Співай, соловейку!
МАРІЯ ПОЗНАНСЬКА
1917 – 1995
Мабуть, найбільшу насолоду і радість, найпалкішу любов до рідного краю, до життя викликає спілкування з природою. Вона завжди чарувала, хвилювала людину. Шепіт прозорої води, зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок, запах і розмаїття квітів - усе це дороге серцю. Ні з чим незрівнянна природа рідного краю, а слова природа і Вітчизна - невіддільні. У кожного з нас залишився в серці дорогий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, сонячний сосновий бір, суничні галявини, безмежне поле золотих колосків, стежина до рідного дому, по якій, здається, не йдеш, а летиш, неначе птах ...
Таким чарівним куточком для Марії Познанської, відомої дитячої письменниці, лауреата премії імені Лесі Українки, була верба, що похилилася над самою водою, поле, як те море широке, яке вона бачила щодня в селі Петрашівка Володарського району на Київщині, де вона народилась 15 липня 1917 року.
«Ще змалку я дуже любила природу. Ніби зачарована зупинялася десь на лузі, у полі чи на лісовій галявині, серед хлібів, квітів і трав і не могла надивитися на ту красу, наслухатися співу пташок, шелесту вітру. Вдивляючись у чарівні барви, вслухаючись у мелодію звуків, починала римувати невправні пісні, підбирала до них "голос" і тайкома наспівувала подружкам, соромлячись сказати, що придумала їх сама», - писала поетеса.
Змалку дівчинка кохалася не лише в дивосвіті природи; жила вона і в полоні Шевченківських поезій. Марія Авакумівна схвильовано згадує, що саме завдяки поезіям Тараса Шевченка на все життя полюбила музику віршованого слова, його велику силу: «А ще змалку зачарували мене вірші Кобзаря. За городом стояв у нас крислатий столітній дуб. Безліч разів прибігала я до нього з надією побачити Причинну або поплакати над долею скривдженої Катерини. Не густо було книжок у батьківській хаті: географія, старенький буквар без початку і кінця ... Але "Кобзар" таки був! Тож "розуміти прекрасне, друзі, научив мене Тарас.»
Дуже рано почала вона писати вірші, складала наївні пісні. Коли Марії виповнилося 15 років, вона, закінчивши школу-семирічку, почала працювати в ланці, що вирощувала цукрові буряки. Пораючись біля землі, дівчина мріяла стати письменницею, але для цього їй бракувало знань, тому і сіла за підручники. Вечорами поринала в книжки, а вранці бігла на поле.
Дівчина вирішила вчитися далі. У 1937 році Марія Познанська успішно склала вступні іспити до Білоцерківського педагогічного технікуму і стала студенткою. Саме тоді у місцевій газеті з’явився її перший вірш, коротенький, вміщений на останній сторінці. Можливо, він і не привернув увагу читачів, але той день був справжнім святом для майбутньої поетеси: вона вперше побачила своє слово надрукованим.
З'явились нові вірші для дітей, почала збуватися мрія. Але все несподівано обірвала війна.. Чотири довгих воєнних роки працювала Марія Познанська в тилу, вносила свою скромну допомогу в загальну перемогу над ворогом. А після війни вона стала студенткою мовно-літературного факультету Київського педагогічного інституту. Настав час, коли можна було віддатися творчості. Марія стає активним учасником літературної студії при редакції журналу "Дніпро", пише й друкує вірші для дітей.
Тоді ж у житті молодої поетеси сталася подія, яка визначила її творчу долю. Разом з кількома поетами-початківцями вона звітувала у Спілці письменників України. Вірші Марії Познанської одразу примітив Павло Тичина, відзначивши їх свіжість, лаконізм, образність. Марія Авакумівна з особливим хвилюванням згадувала, як видатний поет розпитував, звідки вона родом, де вчиться, а потім запросив до себе додому, нагадав, щоб вона обов'язково принесла все, що написала. Ось тоді, переписавши у тоненький шкільний зшиток свою майбутню першу збірочку віршів, вона понесла її Павлу Григоровичу.
З властивою співцеві "Сонячних кларнетів" людяністю, уважністю і чуйністю до творчості молодих він перечитав кожен вірш, дещо поправив сам, порадив окремі з них поглибити, доробити і дав рукописові "путівку в життя".
У 1946 р. збірка дитячих віршів Марії Познанської "Мій квітник" вийшла у світ, її одразу помітили читачі і літературна критика.
Відомий дитячий письменник Корній Чуковський писав тоді на сторінках "Литературной газеты": «Не віриться, що Марія Познанська - новачок. У неї зрілий, впевнений смак і такий ступінь майстерності, якій, звичайно, досягається досвідом.»
