36 . Нут. Технологія вирощування: попередник, обробіток грунту, удобрення , строк та спосіб сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Догляд за посівами і збирання врожаю.

Дата: 2025-06-02; Просмотры: 7

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

1. Поняття про рослинництво: рослинництво як наука, основна мета рослинництва як науки, завдання рослинництва як навчальної дисципліни. Світові ресурси рослинництва: земельний фонд. Рослинництво — галузь науки, що займається вивченням особливостей реакції нових сортів, гібридів культурних і дикорослих видів рослин на дію біотичних, абіотичних та антропогенних факторів середовища; розробляє сортові технології вирощування стабільно високих урожаїв якісної продукції на засадах інтенсифікації, енергоощадження й екологічної безпеки. Дослідження та розроблення, спрямовані на розв'язання теоретичних і практичних проблем підвищення продуктивності культурних та дикорослих рослин, якості й екологічної чистоти продукції. Земельний фонд у цілому по всіх країнах світу стано­вить 13 млрд 435 млн га, в тому числі 36,2 %, або 4 млрд 868 млн га, займають сільськогосподарські угіддя, з них ріллі 1 млрд 346 млн га, або 27,6 %. Під природними кормовими угіддями — луками та пасо­вищами — 3 млрд 424 млн га, або 70,3 %, багаторічними насаджен­нями — 98 млн га, або 2,0 % площі. Найбільші площі сільськогосподарських угідь у Китаї — 496 млн га, Австралії — 496, США — 427, Бразилії — 245,8, Росії — 210, Казах­стані — 221,8, Індії — 181, Аргентині — 169,2, Монголії — 126, Мек­сиці — 99,2, Канаді — 73,4 млн га. Україна — велика країна світу і входить до числа 12 країн, що мають найбільше землекористуван­ня. Площа її сільськогосподарських угідь становить 42 млн га, в то­му числі близько 34 млн га орних земель.

2. Яра пшениця. Господарське значення. Історія та поширення . В СНД яра пшениця є головною зерно­вою культурою, площа посівів якої в окремі роки сягає 28 млн га (1990 р.). Причому її посівні площі особливо різко зросли (більш ніж на 15 млн га) за рахунок освоєння в 1954 — 1958 рр. цілинних і пе­релогових земель. Це сприяло значному збільшенню валових зборів найбільш цінного продовольчого зерна. Особливо важливе продовольче значення мають сорти сильної м'якої пшениці, зерно якої містить понад 14 % білка і використову­ється у хлібопекарській промисловості для виробництва високоякіс­ного хліба та хлібобулочних виробів, і твердої, зерно якої із вмістом білка 16 % і більше використовується для виробництва найвищої якості макаронів, вермішелі, манної крупи. Зерно ярої пшениці використовують також у комбікормовій про­мисловості, висівки — як концентрований корм, а солому й поло­ву — як грубі корми. Найбільші площі посівів ярої пшениці (до 90 % в СНД) в Росії (на Поволжі, в степових і лісостепових районах Уралу, Сибіру) та Ка­захстані. В Україні яру пшеницю в 1995 — 1996 рр. висівали на площі 160 — 185 тис. га. Таке незначне поширення її в Україні по­яснюється тим, що вона значно поступається за врожайністю зерна озимій пшениці. Наприклад, у середньому за 1990 — 1993 рр. уро­жайність пшениці сягала 34,9 ц/га, ярої — лише 26,3 ц/га. Проте в останні роки у виробництво надходять нові сорти ярої пшениці, які в умовах України можуть забезпечувати урожайність зерна до 40 ц/га і більше.

3. Зернові бобові культури. Загальна характеристика. До групи зернових бобових культур відносяться горох, сочевиця, квасоля, чина, соя, нут, кормові боби, люпин, маш, арахіс, вігна. Всі вони належать до родини бобових (ЕаЬасеае). Серед сільськогосподарських культур зернобобові відзна­чаються найвищим вмістом білка. За вмістом білка в зерні і калорійністю зернобобові культури переважають м'ясо, ри­бу та інші продукти харчування. Білків в зерні міститься від 16% до 60%. Крім білків, у зерні більшості зернових бобових культур міститься близько 50 % вуглеводів; від 1 до 7 — 14 % жиру (у сої — до 26 %), 2 — 7 % зольних речовин, значна кількість вітамінів А, В1, В2, С та ін. Зернові бобові завдяки цінному хімічному складу зерна мають велике промислово-сировинне значення. Із зерна їх виробляють крупи, борошно, різні кондитерські вироби, харчові й кормові кон­центрати. У зерні зернобобових культур міститься 174 -276 г перетравного протеїну на одну кормову одиницю, в зеленій масі 160 - 205 г. Тому вони мають важливе значення у збалансу­ванні кормових раціонів за білком відповідно до зоотехнічних норм. На корм худобі використовують подрібнене або розмелене зерно в чистому вигляді, а також у складі комбікормів, сіно, сінаж, зелену масу, соєві шроти, макуху, а також солому й полову зернобобових культур. Зерно зернобобових культур, зокрема чини, сої, використовують також для технічних потреб — виробництва клею (казеїну), пласт­мас, лаків та інших матеріалів. Зернобобові відіграють важливу роль у поліпшенні родючості ґрунтів, особливо бідних дерново-підзолистих, піщаних і супіщаних ґрунтів Полісся України. Вони характеризуються виключно цінною здатністю зв'язувати вільний азот повітря за допомогою бульбочко­вих бактерій і збагачують ґрунт на азотні сполуки. Дослідженнями встановлено, що на 1 га площі після вирощування зернобобових рос­лин залишається до 50 - 100 кг/га азоту і значна кількість органіч­них речовин. Зернобобові рослини здатні також поліпшувати структуру ґрун­ту, збагачувати орний шар на фосфор, калій, кальцій, поліпшувати його хімічні властивості. Завдяки цьому вони є одним з найкращих попередників у сівозміні для зернових і технічних культур.

4. Класифікація польових культур. Культури, що розглядаються в курсі рослинництва, поділяють на групи переважно за виробничим принципом: зернові, технічні, кор­мові і баштанні. Кожна з цих великих груп культур включас під­групи. До групи зернових входять культури, які вирощують на продово­льче і фуражне зерно. Це типові хліба — пшениця, жито, ячмінь, овес, тритикале (гібрид пшениці і жита); просовидні хліба — куку­рудза, просо, сорго, рис, могар, чумиза; зернові бобові — горох, соя, квасоля, чина, сочевиця, боби, нут, люпин, лобія; з інших родин — гречка. До групи технічних культур належать олійні, ефіроолійні, пря­дивні, цукроносні, крохмаленосні, лікарські та наркотичні рослини. Кормові культури — кормові однорічні та багаторічні злакові та бобові трави, трав'янисті культури інших родин (хрестоцвітих, айс­трових тощо), коренеплоди кормові, бульбоплоди. Група баштанних включає баштанні культури продовольчого, кормового, а також технічного призначення — кавуни, дині, гарбузи, кабачки та ін. Крім виробничого, існує поділ культур за способом або характе­ром використання головного продукту врожаю. За цією ознакою ви­діляють 6 груп польових культур: зернові; коренебульбоплоди, сюди належить і стеблоплідна рослина — кормова капуста, баштанні, всі кормові культури; олійні та ефіроолійні; прядивні; тютюн і махорка. По всіх культурах, віднесених до вказаних класифікаційних груп, у курсі рослинництва зазначають ботанічні, еколого-біологічні і гос­подарські ознаки, вид і якість продукції, особливості вирощування, оцінку їх господарського значення, технологію і механізацію виро­щування, способи збирання врожаю, якісні його показники та ін.

5. Яра пшениця. Морфологічні та екологічні особливості. В культурі поширені та­кі різновиди м'якої пшениці: лютесценс (var. Lutescens Al.) — має білий безостий колос, неопушені луски, червоне зерно; мільтурум (var. Milturum Al.) — червоний безостий колос, неопушені луски, чер­воне зерно; еритроспермум (var. Erythrospermum Körn) — білий остистий колос, неопушені луски, червоне зерно. Серед ярих твер­дих пшениць найбільш поширені три різновиди в культурі: гордеі-форме (var. hordeiforme Host) — червоний остистий колос, неопуше­ні луски, біле зерно; мелянопус (var. melanopus Al.) — білий остис­тий колос, чорні ості, опушені луски, біле зерно; апулікум (var. apulicum Körn) — аналогічний різновиду гордеіформе, мас черво­ний остистий колос, але ості чорні, а луски опушені, біле зерно. Серед ярих зернових культур яра пшениця с однією з найбільш холодостійких рослин. Насіння її починає проростати при темпера­турі 1 — 2 °С, а сходи холодостійких сортів можуть витримувати за­морозки навіть до мінус 8 — 10 °С. Причому більш стійкі проти вес­няних заморозків сорти м'якої пшениці. Фаза кущення краще від­бувається при температурі 10 — 12 °С, за якої інтенсивно формується вузлова коренева система, а подальший ріст і розвиток рослин — при 18 — 23 °С. Високі температури витримує погано. Яра пшениця вибаглива до вологи. У недостатньо вологому ґрун­ті погано розвивається її коренева система і рослини майже не ку­щаться. Насіння м'якої пшениці нормально проростає при погли­нанні 50 — 60 % води від власної маси, твердої — на 5 — 7 % більше. Це потрібно враховувати при підготовці ґрунту до сівби та встанов­ленні глибини загортання насіння.

Тверда пшениця більш стійка проти ґрунтової посухи у другу по­ловину вегетації, що пояснюється більшою поглинальною здатністю її кореневої системи. Вона також краще витримує повітряну посуху, особливо в період формування і наливання зерна. Критичними щодо поглинання вологи рослинами є фази кущен­ня і трубкування. Транспіраційний коефіцієнт м'якої ярої пшениці 415, твердої — 406.

Яра пшениця є вибагливою до ґрунтів. Найкращими для неї є родючі й чисті від бур'янів чорноземи та каштанові ґрунти із слабкокислою та нейтральною реакцією ґрунтового розчину (рН 6 — 7,5). Трива­лість вегетаційного періоду в сортів м'якої пшениці 85 — 105, твердої 110 — 120 днів.

6. Зернові бобові культури. Ботанічна характеристика. Зернобобові культури належать до родини бобових (ЕаЬаееае). Коренева система у них стрижнева. Го­ловний корінь, який розгалужується на велику кількість бічних ко­рінців, проникає у ґрунт на глибину до 2 - 3 м і більше. Стебло в деяких зернобобових рослин досить нестійке проти ви­лягання (горох, чина тощо), а в інших, навпаки, міцне, прямостояче і не вилягає (боби, нут, люпин та ін.). Є зернобобові рослини (окремі види квасолі), які мають витке стебло. Висота стебла у різних зерно­бобових рослин може коливатись від 15 — 25 см (сочевиця) до 2,5 — 3 м і більше (квасоля багатоквіткова). Листки у зернобобових рослин складні: у гороху, вики, сочевиці, бобів, чини, нуту, арахісу парно- або непарнопірчасті; у квасолі, сої — трійчасті; у люпинів — пальчасті. Квітки зернобобових рослин неправильної форми, п'ятирозділь­ні, мають чашечку і віночок. Пелюстки віночка різні за розміром і формою. Одна з пелюсток, що є непарною і мас найбільший розмір, називається вітрилом; дві інші, які вільно розміщуються по боках віночка, називаються весельцями, четверта і п'ята пелюстки, роз­міщені внизу віночка, утворюють так званий човник. Забарвлення віночка — від білого до червоного й фіолетового. У кожній квітці є 10 тичинок і стиснена з боків маточка. Квітки утворюють суцвіття (китицю) або розміщуються по одній чи по дві у піхві листка. Плід зернобобових рослин — біб, різний за розміром (від 0,5 до 25 см і більше) та формою (прямий, зігнутий, пухирчастий тощо). Боби різних рослин містять від однієї до 10 — 12 насінин (зерен). Насіння зернобобових рослин також дуже різноманітне за розмі­ром, формою і забарвленням. Воно вкрите досить міцною шкірястою насінною оболонкою, під якою розміщуються дві сім'ядолі і зародок. Зародок має зародковий корінець і брунечку.

7. Стан і перспективи розвитку рослинництва в Україні. Дослідна справа: методи досліджень. На рослинництво і кормовиробництво припадає близько 93 % орних земель в Україні, з них до 30 % відве­дено під кормові культури. У рослинництві 40 — 50 % становить по­бічна продукція — солома хлібів, стебла кукурудзи й сорго, жом, патока та інші, які через проміжну галузь — кормовиробництво ви­користовуються у тваринництві В Україні вирощують три основні групи сільськогосподарських культур — зернові, технічні та кормові. Деякі площі займають ефіро­олійні та лікарські культури. Серед зернових і зернобобових голов­ними є пшениця, ячмінь, кукурудза, овес, жито, просо, гречка, го­рох, менші або незначні площі займають сорго, соя, чина, нут, ква­соля, сочевиця та деякі ін. З технічних культур сіють цукрові буря­ки і соняшник, льон, коноплі, ріпак, тютюн і махорку. Найбільша за кількістю рослин є група кормових культур. Це ба­гаторічні й однорічні трави, кукурудза, сорго, хрестоцвіті, корене- та бульбоплоди, баштанні й деякі ін. Ці основні групи польових куль­тур вирощують в усіх зонах, проте співвідношення площ їх посіву неоднакове. Значні площі зрошуваних земель зосереджені переважно в Херсонській, Миколаївській, Одеській, частково в інших областях, а також у Криму. На них вирощують високі врожаї зернових і кормо­вих культур. Загальна площа земель на початок 90-х років в Україні станови­ла 60 356 тис. га, в тому числі сіножаті й пасовища, присадибні ді­лянки і орні землі — 41 973,4 тис. га, з них ріллі — 33 400 тис. га. Україні було досяг­нуто значного зростання врожайності зернових, тех­нічних та кормових куль­тур.Озимої пшениці збирають по 80 — 100, цук­рових буряків — 500 — 600, гороху — 45 — 50, соняшнику — 30 — 40 ц/га. Так, у Золотоніському районі Черкаської області у 1993 р. було отримано по 107 ц/га пшениці сорту Альбатрос Одеський на площі 120 га. З усієї площі посіву озимої пшениці (близько 800 га) зібрано по 84 ц/га, гороху — 40 ц/га. У рослинництві використовують різні методи досліджень: польо­вий, лабораторний, лабораторно-польовий, вегетаційний. Головне значення має польовий метод, вивчення та інтродукція нових пер­спективних культур. Цим методом досліджують і вирішують біль­шість теоретичних і практичних питань біології, екології і техноло­гії вирощування польових культур.

8. Яра пшениця. Технологія вирощування : підготовка грунту, удобрення, строк та способи сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Яру пшеницю, як вибагливу культуру до умов вирощування, в Степу й Лісостепу висівають по зайнятих парах, після парової озимої пшениці, коренеплодів, зернових бобо­вих культур, кукурудзи, цукрових буряків, багаторічних трав, а на Поліссі — після люпину, льону, картоплі, коренеплодів. При розмі­щенні після стерньових попередників відразу після їх збирання по­ле лущать один раз на глибину 6 — 8 см. У разі забур'янення поля коренепаростковими бур'янами його лущать двічі на 6 — 8 см диско­вими лущильниками і на 12 — 14 см лемішними; кореневищними — теж двічі дисковими лущильниками на глибину 10 — 12 см. Після збирання багаторічних трав, кукурудзи поле лущать важкими дис­ковими боронами на глибину 12 — 14 см; цукрових буряків і карто­плі — орють плугами з передплужниками без попереднього лущен­ня на глибину 20 — 22 см, а поля, засмічені багаторічними бур'янами, — на 25 — 27 см, після кукурудзи і багаторічних трав — на 27 — 30 см. На ґрунтах з мілким орним шаром оранку проводять на повну його глибину. На півдні й південному сході України застосовують плоскорізний обробіток. Починають його відразу після збирання попередника, використовуючи голчасті борони БИГ-3, якими обробляють ґрунт на глибину 5 — 6 см. Услід за боронуванням ґрунт розпушують плоско-різом КПП-2,3 на глибину 8 — 10 см, а після масового з'явлення бур'янів — на 10 — 12 см. Основний обробіток проводять плоскорізними глибокорозпушувачами КПГ-250 на глибину 20 — 22 см. Навесні закривають вологу, після чого ґрунт культивують куль­тиватором в агрегаті з боронами на глибину 6 — 7 см. Яра пшениця вибаглива до ґрунтового живлення, тому застосу­вання добрив є надійним заходом підвищення її врожайності. В умо­вах України при внесенні повного добрива в нормі по 45 — 60 кг/га азоту, фосфору і калію врожайність зерна підвищується на 4 — 8 ц/га. Враховуючи підвищені вимоги ярої пшениці до фосфору на поча­тку вегетації, під час її сівби вносять у рядки гранульований супер­фосфат у дозі 10 — 15 кг/га поживної речовини, а при відсутності ос­новного удобрення — нітрофоску з розрахунку 10 кг/га азоту. Насіння перед сівбою інкрустують і гранозаном (1,5 — 2 кг/т), бактан-універсалом (2 кг/т), вітаваксом (3 — 3,5 кг/т) або фундазолом (2 — 3 кг/т). Сіють пшеницю у перші дні весняних польових робіт — при на­станні фізичної стиглості ґрунту здебільшого звичайним рядковим способом. Норма висіву в районах Степу 4 — 4,5 млн схожих насінин на 1 га, у Лісостепу 4,5 — 5, на Поліссі 5 — 6 млн. У Степу насіння загортають на глибину 5 — 6 см, а в суху погоду 7 — 8 см, в Лісостепу і на Поліссі 4 — 5 см.

9. Зернові бобові культури. Біологічна і економічна характеристика. Поширення. Зернобобові по-різному реагують на умови зовнішнього середовища. Найменш вибагливі до тепла горох, сочевиця і кормові (кінські) боби. Вони проростають, коли температура в посівному шарі ґрунту досягає лише 2 — 3 °С. Сходи їх досить добре витримують заморозки до мінус 4 °С і навіть до мінус 6 — 7 °С. Малочутливі вони до похолодання також і в період вегета­ції. Проте ці зернобобові рослини вибагливі до вологи (наприклад, транспіраційний коефіцієнт гороху досягає 600, кормових бобів — навіть до 800). Вони погано витримують посуху в період цвітіння, даючи найвищий урожай лише у районах достатнього зволоження з річною кількістю опадів 450 — 600 мм. За низької температури ґрунту (2 — 3 °С) проростає насіння нуту й чини. їх сходи витримують також заморозки до мінус 6 — 7 °С, але, на відміну від гороху, сочевиці кормових бобів, вони є досить посухо­стійкими. Найбільш вибагливими до тепла є соя, квасоля їх насіння почи­нає проростати лише при температурі ґрунту не нижче 8 — 10 °С. До весняних заморозків особливо чутливі сходи квасолі, які часто ги­нуть при температурі близько мінус 0,5 — 1 °С. Сходи сої можуть ви­тримувати заморозки до мінус 2,5 °С. Підвищених температур (4 — 6 °С) для проростання насіння по­требують однорічні люпини — жовтий та вузьколистий (синій), про­те їх сходи витримують заморозки до мінус 5 °С. Люпин білий за мінусових температур часто гине. Серед зерно­бобових люпини жовтий і вузьколистий найменш вибагливі до ґрун­тів і дають значний урожай навіть на дуже бідних пісках. Це пояс­нюється тим, що добре розвинена кореневе система люпинів може засвоювати важкорозчинні мінеральні сполуки, які для інших зер­нобобових рослин малодоступні. Виняток становить білий люпин, який потребує родючих ґрунтів. Найбільш вибагливими до родючості ґрунтів є кормові боби. Зернобобові рослини, крім синього, жовтого, багаторічного люпи­нів, дають високий урожай на ґрунтах, багатих на кальцій (вапно), на тобто мають нейтральну реакцію ґрунтового розчину. Кислі ґрунти для них необхідно вапнувати. Деякі бобові, наприклад нут, добре витримують підвищену засоленість ґрунту. Характерною особливістю зернових бобових рослин є тривале їх цвітіння і плодоутворення. За характером розвитку зернові бобові культури поділяють на 3 групи: рослини довгого світлового дня (горох, сочевиця, нут, чина, люпин, боби), короткого (соя, більшість сортів квасолі звичайної, маш) та нейтральні до довжини дня (деякі сорти квасолі звичайної). Багато зернових культур, насамперед соя, квасоля, горох, кормо­ві боби, добре витримують затінення, тому є цінними компонентами у змішаних посівах. У світовому землеробстві зернобобові культури до­сить поширені, їх вирощують на площі понад 100 млн га при вало­вому зборі зерна понад 80 млн т за рік. Найбільшу площу серед зер­нобобових займають соя (більше 50 млн га), квасоля (23 млн га), го­рох (15 млн га), нут (12 млн га). Україні — 1,3 млн га. Сучасний рівень валового виробництва зерна зернобобових куль­тур у країні не задовольняє потреб народного господарстваВ Україні зернові бобові культури вирощують на всій території з переважанням у Лісостепу та на Поліссі холодостійких і вологолюб­них (горох, кормові боби, сочевиця, люпин), у Степу — посухостій­ких (нут, чина, соя), в усіх зонах — квасолі. Найбільш поширений в Україні горох. Він займає понад 1 млн га, соя — приблизно 70 тис. га, квасоля — 15 тис. га, кормові боби — близько 10 тис. га.

10. Екологічні особливості польових культур: відношення рослин до вологи, світла, температури, родючості та аерації ґрунтів. Відношення рослин до вологи. За цим показником рослини поді­ляють на мезофіти, ксерофіти, гігрофіти, сукуленти і склерофіти. Гігрофіти (гідрофіти) — це рослини вологих місцевостей, боліт, за­плав. Рослини сукуленти мають соковите листя (типу агав), склеро­фіти— це рослини степів, пустель, які мають тонке волокнисте лис­тя. Більшість польових культур належать до мезофітів, які добре ро­стуть в умовах задовільного, достатнього, але не надмірного зволо­ження. Мезофіти поширені переважно у середніх широ­тах — в Степу, Лісостепу, до лісової зони включно, а також на за­плавах, лиманах у всіх зонах. Ксерофітні польові культури — це посухостійкі рослини, які рос­туть за умов недостатнього зволоження і при високій температурі. Розрізняють також проміжні види культур, або мезоксерофіти. Ц ст пові котипи — люц рна голуба, люц рна жовта, спарц т посівний, просо, чумиза, цукрове та віничне сорго. Виділяють також групу мезогігрофітів — рослин, які ростуть за умов доброго або на­віть дещо надмірного зволоження. У мезо­фітів коефіцієнт водоспоживання коливається від 280 — 400 до 600 — 800, ксерофітів 220 — 400, гігрофітів 1200 — 1600, склерофітів 160 — 240. Відношення рослин до світла. Більшість польових культур є до­сить чутливими до умов освітлення, особливо у фазах сходів, почат­ку вегетації, утворення генеративних органів Велике значення має не лише інтенсивність, а й тривалість освіт­лення. За цією ознакою розрізняють рослини короткого і довгого дня. До рослин короткого дня належать соя, чина, кукурудза, гарбу­зи, кавуни, люцерна, еспарцет, сорго, суданська трава, могар, твер­да пшениця. Добре ростуть і розвиваються в умовах довгого дня і менш інтенсивного освітлення горох, люпин, конюшина, овес, ріпак, кормова капуста, ячмінь, жито, бруква, турнепс, кормові буряки, картопля, грястиця збірна, тимофіївка, конюшина одноукісна і біла та ін. За відношенням до затінення рослини поділяються на відносно стійкі (конюшина лучна, люпин, овес, боби, грястиця збірна та ін.) і такі, що погано реагують на затінення (люцерна посівна і жовта, стоколос безостий, буркун білий, вика озима, або мохната, еспарцет, кормові і цукрові буряки, морква). Вплив температури повітря і ґрунту на ріст рослин. Температурні умови вегетації — один з основних факторів життя рослин. Температурні умови на полі значною мірою визначають відносну вологість приземного шару повітря. Зниження температури повітря увечері та вночі посилює конден­сацію вологи в ньому, сприяє засвоєнню водяної пари ґрунтом, ви­паданню роси. Температура ґрунту впливає на діяльність у ньому мікроорганіз­мів, якими він густо населений (80 — 100 млн і більше в 1 см³ ґрун­ту). На температуру ґрунту в орному і підорному шарах впливають спосіб сівби і удобрення. Добрива і широкорядний спосіб сівби сприяють деякому підвищенню температури ґрунту в орному і підорному шарах ґрунту. Температура повітря і ґрунту разом з сонячним освітленням по­зитивно впливає на фотосинтез. Оптимальною для вегетації кукурудзи, сої, суданської трави, люцерни, еспарцету є температура 26 — 28 °С; для жита, пшениці, гороху, бобів, вики, цук­рових і кормових буряків 22 — 24 °С; для картоплі, вівса, злакових і бобових багаторічних трав (вівсяниці лучної і тростинної, грястиці збірної, конюшини лучної, білої, ріпаку, редьки олійної, капусти кормової, гірчиці білої) 18 — 20 і навіть 14 — 16 °С. Відношення рослин до родючості ґрунту. За відношенням до родючості ґрунтів польові культури поділяють на рослини родючих, середніх і бідних ґрунтів — відповідно еутотрофи, мезотрофи й оліготрофи. До еутотрофів належать культури, які добре ростуть лише на родючих ґрун­тах (пшениця, гарбузи, кавуни, просо, суданська трава, люцерна, цукрові буряки, кукурудза, сорго та ін.). Мезотрофні культури (конюшина, еспарцет, тимофіївка лучна, вівсяниця лучна, буркун білий, горох, боби та ін.) задовільно і добре ростуть на ґрунтах із середньою родючістю, але відчутно реагують на внесення добрив. До оліготрофних рослин, які задовільно або добре ростуть на бід­них піщаних, супіщаних і опідзолених ґрунтах, належать переваж­но бобові — вика озима (мохната), вика паннонська, серадела, лю­пин, буркун, лядвенець рогатий та ін. Однією з важливих екологічних особливостей культур є реакція на кислотність і лужність ґрунту. Більшість польових культур добре ростуть переважно на слабкокислих, нейтральних і слабколужних ґрунтах. Відношення рослин до аерації ґрунтів. Усі польові культури доб­ре ростуть на провітрюваних ґрунтах. Оптимальним вважається по­вітряний режим ґрунту, за якого близько 20 — 25 % ґрунтових про­міжків займає повітря. Культури сівозміни по-різному реагують на показники об'ємної маси ґрунту: витримують значне його ущільнення (соняшник, куку­рудза, сорго, суданська трава), ростуть при деякому збільшенні щільності (цукровий і кормовий буряк, озимий і ярий ріпак, жито, пшениця, горох), потребують добре аерованих ґрунтів (картопля, топінамбур, люцерна). Однак усі культури позитивно реагують на поліпшення пухкості й аерації ґрунту. Велике значення має вміст у ґрунті вуглекислоти (СО2), від якої значною мірою залежить фотосинтез рослин.

11. Яра пшениця. Догляд за посівами. Збирання врожаю. Догляд за посівами пшениці полягає у руйнуванні ґрунтової кір­ки, яка може утворюватися після дощів на важких ґрунтах, котку­ванні поля після сівби в суху весну та знищенні бур' янів. Бур' яни знищують також за допомогою гербіцидів, обприскуючи посіви від фази кущення до трубкування амінною сіллю 2,4 Д (1,5 — 2,5 кг/га) або 2М-4Х (1,3 — 2 кг/га), діаленом (1,7 — 2 кг/га) або лонтрелом (0,3 — 0,6 кг/га діючої речовини). Якщо під пшеницю посіяна конюши­на, використовують гербіцид 4М-4ХМ (2,5 — 3,8 кг/га), а коли люцерна, то 2,4ДМ (2 — 3,8 кг/га), СІС-67Б (2 — 3 кг/га), базагран (2 — 4 кг/га), об­робляючи ними посіви при утворенні травами першого трійчастого листка. Урожай збирають при восковій стиглості зерна, застосовуючи та­ку саму технологію, як і при збиранні озимої пшениці.

12. Горох. Господарське значення. Походження та поширення. Серед зернових бобових культур, які ви­рощують в СНД, горох займає найбільші посівні площі — до 5 млн га, що становить близько 30 % світової площі. Таке велике поширення гороху пояснюється його високою середньою врожайністю та цінни­ми продовольчими й кормовими якостями. Зерно гороху містить від 16 до 36 % білка, до 54 % вуглеводів, 1,6 % жиру, понад 3 % зольних речовин. Білок гороху є повноцінним за амінокислотним складом і засвоюється в 1,5 раза краще, ніж бі­лок пшениці. В ньому міститься 4,66 % лізину, 11,4 % аргініну, 1,17 % триптофану (від сумарної кількості білка), тоді як у складі білка пшениці — тільки 2,32 % лізину та 3,56 % аргініну. Горох добре розварюється і широко вживається в їжу у вигляді різноманітних продуктів харчування, які відзначаються приємним смаком і високою поживністю. Зелене недозріле насіння гороху («зелений горошок»), а також недозрілі плоди овочевих сортів мають промислово-сировинне зна­чення. Його, зокрема, широко використовують у консервній промис­ловості. Насіння зеленого гороху містить значну кількість вітамінів А, В1, В2, С, мінеральних речовин і є цінним дієтичним продуктом харчування. Борошно із зерна гороху використовують як важливий концент­рований корм, в 1 кг якого міститься 1,17 корм. од. і 180 — 240 г пе­ретравного протеїну. Тваринам згодовують зелену масу, сіно, а також солому гороху, кормова поживність яких, завдяки підвищеному вмісту білка, знач­но вища, ніж злакових культур. Походження та поширення. Горох — давня землеробська куль­тура. Народам середземноморських країн (Іспанія, Італія, Австрія, Югославія) він був відомий за 5 тис. років до н. е. Одночасно з наро­дами Європи дрібнонасінний горох вперше ввели в культуру земле­роби країн Центральної, Передньої і Південно-Східної Азії (Іран, Закавказзя, Туркменія). У країнах Нового світу історія гороху пов'язана з іменем Х. Колумба, який висіяв його на о. Ізабелла у 1493 р. В Україні горох з'явився приблизно за 500 років до н. е., про що свідчать розкопки, проведені поблизу Харкова.Тепер горох вирощують практично усі європейські країни, США, Канада, КНР та ін. Загальна світова посівна площа його становить близько 15 млн га, в тому числі в СНД — понад 5 млн га. В СНД горох вирощують у Росії (Центральночорноземній і Нечор­ноземній зонах), Україні, Білорусі, Татарстані, Мордовії, Чувашії, Башкортостані. В Україні горох займає площу до 1,3 млн га (1995 р.). Вирощують його в усіх зонах, найбільше — в Лісостепу (55 % від загальної пло­щі), Степу (25 %), решту — на Поліссі. Середня врожайність гороху в Україні сягає 24 ц/га (1993 р.), у кращих господарствах 40 — 45 ц/га і більше. Одержання таких уро­жаїв — свідчення великих можливостей господарств країни в даль­шому зростанні середньої врожайності цієї культури.

13. Біологічні фактори і їх роль у сучасному рослинництві. Біологічні фактори і їх роль у сучасному рослинництві. Деякі біоекологічні фактори і їх роль у сучасному рослинецві. Крім біологічних та екологічних особливостей польових культур, слід враховувати також інші агроекологічні фактори підвищення їх продуктивності, поліпшення санітарного стану полів, вирощування екологічно чистої продукції рослинництва. Серед них — ґрунти, сіво­зміна, види і сорти, їх стійкість проти ураження шкідниками та хво­робами, механічного догляду, зимостійкість, морозостійкість та ін. Біоекологічні фактори грунту. Ґрунт — біологічне середовище, при ефективному використанні якого можна без зайвих витрат збільшити виробництво і поліпшити якість зерна, кормів, технічної сировини. Крім органічних решток рослин і тварин, у ґрунті є багато дріб­них (мікро-), середніх (мезо-) і більших (макро-) організмів, які знач­ною мірою впливають на життєдіяльність рослин. Розрізняють такі групи ґрунтових організмів: мікробіота — бактерії, гриби, ґрун­тові водорості і найпростіші організми; мезобіота — нематоди, дрібні личинки комах, кліщі, ногохвістки, інші дрібні організми; макробіота — коріння вегетуючих рослин, великі комахи, дощові черви. Найбільше значення для вегетуючих рослин має мікробіота. Біологічну активність ґрунту підтримують глибоким розпушуванням, заорюванням органічних решток, внесенням міне­ральних добрив, зрошенням, дотримуванням правильного чергу­вання культур у сівозміні та їх вирощування у змішаних, сумісних або ущільнених посівах. Екологічно доцільне рослинництво, як бачимо, має досить вели­кий мікробіологічний арсенал, використання якого допоможе наба­гато скоротити кількість застосовуваних дорогих і екологічно не­сприятливих азотних та фосфорних мінеральних добрив. Сівозміна та інші біологічні фактори. Сівозміна — могутній біологічний і агроекологічний фактор рос­линництва. Чергування різних культур в часі й просторі забезпечує більш сприятливі умови для загального росту і розвитку рослин, підвищення врожайності та якості врожаю без додаткових витрат на добрива, зрошення, обробіток посівів. Так, бобові в сівозміні поси­люють ріст інших рослин, збільшуючи вміст азоту в ґрунті, а також фосфору, калію і кальцію. Злакові трави після бобових попередни­ків або в суміші з бобовими травами запобігають ґрунтовтомі, нако­пиченню у ґрунті різних токсинів за рахунок кореневих виділень бобових. При вирощуванні в сівозміні рослин-фітомеліорантів (бур­куну, люцерни синьої і жовтої) на солонцюватих, осолоділих, солон­чакуватих і маловодопроникних ґрунтах поліпшуються реакція ґрунтового розчину, біологічна активність і водопроникність цих ґрунтів. Підбір видів і сортів польових культур. Необхідно вирощувати види і сорти культур з такими екологічними особливостями, як стійкість проти вилягання, придатність для застосування механіч­ного догляду, зимо- і морозостійкість. Суміші видів, сортів, гібридів. Мета поєднання в посіві різних за морфологічними, екологічними та біологічними властивостями ви­дів, сортів, гібридів може бути різною. Відношення культур до механічного догляду. У рослинництві такий догляд має велике значення, оскільки од­нією з альтернатив застосування хімічних препаратів на посівах є механічний догляд — до- і післясходове боронування та міжрядні обробітки. Можливість застосування досходового обробітку залежить від глибини загортання насіння, яка, в свою чергу, залежить від його розмірів. Чим крупніше насіння, тим більша глибина його за­гортання і, отже, вища ефективність прийомів його догляду. Захист рослин від шкідників, хвороб і бурянів. Трав'янисті фітоценози лук і пасовищ не потребують втручання в плані боротьби з шкідниками, хворобами та бур'янами. Отже, для ефективного захисту рослин у сівозміні важливо попе­редньо добре вивчити (прогнозувати) видовий склад ентомофагів, фітофагів, бактерій, грибів, насіння бур'янів за допомогою кваліфі­кованих спеціалістів — фітопатологів, ентомологів, мікробіологів, ботаніків. Це дасть змогу намітити реальні заходи захисту рослин, поліпшити навколишнє природне середовище, знизити до мінімуму застосування хімічних засобів боротьби з шкідниками, хворобами, бур'янами.

14. Ярий ячмінь. Технологія вирощування: підготовка ґрунту, удобрення, строк та спосіб сівби, глибина загортання насіння, норма висіву.Кращім попередником є — просапні культури (картопля, коренеплоди, під які вносять органічні та мінеральні добрива), а міжрядний обробі­ток сприяє очищенню поля від бур' янів та нагромадженню в ґрунті легкозасвоюваних поживних речовин. У степових і лісостепових районах ярий ячмінь висівають зазви­чай після кукурудзи, озимої пшениці, а в районах бурякосіяння — після цукрових буряків. Є добрим попередником для ярих культур, а також цінною покривною культурою для багаторічних трав. Обробіток ґрунту. При розміщенні ярого ячменю після зернових та зернобо­бових культур система зяблевого обробітку ґрунту включає лущення стерні та оранку на зяб. Якщо поле засмічене однорічними бур' янами, частіше обмежуються одним лущенням дисковими лущильниками (ЛД-10, ЛДГ-15) на глибину 6 — 8 см. При сильній забур'яненості через 3 — 4 тижні після першого проводять друге лущення на 10 — 12 см лущильниками ЛДГ-20 або ЛДГ-10А. Після збирання куку­рудзи поле лущать важкими дисковими боронами (БДТ-7А, БДТ-10) на глибину 12 — 14 см. Зяблеву оранку плугами з передплужниками після стерньових попередників проводять на глибину 20 — 22 см, а на полях, засміче­них осотом, 25 — 27 см, гірчаком — до 30 см. У районах Степу України оранку на зяб найкраще проводити наприкінці верес­ня; У районах недостатнього зволоження з можливою вітровою ерозі­єю застосовують безвідвальний обробіток, особливо при розміщенні посівів ячменю після стерньових попередників, кукурудзи. Почина­ють такий обробіток голчастою бороною БИГ-3 (а при сильному пе­ресиханні ґрунту замість БИГ-3 застосовують дискове лущення), після чого площу обробляють культиватором КПЕ-3,8А на глибину 12 — 14 см. Восени такі поля обробляють плоскорізами-глибокороз-пушувачами (КПГ-250, ПГ-3-5, ОПТ-3-5) на глибину 16 — 12 см. Весняний обробіток ґрунту під ячмінь на пухких ґрунтах склада­ється з раннього дворазового боронування середніми або важкими боронами, на важких — з боронування (закриття вологи) і культи­вації з одночасним боронуванням на глибину загортання насіння (6 — 8 см). Удобрення. Засвоєння кореневою системою ячменю поживних речовин ґрунту невисоке, тому він дуже добре реагує на внесення добрив. При удобренні посівів ячменю необхідно враховувати його потре­би в поживних речовинах на різних ґрунтах. Так, на підзолистих і сірих лісових ґрунтах, деградованих та опідзолених чорноземах, сі­роземах і каштанових ґрунтах він особливо добре реагує на азотні й фосфорні добрива. Калій найбільш ефективний на піщаних і осу­шених торфових ґрунтах, фосфор — на глибоких чорноземах. Органічні добрива вносять під попередники. Висока врожайність ячменю забезпечується при використанні мінеральних добрив з урахуванням післядії органічних у таких приблизно нормах і поєднаннях: при основному внесенні на чорноземах центрального і північного Степу N45Р30К30 —, каштанових і солон­цюватих ґрунтах південного Степу — N45Р45. Фосфорні та калійні добрива вносять під основний обробіток ґрун­ту, азотні — краще локально одночасно з передпосівною культивацією культиваторами-рослинопідживлювачами на глибину 10 — 12 см. Мінеральні добрива вносять також у рядки під час сівби ячменю: у Степу й Лісостепу — гранульований суперфосфат з розрахунку 10 — 15 кг/га фосфору. З мікродобрив вносять ті, що містять мідь, бор, марганець. На чорноземах ефек­тивні марганцеві шлами, які вносять по 2 — 3 ц/га під зяблеву оран­ку, та марганізований гранульований суперфосфат — у рядки під час сівби ячменю в дозі близько 50 кг/га. Кислі ґрунту обов'язково вап­нують. У вологі роки в період кущення проводять азотне підживлення з розрахунку 20 — 30 кг/га азоту. Сівба. Перед сівбою насіння гранозаном (1,5 — 2 кг/т), вітаваксом (3 — 3,5 кг/т), фундазолом (2 — 3 кг/т) із застосуванням плівкоутворювачів ПВС (0,5 кг/т). Сіяти ячмінь необхідно в ранні строки. Основний спосіб сівби — звичайний рядковий з міжряддями 15 см. Норма висіву ячменю центральних і північних районах Степу 4 — 4,5, у південних і південно-східних степових районах 3,5 — 4 млн зерен на 1 га. Вагова норма висіву становить відповідно від 180 — 220 до 140 — 160 кг/га.

