Далі нас повели до кімнати-кабінету. Вона розділена на дві зони : робоча та зона відпочинку.
Тут о 10 год. 30 хв. вечора перестало битися його серце. Двотумбовий письмовий стіл, придбаний Короленком на свої перші літературні гонорари, що служив письменникові 36 років, скляна чорнильниця, 2 ручки з карельської берези, дерев'яна кушетка, виконана за кресленням Короленка, – все тут нагадує про самовідданого трудівника, талановиту людину, якій була близька й дорога доля народу, серед якого він жив… Тут написані «Історія мого сучасника», «Сорочинська трагедія» та інші твори.
З кабінету можна вийти у дитячу кімнату. Про це можна здогадатись по маленькому ліжечку біля стіни. Це ліжко не звичайне, адже на ньому намальовані яскраві малюнки, що заколисували маля, тому воно скоріше засинало. Навпроти ліжка стоїть комод з безліччю шухлядок, кожна з яких окремо зачиняється на ключ та невелика канапа. Ця кімната досить велика, простора та затишна.
Останню кімнатою, яку нам продемонстрували в домі була спальня, яка виділяється своєю стриманістю. Вузьке ліжко, стіл на якому стоїть лампа для читання і фотоальбом на серветці. Навпроти ліжка стоїть невеличка шафа з частиною книжкової колекції Короленка.
Нажаль на цьому наша екскурсія по будинку творця закінчилася. Знаходячись тут менше години, ми дізнались дуже багато нового та цікавого про життя Володимира Галактіоновича Короленка та побут його сім’ї .
ІІ Фолькльорно-краєзнавчий етап
2.1 Історія рідного міста – Полтави
Другий етап моєї практики присвячений збору фольклору на території моєї батьківщини – Полтавщини.
Полтава – старовинне місто, що, зберігаючи архітектурно-історичну пам’ять, на сьогодняшній день є розвинутим обласним центром. Старі і нові вулиці міста переплітаються, розширюються, забудовуються, гармонійно створюючи образ сучасного міста з багатим історичним минулим. Краса і затишок полтавських вулиць є предметом гордості полтавців і зачаруванням гостей міста. Біля його стін не раз відбувалися події, котрі визначити долю України, впливали на європейські справи. Засноване слов’янами-сіверянами у IX ст. укріплене першопоселення на Івановій горі поклало початок розвитку давньоруського граду Х-ХІІІ ст., поселення XIV, XV віків. Розкопки, проведені в історичному центрі Полтави (Червона площа, вул. Спаська, Першотравневий проспект), виявили ділянки міської забудови, вулиці, житла, господарські і виробничі приміщення давніх полтавців. Ці наукові свідчення стали фундаментом офіційного визнання 1100-літнього віку Полтави.
Топонімічні відголоси віддалених епох знайшли відображення й в особливостях назви міста, яка поступово змінювалася: Лтава — Олтава — Полтава. Найбільш розповсюдженими є кілька версій. Дослідники вбачають можливі значення цієї назви як похідної від слов’янських слів «огорожа», «огороджене тином місце», пов’язують із давньоруською традицією найменування поселень за ім’ям найближчої водної артерії — струмка Лтави — правої притоки Ворскли. Походження останньої назви виводять навіть до давнього арійського словосполучення «заболочена річка».
У численних війнах місто зазнавало неодноразових руйнувань, але постійно відроджувалося. Історичний документ 1641 р. вперше засвідчив існування Полтави як міського центру. Визвольна війна проти Польщі перетворила Полтаву на військово-адміністративний центр Полтавського полку в складі Гетьманської України (з 1648 до 1775р.). В 1709 році під Полтавою відбулась вирішальна битва Північної війни (1700-1721 р. р.). 4-тисячне населення міста підтримало 4-тисячний російський гарнізон під командуванням полковника О. Келіна. На 3 місяці вони скували шведську армію, яка втратила на валах і бастіонах невеличкої козацької фортеці кращі сили. Цим для армії Петра І було створено передумови перемоги над військами Карла XII. Полтавська битва стала поворотною в тогочасній європейській історії, на два століття визначивши подальшу долю України.У зв’язку зі 100-річним ювілеєм Полтавської битви центр губернії почав забудовуватися кращими зодчими як «малий Петербург». Відтоді сучасна Полтава успадкувала свою центральну частину — унікальний всесвітньо відомий ансамбль Круглої площі.
