Алфавіт віршами, написаний для сина
ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ
(1878-1944)
ПЛАН
1. О. Олесь – видатний український поет, драматург, публіцист, прозаїк, перекладач. Складність творчого і життєвого шляху письменника.
2. Тематична різноплановість віршів Олеся для дітей: витвір своєрідної поетичної енциклопедії рідного пейзажу; емоційність, живописність, милозвучність віршів («Боровик», «Білі гуси летять над лугами», «Зимою», «Скоро сонечко пригріє», «Весна, весна»); вболівання поета за збереження кожної живої істоти і дбайливе ставлення до природи («Ялинка», «Снігурі», «Вивірка», «Капустонька», «Щиглик»); дидактичний характер поезії (вірші «Бджілка і зозуля», «Курочка і лисичка»); пізнання величного світу природи, допомога в оволодінні азбукою у вірші «Алфавіт віршами, написаний для сина».
3. Поезія Олеся – невичерпна скарбниця музичних образів, співучого слова. Популярність творів поета. Вірші, покладені на музику композиторами Лисенком, Стеценком.
4. Казка – поема «Водяничок» - своєрідний заповіт сину пізнати красу природи, пройнятись образним сприйняттям довколишнього світу.
Справжнє ім’я – Олександр Іванович Кандиба. Інший псевдонім – В.Валентин.
Олександр Олесь народився 05.12.1878р. у м. Білопіллі, в тодішнім Лебединськім повіті Харківщини. Його дід по матері орендував великий панський маєток у селі Верхосулі, на північнім краю українського степу, тут прожив свої молодечі літа Олесь. Батько працював на рибних промислах у Астрахані, утопився у Волзі, коли Олександру йшов одинадцятий рік. Мати з трьома дітьми повернулася до рідного містечка. Тут майбутній поет закінчив початкову школу й двокласне училище, а з п’ятнадцяти років продовжив навчання у Дергачівській землеробній школі на Харківщині. Там Олександр брав участь у випуску рукописного журналу, в якому почали з’являтися його перші вірші. Потім Олесь навчався на агрономічному відділенні Київського політехнічного інституту, якийсь час працював на Херсонщині.
У 1903р. він став студентом Харківського ветеринарного інституту. Здобуті знання пізніше забезпечували молодому тонкому лірикові можливість заробляти на хліб працею ветеринарного лікаря на Дарницькій скотобійні. У цьому ж році поет побував у Полтаві на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському, зустрівся з Борисом Грінченком, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Самійленком, що справило на нього велике враження і певною мірою визначило його шлях в українській поезії.
У 1905р. Олександр вперше публікується (в альманасі «Багаття»). Саме на цей час революційного піднесення визвольного руху припадає становлення поета. У 1907 р. на кошти українського громадського діяча Петра Стебницького під псевдонімом Олександр Олесь вийшла перша збірка «З журбою радість обнялась» при сприянні відомого історика Олександри Єфименко, яка високо оцінила вірші молодого автора). Творами талановитого поета-лірика захопилася освічена громадськість, з нетерпінням очікуючи нових видань.
У 1909р. вийшла збірка «Поезії» (поет мав намір її назвати «Будь мечем моїм»), у 1911 р. - третя збірка «Поезії».
Подорож Гуцульщиною у 1912р. збагатила поета незабутніми враженнями. Описуючи храмове свято в Криворівні, він із захватом згадує барвистий одяг верховинців, які спускалися з гір у долину. «Неначе квітки, що ростуть на горах, ожили і сходять до Черемошу, щоб напитися студеної води. Зачервоніло незабаром усе біля церкви.., наче розцвів нагло квітник або хто розкидав червоне, як мак, багаття... Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси». Зустріч з Гуцульщиною знайшла втілення у поемі «На зелених горах» (1915): в ній «країна див» асоціюється з вільним духом українського народу.
У 1912 р. поет пише драматичну поему «По дорозі в Казку». У 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить»), які збагачують українську мариністичну лірику, тобто пов’язану із зображенням морських пейзажів.
Поет радісно чекає повалення самодержавства. Він, як і всі прогресивні діячі, гостро відчував національне поневолення народу. В «Юнацькій пісні» (1915), присвяченій синові Олегові, який згодом стане відомим поетом під ім’ям Олег Ольжич, Олександр Олесь передбачав крах імперії, адже сини України піднімалися у кожну епоху на священну боротьбу:
Земля розступилась! І з праведних трун
Виходять Хмельницький, Мазепа, Богун!
І з Волі знімають кайдани міцні,
І слізьми співають щасливі пісні.
У 1914р. виходять «Драматичні етюди. Книга IV», у 1917р. поет видає нову книжку поезій, в якій особливу увагу привертає цикл «З щоденника», наповнений урочистими інтонаціями, що передають перші кроки у виборюванні національної самостійності. Ліричний герой віршів циклу схвильований бурхливими подіями будівництва української державності, йому не віриться, що над поневоленим упродовж довгих віків краєм засяяло сонце свободи. Поет підносить хвалу рідній землі. Образ України асоціюється в його творах з образом матері, яка скликає синів «під корогви», благословляючи їх на боротьбу за свободу. Як і Павло Тичина в поемі «Золотий гомін», Олександр Олесь передає всенародну радість визволення з імперського ярма.
Але трагічна доля випала українській революції: молоду українську державу душили зовнішні інтервенти, роздирали внутрішні суперечності. Політична неписьменність і національна затурканість мас приносять поетові гірке розчарування.
У 1919р. він залишає рідний край. Складне життя емігранта минає в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Тяжкі настрої автора передані у віршах збірок «Чужиною» (1919), «Кому повім печаль мою» (1931). Ностальгія за Україною – ось журба і біль Олександра Олеся:
«Душа розірвана, як рана. Бальзам далеко так, як сонце, А сонце, сонце, як і щастя. Там, там, лише в краю коханім». («В вигнанні дні течуть, як сльози»)
Осмислюючи складну долю України, поет часто звертається до історії, він багато пише про міжусобиці княжої доби, які призвели до занепаду Київської Русі. Можливо, ця тема була навіяна кривавою громадянською війною в Україні (так з’являється збірка «Минуле України в піснях», видана 1930р. у Львові). Поета-вигнанця хвилюють жахливі вісті про голодомор 1933р. в Україні, про арешти й розстріли української інтелігенції, зокрема про розправу над особистим приятелем – письменником Антоном Крушельницьким та його дорослими синами Іваном і Тарасом у грудні 1934 р. Трагедія, яка спіткала родину добрих знайомих, стала імпульсом до написання за кілька днів січня 1935 р. драми «Земля обітована».
