5. З'ясуйте перед бесідою, чи має ваш співбесідник відповідні повноваження.
6. Не змушуйте співбесідника постійно приймати рішення.
7. Зосереджуйтесь на реальних потребах, а не на амбіціях.
Поважайте думки співрозмовника, як свої власні. Дотримуючись цього правила, Ви матимете більше шансів обминути гострі кути й узгодити рішення.
8. Слухайте уважно співбесідника й ставте коректні запитання.
Вміння слухати співрозмовника спонукає його до висловлювання власних думок, почуттів, переконань. Тоді виникає мить щирості, істинності, взаєморозуміння, поваги.
9. Працюйте на перспективу, а не на проміжні результати.
10.Підсумуйте результати бесіди.
Важливі рішення бажано зафіксувати на папері.
Телефонна розмова
У наш час телефон — не лише один із найефективніших засобів зв'язку, а й спосіб налагодження офіційних ділових контактів між установами, спосіб підтримання приватних стосунків між людьми. По телефону здійснюються переговори, домовляються про важливі ділові зустрічі, вирішують численні оперативні питання, що виникають у ході управлінської діяльності, надають консультації, звертаються із проханнями, запрошеннями, висловлюють подяки, вибачення (хоча в серйозних ситуаціях це краще робити не по телефону).
Отже, якщо ви людина ділова й цілеспрямована, передбачлива, якщо ви турбуєтеся про власний авторитет, а також престиж своєї установи і звикли враховувати все до найменших дрібниць, то вироблення певних принципів поведінки у телефонному спілкуванні є просто необхідним і незамінним.
Фахівці з проблем усного ділового спілкування пропонують дотримуватися таких правил ведення телефонної розмови.
Якщо телефонуєте ви:
• насамперед привітайтеся, назвіть організацію, яку ви представляєте, а також своє прізвище, ім'я та по батькові. Зазвичай перші слова телефонної розмови сприймаються погано, а тому називайте своє прізвище та ім'я останнім — принаймні це буде почуто;
• якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині, слід запитати прізвище, ім'я та по батькові свого співрозмовника. У разі потреби повідомте, з ким саме ви хотіли б поговорити;
• якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спочатку, чи є у вашого співрозмовника достатньо часу для бесіди;
• попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з'ясувати, і тримайте цей перелік перед очима упродовж усієї бесіди:
• завжди закінчує розмову той, хто телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, нетактовно класти слухавку, не дочекавшись останніх слів вашого співрозмовника;
• у разі досягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження листом або факсовим повідомленням
Якщо телефонують вам:
• спробуйте якомога швидше зняти трубку й назвіть структурний підрозділ та (або) організацію, яку ви представляєте;
• у разі потреби занотуйте ім'я, прізвище та контактний телефон співрозмовника;
• розмовляйте тактовно, ввічливо: демонструйте розуміння сутності проблем того, хто телефонує;
• якщо ви даєте обіцянку, намагайтесь дотримати слова й виконати її якомога швидше. У разі виникнення складних питань запропонуйте співрозмовникові зустріч для детального обговорення суті проблеми;
• завжди стисло підсумовуйте бесіду, перелічіть ще раз домовленості, що їх ви досягли.
Незалежно від того, хто телефонує:
• намагайтеся завжди бути ввічливим, адже ваша тактовність — це насамперед повага до самого себе. Ввічливість має стати духовною потребою кожної людини;
• після встановлення зв'язку намагайтеся викладати інформацію чітко, стисло та по суті. Саме така розмова характеризуватиме вас як досвідчену, ділову людину, що не зловживає чужим часом і увагою, як людину, котра досконало володіє етикетом телефонної бесіди;
• ще однією надзвичайно важливою умовою ведення розмови є логічність та послідовність висловлення думок. Неприпустимо, щоб ваша розмова була хаотичною, адже так мета вашого дзвінка може залишитися незрозумілою для співрозмовника;
• не забувайте про дотримання пауз — у такий спосіб ви надасте співрозмовникові можливість висловити своє ставлення до проблеми;
• у розмові уникайте категоричності, докладайте зусиль, аби тон вашої розмови був якомога доброзичливішим. Якщо ви поважаєте себе і свого співрозмовника, намагайтеся уникати категорично-наказових висловлювань;
• ініціатива закінчення розмови належить зазвичай тому, хто телефонував. Іноді викликаний до телефону може ввічливо сказати, що з тієї чи іншої причини поспішає, хоче закінчити розмову. Завершуючи розмову, обов'язково треба попрощатися.
