2. Як впливає мова художньої літератури на формування культури мовлення людини?
3. Скільки було «підйомів» у розвитку української мови і культури, зокрема літератури, і з чим це було пов’язано?
4. Як ви розумієте слова Вітковського: “Мовне питання певною мірою є показником психічного здоров’я нації”?
5. Що змінилось у мовній політиці уже в нашій державі?
ЛЕКЦІЯ 4
Тема 4. Мовний світ давньої української літератури
План
4.1. Загальний огляд розвитку давньої української літератури.
4.2. Мова українського фольклору.
4.3. Епоха Бароко в українській літературі. Передумови виникнення стильових літературних течій ХХ ст. (символізм, сюрреалізм) в мовно-літературній бароковій традиції.
4.1. Загальний огляд розвитку давньої української літератури
Давня українська література — література українського народу ХІ-ХІІІ ст. належить до особливого типу літератур, так званих християнізованих. Вона, постійно розвиваючись, змінювалася, виробляла свою жанрову систему, зумовлену характером тогочасного мислення як авторів, так і читачів, а також нерозривним зв'язком її з історією, релігією, філософією, великою залежністю стилю твору від жанру. Тільки давній українській літературі властиві такі жанри: житія, літописи, повчання, слова, ходіння, трактати, послання, містерії, міраклі, мораліте, інтермедії та ін. Переважна частина творів ХІ-ХVІІІ ст. анонімна. Вони, як правило, побутували у рукописній формі. При переписуванні допускалися зміни, скорочення, розширення тексту. Тому існує багато редакцій відомих творів («Києво-Печерський патерик», «Повість минулих літ» та ін.). Порівняно небагато письменників зазначали своє авторство: Іларіон Київський, Кирило Туровський, Серапіон Володимирський, Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Лазар Баранович, Данило Братковський, Іван Величковський, Климентій Зіновіїв, Феофан Прокопович, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін. Останнім часом літературознавцями запропоновано нову періодизацію давнього письменства, що базується на схемі Д.Чижевського, поданій в «Історії української літератури»:
І період — доба монументального стилю, що охоплює ХІ-ХІІ ст. Традиційно у підручниках ця епоха називається періодом Київської Русі. Вона принесла українській літературі такі визначні пам'ятки, як «Повість минулих літ», «Київський літопис», житія Бориса та Гліба, житіє Феодосія Печерського;
II період — XІІІ - середина XV ст. Літературна творчість побутувала в жанрах, зафіксованих ще в попередню епоху, проте відбувалося їх олітературення. Продовжує побутувати літописання (Галицько-Волинський, Західно-Руський літописи), агіографія, ораторська проза. Це був час і рукописних збірників, які вбирали в себе пам'ятки Київської Русі-України, зберігаючи їх від знищення. Особливо був поширений на українських землях «Ізмарагд», що вміщав понад 150 проповідей. Здійснювалися також нові переклади Євангельських текстів, укладалися нові «Четьї-Мінеї»;
III період — український ренесанс (середина XV - кінець XVI ст.). Упроваджується латиномовна та польськомовна література, виходять перші друковані книжки. Представниками цього періоду були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін. Їх творчість визначала культурну переорієнтацію України на Європу і сприяла її виходові з консервативної ізольованості. Більшість літературознавців відносить до цього періоду і деякі зразки полемічної прози;
ІV період — українське бароко (кінець ХVІ – ХVІІІ ст.). У цей час спостерігається культурний спалах, який приніс в українську літературу багато нового, наприклад, шкільну драму, україномовні вірші; модифікуються традиційні жанри – ораторська проза та літописання. Невід’ємною сторінкою українського бароко була творчість Григорія Сковороди.
Давня українська література мала великий вплив на нову українську літературу. У другій половині ХVІІІ ст. визріли всі необхідні умови для повного переходу від старих літературних форм і змісту до нових. Найсильнішими з давніх традицій у новій літературі були бурлескно-травестійна та мемуарно-історична. Вони простежуються у творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Костомарова, Є. Гребінки, П. Куліша та ін.[6]
4.2. Мова українського фольклору
Домінантний елемент думи - словесний, а не музичний, і формується він до певної міри імпровізаційно. Рими переважають дієслівні. В поетиці характерні розгорнуті заперечні паралелізми (найчастіше у заспіві), традиційні епітети (земля християнська, тихі води, ясні зорі, мир хрещений, каторга бусурманська, тяжкая неволя), тавтологічні вислови (хліб-сіль, мед-вино, Січ-мати, вовки-сіроманці, турки-яничари), різноманітні фігури поетичного синтаксису (риторичні запитання, звертання, повтори, інверсія, анафора тощо), традиційні числа (3, 7, 40 та ін.). Стиль дум урочистий, піднесений, чому сприяє використання архаїзмів (златоглавий, глас, аще, рече, нозі, руці).
Якщо говорити про поетику народної пісні, то вона передбачає таке:
- народна пісня дуже часто починається з опису природи, проте у центрі стоїть не природа, а людина зі своїми болями і радощами, сподіваннями і мріями; тому для народної пісні характерне явище паралелізму, коли паралельно розвивається природа і почуття людини;
- часто природа виступає в унісон з почуттями людини, а іноді є контрастом до них;
- оповідь у народній пісні найчастіше ведеться у формі монологу, рідше у формі діалогу і ще рідше – від третьої особи;
- у народній пісні зустрічаються традиційні епітети: орел – сизокрилий, ворон - чорний, калина – червона і т.д. та сталі метафори: червона калина – молода дівчина, сизокрилий орел, сокіл – парубок, чорні хмари – злі сили;
- для прикметників характерна нестяжена форма: зоре моя вечірняя, поле чистеє, безмежнеє, свекруха лихая і т.д.