Отже, в еміграції (1919 - 1944) Олесь видає книги поезій «Чужиною» (1919), «Княжі часи. Минуле України в піснях» (1920), «Перезва» (1921), «Кому повім печаль мою...» (1923) «Поезії. Кн. Х»( 1931).
Добірка віршів «Минуле України в піснях. Княжі часи» була створена поетом восени 1920 року, коли Українська Народна Республіка зазнала поразки. Ці вірші є поетичною оповіддю про минуле українського народу, про князів Київської Русі, про їхню мудрість, любов до рідної землі, хоробрість та мужність.
Тяжкими були останні роки життя поета. Гітлер розчленував Чехо-Словаччину, де перебував Олесь, угорські фашисти в крові затопили проголошену державність Карпатської України. У вересні 1939 р. спалахнула Друга світова війна. Поета не покидають тривожні думи про сина Олега – активного учасника руху Опору. Восени 1941 р. юнак побував у Києві, мріючи про відновлення української державності. Та боротьба була нерівною: нацисти схопили Олега Ольжича і в червні 1944 р. закатували в концтаборі Заксенхаузен. Так передчасно обірвалося життя відомого вченого-археолога і талановитого поета Ольжича.
22 липня 1944 р. Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі як одержав повідомлення про загибель сина Олега. Похований на Ольшанському кладовищі в Празі.
У кожної людини бувають в житті якось особливі хвилюючі дні, після яких вона стає неначе зовсім іншою. Так сталося і з українським поетом Олександром Олесем (справжнє прізвище Олександр Іванович Кандиба). Сталося після того, як 1907 року у нього народився первісток – син Олег, якого Олександр Олесь називав ласкаво і ніжно Лелекою. Називав так, очевидно, тому, що в цей час перебував в розлуці з сім’єю, навчався у Харківському ветеринарному інституті і чекав зустрічі із сином, як чекають діти ранньою весною лелек із вирію. А може, й тому, що виростав Олег струнким, енергійним та допитливим хлопчиком, який захоплювався синіми плесами озер і шовковими травами лугів, не раз тішив батьків своїми витівками:
Мій синок – розбишака:
Чи то кіт, чи то собака, -
Він нічого не боїться –
Лізе биться.
І хоч подібні подорожі смільчака нерідко закінчувалися сльозами і розчаруванням, допитливість не покидала його.
Дуже рано син взявся розв’язувати найпростіші арифметичні завдання, і батько-поет радіє з цього в одному з віршів:
А мій Буба – чарівничка
Знає, скільки два та одиничка.
А іноді як піде,
То і три з одним складе.
Олександр Олесь прагне полегшити своєму Олегові шлях до пізнання величного світу природи, оволодіння азбукою, тому складає для нього алфавіт віршами. Кожна літера в цій абетці означає то квітку, то звірятко, то рибину, то пташину… всі вони легко запам’ятовуються, розширюють кругозір та уяву дитини. І ці живі та неживі творці алфавіту природи розквітають, один одного доганяють, граються між собою, виказують свій норов, вдачу, спонукають до дії. Взяти хоча б ось ці рядки:
Півень весело співає,
Пугач цілий день дрімає.
Рибка плаває, гуляє,
Рак на неї поглядає.
Слон синка свого купає,
Сарна з лісу виглядає.
Для того, щоб правдиво й щиро передати складну науку природи, поет і сам постійно вдосконалює свої знання в різних її галузях. В одному з листів до сина читаємо: «Кінчив дві природничі школи (Дергачівську хліборобську і Харківський ветеринарний інститут. – Р.Р.), багато полював, ловив рибу, спостерігав життя звірів і знаю їхні характери». А в іншому – зізнався в тому, що для нього «весь зоологічний сад вивчив, як свої п’ять пальців».
Олександр Олесь оспівує у своїх дитячих віршах героїв, яких найбільше полюбляв син, - зайчиків, півників, курей, качок, гусей.
Син Олег під впливом батька хоче і собі щось вигадувати, фантазувати. Своїм домашнім «друзям» він придумує цікаві прізвиська: півня називає то Королем, то Чернаком, коника – Білолобим. Згодом вони оживуть у віршах батька і залишаться назавжди в літературі (наприклад, вірш «Поєдинок»).
А ще трохи згодом літературою почне захоплюватися й Олег, він підписуватиме свої твори псевдонімом О.Лелека, а пізніше О.Ольжич. 1928 року вийде у світ його оповідання про пригоди й поведінку півня – «Рудько» («Життєпис одного півня»). Щось подібне є і в Олеся. У віршованій казці «Грицеві курчата» він розповів про те, як діти вдень малювали на крашанках різних звірів, а вночі зустрічалися з ними вві сні.
Сталося так, що з 1919 року Олександр Олесь перебував за кордоном. Дружина з сином залишилися у Києві. Між ними відбувалося листування, яке дає уявлення про те, що робив поет на чужині. «Тепер сиджу вранці і пригадую вірші, які я писав тобі, - читаємо в одному з листів поета до сина. – «Бій півнів» забув. Не згадую і гостювання дівчинки і хлопчика в лісі у ведмедя, вовка. Будь ласка, коли зможеш, пригадай». Олександр Олесь мріє разом з сином укласти книжку і гарно її оформити малюнками. Звісно, вона адресувалася не лише Олегові, а й усім українським дітям. Бо на Україні в 20-ті роки було сутужно з дитячою літературою. Та хіба лише з дитячою!
Відомо, що на початку нового, двадцятого століття українській дитині було особливо важко пізнавати і вивчати українське слово, рідну літературу і культуру. Не було українських шкіл, бібліотек, журналів і газет. Українська мова була під жорстокою царською забороною. Як тільки ця заборона була послаблена, свідома частина української інтелігенції розпочинає працювати над відродженням національної мови, освіти.
Олександр Олесь хоче зробити свій внесок до рідної культури, витворює своєрідні поетичні енциклопедії рідної природи. А надихали його до цієї роботи враження дитинства. Що було наповнене співом жайворонків і солов’їв, безмежними просторами, якими подорожував ще хлопчиною із села Білопілля на Сумщині (тут народився 4 грудня 1878 року) до села Верхосулля. Там проживав добрий і мудрий дід Сашка Кандиби. І найкращі роки дитинства, за словами поета, були для нього «суцільною казкою», а звуки «тієї дивної весни» бриніли в його душі все життя. Згодом у вірші «Моїй матері», згадуючи ті «золоті дні», поет сповідався:
Ой нащо малу дитину
Доручала ти степам?
Над степами сяє сонце
І вітри літають там.
