі погром українства, можливо, в такий спосіб реагуючи на акції УПА, – зрівняно із землею десятки сіл, розстріляно тисячі людей. Не без польської підказки розстріляно відомих і заслужених для Полісся діячів В. Пархотика, Й. Сацевича, Сороку, Гайового, Тарасюка, В. Пантелевича.
Потреба власних збройних сил, здатних боронити українське населення від безглуздого німецького терору та сваволі совєтської партизанщини, ставала дедалі пекучішою. Тисячі молодих свідомих українців воліли вмирати в боях за волю України, а не за інтереси окупантів.
Збройні операції під визвольними гаслами ще в 1941 р. розпочала в центральній частині краю «Поліська Січ Української повстанської армії» Т. Бульби-Боровця. Звідтоді за українськими повстанцями на північній Волині і на Поліссі закріпилася неофіційна народна назва бульбівці.
У жовтні 1942 р. в околицях Дивина на Кобринщині повстає перша сотня оунівської Української повстанської армії (сотня С. Качинського – «Остапа»). З кількісним зростанням повстанські відділи Волині і Полісся об’єднано в територіальне формування УПА-Північ. Відтепер ворожа сваволя знаходить гідну відсіч і справедливу помсту. Змагання відбуваються під гаслом «За Українську Самостійну Соборну Державу!»
Понад десятирічна бойова епопея УПА, армії без держави, проти Третього Райху і СССР не має у світовій історії аналогів. Дії УПА зірвали не одну репресивну операцію Москви проти мирного населення і переконливо засвідчили одностайну волю українців до незалежності.
Українці Полісся брали активну участь в УПА. Не було, здається, такої місцевості на Поліссі, де б не прогримів бій чи не сталася сутичка зі спецзагонами КДБ і де б не накладали головами повстанці-поліщуки. Останній бій між повстанською групою І. Сікори і загоном КДБ стався в березні 1952 р. в Іванівському районі на Одрижинських хуторах. Оточені повстанці в полон живими не здалися. Роком пізніше ще одна група була знейтралізована в околицях Кобриня.
Оперативним відділом штабу УПА-Північ командував 1942-44 рр. М. Омелюсик, полковник армії УНР, поліщук за походженням. Тоді ж повстанськими маршрутами ходили рідним краєм два скромні повстанці, у минулому поліські вчителі, а в майбутньому українські письменники на еміграції, – І. Хміль і Ф. Одрач.
Другі совєти. Друга світова війна почалася з розгрому Польщі і закінчилася відповідно до незворотності суспільних процесів ХХ ст. не менш ганебним розгромом винуватця агресивної війни – Німеччини. Проте найбільшого спустошення і втрат у людях, у духовних і матеріальних цінностях зазнала від обох окупантів уярмлена Україна.
На Поліссі більшовицьке «мирне будівництво» розпочалося з поновленого викорчовування українства, адже після війни Берестейщина знову була приєднана до БССР, – випадково вціліла від гітлерівського геноциду частина суспільності краю винищуються під закидом у
[30]
співпраці з німцями або у зв’язках з ОУН-УПА. Закриваються останні українські школи, що якимось дивом ще животіли в глухих селах.
Поліські міста і містечка затоплює переселенська повінь зі Східної Білорусі і з Росії, викликана передовсім голодом на сході, а також міграційною політикою влади. Край віддається після закінчення війни в безконтрольну оренду колишнім партизанам, які «заслужено» обсіли всі керівні посади в адміністрації й чинили над безправним краєм свій суд і розправу. Перманентна боротьба з так званим «українським буржуазним націоналізмом» велася з метою придушення національної свідомості населення. Нові колонізатори десятиріччями вчать поліських українців, «как жить», «как работать», «как любить родину» і «как правильно разговаривать».
Після того, як на початку 1950-х рр. у безперервних нерівних боях вигинуло українське збройне підпілля, а громадський актив під конвоєм перемандрував у Гулаг, у деяких гарячих головах у Мінську могла зародитися спокуслива надія, що виснажене, ізольоване від України і всього світу Полісся вже ніщо не врятує від етнічного колапсу, і воно стане легким трофеєм старших братів з Москви і Мінська. Однак старші брати, наламавши на Поліссі дров, у головному прорахувалися – Полісся, хоча й надто дорогою ціною, але етнічне своє єство від руйнації уберегло. Зокрема уберегло мову, головну підвалину національності. Подекуди, як показують останні події, уберегло Полісся також національну свідомість, почуття спільноти зі своїм народом.