1.Основні теорії економічної інтеграції
1) ідея європейської федерації (Ж.Моне): спочатку вирішуються прості завдання об'єднання; інтеграція розвивається “знизу-вверх”;
2) ідея галузевого федералізму (Жак Делор): прагнення уніфікації при збереженні неоднорідності;
3) теорія неофункціоналізму (Е.Хаас, Каліфорнійський університет):
відмова від повного суверенітету;нова технологія вирішення конфліктів;політична інтеграція;наднаціональні організації;еволюція ЄС
4) 70-ті Ян Тінберген, негативна та позитивна інтеграція
З позитивної випливала ідея щодо етапності усунення митних бар’єрів та прийняття відповідних законів і створення інституцій (наднаціональних структур), які потім трансформувалася в основні постулати теорії європейського інституціалізму.
Негативна - просте усунення бар’єрів на шляху транскордонного переміщення товарів, послуг і факторів виробництва, що вело, на думку автора, до зниження цін, підвищення якості товарів та послуг, а відтак і до зростання ефективності національних економік. Хоча з іншого боку, перелік вище наведених заходів можна трактувати як принципово новий рівень загострення конкуренції. Позитивна - процес прийняття наднаціональних законів і створення відповідних інститутів, що суттєво збільшувало мобільність факторів виробництва.
5)1961, Б.Баласса. Етапи країнової конвергенції в межах інтеграційного формування: зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз, повна економічна інтеграція.
6) нові форми інтеграції (Алі М.Ель-Аграа, 1998)
збільшення мобільності чинників виробництва;
координація грошово-кредитної та податкової політики;
формування спільних цілей
7) “Європа регіонів” (М.Кітінг, Дж.Логлін, Р.Хадсон) - гомогенізація економічного простору;
8) “вибухоподібного розширення” ЄС (П.Савона, Ж.Карло)- оптимальна зона Євросоюзу
9) комунікаційна теорія К.Дойча - пошук системи взаємної безпеки;комунікації між людьми та національними державами.
10) 90-ті ,чотири основні моделі, які мали дослідницько-правову регламентацію:
економічний федералізм;економічна інтеграція європейського типу;регіональна інтеграція;міжнародно-правове регулювання.
2. Негативна та позитивна інтеграція за Я. Тінбергеном: практичне втілення в ЄС
Під “негативною інтеграцією” названий вище дослідник розумів просте усунення бар’єрів на шляху транскордонного переміщення товарів, послуг і факторів виробництва, що врешті-решт вело, на його думку, до зниження цін, підвищення якості товарів та послуг, а відтак і до зростання ефективності національних економік. Хоча з іншого боку, перелік вище наведених заходів можна трактувати як принципово новий рівень загострення конкуренції. “Позитивну інтеграцію” Я.Тінберген розумів як процес прийняття наднаціональних законів і створення відповідних інститутів, що суттєво збільшувало мобільність факторів виробництва.
Участь країни в процесах міжнародної економічної інтеграції передбачає взаємопов'язаний розвиток за двома векторами — у напрямі лібералізації руху товарів, послуг, капіталу й робочої сили, з одного боку, та створення країнами спільних економічних і політичних інститутів — з іншого. Причому на початкових етапах інтеграції, як правило, відчутно переважають лібералізаційні заходи ("негативна інтеграція"), а на пізніших — заходи щодо розвитку спільних інституцій ("позитивна інтеграція"). Однак ця логіка очевидно порушується у випадку інтеграції економіки країни в уже розвинутий міжнародний інтеграційний комплекс, яким, зокрема, с Європейський Союз. У даному разі зазначені вектори мають бути синхронізовані й реалізовані практично паралельно. Саме тому до нових країн — претендентів на членство в ЄС ставляться такі високі вимоги передусім з погляду інституційної готовності до перебування у складі ЄС.
Втілення в ЄС на прикладі податкового регулювання: Поняття позитивної і негативної інтеграції не визначаються в актах первинного і вторинного права ЄС. Вони ввійшли у застосування через доктрину як авторське уявлення про юридичні процеси, що відбуваються в ЄС, і швидко прижилися в ній, оскільки точно передають характер і особливості впливу рішень інститутів ЄС на регулювання інтеграційних процесів і досягнення мети договорів. Поняття «інтеграція» ширше за поняття «гармонізація і зближення» і є точнішим для визначення правових дій інститутів ЄС.