Не варто телефонувати в особистих справах зі службового телефону, а в службових справах недоречно телефонувати додому тій особі, котра має їх виконати (розв'язати). У разі, якщо вам телефонують на роботу в особистих справах, відповідайте, що ви неодмінно зателефонуєте після роботи.
І насамкінець, не зловживайте займенником я, адже ваша розмова — діалог, а не монолог.
? Питання для перевірки засвоєного матеріалу
1. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови та їх вияв у професійному спілкуванні.
2. Яких правил слід дотримуватись під час телефонної розмови?
3. Які існують види та особливості усного ділового мовлення.
4. Що таке культура мовлення, яка її роль у діловому спілкуванні?
ЛЕКЦІЯ 3
Тема 3. Художня література як основа формування культури мови особистості
План
3.1. Мова і література як культурні цінності українського народу.
3.2. Лінгвоцид української мови у ХХ ст.
3.1. Мова і література як культурні цінності українського народу
Мова, література (словесність, Слово) віками були в центрі уваги державних діячів, мислителів, творців освіти, науки, мистецтва. Бо в Слові бачили найбагатший, найкоштовніший скарб кожного народу, наймогутнішу, магічно-чарівну (рівну божественній) і таємничу силу, міра ж володіння Словом вважалася мірою розвитку, культури, гідності кожної особистості, суспільної верстви, нації.
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть між люди! —
писав з геніальною проникливістю та поетичністю в XIX ст. Т. Шевченко.
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх.
Дітьми безпам'ятно забутий,—
ти повинне знову посісти належне тобі місце в житті народу, - вказував на початку XX ст. Олександр Олесь. І тому також у дні національно-визвольної боротьби 1917 року про повернення рідної мови в українські школи ставив питання як про першочергову, державної ваги, справу:
Рідна мова в рідній школі!
Що бринить нам чарівніш?
Що нам ближче і миліш,
І дорожче в час недолі?
Рідна мова! Рідна мова!
Що в єдине нас злива,—
Перші матері слова,
Перша пісня колискова.
Як розлучимось з тобою,
Як забудем голос твій
І в вітчизні дорогій
Говоритимем чужою?!
Краще нам німими стати,
Легше гори нам нести,
Ніж тебе розіп'ясти,
Наша мово, наша мати!
Ні! В кім думка прагне слова,
Хто в майбутнім хоче жить,
Той всім серцем закричить:
«В рідній школі рідна мова!»
І було це виявом не національної обмеженості, як трактували розуміння гуманістичної й патріотичної місії СЛОВА колонізатори різних мастей, ідеологи імперій, а найстійкішої вікової, загальнолюдської традиції.
Ще в «Новому заповіті» (Євангеліє від св. Марка) розповідалося, як, зустрівшись з жадаючими істини та віри, «Ісус довго проповідував їм притчами, і під час проповіді говорив їм таке:
(3) «Послухайте-но. Вийшов сівач сіяти.
(4). При цьому одні зернини впали край дороги, і позліталося птаство небесне та видзьобало їх;
(5) інші впали на каменястий ґрунт, де обмаль землі, і крізь тонкий шар землі відразу проросли,
(6) та коли зійшло сонце, вони зав'яли і, не маючи коріння, зачахли;
(7) а інші попадали в терня, і терня, вигнавшись, приглушило їх, і вони не дали плоду;
(8) інші ж бо впали на добру землю і, підіймаючись та виганяючись, вродили, принісши — одне у тридцять, друге — у шістдесят, а інше — у сто разів більше».
(9) І проголосив: «Хто має вуха слухати — нехай слухає!»
Але з'ясувалося, що притчу про зерна треба було слухати ще й серцем та розумом, а на це здатні були не всі («вони дивляться очима — і не бачать, слухають вухами — і не чують»). Тому Христос пояснив: коли не збагнете цієї притчі, не осягнете й інших, бо йдеться про найголовніше джерело пізнання себе і світу.
