2. Конкурентна боротьба посилюється, коли попит на продукт зростає повільно.

Дата: 2025-05-01; Просмотры: 4

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

3. Конкуренція на певних сегментах ринку може посилюватися ще й тому, що попит на товари або послуги вирізняється значними сезонними коливаннями.

4. Конкуренція посилюється, коли товари підприємства недостатньо диференційовані.

5. Суперництво зростає відповідно до розміру віддачі від успішних стратегічних маневрів.

6. Боротьба має тенденцію до посилення, коли залишати ринок виявляється дорожчим, ніж продовжувати конкурентну боротьбу.

З вищевикладеного стає зрозуміло, що конкуренція є частиною маркетингового середовища фірми, тому вона завжди повинна бути предметом ґрунтовного вивчення та оцінювання. Вивчення сукупності суб'єктів ринку та їхніх відносин, які складаються у процесі конкурентної боротьби і які визначають інтенсивність конкуренції, являє собою дуже важливий, з практичного погляду, напрям маркетингових досліджень.

Аналіз поведінки конкурентів і розробка плану конкретних дій стосовно головних суперників часто приносить більше користі, ніж навіть суттєве реальне зростання на даному сегменті ринку. Знаючи слабкі та сильні сторони конкурентів, можна оцінити їхні потенціал, цілі, наявну та майбутню стратегії. Це дасть змогу стратегічно точно зорієнтуватись щодо того, де конкурент є слабкішим. Таким чином підприємство зможе розширювати власні переваги в конкурентній боротьбі.

17.Типи конкурентів.

Підприємства дуже різноманітні, оскільки навіть в одній і тій самій галузі (наприклад, виробництво фотоапаратів) є підприємства, що виготовляють продукцію ціною 50 і 500 грн. Різ­ні модифікації продукції, що виготовляється, рівень якості, групи споживачів, їх локалізація тощо, навіть у межах однієї галузі — це важливі характеристики, які дають змогу уточнити коло конкурентів. Визначення головних конкурентів дозволяє більш ефективно будувати свою конкурентну стратегію і тактику, економить час та гроші на проведення аналізу конкурентів.

Теорія та практика визначення конкурентоспроможності пропонує досить великий перелік моделей та методів визначення типів конкурентів (див., наприклад, модель К. Омаї — рис. 4.6).

Рис. 4.6. Типи конкурентів

Кожен із цих типів конкурентів має різний механізм впливу на підприємство — об’єкт дослідження. Найбільшу загрозу мають прямі конкуренти, найнижчу — неявні конкуренти. Однак тільки за товарами та споживачами важко визначати рівень конкурентоспроможності підприємства. Треба проводити більш глибокий аналіз конкуренції та конкурентів.

Стратегічна група конкурентів — це певна кількість підприємств, які посідають близькі позиції на ринку та конкурують між собою на основі одних і тих самих конкурентних переваг і однаковими методами.

Підприємства опиняються в одній і тій самій стратегічній групі, якщо вони відповідають принаймні одній із зазначених вимог :

· близька структура асортименту продукції;

· використання однієї системи розподілу;

· однакові тип і ступінь вертикальної інтеграції;

· пропонування покупцям аналогічних послуг і технічної допомоги в експлуатації;

· спрямованість на одних і тих самих замовників;

· задоволення попиту покупців, що потребують однакових особливостей у виробах;

· використання одних і тих самих прийомів реклами у засобах масової інформації;

· застосування ідентичних технологічних підходів до виготовлення та обслуговування продуктів (або надання послуг);

· робота в одному інтервалі параметрів «ціна — якість»;

· наявність ідентичних стратегічних орієнтирів та механізмів їх досягнення;

· однакова поведінка на ринку.

Чим ближчими є параметри у підприємств-конкурентів, частіше зустрічаються ті самі конкурентні переваги, тим ретельніше слід вивчати їхню діяльність, оскільки саме вони є основними конкурентами, що входять до однієї стратегічної групи.

Різні галузі можуть мати різну кількість стратегічних груп. Важливо чітко визначити необхідні параметри для характеристики стратегічних груп галузі, які б відбивали специфічні характеристики підприємств певної галузі загалом і відмінності однієї стратегічної групи від іншої в межах галузі. Такими характеристиками можуть бути фактори конкурентоспроможності, згідно з якими треба аналізувати галузі та формувати стратегічні групи.

18.Сучасні об’єкти конкурентної боротьби.

Об'єктами конкурентної боротьби є товаровиробники, наймані працівники, споживачі, держави (якщо йдеться про інтернаціональний аспект конкуренції), різноманітні фінансово-кредитні інститути та ін. Закон конкуренції виконує роль важливої рушійної сили розвитку економічної системи, оскільки охоплює найрізноманітніші об'єкти і суб'єкти конкурентної боротьби.

Сферою конкурентної боротьби є також різні підсистеми цілісної економічної системи. Так, у межах продуктивних сил боротьба між товаровиробниками, передусім між монополіями, ведеться за джерела сировини та електроенергії, а отже, у сфері постачання і збуту; за максимальну кількість патентів, ліцензій, інші об'єкти інтелектуальної власності, а отже, у сфері науки; за залучення працівників найвищої кваліфікації, високого творчого потенціалу, а отже, за привласнення результатів праці основної продуктивної сили — людини-працівника (тобто є сферою кадрового монополізму) тощо. У межах техніко-економічних відносин таке суперництво здійснюється за встановлення відносин спеціалізації, кооперування з найнадійнішими партнерами. У сфері організаційно-економічних відносин йде боротьба між конкуруючими фірмами і компаніями за впровадження передових форм організації виробництва і праці, за використання найпрогресивніших маркетингових досліджень, за найдосвідченіших менеджерів та сучасні принципи управління тощо. У сфері відносин економічної власності суперництво спостерігається між різними формами капіталу, промисловими капіталістами, промисловим і банківським, промисловим і торговельним капіталом, промисловими і транспортними фірмами і компаніями, великим і середнім капіталом.

Конкуренція є потужною і постійною рушійною силою розвитку економічної системи капіталізму, що діє у відповідних формах за допомогою різноманітних методів. При цьому виникають внутрішні, необхідні, сталі і суттєві зв'язки, які є ознаками дії законів конкуренції.

Ареною боротьби між товаровиробниками є всі сфери суспільного відтворення. Так, у сфері безпосереднього виробництва вони змагаються за швидке впровадження нової техніки (підтвердженням цього є поширений промисловий шпіонаж тощо), за зниження витрат виробництва, поліпшення якості товарів і послуг та ін. У сфері розподілу суперництво між товаровиробниками відбувається за зниження заробітної плати, а отже, за розподіл новоствореної вартості на зарплату і прибуток, за перерозподіл додаткової вартості між монополіями (в тому числі олігополіями), підприємствами монополістичного і немонополістичного секторів економіки та ін. Сфера споживання є полем конкурентної боротьби за подовження терміну дії товарів довготривалого використання, за зниження ціни споживання, за нав'язування споживачам певної моделі споживання тощо.

19.Розвиток інформаційного посередництва

Однією з найважливіших функцій інституту фінансового посередництва, які реалізуються в площині взаємовідносин «фінансовий посередник — індивідуальний інвестор», є подолання бар'єрів невизначеності (асиметричної інформації та морального ризику). У рамках виконання цієїфункції фінансові посередники надають індивідуальним інвесторамінформаційні послуги (або, іншими словами, здійснюють інформаційнепосередництво).

Інформаційне посередництво здійснюється у двох основних формах:

а) інформаційне посередництво в прямій формі (, до якої належать консультації індивідуальнихінвесторів зпитань інвестування, різні види економічного аналізу можливих напрямівінвестування, видання різноманітних бюлетенів економічної інформації. Інформаційне посередництво фінансових інститутів або спеціалізованих консультаційних фірм полягає в тому, що саме вони проводять аналіз і роблять відповідні узагальнення на підставі загальнодоступної інформації, створюючи інформаційну продукцію. У випадку «прямої» торгівлі інформацією (консультації, інформаційні бюлетені) власнику інформації байдуже, як і з якою ефективністю ця інформація використовується, він задовольняється отриманням доходів від продажу інформаційного продукту, який знаходитьпопит;

б) інформаційне посередництво в непрямій (опосередкованій) формі, під якою розуміють управління капіталами. «Непряме» інформаційне посередництво пов'язане із специфічною формою оплати інформації власником капіталу (активів), яка (оплата) полягає в передачі власником капіталу своїх ресурсів фінансовому посереднику (власникові інформації). Таким чином здійснюється обмін інформацією та інвестиційнимиресурсами. Професійний відбір об'єктів інвестування й управління ризикамиінвестування здійснюються фінансовими посередниками звикористаннямдоступної інформації та власних методик її обробки. Інформаційнепосередництво, що надається в непрямій формі, передбачає, що агент (тобтовласник інформації) одержує від принципалів (principal) в управління капітал,дістаючи за це відповідну винагороду.

20.Інтенсивність конкуренції як визначальний чинник формування стратегії підприємств.

Однією з найважливіших характеристик активності конкурентного середовища підприємства є інтенсивність конкуренції - ступінь протидії конкурентів в боротьбі за споживачів і нові ринкові ніші. Інтенсивність конкуренції проявляється в тому, наскільки ефективно підприємства використовують наявні в їх розпорядженні засоби конкурентної боротьби, зокрема більш низькі ціни, поліпшені характеристики товару, більш високий рівень обслуговування споживачів, випуск нових товарів тощо. Конкуренція в галузі вважається інтенсивною, якщо дії фірм-конкурентів знижують середній прибуток в галузі, прийнятною — якщо більшість фірм одержують цілком помірний прибуток, і слабкою, якщо велика частина компаній галузі може одержувати прибуток вище за середній, інвестуючи лише виробництво.

Інтенсивна конкуренція - результат структурних факторів, що взаємодіють один із одним Фактори, які визначають інтенсивність конкуренції, можуть мінятися (у міру старіння галузі темпи, її зростання сповільнюються, що призводить до інтенсивного суперництва, низьких прибутків і (часто) виходу фірми з ринку; придбання однієї компанії іншою породжує цілком індивідуальне обличчя фірми в галузі; технологічні інновації можуть різко підняти рівень фіксованих витрат у виробничому процесі, посилити нестійке становище конкуренції).Зважаючи на складність безпосередньої оцінки взаємозв'язків чинників конкурентного середовища (постачальників; споживачів; підприємств, що розпочинають бізнес на даному ринку; виробників товарів-замінників; безпосередніх конкурентів) можливо непряме вимірювання інтенсивності конкуренції, в основі якого лежить оцінка реально контрольованих наслідків цих відносин.Виділяють три агрегованих фактори, які визначають інтенсивність конкуренції, а саме:

-характер розподілу ринкових часток між конкурентами;

-темпи зростання ринку

-рентабельність ринку.

Ринкова частка фірми відображає найбільш важливі результати конкурентної боротьби, фіксуючи ступінь домінування фірми на ринку, її можливості впливати на і структуру попиту та пропозиції, ціни і динаміку ринку в цілому.

В результаті розрахунків виявляються ті фірми, які представляють собою особливу небезпеку як конкуренти і відносно яких розробляються спеціальні стратегії і форми економічної поведінки. Наведені вище показники, крім коефіцієнта варіації, дають достатньо серйозну інформацію про інтенсивність конкуренції, але не враховують особливостей конкретних ринків, досвід і методи ведення конкурентної боротьби. Слід відмітити, що в охарактеризованих показниках йде мова не про частки фірм у виробництві продукції або за обсягами виробництва, а про частку фірми за обсягом продажів (або обсягу пропозиції) на базовому ринку. Величини ці різні за своєю суттю, до того ж розміру внутрішнього ринку того або іншого товару найчастіше не співпадають з об'ємами реалізації через експортно-імпортні операції виробників і торговців.

Найбільш інтенсивна конкурентна боротьба спостерігається, як правило, саме на тій частині кривої життєвого циклу попиту, коли починають зменшуватися обсягу продажу, тобто, коли і перша похідна функції, що описує криву життєвого циклу попиту, і друга похідна цій функції негативні. Так триває до тієї ділянки життєвого циклу попиту на товар, який характеризується високими темпами падіння обсягу попиту на товар, а власне обсяги попиту є низькими. На цій останній ділянці кривої перша похідна негативна, а друга похідна - позитивна. Причому, та точка кривої, вякій друга похідна із негативних значень переходить в позитивну область (нульове значення другої похідної), по суті, є межею між попереднім етапом високої конкуренції і останнім етапом середньої, а потім і незначної конкуренції

21. Конкурентоспроможність підприємства як комплексне багатофакторне поняття.