Визнаною дитячою письменницею Марія Познанська стала на початку п’ятдесятих років, маючи у своєму творчому доробку майже десяток поетичних збірок для малих читачів. Особливо полюбилися дітям такі книжки: «Любій малечі про серйозні речі», «Чим пахне коровай ?», «Про золоті руки», «Асканія-Нова», «Про білий халат і наших малят» та інші. Навіть назви цих книжок свідчать, що Марія Познанська добре знає і розуміє своїх маленьких читачів, чим вони живуть, що їх цікавить, хвилює, захоплює... Вона вміє розповідати про цікаві для дітей речі просто, дохідливо, поетично, бо любить дітей по-справжньому, душею вболіває за те, щоб вони росли здоровими, щасливими.
Кожна її книга - це хвилююча розповідь про найдорожче, найсуттєвіше, найрідніше.
Щоб ти був щасливий.
Вміщено всі кращі твори, які поетеса написала за тридцять років письменницької діяльності. Це збірочка про нашу прекрасну Батьківщину. Заповітом звучать слова поетеси:
«Щоб ти був щасливий, - тобі заповім;
Люби Батьківщину всім серцем своїм!
Найбільше у світі люби ти її!
Є інші держави, є інші краї –
А рідна Вітчизна у світі одна,
Для тебе, мій друже, як мати вона!»...
Поетеса допомагає зрозуміти і побачити все різноманіття світу і його красу. В крихітному віршику „Хмарка” іде мова про хмаринку. Вона розплакалася і пролила свої сльози на жита, на гай і долини. Але діти раділи, сміялися, бо всюди стало зелено і весело від хмарчиних сліз.
А ось як по-казковому мислить маленька героїня вірша „Дім на горбочку”. Горбочок цей високий і крутий, але дівчинці не важко підніматися на нього. Адже їй допомагає саме сонечко.
„Я із ним за руки узялася, на горбок одразу піднялася”.
М.Познанська багато писала про справи і турботи дітей. У вірші „Мій квітник” розповідається про улюблене заняття маленької дівчинки. Вона дуже любить і вирощує квіти – м’яту, чорнобривці, тюльпани, резеду. Вона не лінується і старанно працює, щоб її квіти розцвітали.
Вірш „Спасибі людям, що зростили ліс” – подяка тим, хто вирощує і оберігає ліс. Адже без лісу земля засохла б від суховіїв, була б схожа на пустелю. Щоб можна було безконечно любуватися лісом, потрібно його насаджувати і оберігати.
Цікаву мандрівку можна здійснити, прочитавши поему „Асканія Нова”. Це заповідник на півдні України. Тут, серед недоторканого куточка дикої природи, живе рідкісна звірина та птаство:
«...Із усіх кінців землі,
З кожної країни,
І великі, і малі
Тут живуть тварини.
Не за гратами вони,
А на вольній волі,
Ходять смирно табуни
В степовім роздоні».
Поетеса розповідає про повадки, особливості, дивовижну красу кожної тварини і птаха. Всі вони потребують турботи. Всі тварини живуть у заповіднику під охороною держави.
Своєю увагою поетеса не обминає ні будівництво Київського метрополітену, ні польоту в космос, ні земних турбот про хліб насущний та красу природи. Поема „Наше метро” – розповідь про створення підземної електродороги у Києві. По щойно проритих тунелях ще не мчали поїзди, не рухалися ескалатори. Скрізь лунав, тільки гуркіт земляних комбайнів. Про будівництво підземної дороги розповідає хлопчик Петро, тато у якого також метробудівець. Він веде розповідь про те, що бачив під землею, про роботу людей незвичайних професій: прохідників, бетонників, монтажників, каменярів, про нові машини, про боротьбу з плавунами.
Поетеса розмовляє з дітьми доступною їм мовою, просто, але з повагою до маленького читача, розповідає серйозно, вдумливо про складні й серйозні речі.
З любов'ю пише М.Познанська про тих, хто сіє і жне, хто творить добро на землі. В її збірках ми зустрічаємо людей різних професій: хліборобів, шахтарів, садівників, ткаль, мулярів. То все люди, щасливі хлібом і сонцем, працею і життям.
Про золоті руки.
У світ приходять нові покоління, вони ростуть, вчаться. І тоді перед людиною постає питання «Ким бути?», яку професію обрати. М.Познанська написала цілий ряд віршів про робітничі професії. Багато з них увійшло до збірки «Про золоті руки». Багато цікавого можна дізнатися про різних майстрів своєї справи. Ось, наприклад, вірш «Кравець». Тут і мудре правило «сім разів відміряй, один раз відріж», і маленький непосида, який ненароком може зіпсувати працю кравця. Багато професій оспівує поетеса – муляра, двірника, мебляра, токаря, ткалі, склодува, кухаря та інші. Але серед усіх золотих рук М.Познанська з особливим теплом пише про хліборобів (вірш «Хлібороби»):
«Честь і слава хліборобам,
Що живуть в моїм селі.
