Борис Грінченко (1863-1970) – поет, прозаїк, драматург, критик, мовознавець, громадський діяч.
Про нього говорили, що він більше працював, ніж жив. За один «Словарь української мови» його б мали шанувати не менше, ніж росіяни В.Даля. Проте у радянський період його творчість була під забороною. Народився на Харківщині, але певний час жив і працював на Катеринославщині (теперішня Дніпропетровщині), зокрема тут написав декілька творів, у т.ч. хрестоматійне оповідання «Каторжна». У 1907-1909 рр. побачив світ чотирьохтомний “Словарь української мови” Б. Грінченка, про який В. Сімович писав “Се праця капітальна. На ній будуть опиратися всі дослідники мови, нею будуть користуватися всі ті, що схотять укладати словник. Отсим словарем зискав собі Грінченко невмирущу славу.”[40]
У Передмові до свого словника Б.Д. Грінченко зокрема згадує і доробок І. Манжури: «Очень ценны «Слова записанные в … Екатериносл. губ.» и помещенные И.И. Манжурою в его «Сказках» (Харьк. 1890)»..[41]
Зараз одна з вулиць Дніпропетровська носить ім’я Б.Грінченка.
Микола Кіндратович Вороний (1871-1938) – поет, театрознавець, перекладач. Народився на Катеринославщині. Поезії М.Вороного високопатріотичні, глибокі за змістом, в них автор порушує загальносвітові теми, філософські питання. Він одним з перших в українській літературі вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу. На 25-літній ювілей своєї творчості М.Вороний висловив мрію свого життя: «Нехай наша нація, наш народ український увійде в ряди справді культурних народів, нехай сей народ буде високоморальний, гуманний, благородний і духовно крисивий, нехай усі інші народи, дивлячись на нас, з почуттям високої пошани промовлятимуть слова «Україна», «українці». Такі його твори, як «Євшан-зілля», «Найдорожчий скарб», «Коли ти любиш рідний край», «За Україну», «Легенда», - свідчать про яскравий і самобутній талант поета. В роки сталінізму репресований і розстріляний. Реабілітований посмертно у 1956 р. «за відсутність складу злочину».
До речі, за роки сталінських репресій було репресовано 15 письменників, які народились на Дніпропетровщині.[42]
Валер’ян Підмогильний (1901-1937) – його називали найінтелектуальнішим письменником України 20-х років. Автор книг: «Твори. Том І» (1920), «Військовий літун» (1924), «Проблема хліба» (1927), романів «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930). Народився на Катеринославщині. В роки сталінізму репресований і розстріляний. Реабілітований посмертно у 1956 р. «за відсутність складу злочину».
Витоки таланту В. Підмогильного – в його рідному краї. Від матері та своєї землі у письменника добірна та розмаїта мова, органічна й глибока любов до історії рідного краю. Потяг до минулого поглибився знайомством зі славетним дослідником запорозького козацтва Д.Яворницьким.
За Підмогильним, для української літератури особливо важливим мало бути продовження лінії інтелектуальної, філософсько-психологічної прози, активно культивованої в XVI-XVII ст., за умов безпосереднього контактування з культурою Західної Європи. Глибоке осмислення французької класики (перекладав твори А. Франса, Бальзака, Дідро, Вольтер, Гюго, Мопассана), усвідомлення, що для розвитку літератури необхідний синтез національного змісту і європейської форми, спонукали В.Підмогильного до пошуків у цьому напрямі. Проза В.Підмогильного тематично розмаїта: через усю творчість письменника 20-х рр. Магістральною лінією проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція і людина. Тільки В.Підмогильний сприймав її інверсійно: людина і революція, і відповіді на питання, котрі поставали перед українською культурою, нацією загалом, пов’язував, передусім, із проблемою міста й села, їхніх взаємин, тобто двох класів, зображуваних у минулому й сучасному, в соціальному та національному аспектах, в контексті життя всього народу.[43]
Василь Чапленко (1900-1990) – мовознавець, прозаїк, поет, драматург. Народився на Катеринославщині. Змушений був емігрувати за кордон (США). Є автором повістей «Півтора людського», «Люди в тенетах», роману «Чорноморці», драматичних творів «Цяця-молодичка», «Велика дивовижа».
У мові майже всіх творів письменника відбиваються риси нижньонаддніпрянської говірки. Автор вживав діалектизми південно-східної України для створення місцевого колориту: провірчувати – робити дірку, розтямкувати – зрозуміти, оддалеки – здалеку, кирдя – великий ніс, тепереньки, теперечки – тепер, холоднячок – холодна вода з колодязя тощо. Як людина-патріот і митець слова він завжди дбав про мовне багатство і свіжість стилістичних засобів. Мова його творів – це ніби докір тим, хто твердив, що мова Придніпров’я – мовний покруч, суржик, на відміну від Києво-Полтавської говірки.
В.Чапленко вважав, що мова – це культурне надбання людини, а не з природи дана їй здібність. Він є автором праць із мовознавства: «Уводини до мовознавства», «Історія нової літературної мови (XVII ст. -1933 р.)» та ін. В.Чапленко розробив свою періодизацію української літературної мови (від нової української літератури), взявши за основу її жанрово-функціональне розширення та якісно-стилістичне вдосконалення:
1. Перші спроби (виникла стихійно і тривала від XVII до XVIIІ ст. – від інтермедій Я.Ґаватовича до «Енеїди» І.Котляревського) зі стилістичного боку характеризуються бурлескними ознаками.
2. Перші спроби «поважного стилю» (п’єси І.Котляревського, елементи цього стилю у Гулака-Артемовського).
3. Манівці – «котляревщина» з перебільшеною «бурлескністю».