На думку багатьох вчених., конкурентоздатність – це сукупність виробничих, соціальних, управлінських чинників, які складають потенціал суб’єкта, що є необхідною умовою виготовлення продукту і відображає статичний стан підприємства, а конкурентоспроможність – це сукупність виробничих, соціальних, управлінських чинників систем та їх взаємодії у часі і просторі, що є достатньою умовою виробництва (реалізації) продукту і відображає динамічний стан реалізації потенціалу шляхом задоволення потреб споживачів.
Конкурентоспроможність підприємства можна трактувати як перевагу його продукції перед аналогічною у конкурентів. Вченими питанням конкурентоспроможності підприємства приділено чимало уваги.

Так, Азоєв Г. А. конкурентоспроможність підприємства розглядає як результат його конкурентних переваг у всьому спектрі проблем управління. На думку Зав’ялова Ф. Н. та Райзберга Б. А., конкурентоспроможність – це здатність фірми, компанії конкурувати на ринках з виробниками й продавцями, кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку [1].
Скударь Г. М. подає конкурентоспроможність як відносну характеристику, що віддзеркалює відмінності процесу розвитку даного виробника від виробника-конкурента як за ступенем задоволення своїми товарами чи послугами конкретної суспільної потреби, так і за ефективністю виробничої діяльності.
Круглов М. І. визначає конкурентоспроможність як систему економічних категорій, елементами якої є конкурентоспроможність продукції і фінансова конкурентоспроможність.

На думку Бєлєнького П.Ю. конкурентоспроможність підприємства є показником узагальнюючим, який відображає дієвість всього комплексу механізмів господарювання і до дослідження проблем його забезпечення слід підходити комплексно з урахуванням всіх факторів і механізмів.
Н. Тарнавська, Р. Сивак та Г. Нагорняк конкурентоспроможність підприємства розглядають як комплексне багатофакторне поняття з огляду на її складові частини: конкурентоспроможності виробничого потенціалу, інтелектуального капіталу, виробництва, цінних паперів, колективу, життєвого циклу конкурентних переваг тощо.
На нашу думку, конкурентоспроможність підприємства не слід відділяти від конкурентоспроможності його продукції – це взаємообумовлені поняття, особливо коли йдеться про зовнішній ринок, на якому аналогічної продукції більше, ніж на внутрішньому ринку. Іншими словами, під конкурентоспроможністю підприємства слід розуміти таку його здатність, яка забезпечує, в умовах конкурентного ринку, проведення ефективної фінансово-господарської діяльності і отримання прибутків.
Конкурентоспроможність підприємства це поняття відносне, оскільки на рівні певного регіону воно може мати певні переваги, а в цілому по країні воно може бути неконкурентоспроможним. Конкурентоспроможність підприємства має динамічний характер і через те потребує постійної оцінки її рівня, моніторингу показників, що її характеризують та дослідження джерел її формування: техніко-екологічних, виробничих, реалізаційних, маркетингових, професійно-кваліфікаційно-кадрових, інноваційно-інвестиційних, організаційно-економічних. ,

конкурентоспроможність підприємства – це система категорій, елементами якої є: ефективність функціонування підприємства як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках; ресурсно-вартісний стан підприємства, що характеризує ефективність використання ресурсів та обігових коштів за певний проміжок часу; ефективність реалізації продукції з відповідною рентабельністю продажів та конкурентоспроможністю товару як співвідношення ціни та якості продукції; ефективність використання всіх видів ресурсів та ефективного функціонування і використання всіх можливостей для забезпечення конкурентних переваг.

22. Науковий, методичний та ієрархічний аспекти дослідження конкурентоспроможності підприємства.

Теоретичні і методологічні аспекти діяльності підприємства в умовах конкурентного середовища знайшли відображення в працях багатьох науковців.

Науковий аспект є необхідною складовою компетентності сучасного фахівця який працює в умовах переходу до інформаційного суспільства. При таких умовах підприємство буде відповідати високому рівню конкурентоспроможості учасників ринку праці.

На сьогодні в Україні немає єдиної загальноприйнятої методики оцінки конкурентоспроможності підприємства, що й обумовлює актуальність дослідження.

В останні роки у вітчизняній літературі з’явилася низка досліджень, присвячених теоретичним і практичним питанням оцінки конкурентоспроможності підприємства.

Зокрема, І. Должанський, Т. Загорна, Л. Кобиляцькй, Н. Тарнавська, С. Клименко, Т. Омельяненко, В. Адамик, Д. Барабась, О. Дубенко та інші у свої працях піднімають методичні проблеми оцінки конкурентоспроможності.

Узагальнення найважливіших методичних підходів в оцінці конкурентоспроможності підприємства, які в сучасних економічних умовах дозволяють отримати найбільш адекватну інформацію про рівень конкурентоспроможності підприємства, його динаміку та перспективи підвищення конкурентоспроможності на всіх рівнях.

Можна говорити, що конкурентоспроможність підприємства характеризує ступінь реалізації потенційних можливостей підприємства щодо набуття та утримання впродовж тривалого періоду часу конкурентних переваг, а отже, визначається як його поточною ефективністю, динамікою пристосування до змінних умов зовнішнього середовища, так і діями щодо формування сприятливих умов функціонування на товарних, ресурсних, фінансових та інших ринках.

Отже, можна твердити, що конкурентоспроможність підприємства, по-перше, ґрунтується на його конкурентних перевагах; по-друге, характеризує його здатність витримувати конкуренцію на певному ринку; по-третє, відображає його позицію поміж конкурентами. З цього погляду слушною видається концепція ієрархії чинників конкурентоспроможності підприємства, розроблена Т. Коно. Згідно з цією концепцією конкурентоспроможність визначається п’ятирівневою ієрархією чинників:

1) часткою ринку, яку займає підприємство; 2) інноваційним потенціалом підприємства,його виробничими та збутовими потужностями; 3) стратегією підприємства; 4) потенціалом вищої ланки керівництва; 5) підсумками попереднього року.

1)

23. Умови забезпечення конкурентоспроможності підприємства.

Конкурентоспроможність підприємства є однією з найважливіших категорій ринкової економіки і характеризує можливість та ефективність адаптації підприємства до умов конкурентного середовища. У зв’язку з цим обґрунтування підходів до її дослідження з метою наступної розробки системи заходів для зміцнення позиції та досягнення конкурентних переваг підприємства є актуальним. Ключове положення в економіці України займають промислові підприємства. Це обумовлено тим значенням, яке має промисловість у структурі національної економіки. Тому проблеми підвищення конкурентоспроможності промислових підприємств на внутрішньому і на міжнародних ринках є важливими як у сучасних умовах, так і в майбутньому.

Підтримка високої конкурентоспроможності означає, що всі ресурси підприємства використовуються настільки продуктивно, що воно стає більш прибутковим, чим його головні конкуренти. Це одночасно передбачає, що підприємство займає стабільне місце на ринку товарів і послуг та його продукція користується постійним попитом. Однак в житті цей стан не являється незмінним.

Тому керівництво підприємства повинно вміти відслідковувати зміни, що відбуваються в умовах господарювання, і проводити відповідні перетворення в стратегії ведення виробництва та реалізації товарів. Такими перетвореннями можуть бути: зміна товарної політики, впровадження нових технологій, диверсифікація виробництва, зміна організаційно-правового статусу підприємства, модернізація форм збуту продукції, вихід на нові ринки, створення спільних виробництв тощо.

24. Конкурентоспроможність підприємства як об’єкт дослідження.

Одна з найважливих задач розвитку підприємтсва і країни в цілому, нерозривно пов`язана з ефективністю виробництва, забеспечення випуску необхідної кількості сучасних виробів та покращення якості, досягнення конкурентоспроможності продукції на світовому ринку.

Загострення конкурентної боротьби (за збут своєї продукції, за місце на ринку) поміж фірмами-виробниками змушує шукати їх нові засоби впливу на рішнння покупців. Одним з таких шляхів є створення товарів покращеного рівня якості.

Передовий закордонний досвід свідчить, що якість, безперечно, є найбільш вагомою складовою конкуренотоспроможності, але разом з тим, можливості реалізації продукції, крім якості, визначаються значним числом параметрів і умов, більшість з яких розповсюджується не тільки на товар, але і на підприємство, фірму і навіть країну.

Поняття конкурентоспроможності (КС) інтерпритується і аналізується в залежності від економічіного об`єкту який розглядається. Безумовно, критерії, характеристики і фактори динаміки конкурентоспроможності на рівні товару, фірми, корпорації, галузі, національного господарства, або нації мають свою специфіку. Аналіз конкурентоспроможності може бути проведений для кожного з рівней, в залежності від цілей дослідження.

Якщо говорити про поняття конкурентоспроможності на макрорівні, то воно відображає позиції національної економіки в системі міжнародних відносин, головним чином в сфері міжнародної торговлі, і одночасно її здатність зміцнювати позиції. Це найбільш важливий, але не єдиний аспект поняття конкурентоспроможності нації. Слід враховувати здатність зберігати і нарощувати темпи економічного зростання, зайнятості, реальні доходи громадян.

Конкурентоспроможність - це ступінь, з якою нація при справедливих умовах вільного ринку виробляє товари і послуги, які задовольняють світовим вимогам і при цьому збільшує доходи своїх громадян.

Отже конкурентоспроможність підприємства як об’єкт дослідження - можна розглядати також, як вміння виготовляти і реалізувати швидко та дешево якісну продукцію в достатній кількості.

25. Конкурентоспроможність як об’єкт оцінювання, прогнозування, управління.

Оцінка стану конкурентного середовища полягає в аналізі ключових характеристик визначених вище факторів і складається з ряду взаємопов'язаних процедур. У ході прогнозування виробництва конкурентоспроможної продукції кожне підприємство визначає на довгостроковий період не тільки вид або тип основних товарів, але і їх асортимент.

При оцінці політики, яка регулює конкуренцію, виділяються такі її основні елементи:

1. Антимонопольпа політика, яка визначає засоби і методи контролю і обмеження існуючих природних і державних монополій; умови кваліфікації домінуючого положення на ринку і відповідні санкції держави (аж до примусового розкрупнення підпркємств-монополістів); порядок контролю за злиттям і поглинанням підприємств, а також за ходом приватизації з метою попередження появи нових монопольних структур; межі державного втручання у зовнішню торгівлю; умови прямого контролю за цінами і заробітного платою (в екстрених випадках); системи заохочення створення і функціонування конкуруючих виробництв і підприємств; квотування і ліцензування певних видів діяльності; заходи щодо стимулювання малого бізнесу шляхом надання податкових пільг, дотацій та пільгових кредитів; спрощення умов організації бізнесу у даній галузі.

2.Фінансова політика стимулювання конкуренції, яка включає: регулювання обсягів та умов надання кредитів, депозитні ставки, систему оподаткування, динаміку і розміри доходів суб'єктів ринку, норми рентабельності виробництва і реалізації продукції.

3.Регулювання експорту та імпорту продукції на основі ліцензування і квотування, зміни митної політики.

4.Участь держави у виробництві і реалізації продукції за рахунок підтримання певних часток державної власності в галузевих підприємствах, державних капітальних вкладень, державних замовлень та ін.

5.Державна стандартизація продукції, технологій, умов безпеки і екологічності виробництва, охорона навколишнього середовища.

6.Регулювання видобутку корисних копалин, цін на сировину, матеріали, енергію, воду, землю.

Оцінка можливості появи нових конкурентів. Поява нових конкурентів приводить до перерозподілу (зменшенню) часток ринку, які раніше належали підприємствам галузі. Це тягне за собою загострення конкуренції і, як наслідок — зменшення цін і зниження рентабельності. Реальність такої загрози залежить від рівня "вхідного бар'єру" в галузь і реакції діючих підприємств на появу нових конкурентів.