Позитивна інтеграція означає прийняття інститутами ЄС нормативно-правових актів, направлених на гармонізацію національного податкового законодавства. Негативна інтеграція означає встановлення заборон на певні види дій, що суперечать політиці ЄС, і здійснюється за допомогою заборонних норм у договорах і актах інститутів ЄС і заборонних рішень Європейського Суду.
Обидва підходи (позитивна і негативна інтеграція) використовуються таким чином: якщо сумісні дії ЄС (позитивна інтеграція) не приводять до бажаних результатів, то питання, які не вдалося вирішити на рівні ЄС, вирішуються державами-членами в рамках їх компетенції з урахуванням обмежень, встановлених заборонами ЄС (негативна інтеграція) на дії, що суперечать податковій політиці ЄС.
3. Форми економічної інтеграції за Б.Баласою
Б.Баласса чітко встановлює єдність інтеграції взагалі та європейської зокрема, а також етапи країнової конвергенції в межах інтеграційного формування, хоча сам автор у відомій праці “Теорія економічної інтеграції” (1961 р.) називає їх стадіями і визначає послідовність об’єднувальних дій таким чином:створення зони вільної торгівлі;митний союз;спільний ринок;економічний союз; повна економічна інтеграція.
ЗВТ — тип міжнародної інтеграції, при якій в країнах-учасниках скасовуються митні збори і податки, а також кількісні обмеження у взаємній торгівлі згідно з міжнародним договором. За кожною країною-учасницею зберігається право на самостійне і незалежне визначення режиму торгівлі по відношенню до третіх країн. Між країнами-учасницями зберігаються митні кордони і пости, які контролюють походження товарів, які перетинають їхні державні кордони.
Митний союз — це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Передбачає заміну декількох митних територій однією при повній ліквідації митних податків в межах митного союзу і створенні єдиного зовнішнього митного тарифу.
Спільний ринок - об'єднання національних ринків декількох країн в єдиний великий ринок з вільним переміщенням у його межах капіталів, товарів, послуг і робочої сили.
Економічний союз - об'єднання національних економік декількох країн на основі митного союзу, спільного ринку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики.
Повна економічна інтеграція - необхідно не просто узгодження, а проведення практично єдиної економічної політики, яка потребує уніфікації законодавчої бази з таких напрямів:а) податкового б) стандартизації в) спільних правил техніки безпеки; г) трудового є) антимонопольного ;ж) правил створення і реєстрації нових фірм; з) монетарного и) відмова в рішеннях, що приймаються відповідними урядовими структурами, від протекціонізму і будь-яких форм преференцій щодо національних суб’єктів господарювання.
Країни Європейського Союзу пройшли усі етапи свого розвитку і зараз опинилися перед дилемою: чи подальше розширення складу ЄС чи поглиблення внутрішньої інтеграції, тобто екстенсивний чи інтенсивний шлях розвитку цього найбільшого у світі угруповання. Це заставило багатьох науковців з країн ЄС теоретично визначити нові шляхи удосконалення внутрішнього механізму функціонування цієї організації, яка все більше нагадувала модель централізованого планування та регулювання міжкраїнових пропорцій, а також зайнятися обґрунтуванням доцільних меж розширення Євросоюзу через високі темпи зростання флоридизації населення в країнах Старої Європи.
4. Етапи розширення ЄС за П.Савоною та Ж.Карло
“Вибухоподібне” розширення ЄС, яке пророкувалося провідними фахівцями Інституту стратегічних досліджень у Мілані (Італія) Паолою Савоною та Жаном Карло ще у 1995 році, здійснилося у 2004 році, коли ЄС упродовж одного дня – першого травня, суттєво збільшив свої кордони вийшовши на перше місце серед глобальних конкурентів США та Японії за площею, чисельністю населення та ВВП, проте значно знизивши відносний показник цього макроекономічного індикатора з $22000 (ПКС, 2003) до $19900 (ПКС, травень 2004-го року, експертні дані). Турбокапіталізм, як називають його вище названі автори, упродовж ХХІ ст. значно посилить динаміку руху капіталу, а відтак розвиватиметься у двох напрямках: розширення геоекономічного простору та надбудова нових поверхів інтеграції. Підтвердженням першої тези могла б слугувати цитата із спільного твору вище згаданих італійців:
“Після виснаження ресурсів дешевої робочої сили Східної Європи завдяки її інтеграції до європейського економічного простору, а також зростанню її добробуту, а відтак і заробітної плати трудящих, Європа буде вимушена звернутися до країн півдня Середземного моря.”
В іншому місці книги автори чітко прогнозують: для того щоб зберегти відносно сталі темпи економічного зростання Європейський Союз у 2020 році має вийти на українсько-російський кордон.
