Конституційне право України
1. Конституційне право України. 1
2. Предмет конституційного права України. Поняття та склад конституційно правових відносин. Суб’єкти, об’єкти конституційно правових відносин. 1
3. Принципи конституційного права України. Поняття Конституції України 1996р. 3
4. Загальна характеристика конституційного ладу України. 4
5. Конституційні основи державного та суспільного ладу України. 5
6. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні. 5
7. Поняття і види форм безпосереднього народовладдя в Україні. 6
8. Верховна рада України – єдиний орган законодавчої влади в Україні. 8
9. Президент України. 9
10. Органи виконавчої влади України. 10
11. Конституційний суд України. 11
12. Суди загальної юрисдикції в Україні 12
13. Прокуратура України. 14
14. Територіальний устрій України. 16
15. Місцеве самоврядування в Україні. 18
Джерела. 21
Запитання для самоконтролю.. 22
1. Конституційне право України
Конституційне право України — провідна галузь національного права, являє собою сукупність правових норм, перш за все принципів і норм конституції, які закріплюють основи політичної та економічної організації суспільства, форму держави, порядок і принципи формування та компетенцію органів державної влади, основи правового статусу людини і громадянина.
Джерелами конституційного права України є - Конституція України і Конституція Автономної Республіки Крим, Закони України, що приймаються Верховною Радою України, ішення Конституційного Суду України, в яких встановлюється конституційність законів та інших правових актів, міжнародні договори.
2. Предмет конституційного права України. Поняття та склад конституційно правових відносин. Суб’єкти, об’єкти конституційно правових відносин.
Основним предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України.
Предметом конституційного права України є лише ті суспільні відносини політичного характеру, що пов'язані зі здійсненням політичного влади основними суб'єктами володарювання - народом України, державою, суб'єктами місцевого самоврядування. Конституційні процесуальні відносини, що не пов'язані безпосередньо зі здійсненням влади у суспільстві та держав та не визначені положеннями чинної Конституції України, не можуть бути віднесені до предмета національного конституційного права.
Предмет конституційного права опосередковує собою чотири групи (блоки) суспільних відносин:
1. Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.
Суверенітет народу – це природне право народу бути верховним і повновладним на своїй території.
Суверенітет буває потенційним і реальним.
Потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос, незалежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку історичну спільність, як народ, визнаний він іншими державами і націями чи ні.
Реальний суверенітет – це втілення в життя суверенних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим. Суверенна воля народу України, вільно сформована і втілена у відповідних документах (передусім у Конституції України), і є єдиним джерелом державної влади.
2. Відносини, які опосередковують будівництво (будову), устрій держави як організації влади народу і для народу.
Влада – необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, в тому числі за рахунок авторитарних методів, які передбачають можливість нав’язування волі суб’єкта влади, застосування в разі потреби примусу.
3. Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави.
Головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад, виразом якого є механізм противаг, взаємного контролю гілок влади, їх врівноваженості.
Такі засади забезпечують стабільність і належну цілеспрямованість функціонування держави, її соціальний характер.
4. Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною особою.Це:
· відносини громадянства, під якими, звичайно, розуміють постійний правовий зв’язок між особою і державою, що надає їм відповідні права й покладає певні обов’язки;
· відносини фундаментальних прав громадян України: економічних, політичних, соціальних, культурних, екологічних;
· відносини гарантій реалізації прав і свобод;
· відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.
До суб'єктів конституційно-правових відносин, як правило, відносять такі найбільш поширені види суб'єктів:
1) спільності (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади тощо);
2) держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, депутати, службові та посадові особи:
3) політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації);
4) громадяни України, Іноземці, особи без громадянства, жителі, біженці;
5) підприємства, установи, організації;
6) міжнародні органи І організації;
7) органи самоорганізації населення;
8) засоби масової інформації (ЗМІ).
Пріоритетним суб'єктом системи конституційно-правових відносин є Український народ. Відповідно до ч. 1 Преамбули Конституції України Український народ - громадяни України всіх національностей.
Наступним колективним суб'єктом конституційного права є територіальна громада. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування" 1997 p., територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають адміністративний центр.
Самостійним суб'єктом конституційно-правових відносин є Українська держава. Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
Пріоритетними об'єктами конституційного права України є:
1) конституційний лад України, тобто її суспільний і державний лад;
2) влада (воля) Українського народу, влада держави та її уповноважених органів, влада місцевого самоврядування;
3) державний устрій, форма державного правління;
4) джерела конституційного права: Конституція України, закони та інші джерела конституційного права;
5) повноваження, статус органів державної влади та їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;
6) інтереси певних груп населення (об'єднання громадян, територіальні громади, релігійні громади, товариства національних меншин тощо);
7) громадянство, грошова і банківська системи, територія України, територіальний устрій. Збройні сили та інші військові формування, державні символи, закріплені в Основному Законі; 8) мова, інформація та інші духовні блага.
3. Принципи конституційного права України. Поняття Конституції України 1996р.
Принципи конституційного права умовно можна поділити на загальні та спеціальні.
Загальні принципи конституційного права - це найбільш узагальнені керівні засади, ідеї, а іноді й завдання цієї галузі права. До загальних принципів конституційного права України слід відносити принципи публічності, пріоритетності, універсальності, демократизму, активної дієвості, науковості, наступності, системності, програмності та ін.
Спеціальні принципи конституційного права України - це керівні засади, ідеї, що виражають сутність і зміст окремих основних інститутів цієї галузі права. Ці принципи розвивають і деталізують загальні принципи конституційного права України, спрямовують їх на конкретні групи суспільних відносин.
Виходячи з системи основних інститутів національного конституційного права, слід розрізняти принципи основ конституційного ладу України; принципи конституційно-правового статусу людини, зокрема принцип громадянства; принципи форм безпосередньої демократії; принципи організації та діяльності органів державної влади; принципи місцевого самоврядування; принципи конституційної юстиції, принципи основ національної безпеки й оборони України тощо.
Однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучасності е конституція. На сьогодні у світі діє більше 200 конституцій (у 2004 р. прийнята також перша наднаціональна конституція - Конституція Європейського Союзу), а також існує понад 300 конституцій суб'єктів федерацій і автономних утворень. Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн - нормативно закріпили перемоги у революціях, війнах за незалежність тощо. Недаремно для більшості зарубіжних країн день прийняття конституції став найважливішим загальнонаціональним святом.
Для України Конституція 28 червня 1996 р. стала символом консолідації Українського народу в розбудові України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Водночас Конституція 1996 р. є найважливішою категорією національного конституційного права, його серцевиною.
Історію розробки, прийняття, реалізації Конституції та внесення до неї змін умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1991-1996 роки) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Конституції України 1996 p.; другий період (1996-2004 роки) став періодом реалізації Конституції України 1996 р,; третій період (2004/2005 роки - донині) позначився процесом внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційною реформою), масштабною конституційною кризою 2007-2009 років і пошуком легітимних шляхів системного оновлення Основного Закону.
