Микола вінграновський
(Народився 1936 року)
Талант Миколи Степановича Вінграновського яскравий і різнобічний. Він і поет, і прозаїк, і кіносценарист, і актор.
Народився у листопаді 1936 року в місті Первомайську на Миколаївщині. Нелегке дитинство випало на його долю. Рано спізнався він і з людським горем, і з злигоднями, рано зрозумів і те, що людина живе на світі для добра.
Закінчивши школу, вчиться в інституті кінематографії. Видатний український письменник О.П.Довженко помітив обдарованого юнака, допоміг розквітнути його талантові.
В цих словах можна умістити біографію письменника.
Вам пропонується дослідження творчості М.Вінграновського, яке зробив видатний український літературознавець І.Дзюба під назвою «Чарівник слова».
Земля… Миколаївщина, південь України, де зустрілися дві безмежності – неба й степу.
Час… Рік народження: 1936. Той, що дав літературі українській ще й Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича: роком раніше народився Василь Симоненко і Борис Олійник, роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням «шістдесятників», хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначили обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх назвали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли на розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.
Пам'ятним і неповторним був для української поезії 1961 рік. «Літературна газета», попередниця теперішньої «Літературної України», подала низку щедрих і дерзновенних публікацій віршів на всю сторінку, відкривши читачам ряд імен, які зразу ж привернули загальну увагу шанувальників українського слова і без яких сьогодні не уявиш нашої літератури.
7 квітня газета вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, - і п'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишились в українській поезії її непритьмянілими перлинами: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші.
Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року. (До речі, майже одночасно вийшла і перша збірка Василя Симоненка «Тиша і грім», як і перша збірка Івана Драча «Соняшник»).
Книжка вразила і багатьох окрилила своєю незвичайністю – масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви: діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; високим моральним тонусом і самостійністю громадської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якими говорилось про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна – ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой.
Наступна поетична збірка Миколи Вінграновського вийшла через п'ять років. Звалася вона «Сто поезій», але насправді в ній їх було… дев'яносто дев'ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність виглядала символічно, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача. На той час уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами яких стали поети-шістдесятники та інші молоді митці, а й політичні арешти національно активної молоді. На зміну хрущовській відносній «відлизі» приходило те, що пізніше дістало назву брежнєвського «застою», хоч фактично було не застоєм, а реакцією. Суспільна атмосфера стала вкрай несприятливою для вільної творчості, для реалізацій таланту в будь якій сфері мистецтва і культури. Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, - а відповідно змінювався і характер його поезії.
Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення і збагачення його лірики, підвищилася прихована, в собі зосереджена інтенсивність душевного життя.
А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка – «Губами теплими і оком золотим». В ній органічно перепліталися і картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура: найбуденніші будні людини і природи постають як світова містерія…
Потім були поетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986), в якій, до речі, була представлена і проза.
Остання ж збірка – «Цю жінку я люблю» (1990) – містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 60-70-х років та нові поезії, в яких Вінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду «шістдесятництва», але вже в іншій якості – із складнішим, драматичнішим розгортанням думки й переживання…
Ще давно, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу. Створив кілька повістей та багато оповідань.
Але із закінчених і повністю видрукуваних прозових творів кращі, на мій погляд, - це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини й живої природи (а, власне, вся природа у Вінграновського – вищою мірою жива).
У повістях та оповіданнях останнього часу Вінграновський якоюсь-то веселою, то сумовитою поетичною барвою поєднує світ людей і світ звірів, птахів, рослин, життя всього живого й «неживого».
Ідучи від народної казки, він натхненно одухотворює звірів і птахів і так це психологізує і злагідніє гумором, що часом здається: так, мабуть, і справді могли б «подумати» або «сказати» ті істоти!
І вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими.
Діти для Вінграновського – не просто тема. Це і особливе ставлення до життя, внутрішньо близького йому, це компенсація втрат дорослої тверезості і практичної доцільності. Не випадково, мабуть, він останнім часом з великою радістю пише вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше є собою. Бо сягає тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші – принципово новаторські тим, що спів мірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського як такої, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота.
Зрештою, його «дитячі» твори (ніякі не дитячі) принаймні, не спеціально дитячі – вони для всіх про всіх. І тут – ще один напрям творчих можливостей поета. Який і в майбутньому ще дивуватиме і дивуватиме нас…
Більше тридцяти років тому Микола Вінграновський входив у поезію з гордою поставою, сильним голосом і «сто думною думою» про народ, про добу, про життя. Багато що змінилося за той час. Творчість його вже всіма визнана як одна з окрас нашої літератури, один із яскравих її здобутків. Але сам поет весь час виходить на нові й незнані обрії. Він весь час у дорозі. У великого таланту завжди попереду більше, ніж позаду.
ВІРШІ