Пантелеймон Олелькович Куліш (1819 – 1897) - поет, прозаїк, драматург, перекладач, критик і публіцист, історик і етнограф, мовознавець і культурний діяч.
Процеси виформовування нової української літературної мови, окрім внутрішньомовних суперечностей між різними структурними компонентами мови при їх взаємодії, ускладнювалися впливом суспільно-історичних і політичних чинників. Дві третини української етнічної території перебували під владою Російської імперії. «У цій державі українська писемно-літературна мова переживала найчорніші, найсмутніші часи в XIX - початку XX ст., і то не тільки в офіційному, але й у шкільному вжитку була силоміць повністю витіснена російською. Панівні кола Росії не визнавали української мови навіть як окремішньої слов'янської. Було заборонено навіть український переклад Святого Письма, ввезення з-за кордону матеріалів, друкованих українською мовою» - читаємо у В.Німчука. У такий час художня, громадсько-публіцистична, видавнича діяльність Пантелеймона Олельковича Куліша як справжнього патріота України була спрямована на духовний розвиток українського народу і зміцнення українства. Позиція Михайла Драгоманова - ногами і серцем стояти в Україні, головою в Європі, а руками охоплювати слов'янщину - очевидно, ще раніше визріла в душі Куліша, бо реалізовувалася в його діяльності.
У листі до Г.Галагана від 30 березня 1857 р. П. Куліш пише: «У мене така думка, що нам би не вадило завести свій журнал, щоб дати южноруському слову громадянство... Думайте про се і наготовте матеріального двигателя для журналу».
Невтомними намаганнями П.Куліша попри всілякі перепони нарешті вийшов україномовний журнал під назвою «Основа». Цей журнал відіграв визначну роль у культурному житті українців у другій половині XIX ст. Головними співробітниками на початковому етапі його функціонування були П.Куліш, Т.Шевченко, М.Костомаров, Марко Вовчок. Журнал обстоював ідею освіти народною мовою, їй присвячена стаття «На каком языке нужно обучать народ». Тут висловлено міркування про те, що грамотність є найкращим провідником свідомості в суспільному житті, у ній народ найближчий до себе самого, грамотність треба набувати рідною мовою, отже, для українців треба ширити освіту українською мовою.
Завдяки ґрунтовній освіті і самоосвіті, таланту і самопізнанню, працьовитості і каторжній праці П.Куліш здобув енциклопедичні знання. Маючи універсальні інтереси, добре розуміючи становище і проблеми свого народу, Куліш доходить висновку: інтелігенція мало знає народ, дивиться на нього тільки як на господарника. Основою естетики Куліша стає ідея: відкрити й пізнати свій народ. А це можна зробити лише за допомогою національної мови.
Величезна працьовитість і різнобічна діяльність П. Куліша дали підставу пізніше Дмитру Чижевському назвати його невтомним: «Невтомний Куліш видав два томи «Записок о Южной Руси» - одну з найліпших українських збірок етнографічного матеріалу». І в усіх сферах діяльності Куліша домінантною була тема «воскресіння України», яке не уявлялося йому без української, «нашої» мови. Тому думки про українську мову не покидали Куліша ніде й ніколи, де б він не був і що б не робив - коли працював домашнім учителем, коли навчався в Київському університеті, коли самотужки опановував вісім іноземних мов, коли викладав російську словесність у Петербурзькому університеті, на засланні в Тулі, коли господарював на хуторі під Лубнами на Полтавщині, в улюбленій Мотронівці на Чернігівщині, подорожував по європейських містах, коли працював у власній друкарні в Петербурзі, яку для того й заснував, щоб можна було й українською мовою друкувати для народу книжки (там, до речі, він надрукував свою «Граматку» української мови).
Розуміючи, що в Російській імперії в ситуації злісного царського лінгвоциду української мови, повної заборони українського друку українська мова тримається майже тільки тим, що звучить в устах простого люду, який її не цурається, Куліш возвеличує мову як предковічний скарб народного серця: «Велика бо сила, в простому народному слові і в простій народній пісні, і таїна тої пісні - в людських серцях». Він постійно вказує на потребу записувати фольклор, вивчати та розвивати народну мову, говорити та писати нею.
Глибока пошана до народної мови свідчить не тільки про істинний патріотизм Куліша, а й про його філологічну освіченість, знання мовної ситуації на всьому терені тодішньої Європи, розуміння становища нових літературних мов у період їхнього формування. Думки П.Куліша про роль народної мови у становленні нової літературної мови суголосні з тогочасними аналогічними ідеями німецьких романтиків. Пізніше Микола Хвильовий, критикуючи багатьох інших письменників за культурне епігонство і позадництво, зазначав: «Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні цього слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західного інтелігента».
