Марійка Підгірянка
(9 березня 1881- 20 травня 1963 )
План
1. Короткі біографічні відомості.
2. Твори М.Підгірянки для дітей.
Довге і важке життя прожила поетеса Марія Омелянівна Ленерт-Домбровська, відома в літературі як Марійка Підгірянка.
Народилася Марійка 29 березня 1881 року в селі Білі Ослави Надвірянського району на Івано-Франківщині в сім’ї лісничого. Тут вона навчилася розуміти мову сивого лісу. І коли вітер гомонів зі смереками, їй здавалося, що він розповідає казки, співає пісні… Вона полюбила своє Прикарпаття, а ще більше людей-щирих, працьовитих, творців пісень і легенд, казок і переказів. Особливо захоплювали її пісні, казки, легенди про славного Олексу Довбуша – керівника селянського руху (ХУІІІ ст.) в західно - українських землях, який зі своїми побратимами нападав на панів, лихварів, забирав їх майно і віддавав бідним, закликав селян знищувати гнобителів.
Марійка була розумною, талановитою дівчинкою. Але через матеріальні умови батьки не могли дати їй освіту. З п’яти дітей (чотири дочки і один син) їм вдалося вивчити лише сина. Дівчатка повинні були змиритися з своєю долею. Їх чекали хатня робота, господарство. Серце ж Марійки прагнуло краси і світла, вона хотіла вчитися. Дідусь по матері навчив онучку виводити перші літери, а там – початкова школа, і її навчання скінчилося.
Але майбутня поетеса на цьому не зупинилася. Допитлива дівчинка в книгах шукає відповіді на багато життєвих питань. Маючи тринадцять років, вона починає записувати свої перші вірші, навіяні чарівною природою та прочитаними книгами.
Пізніше Марійка Підгірянка згадає : «Я – самоук, несміле дитя Підгір’я. Списувала, що мені старі ліси розказували. Та не знаю, чи розуміла добре смерекову мову… А писала, бо чула душевну потребу вилити на папір ті враження, якими напувала мене краса природи. Певно, що й читання любимих письменників не лишилося в мене без сліду. Під впливом Кобзаревої музи розбудилася в мені національна свідомість і дбайливість виробляти свою мову».
У Марійки Ленерт уже з малих літ була мрія стати вчителькою. І будь-що вона вирішила досягти цієї мети , бо була наполегливою та працьовитою. В 1896 році здає іспити до Коломийської (так званої виділкової ) школи. А в 1900 році склала екзамени на атестат учительки народної школи. З того часу понад сорок років вчителювала в різних школах Галичини і Закарпаття. У 1902 році у періодичних виданнях появилися її перші вірші за підписом Марійки Підгірянки. У 1908 році вийшли в світ збірка її поезій «Відгуки душі». Підготовлений до друку рукопис другої збірки «Краплини крові» загинув у хуртовині першої світової війни. Де речі, жахливе життя галицьких виселенців до Австрії, страхіття, що принесла простим людям війна, відбито у творі «Мати - страдниця». Ця антивоєнна поема опублікована пізніше, у 1928 році.
Твори, які публікувалися в газетах, поетеса часом підписувала скорочено – криптонімом М,П. У 1920 році вийшов її «Збірничок віршів для дітей», а в 1925-1927 роках - три випуски літературних матеріалів для початкової школи під назвою «Ластівка», де вміщено переважно її вірші і переклади. У них письменниця знаходить спільну мову з дітьми: лише про зрозумілі і доступні їм речі. У них зворушливо розповідається про весну і зиму, про птахів і звірят, працю і дозвілля дітвори.
У Івана Франка і в Лесі Українки вчилася Підгірянка любити свій народ, свою Батьківщину. Вона зустрічалася з Ольгою Кобилянською в Буркуті, на Гуцульщині, де вони багато говорили про важке, підневільне життя трудящих, про відображення його в літературі. Велика письменниця радила молодій поетесі змальовувати в своїх творах реальну дійсність без прикрас, без на рочистого смутку і зневірі.
