54. Конкурентоспроможність держави та підходи до визначення її місця у міжнародному рейтингу конкурентоспроможності.
Конкурентоспроможність держави — здатність країни (її державних інститутів) забезпечити своїм громадянам і підприємствам більші переваги, ніж інші країни. У цьому випадку мова йде скоріше про ефективність роботи державних інститутів та інфраструктури, їхньої здатності забезпечувати нормальні умови для існування недержавних підприємств і організацій, підприємництва зокрема.
Для визначення конкурентоспроможності країни існує ряд факторів:
- внутрішній економічний потенціал; - зовнішньоекономічні зв'язки;
- державне регулювання; - кредитно-фінансова система;
- інфраструктура; - система менеджменту;
- науково-технічний потенціал; - трудові ресурси.
Зусилля уряду повинні бути спрямовані на координацію трьох процесів:
· реконструкцію промисловості з метою підвищення її технічного рівня й ефективності роботи;
· підтримку раціональних співвідношень темпів зростання заробітної плати й продуктивності праці;
· реорганізацію системи підготовки кваліфікованої робочої сили, впровадження системи менеджменту на всіх рівнях управління.
Здійснюють дослідження міжнародної конку рентоспроможності країни, визначаючи конкурентоспроможність її територій, регіонів, де відбуваються соціально-економічні процеси. В залежності від поглиблення інтеграційних процесів у подальшому все більшого значення набуває дослідження конкурентоспроможності на мегарівні.
Системність і тривалість проведення щорічного моніторингу поточної конкурентоспроможності країни (економіки) відповідними установами, міжнародне визнання цих рейтингів та чуттєва рефлексія ринку на результати досліджень, свідчать про високий професійний підхід і компетентність фахівців при визначенні критеріїв оцінювання та їх розподілу за групами.
Щорічно з 1971р. складаються рейтинги конкурентоспроможності країн, які
доповідаються на Всесвітньому економічному форумі. Методологія визначення конкурентоспроможності змінювалась протягом років.
Отже, на сторінках річного звіту сконцентровано матеріали щодо аналізу конкурентоспроможності країни з відображенням графічної інформації та наведено порівняльний аналіз конкурентоспроможності національної економіки з показниками економіки інших країн. Ця інформація розрахована, перш за все, на представників державних установ, діяльність яких безпосередньо пов’язана з формуванням та проведенням у життя принципів та механізмів конкурентної політики держави (регіону), бізнесменів, чиї інтереси представлені в тій чи іншій державі, а також для інститутів та інших дослідницьких та навчальних закладів, робота яких пов’язана з групами факторів, що впливають на конкурентоспроможність країни (економіки).
55. Міжнародні рейтинги конкурентоспроможності: підходи до виявлення джерел конкурентних переваг.
Конкурентоспроможність підприємства формується на базі конкурентних переваг які у класичному менеджменті визначаються як виражена особливість або компетентність, що дозволяє залучати й зберігати клієнтів
Для того, щоб перевага приносила перемогу у боротьбі із конкурентами, вона має відповідати наступним вимогам:
-забезпечувати підприємству ринкове положення, на тривалий час вигідно відрізнити його від конкурентів;
-бути націленою на специфічні запити клієнта, що дозволить принести користь цільовій групі споживачів;
-спиратися на специфічні, оригінальні здатності й ресурси підприємства, які не піддаються імітації з боку конкурентів
-мати інноваційний характер для визначення напрямів і встановлення пріоритетності заходів щодо управління підприємством.
Разом з тим, конкурентні переваги повинні бути стійкими та гнучкими, щоб піддаватися адаптації до змін у ринковому середовищі, формуватися на стратегічному рівні з урахуванням взаємодії і погодженості усіх функціональних сфер діяльності підприємства, що дозволить підприємству рац- іонально управляти ресурсами та бути конкурентоспроможним на ринку в довгостроковій перспективі в цілому.