15. Горох. Технологія вирощування: попередники, обробіток грунту, удобрення. Попередники. Горох у сівозміні висівають після удобрених озимих культур, кукурудзи на зерно або силос, картоплі, льону-довгунця, у районах достатнього зволоження — після цукрових буряків Обробіток ґрунту. На посівах гороху, розміщених після стерньо­вих попередників (озимої пшениці), при наявності однорічних бур'янів проводять одне дискування (ЛДГ-15) на глибину 6 - 8 см і звичайну зяблеву оранку плугами ПЛН-5-35 або ПЛП-6-35 на гли­бину 20 - 22 см. Якщо поле забур' янене кореневищними бур' янами, його дискують двічі дискови­ми лущильниками або боронами (ЛДГ-10А, ЛДГ-15А, БДТ-7) на глибину 10 - 12 см; на площах з коренепаростковими бур' янами — перший раз дискують на глибину 6 - 8 см, другий — через 10 - 15 днів лемішними лущильниками (ППЛ-10-25) на глибину 12 - 14 см. Зяблеву оранку проводять на глибину 20 - 22 см. При вирощуванні гороху після кукурудзи площу після збирання останньої двічі дискують у поперечних напрямках важкими диско­вими боронами (БДТ-3, БДТ-7) на глибину 10 - 12 см і орють на зяб на глибину 25 - 27 см. У районах вітрової ерозії поле після стерньових попередників об­робляють плоскорізами КПГ-2-250, КПГ-250.Головна мета його — максимально зберег­ти вологу в ґрунті і створити дрібногрудочкувату структуру посівно­го шару для якісної сівби гороху. Такий обробіток починають відра­зу після настання фізичної стиглості ґрунту з розпушування важ­кими або середніми боронами (БЗТС-1,0) у комплексі з шлейфами, яке проводять під кутом до оранки. Через день-два, а на півдні в один день починають передпосівний обробіток паровими культива­торами (КПС-4) в агрегаті із середніми боронами на глибину 6 - 8 см. Удобрення. Оскільки горох є азотфіксуючою рослиною і азотом значною мірою забезпечу­ється завдяки симбіозу з бульбочковими бактеріями, його посіви удобрюють переважно фосфорними та калійними добривами, які сприяють кращому розвитку кореневої системи, підвищують актив­ність бульбочкових бактерій. Фосфорні і калійні добрива вносять, як правило, врозкид ма­шинами РУМ-5, РУМ-8, ІРМГ-4 — під основний обробіток ґрунту, азотні — під передпосівну культивацію. Фосфорні добрива дозою 10 — 15 кг вносять також у рядки під час сівби гороху. Середні нор­ми добрив — 45 —60 кг/га фосфору, калію і азоту. Для стимуляції життєдіяльності бульбочкових бактерій вносять мікродобрива — в рядки 50 — 70 кг/га гранульованого молібденізованого суперфос­фату. Кислі ґрунти при вирощуванні гороху треба обов'язково вапнува­ти, вносячи 6 — 7 т/га дефекату, солонцюваті — гіпсувати (3 — 5 т/га гіпсу). Органічні добрива безпосередньо під горох не вносять, бо вони викликають надмірний ріст вегетативної маси.

16. Основні закони землеробства і рослинництва. Природна та ефектина родючість ґрунту.Урожайність польових культур визначається певними законами, які враховують взаємодію факторів та умов вегетації рослин — вод­ний, поживний, світловий, тепловий, повітряний режими. До умов вегетації належать також реакція ґрунтового розчину, вміст у ґрунті гумусу, структура, щільність, пористість, аерація ґрунту, склад при­земного шару повітря, вміст у ньому вуглекислоти, відносна воло­гість повітря, експозиція поля, забур'яненість тощо. Агроекологічна взаємодія факторів вегетації рослин у вигляді певних законів була сформульована давно, але вперше узагальнив і систематизував закони землеробства В. Р. Вільямс. Він виділив шість основних законів землеробства. Закон незамінності факторів полягає в тому, що жоден фактор росту і розвитку рослин не може бути замінений іншим. За законом мінімуму, або обмежувального фактора (вперше був сформульований Ю. Лібіхом), врожай визна­чається фактором, який перебуває в мінімумі. Згідно із законом оп­ тимуму і максимуму (вперше сформульований Саксом), найбільший врожай можна мати лише за оптимального рівня кожного фактора. Суть закону сукупної дії (взаємодії) факторів полягає в тому, що мі­німальна дія фактора тим ефективніша, чим більше інших факто­рів перебуває в оптимумі. В. Р. Вільямс уточнив формулювання цього закону, вважаючи, що сукупна дія факторів найсильніше ви­являється за оптимального їх співвідношення. Це дає змогу одержа­ти високий урожай. За законом повернення поживних речовин, від­критим усередині ХІХ ст. Ю. Лібіхом, використані рослиною пожив­ні речовини повинні повертатися в ґрунт. У сучасному рослинництві значення цього закону зростає у зв'язку із збільшенням виносу по­живних речовин з ґрунту. Закон плодозміни сформулював на поча­тку ХІХ ст. М. Г. Павлов. За цим законом, при плодозміні (чергу­ванні культур на полях) агротехнічні прийоми ефективніші, ніж при незмінних посівах. Цей закон є теоретичним обґрунтуванням необхідності впровадження сівозмін. Розрізняють природну й ефективну родючість ґрунту. Природна родючість ґрунту залежить від його природних показників — меха­нічного складу, вмісту гумусу, умов зволоження, вмісту поживних речовин, а ефективна — від цілеспрямованої діяльності людини. Вважається, що при правильному використанні ґрунту його ро­дючість не втрачається, а навпаки, підвищується. Тому закон так званої спадної родючості ґрунту, сформульований ученими у XVIII ст., вже Д. І. Менделєєв визначив як необґрунтований.

17. Ярий ячмінь. Догляд за посівами. Збирання врожаю. Догляд, збирання. При висіванні ячменю в посушливу весну для підвищення польової схожості і дружного проростання насіння про­водять післяпосівне коткування посівів кільчасто-шпоровими кот­ками 3ККШ-6. У районах з достатньою кількістю вологи, особливо на важких запливаючих ґрунтах, де може утворюватись ґрунтова кірка, її руйнують ротаційними мотиками МВН-2,8 або голчастими боронами БИГ-3А. У період вегетації застосовують інтегровану систему захисту посівів від хвороб, шкідників та бур' янів. У разі виявлення на рослинах ознак борошнистої роси, іржі посіви у фазі кущення обприскують з обприску­вачів ОПШ-15-о1, ОМ-320-2, ОВТ-2, ОВТ-1А цинебом (3 — 4 кг/га), байлетоном (о,6 кг/га) або тілтом (о,5 л/га). Водночас обприскують посіви для знищення шкідників: жужелиці — розчином базудану (2,5 кг/га), волатону (2 кг/га); шведської мухи — метафосом (о,4 — о,6 кг/га), фосфамідом (о,8 кг/га); клопа-черепашки — розчином метафосу (о,7 — 1 кг/га) та ін. Гербіцидами знищують бур'яни: двосім'ядольні од­но- і багаторічні — розчинами амінної солі 2,4Д, діалену (1,7 — 2 кг/га) або лонтрелу (о,3 — о,6 кг/га). При підсіванні до ячменю люцерни або конюшини бур'яни знищують обприскуванням посівів при з'яв­ленні на травах першого справжнього трійчастого листка гербіцидами 2,4ДВ (2 — 3 кг/га), СІС-67Б (2 — 3 кг/га) або базаграном (2 — 4 кг/га). Після обмолоту зерно ячменю очищають, доводять його вологість до 14 — 15 % і використовують за призначенням. Збирають ячмінь у фазі воскової стиглості зерна, поєднуючи роз­дільне збирання з прямим комбайнуванням. Забур' янені та полеглі посіви високорослих сортів ячменю збирають роздільним способом, скошуючи їх у валки при вологості зерна 3о — 38 %, а зріджені й чис-посіви низькорослих сортів — прямим комбайнуванням при воло­ті зерна 15 — 18 %.

18. Горох. Технологія вирощування: строк та способи сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Догляд. Збирання врожаю. Щоб запобігти захворюванню гороху, насіння за 3 — 4 тижні до сівби протруюють на машинах ПС-10А, ПСШ-5 та інших, використовуючи такі препа­рати, як фундазол (3 кг/т), тигам (4 — 6 кг/т) або тачигарен, який особливо ефективний проти кореневих гнилей (1 — 2 кг/т в 5 — 10 л води). Протруєне завчасно насіння обробляють безпосередньо перед сів­бою бактеріальним препаратом ризоторфіном. Горох — культура найраніших строків сівби. Сіють горох переважно звичайним рядковим способом зерновими сівалками, наприклад, СЗ-3,6, СЗП-3,6 та ін. Рекомендовані зональні норми висіву становлять: для південних степових районів України 0,9 — 1,0 млн схожих зерен на 1 га. Глибина загортання насіння на важких ґрунтах 4 — 5 см, серед­ніх і легких 6 — 7 см. Догляд. Першим заходом догляду за горохом у посушливу весну є післяпосівне коткування ґрунту, яке сприяє підтягуванню вологи до насіння та кращому контактуванню його з ґрунтом. Цей захід забезпечує також більш якісне збирання гороху жатками. Для кот­кування використовують гладкі котки СКГ-2,2 або 3ГКВ-1,4 в агре­гаті з посівними борінками для створення мульчуючого шару ґрунту або кільчасто-шпорові 3ККШ-6. З появою сходів посіви також боронують (під кутом до сівби) зу­бовими або сітчастими боронами БЗС-1,0, ЗБП-0,6А, БСО-4А та ін­шими. Боронування повторюють, коли на рослинах буде 3 — 4 лист­ки (до утворення вусиків). У посівах гороху одно- і двосім'ядольні бур'яни знищують також гер­біцидами 2М-4ХМ (2,5 — 3,8 кг/га) або 48 %-м базаграном (3 — 4 л/га), обприскуючи рослини водними розчинами у фазі 3 - 4 листків; при виявленні бульбочкових довгоносиків (10 - 15 шт. на 1 м²) сходи го­роху обприскують 30 %-м метафосом (0,5 - 0,7 л/га), Рекомендується обприску­вати горох на початку бутонізації препаратом ТУР з розрахунку 3 - 6 кг/га д. р. Під час бутонізації та на початку цвітіння горох обприскують розчином 20 %-го метафосу (0,5 - 1 л/га) для знищення зерноїда. Повторюють обприскування через кожні 6 - 8 днів. Проти аскохітозу, антракнозу горох обприскують 1 %-м розчином бордоської рідини; проти борошнистої роси використовують цинеб (2 - 4 кг/га). Збирання. Боби гороху дозрівають нерівномірно — спочатку ни­жні, потім у верхніх ярусах. Строки збирання визначають, зважаю­чи на стан дозрівання (пожовтіння) 60 - 75 % нижніх і середніх бо­бів на рослинах, у яких формується найкрупніше, добірне насіння. Збирають горох переважно роздільним способом. Скошують ко­сарками КС-2,1, КЗН-2,1, які обладнані пристроями ПВ-2,1 і здвоювачами валків ПБ-4 або жатками ЖРБ-4,2 та ін. На 3 - 4-й день піс­ля скошування й підсихання валків, коли вологість зерна досягне 16 - 19 %, їх підбирають і обмолочують зерновими комбайнами СК-4, СК-5 з підбирачами ППТ-3А, ППТ-3.

19. Бур'яни та боротьба з ними: хімічні засоби, агротехнічні заходи, біологічні методи. Розрізняють три групи заходів боротьби з бур'янами: агротехніч­ні, хімічні та біологічні. Останнім часом значного поширення набу­ли хімічні заходи і недостатньо застосовуються агротехнічні та біо­логічні. Хімічні засоби боротьби з бур'янами. Хімічні препарати — гербі­циди (герба — рослина, цид — убивати) не лише екологічно небез­печні, а й дуже дорогі. У разі застосування гербіцидів необхідно старанно підбирати на­ступні культури у сівозміні, щоб вони були нейтральними щодо піс­лядії гербіциду. У сівозміні важко уникнути негативної післядії ге­рбіцидів, бо при їх внесенні створюється загальна несприятлива екологічна ситуація, яка часто призводить до негативного впливу на наступні культури сівозміни. Практика багатьох господарств свідчить про можливість високоефективної боротьби з бур'янами без застосування гербіцидів. Але це неможливо без високої культури землеробства. Агротехнічні заходи боротьби з бур'янами поділяють на запобіж­ні, або профілактичні, заходи очищення ґрунту від насіння та веге­тативних органів розмноження бур' янів і заходи знищення бур' янів на посівах. Запобіжні заходи сприяють створенню оптимальних умов веге­тації польових культур за рахунок правильного чергування їх у сі­возміні, старанного очищення посівного матеріалу від насіння бур'янів, запобігання занесенню його разом з гноєм. Велике значення для боротьби з бур'янами має створення густих травостоїв хлібів, зернобобових, багато- і однорічних трав, своєчасне їх збирання. Це запобігає достиганню бур' янів, які залишились у посіві. Необхідно знищувати бур'яни на дорогах, межах, пасовищах, в ярах, полезахисних смугах. Для очищення ґрунту від насіння бур' янів та вегетативних орга­нів їх розмноження велике значення має провокаційний метод. Важливе значення має глибока осіння (зяблева) оранка плугами з передплужниками або ярусна оранка спеціальними плугами (на­приклад, ПЯ-3-35). На парових площах і ділянках з напівпаровим обробітком зябу сходи бур' янів знищують культивацією. Добре знищуються бур'яни післяпосівними суцільними шару­ваннями, до- і післясходовими боронуваннями, міжрядним обробіт­ком, під час якого в захисних смугах сходи бур'янів знищують при­сипанням і підгортанням рослин. Все це поєднують з профілактичними методами та відповідними до- і післясходовими обробітками. Біологічні методи боротьби з бур'янами. Застосування проти бур'янів біологічних препаратів — біогербіцидів ще не набуло по­ширення і не може бути поки що серйозною альтернативою застосу­ванню хімічних гербіцидів. Проте вже досягнуто певних успіхів при застосуванні антибіотиків, токсинів, грибних препаратів тощо. Так, перспективним є використання антибіотика бластицидину для знищення вовчка єгипетського на посівах кавунів; токсинів та ак­тиноміцетів — проти щириці лободоподібної, грибних препаратів В-1, В-2, Е-7, що згубно діють на багато видів бур'янів. Використовують деякі збудники специфічних хвороб бур'янів. Застосування фітофагів — комах, які є специфічними шкідника­ми бур'янів, що знищують певний вид бур'яну, не завдаючи шкоди культурним рослинам, — питання далеко не нове. Так, для знищення во­вчка соняшникового застосовують мушку фітомізу, личинки якої пошкоджують насіння і стебла вовчка. Позитивні наслідки дає загущення посіву. У таких посівах зер­нових, трав, кукурудзи на корм бур' яни гинуть.

20. Овес. Господарське значення. Сорти. Морфологічні та екологічні особливості. У його зерні містяться: білок — у серед­ньому 13,26 %, крохмаль — 40,8 %, жир — 4,67 %, зола — 4,05 %, цукор — 2,35 %, вітаміни В1, В2. Тому овес є незамінним концентрованим кормом для коней, великої рогатої худоби, особливо молодняку, до­машньої птиці. Із зерна вівса, особливо голозерного, виробляють різані й шліфо­вані крупи, особливо цінну для дитячого харчування крупу «Герку­лес. З вівсяного борош­на виготовляють харчові галети, смачне печиво, сурогат кави. Оскіль­ки вівсяне борошно не містить клейковини, його в чистому вигляді не використовують для випікання. Вівсяна солома є добрим кормом для худоби. Ще більше ціниться вівсяна полова. Овес у суміші з ярою викою, горохом, чиною вирощують на зеле­ний корм, сіно, сінаж. Як землеробська культура овес посівний відомий народам пів­денно-східної Європи приблизно 1,5 — 1,7 тис. років до н. е. Звідси він поширився на захід і на північ Європи, пізніше — на Австралій­ський та Американський континенти. Сучасна світова площа вівса перевищує 25 млн га. В Україні овес вирощують переважно на Поліссі і в Лісостепу. Загальна площа посівів вівса тут становить 0,5 — 0,6 млн га. У виробничих умовах із застосу­ванням прогресивних елементів сучасних технологій збір зерна до­сягає 50 — 55 ц/га і більше, на сортодільницях — 65 — 80 ц/га. Морфобіологічні та екологічні особливості. У сільськогосподарському виробництві найбільше поширений вид —овес посівний (Avena sativa L.), дуже рідко в посівах зустріча­ються також овес візантійський (Avena vyzantina C. Koch.) та овес піщаний (Avena syrigoza Schreb.). Овес посівний — один з найбільш холодостійких ярих культур. Насіння його починає проростати при температурі 1 — 2 °С, сходи добре витримують весняні заморозки до мінус 3 — 5 °С, нерідко і до мінус 7 — 10 °С, а зимуючий овес — навіть до мінус 14 °С. При моро­зі мінус 10 °С листки вівса ярого можуть загинути, але вузол ку­щення зберігається і рослина з настанням тепла розвивається зно­ву, формуючи врожай зерна. Сприятливою для вівса у період сходи — кущення є температура 15 — 18 °С. У південних районах овес погано витримує високу температуру під час наливання і достигання зерна, яка призводить до запалу та захвату рослин; У період вегетації овес найкраще розвивається при 18 — 22 °С. Овес вибагливий до вологи. Багато вологи потребує овес у період трубкування — вики­дання волотей, особливо за 10 — 15 днів до викидання волоті, коли ефективно формуються генеративні органи рослини. Коефіцієнт його транспірації, який становить 414 — 523. Дощова погода в другу половину літа може шкодити йому: розвивається велика вегетативна маса, затя­гується вегетація, що особливо небажано у північних районах. Овес маловибагливий до ґрунтів, витримує кислі ґрунти (рН 5 — 5,5), але водночас добре реагує на вапнування кислих дерново-підзолис­тих ґрунтів. Краще росте на легких піщаних і супіщаних ґрунтах. Погано росте лише на солонцюватих ґрунтах. Вегетаційний період у вівса, залежно від зони й сорту, колива­ється від 75 до 120 днів. Овес — самозапильна рослина, але за високих температур під час цвітіння можливе й перехресне його запилення. Сорти. В Україні районовано понад 1о сортів вівса, в тому числі Альф, Буг, Грамена, Деснянський, Комес, Полонез, Львівській 1, Синельниківський 68, Чернігівський 27 та ін.

21. Соя. Господарське значення. Походження та поширення. Морфологічні та екологічні особливості. Сорти. За посівними площами і валовими збо­рами зерна соя (Glycine hispida Maxim.) с головною зерновою бобовою культурою світу. Вирощують її більше 40 країн на загальній площі понад 50 млн га. За хімічним складом насіння сої є унікальним. Воно містить у середньому 39 % (33 - 52 %) білків, 20 % (14 - 25 %) напіввисихаючої олії, 24 % вуглеводів, 5 % зольних елементів. Висока цінність сої визначається насамперед великим вмістом повноцінного білка, який за амінокислотним складом наближається до білків тваринного походження і добре засвоюється людиною і тваринами. З насіння сої виготовляють соуси, молоко, сир, котлети, конди­терські вироби, ковбаси, харчове борошно, сурогати кави та ін. Соя — важлива технічна культура. Виробництві харчової рослинної олії, яку використовують у їжу і яка є сировиною для виробництва вищих сортів столового маргарину, лецитину. Соєва олія широко використовується також у миловарній та лакофарбовій промисловості. Із білків сої виробляють пластмаси, клей та інші вироби. Як кормову культуру сою використовують на зелений корм, сі­наж, для виробництва трав' яного борошна, на силос (в сумішах з кукурудзою), монокорм. Задо­вільним кормом (для овець, кіз) є полова й солома сої. Соя збагачує ґрунт на азот, тому, як і інші бобові культури, є цін­ним попередником для різних сільськогосподарських культур. Походження та поширення. Вста­новлено, що в країнах Південно-Східної Азії вона була відома як землеробська культура за 4 тис. років до н. е. У Європі з'явилася наприкінці XVIII ст. На сучасній території СНД її здавна вирощували російські пере­селенці на Далекому Сході, а в європейській частині країни вона з'явилася лише в 70-х роках ХІХ ст. В Україні соя займає поки незначну площу — до 75 тис. га і біль­ше залежно від року. На перспективу заплановано довести соєвий лан в Україні не менш як до 500 тис. га. Середні врожаї сої в СНД невисокі — 10 — 15 ц/га. Морфобіологічні та екологічні особливості. Ботанічний рід сої Glycine об'єднує більш як 40 видів, з яких половина росте в країнах тропічної Африки. В Україні поширений слов'янський підвид — ssp. Slovonica Kov. Культурна соя — це однорічна самозапильна трав'яниста росли­на з гіллястим стеблом заввишки до 1 м і більше. Соя — теплолюбна культура. Насіння її по­чинає проростати при тем­пературі ґрунту 8 — 10 °С, а дружні сходи з'являються при 15 — 18 °С. Сприятливою середньо­добовою температурою для росту й розвитку сої протя­гом вегетації є 18 — 22 °С, а при цвітінні-наливанні на­сіння 22 — 25 °С. Сходи її практично не пошкоджуються заморозками мінус 2 — 3 °С, а іноді навіть ви­тримують зниження температури до мінус 5 °С. Вимоги до вологи у сої у різні періоди росту неоднакові. На початку вегетації, коли соя в ос­новному вкорінюється, а темпи росту її вегетативної маси сповіль­нені, рослини до цвітіння добре витримують посуху. З посиленням росту вегетативної маси потреби сої у волозі збіль­шуються, досягаючи максимуму під час цвітіння і розвитку плодів. Транспіраційний коефіцієнт сої у середньому становить 520. Доб­ре витримуючи повітряну посуху. Найкращі ґрунти для сої — достатньо родючі, багаті на органічну речовину і кальцій, з нейтральною реакцією ґрунтового розчину (рН 6,5 — 7) та добре аеровані, з щільністю 1,1 — 1,25 г/см³. Кислі, засо­лені, схильні до заболочення ґрунти без відповідного їх поліпшення непридатні для вирощування сої. Соя — рослина короткого дня. В Україні районовані сорти дозрівають за 115 — 140 днів. Сорти. В Україні районовано багато сортів сої, зокрема: Аметист, Київська 27, Бистриця 2, Деймос, Іванка, Ізумрудна, Київська 91, Медея, Пальміра, Подільська 1, Романтика, Сонячна, Хаджибей, Чарівниця степу, Вустя, Оксана та ін. Сортовий склад як сої, так і інших культур весь час поповнюється і змінюється.

22. Сівозміна як агротехнічні фактори рослинництва. Визначення сівозміни. Сівозмі­на - це науково обґрунтоване чергу­вання сільськогосподарських культур і парів у часі і на території. Щорічна або періодична зміна куль­тур і чистого пару на полі — це чер­гування в часі. Чергування на тери­торії означає, що земельний масив сі­возміни поділений на поля, на яких щороку (почергово) вирощуються культури. На кожному полі культури чергуються в часі. Ротація різних польових культур у часі й просторі на полях сіво­зміни позитивно впливає на родючість ґрунту. Так, бобові рослини збагачують ґрунт на азот за рахунок його фіксації з атмосфери і на кальцій, який вони засвоюють із більш глибоких шарів ґрунту. Мичкувата коренева система злакових розміщується переважно в орному та підорному шарах, розділяючи ґрунт на дрібні окремості. Ґрунт стає структурним, підвищуються його порис­тість, аерація, оптимізується щільність його складання, посилюєть­ся вбирна здатність, поліпшується водний, поживний, повітряний, тепловий, мікробіологічний режими, збільшується вміст гумусу, по­ліпшується реакція ґрунтового розчину. Оптимізація фізичних показників ґрунту завдяки правильному чергуванню культур у сівозміні дає змогу зменшити кількість енер­гоємних обробітків, особливо глибокої полицевої оранки, і обмежи­тись поверхневим або нульовим обробітком. Без оранки вирощують усі проміжні посіви на корм, близько тре­тини посівів озимої пшениці та інших культур. Могутні кореневі системи буркуну, соняшнику, суданської трави, сорго, кукурудзи поліпшують пористість і водопроникність материн­ських порід — лесових суглинків і глин. Науково обґрунтоване чергування культур є одним із основних факторів боротьби з бур'янами, хворобами, шкідниками, сприяє економії витрат на пестициди і значною мірою забезпечує можли­вість одержання екологічно чистої продукції рослинництва і кормо­виробництва. За даними кафедр загального землеробства Національ­ного аграрного університету та Уманської державної аграрної акаде­мії, правильна сіво­зміна дає змогу без додаткових витрат підвищити врожайність культур на 20 — 30 % і більше. Отже, сівозміна є ефективним агробі­ологічним фактором, який слід максимально використовувати в ро­слинництві.

23. Овес. Технологія вирощування: підготовка грунту, удобрення, строк та спосіб сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. У сівозміні овес слід висівати насампе­ред після зернових бобових культур. Високі врожаї вівса формуються також при розміщенні його після кукуру­дзи, озимої пшениці, у вологі роки — після цукрових буряків. Обробіток ґрунту та удобрення. Якщо, напри­клад, овес висівають після стерньових попередників, засмічених однорічними бур' янами, то стерню лущать на глибину 6 — 8 см дис­ковими лущильниками або на 10 — 12 см у двох напрямках, коли поле засмічене багаторічними кореневищними бур' янами. Зяблеву оранку слід проводити на глибину 20 — 22 см, а на по­лях, засмічених багаторічними бур' янами, 25 — 27 см. При висіванні вівса після кукурудзи основний обробіток ґрунту полягає в дискуванні важкими дисковими боронами у двох напрям­ках і зяблевій оранці на глибину 27 — 30 см. Після таких поперед­ників, як картопля або цукрові буряки, зяблеву оранку можна замі­нити поверхневим обробітком ґрунту. Весняний обробіток включає закриття вологи боронуванням та шлейфуванням і передпосівну культивацію в 1 — 2 сліди на глибину загортання насіння. Залежно від ґрунту й попе­редника їх дають у дозі від 30 до 60 — 90 кг/га діючої речовини. При цьому більшість фосфору і весь калій використовують під основний обробіток ґрунту, азот — навесні під культивацію і частину фосфору (10 — 12 кг/га) в рядки. На кислих ґрунтах замість суперфосфату краще вносити фосфоритне борошно, яке доб­ре засвоюється вівсом і, крім того, знижує кислотність ґрунту. На торфових ґрунтах обов' язково вносять мідні добрива (піритні не­догарки 3 — 4 ц/га або мідний купорос 20 — 25 ц/га) один раз за 4 — 5 років. При потребі посіви підживлюють у період кущення рослин з розрахунку (NPK) 20—30. Сівба. Перед ви­сіванням його протруюють вітаваксом (3 — 3,5 кг/т), гранозаном (1,5 — 2 кг/т), аргоналом (3 кг/га) та ін. Сіяти овес потрібно в перші дні весняних польових робіт сівал­ками СЗ-3,6А, СЗП-3,6А та ін. Поширеним способом сівби є звичай­ний рядковий. Застосовують також вузькорядний та перехресний способи. Норми висіву в Степу 4 — 4,5 млн/га. Вагова норма залежно від якості та крупності насін­ня становить від 150 до 200 — 220 кг/га. На важких зволожених ґрунтах насіння загорають на глибину 3 — 4 см, на легких 5 — 6 см, у південних районах за посушливої по­годи на 6 — 7 см.

24. Соя. Технологія вирощування: попередник, основний обробіток ґрунту, удобрення, строк та спосіб сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Попередники. Висівають сою після найбільш придатних попере­дників — озимих і ярих колосових культур, кукурудзи, овочевих, картоплі. Кращим попередником для сої в бурякосійних районах достатнього зволоження є також цукрові буряки. Основний обробіток ґрунту після стерньових попередників та ку­курудзи складається з лущення та зяблевої оранки плугами з пе­редплужниками. На полях, засмічених однорічними бур'янами, об­межуються одним неглибоким лущенням дисковим лущильником ЛДГ-10, ЛДГ-15 на глибину 6 — 8 см; За два тижні до зяблевої оранки при відрос­танні розеток осоту вносять амінну сіль 2,4Д (4 — 5 кг/га за препара­том); на запирієних площах здійснюють подвійне дискування на глибину 10 — 12 см; двічі дискують площу на таку саму глибину піс­ля збирання кукурудзи, для чого використовують важкі дискові бо­рони БЦТ-3, БЦТ-7. Зяблеву оранку на чорноземних ґрунтах, особливо при висіванні сої після кукурудзи, проводять плугами ПЛН-5-35 та іншими на глибину 28 — 30 см. Удобрення Добре реагує на органічні та мінеральні добрива в легкодоступній формі. Під зяблеву оранку рекомендується вносити гній або компости в норму 20 — 25 т/га та мінеральні добрива (фосфорно-калійні по 60 — 90 кг/га д. р.), крім каштанових ґрунтів Степу, де норми калію зменшують до 30 — 45 кг/га, та солонцюватих, на яких калій не вносять. Азотні добрива застосо­вують під передпосівну культивацію (30 — 45 кг/га), у рядки (по 10 — 12 кг/га) вносять молібденізований суперфосфат. Посіви також під­живлюють (20 — 25 кг/га NР) під час обробітку міжрядь. Весняний обробіток ґрунту полягає в ранньому боронуванні, ви­рівнюванні волокушами (ВВ-2,5), вирівнювачами (ВП-8, ВПН-5,6), боронами (БП-8), застосуванні гербіцидів і передпосівній культива­ції. Передпосівну культивацію з боронуванням проводять на глиби­ну 5 — 7 см. З використовуваних при вирощуванні сої ґрунтових гербіцидів найпоширеніший трефлан. Йоно вносять під передпосівну культи­вацію в нормі 4 — 6 кг/га. Крім трефлану під культивацію вносять його аналог нітран (3,5 — 5 кг/га). Сівба. Висівають кондиційним насінням, протруєним тигамом (2,8 - 4,2 кг/т) або іншими рекомендованими препаратами з додаванням 5 - 10 л води на 1 т насіння. Безпосе­редньо перед сівбою насіння обробляють у затінку соєвим ризотор­фіном. Сіють сою у добре прогрітий ґрунт (12 - 14 °С) широкорядним способом з міжряддям 45 - 60 см або звичайним рядковим способом. Норма висіву у Степу 300 - 450 тис. Вагова норма висіву 35 - 100 кг/га. Насін­ня загортають на глибину 4 - 5 см. Для сівби використовують бу­рякові сівалки (ССТ-12А, ССТ-8), кукурудзяні (СПЧ-6М, СУПН-8) або овочеві (СКОН-4,2) в агрегаті з котками.

25. Збиральні роботи: способи збирання врожаю. Добре організований цикл збирання врожаю з мінімальними втратами — необхідний завершальний етап технології вирощуван­ня культури. Через невдало вибраний спосіб збирання, недостатньо підготовлені збиральні агрегати можуть бути значні втрати зерна, коренеплодів, силосної маси, сіна та ін. Технологічні втрати зерна не повинні перевищувати 2 — 3 %. Значною мірою втрати залежать від застосовуваної техніки. Наприклад, Кращими є зернозбиральні комбайни, у яких молотильна уста­новка (барабан) розміщена паралельно ходу збирального агрегату, а не упоперек, як у старих схемах. Розрізняють пряме й роздільне, одно- і двофазне збирання вро­жаю зерна, кормів, коренеплодів. Так, пшеницю, ячмінь, горох, за­лежно від умов року і забур'яненості поля, збирають прямим ком­байнуванням або роздільним способом. Пряме комбайнування — більш продуктивний процес, пов' язаний з меншими втратами вро­жаю. Проте гречку, просо, могар, сорго збирають роздільним спосо­бом. Насінники кормових трав (люцерни, конюшини, еспарцету, зла­кових трав), як правило, збирають роздільно. При збиранні коренеплодів і бульбоплодів спочатку скошують гичку, бадилля, а потім збирають корені і бульби. Картоплезбира­льні комбайни добре працюють на легких супіщаних і легкосуглинкових ґрунтах, а на важкосуглинкових картоплю після підкопуван­ня іноді збирають вручну. Роздільне збирання насінників трав може бути одно- або двора­зовим, двофазним, тобто проводять один або два обмолоти валків. Двофазний обмолот застосовують здебільшого при збиранні насін­ників трав через їх нерівномірне достигання. Так, після першого обмолоту валків вівсяниці лучної, грястиці збірної та інших трав їх залишають на полі і через 2 — 3 дні обмолочують повторно. Люцерну або конюшину слід обмолочувати на току. Якщо в об­молоченій масі залишаються бобики, обмолочують двічі. При обмо­лоті з валків люцерни, конюшини, лядвенцю, проса, могару або ін­ших дрібнонасінних культур слід добре герметизувати молотильний апарат комбайна. Останнім часом розроблено різні технологічні схеми обмолоту хлібів, у тому числі й на току, що мало місце до широкого застосу­вання зернозбиральних комбайнів. Цукрові і кормові буряки збирають комбайнами потоковим спо­собом.

26. Овес. Догляд за посівами. Збирання врожаю. Для того щоб сходи вівса були дружними, в районах Степу, а в посушливу весну — і в Лісостепу обов'язково коткують посіви кільчасто-шпоровими котками (3ККШ-6). Якщо після дощу на посівах утворюється ґрунтова кірка, поле боро­нують легкими зубовими або голчастими боронами (БИГ-3) у пасив­ному положенні. Для зниження бур' янів проводять післясходове боронування, а та­кож використовують гербіциди 2,4Д (1,5 — 2 кг/га), діален (1,7 — 2 кг/га), лонтрел (0,3 — 0,6 кг/га) та ін. При підсіванні до вівса люцерни або конюшини застосовують гербіциди 2,4ДВ (2 — 3 кг/га), базагран (2 — 4 кг/га), 2,4ДМ (1,6 — 2,3 кг/га), 4М-4ХМ (2 — 3 кг/га), обприскую­чи ними посіви при з' явленні перших трійчастих листків на бобових травах. При загрозі вилягання слід обробити посіви на IV етапі ор­ганогенезу препаратом ТУР (3 — 4 кг/га). Проти хвороб вівса — борошнистої роси, іржі — обробляють по­сіви тілтом (0,5 л/га), байлетоном (0,6 кг/га), цинебом (3 — 4 ц/га); проти шкідників (злакових мух, клопів-черепашок) метафосом (0,4 — 0,6 кг/га), фосфамідом (0,8 кг/га). Достигає зерно вівса нерівномірно: спочатку у верхній частині волоті, потім у середній і в кінці в нижній. Щоб запобігти обсипан­ню найціннішого зерна, починають збирати урожай тоді, коли зерно у верхній частині волоті досягне повної стиглості, а в середній — воскової. Краще збирати високорослий та забур'янений овес роздільним способом, за якого недостигле зерно достигає у валках і зменшують­ся втрати врожаю від обсипання. Низькорослі, зріджені, чисті посі­ви вівса, особливо при дружному їх достиганні, збирають прямим комбайнуванням. Після обмолоту валків та застосування прямого комбайнування зерно очищають, при потребі підсушують і зберігають з вологістю 14 — 15 %.

27. Квасоля. Господарське значення. Морфологічні і екологічні особливості.Сорти. Види. Квасоля є цінною зернобобовою високо-білковою харчовою культурою. Вміст білка в її зерні становить 28 — 30 %. За якістю білок квасолі наближається до білків м'яса і добре засвоюється організмом людини. Насіння квасолі містить також ор­ганічні й мінеральні речовини: вуглеводи (45 — 52 %), в тому числі цукор (5,2 %)_ь жир (1,8 %) зольні елементи (4 %), а також вітаміни А, Ві, В2 та ін. Його широко використовують для приготування різних поживних і смачних; дієтичних страв для хворих при захворюваннях печінки, сечо­вого міхура; як сировину для консервної промисловості. У харчу­ванні використовують також зелені боби. Використання квасолі як кормової культури обмежене через те, що в її недозрілих бобах, насінні, зелених листках містять­ся отруйні речовини. Деякі види квасолі, наприклад багатоквіткову, з довгими витки­ми стеблами, використовують як декоративну рослину. Агротехнічне значення квасолі визначається її здатністю нако­пичувати азот у ґрунті. У польовій культурі поширені крупно- та дрібнонасінні форми квасолі. У світовому землеробстві посівна площа квасолі становить 20 млн га. Україні до 20 тис. га. Урожайність її в умовах України невелика — у середньому 10 — 13 ц/га. Морфобіологічні та екологічні особливості. В Україні в польовій культурі поширена квасоля звичайна (Phaseolus vulgaris Savi). На присадибних ділянках трапляється квасоля багатоквіткова. Квасоля звичайна — одна з найбільш теплолюбних культур серед зернобобових. Насіння її починає про­ростати при 10 °С, сходи нормально ростуть лише при 12 — 14 °С і гинуть при незначних заморозках — мінус 0,5 — 1 °С. У період веге­тації оптимальною для росту й розвитку квасолі є температура 22 — 25 °С. Для проростання насіння квасолі потрібно багато вологи — близь­ко 105 % від його маси, проте сходи добре витримують посуху. Дуже чутлива квасоля до нестачі вологи в ґрунті та повітряної посухи в період цвітіння — достигання (обпадають квітки, зав' язі). Кращими ґрунтами для квасолі є легкі за механічним складом чорноземи з нейтральною реакцією ґрунтового розчину (рН 6,5 — 7,5). На важких, кислих, заболочених або надто легких піщаних ґрунтах рослини ростуть погано. Квасоля — світлолюбна культура, проте добре розвивається і при затіненні. Більшість форм звичайної квасолі — рослини короткого дня. За тривалістю вегетаційного періоду сорти поділяються на ранні, які достигають за 75 — 85 днів, середньостиглі (85 — 100) і пізньостиглі' (100 — 120 днів і більше). Районовані сорти: Альфа, Алуна, Бельцька 16, Первомайська, Подільська кущова, Синельниківська 6, Харківська 9, Харківська штамбова, Ювілейна 250 та ін.

28. Якість виконання польових робіт при вирощуванні сільськогосподарських культур. Треба суворо дотримуватись строків виконання і технологічних параметрів агротехнічних заходів у системі вирощування та зби­рання польових культур. Зяблевий обробіток ґрунту може включати лущення стерні дис­ковими боронами в 1 — 2 сліди, лемішне лущення, оранку або плоскорізний обробіток ґрунту. Всі ці роботи виконують на задану гли­бину, що забезпечує добре кришення ґрунту, розмір ґрунтових окре­мостей, оптимальну висоту гребенів. Якість робіт оцінюють у балах. Наприклад, при дискуванні стерні попередника кількість грудочок розміром понад 2,5 см не повинна бути більшою 10 на 1 м², підрі­зання бур' янів має бути повним. Таку роботу оцінюють у 2 бали, а якщо буде одна бур'янина на 10 м² — в 1 бал. Хороша вирівняність оранки оцінюється двома балами, задовільна — одним балом. Відповідні вимоги ставляться до коткування, завданням якого є вирівнювання та ущільнення поверхневого шару ґрунту із збере­женням його певної розпушеності. Сумою балів 8 — 9 робота оціню­ється як відмінна, 7 — 8 — добра, 6 — задовільна. Причому грудочок розміром понад 2,5 см не повинно бути більше 10 шт./м^[1]. Якщо їх 5 — 10 шт., оцінка становить 3 бали, 2 — 3 шт. — 4 бали, 9 — 10 шт. — один бал. Встановлено певні вимоги до комбінованих агрегатів з обробітку і підготовки ґрунту до сівби. Так, при роботі агрегатів РВК-3,0, РВК-3,6, АПК-2,5, АПК-5, КПЕ-3,8 з бороною БИГ-3 та кільчасто-шпоровим котком ЗКК-6 відхилення у глибині можуть бути не бі­льше 1,5 см при повному підрізанні бур'янів і відповідній кількості грудочок на 1 м^[2]. Від цього залежить оцінка виконання роботи у балах. При весняно-літньому обробітку парів можливе відхилення від заданої глибини культивації 1 см (3 бали), 2 см (2 бали), понад 2 см (0 балів). Ступінь підрізання бур'янів, висота гребенів, кількість грудочок діаметром понад 5 см також оцінюють у балах. Відповідні вимоги існують і щодо оцінки якості сівби, догляду за культурами суцільного висівання, механічного формування густоти посівів, міжрядного обробітку, догляду за гребеневими посівами ку­курудзи та картоплі, якості збиральних робіт^[3]. При оцінці рівня виконання технологічних заходів важливо вра­ховувати фактори, які зумовлюють поліпшення або погіршення яко­сті польових робіт взагалі, — агротехнічні, технологічні, технічні, біологічні, екологічні, організаційно-господарські.

