Тема : Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії.
Мета: орієнтуватися в основних процесах розвитку сучасної літературної мови.
Питання, що виносяться на самостійне вивчення:
1 Літературна мова.
2 Мовна норма.
3 Культура мови та мовлення.
4 Культура мовлення під час дискусії.
Література
1 Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К.: Літера, 2000.
2 Михайлюк В.О Українська мова професійного спілкування. – К.: Професіонал, 2005.
3 Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення. – Донецьк :ТОВ ВКФ «БАО», 2006.
4 Волкотруб Г. Практична стилістика української мови. - Тернопіль : Підручники та посібники, 2004.
5 Коваль А. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974.
Літературна мова
Мова - це єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (значущих частин слова), слів і речень, що служить для називання предметів, явищ об'єктивної діяльності та понять, є засобом спілкування, обміну думками і їх формування.
Мова - суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людей. Мова - це витвір історії суспільства, найважливіше знаряддя соціалізації людини. Суспільна сутність людини виявляється в її щоденному спілкуванні, пристосуванні до свого оточення, зміцненні суспільних зв'язків та взаємодії із суспільними групами.
Мова - засіб спілкування, мислетворення, інтелектуального та естетичного освоєння світу, нагромадження і збереження людського досвіду, а також умова подальшого поступу всього людства.
Мова лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту, вона є "найголовнішим і найміцнішим цементом, що об'єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому націю" (І. Огієнко). У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації та її ментальність. Мова - найважливіша ознака нації і засіб репрезентації її у світі.
Форма існування мови - це мовлення, тобто різне використання мови людьми в усіх сферах громадського та особистого життя. Ставлення до рідної мови - показник рівня національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України; мова - це політична проблема, що завжди перебуває в полі зору кожної держави (наприклад, сучасні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т.д.). Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути тільки літературна українська мова як мова корінного народу. У ст. 10 Конституції України записано:
"Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".
Людина створила культуру, а культура - людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура - це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений століттями спосіб суспільної поведінки, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови.
Мова - не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Нині культура та мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства.
Поняття "національна мова" охоплює загальнонародну українську мову, тобто як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, а також суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова. Під загальнонародною мовою розуміється сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови та наголошення людей, що користуються українською мовою як рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, професійні та фольклорні елементи, жаргонізми тощо. Літературна мова виникає на базі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови; і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації. Отже, літературна мова є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки тощо.
Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє в її складі провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову "сиру" та оброблену майстрами.
Першою пам'яткою, яка відбивала всі фонетичні та морфологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556 - 1561 рр.). Щоправда, окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам'ятках ранішого часу, зокрема в Галицько-Волинському літописі (XIII ст.).
Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й глибше за інші закріпилися в художніх творах і науковій літературі.
Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського.
Іван Котляревський - зачинатель нової української літературної мови. Письменник увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську народну мову.
Основоположником сучасної української літературної мови вважається Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні та граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею безмежні перспективи подальшого розвитку.
Кращі письменники XIX і XX ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.
Одним зі складників загальнонародної мови є літературна мова - відшліфована форма національної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньо наддніпрянські говірки, а також увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалектів України.
Літературна мова - це вища форма вияву національної мови; відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість і розвинена система стилів. Літературна мова - це унормована з погляду орфографії, орфоепії, лексики та граматики, мова (тобто це певні критерії вживання слів і речень).
Літературна норма виконує важливі суспільні функції - забезпечення взаєморозуміння членів суспільства та полегшення процесу спілкування. Норми літературної мови створює народ в особі найвидатніших майстрів слова, і вони турботливо охороняються суспільством як його велика культурна скарбниця.
Наявність усної та писемної форм вираження. Літературна мова має дві форми вираження - усну та писемну. Обидві форми використовують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфіку. Вона визначена насамперед призначенням: усна форма розрахована на слухача, а писемна - на читача. Форми відрізняються одна від одної і способом передавання мовлення: усна форма пов'язана з вимовою звуків та їх сприйняттям; писемна - з графічним відображенням мовлення і подальшим його прочитанням.
Усна та писемна форми реалізації безпосередньо пов'язані з різними видами мовленнєвої діяльності (слухання - читання, говоріння - письмо) та між собою. Часто виникають ситуації, коли заздалегідь підготовлений письмовий текст треба озвучити, тобто подати як вид усного мовлення. Суттєвої відмінності між обома формами, наприклад, ділового чи наукового тексту немає, однак варто знати деякі шляхи наближення писемного мовлення до усного і користуватися ними в практичній роботі.
Сприйняття світу і його осмислення залежить від інтелектуального розвитку людини. Мовленнєвий її рівень сприймається тільки на тлі суспільного розвитку, з урахуванням того загального психологічного закону, згідно з яким людина найлегше засвоює те, до чого підготовлена вихованням, суспільним становищем, освітою.
Мова є першоосновою духовної культури, носієм її національної самобутності. Тому кожний із нас повинен дбайливо ставитися до мови, прагнути найефективніше використовувати її необмежені виражальні можливості, постійно дбати про піднесення культури усного і писемного мовлення.
Поняття "літературна мова" нерозривно пов'язане з поняттям мовної норми. Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов'язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.
В українській літературній мові виробилися стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку.
Мовна норма
Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Норми літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні.
Українська літературна мова має розвинену систему орфоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвірних, граматичних і стилістичних норм.
Орфоепічні норми - це сукупність правил вимови голосних і приголосних звуків та звукосполучень у потоці мовлення. Дотримання цих норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного тексту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речення в цілому.
Графічні норми – передача звуків на письмі
Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наголошування слів. Йдеться, зазвичай, про виділення складу в слові та слова в реченні чи фразі. В українській літературній мові ця цілком сформована норма є водночас найменш усталеною.
Орфографічні норми - це єдині загальноприйняті правила передачі звукової мови на письмі, а саме: написання слів і їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через дефіс, правила переносу слів із рядка в рядок.
Пунктуаційні норми - це система правил вживання розділових знаків у реченні, тексті (кома, крапка, тире, двокрапка, крапка з комою, три крапки, дужки, лапки, знак оклику, знак питання). За допомогою розділових знаків здійснюють структурне, смислове та інтонаційне членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора.
Лексичні норми регламентують використання слів відповідно до їх лексичного значення, не допускають вживання жаргонних, діалектних і просторічних слів.
Граматичні норми охоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речення. Ці норми вивчаються в морфології та синтаксисі, закріплені в граматиках української мови, довідниках, правописі.
Морфологічні норми. За морфологічними нормами української мови іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини закінчуються на -ові, -еві (-єві), та -у (-ю). Зловживання закінченнями -у (-ю) робить усний чи писемний текст монотонним, відриває його від живого мовлення.