- для народної пісні, як і для думи, характерне вживання зменшено-пестливих суфіксів: голівонька, серденько, зелененький, дівчинонька, козаченько тощо.
Мова – один з найголовніших факторів впливу на розвиток окремих етнічних спільнот, тому що тісно пов’язана з географічним розміщенням, історією та етнографією, природою. Мова – засіб, за допомогою якого творяться та функціонують народнопоетичні твори. Для усної народної творчості властива простонародна, діалектна (часто говіркова) мова. У народній творчості використовуються метафори, порівняння, епітети.
4.3. Епоха бароко в українській літературі. Передумови виникнення стильових літературних течій ХХ ст. (символізм, сюрреалізм) в мовно-літературній бароковій традиції
Бароко (італ. bаrоссо — дивний, химерний) напрям у європейському мистецтві й літературі XVII - XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Бароко прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Художня система бароко надзвичайно складна, їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму й емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору.
У різних культурах, літературах бароко склалося неодночасно. Так в італійській літературі цей стиль формувався вже в останній третині ХVI - на початку ХVIІ ст.; особливо значного розвитку набуло бароко в іспанській літературі; у французькій літературі бароко виступало як провідний напрям у першій третині ХVIІ ст., а далі розвивалося паралельно з класицизмом. Стиль бароко властивий також і німецькій та англійській літературі цього періоду. Взагалі бароко було першим всеєвропейським художнім напрямом, оскільки воно охопило й країни православного кола.
Серед слов'янських літератур бароко раніше сформувалось у польській і хорватській (далмацькій). Серед країн православно-слов’янської культури бароко почало формуватися і набуло значного розвитку в Україні (уже на початку ХVIІ ст.) та Білорусі, що безпосередньо стикалися з польською та західноєвропейською бароковими культурами. Крім цього, бароко мало і власні національні джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму – «високому», «середньому» та «низовому». Бароко в історії української культури трактувалося по-різному, часто неадекватно. Вперше розглянув бароко як естетичну систему Д.Чижевський у монографії «Український літературний барок» (Прага, 1942-1944 рр.), але тільки на VI конгресі славістів у Празі 1968 р. вчені поставили питання слов’янського бароко, зокрема українського.
Його розквіт в українській літературі припадає на кінець ХVI-ХVIІІ ст. і посилюється після заснування Києво-Могилянської академії (1632), яка в своїй культурно-освітній діяльності орієнтувалася на систему літературних шкіл Європи. Бароковий стиль простежується у різних жанрах, зокрема у поезіях Лазаря Барановича, Іоанна Максимовича, Івана Величковського, Стефана Яворського, Григорія Сковороди та ін. Взірцем барокових віршів є збірка «курйозних віршів» Івана Величковського «Млеко от овци пастирю належное» (1691) та емблематичні вірші Г.С. Сковороди. Виразні барокові риси має і шкільна драма. Серед прозових творів бароко найбільше проявляється в ораторській прозі (збірники проповідей Лазаря Барановича «Меч духовний» (1666) і «Труби словес проповідних» (1674); Іоаникія Галятовського «Ключ розуміння» (1659); Антонія Радивиловського «Огородок Марії Богородиці» (1676), «Вінець Христов» (1688) та ін.), козацьких літописах Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка.
Мовно-літературна барокова традиція стала передумовою для виникнення на її основі літературних течій ХХ ст., зокрема символізму та сюрреалізму.
Символізм є однією з домінант барокового стилю. Символіку епохи бароко можна поділити на два види. Перший вид створюється автором за певними канонами поетики свідомо і призначається для того, щоб писане або мовлене слово вражало читача, другий є «реліктом міфологічного світогляду і передає не стільки образи об’єктивного світу, скільки специфічний досвід особистісного, інтуїтивного осягнення цього світу, є своєрідним проривом ірраціонального крізь товщу умовностей, накладених суспільством».[7] Ці образи є міфологічними, архетиповими, і розкриття їх символічного значення є важливим для вивчення семантичного розвитку лексичної системи української мови.
Аграрна символіка належить до другого виду і становить великий культурно-естетичний шар в образній системі барокової та небарокової поезії.
До аграрних слів-символів належать такі: сад, плід, квітка, лоза, поле (нива), верба, троянда (рожа); назви дій – садити, сіяти, цвісти, квітнути, сохнути.
Естетика бароко по-своєму освоїла масив аграрних символів, поєднавши їх з образом Ісуса і світом духовних цінностей.
...понеж Христос єсть червленна
рожа, власною кровіыю в страстєх обагренна.[8]
А Дух Свят с своим мирным плодом вђтв являет,
Плод духовный «Любы мир!» мирно насаждает.[9]
Нива блага Христос єсть – так церков вђщает.[10]
В епоху бароко слово завжди поєднується з образом насіння. Як небесна вода є запорукою зародження і тривання фізичного життя на землі, так і слово завжди є першопочатком духовного, адже Бог і слово – це одне.
Бог – слово, Божий сын по человђчи
Сынъ, когда иншой не требуєт рђчи.[11]
У поезії кінця XVI – початку XVIIІ ст. образ сіяння, жнив увійшов як долучення до справжньої віри.
Насђннє тоє слово значило,
Що, в землю павши, нов плод сотворило.
И слово в землю кгды ся тут всђваєт,
Жита в житници неба плод дать маєт.[12]
До архетипових символів належить і образ саду – душі, краси, радості.
Щаслив тот и без утіх, кто побђдил смертный гріх.
Душа его – божий град, душа его – божій сад.[13]