Конституція України є продуктом і одночасно стрижнем розвитку такого складного політико-правового феномена, як "конституціоналізм". Зміст цієї категорії опосередковує роль і місце Конституції України у правовій системі, суспільстві та державі, підтверджує її верховенство в регулюванні суспільних відносин.
Систему українського конституціоналізму становлять: 1) чинна Конституція України як нормативно-правовий акт; 2) теорія, історія, ідеологія Конституції України; 3) існуючий конституційний лад. У своїй взаємодії ці елементи формують нормативно-правові, наукові, Історичні, ідеологічні та організаційні основи конституціоналізму.
Отже, Конституція України є результатом і водночас визначальним складником національного конституціоналізму під яким слід розуміти упорядковану сукупність (систему) Історично сформованих ідеологічно-правових світоглядних поглядів на способи і методи ефективного регулювання конституційних правовідносин, об'єктивно у сформовану систему конституційного права, систему конституційного законодавства, стрижнем якої виступає Основний Закон, систему конституційно-правової науки і освіти, а також усталену конституційну правотворчу та правозастосовну практику. При цьому дихотомічний взаємозв'язок Конституції України і конституціоналізму є не лише закономірним, а й бажаним для розвитку конституційної правової держави.
4. Загальна характеристика конституційного ладу України.
Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі й відповідно до неї. Його відповідність Конституції є головним покажчиком її реалізації.
Організаційно-правові гарантії конституційного ладу представлені системою суб'єктів конституційного права України, уповноважених забезпечувати реалізацію основних інститутів суспільного і державного ладу. Аналіз чинної Конституції України дає достатні підстави дійти висновку про те, що вона закріпила відносно цілісну систему організаційно-правових гарантій її конституційного ладу. До цієї системи входять: Український народ, Українська держава загалом і в особі її спеціалізованих інститутів (організацій, служб тощо). Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади. Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура та інші контрольно-наглядові органи, політичні партії та громадські організації, засоби масової організації, територіальні громади та органи і посадові особи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, міжнародні органи, організації тощо. Тобто гарантами конституційного ладу України є практично всі основні суб'єкти конституційно-правових відносин.
5. Конституційні основи державного та суспільного ладу України.
Конституція України визначає основні засади, принципи державного ладу України, що є керівними засадами організації та діяльності держави та її основних інститутів; органів державної влади, основних функцій держави, інших елементів (атрибутів) держави. Основними принципами державного ладу України є
· принцип суверенності та незалежності держави;
· принцип демократизму держави;
· принцип соціальної і правової держави;
· принцип унітарності (єдності, соборності) держави;
· принцип республіканської форми державного правління тощо.
Ці принципи відображено в основних рисах нашої держави, якими наділяє її чинна Конституція України.
Конституційні принципи суспільного ладу України виявляються насамперед в основних принципах організації і діяльності суспільства. До них слід відносити принцип суверенності народу, тобто народного суверенітету:
· принцип демократизму суспільства, суспільного ладу:
· принцип конституційності, законності суспільного ладу;
· принцип політичного, економічного та ідеологічного плюралізму;
· принцип етнічної багатоманітності (поліетнічності) суспільства і політичної єдності Українського народу; принцип соціальної справедливості тощо.
6. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні.
Громадянином України, як і будь-якої держави, є не будь-яка людина, а котра проживає на її території, підкоряється державній владі, користується правами і виконує обов'язки. Громадянином України є лише та особа, яка перебуває в особливих правових зв'язках з Україною - зв'язках, що становлять зміст громадянства.
Відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, право на громадянство є невід'ємним правом кожної людини. Це визначено у Загальній Декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 15); у Міжнародному пакті про громадянські й політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 24).
Громадянство України як специфічний правовий зв'язок особи і Української держави базується на певних принципах, що визначені в Конституції України та Законі України "Про громадянство України".
Згідно з п. 4 ст. З Закону громадянами України визнаються особи, які набули громадянство України відповідно до Закону України "Про громадянство України".
Набуття громадянства України може здійснюватися на підставах, що визначені у ст. 6 Закону, а саме:
1) за народженням;
2) за територіальним походженням;
3) внаслідок прийняття до громадянства України;
4) внаслідок поновлення у громадянстві України;
5) внаслідок усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя;
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки або піклування;
8) внаслідок перебування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;
10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами.
Встановлені підстави відповідають інтересам нашої держави та загальновизнаним принципам міжнародного права.
Права і свободи людини можуть бути класифікованими: 1) за предметом конституційні права і свободи людини І громадянина поділяються на політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), інформаційні, екологічні; 2) за суб'єктами -це Індивідуальні та колективні права; права І свободи громадян України та права 1 свободи Іноземців 1 осіб без громадянства; 3) за походженням - природні та позитивні (похідні); 4) за віковою приналежністю - права дитини, права молоді; права людей похилого віку; 5) за статевою приналежністю - права жінки тощо. У своїй сукупності ці права і свободи утворюють систему основних прав і свобод людини і громадянина, основними елементами якої традиційно вважають громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина.
Пріоритетним елементом системи основних прав і свобод людини і громадянина є громадянські права і свободи, які іноді називають особистими з огляду на те, що вони є індивідуальними, природними, виникають з часу народження людини, незалежно від її громадянства, і не можуть бути ніким скасовані чи припинені.
7. Поняття і види форм безпосереднього народовладдя в Україні.
Чинна Конституція України визнала вперше не лише належність влади народові, тобто володіння політичною владою як його природне право мати владу, але і його право її здійснювати. До того ж Конституцією визнано право народу здійснювати владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
У Конституції визнається як одне з пріоритетних прав - право народу захищати, охороняти, гарантувати свою владу і конституційний лад (статті 5, 17). Зокрема, у ст. 5 Конституції України зазначається, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, й воно не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами. Відповідно, народ має право контролю, нагляду, спостереження у сфері влади, а в разі узурпації влади народу державою. її органами чи посадовими особами - частково чи повністю - логічно має право на будь-яку форму опору, протидії, непокори.
Поряд із цим у ст. 17 Конституції зазначається, що захист забезпечення суверенітету й територіальної цілісності України , її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави і справою всього Українського народу, тобто народ має право на захист, гарантування своєї влади незалежно від виду загрози владі і джерел загрози.
Відповідно до Конституції України належність влади народу, її здійснення та захист, охорона влади народом - основні елементи демократії, народовладдя, але вони, звичайно, повністю не вичерпують її змісту і форм.
Згідно з Конституцією України народ має також право користуватися владою, наприклад, у вигляді вияву референдної ініціативи (ст. 72), застосовувати владу, зокрема, у вигляді обов'язкових референдумів (щодо питань про внесення змін до Конституції України та зміну території України), надавати владу органам державної влади та органам місцевого самоврядування тощо.