Рівень "вхідного бар'єру" — це сукупність економічних, технічних і організаційних умов для створення нового виробництва. Він визначається рядом факторів, які необхідно виділити і оцінити:

1.Переважний тип виробництва в галузі і пов'язаний з ним рівень галузевої собівартості. Низький рівень галузевої собівартості при крупномасштабному виробництві може стати суттєвим захистом від появи нових конкурентів. Але в деяких випадках крупномасштабне виробництво сприяє зниженню рівня "вхідного бар'єру": за рахунок високого ступеня стандартизації продукції, яка перешкоджає задоволенню специфічних потреб споживачів та ін.

2.Ступінь диференційованості продукції. Наявність великої кількості і різноманітності моделей, модифікацій однієї і тієї ж продукції означає глибоку сегментованість ринку і високу ступінь його зайнятості. Це утруднює пошук зайнятого сегменту ринку.

Доступність каналів розподілу продукції. Освоєність ринку означає, що мережа оптової і роздрібної торгівлі, а також інші форми каналів розподілу продукції вже зайняті конкурентами. На практиці це примушує кооперуватися з існуючими підприємствами по збуту продукції, або створювати власні канали розподілу. Це зменшує рентабельність продаж в період становлення підприємства і полегшує задачу галузевих конкурентів щодо виживання новачків.

3. Потреба в додаткових капітальних вкладеннях. Потреба нового виробництва у значних фінансових ресурсах на початкових етапах його діяльності веде до фінансового виснаження і обмежує можливості входження в галузь.

26. Аналіз відомих трактувань конкурентоспроможності підприємства.

На сьогодні існують відомі різні підходи до визначення поняття й оцінки конкурентоспроможності підприємства.

Теорія конкуренції була узагальнена Адамом Смітом.Певний внесок у розвиток теорії конкуренції Адама Сміта зробили Д. Рікардо, Д.С. Міль, Дж. Робінсон, Дж. Кейнс, Й. Шумпетер, П. Хейне, Ф.А. Хайек, Ф. Найт, К.Р. Макко-нелл, С.Л. Брю, М. Портер, Г.Л. Азоєв, Ю.І. Коробів, Л.Г. Раменський, Д.Ю. Юданов та інші вчені. Щоб глибше зрозуміти сутність конкуренції, дамо її визначення, сформульовані деякими авторами.

«Конкуренція є прагнення якнайкраще задовольнити критерії доступу до рідких благ», — вважає сучасний американський економіст П. Хайне.

Ф. Найт визначає конкуренцію як ситуацію, в якій конкуруючих одиниць багато й вони незалежні.

К. Р. Макконелл і С. Л. Брю вважають, що конкуренція — це наявність на ринку великої кількості незалежних покупців і продавців, можливість для покупців і продавців вільно виходити на ринок і залишати його.

И. Шумпетер визначав конкуренцію як суперництво старого з новим, з інноваціями.

Нобелівський лауреат з економіки 1974 p., австрійський учений Фрідріх А. фон Хайек відзначає, що конкуренція — процес, за допомогою якого люди одержують і передають знання. На його думку, на ринку тільки завдяки конкуренції приховане стає явним. Конкуренція веде до кращого використання здатностей і знань. Більша частина досягнутих людських благ отримана саме шляхом змагання, конкуренції.

У своїй книзі «Міжнародна конкуренція» М. Портер відзначає, що конкуренція — динамічний процес, що розвивається, безупинно мінливий ландшафт, на якому з'являються нові товари, нові шляхи маркетингу, нові виробничі процеси й нові ринкові сегменти.

Г.Л. Азоєв під конкуренцією розуміє суперництво на якому-небудь поприщі між окремими юридичними або фізичними особами (конкурентами), зацікавленими в досягненні однієї й тієї ж мети.

А. Ю. Юданов стверджує, що ринкова конкуренція — боротьба фірм за обмежений обсяг платоспроможного попиту споживачів, що ведеться ними на недоступних сегментах ринку.

Разом з тим, А.Ю. Юданов вважає, що дотепер у світі відсутнє єдине поняття «конкуренція».

Аналіз структури й змісту формулювань і трактувань поняття «конкуренція» дає підстави зробити такі висновки:

а) поняття «конкуренція», запропоновані різними авторами, не повною мірою відповідають вимогам системності й комплексності, тобто вони характеризують тільки один з безлічі аспектів конкуренції, установлених А. Смітом і самими авторами, кожний у своїй галузі дослідження;

б) різноманіття підходів до формулювання поняття: один автор під конкуренцією розуміє суперництво (боротьбу) фірм, тобто юридичних осіб, інші – суперництво фізичних осіб, треті – як наявність на ринку достатньої кількості продавців і покупців, четверті – ситуацію, п'яті – прагнення, шості – процес і т.д.;

в) наведені поняття не охоплюють конкуренцію серед будь-яких соціальних, виробничих і біологічних систем;

г) поняття не відображають конкуренцію як єдність статики й динаміки суперництва, виживання систем у заздалегідь заданих або невизначених умовах;

ґ) поняття не пов'язані із законодавством.

27. Чинники, що формують рівень конкурентоспроможності підприємства.

Усі чинники конкурентоспроможності підприємства можна поділити на дві групи:

– внутрішні;

– зовнішні.

Внутрішніми чинниками конкурентоспроможності підприємство здатне повністю управляти. Їх наявність залежить лише від системи управління на підприємстві та ставлення до цього бізнесу його власників. Існують різні підходи до виокремлення внутрішніх чинників конкурентоспроможності.

Зокрема Н.Грицишин до внутрішніх чинників зараховує такі:

– діяльність керівництва та апарату управління підприємства, організація та виробнича структура, професійний та кваліфікований рівень керуючих кадрів;

– система технологічного оснащення. Оновлення устаткування та технологій, заміна їх на сучасні забезпечує підвищення конкурентоспроможності підприємства, підсилює внутрішню гнучкість виробництва;

– сировина, матеріали, напівфабрикати. Якість сировини, комплектність її перероблення та величина відходів впливають на конкурентоспроможність підприємства. Зменшення виходу готової продукції із сировини приводить до збільшення витрат виробництва, і відповідно до зменшення прибутку;

– збут продукції. Для підвищення конкурентоспроможності підприємства необхідно здійснювати ефективний збут продукції, завойовувати нові ринки, стимулювати здійснення продажу, вживати маркетингові заходи.

На нашу думку, до внутрішніх чинників потрібно зарахувати:

– систему управління;

– фінансове забезпечення, можливість додаткових інвестицій та доступ до фінансових ресурсів;

– виробничі потужності і виробничий потенціал;

– інновації;

– доступ до якісних і дешевих ресурсів (сировини, матеріалів, напівфабрикатів).

Зовнішні чинники конкурентоспроможності є або умовами, до яких повинно пристосовуватися підприємство, або лише частково підконтрольні йому. Умовами, до яких змушене пристосовуватися підприємство, на нашу думку, є:

– рівень конкурентоспроможності економіки;

– рівень конкурентоспроможності галузі;

– чинники зовнішнього макросередовища.

До зовнішніх чинників конкурентоспроможності О.Г. Нефедова зараховує: економічні – податкова політика держави, інфляційні процеси; соціальні – рівень кваліфікованості робочої сили, її чисельність; політичні – міжнародні конфлікти; природні фактори – вичерпність запасів окремих видів ресурсів; техногенні чинники – глобальне потепління тощо – це група глобальних зовнішніх чинників; зовнішні чинники мезорівня – підприємства-конкуренти, підприємства-контрагенти, споживачі та кредитно-фінансові установи. Н. Грицищин дає дещо інший перелік: 1) діяльність державних владних структур, що включає фіскальну та грошово-кредитну політику, законодавчі

акти; 2) господарську кон’юнктуру, що об’єднує ринок сировинних та матеріальних ресурсів, ринок трудових ресурсів, ринок засобів виробництва, ринок фінансових ресурсів; 3) розвиток нових технологій, нових матеріалів та джерел енергії; 4) параметри попиту, які об’єднують збільшення попиту на товари, які виробляють на підприємстві, дають змогу отримувати високий прибуток, а також зберігати конкурентоспроможність на ринку.

28. Принципи управління конкурентоспроможністю підприємства.

До базових принципів управління конкурентоспроможністю слід віднести:

1) принцип єдності теорії та практики управління конкурентоспроможністю (будь-яке управлінське рішення повинно відповідати логіці, принципам та методам управління та вирішувати одну з практичних завдань. Таким чином, органи управління підприємством приймаючи рішення про розробку та впровадження певної інновації повинні розуміти, що даний процес не порушує принципів та методів управління, які є основою менеджменту підприємства та необхідні для виконання його місії і досягнення поставленої мети діяльності.);

2) принцип системності управління (передбачає дослідження економічних явищ і процесів як складних систем з функтонально-структурною будовою елементів взаємозв'язку і взаємообумовленості їх складових);

3) принцип наукової обґрунтованості управління(передбачає врахування при формуванні системи економічних законів та законів мислення, застосування наукових підходів, направлених на підвищення рівня стабільності системи управління. Цей принцип дозволить підприємствам, що керуються концепцією інноваційного маркетингу, шляхом використання наукових підходів до управління, а також останніх досягнень в різних галузях науки підвищити рівень конкурентоспроможності і досягти реалізації бажаної мети);

4) принцип багатоваріантності(який передбачає розроблення не одного, а декількох (як мінімум трьох) варіантів майбутнього розвитку національної економіки, іншими словами, прогноз має кілька сценаріїв.);

5) принцип співставності управлінських рішень при аналізі їх варіантів (альтернативні варіанти управлінських рішень призводять в порівнянний вигляд за наступними факторами: часу, якості, рівню освоєння, методу отримання інформації, факторам ризику та невизначеності);

6) принцип ринкової орієнтації(передбачає, що визначальним моментом розвитку підприємства мають виступати можливості, що ініціюються змінами зовнішнього середовища його функціонування, зокрема – розвитком попиту та потребами ринку);

7) принцип цільової спрямованості(диктує необхідність відповідності програм підвищення конкурентоспроможності підприємства цілям його конкурентної стратегії;);

8) принцип комплексності (тісно пов'язаний з принципом системного підходу, хоча має більш вузьке значення. Він передбачає всебічне дослідження причинних взаємозалежностей, комплексну оцінку вхідних параметрів функціонально-структурної будови, їх зміну та розвиток на досліджуваному об'єкті у просторі і часі, за кількісними й якісними ознаками);

9) принцип гнучкості (передбачає можливість стратегічного маневрування на ринку в разі принципових змін його параметрів і появи принципово нових загроз та можливостей розвитку підприємства;);

29. Загальні і специфічні методи управління конкурентоспроможністю підприємства.

Необхіднозауважити, щониніувітчизнянійпрактицівідсутнязагальноприйнята методика визначення та оцінкиконкурентоспроможності.

Усііснуючіметодиоцінкиможнакласифікувати за такимиознаками:

· за ступенемохопленняаспектівфункціонуванняпідприємства;

· за формою вираження результату оцінки.

Залежно від ступеня охоплення аспектів функціонування підприємства методи оцінки поділяються на спеціальні і комплексні. Спеціальніметоди – методи, щодозволяютьоцінитиконкурентоспроможністьпідприємства по окремих аспектах йогодіяльності – виробничому, інноваційному, маркетинговому, фінансовомутощо. Комплексніметодибазуються на комплексному підході до оцінкиконкурентоспроможностіпідприємства.

За формою вираження результату оцінкивиділяютьсянаступніметодиоцінки: матричні, графічні та індексні.

Серед матричних найбільш поширеними є:

· матриця „Бостонської консалтингової групи” (БКГ);

· матриця І. Ансоффа;

· матриця McKinsey;

· матриця Shell;

· матриця конкурентних стратегій М. Портера.

Результати теоретичного дослідження свідчать, що існує чимало методів оцінки конкурентоспроможності підприємства, які використовуються в розвинутих країнах світу. Кожен із цих методів мають як численні переваги, так і недоліки. Отже, існує необхідність у розробці методичних підходів до оцінки

функціонують в умовах складності отримання достовірної інформації про конкурентів чи підприємств-лідерів галузі.

30. Системний підхід та модель управління конкурентоспроможністю підприємства

Системний підхід.Методологія дослідження об’єктів проводиться через призму систем. Система за даним підходом складається з двох складових: 1) первинно-зовнішнє середовище (вхід і вихід системи, зв’язок із зовнішнім середовищем, зворотній зв'язок; 2) вторинно-внутрішня структура (сукупність взаємозалежних компонентів, які забезпечують вплив суб’єкта управління на об’єкт, переробку входу у вихід та досягнення цілей системи).