У радянському літературознавстві відчувалася тенденція протиставити двох найвидатніших діячів української культури своєї доби - Тараса Шевченка як революційного демократа і Пантелеймона Куліша як буржуазного націоналіста. Як творчі особистості вони були різними, але їх об'єднували велика жертовна любов до України і прагнення для неї волі й добра. Так, не Пантелеймон Куліш, а Тарас Шевченко став основоположником нової української літературної мови, «законодавцем мовної норми». Проте Д. Чижевський писав: «...те, що у Шевченка було у серці, у Куліша було в голові: він не є вільний творець пісень, а лише старанний наслідувач йому добре відомої пісенної поезії». Мати голову при масовому безголів'ї в самодержавній імперії - теж було неабияким талантом.
Утвердження української мови як нової літературної потребувало розв'язання правописного питання. Давня українська (книжна) мова користувалася правописом, унормованим ще граматикою М. Смотрицького 1619 р. Як пише І.Огієнко, цей правопис «прийшов із Києва до Московії й там також міцно защепився». Але в Україні вже з 30-40 рр. XIX ст. йдуть пошуки свого, власне українського правопису. Намічаються дві основні правописні системи: історико-етимологічна і фонетична. Історико-етимологічний правопис увиразнював історичну основу і спадковість нашої мови, показував, що українська мова є давньою, а фонетичний правопис забезпечував зв'язок писемної форми української мови з живим народним мовленням, яке було основним джерелом розвитку.
Пантелеймон Куліш за І. Котляревським, М. Максимовичем почав писати історико-етимологічним правописом, згодом (1856 р.) перейшов і на фонетичний, удосконаливши й популяризувавши його так, що в послідовників Куліша, а потім і в історії і української літературної мови фонетичний правопис одержав назву «кулішівка». Фонетичним правописом Куліш видав двотомник «Записки о Южной Руси» (1856 -1857 рр.), «Граматку» (1857р.), альманах
«Хата» (1860 р.). Не без впливу Куліша фонетичного правопису дотримувалися петербурзька «Основа», «Черниговский листок», народовські видання в Галичині «Русь», «Мета», «Нива» та вісник «Правда».
Заслуга Куліша полягає в тому, що він зумів вдало поєднати вже відомі з інших видань окремі елементи фонетичного письма в єдиний правопис і спопуляризував його через численні видання.
Мовознавча діяльність П. Куліша, за яку його пізніше Іван Огієнко назвав «ідеологом і творцем української літературної мови», була різнобічна й цілеспрямована. Як високоосвічений філолог Куліш усвідомлював, що якою б розвиненою, гарною не була народна мова, її недостатньо для культурного поступу і зростання української нації. Для цього потрібен літературно опрацьований культурний варіант української мови - висока літературна мова.
Пантелеймон Куліш намагався відновити перерваний царськими заборонами поступовий розвиток старої руської (давньоукраїнської) мови і закономірний перехід її елементів у нову українську літературну мову, хотів у своїх творах відобразити неперервність цього процесу, тому широко використовував хронологічно марковану лексику (історизми, архаїзми, церковнослов’янські вирази): жизнь, чувство, глаголю, благая вість та ін. Отже, Куліш сприяв розширенню і збагаченню словника тогочасної української літературної мови, у якому поряд були слова книжної і розмовної конотації. Цю ідею «пов'язати стару й нову українські мови» І.Огієнко вважав здоровою і вартою уваги, оскільки вона відображає історичну спадкову тяглість нашої мови.
Куліш був однією з найяскравіших постатей українського суспільно-культурного руху середини XIX ст. за утвердження ідеї мирного виборювання умов для підготовки української державності.
Намагаючись пробудити національно-патріотичну самосвідомість українців, Куліш розробляє історичну тематику в літературі. Він пише перший українською мовою історичний роман «Чорна рада» та історичні оповідання «Січові гості», «Мартин Гак», таким чином розширюючи й збагачуючи виражальні можливості української мови. В романі оживає історична лексика, що вже була призабулася, а з нею оживає й історична пам'ять народу, струмує пісенна поетика й жива українська розмова.[21]
У Європі формування нових, національних літературних мов живилося не тільки соками народних мов, наддіалектними регіональними новотворами, а й перекладами на національні мови та виданнями з поступовим масовим поширенням книг Святого Письма. Керований ідеєю формування нової літературної української мови, Куліш зайнявся перекладом Біблії. Історія цього перекладу сумна: в готовому вигляді він згорів під час пожежі на хуторі Мотронівка. Але це була велика мовотворча праця Куліша і вона залишила помітний слід у розвитку конфесійного стилю української мови.