За демократичні погляди Марійку Підгірянку та її чоловіка Августина Домбровського, також учителя, власті часто перекидали з місця, не давали їм змоги працювати в одній школі. Це травмувало їх, відчутне позначалося і на матеріальному становищі. Проте любов до дітей, до малих школярів, які скрізь були однаковими – допитливими і завзятими, не ставала меншою. Марія Омелянівна віддавала їм усі свої сили, дозвілля і творчість, якою промовляла до них, зворушуючи їх щедрістю і добротою. Діти розуміли, що вона не просто вчителька, а старший товариш, якого і послухати цікаво, і можна розповісти про своє заповітне.
Ціла книжка віршів Марійки Підгірянки була покладена на музику. Окремі писала під відомі мелодії народних пісень, щоб їх могли наспівувати діти.
Знавець німецької, чеської, польської та інших мов, поетеса успішно займалася перекладацькою діяльністю. Зокрема, у її перекладі публікувалися вірші чеського поета і педагога Юзефа Кожішека, вийшов у світ знаменитий «Робінзон Крузо». Працювала письменниця і над перекладами творів Гайне, Тагора. Але рукописи їх, як і багато інших творів, загинули під час пожежі рідної домівки у червні 1941 року, у перші дні нападу фашистів на нашу країну.
Перу Марійки Підгірянки належить кілька п’єс. Вони ставилися у багатьох самодіяльних дитячих колективах, вчили школярів чесності і справедливості, любові до рідного краю, до трудящої людини.
Радісно зустріла Марійка Підгірянка 17 вересня 1939 року – велике свято всього українського народу - возз’єднання українських земель в єдиний Радянській державі.
Гнітючий настрій викликав у поетеси напад на нашу країну фашистських окупантів. До того ж важка недуга прикувала її до ліжка на довгий час. Тільки через десять років здоров’я її дещо поліпшилось, і вона знову змогла повернутись до улюбленої праці – творчості. Добірки нових поезій Марійки Підгірянки були опубліковані в журналах «Жовтень» в «Вітчизна», в обласних і республіканських газетах. Її прийнято в члени Спалки радянських письменників. У написанім тоді вірші «Привіт трудівникам колгоспів» вони схвильовано вітає односельчан, що на визволеній від загарбників землі будують світле майбутнє:
Лиш на крилах невтемної пісні,
Що злітає з душі скоро світ,
На поля неозорі колгоспні
Посилаю вам дружній привіт!
Марія Омелянівна писала нові вірші, переглядала раніше створені. Уважно ставлячись до мови своїх творів, вона виправляла діалектні слова і наголоси, наближаючи їх до норм сучасної української літературної мови. Запланувала собі упорядкувати книжечку для радянської дітвори.
Восени 1887 року О.Ленерта перевели як лісничого із села Білі Ослави в Утрипи на Косівщині. Зиму 1887-1888 років Марійка перебувала у дідуся М.Волошина, священика села Заріччя, якого дуже любила, бо розповідав гарні казочки про пташок, тварин, метеликів, бджілок. За зиму вона помітно підросла, порозумнішала і навчилася читати, писати, рахувати у межах двох десятків, як цього вимагала програма першого класу.
У цих двох селах – Заріччі та Утропах – поперемінне і провела Марійка дитинство та літа юності. У 1888 році, коли сім’я Ленертів добре влаштувалася та обжила нове помешкання, дівчинку забрали в Уторопи, де хата була, ніби палата, - нова, велика, чистенька. Перед ґанком росли чотири молоді смереки, город спадав, аж до потічка. Місцевість гарна, ліси близько, під самим селом – букові й смерекові. Значно пізніше вона скаже нареченому: «Я учителька з Косовського повіту. Працюю в гарненькому селі з поганою назвою Уторопи».
Восени цього року Марійка стала ученицею другого класу місцевої школи. Вчилася легко і охоче, пам’ять у неї була дуже добра, прочитавши будь-яке сповідання, могла переказати його ледь не дослівно.
Після закінчення початкової школи (6 класів) у 1893 році вирішила продовжувати навчання самотужки. Вчитель з Утороп Райт, переконавшись у неабияких здібностях дівчини, допомагав їй опанувати матеріал за програмою сьомих-восьмих класів школи міського типу. З 1892 року, кожного літа й осені, вона перебувала у Заріччі. По декілька годин щоденно продовжувала тут навчання. Не обходилося без допомоги дідуся.
