Забужко Оксана Стефанівна (нар. 1960 р.) – поетеса, прозаїк, публіцист, перекладач, філософ, громадський діяч.
Автор поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000), «Друга спроба: Вибране» (2005); роману «Польові дослідження з українського сексу» (1996), повісті «Казка про калинову сопілку» (2000), збірки повістей і оповідань «Сестро, сестро» (2003); книг есеїстики «Хроніки від Фортінбраса» (1999), «Репортаж із 2000-го року» (2001), «Let My People Go: 15 текстів про українську революцію» (2005); філософсько-літературознавчих студій «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992), «Шівченків міф України: Спроба філософського аналізу» (1992), «Notr Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007). Її твори перекладені понад тридцятьма мовами. Європейська критика називає письменницю «творцем постмодерного романтизму».
О.Забужко – поетеса епічна за своїм єством. Її твори, як правило, чималі за обсягом (ліричних мініатюр тут не дуже рясно) і мають довгі, характерні передовсім для епосу рядки. За жанрами сама поетеса окреслює їх так: «поема-видіння», «поема-лист», «поема проводу», «щоденник»... Епічність поезії О. Забужко засвідчують і заголовки, часом довгі, по-бароковому вишукані, як-от «Похвала ярмарковому свистуну, купленому на Андріївському узвозі», - і те, як органічно вона сплітається в цикли («Нічні метелики», «Туга за батьківщиною», «Але визволи нас...»), і те, як природно лягають вірші на химерну жанрову матрицю роману «Польові дослідження з українського сексу», а ще, звісно, - сюжетність. Справді-бо, поезія О.Забужко зазвичай розгортає який-небудь сюжет: чи то житейський, чи то метафізичний, чи то сюрреалістичний...
І дуже часто ці сюжети є не чим-небудь іншим, як варіаціями (не зрідка геть примхливими, сказати б, апокрифічними) на усталені теми літератури та філософії. Ось, наприклад до картини Ель Греко «Вознесіння Богородиці»:
...І солод слів, і холод сліз,
І дотик чистий і шовковий...
Візьми мене у темну вись –
Я легша пасем цигаркових.
Повільно очі підніми
(Чи так розводять райські брами?) –
І душу в мене одніми,
І обніми її губами...
Це – чиста, абсолютно жіноча поезія і так само чиста, абсолютно жіноча еротика, якась незбагненна містерія воплочення й розутілення водночас, - пише Л Ушкалов у передмові до збірки О.Забужко «Друга спроба: Вибране».[36]
Ірраціональне підложжя поезії О. Забужко характеризує найперше її ритміка – пругка, контрапунктна, ніби живцем узята чи то вже з «музики небесних сфер», чи з глибин нашої підсвідомості. Можливо, якраз вона й дозволяє поетесі ловити світ своїм «золотим неводом образів», а самій залишатись при цьому невпійманою. Недарма ж для її поезії характерна справді екзистенційна відраза до несвободи в усіх її проявах, якась неоромантична «мука поривань уперед і свідомість прип’яття до землі», як казав А.Любченко про Хвильового. Єдиний полон О.Забужко - хіба тільки рідна мова, та, що утворює довкола тебе якусь «прозору, якусь мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану, кулю».
Серед усіх українських поетів для О.Забужко найбільше важить Леся Українка, передовсім її драматичні поеми. Вона не без підстав гадає, що драматургія Лесі Українки – то не що інше, як перше за часом «грандіозне «перепрочитання» європейської культурної історії» з позицій «другої статі». Отож недаремно свою останню книжку «Notr Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» О. Забужко присвятила саме Лесі Українці. Хто ми – Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність – це те саме, що візантійське православ’я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли «таємні товариства» малоросійських дворян ХІХ ст.? Звідки в «Лісовій пісні» зашифрована легенда про Грааль? Нова книжка О. Забужко – підсумковий плід її багаторічних роздумів – це вражаюча інтелектуальна подорож крізь віки, кільтури й конфесії в пошуках «України, яку ми втратили». Ключем до неї стає розкритий О. Забужко «код Лесі Українки». Аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, ця найвидатніша з українок залишилася незрозумілою в Радянській Україні і майже незнаною широкій публіці – в Україні незалежній. Чому? Відповіддю на це питання стає велика історична драма «прихованої війни», яку авторка з притаманною їй відвагою виносить із забуття і, на багатющому літературному й історичному матеріалі, відновлює на повен зріст. Це ще й книга про наше сьогодення – про те, як жорстоко ми розплачуємося за втрату і забуття багатовікової лицарської культури.
Хоча, як зауважує Л.Ушкалов, «Книга пані Оксани сама по собі гідна свідчити, що така висока українська культура, якій вона присвячена, ще не є дякувати Богові, тільки нашим спомином».[37]
Якщо ж говорити про мову творів О.Забужко, то перше, що звертає на себе увагу, - це надзвичайно складний синтаксис. Одне речення може займати більше сторінки, а то й двох (оповідь певною мірою за потоком свідомості). Лексика творів О.Забужко має надзвичайно широку амплітуду: величезна кількість слів філософської тематики, старослов’янізмів межують із розмовно-побутовими, сленгом, вкраплення слів іншими мовами з вульгаризмами та ненормативною лексикою, з використанням російських слів (див. «Зворотня адреса, або Поема проводу» та ін.).
Для підсилення експресії письменниця вживає новотвори: А той кричав, і розтягав гармошку, / і, як циганка, тряс побрязкачами / уже-давно-музейних орденів («Російський мотив»); Ілюзорніє час, і – ривком – ілюзорніє близькість:/ Просто зсув календарний, чи скручений-в-безвість маршрут?.. («Жовтень»); ...і вилетить Той, мов кажан зі схову, / хто, припавши до пульту, викине руки / жестом не-для-молитв і не-для обіймів («Настройка оркестру»); Ми вклоняємось ідолам: з мокрим холодним серцем, / В котрім ні-зерня-віри, ми чинимо ритуали / І не-знати-у-кого просим, щоб нас рятували («Вступ до естетики пози»).
Щодо правопису, то О.Забужко дотримується 5-ї (незатвердженої) його редакції: радости, смерти, азіятська:
«... вперше ти це звідала колись на писательському збіговиську в одній азіятській країні, де тебе з чемності прошено почитати рідною мовою –you mean, it is not Russian? – і ти стала читати, ... слухаючи тільки власний текст, ховаючись у нього, як в освітлений дім уночі заходячи й замикаючи за собою двері, й на півдорозі зненацька здала собі справу, що звучиш у дзвінкій, приголомшеній тиші: мова, дарма що незрозуміла, на очах у публіки стяглася довкола тебе в прозору, мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану, кулю, всередині якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набігало вогнями – й знов затуманювалось, як і належить шклу од зблизького дихання, ти відчитала – оповита, просвітлена й захищена, оттоді-то було й втямити, що дім твій – мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цім світі й знає...» («Польові дослідження з українського сексу»).