Системність передбачає, по-перше, ієрархічність розгляду сутнісного розуміння конкурентоспроможності, по-друге, оцінювання факторів впливу на конкурентоспроможність, по-третє, визначення конкурентних переваг і засадничих підвалин побудови концепції конкурентоспроможності.

Системність у дослідженні конкурентоспроможності проявляється через фактори, які впливають на конкурентоспроможність на кожному ієрархічному рівні. Зокрема, конкурентоспроможність національної економіки залежатиме від глобалізаційних викликів та тенденцій, що склалися на міжнародних ринках. Спектр внутрішніх факторів доволі широкий і охоплює сферу освіти, зайнятості, підприємництва й малого бізнесу, інформаційні технології тощо. На конкурентоспроможність регіону (галузі) також впливатимуть глобалізаційні фактори і, крім того, історично сформований поділ праці (спеціалізація) та специфіка регіону.

Підприємства, які намагаються вийти на зовнішній ринок, повинні визначити показники і чинники своєї міжнародної конкурентоспроможності. Для виходу на міжнародний ринок підприємство, перш за все повинно досягти певного рівня ефективності своєї роботи.

В останні десятиліття для підвищення конкурентоспроможності підприємств і продукції на підприємствах запроваджуються системи якості з наступною їх сертифікацією. Система якості — це сукупність організаційної структури, методик, процесів і ресурсів, які необхідні для загального керівництва якістю на підприємстві.

Для підприємств, які намагаються вийти зі своєю продукцією на зовнішній ринок, система якості є лише засобом на шляху одержання необхідного сертифікату, якого вимагають зовнішні споживачі.

Але формальне запровадження системи якості і одержання сертифікату на дану систему і продукцію може бути лише однією з необхідних, але аж ніяк не достатньою умовою забезпечення конкурентоспроможності підприємства.

Показник ринкової вартості компанії реагує на будь-які зміни ситуації: зниження рентабельності випуску, погіршення платоспроможності, збільшення інвестиційного ризику, втрату конкурентної переваги — все це викликає зменшення ринкової вартості підприємства. Всі ключові управлінські рішення приймаються з метою збільшення ринкової вартості компанії.

31. Місце управління конкурентоспроможністю підприємства в системі стратегічного і тактичного управління підприємством

Стратегічне управління підприємством передбачає розробку і обґрунтування заходів і планів досягнення визначених цілей, в яких врахований технічний, фінансовий і трудовий потенціал підприємства, а також його виробничо - збутові можливості. При розробці стратегічних позицій підприємства використовують якісні та кількісні показники. Якісні показники на практиці називають орієнтирами, а кількісні - завданнями. Орієнтир - це віддалена ціль, яку підприємство бажає досягти шляхом розробки стратегії.

Стратегія розробляється на вищому рівні управління підприємством і тому стає цільною і орієнтиром для всіх підрозділів підприємства.

Стратегічне управління підприємством включає: визначення місії, формування стратегічних цілей і задач, порівняльний аналіз сильних і слабких сторін діяльності підприємства і його конкурентоспроможність; оцінку існуючих і перспективних напрямків підприємницької діяльності; вивчення зовнішнього середовища, визначення перспективних напрямів бізнесу, розробку стратегічних планів і конкретних задач.

Тактичне управління – конкретні дії щодо реалізації намічених цілей, тобто короткострокове управління, за якого на базі наявної інформації відбувається постійне порівняння показників стратегічного плану з досягнутими за певний період результатами. У результаті, іноді здійснюється коригування окремих показників стратегічного плану, переглядаються цілі управління. Це відбувається за умови, якщо виявляється вплив або безпосередня дія раніше не врахованих факторів. Оперативне управління, у свою чергу, покликане вирішувати поточні або такі, що виникають у результаті небажаних відхилень, виробничі проблеми. При цьому ставляться конкретні, кількісно вимірювані орієнтири і використовується ситуаційний підхід, за якого обирається прийнятний варіант дій, виходячи зі сформованих умов.

За умови середньої якості стратегічного і тактичного управління керівництво підприємства не завжди заздалегідь передбачатиме зміни. У залежності від характеру чинника впливу, в кращому випадку, підприємство може встигнути перебудуватися і після деякого спаду знову забезпечуватиме зростання вартості; у гіршому випадку, накопичених резервів на внутрішню перебудову діяльності може не вистачити. Отримання кредитів в цій ситуації буде також проблематичним, адже показники оперативної діяльності, які матиме підприємство внаслідок несприятливого впливу внутрішніх і зовнішніх чинників, не будуть привабливими для інвесторів. Як наслідок, перебудова проводитиметься за рахунок оборотного капіталу, використання якого для цих цілей, як правило, призводить до банкрутства, в результаті якого підприємство, знову таки, підлягає продажу за ліквідаційною вартістю.

32.Стратегічне управління як управління конкурентними перевагами.

Стратегічне управління – важлива складова антикризового управління, оскіль дозволяє вчасно виявити внутрішні небезпеки і можливості, внутрішні сильні і слабкі сторони підприємства, і на основі оцінки ситуації розробити систему стратегій, яка направлена на попередження кризи.

Наявність конкурентних переваг у підприємства є однією з найважливіших умов отримання надприбутку та його виживання і подальшого розвитку в сучасному середовищі. Підприємства зі стійкими конкурентними перевагами, які майже неможливо скопіювати,мають найбільше шансів на успіх у порівнянні з іншими гравцями ринку.

Стратегічне управління підприємством передбачає уміння спрогнозувати майбутній розвиток підприємства, бачити його перспективу з урахуванням потенційного та реального впливу різноманітних чинників внутрішнього, проміжного та зовнішнього середовища, оскільки будь-якому суб’єкту господарювання доводиться діяти у досить динамічному конкурентному середовищі, в якому змінюються пріоритети держави, оновлюються технології, асортимент продукції, потреби, інтереси і смаки споживачів, набирають сили і множаться конкуренти або, навпаки, економічно слабнуть і переорієнтовуються на інші ринки.

Основною метою стратегічного управління є досягнення оптимального рівня ефективності і конкурентноспроможності підприємства. Очевидно, чим більший у підприємства набірконкурентних переваг і кращі їх якісні характеристики, тим більш сприятливі передумови воно має для успішної діяльності на ринку. Стратегічне управління направлене на створення конкурентних переваг і утвердження ефективної стратегічної позиції, забезпечує в майбутньому житєздатність підприємства в мінливих умовах.

Відповідно концепції стратегічного управління, підприємство має:

· вчасно розпізнати загрозу для свого існування;

· бути стійким по відношеню до непередбачуваних та мінлиаих умов;

· не упускати сприятливих можливостей, які виникають в його середовищі, і отримали з них максимальну винагороду.
33. Управління конкурентоспроможністю підприємства з позицій сучасних тенденцій розвитку світової управлінської думки

Оцінивши основні підходи до трактування конкурентноспроможності підприємств, доцільно розвинути поняття управління конкурентноспроможністю з точки зору сучасних тенденцій розвитку світової управлінської думки, а саме: будувати системи управління конкурентноспроможністю підприємства не лише з точки огляду на ефективне задоволення потреб споживачів, а й комплексне вирішення соціальних проблем (конкурентноспроможність підприємства на ринку робочої сили), природних проблем (екологічна безпека і раціональне використання ресурсів), економічних проблем (забезпечення стабільності розвитку), заклавши такий підхід в іноваційну модель управління конкурентноспроможністю.

У загальному розумінні управління конкурентноспроможністю підприємства-це цілеспрямованийвплив на чинники і умови, які формують конкурентноспроможність. Результати аналізу і прогнозування впливу як позитивних, так і негативних чинників необхідно реалізувати в нетрадиційно сформованих конкурентних переваг, які передбачають використання нових можливостей ринкового середовища і мікросередовища підприємства, а також мінімізацію ризиків.

Особливості побудови і функціонування системи управління конкурентноспроможністю підприємства залежить від взаємодії прояву новітніх принципів конкурентної боротьби (боротьба за інтелектуальне лідерство, поєднання конкуренції із співробітництвом, підтримка «бізнесової екосистеми»), рахування стадії життєвого циклу підприємства, можливостей забезпечення гнучкості виробничаї системи і підприємства в цілому.

34. Інноваційний підхід до управління конкурентоспроможністю

Інноваційний підхід. Орієнтація розвитку підприємства на активізацію інноваційної діяльності.

У сучасних умовах глобалізації економіки, забезпечення високого рівня інноваційної активності національної економіки належить до числа головних державних пріоритетів. Але виконання цього пріоритетного завдання можливе за умови створення високомотиваційного середовища для суб’єктів ринку, з метою підвищення продуктивності праці, у результаті чого зросте платоспроможність споживачів. У цьому випадку інноваційна стратегія вийде за рамки окремих «технологічних територій», давши можливість розвиватись

іншим секторам економіки, що забезпечить умови зміцнення української економіки в цілому.

Для розроблення стратегії інноваційного розвитку необхідно створювати переваги, які б дозволяли виготовлення товарів і послуг, що за своїми параметрами не уступали б товарам чи послугам конкурентів. Для цього, вітчизняний товаровиробник повинен мати цілий пакет аргументів для боротьби за статус конкурентоспроможного. До таких аргументів слід віднести: податкове законодавство, орієнтоване на стимулювання продуктивності виробництва, зменшення вартості капіталу, розвитку продуктивних сил, інфраструктури, техніко-технологічного оснащення, інформаційного забезпечення бізнесу та ін.

Говорячи про інноваційні перспективи, треба відзначити, що створення одного робочого місця у високотехнологічній сфері економіки коштує нині майже 100 тис. доларів. Неважко підрахувати, скільки потрібно грошей, щоб прискорити процес переходу на інноваційну основу, помноживши цю суму орієнтовно на один мільйон зайнятих в інноваційній сфері. Певна річ, очікувати від держави таких коштів не доводиться, тому потрібно визначити пріоритетні напрями (розвиток науки в цілому, отримання на конкурентних засадах грантів на виконання окремих проектів, формування цільових програм, регіональні пріоритети, які мають бути узгоджені із загальнодержавними програмами та ін.), які дозволять розбудувати інноваційне суспільство, за умови посилання на власні ресурси і сили, тобто людський капітал, інтелектуальну власність, технології, розбудовуючи ринкову інфраструктуру.

35. Користувачі інформації про конкурентоспроможність підприємства та їх цільові установки (особливості інтересів).

Для того, щоб зберегти і зміцнити свої позиції на міжнарод­ному ринку, підприємству необхідно не тільки підтримувати ви­соку конкурентоспроможність, але й постійно її підвищувати то­му, що конкуренти не "дрімають".

Для вирішення цієї проблеми, перш за все, необхідно визначи­ти чинники, які сприяють підвищенню міжнародної конкуренто­спроможності.

Якщо фірма-виробник сприяє одержанню інституційним спо­живачем прибутку, то, таким чином, вона добивається високої конкурентоспроможності своєї продукції.

Велику користь у первинному покращенні якості приносить проста процедура порівняння власної продукції з аналогічними товарами конкурентів. Також проблема вирішується за рахунок переходу на нові, більш якісні комплектуючі, зміни дизайну, більш точного додержання норм технологій, тобто практично без додаткових витрат. Конкурентоспроможність неможлива без встановлення у фірмі духу боротьби з "халтурою".

Маючи таку інформацію, керівництво легше зможе приймати правильні рішення і, тим самим, значно покращити становище фірми.

Крім того, треба мати на увазі, що сьогодні на світовому рин­ку поступальні процеси пошуку нових машин і технологій, дос­коналіших товарів не припиняються ні на мить. А тому ук­раїнським підприємцям щоб не відстати від цього стрімкого руху необхідно постійно підвищувати рівень своїх конкурентних мож­ливостей. Цього можна досягти шляхом одержання згоди провідних міжнародних фірм не тільки придбавати у них про­дукцію, а й активно співробітничати з ними на взаємовигідних умовах. Саме так формується сучасний потенціал підприємства і підвищуються його конкурентні можливості.

Наявність таких можливостей, їх розвиток "по горизонталі" і якісні характеристики "по вертикалі" створюють новий рівень конкурентоспроможності підприємства, який у стратегічному плані і забезпечує необхідні, реальні та важливі передумови для стабільної роботи на рівні світових стандартів.