Хлібороби хліб нам роблять,
Знайте й ви про це, малі».
Чим пахне коровай.
В 1975 році М.Познанська написала нову книжку про хліборобську працю. Від імені двох сільських дітей – Олі і Бориса оспівує рідне село. Розповідає, як приходить до нас хліб – від зернини до хлібини, яка напружена і нелегка праця хлібороба протягом весни, літа і осені. А підсумком цієї праці є коровай. Він пахне сонечком, промінням теплим, полем, колосками і людським потом.
У багатьох віршах поетеса звертається до образу найдорожчої людини - матері. Мати - лікар, і мати - ткаля, і мати, котра вирощує льони-довгуни. Діти з гордістю говорять про своїх матерів, про їхню працю.
Спи, моя мамо!
Нехай тобі сниться
В нашому полі висока пшениця.
А за пшеницею - нижче, в долині –
Льон розцвітає - мов оченьки сині!
Полем-долиною йдеш ти у ланку...
Спи, моя мамо, до ранку!
Марія Познанська володіє особливим і рідкісним талантом-талантом дитячого письменника, який вводить у світ, навчає добра та розуму, прищеплює любов до рідного слова, природи, до всього в світі сущого.
Всьому свій час.
М.Познанська написала багато віршів, у яких оспівує рідну природу. Збірка «Всьому свій час» – про чотири пори року, про їх красу. А ось кілька рядків із ознайомленого віршика:
« – Всьому свій час! – почула я від мами. –
Була зима з глибокими снігами.
Та сонечко сніги ті розтопило,
Тепер поглянь – весна настала мила».
«Всьому свій час» – час повертатися додому журавлям, щоб збудувати гніздечка і зростити діточок, час на зиму відлітати птахам у теплі краї.
Сонячна сопілка.
А в збірці віршів «Сонячна сопілка» розповідається про прекрасні літні місяці – «Червень», «Липень», «Серпень», про чудові квіти – «Кульбаба», «У квітів сьогодні свято», про тугу за тим, що літо швидко мине:
«О літо, літо, почекай,
Не відлітай в далекий край!»
За віршовану розповідь "Фортеця над Дніпром" та книжку "Щоб ти був щасливий" Марія Познанська удостоєна літературної премії ім. Лесі Українки.
Одна з кращих поетес в Україні, що писала виключно для дітей, людина щедрого душевного обдарування й талановитий вихователь Марія Авакумівна Познанська померла 18 травня 1995 року на 78 році життя.
Й хоча поетеси уже немає на світі, її вірші дуже популярні серед дітвори. Вони не старіють, бо написані молодо й пристрасно, із справжньою любов'ю до дітей. Такі вірші навчають дітей любити поезію, уважніше придивлятися до навколишнього світу, бути щирішим, добрішим на вдачу, чутливішим до краси.
Вірші Марії Познанської
Щоб ти був щасливий.
Щоб ти був щасливим - тобі заповім:
Люби Батьківщину всім серцем своїм!
Найбільше у світі люби ти її!
Є інші держави, є інші краї -
А рідна Вітчизна у світі одна,
Для тебе, мій друже, як мати, вона.
Здрастуй , сонечко!
Я всміхаюсь сонечку:
- Здрастуй, золоте!
Я всміхаюсь квітоньці -
Хай вона цвіте!
Я всміхаюсь дощику:
- Лийся, мов з відра!
Друзям усміхаюся -
Зичу їм добра!
Про золоті руки
Сідайте, діти, у гурті:
Зустрілися ми знову!
Про славні руки золоті
Я поведу розмову.
Ті руки звичні до землі,
Будують, вміють шити...
Ми часто бачим мозолі
На їх долонях, діти.
Спи, моя мамо!
Нехай тобі сниться
В нашому полі висока пшениця.
А за пшеницею - нижче, в долині -
Льон розцвітає - мов оченьки сині!
Полем-долиною йдеш ти у ланку...
Спи, моя мамо, до ранку!
Весна
Ще по ярах біліє сніг
І спить озимина,
Та вже з гори струмок побіг, -
До нас прийшла весна.
Землі торкнулася крилом -
Промінням золотим,
І враз повіяло теплом
Над лісом молодим.
Немовби в синьому вінку
Галява між дубів:
То квітнуть проліски в ліску
І синій сон розцвів.
Пісня проліска
Я - перша квіточка весни,
Я - пролісковий цвіт,
Я пережив зимові сни
І знов родивсь на світ
У мене очі голубі,
Такі, як неба синь.