29. Кукурудза. Господарське значення. Походження. Кукурудза є однією з найбільш високо­продуктивних злакових культур універсального призначення, яку вирощують для продовольчого, кормового і технічного використан­ня. У країнах світу для продовольчих потреб використовується при­близно 20 % зерна кукурудзи, для технічних 15 — 20 %, на корм ху­добі 60 — 65 %. У нашій країні кукурудза є найважливішою кормовою культу­рою. Найбільш цінний корм — зерно кукурудзи, яке містить 9 — 12 % білків, 65 — 70% вуглеводів, 4 — 8 % олії, 1,5 % мінеральних речо­вин. У 100 кг його міститься 134 корм. од., до 8 кг перетравного про­теїну. У вигляді кормового борошна, висівок воно добре перетрав­люється і засвоюється організмом тварин. Цінний силос для великої рогатої худоби виготовляють силосу­ванням усієї маси рослин — стебел, листя та качанів кукурудзи, зі­браної у фазі молочно-воскової стиглості. Кукурудза займає важливе місце в зеленому конвеєрі, забезпе­чуючи тваринництво зеленою масою, багатою на вуглеводи й каро­тин. Проте кукурудза містить недостат­ню кількість перетравного протеїну — від 60 — 65 г у силосі до 75 — 78 г у зерні на 1 корм. од. при нормі 110 — 120 г. Тому при зго­довуванні тваринам тільки однієї кукурудзи вони погано засвоюють інші органічні речовини (вуглеводи, жири). Щоб збалансувати раціон за протеїном, тваринам згодовують кукурудзу у суміші з бобовими кормовими культурами.Із зерна кукурудзи виготовляють різні традиційні націона­льні хлібні вироби: Кукурудзяне борошно широко використовують у кондитерській промисловості. Із зерна виробляють харчові пластівці, повітряну кукурудзу, крупу. Причому за вмістом білків (12,5 %) кукурудзяна крупа переважає інші крупи (пшоно, ячмінну, гречану). Із зерна виробляють харчовий крохмаль, сироп, цукор, мед. Із зародків зерна добувають рослинну олію, яка має лікувальні властивості: містить лецетин, який знижує вміст хо­лестерину в крові і запобігає атеросклерозу. Зерно кукурудзи використовують для виробництва різних прохо­лодних напоїв, піностійких сортів пива, етилового спирту, гліцери­ну, органічних кислот. Із стебел та стрижнів качанів виробляють папір, целюлозу, ацетон, метил­овий спирт та ін. Як просапна культура кукурудза має агротехнічне значення: є добрим попередником під ярі культури, а при своєчасному збиран­ні — і під озимі. Походження. Кукурудза — одна з давніх землеробських культур. її історія як землеробської культури налічує близько 4500 років, а вік — 60 тис. років. Батьківщиною кукурудзи вважають райони Центральної і Південної Америки. З Америки кукурудзу наприкінці XV ст. було завезено в Європу, а в XVI ст. — в Китай, Індію, Африку та інші країни. В Україні ку­курудзу вирощують з кінця XVII ст. У світовому землеробстві кукурудза займає тепер близько 130 млн га, валові збори її зерна досягають 470 млн т. В Україні кукурудзу вирощують на площі 4,7 млн га, у тому числі на зерно до 1,2 млн га, на силос і зелений корм 3,5 — 4,6 млн га. Основні посіви кукурудзи на зерно в нашій країні розміщені в Степу й Лісостепу, на силос і зелений корм — в усіх зонах. Середня врожайність зерна 35,4 ц/га.

30. Квасоля. Технологія вирощування: попередники, основний обробіток грунту, удобрення, строк та спосіб, глибина загортання, норма висіву. Догляд за посівами і збирання врожаю. Квасолю в сівозміні висівають після озимих і ярих зернових культур, картоплі, цукрових буряків, куку­рудзи, льону-довгунця. У сівозміні квасолю не слід повертати на попереднє місце раніше як через 4 — 5 років. Основний обробіток ґрунту після стерньових попередників почи­нається з лущення стерні дисковими лущильниками (ЛДГ-10А, ЛДГ-15А, ЛДГ-20) на глибину 6 — 8 см. Якщо треба, поле дискують удруге на глибину 10 — 12 см. Засмічені осотом — спочатку дискують на 6 - 8 см і вдруге лущать полицевими лущильниками (ППЛ-10-25) на глиби­ну 12 - 14 см. Після кукурудзи замість дискових лущильників вико­ристовують важкі дискові борони (БДТ-10). Після таких попередни­ків квасолі, як цукрові буряки, картопля, і на полі, чистому від бур' янів, лущення не проводять. Зяблеву оранку здійснюють плугами з передплужниками (ПЛН-5-35, ПЛН-6-35) на глибину 20 - 22 см, після кукурудзи 25 - 27 см. Рано навесні при настанні фізичної стиглості ґрунту поле боро­нують боронами БЗТС-1,0 у двох напрямках і на другий-третій день перший раз культивують культиваторами (КШУ-6) в агрегаті з бо­ронами на глибину 10 - 12 см. Після культивації ріллю вирівнюють шлейфами, планувальниками або волокушами. Перед сівбою про­водять передпосівну культивацію з боронуванням на глибину загор­тання насіння. Удобрення. Квасоля дуже добре реагує на внесення органічних і мінеральних добрив. Гній зазвичай вносять під попередник, проте його можна в нормі 15 - 20 т/га вносити безпосередньо під квасолю. Фосфорно-калійні добрива дають під зяблеву оранку, а азотні — навесні під першу культивацію. Середні норми мінеральних доб­рив: 30 - 45 кг/га азоту та по 45 - 60 кг/га фосфору й калію. Для сівби використовують кондиційне про­труєне проти фузаріозу, антракнозу, пліснявіння з використанням, фундазолу (3 кг/га) та інших протруювачів. Проти квасолевої зернівки восени насіння обробляють бромистим метилом (30 - 100 г/м³ приміщення). Безпосередньо перед сівбою (за 2 - 3 год до висівання) його оброб­ляють ризоторфіном. Висівають квасолю сівалками ССТ-8, СКОН-4,2, СО-4,2 у пізні строки, коли ґрунт прогріється до 11 - 13 °С. Основний спосіб сівби — широкорядний з шириною міжрядь 45 - 60 см. Норми висіву від 300 тис. схожих насі­нин на 1 га у Степу. Гли­бина загортання насіння на важких ґрунтах 3 - 4, на легких 5 - 7 см. Догляд і збирання. Важливим агрозаходом при вирощуванні квасолі в посушливу весну є післяпосівне коткування поля кільчасто-шпоровими котками 3ККШ-6А. При утворенні ґрунтової кірки проводять досходове, а після з'явлення у рослин першої пари справж­ніх листків — післясходове боронування легкими боронами впопе­рек або по діагоналі рядків. При з' явленні бур' янів починають об­робляти ґрунт у міжряддях культиваторами УСМК-5,4В, КРН-4,2А. Протягом вегетації міжряддя розпушують 2 - 3 рази на глибину 5 - 6 см. Проти бульбочкових довгоносиків посіви обприскують 50 %-м кар­бофосом (0,6 - 1 кг/га) або 30 %-м метафосом (0,7 кг/га. Урожай збирають, коли на рослинах побуріє 70 - 80 % бобів. Скошують квасолю переобладнаними на низький зріз жатками ЖБА-3,5А, ЖРБ-4,2А, ЖБС-4,2 та ін. Використовують також квасолезбиральні машини ФА-4А, ФА-4М.

31. Загальні питання удобрення польових культур. Вапнування і гіпсування грунтів. Баланс поживних речовин у грунті. Удобрення і економія енергії. Загальні питання удобрення польових культур. У більшості господарств України отримання високих врожаїв польових культур забезпечує органо-мінеральна система живлення рослин, сприяючи також підвищенню якості продукції, родючості та агрофізичних показників ґрунту. Різні органічні речовини заорюють переважно восени. Цінним органічним добривом є також пташиний послід, який доцільно вносити локально — в рядки під час сівби. Перспективни­ми є вермикомпости — органічні добрива, які виготовляють за до­помогою дощових черв'яків. Великим резервом дешевих цінних органічних добрив є вирощу­вання сидеральних культур, зелену масу яких приорюють. Цінним джерелом органічних добрив є торф. Крім макроелементів (азоту, фосфору, калію, кальцію та ін.) ве­лике значення для живлення рослин мають мікроелементи — мідь, марганець, бор, цинк тощо. їх або вносять у ґрунт у вигляді добрив з мікроелементами (наприклад, молібденізований та боратний супер­фосфат та ін.), або обпудрюють насіння. Важливо також застосовувати добрива нового типу, які збагачу­ють ґрунт на гриби, бактерії, водорості та інші компоненти, роблять його біологічно активним. Вапнування і гіпсування грунтів. Вапнування і гіпсування ґрунту в поєднанні із внесенням орга­нічних добрив дає змогу оптимізувати реакцію ґрунтового розчину, наблизити її до нейтральної, що сприяє підвищенню ефективності добрив і агротехнічних прийомів вирощування. Під впливом мінеральних добрив, здебільшого хімічно або фізіо­логічно кислих, різко зростає кислотність ґрунту. Тому проблема раціонального використання їх значною мірою залежить від регу­лярного вапнування або гіпсування ґрунту. Баланс поживних речовин в грунті. В інтенсивному рослинництві потрібно забезпечувати бездефіци­тний баланс органічної речовини у ґрунті, що є передумовою збере­ження і підвищення його природної родючості. Щоб цього досягти, необхідно використовувати усі можливі джерела надходження ор­ганічної речовини в ґрунт — гній, сечовину, сидерати, різні компос-ти, пташиний послід, солому, кореневі та стерньові рештки, ставко­вий мул, озерний сапропель тощо. Звичайно, основним джерелом повернення органічних речовин у ґрунт є гній та поживні і кореневі рештки культур. Максимальні врожаї сільськогосподарських культур одержують, як правило, при внесенні органічних і мінеральних добрив. Удобрення і економія енергії. Виготовлення органічних добрив, їх транспортування і внесення пов'язані з великими матеріальними затратами. На мінеральні до­брива припадає до 35 — 40 % загальних затрат сукупної енергії при вирощуванні культури. Щоб знизити енергозатрати і забезпечити високу урожайність посіву, слід вибирати оптимальний варіант удо­брення. Одним із варіантів є внесення оптимальних доз добрив, чого до­сягають, враховуючи наявність і динаміку рухомих сполук азоту, фосфору і калію в ґрунті. Культури треба висівати після кращих попередників, що сприя­ють відтворенню родючості ґрунту та економії добрив. Значну економію сукупної енергії забезпечують післяжнивні си­дерати, інокуляція насіння відповідними штамами бульбочкових бактерій (на посівах зернобобових культу), до- і післясходове боро­нування, а на широкорядних посівах — і міжрядні обробітки.

32. Кукурудза. Морфологічні та екологічні особливості.

За сучасною класифі­кацією вид Zea mays L. за плівчастістю, внутрішньою і зовнішньою будовою зерна має 8 підвидів: розлусна, плівчаста, зубоподібна, кремениста, цукрова, соскоподібна, крохмалисто-цукрова, крохмалиста. Кукурудза — однорічна, однодомна, роздільностатева, перехресно­запильна рослина родини злакових, підродини просоподібних. Як усі хліба другої групи, кукурудза теплолюбна культура. Мінімальна те­мпература проростання насіння більшості гібридів і сортів 8 — 10 °С. Сходи кукурудзи витримують температуру до мінус 3 °С, у фазі 2 — 3 листків — до мінус 3 — 5 °С. Кукурудза краще витримус весняні заморозки, ніж ранні осінні (мінус 2 — 3 °С. Більш вибагливі до тепла сорти і гібриди зубоподібної групи, менше — кременистої. Кукурудза найкраще росте і розвивасться при середньодобовій температурі до 25 °С. Високі температури (25 — 30 °С) кукурудза до цвітіння витримує добре, але якщо вони в період викидання во­лотей і з'явлення стовпчиків качанів перевищують 30 — 35 °С, різко порушується нормальний хід цвітіння і запліднення рослин, внаслідок чого спостерігається значна череззерниця в кача­нах. Максимальна температура, за якої припиняється ріст кукуру­дзи, становить 45 — 47 °С. Одні вчені відносять кукурудзу до посухостійких рослин, інші — до вологолюбних. Кукурудза в ранні фази росту й розвитку справді може тривалий час перебувати у стані в' янення, а при випаданні опадів відновлювати життєздат­ність і продовжувати вегетацію. Крім того, кореневе система куку­рудзи глибоко проникає у ґрунт і добре засвоює вологу з глибоких його шарів. Коефіцієнт її транспіра­ції становить у середньому 246 (174 — 406). Проте після утворення на рослинах 8 — 9 листків і особливо з появою волоті по­треби кукурудзи у волозі різко зростають, досягаючи максимуму в період від початку цвітіння (викидання волоті) до початку молочної стиглості. Кукурудза дуже чутлива до вологи також під час наливання зерна. Разом з тим надлишок вологи, зокрема близьке залягання ґрун­тових вод, негативно впливає на розвиток кукурудзи. За надмірних опадів у період достигання та збирання вро­жаю качани ушкоджуються грибними хворобами, що призводить до зниження врожаю зерна і погіршення його якості. Високі врожаї зерна і зеленої маси кукурудза дає на всіх ґрунтах, придатних для вирощування інших польових культур. Краще росте на грунтах з нейтральною або злегка кислуою реакцією ґрунтового розчину (рН 5,5 — 7). Такими ґрунтами є чорноземи, темно-каштанові, темно-сірі. Кукурудза краще росте на добре аерованих ґрунтах. Кукурудза вибаглива до родючості ґрунту. Кукурудза — світлолюбна рослина. Для утворення листкової по­верхні та нагромадження достатньої кількості органічних речовин вона потребує інтенсивного сонячного освітлення в усі фази росту і особливо в початкові.. Кукурудза — рослина короткого світлового дня.

33. Нут. Господарське значення. Морфобіологічні і екологічні особливості. Нут, як і багато інших зернобобових культур, використовують як продовольчу й кормову культуру, в на­сінні якої міститься 25 - 34 % білка, 4 - 7,2 % жиру та багато інших корисних органічних і мінеральних речовин. Використовується для вироб­ництва консервів, різних кондитерських виробів, приготування до­машніх страв, виробництва сурогатів кави. На корм худобі викорис­товують сорти нуту з темним забарвленням насіння. Солома нуту груба і малопридатна на корм тваринам. Зелену масу нуту теж не використову­ють на корм, бо в ній міститься багато органічних кислот. Як бобова культура нут здавна відомий землеробам Давніх Гре­ції, Риму, Єгипту; в СНД — в Середній Азії, Закавказзі. Дрібнона­сінний нут походить з Південно-Західної Азії, крупнонасінний — з країн Середземномор'я. Світова посівна площа нуту становить близько 12 млн га, з них 8 млн га в Індії. За інтенсивної технології нут може давати до 30 - 35 ц/га і біль­ше зерна. Тому за останні роки інтерес до цієї культури в Україні зростає і площі посівів її в Степу розширюються. Морфобіологічні та екологічні особливості. Нут (баранячий горох, пухирник — Сісег arietinum.) — однорічна рослина з ребристим прямостоячим стеблом. Боби однонасінні — здуті, овальні, сильно опуклі, не тріскаються. Самозапиль­на рослина. Розрізняють чотири підвиди нуту. Найпоширеніший підвид євразійський (ssp. eurasiaticum.) — середньої висоти рослина (60 - 80 см). Холодостійкий, насіння починає проростати при температурі ґрунту 2 - 4 °С. Витримує весняні й осінні заморозки до мінус 8 - 10 °С, а зимуючі форми (в Середній Азії, Закавказзі) при осінній сівбі під снігом витримують морози до мінус 25 °С. Під час вегетації (цвітіння, достигання) дуже вибагливий до тепла. Добре витримує повітряну й ґрунтову посуху, при надлишку вологи уражується фузаріозом, аскохітозом. Має доб­ре розвинену кореневу систему. Економно витрачає вологу. Транс­піраційний коефіцієнт нуту 320 - 360. До ґрунту нут невибагливий. Він добре росте на супіщаних лег­ких суглинках, а також на піщаних і солонцюватих ґрунтах. Кра­щими для нього є ґрунти чорноземні й каштанові.

34. Організаційно-господарські основи рослинництва. Біоенергетичні основи рослинництва. Економічні основи рослинництва. Організаційно-господарські основи рослинецтва. Для створення раціональної організаційно-господарської систе­ми рослинництва враховують земельні ресурси та особливості зем­лекористування; агрокліматичний потенціал галузі; можливий напрям спеціалізації новостворюваного господарства та оцінку доцільності існуючої спеціалізації; основні культури й структуру посівних площ, сівозміни, організацію виробничих процесів з урахуванням розмірів землекористування та спеціалізації господарства; матеріально-технічну базу. Земельні ресурси господарства і землекористування, його агро­кліматичний потенціал. Напрям спеціалізації рослинництва. Земе­льні ресурси господарств визначаються зональним розміщенням їх. Найбільші площі орних земель мають господарства степової зони — 4 — 6 тис. га, менші — господарства Лісостепу — 1,5 — 3, іноді 4—5 тис. га; ще менші на Поліссі і в західних регіонах Біоенергетичні основи рослинництва. У сучасному сільськогосподарському виробництві велике зна­чення має врахування енергозатрат в системі технологій вирощу­вання сільськогосподарських культур, заготівлі, переробки, збері­гання кормів при різних способах і раціонах годівлі тварин. Врахо­вують також вміст валової і обмінної енергії (ВЕ і ОЕ) в одиниці врожаю зерна, кормів, технічної сировини. Затрати сукупної енергії на вирощування культури, вміст енергії в урожаї, раціоні, тваринницькій продукції залежно від кількості прийнято виражати в кілоджоулях (1 кДж = Дж • 103), мегаджоулях (1 МДж = Дж • 106), гігаджуолях (1 ГДж = Дж • 109), тераджоулях (1 ТДж = Дж • 1012). При вирощуванні сільськогосподарських культур затрати і аку­муляцію енергії здебільшого виражають в мега- і гігаджоулях (МДж, ГДж). Сучасна (інтенсивна) технологія вирощування польових культур повинна бути енергозберігаючою. Співвідношення валової енергії (ВЕ) врожаю і кількості сукупної енергії (LE), затраченої на його вирощування, прийнято називати енергетичним коефіцієнтом Ек вирощування культури. Економічні основи рослинництва. Економічною основою сучасного рослинництва є виробництво продукції з мінімальними матеріальними затратами на її одиницю. Це означає, що на одиницю площі посіву повинні бути мінімальні витрати грошових і матеріальних ресурсів. Основні критерії оцінки ефективності засобів інтенсифікації — це собівартість одиниці продукції і рентабельність виробництва. Для того щоб знизити собівартість продукції і підвищити рента­бельність трудомістких культур, слід різко підвищити їх врожай­ність підбором високопродуктивних сортів і мінімізацією технологіч­них процесів вирощування. Як правило, чим більша площа посіву, потужніші агрегати, тим нижчі собівартість і рентабельність про­дукції. Треба замінювати трудомісткі операції менш трудомісткими (оранку — поверхневим і навіть нульовим обробітком), раціонально використовувати добрива, тобто оптимізувати систему живлення, зменшити витрати на збирання і перевезення продукції та ін.

35. Кукурудза. Особливості росту і розвитку. Сорти і гібриди. Розрізняють такі фенологічні фази росту кукурудзи: проростання насіння, сходи, утворення 3-го лист­ка, кущення, вихід у трубку (11 — 13-й листок), викидання волотей, цвітіння, формування і достигання зерна молочної, воскової і повної стиглості. У розвитку чоловічих суцвіть виділяють 9 етапів органогенезу: І — конус наростання недиференційований; ІІ — диференціація конуса наростання; ІІІ — швидкий ріст конуса наростання в довжи­ну і формування бічних гілок волоті; IV — формування колоскових лопатей; V — формування квіток у колосках; VI — утворення пилку в пиляках; VII — ріст у довжину всіх члеників суцвіття, витягуван­ня тичинкових ниток, завершення формування статевих клітин; VIII — викидання волотей; ІХ — цвітіння волоті. У розвитку жіночих суцвіть визначено 12 етапів: І — конус наро­стання качана недиференційований; ІІ — диференціація вкороче­ного пагона качана на вузли й міжвузля; ІІІ — витягування конуса наростання; IV — утворення і формування колоскових лопатей; V — закладання маточкового і тичинкового горбочків; VI — формування зародкового мішка і ріст стовпчика маточки; VII — завершення фор­мування статевих клітин; VIII — викидання стовпчиків; ІХ — цві­тіння, запилення; Х — формування зернівки; ХІ — молочна стиг­лість; ХІІ — перетворення поживних речовин зернівки на запасні. Сорти й гібриди. Розріз­няють гібриди: сортолінійні — отримані схрещуванням сорту та са­мозапильної лінії; прості лінійні — схрещуванням двох самозапи­льних ліній; подвійні міжлінійні — схрещуванням двох простих міжлінійних гідридів; трилінійні— схрещуванням простого міжлінійного гібрида й лінії; п'ятилінійні— схрещуванням трилінійного і простого міжлінійного гібридів. За тривалістю вегетаційного періоду гібриди й сорти кукурудзи поділяються на ранньостиглі, середньоранні, середньостиглі, серед­ньопізні та пізньостиглі з вегетаційним періодом відповідно 90 — 100, 105 - 115, 115 - 120, 120 - 130 і 135 - 140 днів. В Україні районовано, зокрема, такі гібриди кукурудзи: ранньо­стиглі— Валентина (№ 410), Дніпровський 177 СВ, Експ 178, Коле­ктивний 95 М, Луч 170 МВ, Оксана, Планета 180, Радіус, Рая, Те­тяна (№ 188), ТОСС 235 М, Харківський 199 МВ, ЦЕ 1190, Славутич 162 СВ та ін.; середньоранні— Авантаж, Анжела, Акцент МВ, Га­лина, Вектор МВ, ДК 250, Дніпровський 273 АМВ, Олена, Зему 2241, ЛГ 22.76, Мартон, Колективний 225 МВ, ЛГ 22.08, Мона, Сум 9402, Харківський 290 МВ та ін.; середньостиглі— Борисфен 301 МВ, Закарпатський 381 МВ, Краснодарський 321 СВ, Крос 292 МВ, Молдавський 380 МВ, ОдМа 338 МВ, Розвіта, Сефаріс, Юпітер М та ін.; середньопізні — Алтон, Борисфен 433 МВ, ДНОД 453 СВ, Одеський 411 С та ін.; пізньостиглі— Луч 630 МВ, Машук АМВ, Перекоп СВ, Призма та ін. Із сортів кукурудзи в Україні районовано тільки 3: середньоран­ня Дніпровська 298, середньопізня Закарпатська жовта зубоподіб­на, пізньостигла Одеська 10.

36 . Нут. Технологія вирощування: попередник, обробіток грунту, удобрення , строк та спосіб сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Догляд за посівами і збирання врожаю.

Нут у сівозміні можна висівати піс­ля різних попередників, кращими з яких є просапні й озимі куль­тури. Основний і передпосівний обробіток ґрунту під нут, як і під інші ранні зернобобові культури, має бути якісним. Під зяблеву оранку вносять фосфорно-калійні добрива в дозі 60 - 90 кг/га фосфору й калію. Навесні боронуванням закривають вологу, вносять 20 — 30 кг/га азоту одночасно з боронуванням на глибину загортання насіння. Сівба. Висівають нут у ранні строки одночасно з сівбою ранніх колосових культур. Основний спосіб сівби — широкорядний з ши­риною міжрядь 45 см, на чистих полях — звичайний рядковий. Для сівби використовують відсортоване й очищене насіння, схо­жість якого не нижче 90 — 95 %. Перед висіванням його протруюють фундазолом (2-3 кг/т), а в день сівби обробляють ризоторфіном. При широкорядному способі сівби норма висіву становить 0,5 — 0,6 млн схожих зерен, або 80 - 120 кг/га, при звичайному рядково­му — відповідно 0,7 — 0,9 млн і 120 — 200 кг/га, залежно від крупно-сті насіння. При ранніх строках сівби насіння загортають на глиби­ну 5 — 7 см, при запізнілих — до 8 — 10 см. Догляд. Відразу після сівби площу коткують кільчасто-шпоро-вими котками. Коли сходи вкоріняться, при появі бур'янів або ґрун­тової кірки проводять боронування упоперек рядків. Проти бур'янів застосовують також гербіциди, зокрема прометрин (3 кг/га), який вносять за 2 — 3 дні до появи сходів. На широкорядних посівах про­водять міжрядний обробіток не менш як двічі за літо. Збирають нут, коли пожовтіє більшість бобів. Не слід запізнюва­тись із збиранням, бо втрачається багато бобів і під час обмолочу­вання сухе зерно подрібнюється. Кращий спосіб збирання на чистих посівах — пряме комбайнування, на засмічених — роздільне. Для запобігання подрібненню насіння під час обмолочування валків ча­стоту обертів барабана в комбайні зменшують до 400 — 600 об./хв. Після обмолоту насіння очищають, сушать до 14 % вологості і збері­гають у сухих приміщеннях.

37. Основи насіннєзнавства: якість насінного матеріалу.

Якісний насінний матеріал дає змогу без додаткових енергетич­них затрат (добрива, пестициди) забезпечити належний ріст рослин, знизити негативний вплив бур'янів, хвороб, шкідників і на цій ос­нові підвищити врожайність культури і якість одержуваної продук­ції, поліпшити екологічний стан поля. Насіння характеризується сортовими, посівними і врожайними властивостями. При цьому велике значення мають фізичні власти­вості насінного матеріалу — натура, вирівняність. Певне значення має і форма насіння. Тонке, видовжене зерно, яке за масою не поступається перед зерном вирівняним і ва­говитим, забезпечує меншу врожайність. Ці відмінності насіння прийнято називати різноякістю. Розрізняють три форми різноякості: екологічну, материнську, генетичну. Екологічна форма різноякості визначається умовами ґрунтово-кліматичної зони і технологією ви­рощування культури, материнська — є результатом розміщення насіння в суцвітті, що впливає на його формування. Генетична форма різноякості залежить від умов запилення квітки і розвитку зиго­ти. Отже, насіння — це складні живі системи, посівні та врожайні якості яких забезпечуються багатьма факторами. Основні посівні якості насіння характеризуються такими показ­никами, як чистота, вологість, енергія проростання, лабораторна схожість, маса 1000 насінин. Частота насіння – маса повноцінного насіння основної культури у насінному матеріалі,визначена у % від загальної кількості,взятої для аналізу. Схожість насіння – кількість пророслого насіння, визначена у % від загальної його кількості. Енергія проростання – характеризує дружність проростання насіння і визначається відношенням кількості пророслих за певний період насінин до їх загальної кількості. Маса 1000 насінин – є ознакою його виповненості і ваговитості. Ваговите насіння з високим вмістом поживних речовин, краще проростає, забезпечує інтенсивний ріст рослин після зявлення сходів та підвищує їх продуктивність. Життєздатність насіння – маса живого насіння в насінному матеріалі,виражена у %.(насіння намочують і воді до набубніння,відокремлюють від нього шкірку і забарвлюють 0,1% розчином індигокарміну або кислого фуксину – життєздатне насіння не забарвлюється.) Сила росту насіння – визначається кількістю паростків(у %), які пробилися крізь шар піску 2-3см, а також надземною масою росоин(г) через 10 днів після масової появи сходів. Вологість насіння – вміст води в ньому,виражений у %. Визначають висушуванням насіння в сушильних шафах. Зараженість шкідниками і збудниками хвороб. Посівна придатність – насіння залежить від його якості і визначається за формулою: П =Ч*С/100 де П – посівна придатність, %; Ч – чистота, %; С – схожість, %.

38. Кукурудза. Технологія вирощування: попередник, обробіток грунту, удобрення. врожаї кукурудзи в Степу пі­сля озимої пшениці, попередниками якої були чорний пар або бага­торічні трави. У північно-західних степових районах, де більш сприятливі умови зволоження, пшениця забезпечує високий урожай після другої озимини в ланці з багаторічними травами, а також піс­ля цукрових буряків і гороху. На родючих ґрунтах при достатньому удобренні і високій культу­рі землеробства кукурудзу можна вирощувати повторно протягом 3 — 4 років, що застосовується у господарствах з високорозвиненим тваринництвом. Кукурудза у сівозміні є добрим попередником для ярих зернових культур, а при своєчасному збиранні — для озимих. Обробіток ґрунту. Кукурудза, розвиваючи велику кореневу сис­тему, 70 % якої розміщується в орному шарі, дуже реагує на глиби­ну оранки. У зв'язку з цим основний обробіток ґрунту включає гли­боку зяблеву оранку з попереднім лущенням або без нього, якщо кукурудзу розміщують після картоплі чи цукрових буряків. На чистих полях обмежуються одним лущенням на 6 — 8 см, на забур'янених кореневищними бур'янами проводять дворазове лу­щення важкими дисковими боронами БДТ-3, БДТ-7 або лущильни­ками ЛДГ-10, ЛДГ-15 на глибину 10- 12 см. Для повного знищення осоту перед лемішним лущенням площу, засмічену бур'янами у фазі розеток, обприскують розчином гербіци­ду — амінної солі 2,4 Д у дозі 4,0 - 6,0 кг/га за препаратом (у 200 -300 л води). Проти багаторічних злакових вегетуючих бур'янів вно­сять раундап (6-8 кг/га за препаратом) або фосулен (3-6 кг/га в 150 - 200 л води). Зяблеву оранку проводять плугами з передплужниками (ПЛН-4-35, ПЛН-6-35, ПГК-9-35, ПЯ-3-35) на глибину 27 - 30 см. При роз­міщенні кукурудзи після кукурудзи краще проводити зяблевий обро­біток ґрунту двоярусними плугами, які при глибині оранки 27 — 32 см повністю заорюють післяжнивні рештки навіть без їх подрібнення дисковими лущильниками. На схилах різної крутизни проводять щілювання ґрунту щілерізами ЩН-2-140, ЩП-3-70 на глибину 45 — 50 см, при відстані між щілинами 1,4 — 4 м. Рано навесні, як тільки настає фізична стиглість ґрунту, вирів­нюють поверхню ріллі вирівнювачами-планувальниками ВПН-5,6, ВП-8 або волокушами ВВ-2,5, зубовими боронами БЗТС-1,0, спря­мовуючи агрегати під кутом 45° до напрямку оранки. Під час весняної підготовки ґрунту застосовують основні (базові) ге­рбіциди проти однорічних злакових і двосім'ядольних бур'янів — так звані гербіциди ґрунтової дії, наприклад, ерадикан в дозі 4,5 — 8 л/га, прімекстра (4-5 кг/га), трофосупер (2,5 - 3,4 л/га), харнес (1,5 - 3 кг/га) та ін. Вносять їх машинами ПОУ, ОШТ-1, ОПШ-15, ОПШ-15-01 при настанні оптимальних строків сівби кукурудзи і не пізніше як через 15-20 хв заробляють у ґрунт дисковими боронами БДТ-3, БДТ-7 або комбінованими агрегатами РВК-3, РВК-3,6, КПШ-8,4, КАПП-8,8 на глибину 10 — 12 см. Передпосівну культивацію проводять на гли­бину 5 - 7 см культиваторами УСМК-5,4, КПС-4. Замість ґрунтових застосовують технологічні гербіциди, які вносять безпосередньо під передпосівну культивацію. Це, зокрема, дуал (1,6-2,1 кг/га), ротаприм (6 — 8 кг/га), ацетал (3 — 4 кг/га) та ін. Їх вносять у вигляді водних розчинів з витрачанням 200 — 300 л води на 1 га. Удобрення. За інтенсивної технології вирощування під кукуру­дзу використовують органічні й мінеральні добрива. Гній або тор­фогнойові компости вносять зазвичай під зяблеву оранку. У середньо­му вона становить 30 — 40 т/га. На чорно­земах звичайних, каштанових ґрунтах півдня 25 — 30 т/га. Рідкий гній вносять з розрахунку 80 — 100 т/га і негайно заробляють у ґрунт. Повні мінеральні добрива під заплановану врожайність вносять: у степових і лісостепових районах недостатнього і нестійкого зволо­ження під зяблевий обробіток або навесні локальним способом на глибину 10 — 12 см перед внесенням базового гербіциду. У рядки дають фосфорні доб­рива (Р10-15). Кукурудзу за інтенсивної технології вирощування здебільшого не підживлюють. Проте в разі потреби вносять азотні добрива у фазі 5-6 листків. Орієнтовні норми мінеральних добрив для Степу — N60Р60К60, на чорноземах південних — Під кукурудзу вносять також мікродобрива як безпосередньо у ґрунт — при зрошенні разом з поливною водою в поєднанні з гербі­цидами (гербигація), так і при передпосівній обробці насіння або одночасно з позакореневим підживленням рослин. Серед мікродобрив під кукурудзу використовують: бормагнієві (30 — 35 кг/га), сульфат цинку (0,8 — 1 кг на 1т насіння), сульфат марганцю (0,7 - 0,9 кг/т), марганізований суперфосфат (2-3 ц/га) у ґрунт до сівби або під час сівби (0,5 - 1,5 ц/га) в рядки; молібденізований суперфосфат (2-3 ц/га) у ґрунт до сівби або (40 - 50 кг/га) під час сівби в рядки.

39. Чина. Господарське значення. Морфологічні і екологічні особливості. Сорти. Чину (Latirus sativus L.), подібно до го­роху й сочевиці, використовують як кормову й продовольчу культу­ру. Продовольча цінність її визначається високим вмістом білка в зерні (28 - 30 %), яке добре перетравлюється організмом. Її використовують також як овочеву культуру. Подрібнене зерно чини в якості концентрованого корму згодову­ють великій рогатій худобі, свиням. На корм тваринам використо­вують солому чини, яка за вмістом білка (13 %) значно переважає солому гороху, сочевиці й інших бобових культур. Чину висівають на зелений корм, сіно і на випас. Чина ціниться і як технічна культура. З білка її насіння вироб­ляють високоякісний клей (казеїн) для склеювання високих сортів фанери. Його використовують також у текстильній промисловості, виробництві пластмас. Агротехнічне значення чини полягає в тому, що вона, як і інші бобові, поліпшує фізико-хімічні властивості ґрунту і підвищує його родючість. Вирощують її і як сидеральну культури, що збагачує ґрунт на органічну речовину та азот. Чина — досить давня культура. Дрібнонасінна чина походить з країн Південно-Західної Азії, крупнонасінна —із Середземномор'я. Світова площа посівів чини — до 500 тис. га. Загальна посівна площа її в СНД — близько 10 тис. га. Урожайність зерна чини в посушливих районах становить 25 — 30 ц/га і більше. При вирощуванні чини на зелений корм урожаї в районах достатньої вологості досягають 250 — 350 ц/га, в посушли­вих районах 120 - 150 ц/га, що значно перевищує урожай інших од­норічних бобових культур в таких самих умовах. Урожай сіна чини у середньому становить 35 ц/га. Морфобіологічні і екологічні особливості. В культурі найчастіше зустрічається чина посівна (L. sativus L.). Чина відзнача­ється високою холодостійкістю. Її насіння проростає при температурі 2 - 3 °С. Сходи витримують заморозки до мінус 5 - 8 °С. Чина — культура посушливих і напівпосушливих районів. Транспіраційний коефіцієнт її становить 400. Вона особливо легко витримує посуху навесні після появи сходів. Однак під час цвітіння та бутонізації потребує достатнього зволоження ґрунту. Надмірні дощі в період наливання і достигання плодів шкідливі для чини: її вегетативна маса сильно уражується іржею, аскохітозом, формуєть­ся щупле зерно. Чина — рослина довгого дня. Вегетаційний період, залежно від сорту й кліматичних умов, триває 70 — 125 днів. Районованими сортами чини в Україні: Степова 12, Степова 21, Красноградська 4, Білянка, Кубанська 492 та ін.

40. Зернові культури в Україні і СНГ. Систематика зернових культур. Зернові займають найбільші посівні площі, що свідчить про їх виключно важливе продовольче, кормове і сировинне значення в народному господарстві. Із загальної посівної площі, яка в СНД становить близько 210 млн га (1990 р.), зернові вирощують на площі 110— 118 млн га (52 — 56 %). В Україні площа зернових и сягає 15,5 — 16,5 млн га (45 — 50 %) загальної посівної площі. Найпоширенішою зерновою культурою в Україні є озима пшениця, посіви якої займають, залежно від року, 6,4— 7,3 млн га землі. До 90 % площ її зосереджені у степовій і лісостеповій зонах. Друге місце за площами посіву належить ярому ячменю, який в окремі роки висівають на 3,5 — 4 млн га. Вирощують переважно в Степу й Лісостепу. Третє місце — за зерновою кукурудзою, посівні площі якої часто перевищують 1,5 — 2 млн га і розміщені переважно в Степу й Лісостепу. Інші зернові злакові культури (жито, тритикале, овес, яра пшениця, озимий ячмінь, просо, рис, сорго) висівають в Україні на площі, коливається в межах 2,5 - 3,5 млн га. Озиме жито, тритикале і овес на Поліссі і в Лісостепу; озимий ячмінь — в Степу; просо — в усіх зонах України; рис і сорго — у Степу. Зерно і солому багатьох зернових культур використовують як сировину у переробній промисловості (із зерна – крохмаль, спирт, пиво тощо; із стебел — папір, целюлозу, та ін.) Зернові культури забезпечують тваринництво також зеленими кормами, силосом, сіном. Зернові є не тільки незамінними продуктами харчування людей (хліб, крупи, макаронні, кондитерські та інші вироби), а й найважливішим фактором забезпечення людей м'ясом, салом, молоком, яйцями та ін. В СНД перше місце належить ярій пшениці, яку вирощують на площі понад 27 млн га. Основні посіви її розміщені в Казахстані, в районах Уралу, Західного та Східного Сибіру. Озима пшениця (до 21 млн га) найбільш поширена в Україні (6 — 8 млн га), Північному Кавказі, Центрально-Чорноземній зоні та в Молдові. Посіви озимого жита (до 11 млн га) зосереджені здебільшого в Нечорноземній та Центрально-Чорноземній зонах Росії. Ярий ячмінь (26 млн га) найбільш поширений в Україні та на Північному Кавказі, Центрально-Чорноземній зоні та Білорусі; овес (10,8 млн га) — у Нечорноземній зоні, районах Західного та Східного Сибіру і Білорусі. Основними районами вирощування кукурудзи на зерно є Україна та Молдова, Північний Кавказ, Закавказзя, Центрально-Чорноземна зона, Поволжя, країни Середньої Азії, Казахстан. Просо (241 тис. га) вирощують переважно в Казахстані, Україні, Центрально-Чорноземній зоні, у районах Поволжя та Уралу. Посіви сорго розміщені переважно на півдні України та Північному Кавказі, в Молдові, Середньоазіатських країнах та Казахстані. Рис (33 тис. га) поширений у Середній Азії, Приморському краї, на Кубані, в Закавказзі та на півдні України. Тритикале має незначне поширення в Україні, на Північному Кавказі, в Центрально-Чорноземній зоні Росії. Гречка культивується здебільшого в Нечорноземній та Центрально-Чорноземній зонах Росії та в Україні. ПРО СИСТЕМАТИКУ Зернові культури — пшениця, жито, ячмінь, овес, тритикале, просо, кукурудза, сорго і рис — це окремі роди родини злакових (тонконогових) — Poaceae. Кожний рід за певними морфологічними та іншими ознаками (щільністю колоса або волоті, характером розвитку колосків у колосі, ламкістю стрижня колоса, будовою колоскових лусок тощо) поділяється на види (тверда і м'яка пшениця, посівний і піщаний овес і т. д.), а види — на підвиди (дворядний і багаторядний ячмінь, кремениста та зубовидна кукурудза) або географічні групи (північноросійське і західносибірське жито та ін.). Вид, підвид і група на підставі інших морфологічних ознак (за забарвленням лусок колосків, наявністю чи відсутністю на лусках опушення, забарвленням зерна і стрижня качана у кукурудзи, формою зерна та ін.) поділяються на різновиди, а різновиди — на сорти. Зернові культури за морфологічними та біологічними ознаками і властивостями поділяються на дві групи. До першої групи належать пшениця, жито, ячмінь, овес і тритикале; до другої — кукурудза, просо, сорго та рис. Характерні особливості:

41. Кукурудза. Технологія вирощування: підготовка насіння, передпосівна підготовка грунту. Рано навесні, як тільки настає фізична стиглість ґрунту, вирівнюють поверхню ріллі вирівнювачами-планувальниками ВПН-5,6, ВП-8 або волокушами ВВ-2,5, зубовими боронами БЗТС-1,0, спрямовуючи агрегати під кутом 45° до напрямку оранки. На важких ґрунтах використовують комбіновані ґрунтообробні машини РВК-3, РВК-3,6 або ВГ-5,6. Під час весняної підготовки ґрунту застосовують основні (базові) гербіциди проти однорічних злакових і двосім'ядольних бур'янів — так звані гербіциди ґрунтової дії, наприклад, харнес (1,5 - 3 кг/га). Вносять машинами ПОУ, ОШТ-1, ОПШ-15, ОПШ-15-01 при настанні оптимальних строків сівби кукурудзи і не пізніше як через 15-20 хв заробляють у ґрунт дисковими боронами БДТ-3, БДТ-7 або комбінованими агрегатами РВК-3, РВК-3,6, КПШ-8,4, КАПП-8,8 на глибину 10 — 12см. Передпосівну культивацію проводять на глибину 5 - 7см культиваторами УСМК-5,4, КПС-4, що обладнані вирівнювальними дошками та роторними котками. Замість ґрунтових застосовують технологічні гербіциди, які вносять безпосередньо під передпосівну культивацію. Це, наприклад, дуал (1,6-2,1 кг/га), вносять у вигляді водних розчинів з витрачанням 200 — 300л води на 1га. Підготовка насіння до сівби, сівба. Насіння кукурудзи готують до сівби на спеціалізованих калібрувальних заводах, де його доводять до високих посівних кондицій: висушують до вологості 13 — 14 %, калібрують (за товщиною, шириною та довжиною) на фракції, інкрустують, протруюють вітаваксом 200 (2 кг/т), максимом 025 (1 кг/т) та іншими препаратами. Відповідно до державного стандарту, насіння товарних гібридів (F1) має задовольняти таким нормам якості: мати типовість мінімум 98 %, схожість не менше 92 %, чистоту не менше 98 %, насіння сортів (рН 1 — 3) не менше 87 % та чистоту не менше 98 %. Особливо високої якості має бути насіння при сівбі кукурудзи в допустимо ранні строки.