Марійка успішно склала іспити за восьмикласну жіночу виділову школу, яка давала не повну середню освіту. Та її не задовольняло досягнуте і перспектива бути все життя тільки домогосподинею. Вона прагнула набути спеціальність.
Сім’я Ленертів була до волі великою, крім найстаршої Марійки, мала ще п’ятеро дітей – сина і чотирьох молодших дочок. Марійка допомагала сестрам і сама вперто продовжувала вчитися.
Після іспитів у Коломії зробила для себе розклад занять на кожен день і готувалася за програмою учительської семінарії. Для цього деякі книжки купила, а решту одержала поштою зі Львова. У Зарічча вже так часто не їздила, бо її дідусь помер (1895).
Марійка була закохана в природу. Уважно прислуховувалася до гомону Черемоша та Прута, до розповідей батька про вегетацію різних порід дерев та кущів, про поведінку і звички тварин. Знала уторопські ліси не гірше, ніж місцевий лісоруб. Часто водила сетер на зруби по суниці або у шешорські ліси по малину. І ні разу не заблудилася там. Ходити в лісах, бродити по струмках – це наймиліше для неї заняття. Натхнена чарівною природою Карпат, цією закутаною української землі, вона ніколи не перестане оспівувати її.
Одного дня по обіді Марійка раптом поросила у батька грошей для поїздки до Львова, той застановився – не повірив, що вона зможе скласти іспити за учительську семінарію. Але домашні якось уладнали цю несподівану ситуацію і переконали батька у реальності задуманої справи.
Коли зібралася в дорогу, котрась із сестер всунула декілька карток у валізу:
- А це теж візьми і обов’язково занеси до якоїсь газети, хай видрукують. Вони кращі від тих, що ми читали якось-то у «Зорі».
Віршувати почала десь у тринадцять-чотирнадцять років. Першою була чотирирядкова строфа польською мовою – напис на стрічку до похоронного вінка. Одного разу мимоволі почула, як у сусідній кімнаті не могли укласти слова і сперечалися з цього приводу. Тоді запропонувала свій варіант.
Спочатку писала польською мовою. Десь наприкінці ХІХ століття у журналі «Блющ» навіть друкувалися ці вірші. Але коли це було і як вони підписані, поки що не вдалося встановити. Читання Шевченкового «Кобзаря» привернуло Марійку до української мови. Сестри часто знаходили її поезії, складали і зберігали.
Працюючи з вересня 1900 року вчителькою Уторопської двокласної народної школи, Марія Ленерт проваджувала в шкільну практику дещо нове. Уроки проводила з восьмої до дванадцятої та з другої до четвертої години. Вранці – з учнями третього-четвертого року навчання: обидвома річниками одночасно. Заняття тривало шістдесят хвилин. Цю годину ділили на дві півгодини: письмові і усні. Коли третій річник займався голосно (усно), то четвертий у той час виконував письмові завдання і навпаки. Вона брала зошити учнів додому, перевіряла їх і вставляла оцінки, чого раніше у цій школі ніхто не практикував, її вихованці уважніше і старанніше виконували письмові завдання.
На пополудневе заняття був призначений перший рік навчання. Як радили педагоги-практики школи вправ, у перші тижні треба працювати над пробудженням свідомого слуху, щоб зір і слух взаємодоповнювалися. Ці методичні поради вона враховувала: використовувала кольорову крейду, малюючи на дошці квіти, тварин. У Львові купила собі дві пачки таких крейд, щоб мати у запасі. Малюнки не лише викладати радість у дітей, але й сприяли посиленню уваги. Часто на уроці придумувала до них коротенькі віршики – і діти вмить запам’ятовували їх. Відвідування уроків у класі значно поліпшилося, поведінка – теж.
У 1902 році роботу Уторопської школи перевіряв повітовий інспектор Шлемкевич. Він звернув увагу на успіхи молодої вчительки, зробив запис у повізитаційному протоколі.
У тодішній австрійській державі відзначалися світа за грецьким і латинським віросповіданням. У вільний час Марійка Ленерт читала художню і педагогічну літературу на українській, польській, німецький мовах. Читала жадібно і дуже багато, але безсистемно.