Вважається, що в сучасних умовах, не конкуренція, а коопе­рація і співробітництво є фундаментальним джерелом прибутку компаній і економічного добробуту суспільства.

Для підтримання високого рівня конкурентних переваг вико­ристовується такий напрямок як державний вплив на процес за­безпечення високого рівня конкурентоспроможності підпри­ємств і галузей національної економіки.

36. Підходи до трактування стратегії конкуренції.

Стратегія конкуренції – найважливіші довготермінові зусилля та дії фірм, компаній щодо забезпечення конкурентних переваг і захисту завойованих позицій.

Вибір стратегії конкуренції в багатьох випадках проводиться з урахуванням цінових і нецінових факторів, конкретна комбінація яких залежить від думки керівників щодо того, яка комбінація, з урахуванням ринкових умов і переважаючих стратегій конкурентів (або передбачуваних контрстратегій), матиме на ринок бажаний вплив. Термін, протягом якого фірма може не змінювати стратегію, залежить від її успіху (або невдачі) на ринку, від того, як довго її підхід до конкуренції витримуватиме стратегічний виклик фірм-суперниць, і наскільки її стратегія відповідає ринковим умовам.

Реалізація нової стратегії конкуренції відкриває на ринку новий, нерідко могутній етап конкуренції. Фірма, що робить правильний стратегічний крок, може сподіватися на отримання вигоди головним чином за рахунок частки ринку та обсягу продажу конкурентів. метою конкурентної стратегії є досягнення успіху у конкурентній боротьбі, з чим варто погодитись, проте з запропонованих визначень незрозуміло, що розуміють під поняттям “успіх у конкурентній боротьбі”.

У працях сучасних вітчизняних і зарубіжних науковців спостерігається чітка спрямованість конкурентної стратегії на виявлення (досягнення) конкурентних переваг. У пропонованих визначеннях, на нашу думку, автори не уточнюють, яку саме конкурентну перевагу повинна забезпечити реалізація конкурентної стратегії. Насамперед, відповідно до класифікації конкурентних переваг за джерелом походження, їх поділяють на внутрішні і зовнішні. Внутрішня ґрунтується на перевазі організації стосовно витрат виробництва, менеджменту чи товару, що створює “цінність для виробника”, яка дає змогу досягти менших витрат, ніж у конкурента. Внутрішня конкурентна перевага є наслідком вищої продуктивності, яка забезпечує організації більшу рентабельність та більшу стійкість в умовах зниження цін продажів, що нав’язуються ринком чи конкуренцією. Зовнішня конкурентна перевага грунтується на властивостях товару, які створюють “цінність для покупця” за рахунок повнішого задоволення його потреби. Зовнішня конкурентна перевага збільшує “ринкову силу” організації, оскільки вона може примусити ринок приймати ціну продажу вищу, ніж у пріоритетного конкурента, який не забезпечує відповідної якості. Отже, внутрішні конкурентні переваги є не метою конкурентної стратегії, а основою її формування. Саме тому конкурентна стратегія насамперед орієнтована на досягнення зовнішніх конкурентних переваг, ґрунтується на наявних внутрішніх перевагах організації, і у результаті дає йому змогу займати вигідні конкурентні позиції на ринку чи в окремому його сегменті.

37. Стратегічні альянси, їх переваги і недоліки.

Стратегічними альянсами називаються угоди про співробітництво між фірмами, що йдуть далі звичайних боргових операцій, але не доводять справу до злиття фірм. Стратегічні альянси можуть допомогти фірмам у галузях із глобальною конкуренцією зміцнити свої позиції, не втрачаючи незалежності.

Альянс має на увазі проведення спільних досліджень, обмін технологіями, спільне використання виробничих потужностей, просування на ринок продукції один одного або об'єднання зусиль у виробництві компонентів або складанні.

Компанії вступають в альянси з декількох стратегічно важливих міркувань. Три найважливіші з них: досягнення економії на масштабах виробництва й/або маркетингу, заповнення недоліків у знаннях з техніки й виробництва, а також одержання доступу на ринок. Об'єднавши зусилля у виробництві компонентів, складанні й просуванні своєї продукції, компанії можуть усвідомити, що зниження витрат неможливо досягти при їх власних малих обсягах виробництва. Союзники можуть пізнати багато чого один у одного, здійснюючи спільні дослідження, обмінюючись ноу-хау й вивчаючи виробничі процеси один одного. Крім того, альянси впливають на конкуренцію: вони не тільки можуть компенсувати невиграшні моменти в конкуренції, але можуть також привести до того, що компанії, які об'єдналися, направлять свої зусилля більшою мірою проти загальних конкурентів, ніж один проти одного. Багато які розвинуті компанії в спробах наздогнати в конкурентній боротьбі провідні компанії, і в той же час бажаючи зберегти свою незалежність, вступали в альянси.

Однак альянси мають свої недоліки. Ефективна координація між незалежними компаніями, які мають різну мотивацію й, можливо, суперечливі цілі, є складним завданням, що потребує численних зустрічей, великої кількості людей, щоб визначити, що необхідно розділити, що залишити у своїй власності і в якому вигляді угода буде діяти. Союзникам, можливо, доведеться перебороти також мовний і культурний бар'єри. Витрати часу, який потрібен менеджерам фірм на зустрічі, досягнення взаємної довіри, координацію, великі.

Часто в самому розпалі переговорів виявляється, що в партнерів істотно відрізняються погляди на процес функціонування альянсу й, крім того, їхні цілі не збігаються й навіть суперечать один одному, так само як і стратегії. Напруження у відносинах зростає, робочі відносини стають прохолодними й надії на вигоди так і не матеріалізуються. Часто складно буває співробітничати із супротивником у сферах, що гостро реагують на конкурентні зусилля, тому виникає питання про взаємну довіру й про чесний обмін інформацією й досвідом. Конфліктом також можуть виступати культура компаній та їхня оцінка своєї значимості. Ключові фігури, від яких залежить успіх або провал, можуть бути несумісними, нездатними працювати разом і співробітничати для прийняття компромісних рішень.

Однак найсерйознішою є небезпека залежності від іншої компанії при проведенні важливих випробувань протягом тривалого періоду. Щоб бути серйозним суперником, компанія повинна постійно розвивати свої внутрішні можливості в усіх сферах для посилення своєї позиції серед конкурентів і досягнення стабільної конкурентної переваги.

38. Досвід вітчизняних підприємств у формуванні та реалізації конкурентних стратегій.

Сьогодні в Україні процеси формування ринку відбуваються дуже активно, зокрема це стосується його визначальної рушійної складової - конкурентного середовища. Останнє потребує створення адекватних ринковим вимогам правил, методик, механізмів та інструментів стратегічного планування і управління відтворювальними процесами у сфері виробництва.

Створення ефективної концептуальної моделі формування і реалізації конкурентної стратегії підприємства можливе лише за умови адаптації до практичної діяльності як самих суб’єктів мікроекономічного рівня, так і сучасної теорії стратегічного планування та управління. Сьогодні ринок визнаний як цивілізаційна цінність, відтак могутність і добробут України залежить від того, чи буде розвиватися економіка і виробництво, та чи зможуть підприємства і підприємці пристосуватися до нових умов господарювання і розвитку у ринковій економічній системі. Ці завдання є одним з основних, першочергових елементів створення, існування та розвитку підприємства в умовах конкурентного середовища, що динамічно розвивається і формується на теренах національної економіки.

Докорінне реформування виробничих відносин, організаційно-господарські перетворення та зміни у економіко-соціальній сфері нашого суспільства справляють постійний вплив на результати діяльності сучасних підприємств. Тому таке важливе значення має адаптація останніх до мінливого зовнішнього середовища. Процес адаптованості передбачає застосування нових науково-обґрунтованих методичних підходів до прийняття і реалізації ефективних управлінських рішень, спрямованих на проведення стратегічних змін у виробничій, маркетинговій та фінансовій діяльності підприємств, на підвищення їхньої конкурентоспроможності, забезпечення створення конкурентних переваг в умовах нестабільності ринку та посилення конкурентного тиску.

39. Механізм державного регулювання конкуренції.

На сучасному етапі конкуренція є важливим та дієвим механізмом, який забезпечує високо ефективність, пропорційність та динамічність ринкових відносин як у галузі виробництва, так і реалізації товарів чи послуг.

Проблема державного регулювання конкурентного середовища на ринку, в

економічній науці, не є новою. Але, поза сумнівом, дослідження та розробка

заходів, спрямованих на захист та розвиток конкуренції, є актуальними і сьогодні. Це пояснюється тим, що для країн із розвиненою економікою конкурентне середовище є обов’язковою умовою і сутнісною рисою існування.

В основу законодавчих гарантій прав і свобод підприємців покладено принципи єдиного економічного простору, вільного пересування товарів, робіт, послуг, свободи економічної діяльності та підтримки конкуренції. У рамках конкурентних відносин ці гарантії закріплено в законодавстві про захист економічної конкуренції, яке складається з положень Конституції України, законів України, указів Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, а також відомчих нормативних актів Антимонопольного комітету України та міністерств і відомств. Саме в законодавстві про захист економічної конкуренції як цілісній системі нормативних правових актів закріплено конкретні норми, що спрямовані на захист економічної конкуренції; визначено коло державних органів, на які покладено обов’язок здійснювати захист конкуренції на всій території України; передбачено відповідальність за вчинення дій, спрямованих на спотворення, обмеження або усунення конкуренції з ринку.

Одним з основних нормативних актів законодавства про захист економічної конкуренції є Закон України “Про захист економічної конкуренції”. Він регулює відносини, що впливають на конкуренцію на товарних ринках в Україні, на яких діють українські та іноземні юридичні особи, державні органи влади, органи місцевого самоврядування, органи господарського управління суб’єктів господарювання та фізичні особи.

До організаційних гарантій у сфері підтримки конкуренції можна віднести

діяльність органів судової й виконавчої влади. Роль судів у захисті економічної конкуренції останнім часом зросла. Свої завдання вони виконують перш за все у процесі вирішення економічних спорів між підприємцями, а також шляхом судового контролю за діяльністю Державних органів та органів місцевого самоврядування. Антимонопольні органи (органи Антимонопольного комітету України) є структурами виконавчої влади. Вони безпосередньо реалізують державну політику щодо сприяння розвиткові й захисту конкуренції на товарних ринках України та регламентації діяльності монопольних утворень.

Законодавство про захист економічної конкуренції є невід’ємною частиною механізму, що забезпечує вплив державна економічні процеси у будь-якій сучасній моделі ринкової економіки. Його основне завдання – захист і підтримка максимально високого рівня конкурентних відносин, завдяки яким і може бути забезпечено сталий розвиток економіки України.

40. Регулювання процесів приватизації, корпоратизації і реструктуризації і формування конкурентної політики.

Правові, економічні та організаційні засади здійснення приватизації в Україні з метою створення багатоукладної, соціальне орієнтованої, ринкової економіки регламентуються чинним законодавством України. Правовою основою процесу приватизації в Україні є Конституція України, законодавчі та нормативні акти. Приватизація здійснюється на основі таких принципів:

- законності; державного регулювання та контролю; надання громадянам України пріоритетного права на придбання державного майна; надання пільг для придбання державного майна членам трудових колективів підприємств, що приватизуються; забезпечення соціальної захищеності та рівності прав участі громадян України у процесі приватизації; платності відчуження державного майна; створення сприятливих умов для залучення інвестицій; та ін.

Корпоратизація - це перетворення державних підприємств, закритих акціонерних товариств, більш як 75відсотків статутного фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничих і науково-виробничих

об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність до чинного законодавства, у відкриті акціонерні товариства.

Метою корпоратизації є: здійснення реформування управління державним сектором економіки; підвищення відповідальності державних підприємств за результати економічної діяльності; підготовка об'єктів корпоратизації до приватизації; реорганізація підприємств, яка здійснюється з метою підвищення ефективності діяльності об'єктів; розвиток національного виробництва і економіки в цілому; здійснення реструктуризації та дерегуляції товарного ринку; розвиток конкуренції і т.д.