Сміливо витворюючи неологізми, шукаючи відповідники в живій українській мові, Куліш переклав українською мовою кращі твори Шекспіра, видав збірку перекладних поезій «Поетична Кобза» (1897 р.).
Іван Франко, віддаючи шану діяльності П. Куліша, писав: «Куліш … відкриває перед нами широку перспективу, куди може дійти наша мова своїм багатством, своєю мелодійністю та різнорідністю свого ритму».
Пантелеймон Куліш вірив у майбутній розвиток української мови й літератури. У «Передньому слові до громади (Погляд на українську словесність)» з приводу видання першої книжки альманаху «Хата» він писав: «Надії нашої словесності української підростають щороку, бо взялась вона рости не в теплицях, і лежить перед нею безкрає плодоносне поле - цілина. Тільки зворуши ти землю уміючи да посій до ладу - будуть колись добрі жнива на Вкраїні».
5.4. Доробок І.Франка на ниві української мови і літератури
Іван Якович Франко (1854 –1916) – філософ, поет, прозаїк, драматург, літературний критик, громадський діяч.
Вже більше півтораста років живе ім’я Івана Яковича Франка – геніального сина українського народу, що залишив по собі безсмертну художню і наукову спадщину. Із року в рік вона все міцніше входить у свідомість народів незалежної України і всього світу. Його твори багатотомними виданнями і величезними тиражами розходяться серед читачів різного віку, різних занять, різних держав.
Вчені - філософи, історики, фольклористи, етнографи, - літературні критики, письменники йдуть до Франка як до першоджерела наукових і літературно-мистецьких знань, намагаються осягнути хоча б частково незмірну глибину його таланту.
Весь народ співає як свої власні пісні на слова Франка “Безмежнеє поле”, “Місяцю-князю”, “Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі” та інші. Його називають титаном праці, що, подібно біблійному Мойсею, сорок років свого життя віддав невсипущій, а часом каторжній праці і невпинній боротьбі за соціальне і національне визволення свого народу. Він плекав нових борців, вів молодих митців до вершин світової культури. Щоб сучасний читач зміг конкретно уявити собі титанічність праці Франка, досить назвати кілька цифр. За все життя він написав понад шість тисяч художніх творів і наукових праць, себто кожні два дні творчого життя – новий твір. “Зібрання творів у 50-ти томах”, що побачили світ, - ледве чи охоплюють половину спадщини І.Я.Франка! Подібну працездатність до самозабуття, до повного фізичного і психічного виснаження у світовій практиці відшукати важко”[22].
Разом із Тарасом Шевченком та Лесею Українкою Іван Франко – один із трьох найвизначніших поетів нової української літератури. “Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова…” – сказав він про революційну музу Лесі Українки. Та ми знаємо, що сильне, гаряче і поетичне слово після Шевченка Україна почула раніше, ще із Франкової збірки “З вершин і низин” (1887, 1893) – другої після “Кобзаря” книжки революційної поезії в українській літературі.
М. Рильський вважав труд автора “Мойсея”-поеми – Франка – подібним до труда автора “Мойсея”-скульптури Мікеланджело. Ідеали гуманізму, висока майстерність їх розкриття в монументальних образах ставлять творчість І. Франка поряд із творчістю представників епохи Відродження, підносять українську поетичну класику до рівня світових зразків.
Праці Франка з теорії й історії літератури, літературної критики є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томне видання “Апокрифів і легенд з українських рукописів” (1896-1910) – монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. І Франко дослідив розвиток української літератури від найдавніших часів до 90-х рр. ХІХ ст. З нової літератури Франко приділив увагу творчості І.Котляревського, М.Шашкевича, Т.Шевченка, О.Федьковича, О.Кониського, Лесі Українки, С.Самійленка, В.Винниченка та ін. Низку розвідок Іван Якович присвятив слов’янським літературам, особливо російській та польській, а також західноєвропейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття “Южнорусская литература” (1904р.) у словнику Брокгавза і Ефрона та загальний курс “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.” (1910 р.). При студії літературних пам’яток І.Франко користувався порівняльним та історико-культурним методами. Праці з літературної критики займають з 26 до 43 тому 50-томного видання творів.
