Павло григорович тичина
(1891 – 1967)
Павла Григоровича Тичину справедливо вважають одним з основоположників української радянської дитячої літератури. В історії української літератури він відомий не лише своїми ліричними і філософськими поезіями для дорослих, а й багатьма цікавими творами для малого і юного читача: піснями, казками, віршами, поемами.
Уже в збірці ранніх творів «Сонячні кларнети» (1918) є ряд віршів («Хор лісових дзвіночків», «А я у гай ходила»), в яких поет, щиро розмовляючи з дітьми, розповідає їм про красу рідної природи, про їх улюблених тварин, птахів і прищеплює своїм слухачам і читачам любов до рідного краю.
Найістотнішими ознаками творів П.Тичини для дітей є оптимістичний характер їх, щирість і безпосередність у вираженні настроїв ліричного героя. Поникаючи в психологію дитини, автор створює образи, змальовує картини природи і передає уявлення і настрої малят, як наприклад, у вірші «А я у гай ходила»:
А я у гай ходила
по квітку ось яку!
А там дерева – люлі.
І все отак зозулі:
ку –
ку !
Я зайчика зустріла
дрімав він на горбку.
Була б його спіймала –
зозуля ізлякала:
ку –
ку !
Вірш «А я у гай ходила» запам'ятовується легко, бо всі предмети, про які йде мова, близькі й зрозумілі дітям. Розповідь ведеться плавно, спокійно, ритміка чітка. Вірш відзначається винятковою музикальністю, пісенністю ритму, зорові образи лаконічні і виразні, розповідь ведеться від першої особи. Мова вірша музикальна, мелодійності поет досягає і звуконаслідуванням (ку-ку!) і вживанням алітерацій (повторення приголосних л, з ), асонансів (повторення голосних о, і ), вживанням пестливих слів (зайчика зустріла), пісенних зворотів («А там дерева – люлі. І все отак зозулі: ку-ку!»), а також особливою синтаксичною будовою речень: вживання інверсії, еліпсиса тощо («А я у гай ходила по квітку ось яку!»).
Вірш «Хор лісових дзвіночків», як мелодійний і музикальний, часто виконується дітьми як маршова пісня або ж як пісня для хору, яка славить радісний, світлий день, сонце і життя.
Як і попередній вірш «Хор лісових дзвіночків» відзначається радісним світосприйманням. Художні засоби його підпорядковані розкриттю веселого настрою дітей, їх життєрадісності. Цьому сприяє і бадьорий ритм пісеньки, і лексичні повтори (день, тінь, дзвіночки, сонце та ін.), і вдало подібрані метафори (жито усміхається), і яскраві епітети (світла тінь, затишні гаї, золотому полю), які надають віршеві мажорного тону.
У 20-х роках П.Тичина звертається до жанру казки. Він пише для дітей молодшого віку дві віршовані казки – «Дударик» (1924) та «Івасик-Телесик» (1923).
У стару казку про Дударика вривається сучасність. Талановитого музиканта хлопчика Дударика показує Тичина в казковому світі. Дударикові допомагають дивовижний коник, чарівна сопілка і пташка-крилашка. Всі незвичайні вчинки Дударика спрямовані проти царя. Тичина своїй казці надає соціального звучання. Дударик, який може передбачати життя на сто років уперед, навчає людей, що можна жити й без царя.
А він узяв та й одкрив їм усе чисто на сто літ уперед.
що можна й без царя,
що можна й без цариці, -
отакий був Дударик.
Образи, мова й художні засоби казки П.Тичини «Дударик» цілком підпорядковані жанру народних казок, але водночас вони несуть на собі і нове навантаження – виражають думку про неминучу загибель старого світу – світу експлуатації і визиску. Використовуючи казковий матеріал, Тичина сміливо поводиться з ним і домагається художньої виразності твору. Поет уникає, наприклад, традиційних для цього жанру повторів, і це не шкодить його казці. З допомогою лаконічних фраз автор домагається динамічного розгортання сюжету.
Мотиви популярної на Україні казки про Івасика-Телесика П.Тичина використав для створення своєї казки «Івасик-Телесик». У його казці наявна нова фантастика, що має реальну основу і відбиває радянську дійсність.
У казці «Івасик-Телесик» Тичина, використовуючи відомий мотив народної казки про хлопчика Телесика і хитру змію, сміливо вводить нові елементи.