Реструктуризація — це зміна структури й системи управління капіталом підприємств під час переходу до ринкової економіки. Приватизація при цьому розглядається як її складова частина. Реструктуризації підприємства, як правило, передує оцінка його становища. Уяву про це можна одержати, якщо зробити оцінку корпоративної культури, фінансового становища, впливу на навколишнє середовище. Визначити основні етапи реструктуризації можна таким чином: вироблення концепції реструктуризаціїпідприємства; оцінка поточного становища підприємства; визначення проблем і цілей розвитку; вибір стратегії розвитку (форм і методів реструктуризації) підприємства; розроблення проекту ре структури техніко-економічне обґрунтування; розробка механізму реалізації проекту реструктуризації; управління процесом реструктуризації.

Під конкурентною політикою слід розуміти загальне керівництво для дій і прийняття рішень, які полегшують досягнення цілей конкурентного розвитку. Формування конкурентної політики підприємства передбачає врахування детермінант розвитку, які формуються на усіх рівнях управління конкурентним розвитком. В умовах глобалізації вагомого значення набуває інтеграційний підхід, який особливу увагу приділяє посиленню взаємодії, взаємозв'язків і взаємовпливу між елементами системи, які формують чи мають вплив на формування конкурентних переваг. Значна кількість чинників, що впливають на функціонування і розвиток підприємств, ускладнює процес вибору єдиного найкращого способу досягнення цілей. Найефективнішиму цьому випадку є ситуаційний підхід, який відповідає конкретній ситуації і максимально адаптований до неї. Отже, формування конкурентної політики вітчизняних підприємств вимагає врахування таких положень: врахування чинників зовнішнього і внутрішнього середовищ, що впливають на конкурентний розвиток підприємства; визначення детермінант розвитку як сукупності чинників, що формують конкурентні переваги чи створюють для цього необхідні передумови; використання сучасних підходів до формування конкурентної політики для врахування особливостей та складності функціонування підприємств в сучасних умовах господарювання; вибір сучасних інструментів та шляхів досягнення конкурентних переваг.

41. Аргументи на користь та проти монополізації: структурний і поведінковий підходи.

Монополістичну конкуренцію Ф. Котлер визначає таким чином: “...Суб’єкти галузі сконцентровані в певних сегментах ринку, де вони можуть

найкращим чином задовольнити потреби споживачів і продати товар за більш високою ціною”. На ринку монополістичної конкуренції діє відносно велика кількість продавців, кожен з яких задовольняє невелику частку ринкового попиту на однаковий товар, що реалізується фірмою та її конкурентами. Крім наявності великої кількості незалежних покупців і продавців, конкурентність ринку, на думку К. Макконнелла, характеризується також можливістю для них вільно входити на ринок і покидати його. Монополія – ринкова структура, за якої одна фірма є єдиним продавцем певної продукції, тому вона обмежує розвиток конкурентного середовища. Монополіст диктує умови продажу, насамперед ціни реалізації, що стримує розвиток конкурентоспроможного виробництва інших товаровиробників. Крім того, монополія є збитковою для покупця і не надає йому змоги вибрати товар, що максимально задовольняє його потреби. Тиск сформованих монополій однієї сфери економіки розповсюджується на інші.

Структурний підхід визначає конкуренцію як міру або критерій, за яким встановлюють тип галузевого ринку. У дослідженні конкуренції структурний підхід дозволив здійснити аналіз ринкової структури, вивчити формування конкурентного середовища за різної кон’юнктури й ступінь монополізації ринку. Дослідження фахівців економічної теорії дозволили виділити види ринків з недосконалою конкуренцією (монополістична конкуренція, олігополія, монополія).

Неокласичний варіант поведінкового тлумачення конкуренції пов’язує її з боротьбою за обмежені економічні блага і, звісно, за гроші споживача, на які їх можна придбати. Логіка цього підходу полягає в тому, що більшість благ (товарів, послуг, ресурсів) є рідкісними в тому розумінні, що їх обсяг менший в порівнянні з потенційними потребами суспільства. Тому власники благ мають можливість розподіляти їх, керуючись своєю вигодою. Вони встановлюють свої умови / критерії реалізації (передання) (необхідний рівень цін, якості тощо) і в залежності від виконання цих умов вирішують, кому надати блага, а кому - ні.

42. Роль уряду у формуванні правового поля і конкурентного середовища.

Національна економіка повинна зайняти достойне місце у конкурентному глобальному ринку. Це єдиний шлях для підвищення рівня добробуту громадян до рівня економічно розвинутих держав світу. Тому, ключовими завданнями Уряду є якнайширше залучення інвестицій для створення сучасного виробництва, впровадження нових знань, технологій і принципів управління, підвищення рівня зайнятості. Урядом вже здійснено заходи щодо поліпшення інвестиційного клімату та бізнес-середовища, в тому числі дерегуляції підприємницької діяльності. Підтвердженням ефективності і високих темпів проведення реформ є позитивна оцінка іноземних експертів. Так, Україна у рейтингу Глобального індексу конкурентоспроможності за 2012—2013 роки поліпшила свої позиції на дев’ять пунктів і зайняла 73 місце серед 144 країн світу, які досліджувалися. Позиція України підвищується другий рік поспіль (після падіння на 17 пунктів у 2009—2010 роках) і досягла докризового рівня.

Проте Україна все ще залишається у групі країн, які не досягли середнього показника конкурентоспроможності, і значно відстає від розвинутих держав.

Необхідність модернізації виробництва та структурної перебудови економіки потребує створення умов для акумулювання інвестиційних ресурсів і посилення інвестиційного потенціалу економіки. Тому, проведення реформ необхідно продовжувати. Для створення сприятливого інвестиційного клімату завдання державної політики на 2013—2014 роки повинні передбачати як заходи з дерегуляції, так і заходи із забезпечення макроекономічної стабільності.

Завданнями державної політики на 2013—2014 роки є: забезпечення оптимального рівня інфляції, який не перешкоджатиме економічному розвитку країни; стимулювання здійснення інвестиційних операцій в національній валюті; забезпечення збалансованості державних фінансів з реальними можливостями національної економіки;стимулювання реалізації інвестиційних проектів у пріоритетних галузях економіки.

43. Органи загальної і спеціальної компетенції державного

захисту конкуренції.

Розвиток і вдосконалення конкуренції у підприємницькій діяльності належать до загальносуспільних питань, на вирішення яких відповідно до їх компетенції спрямована діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Правила добросовісної конкуренції втілюють у життя: Верховна Рада України — шляхом відповідного законодавчого забезпечення; Президент України — спрямуванням діяльності органів виконавчої влади усіх рівнів на реалізацію ринкових перетворень і забезпеченням економічного зростання в Україні, проведенням відповідної внутрішньої і зовнішньої політики держави; Кабінет Міністрів України — реалізовуючи завдання щодо управління економічними процесами в державі, визначених Президентом та Верховною Радою України.
Важливу роль у реалізації конкурентної політики відіграє Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, яке не лише забезпечує розробку відповідних програмних документів, а й разом з іншими органами виконавчої влади здійснює регулювання монополій, забезпечує моніторинг процесів розвитку ринкових відносин.
Центральне місце у державному захисті економічної конкуренції, обмеженні монополістичної діяльності, виявленні та припиненні порушень законодавства про захист економічної конкуренції посідає Антимонопольний комітет України (далі — Комітет).
На відміну від країн з розвинутою ринковою економікою, таких, як Німеччина чи США, де, як правило, антимонопольні відомства виникали на базі структур, що існували раніше, з використанням їх спеціалістів та матеріально-технічної бази, в Україні створювати систему антимонопольних органів довелося з нуля.
Створення Антимонопольного комітету України відбувалося у кілька етапів. Перший розпочався з прийняттям у лютому 1992 р. Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. У жовтні 1992 р. було призначено Голову Антимонопольного комітету України, а прийняття 26 листопада 1993 р. Закону України “Про Антимонопольний комітет України” та призначення у грудні того ж року державних уповноважених Антимонопольного комітету започаткувало його повномасштабну діяльність як колегіального органу. Тому саме 26 листопада 1993 р. вважається офіційною датою створення Комітету. З утворенням протягом 1994— 1995 років мережі територіальних відділень завершився другий етап формування системи органів Антимонопольного комітету України. Сучасний етап діяльності Комітету щодо розбудови ефективного конкурентного середовища визначив прийнятий у січні 2001 р. Закон України “Про захист економічної конкуренції”, в основу якого покладено принципово нові правові норми, що мають сприяти захистові та розвитку конкуренції в Україні.
Відповідно до Закону України “Про Антимонопольний комітет України”, Комітет є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, мета діяльності якого — забезпечити державний захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Особливості спеціального статусу Комітету обумовлюються його завданнями та повноваженнями, і полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення Голови Комітету, його заступників, державних уповноважених, голів територіальних відділень, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Комітету, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і майнових прав його працівників на рівні з працівниками правоохоронних органів, в умовах оплати праці.
Комітет підконтрольний Президентові України та підзвітний Верховній Раді України. Такий подвійний контроль в повній мірі повинен забезпечувати законність його діяльності та неупередженість його органів при прийнятті ними своїх рішень.

44. Законодавча база контролю за концентрацією. Державне регулювання вхідних бар’єрів.

Однією з важливих сфер відносин, які становлять предмет регулювання антимонопольного законодавства України, є економічна концентрація суб'єктів підприєм­ницької діяльності. У законодавстві України немає визна­чення поняття "економічна концентрація". Вона може бути визначена як поглинання, злиття, приєднання і всі інші засоби встановлення одним суб'єктом підприєм­ницької діяльності контролю над усією або частиною господарської діяльності іншого суб'єкта підприємництва. Економічна концентрація охоплює широке коло відно­син: створення, реорганізацію (злиття, приєднання), пряме або опосередковане придбання активів (цілісних майнових комплексів) або часток (акцій, паїв) господа­рюючих суб'єктів усіх форм власності і організаційно-правових форм, створення асоціацій, концернів, міжгалу­зевих, регіональних та інших об'єднань підприємств, пе­ретворення органів управління на зазначені об'єднання тощо.

Держава здійснює контроль за економічною концент­рацією суб'єктів підприємницької діяльності з метою охо­рони і заохочення конкуренції, недопущення подальшої монополізації ринку, захисту інтересів споживачів, проти­дії зловживанню великими господарюючими структурами своїм монопольним становищем на ринку.

Згідно зі ст. 23і Закону України "Про обмеження мо­нополізму..." Антимонопольний комітет України, адмі­ністративні колегії, державні уповноважені та територі­альні відділення Антимонопольного комітету України у межах своєї компетенції розглядають заяви про надання згоди на створення, реорганізацію (злиття, приєднання), ліквідацію суб'єктів господарювання (у тому числі госпо­дарського товариства, асоціації, концерну та іншого об'єднання підприємств), вступ одного або кількох суб'єктів господарювання в об'єднання, набуття або одержання будь-яким іншим способом у власність, одер­жання в управління (користування) часток (акцій, паїв) і активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання або їх структурних підрозділів, а також в оренду цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання та їх структурних підрозділів і за резуль­татом розгляду приймають рішення у порядку, передбаче­ному законодавством.

Вхідні бар’єри є досить складним явищем, адже не мають конкретного характеру і є синтетичним поняттям, тобто характеризують сукупність факторів, що впливають на можливість доступу нових фірм до ринків. Тому державне регулювання бар’єрів зазвичай спирається на регулювання тих типів поведінки господарюючих суб’єктів та органів влади, що можуть створити нові або посилити існуючі перешкоди доступу до ринку нових учасників (рис. 1) і в цьому контексті носить характер антимонопольного регулювання або регулювання, скерованого на підтримку конкуренції.

До узгоджених дій, що є забороненими, тобто призводять до створення нових або посилення існуючих вхідних бар’єрів, належать:

1. встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

2. обмеження або встановлення контролю за виробництвом, ринками, техніко-технологічним розвитком або інвестиціями;

3. розподіл ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів;

4. спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;

5. усунення з ринку або обмеження доступу на ринок інших суб'єктів господарювання;

6. застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання;

7. укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом не стосуються предмета цих угод;

8. суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин [4].

45. Способи державного регулювання природних монополій.

За своїм соціально-економічним змістом і формами прояву природна монополія відрізняється від інших видів монополій. Природна монополія — це ринкова ситуація, яка в умовах певного рівня технологічного розвитку характеризується повним пануванням єдиного господарюючого суб'єкта, що володіє безальтернативною владою в результаті потужного ефекту масштабу, унікальності вироблюваної ним продукції, низької еластичності попиту на неї та високими бар'єрами входу на ринок.