І, зробившись рідним братом
Вітру, простору і трав,
Кидав я нудну роботу
І в зелений степ тікав.
Чи не найбільш щедрі на живописні замальовки, музичні тони Олесеві поеми «Хвиля» та «Щороку». Уважно вчитайтесь у їхні поетичні рядки – і ви відчуєте, як навколишній світ виграє неповторними звуками і різнобарв’ям кольорів. Як невимушено і тонко автор зумів передати стихію й привабливість кожної пори року з її прикметами! З якою любов’ю до всього живого на землі розповів про найулюбленіших своїх друзів природи – зайчиків і жайворонків, лебедів і метеликів, снігурів і білок, щигликів і бджілок! Митець трепетно вболіває за збереження кожної живої істоти і закликає вас, юні читачі, бути розумними і дбайливими господарями на землі. Розмова О.Олеся із загадковим світом природи проста, доступна і надзвичайно цікава.
Чимало віршів для дітей розпорошено у поетичних збірках письменника для дорослих. Тільки уже перебуваючи за кордоном, він видав у Відні п’ять невеличких книжечок, куди ввійшли твори про дітей і для дітей: «Ялинка», «Поєдинок», «Рак-рибалка», «Вовченя», «Іменини». Всі вони були прекрасно ілюстровані художниками – Оленою Кульчицькою та Юрком Вовком. Згодом і на Україні двічі перевидавався «Збірничок віршів для дітей молодшого віку» (Харків – 1923, 1929). Окремими книгами вийшли і поеми письменника - «Грицеві курчата», «Мисливець Хрін та його пси». Улюбленими серед дітвори стали вірші «Ялинка», «В небі жайворонки в’ються», «Дві хмароньки», «Сон», «Метелики».
Поет багато зробив для того, щоб герої народних і класичних казок з’являлися на сценах дитячих театрів. Віршованими рядками драматичних творів він переповів відомі казки: «Івасик Телесик», «Лісовий цар Ох», «Лисичка, котик і Півник», «Солом’яний бичок», «Микита Кожум’яка». Залюбки малеча сприйняла казки, написані самим пісенником: «Бабусина пригода», «Бабуся у гостях у ведмедя», «Ведмідь у гостях в бабусі».
Олександр Олесь відомий ще як перекладач. Він залишив багато спадщину мистецьких перекладів творів Г.Гауфа, арабських казок «Пісні про Гайвату» Г.Лонгфелло.
Він написав одинадцять збірок віршів, більше двадцяти драм, чимало оповідань і фейлетонів, сатиричних творів, якими розкривав складний, суперечливий і чарівний навколишній світ.
Наприкінці життя О.Олесеві доля подарувала другого сина, його назвали Олександром. Для своєї однорічної дитини Олесь пише прекрасну поему «Бодяничок», яку можна вважати своєрідним заповітом, надією, що і цей хлопчик пізнає красу природи і пройметься образним сприйняттям довколишнього світу. Так і сталося. Син поета Олександр Кандиба, що живе нині в Празі, має чутливу душу, пише вірші.
Як рідко нашим дітям випадала щаслива нагода зустрітися із поетичним словом О.Олеся. останній раз його книжечка «Від льоду до льоду» вийшла у «Веселці» (1965).
Література
1. Благовісники душі людської. Новітня література ХХ ст. // Рідне слово. Українська дитяча література: Хрестоматія: У 2 кн. Кн.2. – К., 1999.
2. Дем’янівська Л.С. О.Олесь (1878 - 1944), // Дніпрова хвиля. – К., 1992. – С. 509-515.
3. Жулинський М. О.Олесь // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К., 1990. – С. 92 – 107.
4. Неврлі М. О. Олесь. Життя і творчість. – К., 1994.
5. Одинеці І. Від найперших вражень - до свідомої оцінки: «До вивчення творчості О.Олеся» // Укр. Літ. В загальноосвіт. Шк. – 1999. - №1. – С. 15 – 18.
6. Пепа В. Воскресіння О. Олеся // Уряд. Кур’єр. – 2001. – 13 січ.
7. Письменний В.І. О.Олесь (1878-1944) // Нові імена в програмі з укр. Літ. – К., 1993. – С. 90-101.
8. Радишевський Р. Поетичний дарунок синові і кожній українській дитині // Олесь О. Все навколо зелене. – К., 1990.
ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ
(1907 - 1944)
Син відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби) Олег Кандиба народився 8 липня 1907 року в Житомирі. Випускник Харківського ветеринарного інституту, О.Олесь не знайшов літературної роботи, яка давала б змогу бодай якось утримувати сім’ю, тож 1909 року тонкий лірик змушений був братися до роботи цілком «земної»: пішов працювати за фахом на київські скотобійні і прослужив там до початку 1919 року.
У Києві родина Кандиби з історичного центру перебралася на околицю - ближче до місця роботи батька - у Пущу-Водицю. Тікаючи від жахів громадянської війни, О.Олесь опиняється за кордоном. 1919 року стає культурним аташе в Будапешті, тоді як дванадцятирічний син з матір’ю Вірою Антонівною терпляче очікують на вирішення їхньої долі. В цей час Олег навчається в київській Українській трудовій школі. Завдяки безнастанним домаганням батька (через Міжнародний Червоний Хрест та не без сприяння радянських чиновників В.Затонського та Х.Раковського - тогочасний український уряд дозволив видрукувати збірку поезій О. Олеся «Еміграційна перезва» (назва оригіналу – просто «Перезва») у січні 1923 року Олег з мамою прибувають до Берліна, а згодом їдуть у Чехо-Словаччину. Оселяється родина за п’ятдесят кілометрів од Праги у Горніх Черношицях, потім іще далі – в Ржевницях.
Олег Кандиба навчається на натуральних курсах Українського Громадського Комітету в Празі до 1924 року, а в зимовому і літньому семестрах 1924 – 1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету. Після складення екстерном додаткового іспиту з латини О.Кандиба відвідує лекції переважно з передісторичної археології та історії мистецтва, пише значної наукової цінності дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства: «Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку», «Розкопки в Галичині 1928 року», «Галицька мальована кераміка» та «Погляди М. Грушевського на початки людської громади». У цей час О.Кандиба мав намір написати роман з української праісторії. Блискучі праці археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, де він читає лекції, а згодом до Італії, де у Вічному Місті відбувається зустріч науковця з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем, - цей факт стає значною мірою вирішальним у долі Олега Ольжича.
1928 року в Празі (а пізніше і в Україні) з’являється друком перше оповідання молодого літератора під назвою «Рудько», підписане псевдонімом О.Лелека. Ранні свої юнацькі «проби пера» автор підписував як О.Невідомий, О.Світанок, пізніші - К.Костянтин, М.Запоточний, Д.Кардаш та ін.