Розпочинається казка Тичини, як і народна, з того, що були дід і баба і в них був син Івасик. Далі говориться про те, як Івасик ловив рибку і як змія впіймала його і хотіла спекти. А потім сюжет дістає нове спрямування. Телесика врятовують не гуси-гусенята, а дивовижний орел – літак. Картина врятування Івасика у цій казці є сміливою вигадкою автора.
Обидві казки Тичини привертають увагу читачів багатством фантастичних і водночас виразних образів, динамічністю сюжету, простотою і барвистістю мови, близькістю до народнопоетичної творчості.
ВІРШІ
ХОР ЛІСОВИХ ДЗВІНОЧКІВ
Ми Дзвіночки,
Лісові Дзвіночки,
Славим день.
Ми співаєм,
Дзвоном зустрічаєм:
День!
День.
Любим сонце,
Небосхил і сонце,
Світлу тінь,
Сни розкішні,
Все гаї затишні:
Тінь!
Тінь.
Линьте, хмари,
Ой прилиньте, хмари, –
Ясний день.
Окропіте,
Нас ошелестіте:
День!
День.
Хай по полю,
Золотому полю,
Ляже тінь.
Хай схитнеться –
Жито усміхнеться:
Тінь!
Тінь.
Гаї шумлять...
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене
мов ластівку.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика
КАЗКИ
ДУДАРИК
Був собі батько та й мати
та був у них син.
Тільки що не зробить,—
та все, по-їхньому, не до ладу,
ото й усього, що грать умів.
Як заграє у дуду
лист танцює на дубу,
батько й мати «годі» — просять,
самі ноги так і носять.
А ще він знав таке слово,
що як скаже —
усі люди на сто літ уперед дивляться.
Раз і каже батько:
— Як ти такий, що нас, старих, до гріха призводиш —
іди собі,
а ми вже якось самі.
Пішов.
Забрів у ліс та як заплаче!
Аж тут коник біжить,
такий гарячий гнідячок:
— Чого ти? — каже.
— Так і так, на сто літ уперед розказав,
так за це й прогнали.
— Хочеш пасти мене? — Хочу.— Ну, так паси!
От він почав коня пасти.
Пасе, ляже та й заграє,
на коника поглядає,
сонце слухає та й сяде,
а саме ж червоне, раде.
Отак і йшлось.
Аж раз уранці побачив сяйво.
Та й пішов на нього.
Іде, іде — коли море.
А через море така царівна на березі стоїть,
на руці перстень діамантовий сяє!
— Дай мені перстень!
— Перейди сюди, то дам.
Почав Дударик переходить.
Що до половини вбреде,
то й не вернеться.
Що до половини мілко,
а там уже й тоне.
Аж тут коник біжить:
— Що ж ти,— каже,— без мене,
сідай, перевезу.
Переїхав Дударик на той бік,
а царівна й каже:
— Я думала, що ти хто,
аж ти мужик!
А Дударик їй:
— Давай мені перстень, а то заграю.
— А ну заграй, я ще не чула.
Як заграв він, як заграв —
ціле царство підняв.
Взявся в боки цар, цариця —
аж ніяково дивиться.
— Ну,— каже цар,— це й дудка.
Ху! Хай йому хрін!
Ніяк ніг не вдержиш.
Кажи ж тепер, чого тобі треба.
Дочка каже: — Прийшов по перстень.
Дударик каже: — Так ти ж поманила.
Цар каже: — Я вам обом голови втну.
— Ні, не втнеш.
Маю дудку з бузини,
як заграю —
ти-ни-ни...
Аж тут підкралася дочка —
хвать —
і нема дудки.
Заплакав Дударик.
Похмелився цар і подобрішав трохи.
— Ну,— каже,— як зробиш, що загадаю,—
пущу живого.
Достань мені золотоперу пташку,
таку, щоб підспівувала, як я вам голови стинатиму.
Йде Дударик, плаче,
аж тут коник скаче.
— Не плач,— каже,— то дурне:
іще хто кому зотне.
Сідай на мене. Як приїдеш до скелі,— тупни ногою.
Тут тобі прилетить пташка і попитає: «Чого хочеш?»
А ти скажи:
— Пташко-крилашко!
Годі тобі та годі співать, -
поїдьмо царю очі клювать.
Вона сяде на руку тобі, а ти її погладиш.
Так і зробили.
Приніс царю Дударик пташку.
— Оддай мені,— каже,— дудку та й пусти.