Однією з найбільш дієвих форм безпосередньої демократії в Україні є вибори. Саме вони дозволяють перетворити волевиявлення громадян України у волю Українського народу під час формування представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Принципи виборчого права України - це основні засади, керівні положення, які визначають сутність і зміст реалізації і гарантування виборчих прав громадян України та забезпечують передбачений Конституцією та законами України порядок організації і проведення всіх видів виборів у державі.
Відповідно до загальної теорії принципів права, з огляду на сферу їх застосування та цільового призначення, принципи поділяються на загальні та спеціальні (інституційні).
Загальними принципами виборів, як основної форми безпосередньої демократії, є принципи: суверенності народу; єдиновладдя народу; повновладдя народу; безпосереднього волевиявлення народу; поєднання безпосередньої і представницької демократії; пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; політичного плюралізму; конституційності й законності; загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; відкритості та гласності тощо.
Референдуми в Україні регулюються Конституцією України, Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" 1991 року. Законом України "Про Центральну виборчу комісію України" 2004 року. Законом України "Про місцеве самоврядування" 1997 року та рядом інших нормативно-правових актів.
Відповідно до чинного законодавства, за предметом всеукраїнські референдуми поділяються на конституційні, законодавчі міжнародно-правові та територіальні.
Конституція України визначила, що виключно всеукраїнський референдум затверджує законопроекти про внесення змін до Розділу І "Загальні засади". Розділу III "Вибори. Референдум", Розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" (ст. 156 Конституції України). Конституція України передбачає складну процедуру, що має передувати всеукраїнському референдуму. Подання про зміну зазначених конституційних розділів здійснюється Президентом України або не менш як двома третинами народних депутатів України від конституційного складу парламенту з подальшим прийняттям поданого законопроекту не менш як двома третинами народних депутатів України. Лише при дотриманні такої процедури законопроект про внесення змін до І, III чи XIII розділу Конституції може бути винесений на всеукраїнський референдум.
Чинне законодавство про референдуми не містить застережень щодо винесення на всеукраїнський референдум інших розділів Конституції України або її тексту загалом, тож такі референдуми є допустимими.
Предметом всеукраїнського референдуму теоретично можуть бути також прийняття, зміна та скасування законів України та їх окремих положень. Водночас ст. 74 Конституції України обмежує проведення всеукраїнського референдуму щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії.
Предметом всеукраїнського референдуму згідно зі ст. 5 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" 1991 року можуть бути також питання, пов'язані з реалізацією права Українського народу на самовизначення та входження України до державних федеративних та конфедеративних утворень, тобто міжнародно-правові питання. Конституція України не передбачає проведення всеукраїнських референдумів з міжнародно-правових питань, хоча саме перший всеукраїнський референдум 1991 року мав своїм предметом міжнародно-правову проблематику - легітимізацію незалежності України.
8. Верховна рада України – єдиний орган законодавчої влади в Україні.
Чинна Конституція України визначає Верховну Раду України як єдиний загальнонаціональний постійно діючий, колегіальний, виборний орган законодавчої влади у складі 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (статті 75-76 Конституції).
Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Відповідно до чинної Конституції України (ст. 88) і Закону України "Про внесення змін до Конституції України" Верховна Рада України обирає з свого складу Голову Верховної Ради. Першого заступника і заступника Голови та відкликає їх з цих посад.
Голова Верховної Ради України має такі повноваження: 1) веде засідання Верховної Ради України; 2) організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів; 3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України; 4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; 5) організовує роботу апарату Верховної Ради України (ст. 88 Конституції України).
Основними галузевими органами Верховної Ради є комітети Верховної Ради. Верховна Рада для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників та секретарів цих комітетів.
Основними функціями комітетів, як і постійних комісій, мають бути такі:
1) законопроектна робота, яка включає насамперед організацію розробки за дорученням Верховної Ради України чи з власної ініціативи проектів законів та інших актів, що розглядаються Верховною Радою України;
2) участь у складанні, прийнятті, контролі за виконанням Державного бюджету в частині, що віднесена до компетенції комітетів, з метою забезпечення доцільності, економічності та ефективності використання державних коштів;
3) попереднє обговорення кандидатур посадових осіб, які відповідно до Конституції та законів України обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою України, заслуховування та підготовка для розгляду Верховною Радою України відповідних висновків щодо цих кандидатур; обговорення кандидатур посадових осіб, призначення яких відповідно до законодавства погоджується з комітетами, підготовка відповідних висновків щодо цих осіб;
4) попередній розгляд та підготовка висновків і пропозицій щодо ратифікації чи денонсації міжнародних договорів і угод, проектів перспективних програм економічного і соціально-культурного розвитку України, звітів про їх виконання та інших питань, що розглядаються Верховною Радою України;
5) здійснення контролю за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради України, за відповідністю підзаконних актів Конституції законам України, а також вивчення ефективності їх застосування.
Під час здійснення законопроектних робіт комітет, визначений головним з певного законопроекту чи проекту іншого акта Верховної Ради України, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки і висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради України. Головний комітет має право також вносити пропозиції і поправки під час розгляду законопроекту на своєму засіданні.
Верховна Рада у межах своїх повноважень може створювати також тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.
Крім того, для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес. Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради України. Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.
Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюється законом.
Уповноважений Верховної Ради з прав людини призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою. Верховна Рада, здійснюючи парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, заслуховує щорічні доповіді Уповноваженого про стан дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.
Рахункова палата створюється для контролю за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України.
Для успішного функціонування нових і оновлених структур Верховної Ради першочерговим є істотне зміцнення їх правової бази, зокрема оновлення законів про комітети Верховної Ради, про статус народного депутата та ряду інших; створення відносно цілісної системи інфраструктури парламенту; ширше залучення до здійснення законодавчих, установчих і контрольних функцій Верховної Ради суб'єктів законодавчого, бюджетного, контрольного і установчого процесу; забезпечення тіснішої взаємодії Верховної Ради та її органів з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та об'єднаннями громадян.
9. Президент України.
Вибори Президента України, як форма безпосереднього народовладдя, являють собою волевиявлення Українського народу щодо заміщення поста Президента України шляхом голосування.
Розрізняють кілька видів президентських виборів. Відповідно до Закону України "Про вибори Президента України" вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими та повторними.
Чергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень Президента України, тобто кожні п'ять років.
Позачергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із достроковим припиненням повноважень Президента України у випадках, передбачених Конституцією України. Відповідно до ст. 108 Конституції України повноваження Президента України припиняються достроково у разі: 1) відставки: 2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту; 4) смерті. Але ці підстави набувають чинності під час додержання передбачених Конституцією процедур.
Повторні вибори Президента України проводяться відповідно до Закону у двох випадках: 1) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано; 2) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури.
Основні функції і повноваження Президента України визначаються Конституцією України. За Конституцією України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (статті. 102,106 Конституції).