Висвітлюючи погляди І.Франка на роль народної мови в утвердженні єдиної української літературної мови, не можна не згадати однієї з найважливіших у цьому плані праць ученого “Літературна мова і діалектика”, яка відіграла істотну роль у справі формування єдиної української літературної мови і мала великий вплив на всіх українських письменників, а насамперед на галицьких. Висловлені у ній погляди І.Франка на засміченість тодішньої української літературної мови в Галичині, на народну мову як життєдайне джерело літературної мови, на необхідність розвитку єдиної української літературної мови на східноукраїнській основі, яка синтезує в собі діалектні риси національної мови “в одну органічну цілісність”, є науково переконливими. Вони ґрунтувалися на глибокому знанні процесів історичного розвитку мови і знанні самого життя.
Упродовж усієї творчості Каменяр дуже уважно і дбайливо ставився до народного слова, до різноманітних жанрів фольклору, підтримував і надихав усіх, хто збирав мовні та фольклорні народні скарби й сам, попри всю свою зайнятість, послідовно збирав перлини народної мудрості.
До речі, саме І.Франко перший в українському письменстві звернувся у своїх творах до дітей.
Твори І.Я. Франка загострюють у читача почуття громадськості, почуття обов’язку перед народом, врешті – перед людством. Це почуття самого поета, а тому ми й віримо їм і мимоволі піддаємося їх магічній силі.
І. Франко мав повне право устами свого Мойсея сказати українському народові:
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю, -
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духу печаттю.
Іде наш народ у мандрівку століть, несучи з собою печать духу Великого Каменяра, бо саме Франко примножив духовні скарби свого народу і підніс їх до вершин світової величі.
5.5. Роль Михайла Старицького у розвитку літературної мови
Роль Михайла Старицького (1840-1904), видатного письменника, театрального і культурно-громадського діяча другої половини XIX ст., в історії української літературної мови визначається внеском в українську драматургію, у становлення українського національного театру.
Загальновизнано, що письменники істотно впливають на формування й розвиток національних літературних мов. М.Старицький, палкий прихильник українського слова, повсякчасно боровся за утвердження, популяризацію і вільне функціонування рідної мови. Про це свідчить не лише його художня творчість, а й громадська діяльність.
Коли драматург виступив на історичну арену, царизм послідовно проводив політику національного гніту (згадаймо Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., розпорядження 1881 р. та ін., що узаконювали заборону української мови). Російська преса, зокрема газета «Киевлянин», деякі російські письменники та вчені категорично заперечували право української мови та літератури на самостійне існування.
Саме у відстоюванні цього права української мови виявилася мужність і громадянська позиція Михайла Старицького, який не тільки писав забороненою мовою, а й відверто полемізував з її противниками, виступаючи як проти російських критиків і вчених, які доводили, що української мови взагалі не існує (зокрема, проти М.Ф.Де-Пуле) і що «народ чудово розуміє по-великоруськи», так і проти українських інтелігентів, які співали «ту ж ворожу пісню». Михайло Старицький у листі до Івана Франка від червня 1902 р. чітко окреслив позицію представників українських ліберальних кіл, які вважали себе українцями, але рідної мови не знали, «вчити її не бажали і в широкому розвитку її навіть не бачачи потреби, обмежуючи її місцем для домашнього малого вжитку». Вони не читали української літератури, не визнавали перекладів українською мовою творів світової класики і вважали, що українська мова нікому не потрібна.
М.Старицький категорично заперечував думку М.Костомарова про те, щоб українську мову залишити тільки для щонайнижчих потреб безграмотного люду (бо грамотний буде мати собі панську - російську мову) і втішати себе тим, що всі грамотними не стануть. «Якщо так думати, - зазначав Старицький, - то краще закинути цю мову».
Видатний драматург уважно стежив за функціонуванням у тогочасному суспільстві української літературної мови, радіючи найменшим її успіхам. У його листі до Панаса Мирного читаємо: «Вважаю великою радістю, що наше рідне слово добуває собі з кожним роком більшу й більшу силу і завойовує широке коло читачів і прихильників, ми задалися ціллю й зі свого боку задовольняти вимоги часу».
Старицький вважав, що українська мова відіграє виняткову роль у житті суспільства, в розвитку науки, культури й освіти. У популяризації української літературної мови значне місце відводив українській інтелігенції, яка, на його думку, повинна «злитися з народом, стати на чолі його, а для цього - перш за все вживати його мову, ввести її з повагою в сім'ю, стати на службу народу, поєднавшись з ним і думкою, і словом». Драматург вірив, що «тільки тоді ушанує свою мову народ, коли вона стане центром культури і науки, коли на ній понесе народу інтелігентна група і звільнення від економічного рабства, і поліпшення життя...».