Збагачена величною історичною спадщиною, провінційна Полтава перетворилася на унікальний осередок духовного життя. Тут зароджувалися таланти, ідеї, проекти, події, реалізація яких вплинула на розвиток української і всесвітньої історії XIX — XX ст. Відкриття у 1903 р. пам’ятника І. Котляревському об’єднало в Полтаві провідну інтелігенцію України. Післявоєнне відновлення Полтави відбувалося в 1950-х рр., пізніше — почалася газифікація міста, з’явилося телебачення. З 1962 р. вулицями закурсували перші тролейбуси. Символами відродженої духовності полтавців стали нова будова театру ім. М. Гоголя (1958 р.) і відбудова з руїн, залишених фашистами, унікального будинку краєзнавчого музею (1964 р.).
Сучасна Полтава — це один із центрів промислової і будівельної індустрії. Полтавці свято бережуть славні традиції рідного міста. Воно розбудовується, поліпшується його благоустрій. При цьому робиться все, аби повністю зберегти його неповторне історико - архітектурне обличчя.
Також відомо, що Полтава – це духовна столиця України. Багато місцевих жителів у різні часи цікавилися фольклором рідного міста, його звичаями та традиціями і передавали це своїм нащадкам.
Усна народна творчість - це народні казки, прислів'я, загадки, вислови, пісні. Наприклад, одна людина складе казку, а інша - пісню. І передаються вони із уст в уста, нерідко зміст їх доповнюється чи скорочується, переходить із покоління в покоління, з однієї місцевості в іншу. Так поступово ці твори можуть набувати нового значення.
Усну народну творчість ще називають фольклором, що в перекладі з англійської - народна мудрість. Фольклор узятий з різних джерел на основі безпосередніх спостережень над навколишнім життям, відтворює історію, культуру, побут, традиції, вірування.
2.2 Відомості про збирачів фольклору
Завдяки цій практиці, я знайшла таких людей, які передали свої знання мені.
Жмуренко Неля Андріївна дуже особлива людина. Взяти хоча б те, що вона народилася в ніч з 31грудня на 1 січня 1939 року. Сама Неля Андріївна являється, як то кажуть, «людиною-святом». Вона дуже відкрита, добра та товариська. Своє дитинство вона провела на Оболоні, навчалася у Петербурзі, а після закінчення навчання переїхала до Диканьки, де і зустріла свого чоловіка. Цікавим є також той факт, що день народження її чоловіка 9 травня. Мене трохи здивувало, що ці дві людини зустрілися і тепер відмічають в ці дні не тільки ті свята, що і всі, а і свої дня народження. Через деякий час, вони з чоловіком переїжджають до Полтави, де вона живе і по цей день. Цікавитися фольклором рідних країв, пані Неля почала ще з юнацьких років, коли її бабуся розповідала їй старі легенди та повір’я. Навіть у часи навчання у Росії, вона не забувала про свою справу. Коли я попросила її повідати мені деякі пісні або казки, вона з радістю зголосилася. Неля Андріївна дістала купу зошитів та книжок, які накопила за роки свого життя. Всі вони були заповнені різними легендами, казками, віршами, всім,що пані Неля чула за своє життя.
Другою людиною, яка збагатила багаж моїх знань, була Турбаба Любов Костянтинівна.
Це близька подруга Нелі Андріївни, яка і познайомила нас. Ці дві милі бабусі товаришують вже понад 50 років! Саме тяга до народного фольклору і звела їх разом, і не тримає разом і досі. Народилась Любов Костянтинівна на Полтавщині у 1934 році. Тут вона мешкає і по цей час. Після закінчення школи, у неї була різнопланова робота. Тітка Люба( саме так вона попросила її називати) працювала швачкою на відомій нам фабриці «Ворскла», потім вона була оператором газового опалення. Після того як вона змінила місце проживання, тітка Люба працювала у магазині. Такі різні професії не заважали їй накопичувати народний фольклор, яким вона почала цікавитись після знайомства з Нелею Андріївною.