«Сівач сіє СЛОВО;
(15) зернини, висіяні край дороги, означають тих, до котрих — ледве вони зачують слово — відразу добирається сатана і викрадає слово, висіяне у серцях їхніх;
(16) так само й висіяні на каменястому ґрунті означають тих, котрі — ледве зачують слово — зразу ж радо сприймають його,
(17) але, оскільки вони самі по собі безвільні й непостійні, коли починаються гоніння на слово, умить зрікаються його;
(18) інші ж бо, висіяні серед терня, означають тих, хто слухає слово,
(19) але в котрих то життєві клопоти, то спокуси багатства та інші захопливі бажання заглушають слово, і воно не родить;
(20) а висіяні на добру землю означають тих, котрі слухають слово, приймають його, і воно родить — у одного в тридцять, у другого — в шістдесят, а в когось у сто разів»,
Отже, ще майже два тисячоліття тому глибоко усвідомлювалася як загальнолюдська функція (засіб спілкування), так і образна (метафорична, багатозначна) природа Слова, його державна вага, людино-(духовно)-творча місія, а водночас — і нелегка доля.
Розуміли це ще в часи Київської Русі й наші славетні предки — творці культури, «сівачі» рідної мови.
Доказом є й те, що Ярослав Мудрий в ім'я блага, честі, культури народу не тільки зводив міста, творив закони, будував незрівнянну Софію Київську, а й збирав книжників, створював бібліотеки, сприяв розвиткові писемності. Доказом є й те, що стосовно народної мови була розроблена державна політика. Сутність її відома з тогочасних документів (літописів).
Великі князі, митрополити Київські з метою ширшого розвитку культури запрошували мужів з інших держав, у тому числі й філософів-просвітителів Кирила та Мефодія (болгар грецького походження, що добре знали грецьку, болгарську і візантійську науку, освіту, культуру), докладали великих зусиль для перекладу іноземних книг, пишалися й тим, що самі знають мови інших народів. Володимир Мономах у «Повчанні» писав, звертаючись до дітей: «Коли добре щось умієте, того не забувайте, а чого не вмієте – то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п'ять мов, – а за се почесть єсть од інших країв».
Кілька століть по тому, розвиваючи традицію Київської Русі, Тарас Шевченко напучував уже своїх “живих” і ще “не народжених:”
Учітеся, брати мої!
Думайте, читайте.
І чужому научайтесь,
й свого не цурайтесь.
Державні мужі Київської Русі робили все, щоб чужоземні (іншонародні) мови не витісняли рідної, бо вона була для них символом «землі» (Вітчизни), самого народу. Про необхідність знати, шанувати, плекати свою мову говорилося у вельможних палатах і з церковних амвонів, у княжих указах, філософських трактатах і літописах. Разом з тим суворо застерігалося проти нехтування нею, підміни так званими «світовими мовами» (якими тоді вважалися грецька й латинська). Коли ж хто ганитиме слов'янську грамоту (очевидно, відступники від свого, рідного були й тоді!), говорилося в «Повісті минулих літ», хай буде відлучений від церкви, аж доки не виправиться.
Закономірно, що «слов'янська» мова в Київській Русі досягла надзвичайно високого розвитку: стала мовою освіти, науки, законодавства, релігії, а також літератури. Ще в «Ізборнику Святослава» 1073 р. вказувалося: вітчизняне Слово – барвисте й багате, глибоке поняттями і надзвичайно розмаїте образністю: в ньому є «27 творчих тропів: інверсія, алегорія, метонімія, метафора, протиріччя, антиномія, перифраз, еліпсис, гіпербола, парабола, іронія...» тощо.
Джерелом мови мистецтва й науки стала мова народу, що надзвичайно високого розквіту набула ще в доісторичному (язичницькому) фольклорі, а сягнула вершин у літописах (Київському, Галицько-Волинському, «Повісті минулих літ») та в одному з найзначніших шедеврів світового епосу — «Слові о полку Ігоревім».
3.2.Лінгвоцид української мови у ХХ ст.
Чому зникають мови? Досліджуючи причини цього, можна виділити дві парадигми пояснень: мовна смерть і мовне вбивство (лінгвоцид). Перша з них передбачає, що мови умирають природною смертю; друга доводить: мови просто так, природним шляхом, не зникають. Самовбивство мовам не властиве. Більшість зниклих мов є жертвами лінгвістичного геноциду, тобто лінгвоциду.
Лінгвоцид – (мововбивство) – свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу (хоч у СРСР і це було), а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.
Лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації (манкурт – людина, що забула минуле, відмовилася від національних традицій, втратила моральні орієнтири): без нього неможлива втрата народом історичної пам’яті, етнічного імунітету, національної самототожності. А без цього, своєю чергою, не може відбутись асиміляція – поглинання одного народу іншим.
Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі сльозами і кров’ю їхньої жертви – нашого народу.[4]
Якщо у ХVIII – ХІХ ст. заборонялося книгодрукування українською мовою, крім деяких художніх творів, які піддавались жорсткій цензурі, заборонялось ввезення україномовних книжок з-за кордону (див. Таблицю розвитку української мови і літератури від найдавніших часів до наших днів), то у ХХ ст. після приходу більшовиків до влади почалось масове винищення носіїв української мови (пригадаймо наслідки голодомору 1932-1933 рр.) та її інтелігенції (так у справі СВУ було репресовано 30 тис. чоловік). Письменників або ж змушували емігрувати («Коли я вмер? – забув, не знаю», – писав після розлуки з рідною землею Олександр Олесь), виселяли на Соловки, Печору, в Магадан (Остап Вишня, Борис Антоненко-Давидович, Олесь Бердник та ін.), а то й фізично знищували (Микола Вороний, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Людмила Старицька-Черняхівська та ін.). Пізніше, уже у 70-ті рр., ця практика повториться. Правда, до вигнання з рідної землі, концтаборів додадуться ще психушки (бо хіба може «нормальна» людина не поділяти лінію ЦК КПРС?!).
У ХХ ст. здогадались зробити те, до чого не могли додуматись ні Петро І, ні Катерина ІІ, ні міністр Валуєв: втрутитись у саму внутрішню структуру української мови, у її лексичний склад, синтаксис. В українську мову штучно вводили не властиві їй деривати; залишали слова, схожі з російськими, інші вилучались або при них вказувалось: діалектне, просторіччя, застаріле тощо.
Тема лінгвоциду української мови у ХХ ст. досліджена у книзі Л.Масенко, В.Кубайчука та О.Демської-Кульчицької «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду». Дослідники пишуть: «Сплановане владою втручання у лексичний склад та внутрішню структуру української мови, спрямування її в бік максимального зближення з російською мовою мало на меті перервати досягнуту у 20-их рр. цілісність української мови, вилучити елементи, що ввійшли до неї з західноукраїнських діалектів». Зокрема вказується: «Нищівного удару було завдано у цей час школі термінознавства. У програмній статті партійного функціонера Андрія Хвилі були висунуті такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:
1. Терміново припинити видання усіх словників;
2. Переглянути словники та всю термінологію;
3. Провести уніфікацію технічної термінології з термінологією, що існує у Радянському Союзі та вживається на Україні;
4. Переглянути кадри на мовному фронті та вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;
5. Переглянути український правопис тощо».
Така «чистка» була застосована до термінології, яку створила українська мова.
Реформа освіти, здійснена у 1958 р., увела до законодавства положення про вільний вибір мови навчання і необов’язковість вивчення рідної мови, яке закріпило панівне становище російської мови (слід додати, що вища школа в Україні була виключно російськомовною[5], це піднімало престиж російської мови і робило інші мови народів СРСР зайвими; при цьому абсолютизувалась комунікативна функція мови, про інші функції говорилось мимохідь, а то й взагалі не згадувалось). Короткочасна відлига 60-их рр. стала прелюдією до темних десятиліть брежнєвщини. Політика зближення націй на злиття мов знову досягла апогею у 70-80-х рр. У рамках цієї політики слова, що не були схожі з російськими, видалялися або оголошувались діалектними, штучними, незрозумілими народу. Цей період історики визначають як період безжалісного викорінення всього, що несло в собі хоч найменший натяк на українську самобутність.
Що ж стосується художньої літератури, то вона за своєю художньою природою протистоїть уніфікації. Особливо велику роль у відродженні словесного мистецтва відіграло літературне покоління шістдесятників, до яких належали Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук та ін.
Відомо, що російські дворяни зневажали рідну мову не з причини відсутності відчуття патріотизму (навіть багато декабристів погано володіли російською), а головним чином через те, що цією мовою нічого було читати. Щоб не було чого читати (а в наші часи – ще й слухати і дивитись) українською мовою, машина русифікації працювала на повну потужність протягом кількох століть. «Руйнування мови – основи національної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед нардом» (А.Мокренко). Не дивина. Адже це була не наша держава. Але… чи багато змінилось у мовному питанні уже в нашій державі?
? Питання для перевірки засвоєного матеріалу
1. Як впливають мова і література на формування світогляду людини?