Для здійснення своїх повноважень Президент України в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, створює консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби.
Зокрема, такими органами є Секретаріат Президента України, Державне управління справами. Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України, Фонд сприяння місцевому самоврядуванню. Національна академія державного управління при Президентові України, Національний інститут стратегічних досліджень та ін.
Особливою організаційною формою гарантування Президентом України конституційного ладу України, державної незалежності й безпеки є Рада національної безпеки і оборони, яка є координаційним органом із питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Вона координує І контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. її головою є Президент України, який формує персональний склад цієї Ради. До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України. У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України. Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України (ст. 107 Конституції).
Водночас можливе дострокове припинення повноважень Президента України за наявності підстав, передбачених Конституцією України і додержання конституційно визначеної процедури.
Відповідно до ст. 108 Конституції України підстави дострокового припинення повноважень Президента України є: 1) відставка; 2) неможливість виконання своїх повноважень за станом здоров'я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту; 4) смерть.
10. Органи виконавчої влади України
Органи виконавчої влади в Україні - це система центральних і місцевих, одноособових і колегіальних, органів виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції на чолі з Кабінетом Міністрів України, що відповідно до Конституції та законів України забезпечують виконання Конституції України, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України в найважливіших сферах суспільного і державного життя України.
Об'єктами діяльності, впливу органів державної виконавчої влади в Україні є, насамперед, політична, господарська, соціальна, культурна (духовна) та інші найбільш важливі сфери суспільного життя.
За суб'єктами діяльності органи виконавчої влади України представлені системою органів державної влади України у складі:
1) Кабінету Міністрів України; 2) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; 3) місцевими органами виконавчої влади (обласні, районні адміністрації. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрів АРК, а також територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади).
За формою діяльності органи виконавчої влади України, як правило, є єдиноначальними. Тобто органи виконавчої влади очолюються керівником, який самостійно організовує та несе відповідальність за його діяльність.
За способами діяльності органи виконавчої влади в Україні здійснюють систему функцій: управлінську, виконавчу, бюджетно-фінансову, матеріально-технічну, контрольну, правоохоронну діяльність тощо.
Органи виконавчої влади знаходяться на бюджетному фінансуванні і є юридичними особами, тобто мають цивільну правоздатність. Діючи у межах своєї компетенції, вони користуються відносною юридичною самостійністю. їх взаємодія із законодавчими (представницькими) і судовими органами здійснюється у різноманітних організаційних формах таких, як представництво, погоджувальні комісії, взаємоінформація тощо. Будучи визначеними в Конституції України як самостійний вид державних органів, вони як такі відрізняються від виконавчих органів системи місцевого самоврядування, а також виконавчих органів комерційних і некомерційних організацій та громадських об'єднань.
Органи виконавчої влади мають особливий склад (комплектацію). Вони, здебільшого, складаються з державних службовців, між якими розподіл посадових обов'язків закріплюється нормативними актами, а кожен з держслужбовців має відповідати встановленим вимогам щодо рівня професійної підготовки, стажу і досвіду роботи тощо. Державні службовці обіймають посади і виконують свої функції відповідно до законодавства про державну службу.
Органи виконавчої влади є досить різноманітними. їх можна класифікувати за такими критеріями, як походження, порядок організації та діяльності, характер компетенції, час дії, назва тощо. За походженням - первинні (Кабінет Міністрів України) та похідні (центральні та місцеві органи виконавчої влади): за порядком організації та діяльності - колегіальні (Кабінет Міністрів України та Ін.) та єдиноначальні (міністерства, державні комітети та ін.); за характером компетенції - загальної (Кабінет Міністрів України), галузевої (Міністерство охорони здоров'я та ін.), міжгалузевої (Міністерство фінансів України та Ін.), спеціальної (Служба безпеки України та ін.); за часом дії - постійні (Кабінет Міністрів України та Ін.), тимчасові (спеціально створені органи); за назвою - кабінет, рада, міністерство, державний комітет, служба тощо.
Порядок організації та діяльності органів виконавчої влади в Україні визначається Розділом VI Конституції України та законами України. До прикладу, законами України "Про Кабінет Міністрів України" та "Про місцеві державні адміністрації", Конституцією АРК та ін.
Утім, до сьогодні в Україні не існує спеціального інституційного закону про центральні органи виконавчої влади, хоча його прийняття прямо передбачене ст. 120 Конституції України. Тож прийняття такого закону є одним із першочергових завдань Верховної Ради України на сучасному етапі.
11. Конституційний суд України.
Відповідно до ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України - єдиний колегіальний орган конституційної юрисдикції в України що вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
За своєю сутністю Конституційний Суд України є юрисдикційним судовим органом. Він має правосудну природу і правосудний правовий статус та уповноважений здійснювати конституційне судочинство в Україні. Не випадково саме у розділі VIII "Правосуддя" Конституції України зазначено, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції. Це свідчить про пріоритетність Конституційного Суду України в системі судової влади України.
За змістом своєї діяльності Конституційний Суд України забезпечує правовий захист Конституції України, вирішуючи питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і даючи офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Конституційний Суд України також посилює юридичний захист прав і свобод людини і громадянина і виступає арбітром у вирішенні конституційних конфліктів між гілками влади, тим самим сприяючи розбудові України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
Функції Конституційного Суду України класифікуються, в першу чергу, за об'єктами та способами і засобами діяльності Конституційного Суду України.
Об'єктами діяльності Конституційного Суду України є Конституція України, закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України та правові акти АРК, щодо яких Конституційний Суд України приймає рішення і висновки. Норми зазначених нормативно-правових актів об'єднані в основних інститутах конституційного права України, а отже, класифікація функцій Конституційного Суду України за об'єктами його діяльності співпадає з класифікацією предметних інститутів цієї галузі права.
Тобто об'єктами діяльності Конституційного Суду України є основи конституційного ладу України; конституційно-правовий статус людини і громадянина; форми безпосередньої демократії; основні засади організації та діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування. а способами і засобами функції Конституційного Суду України можна класифікувати на функції конституційного контролю; офіційного тлумачення; правової охорони Конституції; забезпечення принципу поділу державної влади (арбітражна функція); здійснення конституційного правосуддя тощо.
Закон України "Про Конституційний Суд України" містить і законодавчі обмеження повноважень Конституційного Суду України. До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.
12. Суди загальної юрисдикції в Україні
Закон України "Про судоустрій України" в ст. 1 визначив, що судова влада в Україні реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.
Цивільне, господарське, адміністративне і кримінальне судочинство в Україні здійснюється судами загальної юрисдикції відповідно до Конституції та законів України.
Отже, суди загальної юрисдикції - це самостійні державні органи судової влади, що здійснюють правосуддя шляхом цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства відповідно до Конституції та законів України і утворюють єдину систему судів.
Суди загальної юрисдикції різняться за своєю сутністю, суб'єктами судочинства, предметом судочинства, формою судочинства, територією діяльності тощо.