42. Чина. Технологія вирощування: попередники, обробіток грунту, удобрення, строк та спосіб сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Догляд за посівами та збирання врожаю. Технологія вирощування. Чину слід висівати після озимих та просапних культур. В районах достатнього зволоження можна вирощувати на зелений корм як парозаймаючу культуру. Чина придатна і для післяжнивного вирощування. Чина є добрим попередником для багатьох культур. Обробіток ґрунту під посіви чини залежить від її попередника, типу ґрунту, погодних умов. Лущення здійснююють дисковими лущильниками ЛДГ-15, ЛДГ-10А, ЛДГ-5 на глибину 6-8 см. Для дискування застосовують важкі дискові борони БДТ-7,0А, БДВ-10. Дискують на глибину 10-12 сантиметрів. Орють плугами з передплужниками ПЛН-4-35, ПЛН-5-35, ПЛН-6-35 або оборотними плугами ППО-4-40, ППО-6-40. Орати треба на глибину не менше 22-25см. На полях з глибоким гумусовим горизонтом орний шар має бути завглибшки 25-28 сантиметрів. Після оранки, залежно від інтенсивності появи бур'янів, застосовують суцільну культивацію на глибину 8-10см. Для цього використовують культиватори КПС-4М, КШУ-18 та інші. Під основний обробіток ґрунту вносять фосфорні або фосфорно-калійні добрива в дозі 45 - 60 кг/га д. р., на бідних ґрунтах — повні добрива: 45 - 60 кг/га фосфору і калію під зяблеву оранку, 30 кг/га азоту — під передпосівну культивацію. Сівба. Висівають висококондиційне насіння, яке перед сівбою протруюють фундазолом (2-3 кг/т) і обробляють у затінку ризоторфіном. У напівпосушливих та посушливих районах півдня чину сіють одночасно з ранніми зерновими культурами. У районах достатнього зволоження, особливо в холодну весну, чину доцільно висівати після сівби ранніх зернових, коли ґрунт трохи прогріється. Сівбу проводять звичайним або вузькорядним способом, у посушливих районах при вирощуванні чини на насіння — широкорядним. Норма висіву залежить від крупності насіння, способу сівби і коливається від 0,8 — 1 млн/га схожих насінин на широкорядних посівах до 1,2 млн/га при звичайній рядковій сівбі (або відповідно 150 - 200 і 200 - 250 кг/га). Глибина загортання насіння 6-8 см, на легких ґрунтах (і в посушливу весну) можна загортати його на 8 — 10см. Догляд за посівами полягає в коткуванні у разі нестачі вологи в ґрунті, знищенні бур'янів до- і післясходовими боронуваннями, розпушуванням міжрядь на широкорядних посівах і в боротьбі з хворобами та шкідниками із застосуванням пестицидів, рекомендованих для зернобобових культур. Збирають чину роздільним способом при пожовтінні більшості бобів, скошуючи її на низькому зрізі, бо нижні боби в рослин розміщені на висоті 18 — 20 см. Скошену чину підсушують у валках протягом 2 — 3 днів і обмолочують самохідним комбайном при зменшених обертах барабана (500 — 600 об./хв), щоб запобігти подрібненню насіння. Після обмолоту його очищують і при потребі підсушують. Зберігають насіння вологістю 14— 15 %.

43.Морфологічні особливості зернових культур: коренева система, стебло, листок, плід. Коренева система злаків — мичкувата. Численні тонкі корінці зовні не різняться між собою, переплітаючись, пронизують ґрунт в усіх напрямках. Проте серед них розрізняються корінці, які розвиваються безпосередньо з насіння і утворюють так звану зародкову, або первинну, кореневу систему, та корінці, що закладаються у вузлі кущення і формують вузлову, або вторинну, кореневу систему. Первинні корінці, як правило, проникають вертикально вглиб ґрунту за межі орного шару; вторинні розміщуються в ґрунті більш-менш радіально. На кінцях корінців утворюються кореневі волоски, з допомогою яких засвоюються з ґрунту поживні речовини і вода. У кукурудзи, сорго на першому-другому надземних стеблових вузлах розвиваються також повітряні, або опорні, корені. Вони частково проникають у ґрунт на глибину до 5 — 7см і є для рослин своєрідною «опорою» проти вилягання та забезпечують їх водою і живленням при незначному випаданні опадів. Розміщується в орному шарі ґрунту на глибині до 40см, деякі корінці проникають у ґрунт на глибину до 1м, а окремі — до 1,5 — 2м. Фізіологічна активність кореневої системи залежить від виду рослин. В озимого жита і вівса вона висока; у пшениці, особливо ярої, — недостатня і потребує наявності у ґрунті легкороз­чинних сполук поживних речовин. Стебло у злакових рослин — соломина. У хлібів першої групи, а також у проса й рису вона являє собою циліндричну трубку з порожниною всередині, висотою 1 - 1,5м; у кукурудзи й сорго соломина виповнена пухкою паренхімою і досягає висоти 3 — 5м. У більшості рослин стебло поділяється стебловими вузлами з поперечними перегородками на 5 — 7 міжвузлів, у високорослих кукурудзи і сорго кількість міжвузлів може досягати 20 — 25 і більше. Стебло росте міжвузлями, у кожному з яких наймолодшою ростовою тканиною є основа міжвузля. Такий ріст стебла називають інтеркалярним, або вставним. Темпи росту міжвузлів різні: друге міжвузля росте швидше і тому довше за розміром, ніж перше, третє росте інтенсивніше і більше, ніж перше, і т. д. Листок лінійної форми, складається з двох частин: нижньої — листкової піхви, яка у вигляді трубки охоплює стебло, і верхньої — листкової пластинки. Між піхвою і пластинкою з внутрішнього боку листка є тонка плівка — язичок, який щільно прилягає до стебла і захищає нижню його частину від затікання води та проникнення збудників хвороб; із зовнішнього, з обох боків — так звані вушка (ріжки), які частково або повністю охоплюють стебло. Листкова поверхня — основний орган фотосинтезу. У злакових рослин вона різна і залежить від виду, сорту та умов вирощування. У ярої пшениці вона менша, ніж в озимої, а в озимої пшениці менша, ніж у тритикале. За несприятливих умов вирощування озимої пшениці поверхня листків на 1 га площі становить до 25 тис. м2, за сприятливих — удвічі більше. У кукурудзи листкова поверхня може сягати 60 тис. м2/га і більше. В інших злакових рослин вона становить у середньому 30 — 35 тис. м2/га. Плід злакових рослин називається зернівкою (зерном) Плівчасті злаки (ячмінь, овес, просо, рис) утворюють зернівку, яка зверху вкрита квітковими лусками. У зернівці розрізняють три головні частини: оболонку, зародок та ендосперм. Ендосперм зернівки складається з двох шарів — зовнішнього, який утворився із стінок зав'язі і називається плодовою оболонкою, і внутрішнього, що утворився із стінок насінного зачатка і називається насінною оболонкою. Суцвіття — колос (пшениця, жито, ячмінь, тритикале), волоть (овес, просо, сорго, рис), колосоподібна волоть (чумиза, могар), а у кукурудзи на одній рослині утворюється два суцвітті: чоловіче (тичинкове) — волоть (султан) і жіноче (маточкове) — качан. Колос складається з колосового стрижня, який поділяється на окремі членики. На виступах кожного членика розміщується один (у пшениці, жита, тритикале) або три колоски (у ячменю), які складаються з квіток. Основою волоті є вісь, яка розгалужується на бічні гілки. На кінцях гілок волоті сидять колоски. Винятком є волоть кукурудзи, у якої колоски з чоловічими квітками розміщуються на бічних і центральній гілках волоті рядами. У колосоподібній волоті бічні гілки мають вигляд сильно укорочених лопатей, на яких групами розміщуються колоски. Качан, який зверху вкритий листковими обгортками, складається із стрижня та колосків з жіночими квітками. Колоски вертикальними рядами розміщуються у комірках стрижня. Кількість рядів зерен на качані кукурудзи завжди парна. / В основі кожного колоска є дві колоскові луски різної форми і розміру. Між ними розміщуються квітки. Кожна квітка має дві квіткові луски — нижню й верхню. Нижня квіткова луска в остистих хлібів несе на собі остюк. Між квітковими лусками знаходиться маточка, яка складається із зав'язі з двома пірчастими приймочками, та трьох тичинок, за винятком рису, у якого їх шість. У чоловічих квітках кукурудзи між квітковими лусками є лише тичинки, а в жіночих — маточки. Від кожної зав'язі маточки відходить довгий ниткоподібний стовпчик, який на верхівці має роздвоєну приймочку.

44. Кукурудза. Технологія вирощування: строк та спосіб сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Строки сівби кукурудзи залежать від біологічних особливостей гібриду або сорту, ґрунтово-кліматичних і погодних умов. Кукурудзу на зерно і силос висівають, коли ґрунт прогріється на глибині 10см до 10 - 12 °С, а холодостійкі гібриди і сорти — до 7 - 9 °С, використовуючи сівалки СПЧ-6М, СУПН-8. Основний спосіб сівби пунктирний з міжряддям 70см. Вища продуктивність посівів кукурудзи забезпечується при дотриманні густоти середньостиглих гібридів і сортів: у південних посушливих районах Степу 25 — 30 тис. рослин на 1 га, у центральних більш вологих степових районах 35 — 40 тис., в північних 40 — 45 тис., у Лісостепу і на Поліссі 55 — 65 тис., на зрошуваних землях півдня 70 — 75 тис. рослин на 1га. При вирощуванні скоростиглих гібридів та сортів кількість рослин на 1га збільшують на 20 — 25 %, а високорослих пізньостиглих — зменшують на 15 — 20 % порівняно із середньостиглими. Кукурудзу на силос вирощують з більшою густотою рослин, ніж на зерно, приблизно на 15 — 20 %. Норми висіву насіння встановлюють з урахуванням рекомендованої густоти рослин (шт./га), маси 1000 зерен (г), посівної придатності (%). Для отримання рекомендованої густоти рослин на час збирання норму висіву насіння збільшують: у районах Степу на 30 %, Лісостепу 30 - 40 %, Полісся на 40 - 50 %. У Лісостепу і на Поліссі при сівбі кукурудзи на вологих і важких ґрунтах насіння загортають на глибину 4 — 5см, на легких ґрунтах і при підсиханні посівного шару 6 — 7см. У степових районах з дефіцитом вологи у верхньому шарі ґрунту насіння загортають на гли­бину від 6 — 8 до 10см.

45. Кормові боби. Господарське значення. Морфологічні та екологічні особливості. Сотри. Господарське значення. Боби — одна з давніх культур світового землеробства. У нашій країні їх вирощують переважно як кормову культуру. На корм використовують зерно, зелену масу, силос і солому. Зерно, яке містить 25 — 35 % білка, до 54 % вуглеводів, 1,5 % жиру, близько 3,5 % мінеральних речовин, вітаміни А, В та інші, є високопоживним концентрованим кормом, в 100 кг якого міститься 129 корм. од. і 28,4 кг перетравного протеїну. Воно є цінним компонентом у виробництві комбікормів. Досить багата на білок зелена маса бобів, у якій на одну кормову одиницю (в 100 кг — 16 корм. од.) припадає понад 130 г перетравного протеїну, що дає змогу використовувати боби як важливий компонент силосу кукурудзи. Боби вирощують також як харчову рослину. Зерно їх вживають у їжу у вареному вигляді, готуючи з нього салати, вінегрети, соуси, супи, холодні закуски. Боби мають агротехнічне значення: їх використовують при вирощуванні овочевих культур як кулісні рослини, а в садівництві — як зелене добриво. Боби — цінна медоносна рослина. У світовому землеробстві боби були відомі за 2 тис. років до н. е. В нашій країні вони з'явилися у VI — VIII ст. Сучасна посівна площа бобів у світі становить близько 5 млн га. В СНД вони незначно поширені в регіонах достатнього зволоження (в Білорусі, на Закавказзі, в західних областях та на Поліссі України). В Україні вирощують на площі понад 10 тис. га. Середня врожайність зерна їх — близько 18 ц/га, за високої агротехніки отримують по 25 - 30 ц/га зерна і 500 - 600 ц/га зеленої маси. Морфобіологічні та екологічні особливості. Боби — Vicia faba — однорічна рослина 60-170 см заввишки. Походять із Середземномор'я. Розрізняють три різновиди: дрібнонасінні (маса 1000 зерен 200 - 450 г) високорослі, середньо- і пізньостиглі (105 - 140 днів); середньонасінні (маса 1000 зерен 500 — 700 г) середньо- і пізньостиглі (110 — 140 днів); крупнонасінні (насіння плоске, маса 1000 зерен 800 - 1300 г) скоростиглі (95 - 105 днів). Кормові боби невибагливі до тепла. Насіння їх проростає при температурі ґрунту 3 - 4 °С, а молоді сходи витримують весняні заморозки до мінус 3 — 5 °С і гинуть лише при температурі мінус 6 - 7 °С. У період вегетації боби нормально розвиваються при 15 - 18 °С. Температура вище 30 °С пригнічує рослини. Боби досить вибагливі до вологи, особливо під час проростання насіння, на бубнявіння якого потрібно води не менше 110 — 120 % від їх маси. Висока вибагливість до ґрунтової вологи зберігається у бобів до фази повного цвітіння. Боби погано витримують повітряну посуху. Транспіраційний коефіцієнт їх високий — 700 - 800. Досить вибагливі боби також до ґрунтів. Вони краще ростуть на родючих, багатих на органічну речовину і достатньо вологих ґрунтах з нейтральною реакцією ґрунтового розчину (рН 6 — 7). Кормові боби належать до рослин довгого світлового дня. Вегетаційний період у них коливається від 95 до 100 і навіть до 140 днів. Районованими сортами кормових бобів в Україні є Прикарпатські 4, КІУ-82, Уладівські фіолетові, Чабанські, Янтарні та ін.

46. Ріст і розвиток зернових хлібів: проростання насіння, сходи, кущення, колосіння та викидання волоті, цвітіння, формування і достигання зерна. За початок фази вважають той день, коли вона відмічається приблизно у 10 % рослин, за повну фазу — коли її ознаки проявляються у 75 - 80 % рослин. Проростання насіння. Висіяне у ґрунт насіння за сприятливих умов проростає. Прорости насіння може при поглинанні такої приблизно кількості води (у % до повітряно-сухої маси насіння): пшениці 47 - 48, жита 58 - 65, ячменю 48 - 57, вівса 60 - 76, кукурудзи 37 — 44, проса і сорго 25 — 38, рису 37 — 44. Поглинувши воду, насіння спочатку бубнявіє, а потім за допомогою ферментів складні запасні речовини зернівки перетворюються на прості, внаслідок чого починають рости зародкові корінці і листки. З появою на поверхні ґрунту першого справжнього листка починається нова фаза — сходи. Сходи. Дружність проростання і поява сходів залежать від температури посівного шару ґрунту. Мінімальною температурою для з'явлення сходів насіння хлібів першої групи є 2 — 5 °С, другої 10 — 12 °С, оптимальною — відповідно 20 — 25 і 25 — 30 °С. При оптимальній температурі і вологості ґрунту сходи з'являються на 6 - 8-й день. Кущення починається після утворення рослиною 3 — 4 листків, приблизно через 23 — 27 днів після появи сходів (ІІ — ІІІ етапи органогенезу) завдяки активному фотосинтезу. На підземних стеблових вузлах, особливо на вузлі, який знаходиться ближче до поверхні ґрунту, закладаються вторинні, або вузлові, корені та бічні пагони. Вузол кущення є найголовнішим органом рослини, з його відмиранням відмирає рослина. Залягає він у ґрунті на глибині 1,5 — 3см. Глибина залягання вузла кущення залежить від факторів життя, індивідуальних особливостей рослин, способів їх вирощування. Глибина залягання вузла кущення відіграє важливу роль у житті рослин: чим глибше він залягає в озимих культур, тим вони морозостійкіші; при глибшому його заляганні у рослин підвищується стійкість до вилягання. Дружне кущення у злакових рослин відбувається при 10— 15 °С, достатньому забезпеченні їх водою, поживними речовинами та достатній площі живлення. За сприятливих умов кожна рослина утворює до 5 — 10 і більше пагонів. Частина з них безпосередньо формують урожай зерна, утворюючи суцвіття з виповненим зерном — продуктивні пагони, частина — так званий підгін, не утворюють суцвіть; виділяють продуктивну і непродуктивну кущистість злакових рослин. Як недостатнє, так і сильне кущення знижує урожайність зерна: 1- через малу кількість продуктивних пагонів, у 2 — через можливість вилягання рослин. Максимальний урожай зерна забезпечує густота продуктивних пагонів 500 — 700 шт./м2. Вихід у трубку. Ріст стебла поч. з нижнього міжвузля, яке протягом 10 — 15 дн видовжується, піднімаючи догори у листковій трубці друге і наступні міжвузля. Початком фази (IV - VII етапи) вважається той період, коли стебловий вузол першого міжвузля піднім. на висоту 2 — 3 см від поверхні ґрунту. Ця фаза настає через 42 — 50 днів після появи сходів. У цю фазу спостер. інтенс. ріст вегет. маси, формування та диференціація суцвіть, репрод. органів, їх інтенс. ріст. У цей період рослини дуже вибагливі до пож. реч. та вологи. Тривалість фази 42 — 50 днів. Колосіння і викидання волоті. Ця фаза вегетації відповідає VIII етапу органогенезу. Вона триває 5 — 7 днів. Внаслідок інтенсивного росту стебла, особливо його верхнього міжвузля, з листкової трубки назовні з'являється колос (пшениця, жито, ячмінь, тритикале) або волоть (овес, просо, рис, сорго, чоловіче суцвіття у кукурудзи). У фазу колосіння та викидання волоті завершується формування усіх органів суцвіть. Цвітіння настає на ІХ етапі органогенезу і триває 4 — 6 днів. У жита воно починається через 8—10 днів після колосіння, а в ячменю закінчується до колосіння. Під час цвітіння відбувається запилення квіток. Зернові культури за характером запилення поділяються на самозапильні (пшениця, тритикале, овес, ячмінь, просо, рис) і перехреснозапильні (жито, кукурудза, сорго). У колосових культур цвітіння починається з квіток середньої частини колоса, у волотевих — з квіток верхньої частини волоті. У цю фазу припиняється ріст вегетативної маси. Формування і достигання зерна. Після запліднення на Х - ХІІ етапах органогенезу настає фаза формування зерна — його ріст в довжину до розміру, типового для кожного сорту або гібриду. Маса 1000 зернин в цей час мала — всього 8 - 12г. За формуванням зерна настає фаза наливання зерна і його молочна стиглість. Тривалість цього періоду 40 — 45 днів. При наливанні у зерно надходять поживні речовини, зерно досягає типового розміру за товщиною та шириною. В цей період зерно за консистенцією нагадує молоко (розчин органічних речовин). Кількість води у зерні становить 50 % і більше. За молочною стиглістю настає воскова, за якої зерно за консистенцією нагадує віск, набирає типового кольору, вологість його знижується до 30 - 32 %. Повна стиглість — це кінцевий етап вегетації рослин. У цій фазі вологість зерна знижується до 20—15 % і воно повністю втрачає зв'язок з материнською рослиною.

47. Кукурудза. Догляд за посівами. Після сівби кукурудзи площу коткують і боронують легкими боронами ЗБП-0,6, ЗОР-0,7. Якщо базові гербіциди, внесені навесні, виявляються недостатньо ефективними, посіви кукурудзи, забур'янені однорічними злаковими бур'янами, у фазі 3 — 5 листків (не пізніше) обробляють страховими гербіцидами, наприклад, олеогезапримом-200 або олео-гезапримом-400 у дозі відповідно 4 та 2 л/га за препаратом або майазином у дозі 5 — 8 кг/га, розчинених у 300л води. При засміченості поля одно- і двосім'ядольними багаторічними бур'янами посіви у фазі 3-5 листків обприскують амінною сіллю 2,4Д у дозі 0,7 - 1,2 кг/га, базаграном (2-4 кг/га). При забур'яненні посівів і відсутності гербіцидів широко застосовують до- і післясходове боронування легкими або середніми боронами у фазі першого листка, далі з інтервалом 4 — 5 днів ще 1 — 2 рази та 1 — 3 міжрядні культивації. Розпушують міжряддя і захисні зони рядків культиваторами КРН-4,2А, КРН-5,6А, а для присипання бур'янів у рядках застосовують лапи-відвальники. Глибина розпушування ґрунту 4 — 6см.

48. Кормові боби. Технологія вирощування: попередник, обробіток грунту, удобрення, строк та спосіб сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Догляд за посівами та збирання. Після картоплі, цукрових буряків у вологі роки, а також після кукурудзи, удобрених озимих. Основний обробіток. Після просапних культур проводять зяблеву оранку 25-27см. Після зернових, до оранки поле 1-2 рази лущать з допомогою дискових чи один раз лемішним лущильником. Оранку необхідно провести через 15-20 днів після лущення. При ранній зяблевій оранці восени можуть з'явитися сходи бур'янів. Їх знищують за допомогою боронування важкими боронами БЗТС-1,0 або культиватором КПС-4. Враховуючи велику вибагливість до вологи, рано навесні, як тільки посіріє ґрунт, поле боронують важкими або середніми боронами, а через 1 — 2 дні двічі культивують: 1- 6 — 8 см, 2 під кутом до 1 культивації на 10 — 12см. Боби вибагливі до удобрення, особливо органічного. Після гірших (стерньових) попередників або на бідних ґрунтах вносять під зяблеву оранку по 25 - 30 т/га гною, а також по 60 — 90 кг/га Р й К, а на кислих ґрунтах, крім того, по 3 — 5 т/га вапна. Під передпосівну культивацію 30 — 60 кг/га азоту. При висіванні бобів у рядки гранульований суперфосфат, збагачений на Мо, з розрахунку 10 - 15 кг/га Р. Для сівби використовують крупну й середню фракції каліброваного насіння із схожістю не менше 95 % і 100 %-ї чистоти. Завчасно його протруюють проти фузаріозу, бактеріозу, сірої гнилі та інших хвороб тигамом (2,8 — 4,2 кг/т), ТМТД (3,5 кг/т), а в день сівби в затінку обробляють ризоторфіном. Сіють кормові боби якомога раніше широкорядним способом з шириною міжрядь 45см, а на чистих від бур'янів ґрунтах і при застосуванні гербіцидів — звичайним рядковим, який більш ефективний у північних зволожених районах. Норма висіву за широкорядної сівби на Поліссі становить 450 — 500 тис. схожих насінин на гектар, у західних областях України 350 — 400 тис./га. При звичайній рядковій сівбі висівають відповідно по 600 — 700 і 400 — 500 тис./га схожих насінин. Вагові норми висіву коливаються відповідно від 100 — 150 до 200 — 250 кг/га. Сіють боби на глибину 4 — 6см, а на більш легких ґрунтах і в суху погоду 7-8 см. У суху погоду перед сівбою і після неї площу коткують. Догляд і збирання. Для знищення бур'янів на 5 - 6-й день після сівби площу боронують легкими боронами, щоб не пошкодити ніжних ростків бобів. Удруге боронують посіви у фазі 3 — 5 листків у середині дня, коли спаде тургор рослин. Проти бур'янів застосовують також гербіциди (прометрин 1,5 — 2,5 кг/га), обприскуючи поле до появи сходів бобів. Широкорядні посіви 2 — 3 рази розпушують у міжряддях культиваторами на глибину 4 — 6см. Під час догляду іноді застосовують чеканку рослин на широкорядних посівах — скошують їх верхівки (10 — 12см завдовжки) косарками на високому зрізі приблизно за місяць до достигання бобів. Це сприяє підвищенню врожайності насіння за рахунок більшого притоку поживних речовин до плодів і одночасно є заходом боротьби з попелицею, знищують також обприскуванням посівів метафосом (1 кг/га) або карбофосом (1 - 1,2 кг/га). Кормові боби на насіння достигають недружно. Щоб прискорити їх достигання, проводять дефоліацію рослин, обприскуючи їх за 10 — 12 днів до збирання 15 %-м розчином сульфату амонію. Після такого обприскування обпадає листя рослин і боби з насінням достигають швидше й дружніше. Після достигання бобів у 2 — 3 нижніх ярусах рослин приступають до роздільного збирання бобовими жатками. Сухі валки обмолочують зерновими комбайнами, які відрегульовано на частоту обертів барабана 400 - 500 за хвилину. Після очищення насіння зберігають сухим (вологість не вище 15 %). Незрілі боби для харчових цілей збирають вручну, в міру достигання, починаючи знизу, в 3 — 4 прийоми з проміжками 8—12 днів, що значно збільшує вихід товарної продукції.

49. Пшениця – основна зернова культура хлібів першої групи. Види пшениці. Це найцінніша і найбільш розповсюджена зернова продовольча культура. Більше половини населення світу використовує на харч зерно пшениці. Пшеничний хліб відрізняється неперевершеними смаковими якостями і за поживністю й перетравністю переважає хліб із борошна всіх інших зернових культур. У 100 г доброго пшеничного хліба міститься 240 — 260 ккал, а макаронів, манної крупи, різних видів печива — 350 - 360 ккал. В зерні пшениці 11 - 20 % білка, 62 - 74 % крохмалю, 2 — 3 % жиру, приблизно стільки ж клітковини й золи. Засвоюваність продуктів, вироблених із пшеничного борошна, 94 — 96 %. Відходи борошномельного виробництва — висівки, борошняний пил, а також солому і полову використовують на корм худобі. Озима пшениця є хорошим раннім зеленим кормом. З неї можна заготовляти також силос і сінаж. У світі площа посівів сягає 232 млн га, а врожайність — в середньому 23 ц/га. Як дуже пластична культура пшениця росте в широкому зональному діапазоні. Багато видів пшениці походить із гірських середньоазіатських районів, зокрема Азербайджану, Кавказу. За посівними площами пшениці (50 млн га) країни СНД займають перше місце у світі. В Месопотамії вона була відома понад 6500 років тому. Види пшениці. Пшениця, рід Triticum. Включає 22 види, з них найпошир. м'яка і тверда. З 22 видів трапляються також гілляста, культурна однозернянка, зандурі, полба (двозернянка), дика, польська, маха, спельта, карликова остиста та безоста, круглозерна, ванська — загалом 15 видів. М'яка, або звичайна, пшениця (Tr. aestivum) має довгий нещільний колос, лицьова сторона якого ширша за бічну. Колос може бути безостим і остистим, остюки коротші за колос і розходяться в боки. Зерно має чітко виражений чубок, до зародка воно трохи ширше. Зародок виділяється нечітко. Зерно залежно від умов вирощування (особливо азотного фону живлення) може бути борошнистим, напівскловидним або скловидним. Має ярі, напівозимі та озимі форми. Маса 1000 зерен від 30 до 55г. Найбільш цінні для випікання хліба сорти сильної м'якої пшениці. Тверда пшениця (Tr. durum) відрізняється від м'якої великим щільним колосом, у розрізі квадратним або дещо стиснутим, з більш широкою бічною стороною. Ості довші за колос, спрямовані паралельно до нього. Зерно крупне (45 - 65г), подовжене, донизу звужується, у поперечному розрізі кутасте, переважно скловидне, із слабковираженим чубком, зародок чітко виділяється. Верхнє міжвузля соломи заповнене, листя не опушене. Тверда пшениця дає високоякісне борошно — крупчатку для виробництва макаронів, вермішелі, манної крупи. У землеробстві домінують ярі форми, хоч уже виведено й озимі. За останні роки площа її в СНД досягла 6 млн га. М'яка і тверда пшениці, а також інші (полонікум, тургідум, карликова, персикум, круглозерна) — це голозерні пшениці з неламким колосовим стрижнем. Після дозрівання колос не розпадається на окремі колоски. Зерно при обмолоті звільняється від колосових і квіткових лусок. Полб'яні (плівчасті) види пшениці — ламкоколосі. Колос після дозрівання легко розпадається на колоски, зерно при обмолоті залишається в колосках і відділяти його треба на крупорушках. Сюди належать дика і культурна однозернянки, двозернянка, спельта, маха та ін.

50. Кукурудза. Збирання врожаю. У виробництві кукурудзу на зерно збирають у качанах без їх обмолочування і з обмолочуванням. У качанах з їх одночасним доочищенням або з доочищенням на стаціонарі (ПП-10) кукурудзу починають збирати при вологості зерна не більше 35 — 40 % кукурудзозбиральними комбайнами КСКУ-6, ККП-3, «Херсонець-200»; без качанів — при вологості зерна 30 % зерновими комбайнами СК-5, «Нива» з пристосуванням ППК-4 або зернозбиральними комбайнами «ДОН-1500» з пристосуванням КМД-6. Збирають кукурудзу також комбайном «ДОН-1500» при підвищеній вологості зерна (35 — 40 %) із спеціальним пристосуванням ПДК-10 для одержання подрібненої зерно-стрижневої суміші. Зібрані і подрібнені качани закладають у траншеї, на дно яких кладуть шар соломи 20 — 30 см, а стінки обкладають поліетиленовими плівками. Подрібнену масу при закладанні у траншеї ущільнюють, а після заповнення трамбують і герметизують плівкою з шаром соломи. Зібране вологе зерно при зберіганні в траншеях, консервують з додаванням спеціальних консервантів. Зерно для комбікормової промисловості, на насіння і для інших господарських потреб висушують на зерноочисних агрегатах та комплексах ЗАВ-25, КЗС-50 або на площадках активного вентилювання до вологості 15 — 16 %. Качани з вологістю зерна не менше 28 % добре зберігаються у сапетках, на горищах. / Кукурудзу на силос збирають силосозбиральними комбайнами (КСК-100, Е-200 та ін.) у молочно-восковій стиглості. Подрібнену масу силосують, інтенсивно утрамбовують у траншеях і вкривають соломою. При збиранні у восковій стиглості застосовують комбайни, які подрібнюють масу на відрізки 0,7 — 0,8 см («Полісся», Дон-15 та ін.).

51. Сочевиця. Господарське значення. Морфологічні та екологічні особливості. Сочевицю (Lens culinaris) вирощують для продовольчого використання і як кормову культуру. Насіння її багате на білок (до 34 %), містить близько 1,5 % жиру, багато безазотистих речовин (близько 55 %), має високі смакові якості, швидко розварюється. У харчовій промисловості з насіння сочевиці виготовляють консерви, ковбаси, білкові препарати, шоколад, печиво, супи тощо. Особливо цінним для цього є насіння крупнонасінної сочевиці. Насіння дрібнонасінної сочевиці є цінним концентрованим кормом. Сочевицю вирощують також на зелений корм і сіно, яке містить до 16 % протеїну і характеризується високою перетравністю поживних речовин. На корм худобі використовують також солому й полову сочевиці, вміст білка в яких становить відповідно 14 і 18 %. У культурі відома за 2 тис. років до н. е. В Росії з'явилася в XIV ст. Світова площа посівів 1 млн га. В Україні — в Лісостепу і Степу. За сер. врож. зерна (12 — 13 ц/га) поступається іншим зерновим бобовим. Найвищі урожаї сіна (30 — 35 ц/га) дає при вирощуванні у сумішах з вівсом або ячменем. Морфобіологічні та екологічні особливості. Сочевиця культурна, або харчова (Lens eckulenta) — однорічна, низькоросла (30 - 70см). Стебло витке, борознисте, схильне до вилягання. Є два види: крупно- і дрібнонасінна (ssp. Macrosperma i ssp. Mіcrosperma) з масою 1000 насінин 48 - 52 і 32 - 35г. Сочевиця є середньовибагливою до тепла. Насіння її проростає при температурі 4-5 °С, а сходи пошкоджуються заморозками мінус 5 - 6 °С. У період вегетації сприятливою температурою для росту і розвитку сочевиці є близько 20 °С. До вологи сочевиця вибаглива на початку росту — при бубнявінні і проростанні насіння. Коли рослини зміцніють і утворять достатньо розвинену кореневу систему, то добре витримують посуху, чим і пояснюється поширення сочевиці в посушливих умовах Степу. Кращі ґрунти — чорноземи, суглинисті й супіщані з підвищеним вмістом вапна. Погано росте вона на кислих, низинних та заболочених ґрунтах. На початку вегетації росте повільно, що є причиною сильного пригнічення рослин бур'янами. Належить до рослин довгого світлового дня. Вегетаційний період 85 — 110 днів. До районованих сортів в Україні належать: Дніпровська 3, Красноградська 250, Красноградська 49, Луганчанка.

52. Озима пшениця. Господарське значення. Історія та поширення. Екологічні та біологічні особливості. Вимоги до температури, вологи, грунту, світла. Районовані сорти. Господарське значення. Серед найважливіших зернових культур озима пшениця за посівними площами займає в Україні перше місце і є головною продовольчою культурою. Основне призначення — забезпечення людей хлібом і хлібобулочними виробами. Серед зернових культур пшеничне зерно найбагатше на білки. Вміст їх у зерні м'якої пшениці 13 — 15 %. У зерні пшениці міститься велика кількість вуглеводів, у тому числі до 70 % крохмалю, вітаміни В1, В2 РР, Е та провітаміни А, D, до 2 % зольних мінеральних речовин. Білки пшениці є повноцінними за амінокислотним складом, містять усі незамінні амінокислоти, які добре засвоюються людським організмом. Проте у складі білків недостатньо таких амінокислот, як лізин, метіонін, треонін, тому поживна цінність пшеничного білка становить лише 50 % загального вмісту білка. 400 — 500г пшеничного хліба та хлібобулочних виробів покриває близько третини всіх потреб людини в їжі, половину потреби у вуглеводах, третину (до 40 %) — у повноцінних білках, 50 — 60 % — у вітамінах групи В, 80 % — у вітаміні Е. Пшеничний хліб практично повністю забезпечує потреби людини у фосфорі і залізі, на 40 % — у кальції. В 1кг хліба міститься 2000 — 2500 ккал. Особливо якісні хлібобулочні вироби одержують із борошна сортів сильних пшениць, які належать до виду м'якої пшениці. За державним стандартом, зерно таких пшениць, які за класифікацією належать до вищого, першого та другого класів, містить відповідно 36, 32 і не менше 28 % сирої клейковини першої групи і має натуру не менше 755 г/л, скловидність — не нижче 60 %, а хлібопекарська сила борошна становить 280 і більше одиниць альвеографа (о. а.). Борошно сильних пшениць при домішуванні (25 — 30 %) до борошна слабких пшениць поліпшує його хлібопекарські властивості. У виробництві досить поширена також група цінних пшениць, які належать до 3-го класу. Їх зерно містить від 23 до 28 % сирої клейковини другої групи, а сила борошна нижче 280 о. а. (до 200 о. а.). З борошна цінних пшениць випікають хліб доброї якості, але воно не здатне поліпшувати борошно слабких пшениць. Пшениці із вмістом у зерні менше 23 % (до 18 %) клейковини належать до 4-го класу і є найменш якісними за хлібопекарськими показниками. Їх віднесено до слабких пшениць. Сорти пшениці 5-го класу з вмістом у зерні сирої клейковини менше 18 % вирощують на корм худобі. В Україні поширені також сорти озимої твердої пшениці. Порівняно з м'якими пшеницями їх зерно багатше на білок (16 — 18 %). Проте вони утворюють коротку й тугу клейковину (другої групи), яка для хлібопечення менш придатна. Є незамінною сировиною для макаронної промисловості. У тваринництві широко використовують багаті на білок (14 %) пшеничні висівки, які особливо ціняться при годівлі молодняку. Озиму пшеницю висівають у зеленому конвеєрі в чистому вигляді або в суміші з озимою викою. Для годівлі тварин певне значення має солома, 100 кг якої прирівнюється до 20 — 22 корм. од. і містить 0,6кг перетравного протеїну та полови, особливо безостих сортів пшениці, 100кг якої оцінюється 40,5 корм. од. із вмістом 1,5кг перетравного протеїну. Озима пшениця є добрим попередником для інших культур сівозміни. Історія та поширення. Пшениця — одна з найдавніших і розповсюджених культур на земній кулі. Вона була відома вже приблизно 6,5 тис. років до н. е. народам Іраку, близько 6 тис. років — землеробам Єгипту (за деякими даними — навіть 10 тис. років), близько 5 тис. років — Китаю. На території СНД її почали вирощувати у 4 — 3 тисячоліттях до н. е. Місцем походження пшениці більшість дослідників вважають степові й напівпустельні райони Азії (Іран, Ірак, Закавказзя). Тепер озима пшениця є основною продовольчою культурою більшості європейських країн, США, КНР, Японії. Загальна посівна площа озимої пшениці у світі становить тепер близько 240 млн га, валові збори зерна сягають 560 млн т (1993 р.). В Україні до 90 % площ її зосереджено у районах Степу (55 %) та Лісостепу (35 %). У 1990 р. середня врожайність досягла в СНД 34,1 ц/га, в Україні — 40,2 ц/га. Екологічні та біологічні особливості. Вимоги до температури. Озима пшениця належить до холодостійких культур. Насіння її здатне проростати при температурі посівного шару ґрунту всього 1 — 2 °С, проте недружно. Найбільш інтенсивно ґрунт поглинає воду, яка потрібна для набухання і проростання насіння, при прогріванні ґрунту до 12 — 20 °С. За такої температури і достатній вологості ґрунту (близько 15 мм продуктивної вологи у посівному шарі) сходи з'являються вже на 5 — 6-й день. Більш висока температура (понад 25 °С) несприятлива для проростання, бо може стати причиною сильного ураження сходів хворобами, особливою іржею. Найсприятливішим для сівби пшениці є календарний строк із середньодобовою температурою повітря 14 — 17 °С. При доброму загартуванні восени вони витримують зниження температури на глибині вузла кущення до 15 - 18 °С морозу, а деякі з них (Миронівська 808) — навіть до мінус 19 — 20 °С. Найвищою холодостійкістю озима пшениця відзначається на початку зими, коли вузли кущення містять максимум захисних речовин — цукрів. Навесні, внаслідок зимового виснаження, вона часто гине при морозах усього близько 10 °С. Особливо знижується її холодостійкість при різких коливаннях температури, коли вдень повітря прогрівається до 8 — 12 °С, а вночі, навпаки, знижується до мінус 8 - 10 °С. Високою морозо- і зимостійкістю відзначається пшениця, яка утворює восени 2 — 4 пагони і нагромаджує у вузлах кущення до 33 — 35 % цукру на суху речовину, що досягається при тривалості осінньої вегетації рослин 45 — 50 днів з сумою температур близько 520 — 670 °С. Озима пшениця добре витримує високі температури влітку. Короткочасні суховії з підвищенням температури до 35 — 40 °С не за­вдають їй великої шкоди, особливо при достатній вологості ґрунту. Протягом вегетації сприятливою середньою температурою є 16-20 °С із зниженням у період кущення до 10— 12 °С та підвищенням при трубкуванні до 20 — 22 °С, цвітінні і наливанні зерна — до 25 — 30 °С. Для розвитку сильної кореневої системи кращою температурою ґрунту є від 10 до 20 °С. Вимоги до вологи. Озима пшениця потребує достатньої кількості вологи протягом усієї вегетації. Як правило, високий урожай її спо­стерігається при весняних запасах вологи у метровому шарі ґрунту до 200мм, а на період колосіння — не менше 80 — 100мм при постійній вологості ґрунту 70 — 80 % НВ. Вологість, більша за 80 % НВ, несприятлива для пшениці, бо погіршується газообмін кореневої системи через нестачу повітря в ґрунті. Транспіраційний коефіцієнт у пшениці становить 400 — 500, у сприятливі за вологою роки він знижується до 300, у посушливі — підвищується до 600 — 700. Особливо високим він буває у період сходи — початок кущення (800— 1000), найменшим — наприкінці вегетації (150 — 200). Більш економно витрачають вологу рослини, достатньо забезпечені поживними речовинами. Найбільше волога потрібна рослинам у період трубкування, особливо за 15 днів до виколошування з тривалістю близько 20 днів, коли рослина інтенсивно росте і в неї формуються колоски, квітки. Нестача вологи в цей час зумовлює значне зниження врожаю. Бубнявіння насіння у м'якої пшениці відбувається при поглинанні 50 — 55 % води від сухої маси насіння, а в твердої — на 5-15 % більше. Тому дружні сходи з'являються лише при наявності в посівному шарі 10— 15мм про­дуктивної вологи, а процес кущення — при вологості орного шару не менше 20 — 30 мм. При достатньому забезпеченні рослин водою вони нормально кущаться, формують добре розвинену вторинну кореневу систему, стають більш зимо- та морозостійкими. Витрати води при формуванні врожаю становлять за вегетацію в середньому 2500 — 4000 м3/га. Вимоги до ґрунту. Коренева система на родючих ґрунтах здатна проникати на глибину до 2 м. Тому озимій пшениці найбільше відповідають ґрунти з глибоким гумусовим шаром та сприятливими фізичними властивос­тями, достатніми запасами доступних для неї поживних речовин і вологи з нейтральною реакцією ґрунтового розчину (рН 6 — 7,5). Коренева система найкраще розвивається на пухких ґрунтах, об'ємна маса яких становить 1,1 — 1,25 г/см3. Серед озимих культур озима пшениця — одна з найбільш вибагливих до ґрунтових умов вирощування. Найвища урожайність її спостерігається при вирощуванні на чорноземних ґрунтах, на півдні — також на каштанових і темно-каштанових. Малопридатними є кислі підзолисті та солонцюваті ґрунти, а також ґрунти, схильні до заболочування, торфовища. Проте за відповідної технології і на таких ґрунтах можна вирощувати до 40 ц/га і більше зерна пшениці. Є азотофільною рослиною: 1 ц зерна виносить у середньому з ґрунту азоту 3,75, фосфору — 1,3, калію — 2,3 кг. На початку вегетації особливо цінними для пшениці є фосфорно-калійні добрива, які сприяють кращому розвитку її кореневої системи і нагромадженню в рослинах цукрів, підвищенню їх морозостійкості. Азотні добрива більш цінні для рослин навесні і влітку — для підсилення росту, формування зерна і збільшення в ньому вмісту білка. Вимоги до світла. Довгого світлового дня. Вегетаційний період 240 — 260 до 320 днів. При затіненні рослин у загущених посівах нижні стеблові міжвузля надміру витягуються, вилягає. Районовані сорти. Види м'якої пшениці. Серед них поширені:

• у Степу — сорти сильної пшениці: Альбатрос одеський, Безоста 1, Донецька 46, Дончанка 3, Красуня одеська, Одеська 162, Символ одеський, Фантазія одеська та ін.; цінної пшениці: Витязь, Зерноградка 8, Находка 4, Одеська 161, Федорівка, Херсонська остиста та ін.;

• у Лісостепу — сорти сильної пшениці: Альбатрос одеський, Донецька 46, Київська остиста, Одеська 162, Тіра, Юна та ін.; цінної пшениці: Веселка, Вікторія одеська, Лютесценс 7, Миронівська 61, Миронівська остиста, Одеська 161, Поліська 90, Струмок, Українка одеська, Ювілейна 75 та ін.;

• у Поліссі — сорти сильної пшениці: Коломак 3, Тіра; цінної пшениці: Ганна, Донська напівкарликова, Миронівська 61, Миронівська остиста, Поліська 90, Українка одеська, Циганка та ін.