Інколи бувала в Косові на концертах та виступах українського театру. Жодного разу не оминула нагоди відвідати ярмарок – ще щорічно свято горян, на яке з’їздилися гуцули із всієї Косівщині, інтелігенція з усіх, навіть найвіддаленіших сіл, та заїжджі. Скільки душевного задоволення мала! Поставала перед нею як одна величезна мистецька панорама, якій, здається, ні початку, ні краю нема: багатотисячна квітчаста, рухлива, гамірлива, розсіяна, розспівана стіна. У жодному музеї не зібрати стільки експонатів, скільки тут, на ярмарку. Можна намилуватися пишнотою етносу Косівської Гуцульщини, проглянути, яворівські, довгопільські та інші оздоби і декоративні вироби з дерева, різьблені та інкрустовані, художні витвори ткаль, вишивальниць, гончарів, послухати троїсту музику і, навіть, побачити незрівнянно-ритмічний опришківський танець – аркан. Враження від побаченого і почутого на цих Косовських ярмарках залишилися в пам’яті Марійки Ленерт на все життя. Один із них призвів до знайомства з І. Трушем.
Марійка купила гарного великого когута, вложила молодшій сестрі у кошик, і вони пішли додому пішки. Недалеко від скруту на коломийський шлях когут несподівано вирвався і, хоч у нього ноги були зв’язані, намагався втекти. Назустріч йшов якийсь незнайомий чоловік у білому полотняному одязі. Побачивши це, кинув топірець, скочив поперед когута і обома руками спритно притис до землі. Передаючи дівчатам бунтаря, мовив:
- Якби мав час, якби чим і на чім, то зразу змалював би вас із цим півнем. Дозвольте познайомитися: Іван Труш, художниці із Львова.
- Дуже вдоволено з такого несподіваного знайомства. Я- учителька з Утороп, Марія Ленерт. А це моя сестра Галя. Як їхатиме? Через Уторопи, Вступіть до нас відпочити. Наша хата якраз проти позначки двадцять першого кілометра.
- Я оминаю «цісарські дороги», ходжу двірськими лаями, підниками, щоб полюбуватися красою нашої Верховини та надихатися озоном карпатського повітря. А як іноді треба, то їду поштовим амбулянсом, а цей не спиниться навіть перед двадцять першим кілометром, де живуть такі гарні дівчата…
Після взаємних подяк вони розпрощалися. А через день товариство «Українська бесіда» влаштувало у Косові вечорниці. Марійка, хоч і не любила танцювати, але поїхала з молодшими сестрами на забаву. Через якийсь час розпорядник вечора підводить до неї молодого чоловіка і знайомить:
- Наша не танцююча поетка Марійка Підгірянка, а це – нетанцюючий художник Іван Труш.
- Поетка Марійка Підгірянка? –дивується Труш. – Та ми ж учора познайомилися – учителька з Утороп, таке німецьке прізвище…
- Саме вона, та сама, Ленерт, - пояснює розпорядник.
- Як цікаво склалося, - каже Труш і починає розповідати про пригоду з когутом.
На той час припадає знайомство М. Ленерт з А. Крушельницьким, О. Маковеєм. Вона зустрічалася з соціалістом М. Лозинським, листувалася з В. Гнатюком.
У 1903 році газета «Діло» надрукувала вірш «Ой не нам; в кайданах ходити», підписаний «Марійка Підгірянка». Хто тоді міг подумати, що впродовж десятків років це ім`я не сходитиме із сторінок газет, журналів, антологій, читанок, букварів, календарів, які друкувалися у Львові, Коломиї, Харкові, Ужгороді, Тячеві, Чернівцях, Вінниці, Пряшеві, Празі, Кракові, Варшаві, Відні, Софії, у Канаді та США.
1904 року у Львові вона познайомилася з учителем Скалатського повіту А.Домбровським, людиною прогресивних поглядів, активним діячем учительського руху, автором ряду підручників, невтомним агітатором радикальної партії. Невдовзі (31 жовтня 1905) їх повінчав священик Кобринський.
Напередодні одруження вони пішли до Інспектора повіту розвідати про вільні посади. Там зрозуміли, що їм потрібна школа для двох вчителів. На той час була лише одна така, трохи далі від гір, уже майже на Покутті. З початком листопада 1905 року молоде подружжя перейшло працювати у село Рибне – Августин Антонович завідувачем, а Марія Омелянівна – вчителькою.