Студії на філософському факультеті Олег Кандиба завершив 1929 року, водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Того ж року у журналах «Літературно-науковий вісник», «Студентський вісник» та ін. публікуються перші вірші поета. За свідченням сучасників, публікації у журналі Д.Донцова після 1930 року уже забезпечили Олегу Ольжичу «одне з перших місць емігрантського Олімпу» (Улас Самчук). У цьому зв’язку характерним є прохання до О.Ольжича Михайла Мухина не зволікати з виданням першої книжки: «Ваші речі можуть і мусять мати величезне виховне значення для наших підростаючих поетів. Не лише формально, але також тому, що Ви – одинокий актуальний цілковито. Ви взагалі поет, народжений напередодні 1914 – 1921 рр., і як такий, Ви високо-взірцевий для цієї генерації».
За життя О. Ольжич видав, одначе, всього дві книжки поезій: «Рінь» (Львів, 1935) та «Вежі» (Прага, 1940). Третя збірка «Підзамчя», упорядкована самим автором, побачила світ уже по смерті О.Ольжича.
1929 року О.Ольжич став членом Організації Українських Націоналістів, заснованої цього ж року полковником Є. Коновальцем. Невипадковий і перший партійний псевдонім Ольжича - Ідеаліст, адже перший пункт «Декалогу» Миколи Міхновського проголошував кредо справжнього націоналіста: «Одна-єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна вільна Україна - оце національний і всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал».
Радикальна позиція сина викликала різку незгоду з боку Олександра Олеся, що сповідував ліберальні погляди. Проте Ольжич був непохитний: «Народ, який вірить, що якась сумежна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур».
О. Ольжич чітко викладає свої погляди у статтях «Український націоналізм», «У двадцятиліття», «Українська історична свідомість» та ін. Проте найбільш яскраве, художньо-образне втілення дістають його переконання у поемах «Грудень 1932» (попередня назва "Городок 1932") та «Незнаному воякові» (1935). Тут знайшла свій філософський і художній вираз ідеологічна програма ОУН, як її потрактував і сповідував поет. Обидві поеми надихані тодішньою дійсністю - збройним опором сваволі польських властей, отим «санаціям» та «пацифікаціям» (Л.Череватенко «Я камінь з Божої пращі»).
Після вбивства Є.Коновальця О.Ольжич, готовий до чергових акцій з ліквідації українських патріотів, виконує і розвиває ідеї глави Проводу Українських Націоналістів: утворює Культурну Референтуру ОУН, що являла собою 15 комісій державного планування: фінансову, шкільну, сільськогосподарську, промисловості й торгівлі, експлуатації природних багатств тощо. Йшлося й про підтримку видань обдарованих літераторів, працевлаштування журналістів, митців.
Під час другої світової війни саме Культурна Референтура ОУН зініціювала функціонування Спілки письменників в окупованому німцями Києві 1941 року, видання газети «Українське слово» та журналу «Літаври». Якщо попервах О.Ольжич віддав данину «ранньому» фашизму в суто образному баченні організованої, злютованої маси спортивно вишколених, міцних юнаків у маршових лавах, за висловом Л.Череватенка, певно, чи не найглибшого дослідника творчого й життєвого шляху О.Ольжича, - фашизмові – «як явищу масової культури», то вже невдовзі поет усвідомив людиноненависницьку суть німецько-фашистських окупантів. «Для порядкування життя українського народу, як намісник голови ПУН у Києві, О.Ольжич скликає 5 жовтня 1941 року в Києві Перші Збори Української Національної Ради, покликаної до створення «національно-державної формації, яка б репрезентувала і обороняла весь український народ». Серед 130-ти членів УНРади були оунівці, гетьманці, безпартійні, представлено було усі верстви й професії, а також національні меншини (до речі, й росіяни також). Але вже 27 листопада того самого 1941 року наказом з Берліна діяльність УНРади було заборонено, почалися арешти й страти українських патріотів. Загинули найкращі побратими Ольжича (Олена та Михайло Теліги, Іван Ірлявський, інші). Черга була за Ольжичем. У березні тридцятичотирирічний поет-патріот назавжди залишив Київ. На нього полюють і гестапівці, і енкаведисти.
Ольжич, який давно розуміє, що Третій Райх бачить у його батьківщині лише ласий шмат території для своїх колоній, однозначно заявляє: «Українські землі є життєвим простором українського народу».
2 серпня 1943 року О. Ольжич, який, здавалося, вже усвідомлював свою приреченість, обвінчався в православній церкві у селі Яблінка Вижня з молодшою за нього на тринадцять років давньою знайомою – дочкою професора Леоніда Білецького Катериною. Він закохався в Калинку (так називали її рідні) навесні 1940 року і, вже маючи тридцять шість років, - за десять місяців до смерті узяв шлюб. Ніби залишаючи своїй долі шанс на фізичне продовження...
25 травня 1944 року Ольжич вийшов з внутрішньої кімнати приватного помешкання літературознавця Романа Маланчука на львівській Личаківській вулиці (будинок 32) і простягнув гестапівцям фальшиве посвідчення. Тортури почалися просто на місці. З гестапо ув’язненого перевозять до Берліна, а звідти до міста Оранієнбурга, поблизу якого чекав на Ольжича табір смерті Заксенхаузен. 9 червня до камери смертників востаннє занесли тіло непритомного після катувань поета.
Прах патріота України розвіявся димом з крематорію у свинцевому небі Третього Райху. Олександр Олесь довідався про смерть сина, і серце його не витримало втрати. Він помер у Празі 22 липня 1944 року. А 31 липня прийшов у світ нащадок поетів, якого мати - Катерина Білецька записала на своє прізвище. Лише по війні, коли вдова оприлюднила шлюбне посвідчення, маленький Олег Олегович успадкував славне ім’я свого тата – Олег Кандиба.
Поезія, публіцистика та епістолярна спадщина О.Ольжича без перебільшення одні з найяскравіших, найбільших перлин національного буття України, її героїки визвольного руху.
ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ
НАД КОЛИСКОЮ
Спи, мій малесенький, спи, мій синок…
Я розкажу тобі безліч казок!
Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!
Спи, моя пташко, то вітер завив.
Стогне і виє уже він давно,
Б’ється і стука в наше вікно…
Геть, розбишако, в далекі степи!..
Спи, моя ластівко, солодко спи!