Із районованих сортів твердої пшениці поширені: у Степу — Алий парус, Айсберг одеський, Парус; у Степу і Лісостепу — Корал одеський, Харківська 32.

53. Сорго. Господарське значення. Історія та поширення. Екологічні та біологічні особливості. Сорти і гібриди. У світовому землеробстві є однією з основних продовольчих культур, особливо в таких країнах, як Індія, КНР, Ефіопія, Марокко, Судан, займаючи площі близько 50 млн га. Батьківщиною зернового сорго є Африка, цукрового — Східна Азія. Відоме в культурі приблизно за 3 тис. років до н. е. У державах СНД сорго вирощують переважно як кормову культуру — на зерно й зелену масу. Поживність 100кг зерна оцінюється вмістом 119, а 100 кг силосу — 22 корм. од. Зелену масу, яка містить отруйні ціанисті сполуки, рекомендується згодовувати у прив'яленому вигляді. Сорго є також технічною культурою. Цукрове сорго, у стеблах якого міститься 10 — 15 % цукру, використовують для виробництва цукрового сиропу. З волотей віничного сорго виготовляють віники, щітки. Вирощують сорго переважно у південних посушливих районах, в Україні — в південному Степу на посівній площі понад 60 тис. га. Насіння його проростає при температурі ґрунту 10 - 12 °С, а сходи не витримують температури нижче 0 °С. Добре росте і розвивається при 30 - 35 °С, легко витримує спеку до 40 °С. Це одна з найбільш посухостійких рослин з транспіраційним коефіцієнтом 150 — 200. Сорго невибагливе до ґрунту. Малочутливе до під­вищеної засоленості ґрунту. Проте кращими для нього є легкі супіщані ґрунти, де воно формує найвищі врожаї. Морфобіологічні та екологічні особливості. Сорго належить до роду Sorguhum, який об'єднує багато одно- і багаторічних видів. Із культурних видів на території СНД поширені: сорго звичайне (S. vulgare), гаолян (S. chinense), джугара (S. cernuum) і суданська трава (S. sudanense). Всі види однорічні, їх вирощують для продовольчих, технічних і кормових цілей. За характером волоті та щільністю розміщення у ній гілочок різних порядків сорго поділяють на три підвиди: розлоге (волотисте — ssp. effusum), стиснене (ssp. contractum) і кормове (ssp. compаctum). Колоски волотей сорго одноквіткові, розміщені по два або три. Запилюється здебільшого перехресно, однак можливе й самозапи­лення. Зерно сорго округле, без боріздки, голе або плівчасте, в колоскових і квіткових лусках. Маса 1000 насінин 20 — 30 г. В одній волоті утворюється від 1600 до 3500 зернин. За характером використання розрізнять сорго:

• цукрове — високоросла рослина, стебла використовують для вироблення патоки й сиропу, а також на силос; зерно плівчасте та напівплівчасте, важко обмолочується;

• віничне — для отримання волотей, виготовлення віників, щіток; серцевина стебла суха; волоті 50 — 90 см не мають головної осі; зерно плівчасте;

• трав'янисте (суданська трава) — в нього інтенсивно ростуть тонкі стебла, сильно кущиться; вирощують на зелений корм і сіно;

• зернове — порівняно низькоросле; вирощують на зерно; серцевина напівсуха; зерно відкрите й легко обмолочується; харчові сорти білозерні, без присмаку таніну.

За характером розвитку сорго належить до рослин короткого дня.

Сорти і гібриди. До районованих в Україні сортів і гібридів зернового сорго належать: Кактус, Кримдар 10, Одеський 205, Степовий 13 та ін.; кормового — Кормове 35, Медовий F1, Одеський 220, Ювілейне та ін.; віничного — Вавіган 100, Донське 35, Українське 20 та ін.

54. Сочевиця. Технологія вирощування: попередник, обробіток грунту, удобрення, строк та спосіб сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Догляд за посівами та збирання врожаю. Слід висівати після попередників, які залишають площі чистими від бур'янів (озимих зернових культур, кукурудзи, цукрових буряків, картоплі). Основний і передпосівний обробітки Після стерньових попередників проводять лущення. Через 3-4 тижні поле орють на глибину 25-27 см. Без попереднього лущіння зяблеву оранку проводять після просапних культур. Весняний обробіток грунту починають із закриття вологи важкими боронами і передпосівної культивації КПС-4 з боронуванням. Урожайність сочевиці значною мірою залежить від застосування фосфорних і калійних добрив. Враховуючи високу фізіологічну ак­тивність її кореневої системи, під основний обробіток опідзолених чорноземів, дерново-підзолистих ґрунтів раціонально вносити з фосфорних добрив фосфоритне борошно в дозі 45 - 60 кг/га за д. р. Проте на чорноземних ґрунтах краще вносити. Калійні добрива дають також з розрахунку 45 - 60 кг/га за д. р. Сівба. Для одержання високого врожаю треба висівати кондиційне насіння із схожістю понад 92 %, чисте від насіння злісного засмічувача посівів сочевиці — плосконасінної вики. За 1,5 — 2 місяці до сівби насіння сочевиці протруюють ТМТД (2,5 кг/т) або тигамом (4 — 6 кг/т), а в день сівби обробляють його ризоторфіном. Сіють сочевицю зазвичай у ранні строки, проте в умовах холодної й затяжної весни вища польова схожість насіння спостерігається при сівбі через 5 — 7 днів після початку весняних польових робіт. На чистих від бур'янів полях застосовують звичайний рядковий спосіб сівби, а на засмічених — віддають перевагу широкорядному. Норми висіву Звичайним рядковим способом висівають крупнонасінну сочевицю нормою 2 — 2,5 млн схожих насінин на гектар, або 100 - 120 кг/га; дрібнонасінну 2,5 - 3 млн, або 80 - 100 кг/га. В північних районах норми крупнонасінної збільшують до 150 кг/га, дрібнонасінної — до 110 — 120 кг/га, у південних посушливих та при широкорядній сівбі, навпаки, зменшують норму висіву відповідно на 15 — 20 і 20 — 25 %. Норма висіву для змішаних посівів становить до 90 кг/га, а вівса чи ячменю — 45 кг/га. Глибина загортання насіння 4 — 6 см, на глинистих ґрунтах 3 — 4 см. У посушливу весну поле коткують. Важливим прийомом догляду за посівами є до- й післясходове боронування середніми боронами, а на широкорядних посівах, крім того, проводять одне—два міжрядних розпушувань. При виявленні в посівах плосконасінної вики слід провести в період її цвітіння ручне прополювання, коли її легко можна виявити за червоно-фіолетовими квітками. Збирають сочевицю на зелений корм на початку цвітіння рослин, на сіно — в період повного цвітіння і на насіння — при побурінні 60 — 70 % бобів на рослині. Запізнення із збиранням сочевиці на зерно призводить до значних його втрат від розтріскування нижніх бобів. Особливо не слід запізнюватись із збиранням продовольчих сортів сочевиці із зеленим забарвленням насіння. Перестоювання рослин на пні зумовлює побуріння зерна і втрату ним товарної якості. Скошену косарками сочевицю підсушують у валках протягом 1 — 2 днів і обмолочують комбайном при побурінні на рослинах 80 — 85 % бобів. Після обмолоту насіння сочевиці старанно очищають, сортують і зберігають при вологості зерна 14 — 15 %.

55. Озима пшениця. Технологія вирощування: попередник, основний обробіток грунту, удобрення, підготовка насіння, передпосівна підготовка грунту, строк та спосіб сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Попередники. У посушливих та напівпосушливих південних районах її висівають після тих попередників, які найменше вису­шують кореневмісний шар ґрунту і після яких обробітком ґрунту створюються сприятливі умови водозабезпечення сходів; у північних районах достатнього зволоження — після тих, які забезпечують оптимальні строки сівби, сприятливий поживний режим ґрунту і мі­німальну його засміченість бур'янами. Кращими попередниками для пшениці в Степу України є чорні і зайняті пари, горох, при зрошенні — люцерна; у Лісостепу — зайняті пари, горох, багаторічні трави на один укіс; на Поліссі — зайняті та сидеральні (люпинові) пари, горох, рання картопля, льон-довгунець. Приріст урожаю зерна пшениці, розміщеної після кращих по­передників, досягає 7—10 ц/га і більше порівняно з розміщенням її після стерньових попередників. Задовільними є кукурудза на силос, ріпак, гречка та деякі стерньові попередники, зокрема озима пшениця, посіяна після чорного пару або багаторічних трав. Серед інтенсивних сортів, районованих у Степу, особливо високою реакцією на попередники відзначається Безоста 1, Одеська напівкарликова та інші коротко- і середньостеблові сорти, які при сівбі після кращих попередників забезпечують приріст урожаю до 15-20 ц/га; Сорти високорослі, схильні до вилягання, доцільно висівати після стерньових попередників, кукурудзи. Обробіток ґрунту. Основною метою обробітку ґрунту у посушливих районах є збереження вологи на час сівби пшениці; у районах достатнього зволоження — боротьба з бур'янами, якісне заробляння післяжнивних решток і добрив; створення достатньо ущільненого орного шару — з щільністю 1,1 — 1,3 г/см3 та дрібногрудочкуватого посівного шару — з перевагою (не менше 80 %) грудочок діаметром 1— 3см і відсутністю грудочок діаметром більше 4 — 5см; захист ґрунту від ерозії. Коли орний шар містить менше 20мм продуктивної вологи, що спостерігається в посушливе літо, то після таких попередників, як горох, кукурудза, ефективнішим є безвідвальний (безплужний), або поверхневий, обробіток (дисковими лущильниками, плоскорізами); при достатньому зволоженні ґрунту — до 20мм в шарі 0 — 20см та ранньому збиранні попередника, а також на забур'янених площах кращі наслідки дає відвальний обробіток плугами з передплужниками. При застосуванні відвального (плужного) обробітку його починають з лущення відразу після збирання попередника. Залежно від забур'янення поля одно- чи багаторічними бур'янами його лущать один або два рази. При наявності однорічних бур'янів і розміщенні пшениці після стерньових попередників, як правило, проводять одне якісне лущення дисковими лущильниками (ЛДГ-10, ЛДГ-15) на глибину 6 — 8 см; якщо за один прохід лущильника ґрунт розроблено погано, застосовують ще один прохід лущильника під кутом чи упоперек до першого на ту саму глибину з одночасним коткуванням кільчасто-шпоровими котками ЗККШ-6 або боронуванням зубовими боронами БЗСС-1,0, БЗТС-1,0. Після відростання бур'янів площу орють плугами з передплужниками (ПЛН-5-35, ПЛП-6-35) в агрегаті з котками на глибину: в Лісостепу 20 — 22см; на Поліссі, де мілкий орний шар ґрунту, 16 — 18см; у Степу при нестачі вологи в ґрунті — теж на 16 — 18см, бо при більш глибокій оранці пересихає орний шар. На зайнятих парах, ярі рано звільняються від урожаю парозаймаючої культури та забур'янені кореневищними бур'янами (пирієм повзучим, гострецем, хвощем польовим), а також після запирієних стерньових попередників проводять дворазове дискування на глибину залягання кореневищ (10 - 12 см) та оранку з коткуванням після з'явлення «шилець» пирію на глибину до 25 — 27 см. Пирій іноді знищують також вичісуванням (частіше на Поліссі).Ефективне застосування по вегетуючих рослинах гербіцидів: раундапу 3,5 — 4 кг/га. При наявності коренепаросткових бур'янів (осоту, березки польової та ін.) поле перший раз дискують на глибину 6 — 8см, вдруге лущать полицевими лущильниками (ППЛ-10-25) або плоскорізами (ОПТ-3-5) при відростанні розеток бур'янів на глибину 10 - 12см і проводять оранку на глибину 25 — 27 см або на глибину мілкого орного шару. У Степу після стерньових попередників, забур'янених кореневищними бур'янами, на темно-каштанових, солонцюватих ґрунтах важкого механічного складу поверхневий обробіток диско­вими лущильниками проводять на глибину 8—10 см, а на полях з коренепаростковими бур'янами дискування слід поєднувати з роз­пушуванням плоскорізами на глибину 20 — 30 см та щілюванням верхнього шару ґрунту, що сприяє підвищенню вологозабезпече­ності ґрунту, зменшенню кількості коренепаросткових бур'янів, підвищенню врожайності на 3 — 4 ц/га. Після збирання багаторічних трав, кукурудзи поле дискують уздовж і впоперек важкими дисковими боронами (БДТ-7 та ін.) або дисковими лущильниками на глибину 10 — 12см і в основних районах поширення пшениці орють з коткуванням на глибину 25 — 27см. Проти коренепаросткових бур'янів у фазі розеток використовують також гербіциди: 2,4ДА — 1,2 кг/га, 2М-4Х — 1,5 кг/га, безорлон — 1,4 кг/га. Оранку під пшеницю закінчують не пізніш як за 3 — 4 тижні до настання оптимальних строків сівби. У посушливі роки оранку не застосовують через вивертання великих брил ґрунту. Замість оранки проводять поверхневий обробіток. Застосовують його, як правило, після гороху, люпину, кукурудзи, особливо на полях, чистих від багаторічних бур'янів. Після гороху, люпину він полягає у дво-триразовому дискуванні на глибину 8—10 см з наступним коткуванням ґрунту кільчасто-шпоровими котками; після кукурудзи проводять дискування лущильниками БДТ-5, БДТ-7 на 10 — 12см з наступною культивацією на глибину 6 — 8 см в агрегаті з кільчасто-шпоровими котками. У південних степових районах, де має місце вітрова ерозія, застосовують також безплужний обробіток ґрунту. Поле після збирання гороху, парозаймаючих культур, стерньових попередників, кукурудзи обробляють голчастими боронами (БИГ-3А) в агрегаті з культи-ватором-плоскорізом ОПТ-3-5, а при потребі — з котком ЗККШ-6 на глибину 8—12 см. При сівбі пшениці після кукурудзи або багаторічних трав використовують комбіновані агрегати ОПТ-3-5 + БИГ-3А + + ЗККШ-6 або АКП-2,5, БДТ-7 + БИГ-3, якими обробляють ґрунт на глибину 8—16 см. Обробіток чорних парів починають восени після збирання попередника із застосуванням системи зяблевого обробітку, який включає дво-трифазне лущення та глибоку оранку плугами з передплужниками здебільшого на глибину до 27 — 30см. У Степу з осені поле, як правило, боронують. Таке поле при нестійкому сніговому покриві або у безсніжні зими менше висушується (зменшується поверхня випаровування). Рано навесні зяб боронують. З появою бур'янів приступають до першої культивації з боро­нуванням на глибину 10 — 12см, а на парах, забур'янених гірчаком повзучим, на глибину 12 — 14 см. Протягом літа пар підтримують у пухкому та чистому від бур'янів стані, проводячи 2 — 3 культивації з боронуванням з поступовим зменшенням глибини на 1,5 — 2 см. У вологе літо культивації пару починають з глибини 6 — 8 см з поглибленням на 8 — 10 і 10 — 12см. Передпосівний обробіток ґрунту Найкраще використовувати для цього культиватори (КПС-4, та ін.), обладнані стрілчастими лапами. Культивацію проводять одночасно з боронуванням зубовими боронами (БЗТС-1,0, БЗСС-1,0), а при недостатній вологості ґрунту — з коткуванням котками 3ККШ-6. Для кращого вирівнювання поверхні і проведення якісної сівби культивації проводять під кутом до оранки на глибину загортання насіння 4 — 6см. Сидерати перед сівбою дискують на глибину 5-7см. Застосування добрив. Під пшеницю вносять, як правило, мінеральні добрива, а органічні — під попередник. Гній або компости рекомендується вносити безпосередньо під пшеницю лише на бідних ґрунтах та після стерньових попередників. Середня норма гною на чорноземах становить 20 — 25 т/га, дерново-підзолистих, сірих опідзолених 30 — 35 т/га. Застосовують гній, як правило, при вирощуванні озимої пшениці по зайнятому або чистому пару. Вносять гній розкидачами РОУ-5, ПРТ-10; відразу після внесення приорюють. Після стерньових попередників рекомендується висівати як проміжні так звані фіто-санітарні культури — ріпак, гірчицю білу на зелене добриво. Кореневі виділення цих рослин і зароблена у ґрунт зелена маса при її розкладанні пригнічують розвиток збудників хвороб і одночасно збагачують ґрунт на органічну речовину. Мінеральні добрива При нестачі азоту рослини погано кущаться, утворюють щуплий колос. Надмірне азотне живлення викликає сильний ріст рослин восени, і вони втрачають морозо- і зимостійкість; рослини у посівах загущуються, взаємозатінюються від надмірного кущення і знижують продуктивність фотосинтезу, більше уражуються хворобами. На малородючих дерново-підзолистих ґрунтах Полісся — 90 - 120 кг/га азоту, фосфору і калію з перевагою азоту і калію. На чорноземах Лісостепу вносять по 60 — 90 кг/га з перевагою фосфору та азоту, а на солонцюватих ґрунтах обмежуються внесенням азотних і фосфорних добрив. При розміщенні після зернових бобових культур та багаторічних бобових трав застосовують повні мінеральні добрива з під­вищеними нормами фосфорних і калійних та зменшеними — азотних; після кукурудзи — з підвищенням норм азоту, після картоплі або цукрових буряків — калію. При ранній сівбі, особливо в умовах достатнього зволоження і теплої осінньої погоди, озиму пшеницю удобрюють лише фосфорно-калійними добривами, завдяки яким рослини не перерос­тають, краще загартовуються, стають більш зимостійкими. Під пшеницю пізніх строків сівби вносять повне мінеральне добриво, яке поліпшує кущення рослин і сприяє швидшому наростанню вегетативної маси із сформованим вузлом кущення, витривалої до пере­зимівлі. На ґрунтах з підвищеною кислотністю (рН 5,5 і менше) використовують фізіологічно лужні мінеральні добрива (натрієву або каль­цієву селітру, фосфоритне борошно та ін.), на солонцюватих — фізіологічно кислі (сульфат амонію, суперфосфат тощо). Середніми нормами добрив при інтенсивній технології вважаються для озимої пшениці 90 - 120 кг/га азоту, фосфору і калію (NPK). Розраховані або рекомендовані середні норми фосфорно-калійних добрив вносять розкидачами ІРМГ-4, РУМ-5, РУМ-8 під основний обробіток ґрунту. При вирощуванні пшениці у південних районах на солонцюватих ґрунтах норми калійних добрив різко зменшують, а на легких підзолистих, дерново-підзолистих ґрунтах Полісся — збільшують; норми фосфорних добрив збільшують на звичайних і карбонатних чорноземах півдня. Азотні добрива при інтенсивній технології вносять у період вегетації пшениці. Застосовують їх з використанням показників прове­дених діагностик живлення — ґрунтової, листкової і тканинної, а також на підставі візуальних спостережень за ростом і розвитком рослин. Найбільш рівномірно рослини забезпечуються азотом при внесенні 30 % розрахованої або середньої норми (30 - 60 кг/га азоту) наприкінці ІІ — на початку ІІІ етапу органогенезу, 50 % норми (60 - 90 кг/га азоту) — на IV етапі та 20 % норми (близько 30 кг/га азоту) — на VIII - ІХ етапах органогенезу. Підживлюють пшеницю сипкими азотними добривами за допомогою розкидачів або їх водними розчинами за допомогою обприскувачів (ОВТ-ІА, ОПШ-15 та ін.) з постійних технологічних колій. На чорноземних ґрунтах обмежуються внесенням у рядки лише фосфорних добрив у дозі 10 — 15 кг/га азоту, на бідних підзолистих ґрунтах вносять повне мінеральне добриво по 10 — 12 кг/га азоту, фосфору і калію у вигляді складних гранульованих добрив — нітрофоски, амофоски, нітроамофоски. Урожайність озимої пшениці підвищується від застосування мікроелементів — марганцю, молібдену, бору та ін. Вносять мікроелементи під основний обробіток ґрунту, в рядки під час сівби пшениці або обробляють ними насіння перед сівбою. Для внесення мікроелементів під час основної підготовки ґрунту використовують такі поширені мікродобрива, як марганізований, молібденізований та борний гранульовані суперфосфати із внесенням кожного в середньому по 2 - 3 ц/га Ці добрива рекомендовані також для внесення в рядки в дозі відповідно 0,5 — 1 ц/га, 0,5 та 0,75-1 ц/га. Для передпосівної обробки насіння використовують сульфат марганцю, яким його обпудрюють з витратою 50 - 100г препарату на 1 ц та 400г тальку; молібдат амонію з розрахунку 50г препарату у 2 л води на 1 ц насіння або борну кислоту — на 1 ц насіння по 1г солі в 2л води. Під озиму пшеницю, розміщену у сівозміні після стерньових попередників, кукурудзи, доцільно застосовувати бактеріальні добрива, зокрема азотобактерин, бактерії якого (азотобактер) засвоюють вільний азот повітря. На гектарну норму насіння 3кг азотобактерину та 3 - 5л води. Для досягнення нейтральної реакції в шарі ґрунту 0 — 15 см вносять вапно перед сівбою пшениці із старанним зароблянням у ґрунт. Потрібно нейтралізувати також кислі мінеральні добрива, додаючи по 2,21кг СаСО3 на 1кг діючої речовини за азотом, який вносять у вигляді аміачної селітри. Підготовка насіння, сівба. Для сівби необхідно використовувати насіння, яке за категорією відповідає 1-3 репродукціям зі схожістю для м'якої пшениці не менше 92 %, твердої — 87 %, чистотою від насіння бур'янів та інших домішок для обох видів пшениці не менше 98 %, сортовою чистотою не менше 98 %, вологістю не більше 15 - 15,5 %. Перед сівбою насіння сортують за крупністю і вирівняністю: очищають від насіння бур'янів та інших культурних рослин і пожнивних домішок; протруюють від збудників хвороб та ґрунтових шкід­ників; обробляють мікроелементами, бактеріальними препаратами тощо. Свіжозібране насіння у північно-західних районах України, особливо в сиру прохолодну погоду, слід перед сівбою прогріти на сонці протягом 5 — 6 днів або в теплих приміщеннях з температурою 20 — 30 °С та добре налагодженою вентиляцією протягом 8—10 днів, що прискорює післязбиральне достигання насіння і підвищує його енергію проростання. Для сортуванні і очищення використовують зерноочисні машини ЗВС-20А, МВО-20, та ін.; трієрні блоки БТ-20 та ін., зерноочисні агрегати ЗАВ-25, ЗАВ-50; зерносушильні комплекси КЗС-25 та ін. Протруюють насіння, доведене до стандартної вологості (14- 15,5 %), за 2 — 3 тижні або за 2 — 4 дні до сівби з використанням машин і комплексів ПС-30, КПС-40 та ін. Проти збудників найбільш поширених хвороб (кореневих гнилей, твердої сажки, борошнистої роси, бурої листкової іржі) застосовують такі хімічні препарати, як 75 %-й вітавакс (2,5 - 3 кг/т), 50 %-й фундазол (2-3 кг/т), 80 %-й ТМТД (1,5 -2 кг/т), гранозан (1,5 кг/т) та ін. Для одночасного захисту рослин від хвороб і ґрунтових шкідників насіння обробляють комплексним препаратом — гамагексаном (2 кг/т). Для поліпшення якості протруєння препарати краще застосовувати у вигляді суспензій, зволожуючи їх водою з розрахунку 10л на 1т насіння. Максимальний контакт насіння з пестицидами досягається при додаванні суспензій NaКМЦ з розрахунку 0,1 - 0,2 кг/т або ПВС (полівініловий спирт) 0,5 кг/т - інкрустація. Максимальної продуктивності пшениці досягають при кількості рослин на час збирання 300 — 400 шт./м2 з наявністю 500 — 600 продуктивних стебел з добре сформованим колоссям. У західних та північних регіонах України, більше забезпечених вологою, густота посіву і залежна від неї норма висіву на ґрунтах середньої родючості вищі, ніж у посушливих південних і східних умовах, де для густих посівів не вистачає вологи і вони допускаються лише при зрошенні. Проте і в районах достатнього зволоження при вирощуванні пшениці на високородючих ґрунтах або при застосуванні високих норм добрив не слід загущувати посіви, особливо висококущистих сортів, бо це може викликати їх вилягання і зниження урожайності. Подібна взаємозалежність норм висіву і родючості ґрунту спостерігається також у посушливих районах, коли при сівбі пшениці на високородючих ґрунтах вищої врожайності досягають за рахунок деякого загущення посіву із застосуванням підвищених норм висіву. При встановленні норм висіву потрібно враховувати кущистість і високорослість сорту. При запізненні із сівбою їх підвищують, щоб зменшити загрозу можливого зрідження посіву внаслідок загибелі недостатньо розвинених рослин з настанням ранніх осінніх заморозків. Норми висіву підвищують при сівбі пшениці після стерньових попередників, на площах, недостатньо очищених від бур'янів, та при вузькорядному перехресному способі сівби. Визначаючи норму висіву, обов'язково враховують якість насіння — його схожість, чистоту, ваговитість. Відповідно до рекомендацій, оптимальні норми висіву для серед-ньорослих сортів, вирощуваних на ґрунтах середньої родючості, становлять (млн шт. схожих зерен на 1 га): у районах Степу 4 — 4,5, Лісостепу 4,5 — 5, Полісся 5 — 5,5. Фактичну вагову норму висіву (в кг/га) обчислюють за встановленою посівною придатністю насіння, користуючись формулами: де ПП— посівна придатність насіння, %; С— схожість насіння, %; Ч— чистота насіння, %; Нв — норма висіву фактична, кг/га; Н — норма висіву рекомендована, млн шт./га; М—маса 1000 зерен, г. Строк сівби. Найкраще перезимовує озима пшениця з добре сформованим вузлом кущення, 3 — 4 пагонами та добре розвиненою кореневою системою. Залежно від сорту така кількість пагонів утворюється за 50 — 60 днів (від сівби до припинення активної вегетації, коли середньодобова температура встановлюється на рівні 5 °С), протягом яких набирається сума температур 560 — 580 °С. Цього досягають при сівбі її в оптимальні (календарні) строки: на Поліссі 1 — 15 вересня, в Лісостепу і західних районах 5 — 20 вересня, в передгірних 5 — 25 вересня, гірських 1 — 10 вересня, у Степу 5 — 25 вересня, АР Крим 15 вересня — 5 жовтня. У ці строки, як правило, середньодобова температура становить 15 — 17 °С. На родючих ґрунтах після кращих попередників з достатнім внесенням добрив та при достатніх запасах вологи в посівному шарі пшеницю сіють у другу половину оптимальних строків. При більш ранній сівбі вона може перерости і знизити морозо- та зимостійкість. Крім того, ранні посіви більше пошкоджуються злаковими мухами (шведською, гессенською та ін.). Сіють пшеницю різними способами: звичайним рядковим з шириною міжрядь 15 см, вузькорядним з міжряддями 7,5 см, перехресним з міжряддями 15 см, розосередженим, гребеневим, борозенчастим та ін. Основним способом сівби пшениці є звичайний рядковий з шириною міжрядь 15 см. При сівбі залишають постійні технологічні колії, для чого в середній сівалці 3-сівалкового агрегату перекривають 6 — 7 та 18 — 19-й висівні апарати — якщо при весняно-літньому внесенні добрив використовуватимуться розкидачі НРУ-0,5, РМС-6 та обприскувачі ОВТ-ІА або ОПШ-15. При використанні розкидачів 1РМГ-4 або РУМ-5 перекривають 8 і 17-й висівні апарати. Ширина колій у першому випадку 180 см з шириною смуг 45 см, у другому — відповідно 135 та 30 см. Для одержання дружних і рівномірних сходів глибина загортання насіння на добре оброблених і вологих ґрунтах не повинна перевищувати 3 — 5 см, на важких ґрунтах її зменшують на 1 — 2 см, на легких — збільшують до 6 — 8 см. При збільшенні глибини загортання насіння у багатьох сортів пшениці збільшується глибина залягання вузла кущення. Це зменшує загрозу загибелі рослин від вимерзання й випирання. Іноді внаслідок цього рослина розосереджує кущення — створює два вузли (буває навіть три) — в зоні первинної кореневої системи і близько до поверхні ґрунту. Спостереження показують, що це сприяє виживанню рослин, але не підвищує їх продуктивності і загалом є небажаним явищем.

56. Сорго. Технологія вирощування.Догляд за посівами. Збирання врожаю. Після озимої пшениці по пару, кукурудзи або зернових бобових. На чистих полях лущення на 6 — 8 см, на забур'янених кореневищними бур'янами проводять дворазове лу­щення важкими дисковими боронами БДТ-7 або лущильниками ЛДГ-10 на глибину 10- 12 см. На чорноземах звичайних і південних оранку проводять плугами з передплужниками ПЛН-5-35на глибину 27 — 30 см. Для повного знищення осоту перед лемішним лущенням площу, у фазі розеток, обприскують розчином гербіци­ду — амінної солі 2,4Д у дозі 4,0 - 6,0 кг/га. Проти багаторічних злакових вегетуючих бур'янів раундап (6-8 кг/га). Зяблеву оранку проводять плугами з передплужниками (ПЛН-4-35, ПЛН-6-35) на глибину 27 - 30 см, або на глибину орного шару. У районах поширення вітрової ерозії застосовують плоскорізний обробіток ґрунту, який включає розпушування ґрунту після збирання зернових культур голчастими боронами (БИГ-3) на 5 — 6 см, дворазове розпушування плоскорізами (КПЕ-3,8, КПП-2,2): перше на глибину 10 — 12 см, друге — в агрегаті з боронами БИГ-3 і кільчасто-шпоровими котками на 12 — 14 см та зяблевий обробіток плоскорізами (ПГ-3,5, КПГ-250, КПГ-2,2) на 27 - 30 см. Рано навесні, як тільки настає фізична стиглість ґрунту, вирівнюють поверхню ріллі вирівнювачами-планувальниками ВПН-5,6, ВП-8, зубовими боронами БЗТС-1,0, спрямовуючи агрегати під кутом 45° до напрямку оранки. Під час весняної підготовки ґрунту проти однорічних злакових і двосім'ядольних бур'янів гербіциди ґрунтової дії, наприклад, харнес (1,5 - 3 кг/га) та ін. Вносять їх машинами ОПШ-15 при настанні оптимальних строків сівби і заробляють у ґрунт дисковими боронами БДТ-3, БДТ-7 на глибину 10 — 12 см. Передпосівну культивацію проводять на глибину 5 - 7 см культиваторами УСМК-5,4, КПС-4, що обладнані вирівнювальними дошками та роторними котками. Замість ґрунтових застосовують технологічні гербіциди, які вносять безпосередньо під передпосівну культивацію. Це дуал (1,6-2,1 кг/га) та ін. Під основний обробіток N45-60Р45-60К45-60, на чорноземах віддають перевагу фосфорним добривам, на каштанових — азотно-фосфорним. Сорго на зелений корм не рекомендується удобрювати підвищеними нормами азотних добрив. Під час сівби сорго в рядки вносять (Р10), а на бідних ґрунтах — (N10Р10К10). Вирощуючи сорго на зелений корм з дво-триразовим скошуванням, після кожного разу посіви при потребі підживлюють і вносять мінеральні добрива в дозі N30Р30К30. Сіють кондиційним протруєним насінням, обробляючи його вітаваксом 200 (2 кг/т), коли ґрунт на глибині 5 см 12 — 14 °С. Зернове сорго сіють пунктирним або широкорядним способом (70 см); цукрове (на зелений корм) — широкорядним 42 см; на сіно — звичайним рядковим способом, а на силос — разом з кукурудзою за схемою: 2 рядки сорго — 4 рядки кукурудзи або, навпаки чи 3 рядки сорго — 3 рядки кукурудзи. Норма висіву за звичайної рядкової сівби становить 18 — 22 кг/га; пунктирної або широкорядної (70 см) 10 - 15 кг/га; на зелений корм при комбінованій сівбі 45 см — 15 — 20 кг/га. Глибина загортання насіння 3 — 5 см, на легких ґрунтах у посушливу весну 6 — 8 см. Після сівби поле звичайно коткують кільчасто-шпоровими котками, що підвищує дружність проростання насіння, а до з'явлення сходів площу боронують середніми боронами і при з'явленні на рослинах 3 — 5 листків обробляють посіви гербіцидами —2М-4Х (0,5 - 1,1 кг/га). На широкорядних посівах приблизно через тиждень після застосування гербіцидів розпушують ґрунт у міжряддях на глибину 15 см, а коли рослини досягнуть висоти 20 — 23 см — на глибину 6 — 8 см. Через 2 — 3 тижні ґрунт у міжряддях ще раз обробляють. Сорго на силос збирають на початку воскової стиглості зерна силосозбиральними комбайнами. При вирощуванні пізньостиглих сортів сорго на зерно бажано провести десикацію посівів, обприскуючи їх дихлоратом магнію (40 кг препарату у 400 л води на 1 га) за 10 — 14 днів до збирання. Це прискорює достигання сорго. Зернове сорго стійке проти обсипання, тому збирають його звичайно при досягненні повної стиглості зерна однофазним способом зерновими комбайнами із зменшенням числа обертів барабана до 500 — 600 за 1 хв. Якщо в період збирання вологість зерна перевищує 20 %, застосовують двофазне збирання: сорго скошують жатками у валки і після їх просихання обмолочують комбайнами з підбирачами ППТ-3,0. Якщо вологість вища 18 — 20 %, його обов'язково досушують на сонці або у спеціальних сушарках при температурі 35 — 40 °С протягом 40 — 45 хв. Без досушування вологе зерно через кілька годин самозігрівається і різко втрачає технологічні та посівні якості. Віничне сорго збирають звичайно вручну, зрізуючи верхню частину рослин 60 — 70 см завдовжки на початку воскової стиглості зерна, коли стебла ще зеленуваті. Зерно з волотей вичісують спеціальними гребінцями, а вичесану сировину сортують, досушують і відправляють для виготовлення віників, щіток. Залишені нижні частини стебел скошують косарками. Сорго на зелений корм слід збирати на початку викидання рослинами волотей — поки стебла не огрубіли. При використанні на корм отави сорго його скошують косарками з висотою зрізу 10 — 12 см.

57. Картопля. Господарське значення. Поширення. Господарське значення. Картопля посідає одне з перших місць серед інших культур за універсальністю використання в господарстві. Вона є важливою продовольчою, кормовою й технічною культурою. Продовольча цінність картоплі визначається її високими смаковими якостями. У них міститься 14- 22 % крохмалю, 1,5 - 3 % білків, 0,8 — 1 % клітковини. Крохмаль картоплі легко засвоюється організмом, а її білки за біологічною повноцінністю переважають білки інших культур, у тому числі озимої пшениці. Бульби багаті на вітаміни групи В, РР, каротиноїди. У зимовий період картопля є головним продуктом харчування і джерелом вітаміну С. У складі бульб, особливо позеленілих, містяться отруйні речовини (соланін). І хоч вони під час варіння значною мірою розкладаються, все ж при їх вмісті понад 0,01 % краще бульби не вживати в їжу, а використовувати для технічних потреб. Бульби картоплі широко використовуються для годівлі тварин у сирому й запареному вигляді. Мають певне значення силос із зеле­ного бадилля (картоплиння) та відходи промислової переробки бульб — барда, жмаки та ін. За поживністю 100 кг сирих бульб оці­нюються 29,5 корм. од., силосу — 8,5, сушених жмаків — 52 корм. од. При вирощуванні картоплі на корм вихід кормових одиниць з 1 га може перевищувати 5 — 6 тис. Картопля є цінною сировиною для виробництва спирту, крохмалю та ін.. Є добрим попередником для ярих, а ранні сорти — і для озимих. Поширення. Картопля — рослина Південної Америки Першими європейцями, які побачили картоплю в 1492 р. на о. Куба, були Х. Колумб і його супутники. В Європу (Іспанію) вона була завезена лише в 1565 р., звідки поступово поширилася в інші європейські країни. У Росії появу картоплі пов'язують з іменем Петра І, який нібито в 1700 р. передав з Голландії мішок картоплі на батьківщину для розмноження, але інтенсивно поширюватись вона почала тільки з 1765 р. Сучасна світова площа картоплі — близько 18 — 29 млн га. Вирощують її у 130 країнах світу. Найбільші посівні площі в європейських країнах — до 13 млн га. В СНД насадження картоплі займають 6 — 6,5 млн га (1990 р.). В Україні площі під картоплею становлять 1,5 —1,6 млн га (1996 р.). На Поліссі — близько 60 % та в Лісостепу — до 30 % загальної площі. Середня врожайність картоплі в Україні у сприятливі роки 125 -130 ц/га. У багатьох господарствах Чернігівської та інших поліських областей вирощують по 250 — 300 ц/га бульб і навіть більше.