Ще у 1902 – 1903 роках А. Крушельницькій сватав її за якогось свого знайомого гімназійного викладача. Коли ж довідався, що Марійка одружилася, то при черговій зустрічі мовив таке: «То ти проміняла гімназійного вчителя на сільського?».
Спочатку, на новому місці, вона помітно сумувала за горами, за гомоном гірських лісів, але коли чула шум Черемоша, бачила його пінисті води, то ставало трохи легше. Часто гостювала у вчителів Герасимовичів, які мали гарну бібліотеку. Одного разу звернула увагу на одиноке самовите дерево біля подвір`я, і тоді народилася поезія «Смереко».
Марія Домбровська допомагала чоловікові в культурно-освітній роботі. У 1906 році прочитала в Кутах на зібранні товариства «Українська бесіда» доповідь про становище жінки у суспільстві, виклад якої наприкінці того ж року було зроблено в учительській газеті «Прапор».
Десь у серпні до Косова приїхав Г. Хоткевич. Августин Антонович при зустрічі з ним пошкодував, що дружина втратила нагоду бачити бандуру і чути гру на ній. На другий день Г. Хоткевич був гостем у Марійки Підгірянки. Просидів години три – проспівав думу про Нечая і низку веселих пісень. 12 жовтня 1906 року народила сина Остапа. Тепер у Марії Омелянівни появилися нові заняття: господині дому, матері.
У липні наступного року виїхала в Буркут на лікування озоном, бо лікарі визнали у неї туберкульоз. Не могла намилуватися тамтешньою предвічною, незіпнутою людським втручанням красою. Багато гарних віршів написала тоді. Мандрувала з чоловіком до свого дядька Івана Попеля в Довгопілля, відомого поета і громадсько-культурного діяча. Він багато разів гостював у Ленерті, коли їхав у Коломию або Львів, Домбровські перечитали багато книжок та журналів, а його бібліотеки, якою захоплювалася Леся Українка, упорядкувала її.
Прагнучи перешкодити політичній діяльності, Ілада вирішила розлучити подружжя, А. Домбровського переводять у Ворону Коломийського повіту, а Марію Омелянівну залишають у Рибному, 1 квітня 1908 року тут у неї народжується другий хлопчик, якого назвали Романом. Відпустку провела в Уторопах, біля батьків.
У цей час Марія Омелянівна багато писала.
Працюючи у різних закутках Прикарпаття, часто приїздила на канікули до батьків, які й далі проживали в Уторопах. Там провела літо 1914 року і почула звістку про події у Сербії, а потім – оголошення війни між Австрією і Росією.
З того часу пролетіло багато десятків років, у Черемоші спливла незліченна кількість води. І ось звістка від учнів Уторопської школи:
«У нашому селі є багато старших людей, які пам`ятають Марійку Підгірянку та її батька. Є і її учні, які згадують свою вчительку як дуже чуйну людину. А на тому місці, де був будинок лісника, тепер побудовано клуб і двоповерхову школу».
У рідному селі Білі Ослави в грудні 1989 року було урочисто відкрито художньо-меморіальну дошку, виготовлену Івано-Франківським скульптором О. Желєзняком.
У селещі Рудно коло Львова, де тоді жила Марійка Підгірянка, 18 травня 1963 року перестало битися її серце.
Поховано письменницю на Личаківському кладовищі у Львові.
Посмертні збірки віршів Марійки Підгірянки для дітей – «Безконечні казочки» (1970) і «Грай, бджілко!»(1978) випустило в світ видавництво «Веселка» у Києві. Її твори ввійшли у навчальні програми початкових класів, друкувались у колективних збірниках і антологіях, у журналі «Малятко». Вони дістали високу оцінку видатних радянських поетів та літературознавців.
У передмові до колективної збірки «Гірські квіти», де крім Підгірянчиних були опубліковані поезії Миколаї Божук та Марусі Тисянської, незабутній Максим Тадейович Рильський високо оцінив творчість поетес з Карпат. Він писав, маючи на увазі й вірші Марійки Підгірянки: «…Прості і безпретензійні, вірші ці – одне з багатьох свідчень великої духовної краси українського народу, душевної краси жіноцтва ».