Зокрема, суди загальної юрисдикції можна класифікувати за суб'єктами судочинства. Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про судоустрій України", до системи судів загальної юрисдикції в Україні входять такі види судів:
1) місцеві суди;
2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;
3) вищі спеціалізовані суди;
4) Верховний Суд України.
Місцевими загальними судами, відповідно до ст. 21 Закону України "Про судоустрій України", є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди АРК, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.
Наступною ланкою системи судів загальної юрисдикції є апеляційні суди: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва і Севастополя, Апеляційний суд АРК, військові апеляційні суди регіонів та апеляційні суди Військово-Морських сил України, а також Апеляційний суд України.
Ще однією новою ланкою, відповідно до глави 7 Розділу ІІ Закону України "Про судоустрій України", є вищі спеціалізовані суди, а саме - Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України. Закон також прямо передбачив легітимну можливість утворювати Президентом України інші вищі спеціалізовані суди в порядку, передбаченому Законом України "Про судоустрій України". У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціалізації судової юрисдикції.
Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він здійснює правосуддя і забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.
У найбільш загальному вигляді систему принципів здійснення судочинства визначає ст. 129 Конституції України. Основними засадами судочинства в Україні за Конституцією є: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 9) обов'язковість рішень суду.
Конституційні принципи судочинства розвиваються і деталізуються в статтях 5-17 Закону України "Про судоустрій України" та інших законах України та підзаконних нормативно-правових актах.
Усі принципи судочинства України умовно можна поділити на три групи:
1) загальні конституційні принципи правосуддя;
2) спеціальні міжгалузеві принципи, що визначають загальні засади судоустрою і правового статусу суддів судів загальної юрисдикції;
3) галузеві принципи цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства
Загальні принципи судочинства також поширюються на правовий статус суддів судів загальної юрисдикції. Суддя суду загальної юрисдикції - це призначена чи обрана посадова особа органу судової влади, яка одноособово чи колегіально здійснює правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства на оплачуваній основі.
Правовий статус судді судів загальної юрисдикції є сукупністю юридичних елементів (правосуб'єктність судді, його права та обов'язки, функції, відповідальність, гарантії діяльності), що визначають сутність і зміст діяльності судді суду загальної юрисдикції відповідно до чинного законодавства.
Правовий статус суддів ґрунтується на принципах незалежності, недоторканості, незмінюваності суддів, їх соціального і правового захисту.
13. Прокуратура України.
Прокуратура України - це єдина централізована система органів державної влади, які відповідно до Конституції та законів України здійснюють обвинувальну, представницьку, контрольно-наглядову та Інші функції в державі
Прокуратура України формується і діє відповідно до загальних засад, визначених Конституцією та законами України. Основними принципами організації та діяльності органів прокуратури є принцип централізації системи органів прокуратури; принцип самостійності й незалежності прокуратури; принцип законності; принцип гласності; принцип колегіальності та єдиноначальства прокуратури тощо.
Відповідно до Конституції України (статті 121. 122) та ст. 6 Закону України "Про прокуратуру", органи прокуратури України становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, із підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим.
Закон (ст. 46) передбачає, що прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року. Порядок стажування визначається Генеральним прокурором України. Військовими прокурорами і слідчими призначаються громадяни України з числа офіцерів, які проходять військову службу або перебувають у запасі й мають вишу юридичну освіту (ч. І ст. 46 Закону). Особи, які вперше призначені на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури, складають "Присягу працівника прокуратури". Процедура її прийняття визначається Генеральним прокурором України.
Відповідно до ст. 121 Конституції України, прокуратура здійснює такі функції:
1) підтримання державного обвинувачення в суді;
2) представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом;
3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
4) нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Після набрання з 1 січня 2006 р. чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 р. прокуратура України почала здійснювати функцію нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержання законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
Конституційні функції прокуратури України мають певні юридичні особливості. Так, функція підтримання державного обвинувачення в суді є однією з пріоритетних функцій прокуратури України. її зміст полягає в публічному обвинуваченні прокурором підсудного і привселюдній вимозі справедливого покарання підсудного; допомозі суду в кваліфікованому вирішенні справи; приверненні уваги громадськості до причин і умов скоєння злочину і пошуку шляхів упередження злочинів.
Функція підтримання державного обвинувачення в суді є важливою гарантією забезпечення захисту прав і свобод громадян, а також законних інтересів держави.
Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, спрямований на забезпечення встановленого Конституцією та законами України порядку виявлення й розкриття злочинів, розгляду заяв і повідомлень про них, законності здійснення оперативно-розшукової діяльності, слідства, правомірності прийнятих зазначеними органами рішень. При цьому прокуратура здійснює правозахисну діяльність в інтересах суспільства, держави, прав і свобод людини, законних Інтересів фізичних і юридичних осіб.
Згідно зі ст. 14 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" нагляд за дотриманням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності (ОРД) здійснюється Генеральним прокурором України, прокурором АРК, прокурорами областей, міст Києва і Севастополя.
Прокурорський нагляд за ОРД поширюється на оперативні підрозділи органів міліції, органів СБУ, прикордонних військ, Управління державної охорони України, органів податкової служби та інше; нагляд за досудовим слідством поширюється на слідчі підрозділи прокуратури, органів внутрішніх справ, СБУ й податкової міліції, об'єднаних процесуальним поняттям "органи досудового слідства".
Функція нагляду за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, має дуалістичний характер. Вона покликана забезпечити законність перебування затриманих, заарештованих; осіб, які за вироком суду перебувають у місцях відбування покарань у вигляді арешту, обмеження та позбавлення волі, а також законність діяльності закладів для виконання судових рішень у кримінальних справах і закладів, що застосовують інші заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян.
Ця функція прокуратури ґрунтовно відрізняється від інших за методами її здійснення. Прокурор не тільки перевіряє законність правових актів, які видає адміністрація установи виконання покарань, а й здійснює нагляд за законністю всієї діяльності цієї установи.
Згідно з вимогами Закону про прокуратуру, прокурорський нагляд здійснюється з метою своєчасного і правильного виконання вироку; належного утримання засуджених у місцях відбування покарання у вигляді арешту, обмеження та позбавлення волі виключно на підставах і в порядку, встановлених чинним законодавством; забезпечення додержання встановлених законодавством України прав і обов'язків засуджених; виконання законодавства про умовно-дострокове звільнення засуджених від відбуття покарання.
Новелою конституційного законодавства України є віднесення до функції загального нагляду прокуратури функції забезпечення належного стану додержання прав і свобод людини і громадянина та законів з цих питань (ч. 5 ст. 137 Конституції України). Це завдання прокуратури України логічно розвиває положення ст. 3 Основного Закону про визначення змісту і спрямованості нашої держави правами і свободами людини та їх гарантіями як найвищою суспільною цінністю.