58. Озима пшениця. Технологія вирощування: догляд за посівами, збирання врожаю, первинна обробка зерна. Догляд за посівами. У період вегетації посіви пошкоджуються мишоподібними гризунами, клопа-ми-черепашками, хлібною жужелицею, злаковими мухами, попелицею та ін.; уражуються хворобами — сажкою, борошнистою росою, бурою листковою іржею, кореневими гнилями; засмічуються багато-та однорічними бур'янами. Догляд за посівами озимої пшениці починають восени. При виявленні на посівах 8—10 колоній мишей на 1 га їх знищують внесенням у нори по 150 — 200 г (склянку) аміачної води або розкиданням біля колоній принад з фосфідом цинку, витрачаючи його 150 - 400 г/га, чи зернового бактероденциду 1-2 кг/га; з появою жужелиці, підгризаючих совок посіви обприскують 40 %-м базуди-ном 2 — 2,5 кг/га або його аналогами; при з'явленні попелиць, злакових мух проводять обприскування 40 %-м фосфамідом (БІ-58) 0,8 кг/га, 40 %-м метафосом 0,4 — 0,6 кг/га. Посів, уражений борошнистою росою, обприскують 50 %-м фундазолом 0,5-0,6 кг/га або байлетоном 0,6 - 0,8 кг/га (200 - 300 л/га). Взимку і напровесні постійно спостерігають за ходом перезимівлі пшениці і при необхідності організують захист її від вимерзання, випрівання тощо. Навесні посіви пшениці оглядають, визначають стан їх після зимівлі, ступінь зрідженості. Якщо весна рання, у ґрунті достатньо продуктивної вологи (до 200 мм у шарі 1 м), погода прохолодна (10 — 12 °С), то при наявності на 1 м2 не менше 150 добре розкущених рослин на Поліссі, 180 в Лісостепу та 200 в Степу, або не менше 250 рослин, які почали нормально кущитись, пшеницю на II — ІІІ етапах органогенезу підживлюють невисокими нормами азотних добрив і продовжують догляд за посівами до початку збирання врожаю. Слабкорозвинену пшеницю при густоті близько 200 рослин на 1 м2 у Лісостепу і на Поліссі підсівають, а в Степу пересівають високоврожайними ярими. При пізньому відновленні вегетації нормально розвинені посіви підживлюють підвищеними нормами азоту і організують старанний догляд. Пшеницю, яка з осені не розкущилася або розкущилася, але вийшла із зими із загиблою вегетативною масою, а також посіви, які навесні виявилися наполовину зрідженими, пересівають незалежно від зволоження ґрунту. Підсівають пшеницю ярим ячменем, використовуючи для цього дискові сівалки, впоперек до напрямку сівби пшениці з нормою висіву 60 — 80 кг/га; пересівають в умовах сухої весни кукурудзою, при достатньому зволоженні ґрунту — ярим ячменем. Система догляду за озимою пшеницею, крім азотних підживлень, включає захист рослин від вилягання, бур'янів, хвороб та шкідників. На початку трубкування (IV етап) схильні до вилягання сорти пшениці обприскують ретардантом ТУР у дозі 3 — 4 кг/га за д.р. (розчиненим у 200 — 300 л/га води), який гальмує ріст стебла, і рослини стають стійкішими проти вилягання. Одночасно обприскують також проти кореневих гнилей та ін.. хв. фундазолом, байлетоном (по 0,6 — 0,8 кг/га). Від ураження борошни­стою росою, бурою листковою іржею та ін.. хворобами обробляють тілтом (0,5 кг/га) або іншими препаратами. Проти шкідників метафос (0,5 — 0,8 кг/га), та ін. Збирання. У фазі воскової стиглості зерна, застосовуючи однофазний (пряме комбайнування) і двофазний (роздільний) способи збирання. Двофазним способом збирають забур'янені посіви, густу високорослу пшеницю, сорти, схильні до обсипання. Починають збирати при досягненні зерном вологості 30 — 32 %. Скошують пшеницю жатками ЖВП-6А, ЖВН-6А у валки товщиною 12 — 18 см, шириною до 1,8 м при висоті зрізу середньо- і низькорослих сортів 15 — 20 см, високорослих та густих 25 — 30 см. За такої висоти стерні валки швидше просушуються. При двофазному збиранні полеглої забур'яненої пшениці використовують бобові жатки (ЖБА-3,5), бо під час роботи різальних агрегатів зернових жаток втрачається багато зерна. Через 2 — 4 дні підсохлі валки підбирають комбайнами СК-5М «Нива», Дон 1200 з приставками ПУН-5 і обладнані підбирачами ППТ-2. Роздільне збирання на півдні проводять протягом 2 — 4 днів, у Лісостепу й на Поліссі — 2 — 4 днів, після чого переходять на пряме комбайнування, яке починають при вологості зерна 18 — 20 %. Для прямого комбайнування залишають чисті, стійкі проти обсипання, неполеглі та зріджені низькорослі посіви пшениці, які досягли повної стиглості. Застосовують його також у дощові жнива. Швидкість при прямому комбайнуванні становить 6 — 7 км/год, на обмолоті валків 4,5 — 5 км/год. Коли зерно вимолочується важко і менше травмується, що буває на початку збирання, обмолот проводять при підвищених обертах барабана і меншому зазорі деки. Збільшують оберти барабана при обмолоті остистих сортів, остюки яких більшою мірою розбиваються і менше забивають деку, що поліпшує обмолот зерна. Уранці і увечері обмолочують пшеницю при підвищених обертах, удень — при менших. Втрати зерна при збиранні не більше 0,5 %, а травмованого зерна не більше 2 %. Після збирання зерно старанно очищають, доводять вологість його до 14 — 15 % і використовують за призначенням. Зерно сильної пшениці до його реалізації зберігають на критих токах окремо від іншого зерна, з позначенням на табличці «сильна пшениця».

59. Рис. Господарське значення. Історія культури. Рис у світовому землеробстві є основною продовольчою культурою, продукцією якої харчується приблизно половина людей земної кулі, які проживають переважно у таких густонаселених країнах Південно-Східної Азії, як Китай, Індія, Пакистан, Індонезія, Японія та ін. За посівними площами (140 млн га) та валовими зборами зерна (понад 470 млн т) рис є третьою у світі зерновою культурою після пшениці та кукурудзи. В якості харчового продукту рис використовується у вигляді крупи, яка містить до 75 % вуглеводів, 88 % крохмалю, до 7,7 % білків, до 0,5 % цукру, 1 % олії, вітаміни В1, В2, РР. Є дієтичним продуктом харчування. Відходи від переробки рису на крупу у вигляді борошна із вмістом до 14 % білка використовують як концентрований корм у тва­ринництві. З рисового борошна і зародків зерна виробляють різні фармацевтичні препарати (фітин та ін.), вітаміни. Зародки, крім того, є сиро­виною для виробництва олії, яку використовують у миловарінні, для виготовлення свічок. З битого зерна виробляють крохмаль, спирт, рисову пудру. Велике значення має рисова солома, з якої виробляють високоякісний папір, картон, мішковину, різні побутові вироби — міцні елегантні капелюхи, жіночі сумки тощо. Кормові якості рисової соломи і полови невисокі. Історія культури. Батьківщиною рису є країни Південно-Східної Азії, де його вирощували давні народи 4 — 5 тис. років тому. У VIII ст. рис проник у Єгипет, у XV ст. — в європейські країни. У країнах СНД рис здавна відомий народам Середньої Азії, Південного Казахстану, Азербайджану. Тепер рис вирощують більш як 60 країн світу. Найпоширеніший у КНР, Індії, Пакистані, Японії та інших країнах Південно-Східної Азії. У СНД він найбільш поширений на Далекому Сході, у Середній Азії, Закавказзі, на Кубані, Нижньому Поволжі та в Україні. Загальна посівна площа рису в СНД становить 700 тис. га, в тому числі в Україні — 35 тис. га (1988 р.). Рис в Україні — найбільш урожайна зернова культура. Середній урожай зерна в Україні становив у 1986 - 1990 рр. 47,4 ц/га. Відомі рисосіючі господарства збирають по 69 — 65 ц/га рису на всій площі.

60. Картопля. Морфобіологічні та екологічні особливості. (Solanum Tuberosum) — багаторічна трав'яниста рослина, але вирощують її як однорічну рослину. Розмножують картоплю вегетативно, а в селекційній практиці — також насінням. У вегетації картоплі виділяють три періоди: від сходів до початку цвітіння; від початку цвітіння до закінчення росту бадилля; від за­кінчення росту бадилля до його в'янення. У розвитку картоплі визначають чотири фази: сходів, бутонізації, цвітіння й достигання. Сходи середньостиглих сортів картоплі з'являються через 15 — 20 днів, від сходів до початку бутонізації минає 17 — 24 дні, від бутонізації до повного цвітіння 14 — 18 днів і від цвітіння до відмирання бадилля 45 — 48 днів. У ранньостиглих сортів кожний період коротший, у пізньостиглих — на кілька днів довший. Рослина помірного клімату, забезпечує максимальні прирости врожаю при середньодобовій t^o 17 - 18 °С. Бульби картоплі починають проростати при t^o ґрунту на глибині 10 — 12 см не нижче 3 — 5 °С, але поява сходів за такої t^o затягується, вони легко уражуються хворобами. Активніше їх проростання спостерігається при 7 — 8 °С. Найсприятливішою для проростання бульб є 16—18 °С, за якої сходи з'являються вже на 12 — 13-й день. Бадилля росте інтенсивніше при 17 — 22 °С. Рослини цвітуть і формують ягоди при 18-21 °С, а бульби — при 16 - 17 °С. Високі t^o не тільки затримують ріст бульб, а й викликають виродження. Картопля чутлива до незначних заморозків. Бульби її гинуть вже при мінус 1 — 2 °С, а бадилля чорніє й гине при мінус 2 — 3 °С. Заморозки такої сили згубно діють і на молоді рослини. Проте за умов достатнього нагромадження цукрів в суху погоду вони можуть витримувати короткочасне зниження до мінус 4 °С. Вимоги до вологи. Досить вибаглива до вологи, формує велику надземну масу за недостатньо розвиненої кореневої системи. Тому висока продуктивність лише при вологості ґрунту в період вегетації не менше 75 — 85 % НВ. Найменші вимоги до вологи спостерігаються в початковій фазі росту — під час проростання й появи сходів, коли проростки й молоді рослини формують тканини з використанням води материнської бульби. Критичним періодом для неї є фаза початку цвітіння, коли листкова по­верхня досягає максимального розміру. Нестача вологи в цей час може спричинитись до зниження врожаю бульб на 20 % і більше. Трансп. коефіцієнт 400 — 550. Надмірне зволоження ґрунту шкідливо впливає. Якщо у період бульбо­утворення йдуть часті дощі і вологість ґрунту перевищує 85 % НВ, спостерігається передчасне відмирання бадилля, припиняється ріст бульб, вони передчасно загнивають, урожайність їх знижується до 50 - 60 ц/га. Вимоги до ґрунту. Коренева система картоплі відзначається підвищеною інтенсивністю дихання, поглинає в 5 — 10 разів більше ки­сню порівняно з іншими рослинами. Найбільш придатні для картоплі достатньо удобрені супіщані й суглинисті ґрунти, легкі чорноземи. Вона добре росте на окультуре­них некислих торфових ґрунтах і на заплавах річок, де складаються сприятливі умови зволоження, живлення й температурний режим. Вирощують картоплю і на легких піщаних ґрунтах, але лише при внесенні високих доз органічних добрив, які, крім прямого впливу на рослини, поліпшують фізичні властивості ґрунту. Малопридатні для картоплі важкі глинисті ґрунти, особливо з близьким заляганням ґрунтових вод. Погано родить картопля і на солонцюватих ґрунтах, де спостерігається сильне пошкодження бульб паршею. Найкраще формується врожай картоплі за слабкокислої реакції ґрунтового розчину (рН 4,5 - 6,5). При рН нижче 4,5 і вище 8 вона росте погано. Особливості живлення. Картопля досить вибаглива до елементів живлення в ґрунті. На 1 т бульб виносить 5,6; 2,2 і 6,4 кг. Особливо вибаглива картопля до елементів живлення під час інтен­сивного наростання вегетативної маси (до цвітіння) і утворення бульб. В цей час у неї найвищий показник міжфазного фотосинте­тичного потенціалу посіву (МФПП). Добриво, що містить багато хлору, викликає плямистість листя, ослаблення фотосинтезу та зниження врожайності, вмісту крохмалю в бульбах. Під дією хлору погіршуються смакові якості бульб, у них з'являється неприємний запах. Під картоплю вносять високі норми добрив, проте не можна вносити надмірну кількість їх, бо при надмірному живленні азотом силь­но розростається бадилля, затримується утворення бульб, подовжується вегетаційний період, спостерігається дуплистість бульб (зовнішні частини їх ростуть швидше, внутрішні розриваються, утворюючи дупло); надмір фосфору зумовлює передчасне відмирання бадилля, листя, внаслідок чого знижується інтенсивність фотосинтезу; надмір калію затримує дозрівання бульб. Надмірне живлення одночасно всіма поживними речовинами викликає ферментативне потемніння бульб, надає їм неприємних смаку й запаху. Вимоги до світла і тепла. Картопля вибаглива до світла. При затіненні рослини жовтіють, витягуються, в них порушується фотосинтез і ґрунтове живлення. Картопля — рослина короткого дня. Однак при вирощуванні її в районах з довгим світловим днем спостерігається більш інтенсивне цвітіння, кращий розвиток вегетативних органів та вищий урожай бульб.

61. Озиме жито. Господарське значення. Походження, поширення. Морфобіологічні та екологічні особливості. Сорти. Озиме жито в нашій країні є другою важливою після пшениці культурою. Продовольча цінність його визначається значним вмістом в зерні білків (12,8 %) та вуглеводів (69,1%). Наявність у житньому хлібі повноцінних білків, багатих на незамінні для людей амінокислоти, особливо на лізин, аргінін та ін., великої кількості легкозасвоюваних вуглеводів, а також дуже важливих вітамінів (А, В1 В2, В3, В6, РР, С), значна калорійність (1 кг 2481,2 ккал) свідчать про його високу поживність як продукту харчування, особливо при виконанні людиною фізичної праці. З'їдаючи 500 г житнього хліба, людина повністю забезпечує себе залізом і фосфором та на 40 % — кальцієм. У складі зерна жита є ненасичені жирні кислоти, що здатні розчиняти холестерин в кровоносній системі людини, який викликає важке захворювання — атеросклероз. Житній хліб має підвищену кислотність, яка зумовлена життєдіяльністю молочних бактерій. Проте в зерні жита менше, ніж пшениці, міститься клейковини (8 — 26 %), яка, крім того, більш рухлива і гірше розтягується. Тому житній хліб менш об'ємний і швидше черствіє. Житнє борошно часто використовують як домішку до пшеничного при випіканні популярних сортів хліба. Озиме жито є також цінною кормовою культурою. У тваринництві у вигляді концентрованого корму використовують житні висівки та кормове борошно, які містять 11 — 12 % білків і добре засвоюються тваринами. Сіють озиме жито на зелений корм, яким забезпечують велику рогату худобу в ранньовесняний період. За вмістом білка в зеленій масі (13,9 %) жито переважає озиму пшеницю і кукурудзу у фазі викидання волотей. Нерідко озиме жито вирощують і на сіно. Солому жита використовують як грубий корм у вигляді запареної січки, а також для виготовлення парникових мат, корзин, паперу, саману. Завдяки сильному кущенню і швидкому росту навесні воно пригнічує бур'яни, навіть ба­гаторічні, і є добрим попередником для інших культур. Походження, поширення. Порівняно з пшеницею озиме жито більш молода культура. Вважають, що воно походить від бур'янисто-польового жита. Як культура озиме жито формувалося на території Ірану, Туреччини та Закавказзя. На території СНД озиме жито вперше почали вирощувати в Україні у другому—першому тисячоліттях до н.е. Тепер воно поширене в країнах СНД на загальній посівній площі понад 10 млн га (1990 р.). Посівна площа жита в Україні становить по роках 500 - 700 тис. га, що недостатньо для потреб народного господарства. Поширене в основному на Поліссі і в Лісостепу України. Загальна світова площа озимого жита сягає 30 млн га. Середня урожайність зерна 20-24,3 ц/га. Проте озиме жито також відзначається високим потенціалом урожайності, особливо при вирощуванні його на родючих ґрунтах. Морфобіологічні та екологічні особливості. (Secale cereale) — різновид вульгаре (var. vulgare), до якого належать усі культурні форми жита. Солома й колосся білого або жовтого кольору, на відміну від диких форм, колос не розламується на окремі колоски. Колоскові луски і квіткові плівки гладенькі, неопушені, без горбків та волосків на поверхні. Зерно у квіткових лусках сидить відкрито або напіввідкрито і ніколи повністю не закривається. Стебло під колосом може бути опушене, вкрите горбками або голе. Листкова піхва і сам листок часто вкриті волосками, горбками, рідше — голі. Нижня частина листка гола, рідше опушена. Між піхвою і дисковою пластинкою є плівчастий язичок — лігула, іноді конусоподібної форми. Суцвіття — колос чотирьох типів: призматичний, округлий, гранчастий і негранчастий. У колоса першого типу лицьова і бічні сторони грані однакові за шириною на всій довжині колоса, трохи звужуються доверху і донизу. Колос нещільний. У гранчастого бічна сторона трохи ширша, ніж лицьова, грані майже паралельні на дві третини колоса, поступово звужуються доверху. Третій тип колоса — бічна сторона у першій третині розширена порівняно з лицьовою, не звужується майже до самого верху, колос щільний. Колос четвертого типу веретено-, клино-, списоподібний. Бічна його сторона ширша, ніж лицьова. Поступово, а з половини колоса різкіше звужується. Щільність колоса найбільша (3,6 — 4,5). Щільне колосся іноді відносять до п'ятого типу. Колосок складається з двох квіток, дуже рідко — з трьох і більше і двох колоскових лусок, які розміщені по боках. Квітка двостатева, форма зерна овальна або видовжена. Екологічні групи. За екологічними ознаками усі сорти жита, які вирощують в Україні, можна поділити на три групи: західноєвро­пейську, місцеву (степову) та гібридну. Серед озимих культур озиме жито характеризується найвищою морозостійкістю. У безсніжні зими воно легко витримує морози до мінус 25 °С, а при доброму загартуванні йому не шкодить зниження t^o повітря до мінус 35 °С. Проте озиме жито, особливо тетраплоїдні сорти, недостатньо зимостійке, зокрема малостійке проти випрівання та вимокання. Зерно жита здатне проростати при t^o ґрунту 1 — 2 °С, а дружні сходи з'являються при t^o 6—12 °С. Сума ефективних t^o для його проростання становить близько 50 °С. Активний ріст рослин восени відбувається до настання стійкого похолодання із середньодобовою t^o 4 — 5 °С. Навесні жито раніше відростає, ніж пшениця, і приблизно на 7 — 10 днів швидше достигає. Процес кущення жита найкраще відбувається при t^o 10 — 12 °С, при її зниженні до 4 — 5 °С кущення припиняється. Сума ефективних t^o від сходів до кущення жита становить 67 °С. У період вегетації сприятливою для жита є t^o 18 — 20 °С. Дуже чутливе воно до високих t^o у період цвітіння — погіршується запилення квіток, спостерігається череззерниця, а при наливанні формується щупле зерно. Менш вимогливе до вологи, ніж озима пшениця. Воно досить ефективно використовує осінньо-зимові опади і краще витримує весняні посухи завдяки добре розвиненій кореневій системі. Проте в суху осінь сходи бувають досить зрідженими і рослини погано кущаться. Трансп. коефіцієнт нижчий, ніж у озимої пшениці (340 — 420). Все ж озиме жито досить негативно реагує на ґрунтову й повітряну посуху. Особливо шкодить житу ґрунтова посуха у період трубкування рослин, коли формуються генеративні органи. Суха погода і спека, а також затяжні дощі у період цвітіння негативно впливають на запилення квіток, що викликає череззерницю. Завдяки добре розвиненій кореневій системі, маса якої в 1,5 раза перевищує пшеничну (6 т/га проти 3 — 4 т/га), та її високій всмоктувальній здатності озиме жито дає добрі врожаї не тільки на родючих чорноземах, а й на бідних піщаних ґрунтах Полісся, добре витримує підвищену кислотність ґрунту (рН 5,5), невелику засоленість. Озиме жито добре використовує поживні речовини з важкорозчинних сполук ґрунту, позитивно реагує на внесення фосфорних добрив, завдяки яким краще розвиваються коренева система і надземні органи, а також ефективніше засвоюється рослинами азот. При нестачі у ґрунті калію у рослин погано розвивається листя, знижуються інтенсивність кущення і стійкість проти вилягання. Якщо в ґрунті мало фосфору і калію, знижується і стійкість жита проти низьких температур. Озиме жито відзначається підвищеною кущистістю, утворюючи 3-5 пагонів на одну рослину. Закінчується кущення переважно восени, але може продовжуватись і навесні. На відміну від інших зернових культур, озиме жито закладає вузол кущення близько до поверхні ґрунту (1,7 — 2 см), незалежно від глибини загортання насіння. У фазах кущення і трубкування у жита спостерігається інтенсивний ріст рослин у висоту, приріст перед колосінням досягає 5 см за добу. Тому при загущенні рослин (особливо на родючих ґрунтах) жито сильно вилягає. Причому фази кущення і трубкування у жита проходять швидше, ніж у пшениці, а колосіння і цвітіння більш тривалі. Цвіте жито протягом 10—12 днів. За нормальних умов розвитку жито достигає на 8 — 10 днів раніше, ніж озима пшениця. Тривалість вегетаційного періоду у жита на півночі досягає 350, на півдні — 270 днів. Озиме жито є перехреснозапильною рослиною. Запилюється вітром, найкраще при відносно тихій погоді, коли легким вітром хмар­ками переноситься пилок над рослинами (жито «красується»). Сорти. Більшість сортів озимого жита, районованих в Україні, належать до диплоїдної групи (кількість хромосом у соматичних клітинах 14). В останні 15 років стали поширюватись сорти тетра-плоїдної групи (28 хромосом). Диплоїдні сорти порівняно з тетраплоїдними більш стійкі проти вимерзання і випрівання, мають більш розвинену кореневу систему, меншу вибагливістю до умов вирощування; тетраплоїдні — стійкіші проти вилягання, утворюють крупне зерно з більшим вмістом білка, більш вибагливі до реакції ґрунтового розчину — на кислих ґрунтах (рН 3 — 4) сходи жовтіють, рослини погано зимують і часто гинуть, вибагливі до агрофону, менш зимостійкі. При вирощуванні тетраплоїдних сортів необхідно дотримуватися просторової ізоляції від диплоїдних сортів (не менше 200 м). Тетраплоїдні сорти більш поширені у західній частині України, де сприятливіші умови для перезимівлі, і у північно-східних областях (Чернігівській, Сумській, Харківській); диплоїдні — у районах з жорсткішими умовами зимівлі. Із диплоїдних сортів в Україні поширені: Аманда, Боротьба, Богу-славка, Воля, Верхняцьке 32, Київське 80, Київське 86, Київське 90, Київське 93, Нива, Ніка, Палада, Рапід, Хакада, Харківське 95 та ін.; із тетраплоїдних — Вересань, Древлянське, Пуховчанка. У Степу України подекуди зустрічається сорт багаторічного жита — Одеське багаторічне, яке вирощують як кормову культуру — на зелений корм, сіно. У Лісостепу і на Поліссі в 1997 р. було районовано 2 сорти ярого кормового жита — Веснянка і Тетянка, які теж поки що мало поширені.

62. Рис. Морфобіологічні та екологічні особливості. Сорти. Рис посівний (Orysa sativa L.) — однорічна рослина. Особливістю його кореневої системи є наявність аеренхіми — тканини, яка пропускає повітря. Вона є також у листках і стеблах. Така особливість будови рослини пов'язана з тим, що рис є типово поливною культурою. Зерно рису плівчасте (плівчастість 18 — 25 %), ендосперм рогоподібний. Посівний рис поділяють на два підвиди, які різняться дов­жиною зернівки: рис звичайний (ssp. communis) і рис коротко -зерний, або дрібний (ssp. brevis). Звичайний рис поділяють на дві гілки: індійську (indica), рослини якої мають слабкоопушені квіткові луски, тонкі й вузькі зернівки, та японську (japonica), у рослин якої квіткові луски опушені, зернівки широкі й товсті. В межах цієї японської гілки ще виокремлюють рис звичайний (var. utilissima L.) із скловидним зерном та рис клейкий (var. qeutinosalour) з борошнистим зерном, який розварюється до клейкої консистенції. Форма волоті рису компактна, прямостояча або поникла. Довжина її 15 - 18 см, на 1 см волоті припадає 4 - 5,4 колоска. Волоть за формою може бути округла або довгаста. Маса зерен у волоті 30 - 33 г. Довжина колосків більша за ширину в 1,9-2 рази. Досить теплолюбна рослина, його насіння дає нормальні сходи лише при прогріванні ґрунту до 14— 15 °С. Зниження t^o до мінус 1 °С при появі сходів викликає їх загибель. Оптимальною t^o у період вегетації рису є 25 — 30 °С, макси­мальною 35 - 37 °С. При літньому похолоданні ріст і розвиток рослин затримуються. У холодні ночі, які настають у період достигання рису, помітно спо­вільнюється вегетація рослин, особливо пізньостиглих сортів. Сума ефективних t^o для скоростиглих сортів рису становить не менше 2200 °С, пізньостиглих 3200 °С. Є гігрофільною рослиною. У більшості країн його вирощують при затопленні шаром води до 15 см. Висока потреба у воді зумовлена особливостями волосків і слабкою всисною силою як коренів, так і листків. У зв'язку з цим він потребує також високої вологи приземного шару повітря (70 - 80 %). Транспіраційний коефіцієнт рису може сягати 800 — 1000, але при вирощуванні під шаром води він різко знижується і не перевищує 400 — 500. Проте за такого відносно невисокого коефіцієнта транспірації для рису потрібні великі витрати води на випаровування — до 25 — 30 тис. м3/га. У період вегетації потреби рису у волозі неоднакові. Дружні сходи його з'являються при сівбі насіння у вологий, але не-затоплюваний ґрунт. Погано витримує рис затоплення товстим шаром води (понад 5 см) у фазі кущення, а в період максимальної по­треби до вологи — у фазі трубкування та викидання волоті його можна затоплювати шаром води до 15 см і більше. Після цього знову знижуються вимоги рису до вологи і він достигає без затоплення. Рис росте на ґрунтах різної родючості і механічного складу, які не схильні до заболочування, добре витримує беззмінне вирощу­вання на одному місці 3 — 4 роки. Кращими для нього є родючі ґрунти із слабкокислою реакцією ґрунтового розчину (рН 5,5 — 6,5), за якої стимулюється ріст кореневої системи і рослини краще засвоюють поживні речовини (чорноземи, заплавні, важкі мулуваті). Рис добре витримує середню засоленість ґрунту. Урожаєм 1 ц зерна рису з ґрунту виноситься в середньому 2,4 кг азоту, 0,8 кг фосфо­ру і 2,5 кг калію. Рис належить до світлолюбних рослин короткого дня. Швидше розвивається при тривалості сонячного освітлення 9—12 год. Вегетаційний період скоростиглих сортів рису становить в умовах України 100— 110 днів, середньостиглих 110— 125 і пізньостиглих 125 — 145 днів. Районовані сорти: Україна 5, Україна 96, ВНІІР 8847, Перекат, Спальчик, Мутант 428 та ін.

63. Картопля. Технологія вирощування: попередник, обробіток грунту, удобрення. Попередники. Найбільші урожаї після озимих, які вирощують у сівозміні по пласту багаторічних трав після зайнятих парів або зернобобових культур; по удобреній кукурудзі на силос, льону-довгунцю, однорічних травах. На Поліссі - люпин на зелене добриво післяжнивного посіву. У Лісостепу, озима пшениця є кращим попередником для картоплі. Добре родить кар­топля в цих районах також після кукурудзи на силос, а в умовах достатнього зволоження — після цукрових буряків. У Степу високі врожаї картоплі лише на зрошуваних землях (де вирощують два врожаї за рік), в заплавах річок, на низинних ділянках. В овочевих сівозмінах картоплю вирощують після багатьох культур, крім пасльонових, що мають багато спільних з картоплею шкідників і хвороб. У спеціалізованих сівозмінах, де під картоплю відводять 40 — 50 % площі, її повторно розміщують на минулорічному полі при обов'язковому дотриманні високої технології вирощування. Ранню картоплю доцільно вирощувати в зайнятих парах як післяукісну культуру, тільки для садіння слід використовувати пророщені бульби і садити в стислі строки. Картопля — один з кращих попередників у сівозміні для багатьох культур, особливо для ранніх ярих, льону-довгунця, конопель та ін. Обробіток ґрунту. Лущення проводять відразу після збирання попередника або не пізніш як через 3 — 4 дні після збирання. На полях з переважанням коренепаросткових бур'янів (осоту, березки польової) перший раз лущать на глибину 6 — 8 см дисковими лущильниками (ЛДГ-5А, ЛДГ-20), а другий — у період утворення розеток цих бур'янів на 10— 12 см з використанням лущильників (ППЛ-10-25, ЛДГ-10А та ін.). Після появи сходів бур'янів поле орють плугами з передплужниками (ПЛН-4-35, ПЛН-5-35 та ін.) на глибину 27 — 30 см. На Поліссі оброблені восени дерново-підзолисті ґрунти часто запливають. Тому навесні їх повторно орють для поліпшення фізич­ного стану ґрунту. Перед садінням картоплі нарізають гребені. Коли навесні вносять органічні добрива, а орний шар неглибокий і є потреба в його поглибленні, ґрунт переорюють плугами без полиць, але з передплужниками (ПЛН-4-35), які заробляють гній і одночасно розпушують ґрунт на 27 — 30 см без вивертання підґрунтя на поверхню. При внесенні восени гною або компостів на запливаючих ґрунтах його звичайно придисковують, а навесні на цих площах орють плу­гами без полиць на глибину 25 — 25 см. Якщо восени гній не вносили, часто обмежуються дворазовим лущенням і переносять дальший обробіток ґрунту на весну. У північному Лісостепу і на Поліссі при заміні зяблевої оранки весняною врожаї картоплі практично не знижуються. Однак для того, щоб не пропустити оптимальні строки садіння картоплі, весняну оранку потрібно проводити без запізнення і в стислі строки.Оскільки ґрунти у лісостеповій і степовій зонах мають більш важкий механічний склад і навесні досягають фізичної спілості повіль­но, а весняна оранка їх здебільшого спричинює утворення брил, її тут не проводять. Після зяблевої оранки, поки ґрунт ще не ущільнився, його восени повторно обробляють культиваторами в агрегаті з кільчасто-шпоровими котками або важкими боронами і нарізують гребені 18 — 20 см заввишки з використанням просапних культиваторів (КРН-4,2, КРН-5,6А). На більш легких ґрунтах Лісостепу гребені нарізують навесні, після розпушування ґрунту фрезою (ФБН-1,5), або використовують фрезерний культиватор (КГФ-2,8). На зрошуваних ґрунтах півдня України зяблеву оранку проводять на глибину 35 — 40 см, на окультурених торфовищах Полісся — на 22 — 25 см, на середньомінералізованих торфовищах 25 — 27 см. Навесні закривають вологу і розпушують ґрунт на глибину 14 — 16 см. Обробіток ґрунту під післяукісну картоплю включає лущення на глибину 7 — 8 см і неглибоку оранку на 16 — 18 см з обов'язковим внесенням органічних і мінеральних добрив. На полях, призначених для літнього садіння, основний обробіток проводять так само, як і для весняного садіння, з наступним застосуванням 1 — 2 культивацій для знищення бур'янів. Удобрення. Особливо цінні для картоплі ор­ганічні добрива (джерело елементів живлення для рослин, ефективний засіб по­ліпшення фізичного стану ґрунту та забезпечення СО₂). Гною — до 60 — 80 т/га. На мінеральних ґрунтах Полісся безпосередньо під картоплю вносять 50 — 60 т/га напівперепрілого гною або торфокомпостів, у Лісостепу — під попередник не менше 40 т/га розкидачами РОУ-6 та ін. Вносять рідкий гній розкидачами РЖТ-4М, МЖТ-16, але його норми збільшують у 1,5 — 2 рази, причому на Поліссі приблизно 50 — 60 % площі під картоплю удобрюють восени, а 40 — 50 % навесні, в лісостепових районах всю норму гною вносять восени. При використанні гною вносять мінеральні добрива: на чорноземах — N60-90Р60-90К60-90; на дерново-підзолистих, сірих лісових, світло-каштанових ґрунтах — 90-120Р60-90К90-120. Фосфорно-калійні добрива застосовують восени, азотні — навесні. Кращими мінеральними добривами для картоплі є: аміачна селітра, сечовина, суперфосфат, калімагнезія і складні добрива. Хлорид калію, сирі калійні солі для картоплі малопридатні, їх краще не застосовувати. Кислі вапнують.

64. Озиме жито. Технологія вирощування: попередник, удобрення, передпосівна підготовка грунту, строк сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Попередники. Менш вибагливе до попередників. Урожайність за рахунок кращих попередників підвищується на 6 — 40 %. На Поліссі: зайняті пари; багаторічні трави одноукісного використання, рання картопля, льон-довгунець, кукурудза на зелений корм; у Лісостепу — багаторічні трави на один укіс, озимі та кукурудза на зелений корм, вико-вівсяні суміші на зелений корм і сіно, горох на зерно, озима пшениця. При вирощуванні жита слід враховувати можливість вилягання. Обробіток ґрунту. Застосовують плужний або безплужний обробіток. В умовах Полісся на ґрунтах з мілким орним шаром оранку проводять на його глибину. Після попередників, які рано звільняють поле, основний обробіток слід проводити за типом напівпаро­вого, який включає одне—два лущення дисковими (ЛДГ-10, ЛДГ-15) і лемішними лущильниками (ППЛ-10-25), оранку плугами з передплужниками ПЛН-5-35 або ПЛН-6-35 на глибину 22 - 25 см та дві—три культивації культиваторами КПС-4 й ін.. в агрегаті з боронами БЗСС-1,0 на глибину послідовно 10 — 12, 8—10 і 6 — 8 см. При сівбі після гороху, льону, картоплі на чистих від бур'янів полях застосовують обробіток культиваторами-плоскорізами КПГ-2-150 чи ПГ-3-5 в агрегаті з голчастими боронами на глибину 10— 12 см; на забур'яне­них полях проводять лущення та оранку з боронуванням на глибину 20 — 22 см, яку закінчують за 3 — 4 тижні до сівби жита. Після кукурудзи основний обробіток доцільно проводи­ти комбінованими агрегатами АКП-2,5 або плоскорізами ОПТ-3-5 в агрегаті з боронами БИГ-3 і кільчасто-шпоровими котками 3ККШ-6 на глибину 8—10 см. Пласт багаторічних трав обробляють важкими дисковими боронами БДТ-3 на глибину 10 — 12 см і орють плугами з передплужниками в агрегаті з котками 3ККШ-6 на глибину 25 - 27 см. Люпин на зелене добриво приорюють у фазі сизих бобиків на глибину 23 — 25 см (в агрегаті з важкими котками) не пізніше як за 3 — 4 тижні до оптимальних строків сівби. При використанні люпину на зелений корм оранку проводять на глибину 18 - 20 см. Після збирання зернових попередників площу відразу лущать, після чого орють на глибину: на Поліссі 16 — 18 см, в Лісостепу і Степу — 20 — 22 см з одночасним коткуванням і боронуванням. Коли до сівби залишається мало часу, кращі результати дає поверх­невий обробіток ґрунту дисковими лущильниками. До сівби жита поле підтримують культиваціями або боронуванням у чистому від бур'янів стані. Перед сівбою його культивують стрілчастими лапами або лапами-бритвами на глибину загортання насіння з одночасним боронуванням. Замість передпосівної культивації ґрунт можна обробляти комбінованими агрегатами РВК-3,6, РВК-5,4 та ін. Удобрення. За рахунок органічних добрив (30 — 40 т/га) на ґрунтах Полісся приріст урожаю жита становить 6 — 8 ц/га, на чорноземах Лісостепу (20 — 25 т/га) 4 — 6 ц/га. З органічних добрив гній. Вносять органічні добрива переважно під попередники, добре використовує їх післядію. На ґрунтах Полісся України висівають люпин на зелене добриво, який приорюють одночасно із внесенням фосфорно-калійних добрив з розрахунку Р45-60К45-60. Воно краще, ніж озима пшениця, засвоює поживні речовини з ґрунту. Норми повних мін. добрив від 45 до 90 кг/га азоту, Р і К. Калійні добрива повною дозою, фосфорні у кількості 80-85 % норми вносять під основний обробіток, решту 10 — 15 кг/га Р — в рядки під час сівби. Азотні добрива використовують для підживлення, вносячи на ІІ етапі органогенезу по 30 — 60 кг/га азоту та на IV по 30 кг/га. Слід застосовувати ретарданти (ТУР). На кислих внесення вапна (3 — 5 т/га). На солонцюватих гіпсування 3 — 5 т/га гіпсу. Сівба. Для сівби використовують очищене й відсортоване кондиційне насіння (рН 1 — 3) із силою росту не менше 80 %. Перед сівбою або за 2 - 3 тижні до сівби його протруюють гранозаном у дозі 1 кг/т, 80 %-м ТМТД (2 кг/т), байтаном (2 кг/т), вітаваксом або фундазолом (2 — 3 кг/т), розчиняючи препарати у 10 — 20 л води на 1 т насіння. Для захисту сходів від шкідників слід у розчин з протруювачами додавати 0,7 — 1,5 кг/т волатону. Строки сівби: у західних областях України — у другій; на Поліссі — в першій, у Лісостепу — в другій, у Степу — у другій—третій декадах вересня. Основний спосіб сівби — звичайний рядковий з утворенням технологічних колій. Норма висіву диплоїдних сортів на Поліссі 5,5 — 6,0 млн схожих зерен на 1 га, в Лісостепу 5 — 5,5, у Степу 4 — 4,5 млн/га. Норма висіву тетраплоїдних сортів приблизно на 0,5 — 1,0 млн/га зерен менша. При запізненні із сівбою, сівбі на бідних ґрунтах, застосуванні перехресної або вузькорядної сівби норми висіву збільшують на 10 - 15 %. Насіння озимого жита загортають на глибину 3 — 4 см, а на легких ґрунтах — на 5 — 6 см, при сухій погоді — на 6 — 7 см. Догляд за посівами та збирання. Застосовують інтегровану систему захисту, проводять весняне піджив­лення жита азотними добривами. Жито добре протистоїть бур'янам. Збирають жито у фазі воскової стиглості зерна. При вологості зерна 25 — 30 % застосовують роздільний спосіб збирання.

65. Рис. Технологія вирощування: попередник, обробіток грунту, удобрення, строк та спосіб сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Рис вирощують на спеціально створених рисових полях з відповідно побудованою зрошуваною системою. Площі, призначені для його вирощування, мають бути рівними за рельєфом, додатково старанно вирівняні бульдозерами, скреперами, планувальниками з глибиною залягання ґрунтових вод 2 — 3 м. Якщо ґрунтові води залягатимуть глибше, буде велика перевитрата води, якою затоплюють рис, коли мілкіше — ґрунт заболочуватиметься. Підібрану і вирівняну площу під рис розбивають поздовжніми валами 600 - 1500 м завдовжки через кожні 200 - 300 м на так звані карти площею 20 - 25 га, а кожну карту — поперечними валиками до 35 см заввишки на рисові чеки площею 2 — 5 га. Усі роботи з вирощування рису проводять безпосередньо в чеках. Попередники. Рис вирощують у спеціальних 6 — 7 — 8-пільних сівозмінах, у яких його висівають підряд 2 — 3 роки з таким чергуван­ням у 6-пільній сівозміні: поля 1, 2 — рис, 3 — зайнятий пар, 4 — рис, 5, 6 — люцерна; у 7-пільній: 1,2 — люцерна; 3, 4, 5 — рис, 6 — зайнятий пар; 7, 8 — рис. Отже, основними попередниками рису є люцерна, яка збагачує ґрунт на органічну масу, відновлює його структуру і посилює водостійкість, та зайнятий пар. Останній у рисових сівозмінах відіграє роль агромеліоративного поля, в якому після збирання парозаймаючої культури проводять планувальні та інші ремонтні роботи. Обробіток ґрунту. При розміщенні рису по багаторічних травах після їх остаточного укосу обробляють пласти важкою дисковою бороною БДТ-7 на гли­бину 10 — 12 см у два сліди, після чого проводять зяблеву оранку плугами з передплужниками на глибину 27 — 30 см. Зяблеву оранку з попереднім лущенням стерні дисковими лущильниками здійснюють при розміщенні рису після рису, зайнятого пару на глибину 20 - 22 см. На полях, сильно засмічених бульбокомишем, очеретом, рогозом орють мілко — на 12 — 14 см, що сприяє доброму проморожуванню і просушуванню ґрунту та загибелі бур'янів. Мілку оранку (18 — 20 см) проводять також на солонцюватих ґрунтах. Весняна підготовка ґрунту залежить від попередника та фізичного стану ґрунту. Перед сівбою рису вносять мін. добрива, заробляють їх фрезерним культиватором КФГ-3,6-01 на глибину 6 — 8 см і поле ущільнюють важкими гладенькими котками. Ділянки, забур'янені бульбокомишем, рогозом та зорані восени на глибину 12 — 14 см, навесні боронують з видаленням кореневищ, після чого орють на 22 — 25 см, а перед сівбою вирівнюють вирівнювачем в агрегаті з котками. Весняний обробіток ґрунту, зораного восени на повну глибину, починають з боронування, яке запобігає підняттю солей до поверхні, після чого вносять добрива розкидачами РУМ-8 та загортають їх чизель-культиваторами ЧКУ-4 або культиваторами-фрезами КФГ-3,6-01. До початку сівби поле вирівнюють вирівнювачами в агрегаті з котками. Чеки, які запливали, за 7 - 8 днів до сівби рису переорюють на глибину 16 — 18 см плугами ПН-4-35 в агрегаті з котком. Навесні на рисових полях проводять також ремонтно-відновлю-вальне планування (зрізують підвищення і засипають пониження скреперами) та експлуатаційне планування планувальником П-4, яким вирівнюють гребені, подрібнюють грудки землі. Удобрення. В умовах затоплення рис особливо вибагливий до азоту. Найкраще забезпечується рис азотом, коли азотні добрива на запланований урожай вносити роздрібнено (у три строки): 50 - 70 % в основне удобрення, 30 — 50 % у підживлення у фазі повних сходів (2 — 3 листки) та на початку кущення (4 — 5 листків), яке здійснюють з літаків АН-2. При вирощуванні рису по люцерні потреба в азотному підживлення відпадає. Фосфор і калій рис інтенсивно засвоює у період кущення — цвітіння, тому фосфорні і калійні добрива повністю вносять восени або в підживлення у фазі кущення. Органічні добрива застосовують звичайно при висіванні рису після рису. Вносять їх на початку весни у нормі 40 - 60 т/га розкидачами РУН-15Б, ПРТ-10 і заробляють у ґрунт важкими дисковими боронами БДТ-4. Найвищого ефекту досягають при одночасному внесенні органічних і мінеральних добрив. Ця рослина має унікальну властивість концентрувати калій. Орієнтовні норми добрив: при розміщенні по пласту люцерни — по 80 кг/га азоту і фосфору та 60 кг/га калію в основне удобрення; по обороту пласта — по 60 - 80 кг/га азоту і 60 - 90 кг/га фосфору і калію в основне удобрення та по 40 кг/га азоту по сходах і у фазу кущення; при розміщенні рису два роки підряд — по 90 кг/га азоту, Р і К в основне удобрення і по 30 кг/га азоту по сходах і у фазу кущення; при сівбі рису у меліорованому полі — по 90 кг/га азоту, Р і К в основне удобрення та по 40 кг/га азоту по сходах і на початку кущення. Сівба. Для сівби використовують добре виповнене, ваговите кондиційне насіння, очищене від бур'янів та інших домішок. Для під­вищення енергії проростання і польової схожості доцільно провести повітряно-теплове обігрівання насіння протягом 5 — 6 днів або замочування у воді при температурі 18 — 20 °С (2 — 3 доби) з наступним просушуванням. Для знищення збудників хвороб насіння завчасно (не пізніше 1 -2-ї декади березня) протруюють на машинах ПС-10, «Мобітокс» гранозаном (2 кг/т) з додаванням 10 л/т води і одного з плівкоутво-рювачів — полівінілового спирту (ПВС) (0,5 кг/т) або NaКМЦ (0,2 кг/т), які сприяють кращому прилипанню до насіння препарату-протруювача. За 6 - 7 днів до сівби не протруєне завчасно насіння протруюють фундазолом (2 — 3 кг/т) також з водою (8 — 10 л/т) і плів-коутворювачами. Раніше обробляти насіння фундазолом не можна, бо знижується його схожість. Одночасно з протруюванням, пророщуванням слід обробити насіння одним з ефективних на даній ґрунтовій відміні мікроелементів — міддю, магнієм, кобальтом, молібденом у дозі 500 г/т. За 2 — 3 дні до сівби вносять у чеки ґрунтові гербіциди (машинами ОПШ-15, ПОУ, ОН-400 та ін.): сатурн (4 — 5 кг/га за діючою ре­човиною), ордрам (6 кг/га), шаккімол (7 л/га), які загортають дисковими або зубовими боронами на глибину 3 — 5 см. Після першого затоплення чеків ґрунтові гербіциди можна вносити по вологому ґрунту за допомогою авіації. Рис як високотеплолюбну рослину сіють у добре прогрітий ґрунт — при температурі посівного шару 12 — 14 °С. Найпоширеніший спосіб сівби — звичайний рядковий сівалками СЗ-3,6, КФС-3,6, СРН-3,6 та ін. Застосовують також вузькорядний спосіб сівалками СЗУ-3,6 та розкидний — сівалками із загортанням насіння боронами. Враховуючи недостатню польову схожість насіння, рис висівають підвищеними нормами висіву: при сівбі ранньо- і середньостиглих сортів рису (Малиш, Спальчик) піс­ля багаторічних трав — 7 млн, седеньопізньостиглих (Краснодарський 424) — 8 млн схожих насінин на 1 га, при вирощуванні рису по обороту пласта і в меліоративному полі — 9 млн/га; на третій рік сівби рису — 10 млн/га. Насіння рису загортають неглибоко — на 1,5 — 2 см. На легких добре розроблених ґрунтах допускається сівба на глибину 3 — 5 см.