Велике освітнє й морально-виховне значення української літературної мови, її утвердження і розвиток Старицький щонайтісніше пов'язував з українським театром. У доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів наголошував на тому, що «сцена для простого сірого люду є зрозуміла, жива, ілюстрована книга, є вища освітня школа». Таке твердження стає зрозумілим, якщо зважити на те, що більшість населення в тогочасній Україні була безграмотною і просвітительська роль театру була особливо важливою. Саме тому Старицький разом зі своїми колегами по перу І.Карпенком-Карим і М.Кропивницьким так активно домагався скасування «обмежень, що тяжіли над малоруським словом і сценою...».
У своїй доповіді на з'їзді сценічних діячів, за яку його пізніше переслідували російські критики й українофоби, драматург зазначав, що заборона й утиски малоруської мови, малоруської народної драми шкідливі для всієї Росії, що це завдає народу матеріальної і духовно-моральної шкоди, і просив з'їзд клопотатися про зняття заборони з південноруської народної драми й слова. Зал підтримав цю пропозицію оплесками.
Погляди Старицького на українську літературну мову знайшли відображення в його активній громадській, просвітительській і театральній діяльності. На утвердження й вільне функціонування українського слова було спрямоване все: видання письменником художніх творів і різних брошур для народного читання, участь в українських періодичних виданнях, гостра полеміка з противниками української мови, створення українського професійного театру, для якого він пожертвував своєю маєтністю, боротьба за сценічне втілення українських п'єс тощо.
Леся Українка високо оцінила діяльність Старицького у сфері розбудови української літературної мови. У листі до драматурга вона писала: «Приємно думати, що прийшов-таки час, коли ... висловилась уголос честь і подяка, що справді належала тому, хто все своє життя турбувався, «щоб наше слово не умирало» ... І коли наше слово виросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поряд з літературами інших народів, тоді, згадуючи перших робітників, які працювали на невиправленому, дикому ще ґрунті, українці, безсумнівно, згадають добрим словом Ваше ім'я». Важливість діяльності М.Старицького в розвитку української літературної мови, на думку поетеси, визначається не тільки тим, що він фактично створив ґрунт для творчості українських письменників, які прийшли в літературу після нього, а й неймовірно тяжкими умовами, в яких він творив. Леся Українка писала: «Я знаю, який тяжкий і тернистий шлях українського літератора, і тому я можу добре зрозуміти і визнати Вашу працю і Ваші заслуги. Розумію і визнаю те, що моя власна робота була б мені тричі важчою тепер, якщо б довелось працювати на непочатому перелозі, на невиправленому ще ґрунті».
Розбудові української літературної мови, піднесенню її інтелектуального рівня та виражальних можливостей драматург намагався сприяти як своєю художньою практикою, так і перекладацькою діяльністю. У вже цитованому листі до Івана Франка він писав: «З перших кроків самопізнання на полі народнім я загорівся душею і думкою послужити рідному слову, огранувати його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловити культурну, освічену річ, виспівати найтонші краси високих поезій .... разом кажучи, хотів, - як тоді кепкували, - возвести своє слово у генеральський чин ... Це бажання, цей напрямок керували мною ціле життя, і я не зрадив їх до могили...».
Зміст листа до Франка свідчить про палке бажання Старицького піднести українську мову на рівень високорозвинених мов світу, що на той час, коли українська мова всіляко пригнічувалась, мало велике значення. Драматург розкриває секрети мовної творчості письменника, дає можливість зрозуміти його ставлення до поповнення українського літературного словника, пояснює його пристрасть до словотворчості, до використання незвичних, рідковживаних слів, створення так званих кованих слів, за що на нього нападали й українофоби, навіть деякі українські письменники. У цьому листі Старицький з болем пише про те, скільки йому на віку за його копітку працю на ґрунті розбудови української літературної мови довелося «перебути і лайок, і каміння, та й не від самих ворогів, а від своїх прихильників».