З метою здійснення зазначеної функції прокуратура має обмежувати неправомірну або таку, що межує з правопорушенням, дію чи бездіяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб передбаченими Конституцією та законами України засобами в межах своєї компетенції.
Реалізація п. 9 Перехідних положень Конституції України на сьогодні триває. Тож основними функціями прокуратури України є функції, визначені в ст. 121 Конституції України.
14. Територіальний устрій України
Відповідно до ст. 132 Конституції України, територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території; поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади; збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій
Важливим принципом територіального устрою України є принцип територіального верховенства держави, який є системоутворюючим щодо інших принципів цього інституту державного ладу України. Цей принцип сформульований на основі статей 112 Конституції України, що визначає суверенність України і передбачає, що державна влада в Україні здійснюється відповідно до Конституції та законів України системою відповідних державних органів на всій території держави.
Народ України має право безпосередньо вирішувати питання територіального устрою України. Так. ст. 73 Конституції України гарантує громадянам України право вирішувати питання зміни території України шляхом проведення обов'язкового всеукраїнського референдуму.
Важливим принципом територіального устрою України є принцип, який визначає форму цього устрою. Зокрема, ст. 2 Конституції України визначає, що Україна є унітарною державою, тим самим закріплюючи принцип унітаризму територіального устрою України.
Україна, як унітарна держава (від лат. unitas- єдність, єдине ціле) має у своєму складі адміністративно-територіальні одиниці без правового статусу державних утворень. В Україні існує єдина Конституція, єдина система законодавства, єдині державні символи, єдина для всієї території України державна мова, єдине громадянство, єдина виборча система, єдина система органів державної влади, уніфікована система місцевого самоврядування, яка передбачає спеціальний правовий статус для АРК і міст Києва і Севастополя, єдина фінансово-бюджетна система, єдина грошова одиниця, єдина система оборони і національної безпеки.
Важливе значення має і принцип системності територіального устрою України, закріплений у ст. 133 Конституції України. Він передбачає, що територіальний устрій України має певну систему, що складається з взаємопов'язаних адміністративно-територіальних одиниць, які перебувають між собою у структурних і функціональних зв'язках.
Адміністративно-територіальний устрій України сформувався історично. За часів входження України до складу Австро-Угорщини. Польщі, Румунії та Російської Імперії, українські землі були інтегровані до адміністративно-територіальних систем цих держав. Зокрема, українські землі, що ввійшли до Австро-Угорщини, разом із польськими, угорськими та румунськими територіями були інтегровані до складу таких адміністративно-територіальних одиниць, як Буковина, Галичина та Карпатська Україна.
За радянської доби система адміністративно-територіального устрою України створювалася волюнтаристськими методами, без врахування історичних, національних, культурних, мовних та інших традицій. У 1932 році на території радянської України були створено шість областей, у 1937-1939 роках їх стало 15, а після приєднання в 1939-1940 роках до складу СРСР західних областей України та Буковини в Українській СРСР стало нараховуватися 23 області. На час розпаду колишнього СРСР адміністративно-територіальна система України складалася з 24 областей і двох міст республіканського підпорядкування.
Після проголошення незалежності України, в 1991-1992 роках, коли Верховна Рада України поновила в 1992 році територіальну автономію Криму, була сформована нинішня система адміністративно-територіального устрою України, що отримала своє закріплення в Розділі ГХ Конституції України - "Територіальний устрій України".
Відповідно до ст. 133 Конституції України, систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.
Стаття 133 Конституції України визначає виключний склад адміністративно-територіальних одиниць першого рівня системи адміністративно-територіального устрою України: АРК, Вінницька, Волинська. Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська. Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська. Рівненська, Сумська, Тернопільська. Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.
Автономна Республіка Крим - це адміністративно-територіальна одиниця України зі спеціальним правовим статусом, невід'ємна складова частина України, що вирішує в межах Конституції та законів України питання, віднесені до П відання. Правовий статус Республіки визначається Конституцією України, Конституцією АРК, законами України та іншими нормативно-правовими актами.
Рішення про найменування і перейменування адміністративно-територіальних одиниць здійснюється Верховною Радою України з врахуванням думки територіальних громад.
Автономна Республіка Крим є територіальною автономією у складі України, невід'ємною частиною України, складовою системи адміністративно-територіального устрою нашої держави.
Надання АРК відповідного статусу також має свою Історію. Вперше статус автономії Крим отримав у першій половині XX ст., коли 18 жовтня 1921 р. було утворено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі РРФСР, яка проіснувала до 1945 року і була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. Цьому передувала примусова депортація з півострова кримських татар та жителів інших національностей у віддалені регіони СРСР.
У 1954 році Кримську область було передано до складу УРСР. На підставі ст. 14 чинної на той час Конституції СРСР від 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР, яким затвердила Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР. Це відбулося на підставі рішень Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954р. та Президії Верховної Ради УРСР. Крім того. Законом СРСР від 26 квітня 1954 р. були внесені зміни до статей 22,23 Конституції СРСР. за якими Кримська область була виведена зі складу РРФСР І віднесена до складу Української РСР. Відповідні зміни були внесені й до інституцій РРФСР І УРСР. Таким чином, у 1954 році на законних підставах був встановлений статус Кримської області як української території та адміністративно-територіальної одиниці. У цьому статусі Кримська область проіснувала до початку 90-х років XX ст.
З розпадом колишнього СРСР виникло питання визначення адміністративно-правового статусу Криму. 20 січня 1991 p ., за ініціативи жителів Криму, відбувся загальнокримський референдум щодо поновлення автономії Криму. Більшість жителів Криму підтримала питання референдуму. За результатами загальнокримського референдуму Верховна Рада Української РСР прийняла Закон України "Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки" від 12 лютого 1991 p.. за яким Кримській області було надано статус автономної республіки, а Кримська обласна Рада народних депутатів набула статусу Верховної Ради Кримської Автономної Республіки.
15. Місцеве самоврядування в Україні.
Система місцевого самоврядування України - це визначена Конституцією та законами України сукупність суб'єктів місцевого самоврядування, що, відповідно до Конституції та законів України, здійснюють основні функції місцевого самоврядування.
Система місцевого самоврядування має свою внутрішню побудову - структуру місцевого самоврядування, яка є складною і різнорівневою за своїм характером. Вона представлена сільськими, селищними, міськими, районними у містах (у разі їх створення), обласними та Київською і Севастопольською міськими радами та їх посадовими і службовими особами; сільськими, селищними, міськими головами; органами самоорганізації населення на місцях (будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації),
Суттєвою особливістю місцевого самоврядування є те, що в його системі не діє принцип поділу влади, властивий механізму держави. Натомість існує єдність представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування. Система місцевого самоврядування на рівні територіальних громад сіл, селищ, міст має функціонувати як так звана "працююча корпорація", яка самостійно приймає відповідні рішення і самостійно їх виконує.