66. Картопля. Технологія вирощування: строк садіння бульб, глибина, норма садіння бульб. Перед садінням бульби сортують, пророщують або прогрівають, обробляють їх захисно-стимулюючими речовинами, великі розрізають на частини. Садіння. До садіння картоплі приступають при температурі 4 — 7 °С фізично спілого ґрунту на глибині 10 — 12 см, на ґрунтах легкого механічного складу в ранні строки — одночасно із сівбою ранніх зернових культур. Насамперед садять пророщені бульби ранньостиглих сортів картоплі, потім насінну й товарну картоплю і закінчують садіння різаними бульбами (у добре прогрітий ґрунт). На Поліссі картоплю садять гребеневим способом або в гребені, нарізані перед садінням; у Лісостепу і Степу — гребеневим способом або в гребені, нарізані восени, саджалками САЯ-4А, КСМГ-4, КСМГ-6. Середня густота садіння бульбами масою 50 — 80 г: на Поліссі — товарної картоплі не менше 55 — 60 тис./га, насінної 65 — 70 тис./га; в Лісостепу — відповідно 50 і 55 тис./га; у Степу — 45 і 50 тис./га; при зрошенні — 55 — 60 тис./га. Більша густота насаджень (на 10 %) при садінні картоплі на ґрунтах з більшим вмістом поживних речовин, при вирощуванні ранньої картоплі, при використанні для садіння дрібних бульб; менша — на бідних ґрунтах, при садінні великих бульб; вирощуванні пізньостиглих сортів. Щоб досягти рекомендованої густоти насаджень на час збирання, норму висаджування бульб збільшують на 10 - 15 %. Залежно від розміру бульб на 1 га висаджують їх 3,5 - 4,5 т. Для більшості сортів густота насаджень має становити 200 — 250 тис./га. Глибина садіння на ґрунтах середнього механічного складу (суглинкових) 6 — 8 см від вершини гребеня, на легких (супіщаних) — на 1 - 2 см глибше (8 - 10 см).

67. Озимий ячмінь: Господарське знач. Морфобіологічні та екологічні особливості. Сорти. Зерно, яке містить у середньому понад 12 % білка, до 65 % БЕР, близько 2,1% жиру, вико­ристовують як концентрований корм (в 1 кг його 1,2 корм. од. і 100 г перетравного протеїну), для виробництва круп, а також у пивоварній промисловості; солому (в 1 ц 36 корм. од.) і полову згодовують худобі у вигляді грубих кормів. Вирощують його також у зеленому конвеєрі. Озимий ячмінь має певні переваги над ярим: при нормальній перезимівлі більш урожайний; достигає раніше, ніж ярий ячмінь (на 10 — 16 днів), що дає змогу поліпшити забезпечення тварин концен­тратами у період літнього вичерпання минулорічних резервів зерна. Загальна посівна площа в Україні 300 - 400 тис. га (1996 р.). Середня врожайність зерна в Україні — понад 37 ц/га (1990 р.). Морфобіологічні та екологічні особливості. Озимий ячмінь — підвид Hordeum vulgaer L., шестирядний ячмінь, різновид var. pallidum, має всі колоски в трійках плодоносні. Зерно плівчасте, колоскові луски вузькі, колос солом'яно-жовтий, нещільний, ості довгі, зазубрені. Кількість члеників колосового стрижня 10,5— 13 на 4 см. Форма колоса чотиригранна, прямокутна; опушення колосового стрижня коротке або довге, повстяне. Ості довші за колос в 1,2 — 2 рази. Перехід квіткової луски в ость поступовий, іноді різкий. Зерно еліптичне, видовжено-еліптичне, видовжене; жовте, зеленувате, жовте із зеленуватим відтінком; крупне, дрібне, середнє. Квіткова луска груба, середньогруба, середньозморшку-вата, негруба; бічні жилки квіткової луски зазубрені. Основна щетинка в зерні довга, повстяна, волосиста, довговолокниста. Серед озимих культур є найменш морозостійким. Він гине вже при зниженні t^o біля вузла кущення до мі­нус 12 — 14 °С. Особливо різко знижується його стійкість проти низьких t^o та інших несприятливих умов зимівлі при ранніх строках сівби. Це пов'язано з тим, що в нього коротша стадія яровизації (35 — 45 днів), ніж в озимої пшениці та жита (40 — 65 днів). Дуже шкодить різка зміна t^o у зимовий і ранньовесняний періоди. Добре витримує високі літні t^o (понад 35 °С), мало терпить на півдні у дні тривалої спеки. Відзначається високою посухостійкістю протягом всього періоду вегетації. Трансп. коефіцієнт рідко перевищує 400. При нестачі вологи в ґрунті і суховіях більш стійкий проти запалу, ніж інші злакові. Має недостатньо розвинену кореневу систему, тому вибагливий до ґрунтів і формує максимальний урожай на родючих ґрунтах. Погано росте і розвивається як на кислих, так і на засолених ґрунтах. Озимий ячмінь рано навесні швидко йде в ріст і, як наслідок, у нього скорочується вегетаційний період. Він на 6 — 9 днів швидше достигає, ніж озима пшениця, і на 12 — 16 днів раніше, ніж ярий ячмінь. Тому в нього ще до настання літньої спеки формується більш виповнене зерно. Швидше розвивається в умовах довгого світлового дня. На відміну від ярого ячменю, цвітіння відбувається після виходу колоса з листкової трубки. Вегетаційний період 230 — 290 днів. В Україні районованими сортами є: Барвінок, Вавилон, Миронівський 87, Одеський 165, Основа, Резонанс, Тайна, та ін. Серед сортів озимого ячменю трапляються так звані «дворучки», які дають урожай як при осінній, так і при весняній сівбі (Тайна, Росава).

68.Рис. Догляд за посівами. Збирання врожаю. Догляд. В Україні рис вирощують із застосуванням режиму зрошення за типом скороченого затоплення. При появі сходів злакових бур'янів (плоскухи та ін.) посіви рису по сходах обробляють сумішшю гербіцидів сатурну (3 кг/га) і пропані-ду (3 кг/га за діючою речовиною) і через 6—10 год чеки затоплюють. На початку кущення посіви обприскують проти шкідників (рисового комарика, прибережної мухи та ін.) метафосом або фосфамідом у нормі 1 — 1,5 кг/га одного з препаратів. Проти болотних бур'янів посіви у фазі 8-10 листків та фазі кущення обробляються малими нормами гербіцидів — амінною сіллю 2,4Д (1,5 — 2 кг/га за діючою речовиною), базаграном (1 - 1,9 кг/га) або 2М-4Х-0,5 (0,7 кг/га) у суміші з базаграном (1 — 1,5 кг/га за діючою речовиною). Застосовують, зокрема, метод ультрамалооб'ємного обприскування посіву (УМО) ви-сококонцентрованими гербіцидами, які не викликають опіків рослин, без застосування води.

20. Строки та агротехнічні вимоги до затоплення рису

При з'явленні на рослинах ознак захворювання на пірикуляріоз рис обробляють такими препаратами, як рацид-П (1 — 2 кг/га), ци-неб (3 кг/га) або фундазол (2 кг/га). В період появи сходів — виходу у трубку залиті водою рисові поля розпушують в інтервалі 5 — 7 днів. Це поліпшує аерацію ґрунту, знищується біологічна плівка водоростей, гинуть бур'яни. Збирання. При досягненні рослинами молочно-воскової стиглості повністю припиняють подачу води в чеки. Рис збирають переважно роздільним способом. При застосуванні прямого комбайнування посіви за 4 - 5 днів до збирання обробляють за допомогою літаків (АН-2) хлоратом магнію (26 кг/га за діючою речовиною), що зумовлює швидше і дружне підсушування (десикацію) листостеблової маси, 90 — 95 % зерна при цьому досягає повної стиглості. До роздільного збирання рису приступають при повній стиглості 85 - 90 % зерна у волоті. Скошують рис жатками ЖНУ-4, ЖРС-5 та іншими при висоті зрізу 15 — 20 см. Після досягнення зерном вологості до 18 % валки обмолочують комбайнами СКГД-6, СКД-6Р та інших марок. Для повного вимолочування зерна застосовують повторний обмолот валків через 3 — 4 дні після першого. Після обмолоту здійснюють первинне очищення й сушіння зерна на агрегатах ОЗП-200Д, СМ-4, КЗР-5, СЗШ-8, КЗС-20Ш та інших з доведенням вологості зерна до 15 — 16 %. Існує низка сучасних енергозберігаючих та екологічно доцільних технологій вирощування рису, в тому числі без застосування пести­цидів, особливо в районах, що прилягають до річок, озер, водойм санаторіїв та ін. Подаємо короткий огляд їх.

69. Картопля. Догляд та збирання врожаю. Для першого і другого досходових обробітків (на 5 - 7-й і 12 - 14-й день після садіння) на кожній секції культиваторів КРН-4,2Д, КОН-2,8А ставлять лапу-підгортач, дві долотоподібні лапи з ротаційною або сітчастою бороною позаду. Другий обробіток нерідко проводять секцією з лапою-підгортачем посередині та ла-пами-бритвами для підрізання вершин гребенів з боків. Перший післясходовий обробіток міжрядь проводять підгортача-ми-розпушувачами і долотами. Лапи-підгортачі при розпушуванні встановлюють на глибину 6 — 8 см, долота 12 — 14 см. Нерідко секцію обладнують лише трьома долотами. Другий післясходовий обробіток (через тиждень) проводять тим самим набором лап з одночасним присипанням на гребенях бур'янів і сходів шаром землі 2 — 3 см. Третій обробіток полягає в підгортанні кущів на початку бутонізації, коли рослини досягають висоти 25 — 35 см і змикаються бадиллям рядки, для чого по центру міжрядь ґрунт розпушують стрілчастими лапами на глибину 5 — 6 см з шириною захвату 170 мм, а кущі підгортають дисковими підгортачами-розпу-шувачами. Боротьба з бур'янами із застосуванням гербіцидів. Восени проти коренепаросткових бур'янів поля обробляють у період формування розеток амінною сіллю 2,4Д з розрахунку 5-6 л/га, проти вегетуючих рослин пирію вносять раундап (36 %-й, 2-5 кг/га). Після садіння до з'явлення сходів проти однорічних двосім'ядольних і злакових бур'янів вносять аценіт (50 %-й) 3 — 5 кг/га, або топогард (50 %-й) 2-4 кг/га та ін. Проти хвороб — фітофторозу, макроспорозу — рослини при досягненні висоти 15 — 20 см обприскують акробатом МЦ (69 %-м) 2 кг/га, дитаном М-45 1,2 - 1,6 кг/га, купроксатом (34,5 %-м) 3-5 кг/га або полікарбацином 2,4 кг/га; при повторному обприскуванні (через 10 — 12 днів за потребою) використовують цинеб — 2,5 кг/га, хлорок -сид міді (90 %-й) 2,4 - 3,2 кг/га. Колорадського жука знищують, обприскуючи перший раз під час масового виходу шкідників з ґрунту, другий — при масовій появі личинок другого віку, третій і наступні — в період виходу молодих жуків, використовуючи один з препаратів —децис (2,5 %-й) 0,2 кг/га, золон (35 %-й) 1,5-2 кг/га, та ін. Робочі розчини готують на агрегатах АПЖ-12 або в механізованих пунктах СЗС-10. Обприскують насадження картоплі обприскувачами ОПШ-15-01, ОМ-630-2 та ін. Збирання. Ранню збирають, коли в неї ще зелене бадилля — у фазі технічної стиглості бульб. Бадилля перед збиранням скошують кормозбиральними машинами (КСГ-Ф70) і силосують. Збирають ранню картоплекопачами з ручним підбиранням бульб. Середньо- й пізньостиглі сорти починають збирати на початку відмирання бадилля. Закінчують збирання за 20 — 25 днів до на­стання постійної середньодобової t^o 7 °С. За нижчої t^o під час збирання різко збільшується пошкодженість бульб. За 10-15 днів до збирання насінної картоплі і за 3 - 6 днів — товарної скошують бадилля на висоті 8 — 10 см при збиранні копачами або на 18 - 20 см — при комбайновому збиранні. Залишки бадилля обприскують реглоном (2 — 3 л/га), розчиненими у 400 — 500 л води. Це сприяє швидкому фізіологічному дозріванню бульб. На важких ґрунтах за 3 - 4 дні до збирання міжряддя розпушують культиваторами КОН—2,8А на глибину 14 — 16 см, завдяки чому поліпшується робота картоплекомбайнів (КПК-2, КПК-3 та ін.). Бадилля, уражене фітофторою, скошують і вивозять з поля. У роки надмірного зволоження і нестачі тепла, коли затягується вегетація рослин, рекомендується проводити сенікацію бадилля. Для цього в 500 л води настоюють протягом 1 — 2 діб суперфосфат (20 % від кількості води), додають 20 г гербіциду 2,4Д і гектарну норму фунгіциду ридомілу (0,8-1 кг/га). При збиранні середньопізніх та пізньостиглих сортів картоплі підсушують бадилля, тобто проводять його десикацію. Посіви картоплі при цьому за 10 - 15 днів до збирання обприскують розчинами реглону (2-3 л/га). Завдяки десикації швидше достигають бульби, грубіють покривні тканини бульб і вони менше уражуються хворобами. Збирають картоплю прямим комбайнуванням, комбінованим або роздільним способом. Пряме комбайнування застосовують на чистих площах, легких і середніх за механічним складом ґрунтах, на яких ґрунт легко відсівається на робочих органах комбайна. При комбайновому збиранні можливі втрати з мінімальним пошкодженням бульб — не більше 3 % від загального урожаю. При комбінованому збиранні використовують копачі-валкоутво-рювачі КСТ-1,4А, КТН-2В, які викопують картоплю із двох рядків і укладають у міжряддя невикопаних двох рядків, а бадилля залишають за собою. При наступному проході копачі пропускають два невикопаних рядки із зібраними бульбами з двох попередніх рядків і викопують наступні два рядки картоплі. Залишені рядки з буль­бами викопують комбайном КПК-2. Роздільний спосіб збирання застосовують на вологих ґрунтах. Копачами-валкоутворювачами викопують бульби і укладають їх у валки з двох, чотирьох або шести рядків. Підбирають рядки комбайнами, котрі обладнані підбирачами. Збирання може бути потоковим або потоково-перевалочним. При потоковому способі зібрані комбайном бульби відразу доставляють на сортувальні пункти КСГ-15В, КСП-25, де їх розділяють на фракції і кожну фракцію відправляють на зберігання — в засіки, сховища та кагати.

70.Озимий ячмінь. Технологія вирощування. Кращими попередниками є чисті або зайняті пари, озима пшениця, зернові бобові культури, кукурудза на зелений корм і силос. Залежно від попередників, проводять основну й передпосівну підготовку ґрунту (аналогічно підготовці ґрунту під озиму пшеницю). Удобрення. Мінеральні добрива, залежно від зони вирощування і попередників, вносять у нормі: в Степу після кукурудзи, озимих культур на південних чорноземах 60 - 90 кг/га азоту та 60 кг/га фосфору і 30-45 кг/га калію; після зернобобових культур — по 30 кг/га азоту і 45 - 69 кг/га фосфору й калію; на солонцюватих ґрунтах калій не застосовують; у Лісостепу вносять у середньому по 45 — 60 кг/га усіх елементів живлення; в Закарпатті — по 90 кг/га азоту та по 45 - 60 кг/га фосфору й калію. Фосфорні добрива до 90 % від норми та повну норму калійних добрив використовують під основний обробіток ґрунту, близько 10 % фосфорних добрив (Ріоіб) — в рядки під час сівби ячменю. Азотні добрива вносять при розміщенні після кукурудзи, стерньових попередників у два прийоми: половину норми — до сівби, половину — у підживлення навесні на ІІ етапі органогенезу; після зернобобових — повну норму у весняне підживлення у фазі кущення (ІІ етап органогенезу). На засолених ґрунтах урожайність ячменю значно підвищується при їх гіпсуванні, на кислих — при вапнуванні. Для сівби озимого ячменю використовують кондиційне насіння (рН 1 - 3) за схожістю не менше 92 %, чистотою 98 % та силою росту не менше 80 %. Перед сівбою його протруюють, інкрустують, використовуючи препарати вітавакс (2 — 3 кг/т), фундазол (2 — 3 кг/т), гранозан (1,5 — 2 кг/га), приліплювачі NaКМЦ (0,2 кг/т) або ПВС (0,5 кг/т). Для озимого ячменю має значення правильно встановлений строк сівби. При ранній сівбі він восени переростає, особливо при розміщенні після кращих попередників, і втрачає зимостійкість; при запізнілій сівбі може увійти в зиму недорозвиненим зі зниже­ною морозостійкістю. Встановлено, що озимий ячмінь найкраще розвивається і витримує несприятливі умови зимівлі при сівбі через 10 — 12 днів після висівання озимої пшениці або під кінець оптимальних строків її сівби. Типово озимі сорти ячменю слід висівати на 5 - 7 днів раніше, ніж сорти «дворучки» (Росава, Тайна), яким властиве сильне переростання. Для типово озимих сортів ячменю оптимальними строками сівби вважаються: у південних степових областях — з 10 по 25 вересня, в АР Крим — з 20 вересня по 10 жовтня, в центральних і північних степових районах — з 5 по 15, в Закарпатті — з 5 по 20, у західних областях України — з 20 по 30 вересня. Сіють озимий ячмінь звичайним рядковим способом зерновими сівалками СЗ-3,6, СЗП-3,6 із залишенням технологічних колій. За­стосовують також вузькорядну й перехресну сівбу. Норми висіву у Степу 3,5 — 4,0 млн схожих зерен на 1 га (140 — 160 кг), в суху осінь і при висіванні після стерньових попередників — до 5 млн (200 кг); у західних областях, Закарпатті — 5-6 млн (200 - 240 кг). При вузькорядній і перехресній сівбі норму висіву збільшують на 10 — 15 %. Середня глибина загортання насіння 3 — 4 см із збільшенням до 6 - 7 см на півдні України. Догляд за озимим ячменем в основному такий самий, як і за озимою пшеницею. Застосовують інтегровану систему захисту від хвороб, шкідників, знищують бур'яни, обробляють посіви ретардантами проти вилягання ячменю з використанням препаратів у дозах, рекомендованих для озимої пшениці. Збирають озимий ячмінь переважно роздільним способом у фазі воскової стиглості зерна (з вологістю 20 — 30 %). Чистий, дружно достиглий та неполеглий ячмінь збирають прямим комбайнуванням. Після обмолоту зерно очищають і зберігають при вологості 14 — 15 %.

71. Гречка. Господарське значення. Походження та поширення. Морфобіологічні та екологічні особливості. Сорти. Гречка, як і просо, рис, належить до найважливіших круп'яних культур і є єдиною незлаковою рослиною у групі зернових культур. У зерні міститься від 10 до 15 % (у середньому 13,1 %) білка, 67,8 % вуглеводів, 3,1 % олії, 2,8 % золи, 13,1 % клітковини. У складі білка переважають легкорозчинні глобуліни та глютеніни, тому він краще засвоюється і поживніший за білок злакових культур (наближається за якістю до білків зернобобових культур). Містить багато незамінних амінокислот. У золі багато фосфорної кислоти (48,7 %), оксиду калію (23,1 %) та оксиду магнію (12,4 %). За вмістом заліза (1,7 %) вона переважає інші круп'яні культури, а також багата на мідь. У зерні містяться органічні кислоти (лимонна, яблучна, малеїнова, щавлева), які сприяють кращому засвоєнню не тільки гречаної каші, а й інших страв, які вживаються після неї. До складу зерна входять такі цінні вітаміни, як В1, В2, В6, Р (рутин). Цим визначається цінність як лікувально-дієтичного продукту харчування. Із зерна гречки виробляють гречане борошно, придатне для виготовлення млинців, галушок, вареників, здавна відомих українських «гречаників», печива, макаронів, деяких сортів шоколаду. У хлібопеченні це борошно не використовують через брак у зерні клейковини. На корм худобі і домашній птиці використовують дрібне, щупле зерно «рудяк», а та­кож висівки й борошняний пил, які утворюються під час переробки зерна. Поживним кормом для тварин є гречана полова (в 100 кг її міститься 50 корм. од.) і силос із зеленої маси гречки. При переробці гречки на крупу на крупорушках залишається луска із вмістом у золі 40 % оксиду калію. Її використовують як цінне місцеве калійне добриво і в якості сировини для виробництва поташу (К2СО3). Цінна медоносна рослина. В областях, де розміщені її основні посіви, гречаний мед є основним сортом товарного меду. 1 га посіву забезпечує збір 40 — 60 кг меду, а за сприятливих погодних умов 90 — 100 кг. Одночасно з медозбором бджоли запилюють квітки і різко підвищують її врожайність. У зв'язку з пізніми строками висівання та скоростиглістю вона є страховою культурою для пере­сівання загиблої озимини. Її використовують для післяукісних і післяжнивних посівів, а також як сидеральну культуру на зелене доб­риво. Є добрим попередником для інших культур. Пояснюється це тим, що на площах, де її вирощують широкорядним спосо­бом, значно зменшується кількість бур'янів завдяки кількаразовим допосівним обробіткам та міжрядним розпушуванням, а на звичайних рядкових — внаслідок пригнічення бур'янів під покривом гречки. Культури, які розміщують у сівозміні після гречки, краще забезпечуються Р і К, на які багаті післяжнивні рештки. Є високоприбутковою. Походження та поширення. У землеробській культурі гречка з'явилася близько 2500 р. тому. Вона походить з відрогів Гімалайських гір (Індія). У І ст. гречка проникла на південь Росії, після чого стала відомою слов'янським народам. Тепер гречку вирощують у світі на площі близько 3,9 млн га, у тому числі в Європі приблизно на 2,4 млн га. З усіх країн світу найбільші посівні площі під гречкою зосереджені в СНД — 2 млн га, у тому числі в Україні близько 450 тис. га (1993 р). В Україні (понад 20 % площ) — переважно на Поліссі, особливо в Чернігівській області. Середня врожайність гречки в СНД невисока й нестабільна (від 3,1 ц/га в 1981 р. до 7,9 ц/га у 1987 р.). Вища врожайність її в Україні (у 1990 р. становила 11,6 ц/га). Головною причиною низької врожайності слід вважати недоскона­лість вирощування гречки, ставлення до неї як до другорядної культури. В Україні є тепер багато господарств, у яких урожайність гречки досягала 30 — 40 ц/га. Морфобіол. особливості. Належить до родини гречкових (Polygonaceae), роду Fagopyrum. Сорти, які виро­щують у нашій країні, належать до виду Fagopyrum esculentum — культурна підвиду vulgare — звичайна і ssp. multifolium — багатолиста. Трапляється також вид F. tataricum — дикоростуча рослина, яка засмічує посіви. Плід — тригранний горішок із прирощеним навколоплід-ником. Маса 1000 насінин 18 — 32 г, плівчастість — від 15 до 30 %. Внутрішня частина плода складається із зародкового корінця, двох складчастих сім'ядоль та ендосперму. Сім'ядолі при проростанні виносяться на поверхню ґрунту. Суцвіття — пазушні китиці. На добре розвиненій рослині є 500-1500 квіток з яскраво вираженою гетеростилією. Запилюється комахами, частково — вітром. Серед районованих її сортів є багато таких (Орлиця, Скоростигла 86), які дости­гають всього за 65 — 75 днів. Навіть у пізньостиглих сортів вегетаційний період рідко перевищує 100 днів. Досить теплолюбна рослина. Її насіння здатне проростати лише при t^o не нижче 6 — 8 °С, а дружне проростан­ня і поява сходів спостерігаються лише при 13 — 15 °С. Сходи чутливі до весняного похолодання; терплять при 2 — 3 °С, гинуть при заморозках мінус 2 - 4 °С. Дорослі рослини чутливі до осінніх заморозків — листки і стебла пошкоджуються при мінус 2 °С, а квітки гинуть навіть при мінус 1 °С, що особливо слід враховувати при післяжнивному вирощуванні гречки. Високі вимоги у гречки до ходу t^o в період вегетації. Вона повільно росте й розвивається при t^o нижче 13 — 15 °С, але негативно реагує на підвищення t^o в період цвітіння (більше 25 °С). Високі t^o знижують виділення нектару, внаслідок чого погіршується запилення бджолами, зменшується озернення рослин. Якщо в період цвітіння — плодоутворення t^o повітря підвищується до 30 — 35 °С, у гречки спостерігається «запал», квітки «горять» з масовим відмиранням зав'язей. Оптимальна t^o для плодоутворення 17 — 19 °С. Сума ефективних t^o для скоростиглих сортів гречки становить 800 °С, середньо- та пізньостиглих — понад 1200 °С. Погано діють на гречку тумани, а також тривалі дощі й суховії у період цвітіння, які порушують нормальний хід запилення та розвиток зерна. Є однією з найбільш вологолюбних рослин. Для створення урожаю зерна 20 ц/га і соломи 50 ц/га їй потрібно до 3500 т води. Транспіраційний коефіцієнт гречки становить 500 — 600. Посіви гречки мають бути достатньо забезпечені вологою протягом усієї вегетації. Насіння під час проростання поглинає до 60 % води від його маси. У період вегетації найбільшу кількість вологи (50 — 60 % від загальної потреби) рослини засвоюють під час масового цвітіння — плодоутворення. Цей період є критичним, і нестача води призводить до різкого зменшення врожайності зерна. В умовах ґрунтової посухи ріст припиняється, а розвиток триває. Внаслідок цього формуються карликові рослини, які швидко відцвітають і достигають. Чутлива до повітряної посухи, особливо в період цвітіння і зав'язування плодів. Відносна вологість повітря менше 30 — 40 %, яка супроводжується вітрами, викликає в'янення рослин, загибель квіток, зав'язей і навіть плодів. Особливо несприятливою є сумісна дія ґрунтової посухи, високих t^o (вище 30 °С), низької вологості повітря (менше 40 %) і вітру-суховію. За таких умов у рослин протягом 2 — 3 днів відмирають зав'язі. Тому слід висівати недалеко від лісу або лісосмуг, де підтримується більш м'який мікроклімат як за вологістю, так і за температурою. Висока фізіологічна здатність кореневої системи гречки, яка за інтенсивністю поглинання поживних речовин з важкорозчинних сполук ґрунту переважає багато інших культур. Проте за масою кореневої системи в одиниці об'єму ґрунту гречка поступається іншим культурам. Тому слід вирощувати на родючих ґрунтах. Недостатній розвиток кор. системи, швидкий ріст рослин і короткий період засвоєння поживних речовин, створення великої надземної маси з недостатньою листковою поверхнею в розрахунку на одну квітку зумовлюють велику залежність від ґрунтового живлення. При формуванні 1 ц зерна і відповідної кількості соломи гречка виносить з ґрунту: N — 4,3 кг, Р2О5 — 3 кг, К2О — 7,5 кг, що, напри­клад, у 1,5 — 3 рази перевищує винос поживних речовин озимою пшеницею. Причому вимоги до поживних речовин, особливо до азо­ту, дуже зростають у гречки на початку другої половини вегетації (на VIII — IX етапах органогенезу), коли вона швидко розвивається і нагромаджує сухі речовини та формує органи плодоношення. Кращими для гречки є чорноземи та опідзолені ґрунти, які відзначаються підвищеною аерацією, добре утримують вологу і не за­болочуються, мають нейтральну реакцію ґрунтового розчину (рН 6,5 - 7,5). Добре родить гречка в умовах високої культури землероб­ства також на легких глинистих та піщаних, на окультурених торфових ґрунтах. Не придатні для неї важкі глинисті, запливаючі, дуже кислі підзолисті (рН < 5) і важкі солонцюваті ґрунти. Не слід вирощувати гречку на ґрунтах, надміру удобрених гноєм, на яких спостерігається «жирування» рослин — надмірний розвиток зеленої маси за рахунок формування зерна. Належить до так званих ремонтантних рослин. Вона також розвивається в умовах як короткого, так і довгого світлового дня. Пізньостиглі сорти її при скороченні світлового дня до 12 — 14 год плодоносять на 3 — 4 тижні раніше, ніж при довгому дні (15 — 16 год). Ранньо- й середньостиглі сорти мало реагують на скорочений день, прискорюючи свій розвиток всього на 3 — 5 днів. Гречка має тривалий період цвітіння і плодоутворення. Першими достигають плоди у суцвіттях нижньої частини рослин, за ними — верхньої. Перші плоди найбільш виповнені і найкраще сформовані, тому їх при сортуванні відбирають насамперед на насіння. 12 етапів органогенезу: І — період до розгортання першого справжнього листка; ІІ — диференціація зачаткового стебла на вузли і міжвузля, закладання перших справжніх листків; ІІІ — формування осі суцвіть і приквітників; IV— закладання лопаті суцвіття; V — закладання зачаткових органів квіток; VI — формування тичинок і маточок; VII — витягування квітконіжки й генеративних органів; VIII — винос бутона з приквітника; ІХ — цвітіння і плодоутворення; Х — формування плода; ХІ — воскова стиглість і достигання насіння; ХІІ — повна стиглість. Сорти. В Україні з районованих селекційних сортів поширені: Київська, Крупинка, Любава, Майська, Українка, Орлиця, Роксолана, Степова, та ін. Всі вони високоврожайні, придатні для вирощування за інтенсивною технологією. Досить поширеним є також ранньостиглий (67 — 77 днів) детермінантний сорт Сумчанка.

72. Картопля. Збирання урожаю. Збирання. Ранню картоплю збирають, коли в неї ще зелене бадилля — у фазі технічної стиглості бульб. Бадилля перед збиранням скошують кормозбиральними машинами (КСГ-Ф70, КСК-100А) і силосують. Збирають ранню картоплю картоплекопачами з ручним підбиранням бульб. Середньо- й пізньостиглі сорти починають збирати на початку відмирання бадилля. Закінчують збирання за 20 — 25 днів до на­стання постійної середньодобової температури 7 °С. За нижчої температури під час збирання різко збільшується пошкодженість бульб. За 10-15 днів до збирання насінної картоплі і за 3 - 6 днів — товарної скошують бадилля на висоті 8 — 10 см при збиранні картоплі копачами або на 18 - 20 см — при комбайновому збиранні. Залишки бадилля обприскують хлоратом магнію (30 кг/га) або регло-ном (2 — 3 л/га), розчиненими у 400 — 500 л води. Це сприяє швидкому фізіологічному дозріванню бульб, дозріванню та огрубінню шкірки, що запобігає пошкодженню хворобами. На важких ґрунтах за 3 - 4 дні до збирання міжряддя розпушують культиваторами КОН—2,8А, КРН-4,2Д, які обладнані долотами, на глибину 14 — 16 см, завдяки чому поліпшується робота картоплекомбайнів (КПК-2, КПК-3 та ін.). Бадилля, уражене фітофторою, скошують і вивозять з поля. У роки надмірного зволоження і нестачі тепла, коли затягується вегетація рослин, рекомендується проводити сенікацію бадилля. Для цього в 500 л води настоюють протягом 1 — 2 діб суперфосфат (20 % від кількості води), додають 20 г гербіциду 2,4Д і гектарну норму фунгіциду ридомілу (0,8-1 кг/га). При збиранні середньопізніх та пізньостиглих сортів картоплі підсушують бадилля, тобто проводять його десикацію. Посіви картоплі при цьому за 10 - 15 днів до збирання обприскують розчинами хлорату магнію (25 - 30 кг/га в 400 - 600 л води) або реглону (2-3 л/га). Завдяки десикації швидше достигають бульби, грубіють покривні тканини бульб і вони менше уражуються хворобами. Збирають картоплю прямим комбайнуванням, комбінованим або роздільним способом. Пряме комбайнування застосовують на чистих площах, легких і середніх за механічним складом ґрунтах, на яких ґрунт легко відсівається на робочих органах комбайна. При комбайновому збиранні можливі втрати з мінімальним пошкодженням бульб — не більше 3 % від загального урожаю. При комбінованому збиранні використовують копачі-валкоутворювачі КСТ-1,4А, КТН-2В, які викопують картоплю із двох рядків і укладають у міжряддя невикопаних двох рядків, а бадилля залишають за собою. При наступному проході копачі пропускають два невикопаних рядки із зібраними бульбами з двох попередніх рядків і викопують наступні два рядки картоплі. Залишені рядки з буль­бами викопують комбайном КПК-2. Роздільний спосіб збирання застосовують на вологих ґрунтах. Копачами-валкоутворювачами викопують бульби і укладають їх у валки з двох, чотирьох або шести рядків. Підбирають рядки комбайнами, котрі обладнані підбирачами. Збирання може бути потоковим або потоково-перевалочним. При потоковому способі зібрані комбайном бульби відразу доставляють на сортувальні пункти КСГ-15В, КСП-25, де їх розділяють на фракції і кожну фракцію відправляють на зберігання — в засіки, сховища та кагати. При потоково-перевалочному збиранні бульби спочатку зберігають під шаром соломи в наземних кагатах з витяжною вентиляцією протягом 15 — 20 днів. Після цього товарну картоплю сортують на фракції і відправляють на постійне зберігання.

73. Тритікале. Технологія вирощування: підготовка грунту, удобрення, строк та спосіб сівби, глибина загортання насіння, норма висіву. Догляд за посівами. Збирання врожаю. Вищі урожаї в Степу після чорного або зайнятого пару, люцерни на один укіс, гороху, кукурудзи на силос; у Лісостепу — після зайнятого пару, багаторічних трав на один укіс, гороху, кукурудзи на зелений корм і силос; на Поліссі — після зайнятого пару, люпину на зелений корм, ранньої картоплі, конюшини на один укіс, гороху, льону-довгунця. Основний і передпосівний обробіток ґрунту аналогічний обробітку під озиму пшеницю. Тритикале виносить з урожаєм значну кількість поживних речовин, тому добре реагує на внесення добрив. Удобрюють його пере­важно мінеральними добривами, а органічні вносять під попередники. На родючих ґрунтах і після кращих попередників рекоменду­ється вносити під тритикале у середньому по 60 кг/га азоту, фосфору і калію, після гірших попередників та на менш родючих ґрунтах — по 90 кг/га основних елементів живлення. Фосфорні і калійні добрива вносять під основний обробіток ґрунту, азотні — у весняно-літні підживлення: на ІІ — ІІІ та IV етапах органогенезу — по 30 кг/га азоту щоразу. На бідних ґрунтах рекомендується частину азотних добрив вносити під основний обробіток ґрунту — у дозі 30 кг/га азоту. Під час сівби тритикале вносять у рядки гранульований супер­фосфат у дозі 10-15 кг/га фосфору. Виявлено негативну реакцію тритикале як на ранні, так і на пізні строки сівби. Більшість районованих сортів рекомендується висі­вати в середині оптимальних строків сівби озимої пшениці. Сіють кондиційним насінням із схожістю не менше 92 %, мінімальною чистотою 98 %. Насіння має бути добре сформованим, ваговитим, завчасно або за 2 - 3 дні до сівби протруєним одним з протруювачів, рекомендованих для озимої пшениці (вітавакс, фундазол, байтан та ін.). Основний спосіб сівби за інтенсивної технології — звичайний рядковий із залишенням технологічних колій. Застосовують також пе­рехресний та вузькорядний способи сівби. Норма висіву при звичайній сівбі у Степу після парових попередників 4 — 4,5 млн схожих зерен на 1 га, після непарових 4,5 — 5,5 млн; в Лісостепу і на Поліссі — відповідно 4,5 — 5 млн/га; при перехресній або вузькорядній сівбі її збільшують на 10 — 15 %. Середня глибина загортання насіння 4 — 6 см, на важких ґрунтах на 1 — 2 см мілкіше, на легких і при підсиханні посівного шару — на 1 — 2 см глибше. Доглядза посівами тритикале такий самий, як і за озимою пшеницею: застосовують інтегровану систему захисту рослин від шкід­ників, хвороб, бур'янів та вилягання з використанням препаратів та дотриманням доз і строків застосування, рекомендованих для озимої пшениці. Збирають тритикале у фазі воскової стиглості зерна роздільним способом, а у фазі повної стиглості — прямим комбайнуванням. Не можна допускати перестою рослин на пні через можливі обламування колосся і втрати зерна. Зважаючи на значну крупність зерна тритикале, обмолот, особливо насінних посівів, слід здійснювати при меншій частоті обертання барабана — до 600 об./хв, що зберігає його від травмування. Тритикале, яке вирощують на зелений корм, скошують до колосіння, на силос — у фазі наливання зерна. Технологія вирощування ярого тритикале аналогічна рекомендованій для ярого ячменю.