Головна мета державної політики у сфері регулювання природних монополій визначається як забезпечення ефективностi функцiонування ринкiв, що перебувають у станi природної монополiї, на основi збалансування iнтересiв суспiльства, суб’єктiв природних монополiй та споживачiв їх товарiв.

Згідно зі ст. 5 Закону України від 20.04.2000 року №1682-III «Про природні монополії» регулюванню підлягає дiяльнiсть суб’єктiв природних монополiй у таких сферах:транспортування нафти i нафтопродуктiв трубопроводами; транспортування природного i нафтового газу трубопроводами та його розподiл; транспортування iнших речовин трубопровiдним транспортом; передачi та розподiлу електричної енергiї; користування залiзничними колiями, диспетчерськими службами, вокзалами та iншими об’єктами iнфраструктури, що забезпечують рух залiзничного транспорту загального користування; управлiння повiтряним рухом; зв’язку загального користування; централiзованого водопостачання та водовiдведення; централiзованого постачання теплової енергiї; спецiалiзованих послуг транспортних термiналiв, портiв, аеропортiв за перелiком, який визначається Кабiнетом Мiнiстрiв України .

Ст. 9 Закону України «Про природні монополії» визначає наступні принципи регулювання діяльності суб’єктів природних монополій: гласність та вiдкритість процедур регулювання; адресність регулювання, його спрямованість на конкретний суб’єкт природної монополiї; самоокупність суб’єктiв природних монополiй; стимулювання пiдвищення якостi товарiв i задоволення попиту на них; забезпечення захисту прав споживачiв.

Під час врегулювання в Україні діяльності природних монополій необхідно враховувати світовий досвід, який доводить, що найефективніший тип взаємодії держави і природних монополій – це поєднання максимального розвитку підприємницької ініціативи, заснованої на приватній власності, з жорстким державним регулюванням окремих вартісних і технологічних параметрів їх діяльності. Отже, подальша демонополізація цих сфер – одне зі стратегічних завдань держави, яке безпосередньо стосується питань її національної безпеки.

У світовій практиці склалося декілька шляхів формування системи органів регулювання природних монополій, за якими таке регулювання можуть здійснювати:

- відповідні галузеві міністерства (транспорту, зв’язку, енергетики тощо);- органи захисту конкуренції - незалежні регулюючі комісії.

В Україні досі не обрано модель такого реформування. Існує практика регулювання першого типу – галузевими відомствами, які одночасно є і суб’єктами регулювання, і органами, які безпосередньо керують підприємствами сфери природних монополій та суміжних ринків. Перехрещення регулювальних і господарських функцій, поєднання управління й підприємницької діяльності часто призводить до того, що ці відомства мимоволі намагаються допомагати і сприяти окремим суб’єктам, а це призводить до дискримінації інших учасників ринку і порушення принципу рівності всіх у середовищі конкуренції. До того ж, міністерства і відомства несуть відповідальність за стан справ у підвідомчій їм галузі, вони політично зацікавлені у його покращенні навіть методами швидкого й прямого впливу, тому вони не можуть контролювати фактично своїх колег по службі, що просто унеможливлює ефективну політику державного регулювання природними монополіями.

46. Міжнародна конкурентна політика в умовах глобалізації: необхідність і сутність. Розвиток антитрестівського законодавства.

Кожна країна, яка намагається досягти і закріпити свої кон­курентні переваги на міжнародному ринку, розробляє стратегію своєї діяльності в цій сфері на перспективу.

Основними напрямками конкурентної політики України є:

- узгодження промислової, зовнішньоекономічної, регуляторної політики та політики у сфері приватизації; - забезпечення ефективного розвитку конкурентних відносин, підвищення конкурентоспроможності підприємств та подальше зменшен­ня рівня монополізації економіки; оптимізація діяльності органів вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування як суб’єктів еко­номічних відносин; удосконалення регулювання діяльності суб’єктів природних монополій; - розвиток законодавства про захист економічної конкуренції.

З метою реалізації основних напрямків конкурентної політики намічено здійснити такі заходи:

- захист економічних інтересів України на світових товарних ринках шляхом створення для вітчизняних суб’єктів господарювання належних умов здійснення зовнішньоекономічної діяльності та захис­ту інтересів суб’єктів господарювання в разі порушення державами антидемпінгових процедур;

- сприяння узгодженим діям вітчизняних суб’єктів госпо­дарювання, спрямованих на підвищення їх конкурентоспроможності на світових товарних ринках, за умови недопущення усунення чи обмеження конкуренції на відповідних товарних ринках України;

- забезпечення виваженого підходу щодо порушення анти­демпінгових процедур та антидемпінгового розслідування з метою не­допущення обмеження конкуренції на товарних ринках України;

- розширення взаємовигідного співробітництва України з чле­нами міжнародного співробітництва у сфері конкурентної політики, зокрема шляхом налагодження співробітництва з Європейською комі­сією, укладення з іншими державами, в тому числі державами-членами Організації економічного співробітництва та розвитку, договорів про співпрацю у сфері захисту конкуренції;

- забезпечення участі України в заходах щодо узгодження зовнішньоекономічної та конкурентної політики, що проводиться в рамках Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, Світової організації тор­гівлі, Комісії Організації економічного співробітництва та розвитку, договорів про співпрацю у сфері захисту конкуренції;

- забезпечення участі України в заходах щодо узгодження зовнішньоекономічної та конкурентної політики, що проводиться в рамках Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, Світової організації тор­гівлі, Комісії ООН з торгівлі та розвитку Організація економічного співробітництва та розвитку, Європейського Союзу.

Певний досвід антимонопольної діяльності нагромаджений в економічно розвинутих країнах. Для боротьби з монополією, зловживаннями і нечесною діловою практикою в цих країнах прийнята ціла низка антитрестівських законів. У ФРН, наприклад, антитрестівське законодавство забороняє картельні та інші угоди, що створюються з метою обмеження конкуренції. Практика дотримання законів контролюється Федеральною картельною службою. Фірми, які займають провідні позиції на ринку, є об'єктом спеціального контролю для попередження зловживань і дискримінації. Здійснюється також контроль за злиттям і поглинанням компаній. Закон про недобросовісну конкуренцію захищає споживачів від оманливої реклами, нечесних дій щодо конкурентів.

Антитрестівські закони США націлені на попередження надмірної концентрації економічної влади в руках окремих корпорацій, збереження і підтримку конкуренції — одного із рушіїв господарського розвитку і науково-технічного прогресу в умовах ринкової економіки. Антитрестівське регулювання стало складовою частиною підприємницької практики і суттєво впливає на структуру і функціонування приватного сектора.

47. Моделі антимонопольного права: американська і європейська. Конкурентне законодавство Європейського Співтовариства. Двосторонні угоди.

Антимонопольна діяльність – це комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства.

Антимонопольні закони формально забороняли трести та деякі інші форми монополій. Вони грунтувалися на такому розумінні сутності монополій, як повне (абсолютне) панування однієї компанії ( чи їх об’єднання ), або цілковита відсутність конкуренції. Таке тлумачення сутності монополій майже не зачіпало олігополій, вони переважно не підпадали під дію антимонопольного господарства.

До антимонопольного законодавства належать також закони, які забороняють або регулюють угоди підприємств, спрямовані на обмеження конкуренції через поділ ринків, угод про ціни, обмеження торгівлі.

Історично склалося дві системи антимонопольного регулювання: американська та західноєвропейська. Основним їх відмінністю виступає відношення до монополії як до суб'єкта економічних відносин.

Американська система оголошує всі зазначені в законі монополії незаконними, вона виходить із принципу протиправності всіх монополій з включенням норм про недобросовісну конкуренцію до законодавчих актів. Створення монополій прямо тягне за собою відповідні санкції з боку державних органів. Американська модель діє, крім США, в Канаді та Аргентині.

У європейському законодавстві забороняється не сама монополія, а злоу-споживання своїм монопольним становищем на ринку з боку великих компаній. Уряду враховують плюси і мінуси великих компаній у здійсненні антимонопольної політики, перешкоджаючи прояву антиконкурентної поведінки, але не стримуючи ефективне крупно-масштабне виробництво. Норми про недобросовісну конкуренцію виділені в європейській моделі в самостійну галузь. Цю модель
застосовують Німеччина, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія і ряд інших країн.

Римська угода — перший правовий документ у Європі, у якій поряд із створенням спільного ринку викладені правила захисту конкуренції. Статті 3, 81, 82 (попередні 3, 85, 86) цієї Угоди зі змінами, внесеними Маастрихтською та Амстердамською угодами, створили режим контролю ЄС за антиконкурент-ними діями. Зокрема, ст. 81, яка визначає підходи ЄС до контролю за узгодженими діями, забороняє угоди та узгоджені дії між підприємствами, що можуть вплинути на торгівлю між державами-учасницями і метою котрих є усунення, обмеження чи перекручення конкурентних відносин на спільному ринку.

Крім зазначених статей Римської угоди, джерелами конкуренційного законодавства також є: норми, що знаходяться у розпорядженнях Ради ЄС, серед них найбільш вагомі — Регламент № 17 від 6 лютого 1962 p.; Регламент № 19/65 від 2 березня 1965 p.; Регламент № 4064/89 від 21 грудня 1989 p.; норми, які містяться у розпорядженнях і директивах Комісії ЄС та у її рішеннях з конкретних справ, що стали адміністративними прецедентами; судова практика — рішення Суду першої інстанції і Суду правосуддя ЄС з конкретних справ, які стали зразками, прецедентами для прийняття ними рішень з аналогічних справ.

Угоди бувають одно-, дво- або багагосторонніми.

Якщо для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це двостороння угода. Вона називається ' договором. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двосторонньою угодою купівлі-продажу, або договором купівлі-продажу.

48. Використання національних механізмів експортно-імпортного регулювання для підвищення конкурентоспроможності підприємств.

Здійснення експортно-імпортних операцій вітчизняними підприємствами є однією з умов підвищення їх ефективного функціонування, зростання прибутковості та конкурентоспроможності. У цьому зв'язку надзвичайно важливими виявляються питання податкового регулювання окремих зовнішньоекономічних операцій вітчизняних підприємств.

Основними видами податків, якими оподатковуються зовнішньоекономічні операції, є податок на добавлену вартість, акцизний збір, податок на прибуток та мито. Кожний з них має свої недоліки та створює певні перешкоди на шляху побудови оптимальної системи податкового регулювання ЗЕД підприємств, тому потребує детального розгляду окремо.

Обкладення податком на прибуток експортних операцій здійснюється за загальною схемою і не має будь-яких особливостей. Тобто, як зазначено у п.11.3.1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” [3] валовий дохід по експортних операціях виникає на дату будь-якої події, що сталася раніше.

Згідно з п.7.3.2 вище зазначеного закону про прибуток [3] витрати, завдані платнику податків в іноземній валюті у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до валових витрат, визначаються в сумі, яка повинна дорівнювати балансовій вартості такої інвалюти, визначеній відповідно до положень пп.7.3.1, 7.3.4, 7.3.6 закону про прибуток .

Оскільки підприємство може розраховуватися з постачальником за конкретну партію товарів іноземною валютою, загальна сума якої складається з окремих сум, що надійшли на підприємство в різний час і з різних джерел, то необхідно вести оперативний облік для визначення балансової вартості іноземної валюти.

Українським законодавством не заборонено розрахування підприємства з постачальниками заздалегідь або з відстрочкою платежу. Якщо вийде так, що першою подією буде отримання товарів (робіт, послуг), тоді до складу валових витрат вартість такого товару (робіт, послуг) буде включена за курсом Національного банку України на дату оформлення вантажної митної декларації (підписання акта), але при другій події, коли вже буде відома балансова вартість іноземної валюти, що перераховується, необхідно відкоригувати суму, раніше включену до складу валових витрат. Якщо ж першою подією буде оплата товарів (робіт, послуг), то нічого коригувати не треба, адже вже при першій події відома балансова вартість переказаної у вигляді авансу іноземної валюти.

Згідно п. 18.3 Закону про прибуток [3] для цілей податкового обліку вартість товарів (робіт, послуг), постачальниками яких є нерезиденти, що знаходяться в офшорній зоні (або рахунки яких розташовані в офшорній зоні), включається до складу валових витрат тільки в розмірі 85%.