Отже, функції місцевого самоврядування - це визначені Конституцією і законами України основні напрямки і види діяльності місцевого самоврядування в Україні
Функції місцевого самоврядування здійснюються на принципах народовладдя, законності, компетентності, поєднання місцевих і державних інтересів, системності та інших принципів.
Функції місцевого самоврядування є багатоманітними і різняться за своїм призначенням і юридичними властивостями.
У першу чергу, функції місцевого самоврядування поділяються за об'єктами - політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні) та інші функції місцевого самоврядування.
Політичні функції місцевого самоврядування, як правило, пов'язані з реалізацією форм безпосередньої демократії на місцях відповідно до Конституції та законів України.
Економічні функції місцевого самоврядування передбачають управління майном, що є у комунальній власності; утворення, реорганізацію та ліквідацію комунальних підприємств, організацій і установ, а також здійснення контролю за їх діяльністю; затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контроль за їх виконанням; встановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону; утворення позабюджетних цільових коштів; регулювання земельних відносин; вирішення питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів та Ін.
Важливе значення мають соціальні функції місцевого самоврядування. Це, перш за все, затвердження програм соціально-економічного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням; затвердження містобудівних програм; управління закладами охорони здоров'я, які належать територіальним громадам; подання соціальної допомоги інвалідам, ветеранам війни та праці, сім'ям загиблих військовослужбовців, а також військовослужбовцям, звільненим у запас або відставку, інвалідам з дитинства, багатодітним сім'ям; вирішення у встановленому законом порядку питань опіки й піклування; здійснення контролю за забезпеченням соціального захисту працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці та ін.
Наступним видом об'єктних функцій місцевого самоврядування є його культурні функції, реалізація яких передбачає: затвердження програм культурного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням; управління закладами освіти і культури, які належать територіальним громадам: заснування місцевих ЗМІ відповідних місцевих рад; оголошення об'єктів, що мають історичну, культурну або наукову цінність пам'ятками історії або культури; вирішення питань про робочу мову ради відповідно до законодавства про мови; відродження осередків традиційної народної творчості та ін.
Здійснення суб'єктами місцевого самоврядування такої діяльності, як організація територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення; оголошення природних об'єктів, що мають екологічну цінність, пам'ятками природи тощо, дає підстави виділити такий вид їх об'єктних функцій, як екологічні функції місцевого самоврядування. Утім правова природа екологічних функцій місцевого самоврядування потребує додаткового обґрунтування.
Функції місцевого самоврядування також можуть бути класифіковані за суб'єктами місцевого самоврядування, що дає підстави виділити функції територіальних громад; функції місцевих рад; функції виконавчих органів; функції сільських, селищних і міських голів; функції органів самоорганізації населення тощо.
Напрямки і види діяльності місцевого самоврядування також можуть бути класифіковані за способами і засобами їх здійснення (правозастосовча; нормотворча; організаційна, виховна, прогностична та ін.); умовами здійснення - час (постійні, тимчасові) і територія здійснення (відповідно до системи адміністративно-територіального устрою України) тощо.
З метою реалізації завдань і функцій місцевого самоврядування суб'єкти місцевого самоврядування, відповідно до Конституції та законів України, здійснюють певну діяльність, яку називають організаційно-правовими формами місцевого самоврядування.
Основними формами безпосереднього волевиявлення територіальних громад, спрямованими на забезпечення безпосереднього здійснення ними самоврядування в межах Конституції і законів України, є місцеві вибори, референдуми, загальні збори громадян за місцем їх проживання, а також місцеві ініціативи, громадські слухання тощо.
Важливими елементами правового статусу органу самоорганізації населення є його функції, повноваження, структура та організаційні форми прояву його легальної активності, життєдіяльності.
Основними функціями органу самоорганізації населення є створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення, задоволення їх (жителів) соціальних, культурних, побутових та інших потреб шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг, а також участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території (села, селища, міста, району у місті), інших місцевих програм.
Що стосується власних повноважень органу самоорганізації населення, то найбільш вагомими з них є такі, як: вести облік громадян за віком, місцем роботи чи навчання, які мешкають у межах території діяльності органу, а також вести прийом громадян, розглядати їх звернення; представляти разом із депутатами інтереси жителів будинку, вулиці, мікрорайону, села, селища, міста, району в місті у відповідній місцевій раді та її органах;місцевих органах виконавчої влади; вносити пропозиції до проектів місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць та проектів місцевих бюджетів; здійснювати контроль за якістю надавання громадянам, які проживають в житлових будинках на території діяльності органу самоорганізації населення, житлово-комунальних послуг та за якістю проведення у цих будинках ремонтних робіт; організовувати на добровільних засадах участь населення в здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, проведення робіт з благоустрою, озеленення та утримання в належному стані садиб, дворів, вулиць, парків, кладовищ, братських могил, обладнанні дитячих і спортивних майданчиків, кімнат дитячої творчості, клубів за інтересами та з цією метою створювати тимчасові або постійні бригади, використовувати інші форми залучення населення; організовувати допомогу громадянам похилого віку, інвалідам, сім'ям загиблих воїнів, партизанів та військовослужбовців, малозабезпеченим та багатодітним сім'ям, а також самотнім громадянам, дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, вносити пропозиції з цих питань до відповідної ради та її виконавчих органів.
Важливою організаційно-правовою формою місцевого самоврядування є асоціації органів місцевого самоврядування. Положення ст. 15 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" про те, що органи місцевого самоврядування з метою більш ефективного здійснення своїх повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад можуть об'єднуватися в асоціації органів місцевого самоврядування та їх добровільні об'єднання, які підлягають реєстрації відповідно до законодавства в органах Міністерства юстиції України, нещодавно отримало реальне законодавче наповнення в Законі України "Про асоціації органів місцевого самоврядування".
Законом України "Про асоціації органів місцевого самоврядування в Україні" передбачається створення як місцевих асоціацій органів місцевого самоврядування, так І всеукраїнських. Всеукраїнськими є асоціації, що об'єднують більше половини органів місцевого самоврядування відповідних територіальних рівнів, а асоціація органів місцевого самоврядування із місцевим статусом може бути створена не менш як трьома органами місцевого самоврядування.
Членом асоціації можуть бути сільські, селищні, міські, районні у містах, районні та обласні ради. Особливий порядок щодо членства встановлюється до всеукраїнських асоціацій. Так, орган місцевого самоврядування може бути членом лише однієї всеукраїнської асоціації. Крім того, до такої асоціації можуть входити місцеві асоціації як колегіальні члени.
До повноважень асоціації органів місцевого самоврядування належать: об'єднання зусиль органів місцевого самоврядування щодо захисту прав і законних інтересів відповідних територіальних громад, розв'язання спільних для територіальних громад проблем, обміну досвідом, створення умов для більш ефективного здійснення повноважень місцевого самоврядування; сприяння органам місцевого самоврядування у підготовці проектів їх актів, програм соціально-економічного та культурного розвитку територіальних громад; узагальнення та поширення досвіду діяльності органів місцевого самоврядування з питань соціально-економічного та культурного розвитку; захист інтересів територіальних громад за зверненням органів місцевого самоврядування, які не є членами асоціації, із суспільно важливих питань тощо.