Чимало критиків і письменників звинувачували Старицького у прагненні створити за всяку ціну мову, відмінну від російської. Він же доводив, що ці звинувачення безпідставні, оскільки всі слова, зокрема красувати, дубнути, насміти, питати, гордячий, трібний, нетрібний, пронизати, скалити, родина, сказ, гума, шитво, рвія, мрія, приписувані його «власному злісному ковательству або злісному заради відмінностей перекрученню - є чисто народні слова, навіть звичайні». Відстоюючи право на існування в українському літературному лексиконі слів гума, невгавати (при цьому посилаючись на вживання останнього в п'єсі Т.Шевченка «Назар Стодоля»), тремтіти, мла, обітниця, гробковий, гордячий, безлюдяний, мрія та ін., більшість з яких згодом отримала статус літературних, Старицький повсякчасно посилався на народну мову, з якої вони взяті.
У дискусії зі своїми критиками драматург показав себе глибоким знавцем словника народної мови, який тонко розуміє семантику слів, закономірності їх творення, сфери вживання тощо. Свій потяг до маловідомих і рідковживаних слів, а також до словотворення Старицький пояснював відсутністю потрібного слова в літературній мові. У зв'язку з цим він так відповідав своїм критикам: «...всякий, хто пише, звичайно, пише, як йому здається - найпорядніше, найкраще; даремно ніхто не наважиться видумувати безглуздих слів».
Одним із важливих способів розвою української літературної мови Старицький вважав переклади творів світової класичної літератури, оскільки українську літературну мову своєї епохи характеризував як мову «хоча й багату, та мало розроблену літературно». Саме тому, твердив письменник, велике значення для її подальшого розвитку мають переклади творів світової класичної літератури, які «дають найкращу гімнастику слову, краще ширють його, крім того, збагачують читацькі інтереси для народу на рідній мові, а з цим укорінюють силу в ній самій...». Старицький перекладав твори Г.Гейне, Дж.Байрона, У.Шекспіра, А.Міцкевича, І.Крилова, М.Лермонтова, М.Некрасова, О.Пушкіна та ін. Починаючи роботу над перекладом трагедії «Гамлет», він усвідомлював велику складність поставленого перед собою завдання, що пояснювалося відвиканням вживати рідне слово для вираження вищих понять. У передмові до перекладу він зазначав: «Хоча в моєму розпорядженні була мова й багата лексично, здатна передати бурю пристрастей, ніжну пісню кохання, але все ж це була мова широких степів і лук, а не королівських палат...».
Знаючи, що П.Куліш перекладав українською мовою твори Шекспіра, Старицький не вважав зайвим дати й свій переклад «Гамлета», бо «чим більше виявиться праць у цьому напрямку, тим результативнішим буде рух в розробці мови». (До речі, цей переклад дуже високо оцінила Леся Українка в листі до Ольги Косач від 11 квітня 1898 р.) Драматург зумів знайти в українській літературній мові необхідні лексичні ресурси, що свідчить про її досить високий як на той час рівень. Разом з тим у листах до друзів, колег по перу й видавців Старицький писав про крайнє пригнічення української мови й складне становище українського літератора. Критикам, які закидали Старицькому, що у своїй літературній діяльності й мовній практиці він стоїть на небезпечній дорозі, драматург відповідав: «Що я стою ... на небезпечній дорозі - це мені добре відомо, вже по одному тому, що я пишу по-малоруськи, я стою під суворим наглядом поліції... Писання на цій, позбавленій будь-яких прав мові вже є неблагодійний поступок; намагання ж вивести мову з конюшні і корчми в більш облагороджені місця є намагання сепаративне». Проте ніщо не лякало Старицького. Протягом усього свого життя він боровся за утвердження українського слова в Україні.[23]
Велика роль Старицького в розвитку української літературної мови виявилася і в його поглядах на збагачення словника. Так, основним джерелом його поповнення драматург вважав народнорозмовну мову. Одночасно своєю творчістю він довів, що словниковий склад української літературної мови може збагачуватись і за рахунок інших мов, шляхом семантичної трансформації слів, розширення семантики вже відомих у мові лексем (капітал, ка піталіст, робітник), уживання неологізмів, книжної та абстрактної лексики (первинність, приємність, провинність) тощо.
Свідченням великого внеску М.Старицького в розвиток української літературної мови взагалі й збагачення та нормалізацію українського літературного словника зокрема є широке використання у Словнику української мови цитат з його творів для ілюстрації значень, відтінків значень, специфіки вживання й стилістичних характеристик багатьох слів.
Підсумовуючи скажемо, що Михайло Старицький своєю творчою практикою і громадською діяльністю вніс неоціненний вклад не тільки у розвиток української літературної мови, а й української культури загалом.