Ось уже й вітер зовсім занімів…
Мабуть, заснуть під намет полетів…
Холодно зараз в лісах і лугах, —
Все потонуло в глибоких снігах.
Бігають зайчики, мерзнуть, тремтять,
Затишок хочуть собі відшукать.
Ось вони вгледіли, - кущик стоїть, —
Годі! Давно вже лисичка там спить.
Кинулись знову кудись на грядки, —
Ой, там ночують сьогодні вовки.
Краще ви в поле біжіть, за лісок…
Знайдете там ви соломки стіжок, —
Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,
Щоб не знайшли вас голодні вовки…
Спи ж, мій малесенький, годі гулять…
Зайчики білі давно уже сплять.
ВСЕ НАВКОЛО ЗЕЛЕНІЄ…
Все навколо зеленіє,
річка ллється і шумить.
Тихо, тихо вітер віє
і з травою гомонить.
Як тут всидіти у хаті,
коли все живе, цвіте,
скрізь дзвенять пташки крилаті,
сяє сонце золоте...
«Швидше, мамо, черевички!
Глянь, як весело в саду!
Ти не бійся — до кринички
я і сам не підійду».
Алфавіт віршами, написаний для сина
Айстра квітне у саду.
Аєр в лузі я знайду.
Бізон у двір забрався,
Баран його злякався.
Ведмеді вулика знайшли,
Вовки під деревом лягли.
Грак сидить на димарі,
Голуб в’ється угорі.
Дельфін живе в морях,
Дракон – лише в казках.
Жук до себе лізе в нірку,
Жабка плигає на гірку.
Зайчик вибіг із лісочку,
Зебра стала на горбочку.
Індик крутиться та дметься,
Іволга летить, сміється.
Їжачок, піймавши жабку,
Їжачатку дає в лапку.
Й та Е буде Є,
Й та І буде Ї.
Курка сіла на гніздечко,
Качка ходить недалечко.
Лис попався у тенета,
Лебідь виплив з очерета.
Мавпа плигає, стрибає,
Мишка з нірки виглядає.
Носоріг поліз у воду,
Нирка теж шукає броду.
Осел прив’язаний пасеться,
Орел за пташкою женеться.
Півень весело співає,
Пугач цілий день дрімає.
Рибка плаває, гуляє,
Рак на неї поглядає.
Слон синка свого купає,
Сарна з лісу виглядає.
Тхір піймати хоче качку,
Тигр чатує на конячку.
Удав лиш голову підняв,
Ужака кинувся у став.
Фламінго на багно летить,
Фазан на гніздечку сидить.
Хрущ над вишнею літає,
Хлопчик ловить – не піймає.
Цап на тина злізти хоче,
Цесарочка йде, цокоче.
Чапля ходить під вербою,
Чайка в’ється над водою.
Шишка висить на ялині,
Шершень сів на деревині.
Щука в ночвах лежить,
Щур до неї біжить.
Юрта на снігу стоїть,
Юшка на вогні кипить.
Явір гнеться над водою,
Ятір сохне під вербою.
Ялинка
Раз я взувся в чобітки,
одягнувся в кожушинку,
сам запрігся в саночки
і поїхав по ялинку.
Ледве я зрубати встиг,
ледве став ялинку брати,
а на мене зайчик – плиг!
Став ялинку віднімати.
Я – сюди, а він – туди...
«Не віддам, - кричить, - нізащо!
Ти ялинку посади,
А тоді рубай, ледащо!
Не пущу, і не проси!
І цяцьками можна гратись:
порубаєте ліси –
ніде буде і сховатись.
А у лісі скрізь вовки,
і ведмеді, і лисиці,
і ворони, і граки,
і розбійниці-синиці».
Страшно стало...
«Ой, пусти!
Не держи мене за поли!
Бідний зайчику, прости, -
я не буду більш ніколи!”
Низько, низько я зігнувсь,
і ще нижче скинув шапку...
Зайчик весело всміхнувсь
і подав сіреньку лапку.
У НАШОГО ХЛОП’ЯТОНЬКА…
У нашого хлоп’ятонька
блакитні оченятонька,
волоссячко м’якесеньке,
а личенько білесеньке.
І зайчики, і пташечки,
й малесенькі комашечки
хотіли б з ним погратися,
та страшно їм озватися.
Олександр ОЛЕСЬ
ВОДЯНИЧОК
Перша частина
Шаліла буря цілу ніч,
І рано-досвіта з вудками
Ішов рибалка чимскоріш,
Не йшов - летів вперед думками.
Ось і ріка!.. Ще крок, ще мить,
І в воду вудку він закине...
Коли ж це дивиться - лежить
Водяничок, мала дитина.
Це хвиля винесла її
З води, з зеленої колиски,
Поклала ніжно на землі
І залишила тільки бризки.
Лежало довго немовля
І важко дихало з незвички...
Нову колисочку земля
Йому зробила із травички.
Розсунулась заслона хмар -
Брилянти-зорі засвітились,
На зорі ті, на їхній чар
Маленькі очі задивились.
І так хотілося йому
Набрать багато їх, багато,
А потім кидати в пітьму,
Щоб їх ловили мама й тато.
Заплакав хлопчик, хоч без сліз.
Іван на руки взяв дитину,
Узяв малого і відніс
В безпечне місце під калину.
Маля, відчувши враз тепло,
Немов до матері припало,
За шию міцно обняло
І так поволі задрімало.
- "Ти що їси? Ти що гам-гам?
Кушир чи жаб хапаєш в річці?
Як хочеш - хліба й сала дам,
Та страви ці не в вашій звичці.
Я знаю: треба б молочка...
Та де на березі узяти?
Хіба що вдасться на гачка
Корівку водяну піймати".
Водяничок собі дрімав,
Його крізь листя сонце гріло,
Пташиний хор йому співав,
А листя казку шелестіло.
Іван в'язати став вудки,
Сховав приладдя все в торбину,
Зідхнув... (Сумні були думки)
На руки взяв малу дитину.
І знов прокинулось мале,
Либонь від голоду скривилось...
Ідуть. Зозуля десь кує.
Мале здивовано дивилось.
ІІ
- "Килино! Швидше йди сюди!
Оглухла, що не чуєш?
Та швидше, швидше бо іди!"
- "Чого ти репетуєш?
Піймав велике щось?
Знов коропа чи щуку?"
- "Ні, краще щось взялось,
Піймалось просто в руку".
- "Ану, Іване, покажи!"
- "Дивись, яка рибина!
Розкутать поможи!.. "
- "Та це ж... та це ж ... дитина!
Де взяв, кажи, її?
Щоб все я зараз знала!"
- "Лежала на землі!
Там, де ловлю, лежала".