Вивченням конкурентоспроможності країн займаються різні наукові колективи. Перший із них – Інститут стратегії та конкурентоспроможності при Гарвардському університеті (США), очолюваний Майклом Портером, засновником напряму конкурентоспроможності в економічній науці, автором відомої праці “Конкурентні переваги нації”(1990). Всесвітній економічний форум (ВЕФ) у Давосі оцінює рейтинг конкурентоспроможності за показниками, що на одну третину базуються на твердих статистичних даних, а на дві третини – на експертних оцінках, отриманих шляхом опитувань ВЕФ запропонував два всесвітніх рейтинги:
1) за індексом зростання конкурентоспроможності (GCI – Growth Competitive Index) – побудований на трьох категоріях: технології, державні інститути і макроекономічний клімат;
2) за індексом поточної конкурентоспроможності (BCI – Business Competitiveness Index) – складається із двох “підіндексів”, один відображає ступінь “просунутості” компаній (company sophistication), а другий – стан ділового клімату в країні.
Методологія розрахунку рейтингу змінюється із появою нових факторів, котрі впливають на міжнародну конкурентоспроможність. Із метою вдосконалення системи розрахунку експерти ВЕФ запропонували ще один індекс – Індекс глобальної конкурентоспроможності (Global Competitiveness Index). У 2006 році в глобальному рейтингу конкурентоспроможності країни оцінювалися на базі двох основних рейтингів.
При визначенні названого рейтингу країни було зведено у три групи відповідно до рівня їхнього розвитку [3, 7]:
1) початкова стадія розвитку (джерелами конкурентоспроможності є або сировина, або дешева некваліфікована робоча сила): 47 країн – найбідніші держави Африки, Азії, Латинської Америки і колишнього СРСР, а також Китай;
2) стадія ефективного розвитку (джерела – якісна вища освіта та професійна підготовка, ефективність ринку робочої сили, його гнучкість і мобільність, а також наявність трудового законодавства, що сприяє розвитку бізнесу): Хорватія, Казахстан, Литва, Латвія, Польща, Румунія, Росія, Сербія, Словаччина, Туреччина;
3)стадія інноваційного розвитку (значне зростання заробітної плати та високий рівень життя людей): майже всі великі та індустріально розвинені країни.
56.Конкурентоспроможність галузі та кластерів.
Теоретичний аналіз поняття конкурентоспроможності галузі дає підстави визначити його як властивість суб'єктів мезорівневої конкуренції ( галузей , видів економічної діяльності , кластерів ), що характеризується ступенем реального чи потенційного задоволення ними конкретної потреби порівняно із аналогічними суб'єктами конкуренції. Саме конкурентоспроможність галузі формує конкурентоспроможність національної економіки та визначається рівнем конкурентоспроможності підприємств , які її утворюють .
Узагальнюючи зазначене , можна зробити наступні висновки :
по - перше , конкурентоспроможність галузі є відображенням характеру галузевої конкуренції на національному та міжнародному ринках
по - друге , конкурентоспроможність галузі є складовою багаторівневої економічної категорії « конкурентоспроможність » поряд із конкурентоспроможністю товару , підприємства , регіону , національної економіки
по - третє , поняття конкурентоспроможності галузі набуває сенсу лише за умови наявності на ринку конкуруючих суб'єктів ( в умовах відкритої економіки та сприятливого інвестиційного клімату )
Конкурентоспроможність галузі є результатом взаємодії низки факторів мезорівня конкурентного середовища . Тому для повного розуміння процесів формування та вироблення методів оцінювання конкурентоспроможності галузі потрібно розглянути основні чинники , що на неї впливають
«Кластери» — пучки, що складаються з галузей, які залежать один від одного. Кластери розглядаються як одна з ефективних форм організації взаємодії підприємств різних галузей, об'єднань, наукових установ з метою підвищення конкурентоспроможності продукції, підприємств і регіонів.
Формування кластерів на певній географічній території обумовлено наявністю переваг у підвищенні продуктивності за рахунок зниження витрат, пов`язаних з поділом і комбінуванням ринкових взаємин, поліпшення обміну інформацією, а також тим, що місцеві організаціїї з більшою готовністю реагують на спеціалізовані потреби кластера.