5.6. Творчість Лесі Українки в європейському контексті. Мова драматичних і ліричних творів поетеси
«А в серці тільки ти, єдиний мій, коханий рідний краю!» - так щемливо-ніжно зверталася до своєї землі Леся Українка (1871-1913), поетична мовотворчість якої стала найвизначнішим явищем української культури пошевченківської доби. Розвиваючи літературні традиції Кобзаря, вона водночас сприяла утвердженню єдиної літературної мови на всьому ареалі українського етносу і, що особливо важливо, невтомно працювала над її творенням.
Поетична, літературно-критична, публіцистична та наукова творчість і активна громадська діяльність Лесі Українки припадає на час повної офіційної заборони української мови в царській Росії. Але цей час мав і інші прикмети: розмовна українська мова в устах українського народу незнищенно жила на побутовому рівні, творила дива в пісні й художній творчості; пробуджувала національну самосвідомість передової української інтелігенції, зростала й мужніла українська суспільна думка, яка доходила до того, що без вільного розвитку української літературної мови не буде поступу в українській культурі і не буде повносилою українська нація в сусідстві з іншими слов'янськими.
І.Франко, рецензуючи її збірку «На крилах пісень», зазначив, що Леся Українка вже відійшла від шевченківського романтизму, який помітний у «Русалці», вона «сама має, що сказати читачам, у самої наболіло на душі чимало, у самої поетичне слово доспіло і сиплеться, мов золота пшениця».
Леся Українка належала до високорозвинених і надзвичайно сильних мовних особистостей, які впливали на розвиток української літературної мови як свого часу, так і на перспективу. Вплив цей здійснювався власною літературною мовотворчістю та національно-визвольною й соціолінгвістичною позицією, яка виявлялася не тільки у висловлюваннях Лесі Українки про становище й стан української мови, а й у її мовних вчинках. Образ співця є наскрізною домінантою всієї її творчості, він носій ідеї звільнення, боротьби, утвердження правди. Образи поетів, співців, Антеїв, поетичні заклики, звернення до пісні (вільної визволеної, гучної, голосної, непокірної, невільницької, палкої, переможної, потужної, урочистої, щирого злота пісень), до слова (вразливого, забутого, невимовного, пророчого, крилатого, слова-меча, слова-зброї, слова-вогню, слова-криці), до думки (вільної, ясної, дзвінкої), мови (огнистої, щирої, рідної, чарівливої) - усе це є стилістичною актуалізацією потреби висловити ще не вимовлене і, можливо, невимовне, збудити до чину. Таке враження, що поетеса відчувала і бачила те, що іншим було недоступне («Мрії у бурю»). Час, у якому вона жила, був позначений національним дискомфортом: заборони та жорсткі обмеження української мови, несвобода національного духу - і до краю загострене відчуття в української прогресивної інтелігенції свого ущемленого національного буття.
Поетеса значно розширила тематику і проблематику української літератури (біблійні сюжети, єгипетська тема, переспіви, переклади), вивела її на європейський рівень. Як відомо, творче освоєння нових тем і проблем неминуче спричиняє творення нових та оновлення традиційних засобів художнього мовлення. Слід зважити й на те, що епоха революційно-демократичного передгроззя - це й епоха різних ідейно-естетичних програм, модерністських течій, так званого чистого мистецтва, течій «елітарного мистецтва», потягу до екзотики.
У багатьох творах вчувається одночасно ніжне піано, гучне форте, лірична експансивність, стримане раціо, всепоглинаюча туга, закличний гімн, вишукана трагедія, прихована іронія, легкий гумор. На здорову основу об'єктивізму покладена феєрична казка, на зображення гіркого соціального домашнього життя - екзотика чужини. Одне слово, ідейно-естетична концепція творчості Лесі Українки - не проста і не однозначна.
Традиційні (для української літератури) і нові теми й проблеми, зокрема історико-філософські, морально-етичні, у творчості Лесі Українки реалізовані в жанровому багатоголоссі. Крім громадсько-політичної, філософської, інтимної, пейзажної лірики, письменниця створила шедеври і в жанрі драматичної поеми. Згадаймо поему «В катакомбах» з богоборською промовою неофіта «Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами», тему ображеної національної гідності в «Оргії», теми провісниці Кассандри і донжуанства, вперше розроблені в українській літературі.
Майстерно використовуючи у своїх драматичних поемах (сценах, діалогах) мистецькі коди античних і християнських архетипів, символів, антропоніміки (Кассандра, Прометей, Міріам, Йоганна, Орфей, Антей), Леся Українка пов'язувала пекучі національні проблеми життя свого народу з актуальними проблемами вселюдськості й водночас розширювала обрії української мови та літератури, національної сцени.