Обкладення податком на додану вартість експортних операцій має ряд особливостей. Перша з них полягає в тому, що при продажу товарів, які були вивезені платником податків за межі митної території України, податок на додану вартість обчислюється за нульовою ставкою, згідно п. 6.2.1 Закону України „Про податок на додану вартість” [4]. Якщо експорт був здійснений на території України, обкладення ПДВ проводиться за звичайною ставкою 20%.

Не дозволяється застосування нульової ставки до операцій з вивезення (експорту) товарів (робіт, послуг) у випадку, коли такі операції звільнені від оподаткування на митній території України згідно з пунктами 5.1 і 5.2 Закону про ПДВ [4].

49. Взаємозв‘язок податкової, монетарної політики і конкурентоспроможності.

Під податковою політикою розуміється сукупність державних заходів у сфері оподаткування для забезпечення держави фінансовими ресурсами з метою ефективного розвитку економіки і суспільства в цілому. Інструментом реалізації податкової політики є податкова система, яка будучи одночасно частиною фінансової та правової системи держави, виступає у вигляді організованої системи, що складається з ряду взаємозв’язаних між собою елементів. Конкурентні переваги економічних об’єктів і суб’єктів характеризуються такими економічними показниками, як прибуток, рентабельність, ринкова частка, обсяги продажу. Конкурентні переваги – це всі позитивні чинники, які забезпечують конкурентоспроможність економічних суб’єктів та виявляються під час реалізації товарів (послуг) або у взаємодії із суб’єктами конкурентного середовища. Конкурентні переваги випливають з усієї системи видів діяльності, а не завдяки специфічним індивідуальним силам, основним навичкам, вмінню та ресурсам. Тобто конкурентних переваг досягають завдяки операційній ефективності – кращому виконанню подібних видів діяльності порівняно з конкурентами.

Для інтенсифікації розвитку країни і підвищення конкурентоспроможності економіки необхідний тісний взаємозв’язок між реальною економічною ситуацією і параметрами податкової системи. Дія тієї або іншої групи податків на національну економіку залежить від стадії економічного циклу. Перехід на новий технологічний рівень є основною умовою зростання конкурентоспроможності національних виробників. Такий перехід, а також розвиток інфраструктури, вимагає значних обсягів інвестицій.

Проте державні і приватні підприємства на сьогоднішній день мають обмежені можливості для модернізації виробництва, причиною чого є в тому числі і фіскальна спрямованість податкової системи. Це стає очевидним при аналізі структури податкової системи, де залежно від об’єкта оподаткування можна виділити такі групи податків: податки з обороту; податки на прибуток підприємств; податки на доходи податків впливає на прибутковість здійснюваних економічним суб’єктом операцій. Використання другої групи в податковій системі є важливим економічним методом для узгодження приватних і державних інтересів, оскільки безпосередньо визначає величину ресурсів для розвитку підприємства. Продовження податкової реформи в Україні зумовлюється необхідністю створення конкурентноздатної податкової системи, що відповідала б вимогам стимулювання економічного розвитку країни і підтримки фінансової стабільності.

Монетарна політика є високоефективним інструментом фор­мування конкурентоспроможності національної економіки, що визначається її безпосереднім впливом на чинники, пов’язані з ціною та ціноутворенням (формування конкурентної ціни, до­ходів, прибутків) та з відтворювальним процесом загалом (ін­вестиції, технологічні та організаційні інновації, формування виробничих витрат, зростання продуктивності праці). Актуаль­ність вибору важелів грошово-кредитної і валютно-курсової по­літики, які можуть забезпечити підвищення конкурентоспро­можності національної економіки на інвестиційно-інноваційній основі, різко зросла у зв’язку з вичерпанням екстенсивних фак­торів розвитку і необхідністю переходу до використання прин­ципово нових чинників конкурентоспроможності.

Особливості конкурентних переваг, що використовуються товаровиробниками, відповідають рівню розвитку країни. На перших стадіях реформування трансформаційної економіки уряд, як правило, віддає перевагу використанню інструментів валютної політики. Коригування рівня обмінного курсу шля­хом безпосереднього впливу на ціну здатне досить швидко надати товаровиробникам цінові конкурентні переваги як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку без потреби мо­дернізації виробництва.

50. Міжнародне інвестування і конкурентоспроможність.

Міжнародна конкурентоспроможність підприємства - здатність підприємства створювати та реалізовувати продукцію, цінові й нецінові якості якої більш привабливі, ніж в аналогічної продукції конкурентів на зовнішньому ринку.

Реалії сьогодення свідчать про те, що існує проблема щодо створення та забезпечення подальшого зростання рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємств при виході на зарубіжні ринки.

Досягнення високого рівня конкурентоспроможності можливе лише за умов застосування ефективного управління конкурентоспроможністю. Під системою управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємства (товарів, робіт, послуг) слід розуміти сукупність організаційної структури, процесів, технологій, положень ресурсів тощо, необхідних для створення і реалізації умов, які сприятимуть створенню конкурентних переваг у теперішньому і майбутньому бізнес-середовищі

Основним фактором високої конкурентоспроможності суб’єктів міжнародних економічних відносин є їх сприйнятливість до інновацій. Тобто усі конкурентоспроможні суб’єкти дотримуються інноваційного типу поведінки.

Міжнародні інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку

Розрізняють дві основних форми іноземних інвестицій:

-прямі іноземні інвестиції;

- портфельні іноземні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обўєктом розміщення капіталу і відповідний доход.

Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством.

Інвестування може здійснюватися різними методами:

- через розвиток контрактних форм співробітництва;

- злиття і придбання підприємств;

- створення власних філій, дочірніх компаній, спільних підприємств.

Міжнародні інвестиції засобів у облігації з погляду отримання прибутку є вигіднішу форму заощаджень, ніж вкладення коштів у банківський рахунок. З одного боку, цей механізм представляє споживачам капіталу широкі можливості доступу до світових ринків позичкового капіталу, що вони дає конкурентні цінові переваги .З іншого – постачальники позичкового капіталу отримують унікальну можливість знижувати ризики з допомогою інформаційну прозорість, оскільки емісії облігацій суворо контролюються регулюючими органами.

Міжнародний інвестор – як індивідуальний, і інституціональний, який володів вільними грошовими ресурсами, знайшов у цінні папери зручний інструмент щодо простого, прибуткового розміщення свої кошти.

51. Особливості антимонопольного законодавства Німеччини, Великої Британії, Швеції, Японії, Росії.

Японія. Антимонопольне законодавство Японії грунтується на Законі "Про заборону приватної монополії та забезпечення чесних угод". Мета цього документа – поставити поза законом приватну монополію, нечесне укладання угод, незаконне обмеження виробництва, спонукати до справедливої вільної конкуренції та розвивати підприємницьку діяльність. В Японоії монопольним (домінуючим) визначається таке становище на ринку, коли частка одного постачальника перевищує 50%, а частка двох перевищує 75%.

Велика Британ і я. Щодо Великобританії, то її конкурентне законодавство складається з чотирьох законів, так званих “Актів парламенту”. Це:

• “Акт про добросовісне підприємництво” 1973 р. Акт стосується злиття й монополізації.

• “Акт щодо обмежувальних підприємницьких практик” 1976 р. Поширюється на угоди між особами чи компаніями, що можуть обмежити свободу самостійних дій підприємців.

• “Акт про перепродажні ціни” 1976 р. Спрямований проти спроб нав’язування мінімальних цін, за якими товари можуть перепродаватися.

• “Акт про конкуренцію” 1980 р. Стосується анти конкурентної практики.

У Британському законодавстві монополією вважається така ситуація, коли компанія чи їх група здійснює на ринку 25%поставок чи закупок. Причому за цим законодавством, монополія не обов’язково щось негативне. Воно виходить з того , що таке монопольне становище потенційно створює можливість для дій, які суперечать інтересам суспільства.

Швец і я . Законодавство різних країн підходить до визначення антиконкурентної діяльності неоднаково У Швеції суб'єкти господарської діяльності зобов'язані повідомляти відповідні державні органи про всі угоди, які можуть обмежити конкуренцію.

У всіх європейський країнах діють спеціальні державні органи, до завдань яких входить забезпечення контролю за дотриманням законодавства у галузі конкуренції та монополізму. Наприклад: у Швеції (Суд у ринкових справах).

Німеччина. Німецьке антимонопольне законодавство говорить про двох формах можливого співробітництва між підприємствами: в силу т.зв. картельних угод або в рамках т.зв. обмінних договорів. Воно принципово забороняє картельні договори та рішення. Його положення кажуть, про те, що угоди укладені підприємствами або об'єднаннями підприємств для переслідування спільної мети, або рішення про об'єднання підприємств є недійсними, якщо вони можуть вплинути на виробництво або на ринкові умови обороту товарів та послуг шляхом обмеження конкуренції.

Але законодавство поширюється не тільки на картельні угоди, а також і на інші договори, що обмежують конкуренцію, т.зв. обмінні договори. Від картельних угод вони відрізняються тим, що не служать загальній меті: кожен їх учасник переслідує, перш за все, свої власні інтереси

Росія. Перший у Росії антимонопольний нормативний акт - Закон " Про конкуренції, та обмеження монополістичної діяльності на товарних ринках " було прийнято 22 березня 1991 року. У його підготовці сприйняли зарубіжний досвід антимонопольного регулювання і враховані особливості економіки Росії: у ньому передбачено обмеження монополістичною діяльності як суб'єктів господарювання, а й органів влади й управления.

Закон з'явився основою на формування Російській Федерації антимонопольного законодавства, підготовки й ухвалення відповідних нормативних документов.

Для визначення підприємства-монополіста важливо встановити як його над ринком (поняття " підприємство, що займає домінують над ринком " і " підприємство, що займає монопольне становище над ринком " вживаються у законодавстві як синоніми), а й виявити наявність ознак, дозволяють характеризувати поведінка підприємця як монополиста.

52. Ієрархічність проблеми конкурентоспроможності.

Ієрархічність проблеми конкурентоспромож ності нашої економіки є її диференціація. Диверсифікація відбувається у напрямі тих то варів, які висувають схожі вимоги до ресурсів, обладнання, людського капіталу і використо_ вуваного інституційного середовища. Важли_ ве місце в диверсифікації відіграють дві агломераційні групи: природні ресурси і сільськогосподарські товари.

Вирішення проблеми підвищення конкурентоспроможності економіки України і перетворення її у країну високого рівня життя можлве тільки за умови побудови ефективного механізму забезпечення економічної безпеки.

В першу чергу необхідно узгодити і зусилля, що активізують процеси відродження конкурентоспроможності економіки України:

– посилення інвестиційної спрямованості Державного бюджету;

– відновлення фінансової стабільності;

– активізація заходів амортизаційної політи_ ки для інвестицій;

– введення стимульованої податкової систе_ ми;

– розвиток інновацій та впровадження НТП;

– введення реальних економічних важелів стимулювання зростання економіки;

– введення контролю за монопольною повед_ інкою участі в ринку;

– відновлення процесу зменшення кредитних ставок;

– стимулювання економії енерго_ та ресурсо_ витрат;

– вдосконалення нормативно_правової бази розвитку конкурентного середовища, недо_ пущення проявів монополізму на внутріш_ ньому ринку і створення однакових умов для конкуруючих суб’єктів;

53. Показники конкурентоспроможності: одиничні, комплексні, узагальнюючі.

Розрізняють одиничний, комплексний та інтегральний показники конкурентоспроможності товару.

Одиничний показник конкурентоспроможності визначається оцінкою окремих показників, наприклад, показник надійності, показник ринкової новизни товарів.

Одиничний показник конкурентоспроможності - (англ. single index of competitiveness) чисельна оцінка, показує ставлення конкретного технічного параметра товару до економічного показника, при якому потреби споживача повністю задовольняються. Наприклад, потужність двигуна в розрахунку на один карбованець витрат, пов`язаних з його виробництвом і експлуатацією

Комплексний показник конкурентоспроможності визначається оцінкою сукупності одиничних показників, наприклад, комплексний показник якості,комплексний ринковий показник.

Інтегральний показник конкурентоспроможності визначається оцінкою сукупності комплексних показників.Саме цей показник свідчить про загальний рівень конкурентоспроможності.