52теорія і практика особистісно-соціального виховання людини у пед. творчості сухомлинського.
.Найяскравішим і найбільш послідовним теоретиком і практиком особистісно-соціального виховання постає український педагог-гуманіст, мислитель В.О. Сухомлинський. В.О. Сухомлинський першим здійснив обґрунтування розуміння дитини в педагогічному процесі як суб'єкта і мети виховання, довів необхідність забезпечення для цього суб'єкт-суб'єктних, педагогічно доцільних, морально-естетичних взаємин педагогів і дітей, соціальну потребу виховання громадянина країни.В численних статтях видатний педагог обґрунтував невіддільність школи від суспільства, стверджував, широко ілюструючи конкретними прикладами з досвіду виховної роботи школи і сім'ї, що вчителі і батьки повинні як вогню боятися егоїзму, ідейної порожнечі, індиферентності своїх вихованців, завжди пам'ятати, що найбільшим громадянським обов'язком підлітків, юнаків і дівчат є їхня відповідальність перед Батьківщиною. Навчання він учив розглядати як активне ідейне, громадянське життя учнів, вияв їх самоактивності. Він обстоював думку про гармонійність поглядів дитини на життя, на природу, на суспільство, на саму себе.
Теорія і практика В.О. Сухомлинського відповідає сьогоденню, вона випередила свій час, хоч його інноваційна виховна система, створена в тоталітарному суспільстві, об'єктивно не могла бути повністю в ньому задіяною. Вона забезпечує нам широкий простір для творчості в умовах діалогу культур усіх етносів, що споконвіку живуть в Україні, і відкритості до народів Європи і світу.
53 поєднання вимогливості й поваги до особистості вихованця. Взаємозв’язок виховання і самовиховання. .Виховання здійснюється не саме по собі, а через інші чинники. Для розуміння сутності виховання вирішальне значення мають такі феномени, як "діяльність", "спілкування" і "відносини". У діяльності учень оволодіває знаннями і засобами створення матеріальних і духовних цінностей, у ній розвивається індивідуальність школяра, його здібності й творчі сили. Тому організація особистісно і суспільно корисної, різнобічної діяльності є змістом методики виховного процесу, а вправи в особистісно й соціально значущій діяльності — основою формування щасливої, життєздатної людини. Виховна діяльність мусить бути педагогічно керованою і особистісно спрямованою, як і педагогічне спілкування.Спілкування є породженням потреб виховної комунікації, інтеракції, соціальної перцепції, без чого формування виховуючих стосунків неможливе. Важливе значення при цьому мають установки, цінності, мотиви, інтереси кожного із суб'єктів.За допомогою діяльності і спілкування учень вступає у багатопланові міжособистісні відносини, передусім виховні, навчальні, моральні (симпатії, любові, турботи, піклування тощо), естетичні, економічні, взаємної залежності і взаємної відповідальності та інші. Завдання вчителя полягає у формуванні педагогічно доцільних, виховуючих відносин з кожним учнем, гуманних взаємин у дитячому колективі, свідомого ставлення школярів до оточуючої дійсності, критичних самовідносин.Отже, головним для розуміння суті виховання є феномен "відносини ". Вони формуються у процесі діяльності і спілкування, від їх багатства залежить дійсне духовне багатство людини.Тому завдання вчителя полягає у тому, щоб включити вихованця у якнайбільшу кількість відносин (у класі — як учня; у будь-якій спільноті дітей — як члена колективу (факультативу, гуртка, клубу і т. ін.); у секції — як спортсмена). З цією метою організовується суспільно корисна діяльність школярів, учням даються постійні і тимчасові доручення, організовуються гуртки, факультативи, секції, інші об'єднання і спільноти дітей, функціонують різні форми позакласної і позашкільної діяльності за інтересами молоді. Відносини пронизують усі сфери життя, діяльність і спілкування учня. Вони впливають на його успіхи у навчально-виховній діяльності, місце і статус у колективі, громадянське обличчя, на його зв'язок з іншими людьми і самооцінку. Тому, виявляючи сутність виховного процесу в школі, ми з повним правом можемо говорити про те, що в ньому на основі досвіду різноманітних відносин відбувається формування всієї життєдіяльності молодої людини і складаються її багатопланові ставлення до людей, світу, праці, знань, формуються інтереси, позиція й установки на все життя. Тому сутність виховання ми вбачаємо у пізнанні закономірностей розвитку відносин дитини до людей, із зовнішнім світом і їх упливу на особистість, що формується. Виховуючі відносини науково обґрунтовані нами як педагогічна категорія, до цього відносини традиційно вважалися прерогативою філософії і психології'. Це є вищим науковим рівнем у пізнанні сутності виховання.
54.Нова парадигма виховання
- складова ідеології та культури суспільства, що будується в Україні, зразок нового порівняно із традиційним розумінням сутності виховання в сучасних умовах державотворення. Демократичній державі мусить відповідати гуманістична, суб'єкт-суб'єктна парадигма виховання. Вона покликана навчати дітей демократичним цінностям.Сутнісною основою виховання, а відтак і нової парадигми, виступають особистість дитини, визнання її найвищою цінністю, орієнтація педагога на гуманні, демократичні принципи спільної з дитиною життєдіяльності, отже, генерація стратегії суб'єкт-суб'єктної освіти та виховання в усіх типах сучасних навчально-виховних закладів. Таким чином, нова парадигма виховання полягає в розумінні дитини як суб'єкта і мети виховання, усвідомлення виховання як соціально-особистісного феномена, досягнення єдності у формуванні особистості природного й соціального факторів, організація її «саморуху» від нижчих до вищих ступенів розвитку та життєдіяльності.Освіта ж стала можливою лише з розвитком цивілізації. Першооснову виховання розуміли наші предки. Зокрема земляки, полтавці, відомі просвітителі Г. С. Сковорода, Я. П. Ковельський, П. М. Юркевич, а пізніше Г. Г. Ващенко попереджали, що «знанням передує виховання серця благородного і вдячного
55особистісно орієнтована виховна діяльність
56 основні концепції виховання у зарубіжній педагогіці
.Сьогодні в світі спостерігається "вибух" освіти, великий інтерес і прагнення до освіченості і вихованості. їх рівень визначає ци-вілізаційне обличчя будь-якої країни.Як відомо, для сучасної зарубіжної педагогіки характерна наявність багатьох шкіл і напрямів із спільною методологічною основою — ідеалістичною філософією. Хоч ця філософія також неоднорідна, але в ній легко виявити риси, спільні для всіх течій:наприклад, ірраціоналізм — тобто обмеження пізнавальних можливостей розуму й утвердження інтуїції та інстинкту вирішальним началом, основою пізнання.Фідеїзм — вчення, яке заміняє наднові і мання релігійною вірою або допускає сукупність науки і релігії, намагання пояснити проблеми життя з ідеалістичних і водночас реальних істичних позицій.Особливо поширеною є течія ірраціоналістичного ідеалізму — екзистенціалізм (від латинського слова "екзистенція", що в перекладі означає "існування"). Вихідне гносеологічне положення ії — непізнання буття.Відверто релігійна філософія покладена в основу іншого ідеалістичного напрямку — неотомізму. Найбільшого розвитку неотомізм одержав там, де поширений католицизм (Італія, Іспанія, Німеччина, США, Франція). Це модернізоване відродження вчення 'І)оми Аквінського ("томізм" від латинського Томас — Фома), яке с гало офіційною філософською доктриною Ватикану. Суть неотомізму І юлягає в намаганні довести сукупність науки і релігії, розуму та віри, І іропагуючи їх обопільну гармонію.