Леся Українка була геніальним стилістом у кількох вимірах: як поетеса, публіцист, критик, драматург. У мовних дискусіях кінця XIX - початку XX ст. вона, духовна вихованка Михайла Драгоманова, сучасниця Івана Франка й Михайла Грушевського, підтримувала і продовжувала нову філософію літературної української мови, що виявлялась у вимогах скасувати заборони та обмеження щодо української мови, розширити її функціональне поле, не тільки милуватися красою народної мови, а й будувати культурну мову, швидше та активніше нормувати літературну мову, використовуючи здобутки всіх основних наріч, виробляти публіцистичний і науковий стилі, розвивати рідною мовою освіту й культуру народу.
В оглядах, рецензіях на наукові й публіцистичні праці Леся Українка порушувала питаним культури мови та культури дискусії, етики спілкування, індивідуальної манери письма, вироблення норм стилю.
У своїх власних творах Леся Українка домагалася чистоти стилю, стильової виразності. У листі А.Кримському писала про те, що хоче першоджерел, стилю і пахощів епохи і не надіється на чужі інтерпретації. Наполегливо працюючи над "Камінним господарем", поетеса намагалася сконцентрувати стиль, «зробити його лаконічним, як базальт».
Аналізуючи літературну творчість Лесі Українки, Ліна Костенко писала: «Колись російське суспільство, після «Горя з розуму», заговорило мовою Грибоєдова».
Справді, літературна мова Лесі відзначається вишуканістю граматичних форм, тропіки і риторичних фігур, емоційно-вольовою напругою, семантичною місткістю, багатством і несподіваністю асоціацій, актуальністю підтексту, відкритістю пафосу; глибиною ідейно-тематичного змісту текстів, що й за сто років рідко хто сягав її рівня, а перевершити, мабуть, не судилося нікому. Мову Лесі Українки можна характеризувати її словами: «Що за дивна сила слова! / Ворожбит якийсь, та й годі!» («Давня казка»).
Твори письменниці всіх жанрів (від колискової до драматичних поем) гідно репрезентують у європейській культурі і національний дух, і загальнолюдський сенс українського буття. Українським мовним матеріалом поетеса передала такий широкий діапазон почуттів, таку багату чуттєву гаму, які були під силу тільки Терасові Шевченку та Іванові Франку, а у вираженні інтимних почувань інтелігента-сучасника вона не має рівних. Мовотворчість Лесі Українки вмістила в собі дитинну ніжність, легкокрилі мрії, родинну ласку й закоханість («Сторононько рідна! Коханий мій краю!»; «Кохана стороно моя, / Далекий рідний краю!»), святу віру в ідеали визволення нації, чисту мораль, гарт волі, нестримний порив до діяльності, тяжкої борні, кривавих змагань, у яких меч, политий кров’ю; зброї полиск; жевріє залізо для мечей; гартується ясна і твердая криця.
Досі не досліджено мовну стилістику жанрів Лесі Українки. А серед її творів є й гімни, пісні, заспіви, сонети, елегії, мелодії, мотиви, спогади, веснянки, колискові, казки, феєрії, відгуки, імпровізації, легенди, монологи, фантазії, гуморески, нотатки, оповідання, нариси, образки, образочки, спогади, легенди, силуети, поетичний і прозовий, часто поетичний у прозі епістолярій, літературно-публіцистичні статті, огляди, рецензії... Такої різноманітності жанрів не знайдемо в жодного українського письменника. Можливо, винятком є І.Франко, але він стриманіший у дрібних жанрах. З радянських літераторів дещо наблизився до неї Максим Рильський, а також Микола Вороний, але внаслідок трагічних обставин нашої історії ми не маємо повного уявлення про творчий образ цього письменника.
Не всі жанри розроблені Лесею Українкою з однаковою повнотою, але окреслені досить виразно, марковані стилістичними засобами. Усе це жанрове багатство на стилістичному рівні ще не досліджене. Найбільше, можна сказати, пощастило в цьому плані «Лісовій пісні» - є кілька статей про мову цього твору. Трапляються принагідні зауваження про стиль і мову в літературознавчих працях, присвячених зокрема драматичним поемам. Решта жанрів чекає дослідників.
Мовотворча палітра художниці слова - це ті способи і прийоми організації мовного матеріалу, завдяки яким у світовій літературі з'явилося таке високохудожнє неповторне явище, як поетична творчість Лесі Українки.[24]
5.7. Поетика творів П. Тичини. Звукове інструментування. Символізм