74. Просо. Технологія вирощування. Догляд за посівами. Збирання врожаю. Кращими попередниками є озимі, багаторічні трави, кукурудза, цукрові буряки, картопля. При розміщенні його після зернових і зернобобових культур починають з лущення стерні дисковими лущильниками ЛДГ-10 на глибину 6 — 8 см. При забур'яненні поля осотом, березкою лущать двічі: 1 дисковими лущильниками на глибину 6 — 8 см, 2 — лемішними (ППЛ-10-25) на глибину 10— 12 см; при наявності пирію проводять два перехресні лущення дисковими лущильниками на глибину залягання кореневищ (10 — 12 см). Після кукурудзи і багаторічних трав площі двічі дискують важкими дисковими боронами БДТ-7 на глибину 12 — 14 см. Вивільнені й чисті від бур'янів площі після пізніх просапних культур не лущать. Зяблеву оранку після зернових, багаторічних трав, кукурудзи на зелений корм або силос краще проводити у ранні строки наприкінці серпня. Це дає змогу більш ефективно проводити боротьбу з бур'янами за допомогою культивації за типом на­півпару. На чорноземах орють плугами з передплужниками ПЛН-5-35 на глибину 25 — 27 см, на інших ґрунтах на 20 — 22 см або на глибину орного шару. Чисті від бур'янів поля після цукрових буряків, картоплі обробляють дисковими боронами на глибину 14 — 16 см. Узимку проводять снігозатримання, збагачує ґрунт на вологу, зменшує глибину промерзання ґрунту. Передпосівний обробіток полягає в ранньовес. закритті вологи боронами БЗТС-1,0 під ку­том до зяблевої оранки у два сліди та двох культивацій, першу з яких проводять одночасно з сівбою ранніх зернових культур на гли­бину 8 — 10 см в агрегаті з боронами, другу — перед сівбою на глибину загортання насіння (5 — 6 см) з одночасним коткуванням кот­ками 3ККШ-6 для більш рівномірного й неглибокого загортання насіння. На підзолистих глинястих ґрунтах, які за зиму сильно ущільнюються, доцільніше першу культивацію провести на глибину 12 — 14 см; на легких ґрунтах замість першої культивації здійснюють 2 — 3 боронування для того, щоб не пересушити ґрунт, і лише передпосівну культивацію. Під передпосівну культивацію вносять гербіцид пропазин (3-6 кг/га за д.р.). Удобрення. Безпосередньо вносити гній недоцільно (багато бур'янів). Фосфорно-калійні добрива під основний обробіток: на Поліссі по 60 — 70 кг/га, Лісостепу по 40 - 60 кг/га Р і К; у Степу 40 - 50 кг/га Р і 30 — 40 кг/га К. При вирощуванні на солонцюватих ґрунтах Степу К не вносять. По 50 — 70 кг/га азоту більш раціонально вносити під першу весняну культивацію. У рядки під час сівби вносять на чорноземах суперфосфат у дозі 10 - 15 кг/га Р, на підзолистих — повне мін. добриво10 кг/га азоту, Р і К. Підживлюють при доброму забезпеченні вологою переважно азотними добривами, 20 кг/га азоту до виходу рослин у трубку. Кислі вапнують (3 — 5 т/га вапна), на солонцюватих гіпс (3 — 5 т/га). Сівба. При підготовці насіння до сівби його старанно очищають та сортують відбираючи крупні фракції (до 2 мм). Насіння перед сівбою протруюють вітаваксом або фундазолом (по 2 — 2,5 кг/т) із застосуванням плівкоутворювачів ПВС (0,5 кг/т) або NaКМЦ (0,2 кг/т). Сіють СЗТ-3,6, СЗА-3,6, СЗ-3,6 при прогріванні ґрунту до 10 °С. Кращий спосіб сівби — зв. рядковий із вне­сенням добрив у рядки. Застосовують також вузькор.сівбу сівалками СЗУ-3,6, СЗЛ-3,6. Якщо до сівби проса гербіцидів не вносили, то краще сіяти широкорядно буряковими сівалками ССТ-12А з пристосуванням СТА-2300, що дає змогу вести боротьбу з бур'янами шляхом міжрядних обробітків ґрунту. НВ при зв. рядковій сівбі такі: на Поліссі та в північному Лісостепу 3,7 — 4 млн (26 — 28 кг/га), на півдні Лісостепу 2,5 — 3 млн (20 — 22 кг/га), у Степу 2,3 — 2,5 млн (18 — 20 кг/га). При широкорядній сівбі норму висіву зменшують на 0,5 — 0,7 млн зерен, при вузькорядній — збільшують приблизно на таку саму величину. Глибина загортання насіння на чорноземних ґрунтах 3 — 5 см, на важких 3 — 4 см. При пересиханні ґрунту насіння загортають на 1 — 2 см глибше. Догляд і збирання. Післяпосівне коткування кільчасто-шпоровими котками 3ККШ-6, що значно підвищує польову схожість насіння і сприяє з'явленню дружних сходів. При утворенні ґрунтової кірки, а також появі бур'янів проводять досходові боронування легкими боронами ЗПБ-0,6 або середніми БЗСС-1,0 зі швидкістю 5 — 6 км/год. На широкорядних посівах після появи сходів приступають до міжрядних розпушувань ґрунту культиваторами УСМК-5,4, перше з яких проводять на глибину 4 — 5 см лапами-бритвами, друге — на 5 — 6 см стрілчастими лапами із залишенням захисних смуг завшир­шки 10 - 12 см від рядка. Для знищення бур'янів застосовують гербіциди 2,4Д, 2М-4Х. Гербіцидом 2,4Д обробляють просо двічі: перший раз у фазі 2-3 листків, витрачаючи 1,5 - 2 кг/га препарату, другий — у фазі повторного кущення нормою 2 — 2,5 кг/га; гербіцидом 2М-4Х — у фазі кущення нормою 1,5-2 кг/га. Дозріває нерівномірно: першим дозріває зерно у верхній частині волоті, потім — у середній та нижній. Тому основним спосо­бом збирання є роздільний при досягненні більшою частиною зерна (70 - 80 %) воскової стиглості. Скошують жатками ЖБА-3,5 та іншими при висоті зрізу 12 - 15 см. Через 3 — 4 дні валки обмолочують комбайнами з частотою обертів барабана 700 - 800 за хв. Очищене зерно при потребі підсушують і зберігають при вологості 13 - 14 %.

75. Картопля. Технологія вирощування: догляд за посадками. Догляд. Старанний догляд за насадженнями картоплі передбачає створення оптимальних умов росту рослин протягом вегетації. Він включає механічні способи підтримання ґрунту в розпушеному і чистому стані — проведення 2 — 3 досходових і 2 — 3 післясходових обробітки міжрядь та застосування хімічних засобів захисту картоплі від бур'янів, хвороб і шкідників. Для першого і другого досходових обробітків (на 5 - 7-й і 12 - 14-й день після садіння картоплі) на кожній секції культиваторів КРН-4,2Д, КРН-4,2Г, КРН-5,6Д, КОН-2,8А ставлять лапу-підгортач (або дисковий підгортач), дві долотоподібні лапи з ротаційною або сітчастою бороною позаду. Другий обробіток нерідко проводять секцією з лапою-підгортачем посередині та ла-пами-бритвами для підрізання вершин гребенів з боків. Перший післясходовий обробіток міжрядь проводять підгортача-ми-розпушувачами і долотами. Лапи-підгортачі при розпушуванні встановлюють на глибину 6 — 8 см, долота 12 — 14 см. Нерідко секцію обладнують лише трьома долотами. Другий післясходовий обробіток (через тиждень) проводять тим самим набором лап з одночасним присипанням на гребенях бур'янів і сходів картоплі шаром землі 2 — 3 см. Третій обробіток полягає в підгортанні кущів картоплі на початку бутонізації, коли рослини досягають висоти 25 — 35 см і змикаються бадиллям рядки, для чого по центру міжрядь ґрунт розпушують стрілчастими лапами на глибину 5 — 6 см з шириною захвату 170 мм, а кущі підгортають дисковими підгортачами-розпу-шувачами. Боротьба з бур'янами із застосуванням гербіцидів. Восени проти коренепаросткових бур'янів поля обробляють у період формування розеток, наприклад, амінною сіллю 2,4Д з розрахунку 5-6 л/га (за препаратом), проти вегетуючих рослин пирію вносять раундап (36 %-й, 2-5 кг/га). Після садіння до з'явлення сходів проти однорічних двосім'ядольних і злакових бур'янів вносять аценіт (50 %-й) 3 — 5 кг/га, геза-гард (50 %-й) 3-4 кг/га, 2М4Х (35 %-й) 0,8-1,5 кг/га або топогард (50 %-й) 2-4 кг/га та ін. Проти хвороб — фітофторозу, макроспорозу — рослини при досягненні висоти 15 — 20 см обприскують акробатом МЦ (69 %-м) 2 кг/га, дитаном М-45 1,2 - 1,6 кг/га, купроксатом (34,5 %-м) 3-5 кг/га або полікарбацином 2,4 кг/га; при повторному обприскуванні (через 10 — 12 днів за потребою) використовують цинеб — 2,5 кг/га, хлорок -сид міді (90 %-й) 2,4 - 3,2 кг/га. Колорадського жука знищують, обприскуючи картопляні поля перший раз під час масового виходу шкідників з ґрунту, другий — при масовій появі личинок другого віку, третій і наступні — в період виходу молодих жуків, використовуючи один з препаратів — банкол (50 %-й) 0,2-0,3 кг/га, децис (2,5 %-й) 0,2 кг/га, золон (35 %-й) 1,5-2 кг/га, сонет (10 %-й) 0,2 кг/га, суміцидин (20 %-й) 0,3 кг/га, сумі-альфа (5 %-й) 0,25 кг/га, фастак (10 %-1) 0,07-0,1 кг/га та ін. Робочі розчини готують на агрегатах АПЖ-12 або в механізованих пунктах СЗС-10. Обприскують насадження картоплі обприскувачами ОПШ-15-01, ОМ-630-2 та ін. Картопля.

Сорти. Поділяють на 4 групи: столові, кормові, технічні та універсальні. Технічні сорти містять найбільше крохмалю (18 — 25 %). Для кормових сортів характерні високий вміст білка (до 2 % і більше) та висока врожайність. За часом достигання сорти поділяють на ранньостиглі з періодом достигання 70 - 80 днів, середньоранні 90 - 120, середньопізні 120 -130 і пізньостиглі 130 — 150 днів. Із районованих сортів найпоширеніші: ранньостиглі — Кобза, Краса, Молодіжна та ін.; середньоранні — Берегиня, Водограй, Цезар та ін.; середньостиглі — Західний, Либідь, Нікіта, та ін.; середньопізні — Витязь, Пікассо, Ракурс та ін.; пізньостиглі — Древлянка, Ласунак, Темп. Насінну картоплю з незначною домішкою ґрунту (до 12 %) та при видаленні бульб, уражених хворобами, закладають на зберігання, не сортуючи. Зберігають картоплю у спеціалізованих, типових картоплесховищах та кагатах. Картоплесховища до закладання бульб на зберігання дезінфіку-ють 1 %-м формаліном з витратою 40 л розчину на 100 — 150 м3 сховища або обкурюють сіркою в дозі 40 — 50 г на 1 м3 приміщення. Крім того, їх білять свіжогашеним вапном з додаванням на кожні 10 л «вапняного молока» 100 г мідного купоросу. У картоплесховищах кожен сорт картоплі зберігають окремо. Цього особливо потрібно дотримуватись при зберіганні насінної картоплі. Температура тут має становити 1,5 — 5 °С (залежно від сорту й тривалості зберігання), відносна вологість повітря 90 — 95 %. Кагати влаштовують на злегка підвищених місцях рельєфу. Їх довжина становить 15 — 20 м, ширина 2 м, глибина 20 см. Вони можуть бути з проточною вентиляцією, коли повітря надходить через душники й вентиляційні канали, та активною вентиляцією, за якої повітря подається вентилятором у вентиляційний канал. Температура зберігання картоплі в кагатах (2 — 4 °С) підтримується регулюванням товщини солом'яного і земляного накриттів. Картоплю для літнього садіння зберігають у траншеях довільної довжини, глибиною 1 — 1,5 м і шириною до 1 м. У довгих траншеях через кожні 5 — 10 м залишають земляні перегородки товщиною 40 — 50 см, які захищають здорові бульби від можливого масового ураження хворобами. Траншеї також накривають соломою і землею і підтримують в них температуру при зберіганні бульб 3 — 5 °С. При зберіганні картоплі у поглиблених траншеях, де можливе самозігрівання бульб, стежать за тим, щоб температура не перевищувала 7 — 8 °С. Особливості вирощування картоплі на торфових ґрунтах. На торфових ґрунтах Полісся картоплі надають перевагу як найбільш урожайній культурі. Для господарств важливо також, що на «холод­них» торфовищах формується здоровий, без ознак виродження садивний матеріал. Щодо смакових якостей бульб, то на торфових ґрунтах вони невисокі і їх використовують частіше на корм худобі. З урахуванням ступеню мінералізації торфу кращими попередниками картоплі вважають: на слабкорозкладених низинних торфах Полісся озимі зернові культури й льон; на сильно розкладених — багаторічні трави; в лісостепових районах на добре- й середньороз-кладених торфах — багаторічні трави 2 — 3-річного використання. Основний обробіток ґрунту включає 2 - 3-разове дискування на глибину 6 — 8 см відразу після збирання попередників і зяблеву оранку на глибину 25 — 30 см. Якщо восени з'являються бур'яни, зяб дискують. Рано навесні закривають вологу боронуванням, а через 7—10 днів площу дискують на глибину 10 — 12 см і коткують. З добрив під картоплю вносять фосфорні та калійні в дозі 60 кг/га фосфору, 120 - 150 кг/га калію. Азот застосовують лише на слабко-розкладених торфовищах у дозі 30 - 40 кг/га. Один раз за ротацію використовують мідні мікродобрива — піритні недогарки (4 — 6 ц/га) або мідний купорос (25 кг/га). На торфовищах вирощують сорти картоплі, стійкі проти фітофторозу й холоду: Огоньок, Гатчинська, Темп та ін. Садять картоплю на торфових ґрунтах дещо пізніше, ніж на мінеральних при досягненні температури ґрунту на глибині 19 см 8 — 9 °С, використовуючи пророщені бульби. Густота садіння для товарних посівів 60 — 65 тис. кущів на 1 га, насінних 70 — 90 тис. На осушених і надміру розкладених торфах, а також у районах, де існує загроза вітрової ерозії, застосовують безгребеневе садіння картоплі, а на недостатньо осушених слабкорозкладених торфах — гребеневе. Догляд за картоплею і збирання бульб на торфових ґрунтах такі самі, як і на мінеральних. Вирощування ранньої і насінної картоплі на півдні. На півдні України вирощування картоплі ускладнюється несприятливими для її росту кліматичними умовами. Високі літні температури повітря і ґрунту на глибині залягання бульб, недостатня вологість орного шару ґрунту не тільки різко знижують урожайність картоплі, а й негативно впливають на її товарну і насінну якість: внаслідок ураження рослин вірусними та іншими хворобами формуються дрібні, хворі бульби, відбувається виродження, старіння картоплі. Використання бульб такої картоплі під урожай наступного року викликає прогресуюче зниження урожайності і погіршення якості бульб. Враховуючи умови південних степових районів, товарну картоплю вирощують для раннього використання бульб із застосуванням зрошення, насінну — із запровадженням літнього садіння. Особливості вирощування ранньої картоплі для споживання. Успішне вирощування картоплі в Степу залежить насамперед від забезпечення господарства здоровим безвірусним садивним матеріалом. У зв'язку з цим у господарства півдня щороку завозять такий матеріал із сприятливих для картоплі північних районів насінництва картоплі або вирощують його у господарстві із застосуванням літнього садіння свіжозібраними бульбами. Виробництво ранньої картоплі великою мірою залежить також від дотримання технології вирощування з урахуванням умов півдня. Ранню картоплю вирощують на зрошуваних землях у польових сівозмінах після озимих та баштанних культур, гороху; в овочевих — після столових коренеплодів, огірків, цибулі, капусти. Після збирання попередників застосовують зяблеву систему обробітку ґрунту з оранкою наприкінці серпня — в першій половині вересня на глибину 21 — 30 см. Під основний обробіток ґрунту вносять до 30 — 40 т/га перегною та мінеральні добрива у нормі N60-80Р80-100К40. Для садіння використовують пророщені і протруєні вітаваксом 200 (2 кг/т) або полікарбацином (2,6 - 2,7 кг/т) бульби масою 50 - 80 г. При використанні великих бульб (масою 100 г і більше) безпосередньо перед садінням їх розрізають на 2 - 4 частини. Максимальний урожай картоплі отримують при ранньому садінні бульб, проведеному одночасно із сівбою ранніх зернових культур Садять ранню картоплю картоплесаджалками з дотриманням оптимальної густоти насаджень: при садінні в червні — до 60 тис./га бульб середньої величини, при більш пізніх строках — до 50 тис./га. При висаджуванні великих бульб (масою 80 — 100 г) густоту садіння зменшують до 40 — 42 тис./га Догляд за ранньою картоплею полягає в підтриманні ґрунту в чистому від бур'янів та пухкому стану із застосуванням до- і після -сходових боронувань, 1 — 2 міжрядних обробітків та підгортання рослин перед змиканням рядків. Високий урожай ранньої картоплі на півдні забезпечується при застосуванні зрошення. Залежно від погодних умов вегетаційного періоду, картоплю поливають із застосуванням максимального або мінімального режимів зрошення. За максимальним режимом картоплю зрошують у посушливе літо. Перший полив проводять після з'явлення сходів, наступні 5 — 6 поливів — через кожні 10 — 12 днів. Поливна норма становить 500 м3/га, зрошувальна 3000 - 3500 м3/га. При випаданні влітку недостатньої кількості опадів зрошують картоплю за мінімальним режимом — поливають рослини 3 — 4 рази в період бутонізації — цвітіння із зрошувальною нормою води 1400 - 1500 м3/га. Збирають картоплю картоплекопачами після скошування і подрібнення бадилля при технічній (товарній) стиглості бульб. Підбирають бульби звичайно вручну. Вирощування насінної картоплі. Розміщують насінну картоплю в сівозміні переважно після озимої пшениці. Основний обробіток ґрунту включає лущення стерні та глибоку зяблеву оранку (27 - 30 см). Під оранку вносять 20 - 30 т/га напівперепрілого гною та фосфорно-калійні добрива (Р45-60К45-60). У весняно-літній період проводять напівпаровий обробіток ґрунту. Для літнього садіння використовують насінний матеріал, завезений із закритих північних картоплярських районів на насінні ділянки і розмножують картоплю свіжозібраними бульбами або завезену насінну картоплю безпосередньо висаджують улітку. Висаджують цілі бульби у першій-другій декадах липня з густотою 60 - 65 тис./га. У період літньо-осінньої вегетації картоплю після з'явлення сходів 4—5 разів поливають поливною нормою450 — 500 м3/га та двічі прочищають насадження, видаляючи рослини, уражені хворобами, та наявні домішки інших рослин. Збирають картоплю переважно у другій декаді жовтня. Зберігають насінну картоплю для весняного садіння у картоплесховищах або неглибоких траншеях без вентиляції при температурі 3-5 °С. Особливості голландської технології вирощування картоплі. Технологія рекомендована голландською фірмою «Себеко» для застосування в картоплярських районах України. За даними фірми, вона забезпечує урожайність картоплі в умовах Голландії 400 ц/га і більше. Національною програмою розвитку картоплярства в Україні передбачено до 2005 р. досягти стабільної врожайності бульб в основних районах вирощування картоплі на рівні не менше 180 — 200 ц/га. Перші результати вирощування за голландською технологією в господарствах Чернігівської області показують, що застосування цієї технології підвищує продуктивність картопляного поля. Проводять зяблевий обробіток ґрунту, під який вносять до 70 т/га гною та мінеральні добрива N130Р120К200. Цей обробіток проводять на глибину 28 см без огріхів «скиба в скибу», щоб поле було пухким і максимально вирівняним. Навесні при настанні фізичної спілості ґрунту закривають боронуванням вологу, після чого ґрунт обробляють фрезерними культиваторами-розпушувачами (КФГ-3,6-01), які розпушують ґрунт до дрібногрудочкуватого стану на глибину 10 — 12 см. Розпушувачі одночасно вирівнюють і коткують ґрунт. З ґрунту акуратно видаляють всі тверді матеріали. Бульби перед садінням обігрівають теплим повітрям за допомогою теплогенераторів. Для садіння використовують бульби розміром 35 — 55 мм. На 1 га їх висаджують 54 тис. (40 ц/га) з розрахунку, щоб на 1 га у кущах було не менше 300 тис. стебел (приблизно по 5,5 стебла в одному кущі). Відстань між бульбами 22 — 24 см, ширина міжрядь 75 см. Садять саджалкою голландського виробництва «Кратер», а також вітчизняними КСМ-6, у яких видаляють два сош­ники, бо догляд ведеться 4-рядними агрегатами. Під час садіння кожну бульбу в сошнику з трьома форсунками обробляють рідкими розчинами (400 л/га) препаратів проти хвороб. Одночасно цими засобами обробляють також смугу ґрунту, в яку висаджують бульби. Глибина садіння 5 — 6 см. При використанні саджалок утворюється гребінь 10 см заввишки. Днів через 10 після садіння, коли на поверхні гребенів з'являються до 2 % сходів, а решта проростків будуть біля поверхні гребеня, приступають до формування повнопрофільних гребенів гребене-утворювачем (фірми «Амак» або вітчизняним КФЛ-4,2). Формують гребені так, щоб на них потрапляв лише розпушений ґрунт з розміром грудочок не більше 22 мм. Висота гребенів 22 — 24 см. Бульби загортають на глибину 10 — 12 см від поверхні гребеня. Під час формування гребенів активно сходять бур'яни, які повністю знищують у міжряддях фрезами гребенеутворювача, а на вершині гребеня присипають шаром ґрунту 2 — 3 см. Проти бур'янів використовують також гербіциди, в тому числі 70 %-й зенкор у дозі 1,5 кг/га за препаратом у 300 л води. Після насипання гребенів обробіток ґрунту не проводять аж до збирання врожаю. Проти фітофтори картоплю через 20 днів після садіння обробляють цинебом (2,5 кг/га), а далі через кожні 2 тижні застосовують препарати проти комплексу хвороб. За вегетацію кілька разів проводять фітосанітарне сортове очищення насаджень — видаляють усі хворі й нетипові рослини, які спалюють за межами поля. Коли 75 % бульб досягнуть розмірів садильних фракцій, проводять десикацію реглоном дозою 2 — 2,5 кг/га у 800 л води. Через кілька днів після десикації скошують бадилля бадилеподрібнювачем (фірми «Амак»), а бульби картоплі ще на два тижні залишають у ґрунті до досягнення ними потрібних кондицій (шкірка бульб у руці лущиться і обсипається). Копають картоплю картоплекомбайном фірми «Амак» або вітчизняними комбайнами. Прямо з-під комбайна чисті бульби відвозять у сховища. Бульби при збиранні не травмуються, бо всі робочі органи агрегатів обтягнуті гумовим покриттям. Механічний догляд за посівами картоплі. Вирощування картоплі за екологічно чистою технологією повністю виключає застосування гербіцидів. Перший досходовий обробіток проводять на 5 — 7-й день після садіння, коли бур'яни перебувають у фазі «білої ниточки». Виконують цю роботу культиватором КОН-2,8ПМ або КРН-4,25, а на 8-рядко-вих насадженнях — культиваторами КРН-5,6 або переобладнаними культиваторами КРН-4,2Г. На кожну секцію встановлюють по одній стрілчастій лапі посередині міжрядь на глибину 14 — 16 см і по дві широкозахватні лапи (бритви), які підрізують вершину гребеня на 3 — 5 см. Для кращого знищення бур'янів культиватори доповнюють спеціальною профільною борінкою, яка переміщується посередині рядків за культиватором, або використовують сітчасті борони БСО-4А. Другий обробіток проводять через 7-10 днів після першого. У цей час на гребеневих насадженнях доцільно використовувати сітчасті борони в агрегаті з культиваторами з одночасним обробітком гребенів плоскорізальними лапами. Наступний обробіток — міжрядні культивації з присипанням сходів бур'янів на гребенях. Для кращого розпушування ґрунту в міжряддях у період підгортання — присипання бур'янів на культиваторах слід встановити долота із захисною зоною по 10 - 12 см в обидва боки від центра вершини гребенів. Чотирирядкові насадження обробляють відповідно культиваторами КРМ-2,8ПМ, шестирядкові — КРН-4,2Г або їх аналогами. Біоенергетична ефективність вирощування картоплі. Картопля — економічно вигідна культура, але собівартість її виробництва майже у 2 — 2,5 раза вища за собівартість зернових, затрати на 1 ц бульб становлять 0,5 — 0,8 люд.-год, або вища за аналогічні показники вирощування навіть цукрових буряків в 2 — 3 рази. Рентабельність культури також нижча порівняно з рентабельністю зернових, соняшнику, цукрових буряків та інших культур (на 40 — 60 %) при врожайності не менше 250 ц/га. У багатьох районах інтенсивного картоплярства, наприклад, у Рівненській області, де врожайність картоплі в господарствах становить 36 — 40 т/га і більше, показники економічної ефективності її оптимальні. Відповідно до цього вищі й показники біоенергетичної ефективності вирощування картоплі. Зазначимо, що безгербіцидна технологія вирощування картоплі реальна вже в багатьох господарствах, проте ефективно боротися з колорадським жуком та фітофторою можна поки що переважно хімічними засобами. Втрати сукупної енергії як при обробітку гербі­цидами, так і при механічному догляді практично однакові — 40 тис. МДж/га. При врожайності 39 т/га і більше енергетичний коефіцієнт становить близько 3, а коефіцієнт енергетичної ефектив­ності виробництва — 2,4 (табл. 37).

76. Перезимівля озимих хлібів. Несприятливі умови зимівлі: вимерзання, льодова кірка, випрівання, вимокання, випирання та захист від цих явищ. Перезимівля озимих хлібів є однією з найважливіших агрономічних проблем у виробництві зерна.Найбільшу стійкість проти негативних факторів зимівлі виявляють високоморозостійкі та зимостійкі сорти озимих культур, які сіють в оптимальні строки добірним протруєним насінням у якісно і вчасно підготовлений ґрунт із збалансованим режимом живлення і вмістом в орному шарі ґрунту не менше 20 — 30 мм продуктивної вологи. Озимі культури за таких умов встигають до настання зими нормально розкущитись, сформувати добре розвинену кореневу систему та вузол кущення, в якому нагромаджується достатньо цукрів (25 — 30 % від маси) як захисних речовин проти дії на рослину низьких температур. Під морозостійкістю розуміють стійкість проти низьких негативних t^o до мінус 15 — 20 °С, озимого жита — до мі­нус 20 — 22 °С. Зимостійкість — це стійкість зимуючих рослин проти комплексу несприятливих умов зимівлі в осінній, зимовий і весняний періоди їх життя. Формуються морозо- і зимостійкість у рослин восени під час їх загартування, відбувається у дві фази: 1) при t^o вдень близько 8-10 °С, а вночі — від нуля до 4 °С; 2) при середній t^o від нуля до мінус 5 °С. У 1 фазі завдяки активній вегетації і процесам фотосинтезу, для яких особливо сприятливою є сонячна погода, у вузлах кущення нагромаджуються цукри, які при нічній t^o від нуля до 4 °С практично не витрачаються як на ріст рослин, так і на процеси їх дихання. Внаслідок щоденного збільшення вмісту цукрів, який під кінець загартування досягає у вузлах кущення до 30 % і більше сухої речовини, рослини здатні витримувати зниження t^o на глибині залягання вузла кущення до мінус 10 - 12 °С. У 2 фазі відбувається зневоднення клітин і в них підвищується концентрація розчинних цукрів, у клітинах зменшується вміст так званої вільної води, яка легко замерзає, і підвищується вміст зв'язаної води, котра важко замерзає. Рослини стають ще стійкішими проти низьких t^o: добре загартована пшениця витримує зниження t^o біля вузла кущення до мінус 18 — 20 °С, озиме жито до мінус 23 — 24 °С, тритикале до мінус 19 — 21 °С, озимий ячмінь до мінус 14 — 15 °С. Тривалість проходження 1 і 2 фаз загартування 20 — 25 днів. Проте навіть добре загартовані рослини не забезпечують 100 %-ї гарантії від вимерзання при переході t^o через поріг критичної, яка для озимого ячменю становить мінус 12 — 14 °С, озимої пшениці мінус 16 — 18 °С, тритикале мінус 17 - 19 °С, озимого жита мінус 20 - 24 °С. В Україні озимі культури найбільше терплять: у степових районах від вимерзання, лісостепових і степових — від льодяної кірки, в поліських — від випрівання, вимокання, частково — від вимерзання. Слід відрізняти вимерзання від замерзання. Озимина завжди замерзає, бо взимку температури в районах її вирощування пере­важно мінусові, але при цьому не гине. Вимерзання. Причиною загибелі рослин є сильне зневоднення протоплазми клітин внаслідок замерзання так званої вільної води в міжклітинних просторах з утворенням кристалів або суцільної крижаної оболонки при раптовому зниженні температури (наприклад, при сильному морозі відразу після відлиги) і відтягуванні внутрішньоклітинної води. Це призводить до зневоднення клітин і коагуля­ції колоїдних розчинів у клітинах та їх загибелі. Вимерзання, як зазначалося, спостерігається при критичних мінусових температурах, властивих для кожної озимої культури. Льодяна кірка. Розрізняють притерту й висячу льодяні кірки. Притерта кірка утворюється при суцільному замерзанні води, висяча — лише з поверхні — над рослинами або на поверхні снігу. Більш шкідливою є притерта кірка, коли утворюється шар льоду 10 — 12 см завтовшки. Лід, який має високі теплопровідність (у 20разів більшу, ніж снігу) і тепловіддачу, посилює негативну дію на рослини низьких температур. Крім того, спостерігається механічне травмування льодом вузла кущення. Висяча, або так звана «брудна», кірка здебільшого не шкодить рослинам, навіть відіграє певну захисну роль, але при тривалому її зберіганні може створюватися «парниковий ефект»: рослини можуть піти в ріст, і інколи спостерігається їх випрівання під такою кіркою рослин, які почали вегетацію. Випрівання можливе тоді, коли на ще незамерзлий ґрунт випадає товстий шар снігу і лежить протягом 2 — 4 місяців, а температура ґрунту під снігом встановлюється від 0 °С і вище. Під снігом рослини витрачають поживні речовини (вуглеводи) на процеси дихання (хоч вони й повільні) і нездатні в темноті поповнити їх за рахунок фотосинтезу, тому гинуть від виснаження та ураження хворобами, зокрема сніговою пліснявою. При тривалому випріванні може спостерігатися також розкладання рослинних білків до амінокислот, які викликають отруєння рослин. Вимокання виникає на важких перезволожених ґрунтах та в мі-кропониженнях рельєфу («блюдцях»), де тривалий час застоюється снігова вода. Рослини, особливо перерослі, гинуть від незвичних для них анаеробних умов, за яких розкладаються їх білки з утво­ренням амінокислот і, як і при випріванні, настає самоотруєння клітин. Випирання має місце при сівбі озимих культур у свіжозораний ґрунт та внаслідок різких коливань температури навесні. У висіяної в пухкий ґрунт пшениці через його осідання розривається коренева система й вузол кущення залишається на поверхні ґрунту (пасивне випирання). Різкі перепади денних і нічних температур рано навесні зумовлюють випирання вузла кущення на поверхню ґрунту льо­дом, який утворюється при нічному замерзанні води (активне випирання). Вузли кущення, які виявилися на поверхні ґрунту, можуть загинути від морозів або нестачі води. Захист рослин від несприятливих умов зимівлі. Щоб зменшити шкоду від вимерзання, слід використовувати для вирощування найбільш морозо- і зимостійкі сорти озимих культур. Велике значення має сівба в оптимальні строки, внесення до її початку фосфо­рно-калійних добрив, більш глибоке загортання насіння, особливо озимої пшениці, у якої при цьому глибше закладається вузол ку­щення, та особливо снігозатримання. При температурі повітря мінус 30 °С ґрунт, не вкритий снігом, промерзає біля вузла кущення до мінус 20 — 22 °С, що викликає загибель практично всіх озимих культур, а при шарі снігу всього 15 см — лише до мінус 7—11 °С, що не шкодить навіть озимому ячменю. Сніг затримують снігозатриму-вачами, утворюючи валки поперек панівних вітрів. Найкраще це робити під час випадання снігу, яким відразу закриваються оголені між валками місця. На півдні сніг затримують також за допомогою куліс. Притерту льодяну кірку знищують, посипаючи її торфом, попелом, перегноєм, мінеральними добривами — каїнітом, фосфатшла-ком, суперфосфатом; висячу (при потребі) — коткуванням. Льодяна кірка зникає також при снігозатриманні. Для запобігання випрі­ванню посівів слід дотримуватись оптимальних строків сівби озимих культур, не допускати ранньої сівби, за якої формується густий травостій і ґрунт важко промерзає. У разі випадання товстого шару снігу на непромерзлий ґрунт його ущільнюють котками, але слід ураховувати при цьому, що при настанні відлиги може утворитися льодяна кірка, яку, можливо, теж треба знищувати. Перерослу озимину, особливо озиме жито, інколи восени підкошують на висоті не нижче 10 — 12 см. На перерослій озимині практикують також культивацію снігу з використанням широко розставлених лап-підгор-тачів, що сприяє швидшому промерзанню ґрунту. Іноді випускають на занесені снігом посіви табун молодняку (телят або овець) для ущільнення снігу. Для того щоб запобігти вимоканню, влаштовують відкритий і закритий дренаж, дренажні колодязі, сіють в оптимальні строки, щоб не допустити переростання рослин. Застосовують також гребеневі посіви, восени достатньо забезпечують рослини фосфорно-калійни­ми добривами. При випиранні рослин застосовують коткування посівів кільчас-то-шпоровими котками, що сприяє кращому контакту рослин з ґрун­том і вони швидше та краще вкорінюються. Якщо виникає потреба у проведенні сівби озимих культур у свіжозораний ґрунт, його обов'язково перед сівбою ущільнюють важкими котками. Необхідно також глибше загортати насіння. Протягом зими і рано навесні здійснюють постійний контроль за станом зимівлі озимих культур. Основним методом контролю є відбір на посівах монолітів, у яких після відростання рослин визначають їх життєздатність. Моноліти розміром 30 х 30 х 15 см або 35 х 25 х 15 см з двома рядками рослин відбирають у заготовлені дерев'яні ящики протягом зими не менше трьох разів (у січні, лютому та березні) у кількох місцях по діагоналі поля. Якщо взимку виникають сильні і тривалі відлиги або, навпаки, сильні морози, моноліти відбирають додатково. Рослини після відтавання ґрунту в монолітах при температурі 12 — 14 °С відрощують у світлих приміщеннях при температурі 18 — 20 °С протягом 12 — 15 днів з періодичним поливанням їх у ящиках, після чого підраховують кількість живих і неживих рослин. Нерідко агрономи на окремих місцях озимого посіву, оголених попередньо від снігу, льоду, ставлять дерев'яні рами 1,5 х 1,5 м (ви­сотою 15 — 20 см), обтягнуті зверху поліетиленовою плівкою. На 1 га розміщують дві рами у найбільш типових місцях посіву. Під цими «парничками» озимина починає швидко відростати (на 8—10 днів раніше, ніж не накрита), що дає змогу раніше визначити її стан. Стан озимих навесні після перезимівлі оцінюють за п'ятибальною системою: 1 бал — зрідження дуже велике, збереглася незначна частина рослин; 2 бали — зрідження велике, кількість загиблих рослин перевищує 50 %; 3 — зрідження значне, загинуло 25 — 50 % рослин; 4 — зрідження невелике, загинуло менше 25 %; 5 балів — зрідження непомітне. Зріджені посіви підсівають або пересівають, залежно від ступеню їх зрідженості та стану рослин.

77. Просо. Післяукісні та післяжнивні посіви. Культура проса при зрошенні. Біоенергетична та екологічна ефективність вирощування. Післяукісні та післяжнивні посіви на зелений корм. Найпоширеніші такі посіви у південно-західних районах України. При своє­часному і якісному проведенні рекомендованих агротехнічних заходів вирощування вони здатні давати високі врожаї зеленої маси. Кращий спосіб підготовки ґрунту — поверхневий обробіток на глибину 10 — 12 см, який проводять відразу після збирання поперед­ника. Одночасно вносять повні мінеральні добрива по 60 — 90 кг/га азоту, фосфору і калію. Сіють просо без розриву в часі з обробітком звичайним рядковим способом із збільшенням норми висіву на 15 — 20 % порівняно з весняною сівбою. Догляд за цими посівами такий самий, як і за весняними. Культура проса при зрошенні. Просо позитивно реагує на зрошення: приріст урожаю зерна становить 8—10 ц/га і більше. Вирощуючи просо в умовах зрошення, необхідно дотримуватись таких агротехнічних вимог:

• проводити боротьбу з бур'янами із застосуванням кількаразових обробітків ґрунту: лущення, глибокої ранньої оранки, 2 — 3 культивацій з боронуванням і використанням гербіцидів;

• застосовувати підвищені норми основного добрива (30 - 40 ц/га гною або мінеральні добрива з розрахунку по 90 - 120 ц/га азоту і фосфору та 60 - 90 ц/га калію);

• застосовувати широкорядну сівбу, яка сприяє знищенню бур'янів міжрядними обробітками, з підвищеною на 20 — 25 % нормою висіву порівняно з посівами без зрошення;

• протягом вегетації підтримувати вологість ґрунту на глибині до 60 см на рівні близько 70 % НВ;

• при зрошенні проводити вологозарядковий полив восени нормою 800 м3/га води, у посушливу весну — передпосівний полив та 3 — 4 вегетаційних поливи: перед кущенням, перед викиданням волотей, наприкінці викидання волотей, при наливанні зерна; поливна норма становить 300 — 400 м3/га (при дощуванні);

• після кожного поливу необхідно розпушувати ґрунт у міжряддях.

22. Біоенергетична ефективність вирощування проса

Біоенергетична та економічна ефективність вирощування проса. Дослідження і практика показують, що просо можна вирощувати як із застосуванням гербіцидів, так і без них. При цьому поліпшуються показники біоенергетичної ефективності його вирощування. Порівняння затрат сукупної енергії на вирощування проса за двома технологіями — звичайною та альтернативною — показало, що здійснення агротехнічних заходів замість використання пестицидів не збільшило, а навіть дещо знизило її затрати, тому за однакової врожайності (досліди свідчать, що вона суттєво не різниться по варіантах технологій) біоенергетична ефективність екологічно чистої технології виявилася дещо вищою (табл. 22).

78. Картопля. Механізоване збирання урожаю бульб. Збирання. Ранню картоплю збирають, коли в неї ще зелене бадилля — у фазі технічної стиглості бульб. Бадилля перед збиранням скошують кормозбиральними машинами (КСГ-Ф70, КСК-100А) і силосують. Збирають ранню картоплю картоплекопачами з ручним підбиранням бульб. Середньо- й пізньостиглі сорти починають збирати на початку відмирання бадилля. Закінчують збирання за 20 — 25 днів до на­стання постійної середньодобової температури 7 °С. За нижчої температури під час збирання різко збільшується пошкодженість бульб. За 10-15 днів до збирання насінної картоплі і за 3 - 6 днів — товарної скошують бадилля на висоті 8 — 10 см при збиранні картоплі копачами або на 18 - 20 см — при комбайновому збиранні. Залишки бадилля обприскують хлоратом магнію (30 кг/га) або регло-ном (2 — 3 л/га), розчиненими у 400 — 500 л води. Це сприяє швидкому фізіологічному дозріванню бульб, дозріванню та огрубінню шкірки, що запобігає пошкодженню хворобами. На важких ґрунтах за 3 - 4 дні до збирання міжряддя розпушують культиваторами КОН—2,8А, КРН-4,2Д, які обладнані долотами, на глибину 14 — 16 см, завдяки чому поліпшується робота картоплекомбайнів (КПК-2, КПК-3 та ін.). Бадилля, уражене фітофторою, скошують і вивозять з поля. У роки надмірного зволоження і нестачі тепла, коли затягується вегетація рослин, рекомендується проводити сенікацію бадилля. Для цього в 500 л води настоюють протягом 1 — 2 діб суперфосфат (20 % від кількості води), додають 20 г гербіциду 2,4Д і гектарну норму фунгіциду ридомілу (0,8-1 кг/га). При збиранні середньопізніх та пізньостиглих сортів картоплі підсушують бадилля, тобто проводять його десикацію. Посіви картоплі при цьому за 10 - 15 днів до збирання обприскують розчинами хлорату магнію (25 - 30 кг/га в 400 - 600 л води) або реглону (2-3 л/га). Завдяки десикації швидше достигають бульби, грубіють покривні тканини бульб і вони менше уражуються хворобами. Збирають картоплю прямим комбайнуванням, комбінованим або роздільним способом. Пряме комбайнування застосовують на чистих площах, легких і середніх за механічним складом ґрунтах, на яких ґрунт легко відсівається на робочих органах комбайна. При комбайновому збиранні можливі втрати з мінімальним пошкодженням бульб — не більше 3 % від загального урожаю. При комбінованому збиранні використовують копачі-валкоутворювачі КСТ-1,4А, КТН-2В, які викопують картоплю із двох рядків і укладають у міжряддя невикопаних двох рядків, а бадилля залишають за собою. При наступному проході копачі пропускають два невикопаних рядки із зібраними бульбами з двох попередніх рядків і викопують наступні два рядки картоплі. Залишені рядки з буль­бами викопують комбайном КПК-2. Роздільний спосіб збирання застосовують на вологих ґрунтах. Копачами-валкоутворювачами викопують бульби і укладають їх у валки з двох, чотирьох або шести рядків. Підбирають рядки комбайнами, котрі обладнані підбирачами.