- "Та це ж потвора, жабеня!
Поглянь на пальці: як у качки...
Та це ж - о, матінко моя! -
З води щось вишкрябалось рачки."
- "Та це ж малий водяничок!
Хіба відразу не пізнала?"
- "Невже піймався на гачок?"
- "Кажу ж: на березі лежало!"
- "Іди мені і в воду кинь
Цю погань! Нащо ніс додому?
Ти наче змаливсь... Схаменись!
Тобі й не соромно старому?"
- А я його не віднесу,
Не кину в воду: хлопця шкода!
Чи я шукаю в нім краси,
Та й чи мені потрібна врода?
Мені сподобалось воно,
До серця враз чогось припало -
Здається, знав його давно,
А, може, серце віщувало?"
- Дурниці! Йди із хати геть,
Щоб я його не чула й духу!
У воду кинь чи в очерет -
Кажу тобі, і ти послухай!
Багато б ще порад-доган
Давала Йванові Килина,
Та взяв тоді дитину Йван
І швидко вийшов із хатини.
ІІІ
Не знав Іван, куди іти
І що з дитиною робити:
Або у річку віднести,
Або на березі лишити.
О ні, того він не зробив!
Дітей не мав, тому, як сина,
Рибалка хлопця полюбив,
Дарма, що він і не людина.
Сходив Іван усе село,
Не обминув, здається, й хати,
Але охочих не було
І на півдня малого взяти.
"Піду, - подумав, - до вдови,
Старенька добра, наче мати .
Вклонюся нижче від трави
І молока вблагаю дати".
Прийшов, почав про се, про те,
Що Бог дощу не посилає...
- "А що це, Йване, несете?" -
Бабуся з усміхом питає.
Іван показує з плачем
І розповів свою пригоду,
Що він, мов пройнятий ножем,
Несе мале, щоб кинуть в воду...
- Лишіть мені! Хоч я стара,
А ще зумію раду дати.
Бажаю хлопцеві добра,
То й стану наче рідна мати.
Мале помалу підросте
І, як не трапиться напасти,
Робитиме то се, то те,
То біля річки гуси пасти.
Я знаю: витерпить мале,
Почнуть над хлопцем насміхатись,
Ще "каченям" прозвуть... Але
Цього не слід йому боятись.
Бува, сміються і з калік,
А часом виросте з каліки
Такий розумний чоловік,
Що стихнуть всякі кпини й сміхи.
- Отож, здається і мені,
Що з нього вийде щось цікаве...
Не дурно хвилі весняні
Хлоп'ятко винесли на трави.
-"Авжеж, Іване! Тільки ж цить, -
Бабуся каже, - бач, скривилось:
Глянь, як на тебе задивилось!
Та ще й до тебе простягло
Свої маленькі рученята -
Воно, здається, прийняло
Тебе за маму або тата.
- "Так з Богом! Дякую я вам
За ваше добре серце й душу!
Як Бог поможе, все віддам -
Що б не було, віддати мушу!"
Стара до печі відійшла,
Іван постояв ще хвилину
І з серцем, сповненим тепла,
Пішов, покинувши дитину.
IV
Росте маленьке "Жабеня" -
Так хлопці вже його прозвали!
Іван відвідує щодня,
Обидва справжні друзі стали.
Вже квітень, радісний прийшов,
Земля прибралась килимами...
Іван збирається на влов,
Ввесь вечір возиться з вудками.
Ввесь день нав'язує гачки,
Приладдя різне оглядає,
В мішечку з мохом хробачки
Від сонця, спеки в тінь ховає.
Бере з собою й Жабеня
(Само просилося узяти),
Воно слухняне, як ягня,
Не буде вловам заважати.
І рано вранці, за пітьми
Ідуть вони удвох на річку,
Збивають роси чобітьми,
Толочуть нехотя травичку.
Прийшли, ох, захопило дух!
Один до другого моргають,
Беруть вудки свої до рук
І разом мовчки закидають.
Ось десь почувсь пташиний крик -
То темна ніч уже тікає ...
Цей крик збудив співців-музик,
І ранок очі розкриває.
Він спершу глянув на хмарки -
І зайнялись хмарки, палають,
Згоріли в полум'ї зірки,
В блакиті жайворонки грають.
Свій погляд ранок перевів
На луг, туманом сірим вкритий
І скинув луг рядно й зацвів,
Розою всипаний, облитий.
Ячать десь білі лебеді,
Качки знялися з криком, з шумом,
Рибки виплескують, в воді -
Світ будиться із сну-задуми.
Сидять рибалки край ріки,
Ніхто і слова не промовить,
Ось-ось короткий рух руки,
Хтось підсікне і рибку вловить.
І враз хтось буйний очерет
Направо й ліво розгортає,
Пускає бульби наперед
І сам нарешті випливає.
Зелений, в рясці, в куширі,
З волоссям, наче осокою,
З очима, наче ліхтарі,
По самий пояс з бородою -
Поволі вирнув Водяник
І на рибалок пильно глянув.
Іван уже до всього звик,
Та тут і він із ляку зв'янув.
Лише маленьке Жабеня
Спокійно з вудкою сиділо,
Неначе бачило щодня
Водяника, коли вудило.
- Так ти живий, правнучку мій!
А я кісток твоїх шукаю
На дні ріки, в траві густій,
Сомам і ракам дорікаю.
А ти на березі сидиш -
Та ще й з людиною! - і вудиш.
Ану, вставай та в річку - киш,
І так, здається, битий будеш.
Чому раніше не прийшов,
Як тільки ти навчивсь ходити?
Хіба тебе не звала кров
З ріднею разом в річці жити?"
Дивилось мовчки Жабеня
Чи, може, що сказать, не знало,
Украй схвильоване із пня
Вставало враз і знов сідало.
З нещастя визволив Іван,
Він вже отямився доволі
І, гордо випроставши стан,
Спитав поважно і поволі:
- А хто ви будете такий?
І чом до хлопця ви пристали?
Дивіться, пане, щоб боки
У вас, бува, не затріщали!
- Я ж матері його казав: -
Промимрив Водяник похмуро, -
Привісь колиску до купав,
Щоб не зірвали хвилі в бурю.
Віддай! Дитина не твоя!
Вона в селі у вас загине...
- Я не віддам! Сказав же я,
Та і хлоп'я мене не кине!
До кого хочеш ти іти? -
Спитав Іван у Жабеняти.
Не завагалось простягти
Воно до Йвана рученята.
Розлютувався Водяник,
Аж налилися кров'ю очі...
Щось буркнув він і нагло зник,
Вода по ньому лиш булькоче.