Засміявся цар.
— Тебе, мужика, випусти тільки,
то потім не спіймаєш.
Бач яку пташку дістав, що все на очі лізе.
От мені взнай, чого місяць червоний.
— Де ж би я взнав, чого місяць червоний?
— Ну, як ні, то меч утне твою голову.
Йде Дударик, плаче,
аж тут коник скаче.
— Не плач,— каже,— будеш знать,
як з царями розмовлять.
Сів Дударик на коника
та й їде під небо.
Приїхали до Місяцевого батька,
питають.
А Місяців батько (його Сонцем звуть) саме люльку
закурив.
— Ге! — сміється,—
та того місяць червоний, що царі з людьми виробляють.
Як почув цар, як побіліє!
— Тепер,— каже,— не однак, як убить.
Дочка каже: — Сказано — мужик.
Тільки челядь мовчить — червоніє...
— Тепер,— каже цар,— як не достанеш зцілющої
води — кінець.
Я хочу всіх царів з гробів піднять, а то самому страшно.
Йде Дударик, плаче,
аж тут коник скаче.
— Не плач,— каже,— не біда,
буде завтра в нас вода.
Ще світ не свінув,
як коник у поле скакнув.
Коник каже:
— Лягай за мною та й лежи.
Прилетять воронята мене, ніби різаного, дзьобати,
а ти їх половиш.
А як прилетять ворони просить воронят,—
то ти скажи: — Чорні ненажери! Пущу ваших ненажерят,
як принесете мені мертвої, а не живої води, а ти їм
віддаси діти.
Так він і зробив. Та й помчали до царя.
— Дістав?
— Дістав.
— Ану, кропи мене, я побачу, чи мужик царю помічник.
Дударик покропив царя, а той замовк і не ожив.
Дочка каже: — Що ж ти зробив?
Челядь каже: — Мовчи, бо й тобі те буде.
Дударик каже: — Подайте мою дудку.
Як заграв він, як заграв,
ціле царство підняв —
люд танцює, люд питає,
од чого це так світає?
А він узяв та й одкрив все чисто на сто літ уперед.
Що можна й без царя,
що можна й без цариці —
отакий був Дударик.
ІВАСИК-ТЕЛЕСИК
Що ж, коли просите,
просто й почну
про Йвася-Телесика,
про люту змію —
був собі,
був.
За морем це діялось
чи в нашім краю,
давно чи недавнечко —
того не скажу —
був собі,
був.
Був собі дід та баба і був у них хлопчик Івасик. Ото як підріс, то й каже: — Зробіть мені золотого човника, срібне весельце — буду я рибу ловити та вас годувати.
Зробили йому човника,
Сів, одіпхнувсь,
срібнеє веселечко,
мовби пустун,—
хлюп собі,
хлюп.
Срібнеє веселечко,
крапчаста вода,
ловиться, ловиться
велика й мала —
хлюп собі,
хлюп.
От мати наварила йому снідати. Принесла до берега та й кличе:
— Івасику-Телесику,
приплинь-бо сюди,
дам тобі я їстоньки
їстоньки-пить.
Дам тобі
пить.
А Телесик їй:
— Чую, чую, матінко,
човник верну,
човник повертаючи,
воду горну —
тут я ось,
тут.
Наївся, напився. Віддав рибку матері та й знов на човника.
Срібнеє веселечко,
крапчаста вода,
ловиться, ловиться
велика й мала —
хлюп собі,
хлюп.
А змія підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:
— Івасику-Телесику,
Приплинь, приплинь до бережка,
дам я тобі їсти й пити.
А він чує та й каже:
— То ж не голос матінки,
то зміїна річ,
не вернусь до бережка,
клич, хоч не клич!
Іч яка,
іч!
Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:
— Ковалю-ковалику,
скуй голосок,
такий, як у матінки,
чий Івасьок.—
Іч який,
іч!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати. А Телесик думає, що мати, та й каже:
— Чую, чую, матінко,
човник верну,
човник повертаючи,
воду горну —
тут я ось,
тут!
А змія його хап із човна та й понесла до своєї хати. Приносить до хати: — Зміючко-Оленочко, натопи піч та спечи мені Телесика, а я гостей покличу та будемо гуляти.— Та й полетіла кликати гостей. От тільки Оленка надумалась топити піч, Телесик вибіг надвір, замкнув хату, виліз на височенного явора та й сидить.
Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:
— Гуси-гуси-гусенята,
візьміть мене на крилята
та понесіть до батенька,
а в батенька їсти й пити,
ще й хороше походити.
А гуси йому:
— Ой раді б ми зупинитись —
за нами орел.
Ой раді б ми тебе взяти —
та за нами орел.
Коли летить другий табун.
— Гуси-гуси-гусенята,
візьміть мене на крилята.
Аж і той табун:
— Та за нами орел.
Коли ось летить і сам той орел.
Залізом поблискує
та гуде, гуде.
Не махає крилами,
плавко пливе:
раз тільки,
раз!
Почав його Телесик просити, так де! Хіба ж почує? От ізняв він із себе сорочку й почав нею махати до орла. А орел побачив та й спустив йому вниз на вервечках корзинку. Уліз Телесик усередину орла та й думає: «Куди ж це я попав. Хай би лучче гуси мене взяли!»
А воно хитається
вгору та вниз.
По боках і спереду
небо все скрізь —
вгору
та вниз.
Бачить Телесик: хтось його держить за руки та в одежу кутає. Думає Телесик: «Куди ж це я попав?»
А воно хитається,
а воно тремтить,
вітер поза вікнами
свіжий шумить,
вітер
шумить.
Ото дививсь Івасик, дививсь, та й заболіла голова.
Сниться йому, видиться:
мати стоїть,
кличе, дожидається:
«Плинь-бо сюди,
дам тобі
пить».
Сниться йому, видиться:
входить змія,
ламле йому кісточки,
садить у піч —
іч який,
іч!
Не витерпів Телесик та як крикне.— Чого ти? Ось зараз ми й дома.
Ой, держись, Телесику!
Глянь ось сюди:
біжать поза вікнами
тополі й сади —
миг тільки,
миг!
Де вже там держатися!
Так підстрибнув,
та ще і проїхався,
та ще й завернув —
землю
почув.
Вилізли з орла: Телесик і той чоловік, що його держав. А кругом людей-людей. У барабани барабанять, у сурми сурмлять. Коні стоять, сіно їдять, головами махають, з празником поздоровляють.
Стали тут Телесика
обнімать — питать:
— Чи вмієш на дудочку?
Чи любиш читать?
Як тебе
звать?
Мовчить Телесик, не знає, що їм казати. Тільки дивиться на орла: що не лапи в нього, а коліщата, що не хвіст, а дощечка. А вони знов:
— Чи є в тебе матінка,
батько, сестра?
Довго був на яворі
і чого тікав?
Як тебе
звать?
Мовчить Телесик, ніяк не насмілиться. А кругом людей-людей. У барабани барабанять, у сурми сурмлять. Коні стоять, сіно їдять, головами махають, з празником поздоровляють. Тоді гукнули коника, сіли з Телесиком та й поїхали.
Проїхали вулицю —
Хатка в ліску,
з дітворою м'ячики
грають на піску —
сонце
в ліску.
Як обкружать його діти, як позбігаються! А він насмілився та всім їм одразу: — Телесик! Мене звуть Телесик!
Умію на човнику
рибку ловить,
зміючку-Оленочку
враз обдурить —
бачте
який!
А діти: — Зміючку? Ще, може, з рогами, з крилами? — такого й на світі нема! — Та й засміялися. Аж тут підійшла старшенька, сказала всім іти в хату, бо вже вечоріє.
Повела вона до хати й Телесика. Вдягла його, умила та й посадила за стіл. А сама пальцем торкнула стіну коло одвірка. Як засвітиться стеля, та всіма огнями, та ловко-ловко! Зняла вона з стіни якусь дудку чи люльку й почала в неї слухати та балакати. Балакає та сміється, балакає та сміється, а наприкінці:
— Телесиком, каже, звуть.
Думає Телесик: «Куди це я попав?»
Наївся Телесик, напився, устав та й перехрестивсь. А діти кажуть: — Що він робить? Ану, ще раз! — А старшенька до них: — Чого ви дивуєтесь — він же неграмотний! — Назавтра, як тільки Телесик устав, почали його вчити читати. Тепер він уже не Івасик-Телесик, а Читасик-Піднебесик, бо справді літав під небом, а читать уже от-от краще буде за всіх нас.
Отаке-то...
Телесик-то колись був.
За морем це діялось
чи в нашім краю,
давно чи недавнечко —
того не скажу —
був собі,
був.