Кластер стає засобом для подолання замкнутості на внутрішніх проблемах, інертності, негнучкості й змов між суперниками, які зменшують або повністю блокують сприятливий вплив конкуренції й появу нових фірм. Наявність кластерів сприяє збільшенню обміну інформацією й підвищенню ймовірності появи нових підходів, а також виникненню нових виробників, що з'являються з галузей-споживачів (постачальників), із суміжних галузей або ж шляхом відділення.
Усі фірми із кластера взаємозалежних галузей роблять інвестиції в спеціалізовані, але родинні технології, інформацію, інфраструктуру, людські ресурси, що веде до масового виникнення нових фірм. Кластер у цілому сприяє великим капіталовкладенням і спеціалізації.
Уряди й університети приділяють кластерам багато уваги. Міжнародна репутація країни в цих галузях також зростає. Кластер конкурентоспроможних галузей стає чимось більшим, ніж проста сума окремих його частин. Він має тенденцію розростатися, тому що одна конкурентоспроможна галузь породжує іншу. Напрям цього зростання залежить від структури самих кластерів, які неоднакові в різних країнах. Національна конкурентоспроможність багато в чому залежить від рівня розвитку кластерів окремих галузей. Цей факт має велике значення для урядової політики й стратегій компаній. Галузі, які входять в кластер, користуються підвищеною суспільною й державною увагою. На фундаментальні дослідження у відповідних галузях знання виділяються бюджетні асигнування, створюють наукові інститути й вузи.
Отже, носієм високої конкурентоспроможності, в остаточному підсумку, є не окрема фірма, а група кластерів. Від наявності в країні ефективно діючих співтовариств багато в чому залежить конкурентоспроможність націй у цілому.
57. Конкурентоспроможність регіону і групи чинників, що її формують.
Конкурентоспроможність регіону – це здатність економіки регіону передбачати та успішно адаптовуватися до зовнішніх і внутрішніх викликів шляхом створення нових економічних можливостей за рахунок використання стійких конкурентних переваг регіону; визначати його роль і місце в економічному просторі країни та на світовому ринку товарів і послуг, тобто це здатність регіону випереджати інші регіони за окремими соціально-економічними показниками.
Отже, факторами (чинниками) конкурентоспроможності можна вважати інституції, процеси, явища, що є причиною набуття регіоном сильних конкурентних позицій в одній або декількох сферах регіональної конкурентоспроможності (економіка регіону, соціальна сфера, екологічна ситуація).
Розуміння головних факторів регіональної конкурентоспроможності є важливим як для побудови її обрунтованих теоретичних моделей, так і для всього комплексу дій, пов’язаних зі створенням та практичним застосуванням конкретних програм регіонального розвитку.
На сучасному етапі розвитку теорії регіональної конкуренції виділяють два головні підходи до трактування категорії конкурентоспроможності регіону.
- Перший розглядає регіональну конкурентоспроможність як агрегований показник конкурентоспроможності локальних фірм;
- другий - як похідну функцію від показника макроекономічної, тобто державної, конкурентоспроможності;
Обидва підходи є обмеженими у своїй здатності адекватно передавати сутність регіональної конкурентоспроможності. В рамках першого підходу регіон, що ототожнюється з територією, з усіма його характеристиками розглядається виключно як місце розміщення та функціонування окремих фірм та їх територіальних поєднань (наприклад, регіональних кластерів). У рамках другого підходу домінує погляд на конкурентоспроможність регіону як на макропроблему, при цьому одні й ті самі фактори можуть визнаватися рушійними силами конкурентоспроможності як держав, так і регіонів. Однак ряд макроекономічних законів та закономірностей є недієвими на субнаціональному рівні. Наприклад, регіони, на відміну від держав, не мають порівняльних переваг у різниці обмінних курсів валют. Внаслідок відсутності розвинутого апарату інструментів макроекономічного регулювання на регіональному рівні базові засади теорії конкурентоспроможності держав не можуть становити основу розроблення концепції міжнародної конкурентоспроможності регіону.