V
Повіяв вітер. Хвилі враз
Об берег річки битись стали.
Неждано буря піднялась,
І чорні хмари позвисали.
- "Додому йдем!" - сказав Іван
І наспіх став вудки в'язати. -
- "Це певно мститься дідуган,
Що не хотів тебе віддати.
Усе, здається, узяли?
То поспішаймо - буде злива!"
- "Неначе все, - сказав малий.
За руку Йвана взяв квапливо.
Аж зирк - ворушиться трава,
І мов її тумани вкрили.
Коли як залящить: ква-ква,
І жаби стежку заступили.
Іван на руки хлопця взяв,
Та жаби так скакати стали,
Що понад голову з-між трав,
Немов м'ячі, перелітали.
- На човен! Їдем на той бік!
Та стільки жаб в човні сиділо
(А човен ще до того й тік),
Що за хвилину вже втопило.
Іван подумав: "Вбрід іти?
Та Водяник пійма за ноги!
В очеретах сидять чорти,
А в них і пазурі і роги ...
Вперед на жаб!" - рішає він,
Знімає швидко капелюха
І ним, мов роблячи уклін,
Лупцює жаби та ропухи.
Укрилась трупами трава...
Зробив Іван з них справжню січку.
Злякались жаби: ква-ква-ква!
І геть шубовснули у річку.
"Тепер тікай, тепер біжи!" -
Подумав і побіг щосили,
Та звідкись виповзли вужі
І знов дорогу заступили.
Тут капелюх вже не поміг,
Вужі накинулись на Йвана,
Пообліплялись коло ніг -
Він бачить - справа тут погана.
Рибалка став. Страшна вага
В колоди обернула ноги.
Він ледве встоїть на ногах,
Втекти тепер немає змоги.
Аж бачить - хмиз сухий лежить,
Гілля сухого добрі купи...
Чом він туди не побіжить?
Та ж заважають ноги-ступи.
Він ледве-ледь туди дійшов
І тільки перевів дихання,
Поліз в кишеню і знайшов,
На щастя, сірничок останній.
Виймає, світить сірника -
І хмиз зайнявся, загорівся.
До вогняного язика
Іван ногами притулився.
- "Ану, язиче, полижи
Як слід мої колоди-ноги!" -
Сказав Іван. Шкварчать вужі,
А інших дим жене з дороги.
Як стало тіло вже вогнем
Пекти Іванові самому,
Іван сказав: - "Тепер ідем!"
І рученята стис малому.
Що сталось потім, розповім,
Бо ось тепер стомивсь неначе...
Іван - стрічавсь я вчора з ним,
Та Жабеняти ще не бачив.
Друга частина.
Під ранок вже Іван не спав,
Усе роздумував: чи стане
Гачків на щук, на коропів
І чи в селі він їх дістане.
"А як же буде з Жабеням?
Щоб знов не трапилось те саме!
Я справлюсь з жабами й тепер,
Але чи впораюсь з вужами?
Чи буде хмиз десь поблизу
Та і в якому буде стані?
А що, як буде мокрий він,
А що, як сил дійти не стане?"
Такі думки вже не дадуть
Коротку ніч як слід доспати,
Та інші радісні летять
З турбот Івана визволяти.
З годину пішки відсіля,
В долині тихій між горбками
Синіє озеро здаля,
Немов посріблене рибками.
Туди вітри не залетять,
Не розгойдають хвиль на ньому.
На варті верб ряди стоять,
Пильнують тишу нерухому.
Нема людських стежок сюди
Ні хлібороба, ні рибалки -
І ждеш, що випливуть з води
Вінками вквітчані русалки.
Сюди у нічку весняну
Летять думки рибалки Йвана -
Недурно він не має сну,
Недарма він не спить до рана.
ІІ
- "Вставай, маленьке Жабеня,
Надворі вже сіріти стало!" -
Але будити хлопця став Іван,
І Жабеня схопилось, встало.
І ось вони полями йдуть -
Веселий ранок їх вітає,
Бджілки, прокинувшись, гудуть,
На скрипці жайворонок грає.
Овес, пшениця та жита
Заслали поле килимами -
На них ростуть волошки, мак,
Ромен, дзвіночки з сокирками.
Ось і дійшли. Під очерет
Нечутно крадуться, сідають,
Переглядаються без слів
І тихо-тихо "закидають".
- "Тягни!.. Тягни!.. Та засікай!"
Іван схвильовано шепоче.
- "Ще рано! Важко відсікти,
А вдруге взятися не схоче".
- Таж поплавок уже в воді!
Кричить Іван напівсердито,
Та вже вудилище щось гне
І рве із рук несамовито.
- Це короп! Знаю наперед!
Дивись - далеко не пускати!
Пильнуй, затягне в очерет,
То як тоді його дістати?"
І довго ще вони удвох
Завзято коропа "водили":
Мале скакало Жабеня,
Трусивсь Іван, немов без сили.
Як смачно снідалося їм!
Які були у них розмови!
Це зрозуміє тільки той,
Хто сам ходив на влови.
ІІІ
І знов, поснідавши, вони
Вудки закинули й сховались.
Хмарини квітами цвіли
І в озері купались.
В гаях зозулі голосні
Невпинно голосили,
Лунали дятлів молотки,
Дерчав деркач щосили.
Там, де Іван і Жабеня
Сиділи за вудками,
Сорока з довгим язиком
Скакала між гілками.
Обрид Іванові цей крик,
Він грудку взяв і кинув ..
Заскреготав крикливий птах,
Щось буркнув і полинув.
Коли стемніло вже кругом,
Рибалки повертались,
В сітках плотички, окунці,
Линочки викидались.
І тільки короп-дідуган
Спав тихо й нерухомо ...
Пройшли луги, лісок і лан
І ось вони вже вдома.
IV
Сорока швидко навпростець
Летіла й скреготала:
- "На мене кидали грудки
За те, що розмовляла.
Я їм аж стільки віддала
Сорочої уваги
І що ж цікавого знайшла?
Ні діла, ні розваги!
Сидять і витягнуть патик
Або якусь травичку
І рідко-рідко окунця
Або якусь плотичку.
Чи це не гаяння часу?
Хіба роботи мало?
Ну, я на кпини їх взяла,
А що із кпин тих стало?
За мить з самим Водяником
Порозмовляти мушу,
Йому всю правду розкажу,
Усю розкрию душу.
Та як я викличу його?
Він все в багні брудному,
А що тут діється кругом,
Однаково старому.
Усе щось робить у воді,
Подумаєш - "порядки":
Щоб рак не берег не поліз,
Щоб пильнував нащадків.