Росту між кленів і дубів,
Люблю і сонце, й тінь.
Зелені рученьки мої
Листочками зовуть.
Я полюбив ліси й гаї,
Живу я здавна тут.
І вірю: люблять всі мене,
Як весну золоту,
Бо знають, що зима мине,
Коли я розцвіту.
Журавлики
Це хто курличе уночі
І на самім світанку?
Летять журавликів ключі,
Виспівують веснянку:
- Курли-курли, курли-курли!
Щасливі та веселі,
Ми знову в край наш прибули
До рідної оселі!
-Скажіть, журавлики, скажіть -
Так важко вам летіти!
Чому б у вирії не жить
І весноньку і літо?
- Курли-курли, курли -курли!
Забудемо про втому.
Та ми б і жити не змогли,
Щоб не летіть додому.
Співай, соловейку!
Аж гнеться калина від співу дзвінкого!
Це хто там співає? Не видно нікого.
Погляньте пильніш у калину рясну:
Ото соловейко стрічає весну.
Щебече, витьохкує, срібно сміється.
І де стільки сили у нього береться!
Такий же маленький, а як він співа,
Немовби до нас вимовляє слова.
Співа соловейко про сонце й хмаринку,
Про любу Вкраїну , що квітне в барвінку .
А нам не наслухатись гарних пісень,
В садок під калину приходим щодень.
І дуже ми вдячні маленькій пташині.
Хоча вона взимку жила на чужині,
Та пісню принесла у рідний свій край ...
Співай, соловейку, ще дужче співай!
Зелена повінь.
Гей, розлилась по селу і по місту
Повінь зелена з зеленого листу!
Наче у річці весняна вода,
Грає, вирує верба молода.
Зашумували на вулиці клени, -
Вулиця тоне у листі зеленім.
Зашумували в дворах явори, -
В листі усі потонули двори ...
Повінь зелена гуляє навкруг,
Хвилю свою покотила й на луг,
Вже он дістала до лісу й до гаю.
Як я туди доберуся - не знаю.
Сяду у човник, мабуть, при вітрилі,
Так і пливтиму по листячку - хвилі.
Конвалії
Із зеленої сорочки,
Що зіткав весною гай,
Білі дивляться дзвіночки.
Як зовуть їх - угадай.
Це конвалії у гаї
На галявині цвітуть.
І ніде, ніде немає
Кращих квіточок, мабуть.
В них так пахощів багато,
Цвіту свіжого, роси.
Хай ростуть, не буду рвати, -
Шкода їхньої краси!
Червень
В золотій хустинці
Дорогі гостинці
Червень нам приніс.
Гляньте, як суниці
В лісі на травиці
Розсипає скрізь!
Налилися вишні
Соковиті, пишні.
Пшениці шумлять.
Червень нам співає
Весело над гаєм,
Кличе в гай гулять.
І мені здається -
Все навкруг сміється:
Луки, гай, ріка ...
Я ловлю в долоні
Сонечко червоне, -
Ой, теплінь яка!
Ромашка
На стрункій високій ніжці
Біля річки на лужку,
У хустинці - білосніжці
Стрів я квітоньку таку.
Ясним оком жовтуватим
Усміхалася мені.
Я хотів її зірвати,
А бджола сказала: "Ні!"
Хмарка
З далекого моря занесло хмарину, -
Приніс її вітер, підгонив у спину.
Стомилась, заплакала хмаронька та
І сльози свої пролила на жита,
На гай, на долини -
Сльозини -перлини.
Не стало, не стало у небі хмарини ...
А ми засміялись, бо зелено скрізь.
І весело стало від хмарчиних сліз!
Липень
Поглянь, як золотіють липи!
То цвіт рясніє на гіллі.
До нас прийшов смуглявий липень
В новім солом'янім брилі.
Це жито липневі у полі
Дало соломи на бриля ...
Прив'яло листя на тополі.
Від спеки аж пашить земля!
А липень сипле й сипле стріли -
Рожево-жовті промінці.
Уже стоять жита доспілі
І достигають пшениці.
Скоро прийде осінь золота
Покосили пшениці й жита
І незчулись, як минуло літо!
Скоро прийде осінь золота,
Молоде зійде зелене жито.
На м'якій розпушеній ріллі
Буде жито килимом лежати ...
Вже летять за море журавлі, -
Їх виходим вранці проводжати.
Зажурились квіти неспроста:
На світанку впали роси білі.
Скоро прийде осінь золота
Жовкне листя у саду на гіллі.
Журавлі летять
Журавлі летять, курличуть,
Шлють останнє "прощавай!"
Літечко з собою кличуть,
Забирають в теплий край.
Ой, як жалко мені літа
І журавликів моїх!
Та не буду я тужити,
Бо весною стріну їх.