Більшість авторів, які займаються дослідженнями з цієї тематики, як головні фактори впливу на регіональну конкурентоспроможність виділяють один або кілька з наступних:
- інновації, регіональні інноваційні системи, впровадження інновацій у виробничий процес;
- регіональні кластери та промислові райони різних типів (з результативним впровадженням інновацій);
- продуктивність праці в галузях економіки;
- людський капітал;
- існуючі підприємства та мережі;
- географічне положення;
- управління та інституціональний потенціал;
- галузева структура й тип підприємств;
- інфраструктура (в широкому розумінні);
- типологія регіонів та рівень інтеграції підприємств;
- інвестиційна привабливість, інтернаціоналізація та характер прямих іноземних інвестицій;
58. Показники конкурентоспроможності регіону та їх значимість.
Оскільки поняття конкурентоспроможності є відносним, то порівняння рівня
конкурентоспроможності регіонів можливе на основі системи показників. Аналіз існуючих підходів показав, що для таких цілей пропонується чимало систем показників, котрі включають як дані статистики, так і експертні оцінки.
Виходячи з можливостей та особливостей української статистики, а також враховуючи світовий досвід мінімізації кількості показників, для аналізу та оцінки конкурентоспроможності регіонів України нами сформовано систему показників конкурентоспроможності регіонів, яка нагадує собою дерево цілей, що робить її прийнятною. Групи показників об’єднано в два напрями:
а) поточна конкурентоспроможність (група економічних, соціальних та демо-
графічних показників);
б)стратегічна конкурентоспроможність (група показників зовнішньоекономічної діяльності, науки та інновацій).
· Формування системи показників для оцінки конкурентоспроможності регіону, на основі яких складається матриця даних для багатовимірного аналізу;
· Побудова радіальної діаграми конкурентоспроможності регіону за груповими індикаторами;
· Нормування показників та визначення ступеня диференціації отриманих даних за регіонами;
· Розрахунок інтегрального індикатора по кожній з груп показників Проведення розрахунку інтегрального індексу конкурентоспроможності відповідного регіону;
· Ранжування отриманих інтегральних індексів та побудова рейтингу регіонів за рівнем конкурентоспроможності у відповідному році Групування регіонів за рівнем конкурентоспроможності;
· Аналіз результатів оцінки рівня конкурентоспроможності;
· Розроблення управлінських рішень для підвищення рівня конкурентоспроможності досліджуваного регіону;
59. Модель п’яти сил конкуренції М.Портера.
Дослідження М.-Е. Портера доводять, що на ринкові відносини впливають такі конкурентні сили:
- суперництво між продавцями однієї галузі;
- суперництво конкурентоздатних за ціною товарів, які виробляють фірми інших галузей і які можуть замінити товар підприємства;
- загроза появи в галузі нових конкурентів;
- економічні можливості і торгові здібності постачальників;
- економічні можливості і торгові здібності покупців.
Представлена на рис. 1.1 модель п’яти сил конкуренції М.-Е. Портера забезпечує діагностування стану конкурентної боротьби, визначення важливості і потужності кожної конкурентної сили. Використання цієї моделі допомагає пізнати суть конкуренції на певному ринку, оскільки вона наочно виражає взаємодію цих сил. Тому її, після появи в 1980 p., найчастіше використовують в аналізі конкуренції.
Дію сил конкуренції визначають умови, в яких функціонують конкурентний ринок і його складові. Стан кожної сили залежить від особливостей галузі, а спільний вплив усіх сил обумовлює можливості підприємства в конкурентній боротьбі і його потенційні прибутки.
Сили конкуренції між продавцями товару. Головними тактичними кроками конкурентної боротьби, в межах яких реалізується більшість дій суперництва, є маневрування підприємств-виробників різними версіями одного і того самого товару або послуги. Настирливість, з якою продавці товару борються за найвигіднішу ринкову позицію в галузі або за конкурентну перевагу, є найкращим індикатором «пульсу» конкуренції.
60. Елементи конкурентоспроможності: конкурентоспроможність товару, персоналу, бренду, технології.