Щоб жаби день і ніч баньки
На хмари витріщали,
Щоб, як дурні, перед дощем
Щосили верещали.
А те, що вкрав хтось Жабеня
І з ним на влови ходить,
Йому однаково, дарма,
Його це не обходить."
Аж бачить, рибка на воді
Пливе, плавцями руха;
"Здорова, рибонько моя,
Куди пливеш, послухай!
Спускайсь на дно! Водяника
Поклич мені негайно,
А як недужий або спить,
То сповісти, звичайно."
Повітря рибка потягла
І зникла в річці швидко -
Аж чути ось Водяника,
Уже і бульку видко.
- "Чого збудили ви мене?
Яка ще там морока?" -
Бурчить сердито Водяник.
На вухо скік сорока.
Що шепотіла, з нас ніхто
Не чув, хоч пильно слухав ...
Старий синів і зеленів,
Потилицю все чухав.
- Сороко, дякую тобі
І дякувати буду,
Сьогодні ти мені з очей
Зняла немов полуду.
Тепер я знаю, що зроблю,
А що - пізніш побачиш.
А ти, Іване - присягну! -
Чи згинеш, чи заплачеш."
V
Але загляньмо хоч на мить
На річку в час північний:
Над нею ніч, мов храм стоїть,
Таємний і величний.
Свічками безліч зір тремтить,
Лампада-місяць світить,
І дим з кадил землі летить
Під баню з оксамиту.
Не спить, замислилась земля,
Злилася з небом наче,
Але прислухайтесь здаля -
Хтось, наче чайка, плаче.
То вийшла, ніби тінь, з глибин
Водяничкова мати.
Здається їй, що прийде син
Матусю викликати.
Іде по березі вона,
В траві, в кущах шукає,
Як чайка квилить жалібна -
А сина все немає.
Якісь благання-молитви
Складає серед ночі
Припавши ніжно до трави,
В сльозах вона шепоче:
- "Ох, травонько, благаю я:
Скажи мені, миленька,
Чи не лежала тут моя
Дитиночка маленька ?
Чи чула ти в пітьмі нічній,
Як хтось маленький плаче,
Чи не топтали килим твій
Чиїсь ніжки дитячі?
Ох, зоре, місяцю ясний,
Вам все від неба видко:
Скажіть, де спить синочок мій,
Чи вернеться він швидко?
Чи він лежить на куширі
У річці чи ставочку,
Чи в темнім лісі, чи в норі -
О, бідний мій синочку!.."
Та все мовчало навкруги,
Завмерли трави й лози,
Лише крізь сон на береги
Губили верби сльози.
Вже й сліз нема...
Встає вона
І тихо йде у воду,
А ранку пісня весняна
Вітає вже природу.
VI
МАНІФЕСТ:
Я, Водяник число 107,
Васал царя морського,
Що дідом є моїм,
Що рід веду від нього,
Даю вам цей наказ,
Мої раби й піддаш,
Щоб ви в тривожний час
Були мені слухняні.
Готуйтесь у похід,
Відбудьте славні марші -
Вам вклониться нарід
І всі мужі найстарші.
Чого й куди йдемо,
Ніхто не мусить знати,
На те ми й живемо,
Щоб дурнями вмирати.
Князь Водяник 107
Усім, усім, усім!
VІІ
Неначе блискавки,
Летять з наказом щуки..
Щоб військо водяне
Збиралось без принуки.
Наказ - велика річ:
Ледь світ готові лави.
Всі просто рвуться в бій
На полі чести й слави.
Ось вийшов Водяник
І гульк в шаплик з водою,
Насилу він вмістивсь
З своєю бородою.
Як тільки підняли,
Розлігся марш бравурний,
І рушили в похід
Веселі та безжурні.
VIII
А де ж Іван та Жабеня?
Іван справляє бочку,
А з дітьми Жабеня мале
Купається в ставочку.
Глибокий став, і мало хто
Далеко відпливає.
Ковбані там такі страшні,
Що кожний обминає.
Але сьогодні гарно так
І весело і мило -
Грицькові, синові вдови,
Хвальнутись закортіло.
Пливе, ковбаню переплив,
Веселий голос чути...
Та щось неначе сталось з ним,
І він почав тонути.
-Рятуй! Рятуйте! - розляглось,
Махнув ще раз рукою,
Немов прощаючись навік,
І зникнув під водою.
Було далеко Жабеня,
Та бачило чи чуло
І, в чім стояло, в чім було,
В тім з берега стрибнуло.
Мовчали хлопці, як німі,
Стояли, як закляті...
Нема ні сина удови,
Не видно й Жабеняти.
- Обидва згинули навік...
Промовив хтось з журбою, -
Вони втонули, їм дарма -
Що ж буде з удовою?
Аж ось і мати вже біжить,
Від когось там дочула...
Ламав руки, в груди б'є
І впала, мов заснула.
В цю мить ізвідкись Жабеня
Поверх води взялося,
Пливе щосили і Грицька
Тримає за волосся.
Уже на березі вони...
Вже й люди позбігались,
Прийшла до пам'яті вдова -
Всі три живі остались.
А Жабеня із рук до рук,
Неначе м'яч, літало.
Не полічити, скільки уст
Його поцілувало!
Частина третя
IX
Не гріє сонечко, - пече,
Все дужче припікає ...
"Води, води! Шаплик тече!" -
Це Водяник гукає.
Та взяти де тії води…
У полі, без криниці
"От так в похід тепер і йди!
Водиченьки, водиці!.."
Побігли врозтіч вояки,
З калюжі хоч набрати…
Ростуть у полі будяки, -
Води ж ніде не знати.
«Та ж гаряче! Вогнем пече!
Ой гину, умираю!..
Казав тобі: шаплик тече…»
Хтось буркнув: «Це я знаю».
І Водяник червоний став,
Замаяв бородою.
- "Назад!" - щосили закричав,
Махнувши булавою.
І військо рушило назад,
На крилах полетіло.
І кожний був безмірно рад,
Що так скінчилось діло.
Х
Сидить в садочку Жабеня,
Замислилось, схилилось,
І дві сльозинки, як роса,
По личку покотились.
Але мокисне жабеня
Веселу мало вдачу:
Вже чути й пісеньку його
Простесеньку, дитячу:
"Сумно, мені сумно…
Серденько щемить…
На озера сині
Думонька летить.
Мокне в тих озерах
Матінка моя…
Люба, подивися,
Як сумую я..."
- А де ти, де ти, Жабеня? -
Почувся голос з хати. –
Пора обідати! – Його
Не треба довго ждати…