До збірки «Ростість великі» ввійшли твори різних років. Одні з них («Піонерське літо», «Жнива», «В гостях у бабусі», «Великий я синочок», «Помазок», «Прогулянка», «Кицин дім») переспів за Самуілом Маршаком взято з рукописної спадщини Марійки Підгірянки, інші - з численних періодичних видань. Всі вони відповідно відредаговані, зважаючи на напрям переробок самої авторки, на текстуальні виправлення, які поетеса робила в останні роки життя.
Безконечні казочки
Скажу, дітки, вам казку:
Приніс зайчик дров в'язку,
Поколов їх дрібненько,
Зварив юшку швиденько.
Юшка була солодка -
Моя казка коротка.
Скажу, дітки, і другу:
Прибіг котик із лугу,
Ліг, собі серед печі,
Муркотів дивні речі.
Дасте бубликів в'язку -
Докажу вам ту казку.
Ще б і третю сказала:
Мушка в хаті літала,
У сметану влетіла,
Вийти звідти не вміла.
Далі - далі не можна,
Бо це казка тривожна.
Ба, ще й знаю четверту:
Був горобчик упертий,
Дзьобав скирту він спритно:
- Змолочу усе жито!
Чи змолотить - не знати,
Доведеться чекати.
Ще послухайте й п'яту:
Вбіг хлопчина в кімнату,
У болоті по вуха,
Бо він мами не слуха.
А що далі - не знаю,
Хіба маму спитаю.
Скажу шосту вам завтра,
Сьому й восьму позавтра,
У суботу дев'яту,
А в неділю десяту.
Певно, будете раді
Казочок цих громаді.
ІЗ ЗБІРКИ «РОСТІТЬ ВЕЛИКІ»
ДІТИ І ПТАШАТА
Вже до нас прийшла зима,
Ніде й квіточки нема.
Ой зима, ой зима.
Ніде й квіточки нема.
На зелений моріжок
Вже біленький впав сніжок.
Ой сніжок, ой сніжок,
Вже біленький впав сніжок.
То не квіти у садках,
Висне іній на гілках.
Ой в садках, ой в садках
Висне іній на гілках.
По доріжках, по стежках
Біло, срібно, тихо так.
Біло так, тихо так
По доріжках, по стежках.
Тільки пташечка цвірінь:
— Любий синку, хлібця кинь!
Ой цвірінь, ой цвірінь,
Люба доню, хлібця кинь!
БЕРЕЗЕНЬ
Все раніше ясне сонце
На свій шлях виходить,
Все тепліше по віконцях
Проміннячком водить.
Щораз довше огріває
Замерзлу земельку —
Всміхається, обіцяє
Пору веселеньку.
Всміхається приязненько,
Що вже минув лютий,
Що приходить березенько
Річечку розкути.
Розкувати річку з льоду,
Сніги розтопити,
Сонячнії бережечки
Квітами встелити.
Насипати зілля-рясту
В садочку, в леваді —
Приходь, приходь, березеньку,
Діти тобі раді!
СНІГОВА БАБА
Що за гамір?
Що за гра?
Ліпить бабу
Дітвора!
Ой же, баба
Снігова,
Біла в баби
Голова.
Ой, у баби
Горб на спині
І ломака
Он яка!
Ніс у баби
3 картоплини.
Рот у баби
З буряка!
СМЕРІЧКА
Дзвонить, грає срібна річка,
А в криштальну воду
Задивилася смерічка
Та й на свою вроду.
Гей, виросла ж та й висока,
Та нема їй пари:
Пила воду із потоку
І сивої хмари.
Брала пахощі з повітря
У весняну пору;
Вибуяла так на вітрі,
Виросла угору!
МІЙ ДІДУСЬ
Мій дідусь старенький,
Як голуб сивенький,
По садочку ходить
І мене малого,
Онученька свого,
За рученьку водить.
По садочку ходить,
Яблучка знаходить
Ще й з горішків зерна.
Дідусь любий, милий,
Як голубчик сивий,
Голівка сріберна.
МАЛИЙ ШКОЛЯРИК
Гей, нема то так нікому,
Як школярику малому:
Він не журиться ніколи,
Взяв книжечки — і до школи!
А в тій книжці малюночки,
А в тій книжці співаночки,
І наука, і забава,
Бо та книжечка цікава.
Бо та книжечка — рідненька,
Тулить її до серденька,
Сторінки все оглядає,
Вірші радісно читає...