2.3 Зібраний фольклор
Цю казку тітці Любі розповідала ще її бабуся:
Жили- були три брати, перший та середній – розумні та роботящі, а найменший лінивий та забудькуватий. Одного разу пішли брати в поле землю орати, та забули ковганку взяти. А що з найменшого брати, робітник був абиякий, то вирішили його послати додому за ковганкою. Село було далеченько, то щоб молодший брат не забув, за чим повернувся додому, наказали старші брати іти і весь час повторювати : ковганка, ковганка, ковганка… Ось іде молодший брат, повторяє як наказали старші брати повторювати: ковганка, ковганка, ковганка… Коли на зустріч весільний поїзд. Наречена святково вбрана, як квіточка, наречений козак в червоному жупану, свати та свашки наряджені. Проїжджаючи поряд, нареченому вчулося, що молодший брат проказує: поганка, поганка, поганка… Подумав, що це про його наречену так негарно відзивається хлопець, встав з коня та й надавав бунчуком по спині добрячих духопеликів.
Весільний поїзд поїхав далі, а молодший брат обливаючись слізьми, повернувся в поле та пожалівся старшим братам про пригоду. Брати посміялись над дурником, кажучи: ти б заспівав, затанцював, привітав молодих, то тобі б весільного каравая дали скуштувати, а не побили. Та і знову до села послали.
Іде знову молодший брат, приказуючи: ковганка, ковганка, ковганка… Аж на зустріч похоронна процесія. Несуть покійника в труні, кругом родичі плачуть, голови схиливши, дружина з дітками лементують. Молодший брат побачивши процесію як затанцює, як заспіває, підбіг до дружини з дітками та вітає їх з такою подією. Здивувалися люди, а осоромлені родичи взяли кийки та добряче побили хлопця.
Гірко заплакав молодший брат і повернувся назад в поле, до братів, жаліється – ви наді мною посміялися, я все зробив як ви казали - і заспівав, і затанцював, але не дали мені каравая. А побили. Знову сміються брати - дурнику, то ж не весілля, то похорони, а тобі треба було схилити голову до труни, та заплакати разом з родичами покійного, обняти та пожаліти діточок, то тобі б дали пиріжка. Та ізнову послали до села.
Іде знову молодший брат, приказуючи: ковганка, ковганка ковганка… Аж на дорозі в нього собача зграя забитого зайця ділить. Гризуться так, що аж клоччя летить та пилюка клубком стелеться. Молодший брат побачив те, та як підбіжить до зграї, як обніме якусь собаку, як встромить свою голову в саму середину гризні. Собаки всі разом і накинулися на дурника та і загризли його.
ЛЕТІЛА ЗОЗУЛЯ
Летіла зозуля через мою хату,
Сіла на калину та й стала кувати.
А я молоденька виходила з хати
Сизої зозулі голос вислухати.
Ой ти зозуленько чого ти тут куєш,
Не вже ти зозуле моє горе чуєш.
Якби я не чула то я б не кувала,
Твоєму серденьку жалю б не давала.
Ой боже мій боже, що я й наробила
Козак має жінку, а я полюбила.
Козак має жінку, ще й діточок двоє,
Ще й діточок двоє, маленькі обоє.
(Жмуренко Неля Андріівна, 75 років)
ОЧІ СИНІ
Очі синії сині дала мати дівчині,
А навіщо давала, та й не знала сама.
А тепер тій дівчині через очі ті сині,
А ні в день, а ні в ночі та й спокою не ма.
І нащо ж було мати очі сині давати,
Очі сині самотні будуть завжди одні.
Очі сині та карі не підходять до пари
І от жалю серденько буде таяти вік.
Не журися дівчино, не журися рибчино,
Прийде радісна втіха, прийде радісний час.
Поєднається серце з милим другом на віки
І за грає веселка в твоїх синіх очах.
(Жмуренко Неля Андріівна, 75 років)