Серед повноважень всеукраїнських асоціацій найважливішими є: участь у роботі консультативно-дорадчого органу з питань місцевого самоврядування при Голові Верховної Ради України; право готувати висновки до проектів законів України, інших нормативно-правових актів з питань, що стосуються місцевого і регіонального розвитку; надання Міністерству фінансів України пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України в частині, що стосується показників місцевих бюджетів та міжбюджетних трансфертів; участь у розробленні проектів загальнодержавних програм щодо розвитку регіонів, проектів та програм місцевого і регіонального розвитку; захист місцевих та регіональних інтересів органів місцевого самоврядування під час прийняття органами державної влади рішень щодо соціально-економічного та культурного розвитку територій.
Передбачувано, що саме асоціації органів місцевого самоврядування стають рушійною силою в формуванні концепції, програми і стратегії реформування місцевого самоврядування в Україні.
Джерела
1. Конституція України
2. Підручник Конституційне право України - Погорілко В.Ф.
Запитання для самоконтролю
1. Визначте поняття конституційного права як галузі права.
2. Визначте предмет Конституційного права України.
3. Що слід розуміти під складом конституційно-правових відносин? Назвіть основні складники конституційно-правових відносин,
4. Визначте категорію "суб'єкт конституційно-правових відносин". Класифікуйте основних учасників конституційно-правових відносин за різними критеріями.
5. Назвіть і класифікуйте основні об'єкти конституційно-правових відносин
6. Назвіть принципи Конституційного права України.
7. Історія розробки, прийняття та реалізації Конституції України.
8. Охарактеризуйте загальну характеристику конституційного ладу України
9. Назвіть основні принципи державного ладу України
10. Назвіть основні принципи суспільного ладу України
11. У чому полягає сутність і зміст інституту громадянства в Україні? Якими нормативно-правовими актами унормовані питання громадянства в Україні?
12. Назвіть і охарактеризуйте основні принципи громадянства в Україні.
13. Визначте підстави набуття та виходу з громадянства України.
14. Розкрийте поняття прав і свобод людини й особливості їх конституційно-правового закріплення.
15. Класифікуйте основні права і свободи людини і громадянина за різними критеріями.
16. Охарактеризуйте особисті права і свободи людини в Україні.
17. У чому полягають особливості реалізації політичних прав людини і громадянина в Україні? Які політичні права людини і громадянина встановлені Конституцією та законами України?
18. Розкрийте сутність і зміст соціальних і економічних прав і свобод людини? Як, на Вашу думку, можна гарантувати унормовані нині в Конституції України соціальні права в умовах глобальної економічної кризи?
19. Визначте основні культурні, екологічні та інформаційні права і свободи людини і здійсніть їх правовий аналіз.
20. Розкрийте зміст юридичних гарантій прав і свобод людини в Україні.
21. Охарактеризуйте конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні.
22. Назвіть основні види і форми безпосередньої демократії, передбачені Конституцією та законами України.
23. Охарактеризуйте інститут виборів в Україні У чому полягають особливості виборчої системи в Україні?
24. Визначте виборчий процес і розкрийте зміст його стадії (на прикладі одного із видів виборів).
25. Що слід розуміти під предметом референдуму? Які предмети всеукраїнського та місцевих референдумів Вам відомі? Охарактеризуйте обмеження щодо питань, які виносяться на референдум.
26. Охарактеризуйте референдний процес і його основні стадії.
27. Визначте поняття Верховної Ради України та назвіть основні юридичні ознаки українського парламенту.
28. Як Конституція України визначає склад і структуру Верховної Ради України? Що означає термін "повноважність Верховної Ради України"?
29. Розкрийте функціональне призначення комітетів Верховної Ради України, порядок їх формування та діяльності.
30. Визначте та охарактеризуйте основні форми роботи Верховної Ради України за Конституцією та законами України.
31. Що являє собою законодавчий процес і які його стадії Вам відомі? Які нормативно-правові акти регулюють законодавчий процес в Україні?
32. Охарактеризуйте конституційно-правовий статус народного депутата України,
33. . Охарактеризуйте інститут глави держави у сучасному конституційному праві.
34. Розкрийте сутність виборів Президента України за Конституцією України. Розкрийте зміст основних стадій виборчого процесу під час виборів Президента України.
35. Встановіть і класифікуйте основні функції та повноваження Президента України й охарактеризуйте їх. Чи можуть повноваження Президента України встановлюватися будь-якими іншими актами, за винятком Основного Закону?
36. Які консультативні та дорадчі органи в межах своїх повноважень і бюджетних коштів створює Президент України і в чому полягають їх функції?
37. Охарактеризуйте порядок імпічменту глави держави за законодавством України..
38. Охарактеризуйте конституційні основи системи виконавчої влади в Україні Вкажіть основні нормативно-правові акти, які урегульовують конституційно-правовий статус органів виконавчої влади в Україні.
39. Визначте конституційно-правовий статус Кабінету Міністрів України та його конституційні повноваження. Охарактеризуйте конституційні засади організації та діяльності Уряду України.
40. Дайте визначення Конституційного Суду України та визначте його конституційно-правовий статус.
41. Назвіть і класифікуйте основні функції та повноваження Конституційного Суду України.
42. Визначте поняття судів загальної юрисдикції та їх призначення в системі судової влади в Україні.
43. Охарактеризуйте судову систему України та її основні ланки. Які види судів загальної юрисдикції Вам відомі?
44. Вкажіть основні функції та повноваження судів загальної юрисдикції за Конституцією та законами України.
45. Охарактеризуйте правовий статус прокуратури за Конституцією України Чи відповідає чинний Закон України "Про прокуратуру" реаліям сьогодення? Які його положення вимагають нагального вдосконалення?
46. . Визначте та класифікуйте основні функції та повноваження прокуратури в Україні
47. У чому полягає особливість актів органів прокуратури? Яке їх призначення в системі джерел конституційного права України?
48. Визначте поняття територіального устрою України і співвіднесіть його з адміністративно-територіальним устроєм держави. Як ці поняття пов'язані з місцевим самоврядуванням в Україні?
49. Визначте систему адміністративно-територіального устрою України. Співвіднесіть конституційно визначені адміністративно-територіальні одиниці з територіальними громадами
50. Охарактеризуйте конституційно-правовий статус АРК.
51. Назвіть основні принципи місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України.
52. Охарактеризуйте територіальну громаду як основу місцевого самоврядування в Україні Які конституційні права територіальної громади Вам відомі?
53. Який порядок формування представницьких органів місцевого самоврядування в Україні?
54. Вкажіть і класифікуйте основні функції та повноваження органів місцевого самоврядування в Україні.