ХХІ століття було ознаменовано потужним “вибухом” нових теорій євроінтеграції. Серед них на перше місце вийшла проблема політичної інтеграції, яку можна охарактеризувати як таку що суттєво посилить існуючу інституційну модель ЄС.
5. Федералістська теорія європейської інтеграції
Автор ідеї – міністр закорд.справ Німеччини Йошка Фішер
Зміст традиційної федералістської концепції полягає в ідеї об'єднання Європи на основі федеративного принципу, який передбачав підпорядкування національних та регіональних органів управління спільним наднаціональним структурам. Розглядаючи єдину Європу як основну й кінцеву мету своєї діяльності, європейські федералісти використовували такі аргументи, як історична та культурна єдність народів, що проживали на континенті, необхідність забезпечення миру й демократії, а також вирішення економічних, політичних та інших проблем, що виходили за межі компетенції національної держави. Можна виділити два основних методи досягнення федералістських цілей: кооперативний та інтеграційний [1,2c.17-19, 3,с.70-75]. Кооперація представляє собою спільні дії держав, спрямовані на узгодження питань, що представляють, спільний інтерес. При цьому органи управління, що утворюються внаслідок співробітництва, формуються з представників, які отримують мандат на представництво інтересів національних держав. Рішення та угоди приймаються лише одностайно і мають силу лише для тих держав-членів, що їх і схвалили. В конституційному плані корпоративним органам делегується незначна частка внутрішніх повноважень держави, необхідна для впровадження узгоджених дій у життя. Інтеграція, напроти, передбачає делегування права прийняття рішень органам управління, функціонери яких не представляють інтереси країн, громадянами яких вони являються. Рішення інтеграційних органів мають виконуватися без подальших узгоджень і обговорень у національних законодавчих органах, що веде до формування нової юридичної структури наднаціонального характеру, повноваження якої практично перевищують повноваження національних законодавчих та виконавчих структур. Таким чином, різниця між двома підходами федералістської теорії полягає, у інституційно-юридичній формі європейського об'єднання, заснованій на принципі розподілу влади.
6. Функціональна теорія європейської інтеграції
В основу європейського будівництва було покладено, передусім, концепцію функціональної інтеграції. Основні її положення сформулював англійський соціолог Д. Мітрані, який зробив значний вклад у розвиток функцональної теорії міжнародних відносин. На відміну від класичної федералістської теорії, яка будувала свою стратегію на ідеалізованих розрахунках і готовності суспільства сприймати федерацію як необхідність інтеграційного процесу, Д. Мітрані виводив основні положення своєї концепції з реальних тенденцій і потреб міжнародних відносин у міжвоєнний період, особливо в період кризи 1930-х років. Основна ідея полягала в "запобіганні політичних розбіжностей шляхом розширення мережі міжнародних агентств, націлених на інтеграцію життєвих інтересів усіх націй". Він виходив з припущення, що нац. уряди меншою мірою здатні забезпечити добробут громадян, ніж міжн. неполітичні інституції( від нац урядів до наднаціональних інститутів, які здатні забезпечити вищий рівень життя населення)
Важлива особливість функціоналізму полягала у запереченні будь-яких проявів силової політики як міждержавного, так і федеративного характеру, які могли відродити націоналістичні тенденції в тій чи іншій формі. Аналізуючи і моделюючи систему міжнародних відносин, Д. Мітрані пропонував оперувати не поняттями, що визначають рівень розподілу влади - держава, конфедерація, федерація, а елементами менш широкого характеру, визначених потребами окремої людини. Він закликав спочатку виокремити проблеми, які необхідно вирішити для забезпечення економічного і соціального добробуту, а форма, за допомогою якої вони будуть вирішені, визначиться сама по собі. Співробітництво і взаємодія при цьому пропонувалися саме в питаннях соціально-економічного характеру, вирішення яких є актуальним для всіх країн, що, в деякій мірі, об'єктивно може стати об'єднувальним елементом. Таке функціональне співробітництво, наприклад, в галузях транспорту, охорони здоров'я або енергетики виключало необхідність попередньої розробки тієї чи іншої конституційної моделі, якогось ідеологічного підґрунтя. Ініціатива тут мала виходити, в кожному конкретному випадку, від індивідуумів, приватних груп чи урядів, які самі визначили б ту чи іншу форму співробітництва.
7. Теорія міждержавно-правового регулювання
Провідна роль в інтеграційних процесах – у наднаціональних урядів. Автори виступають проти посилення ролі наднаціональних інституцій.
Євроскептики наголошують, що визначну роль в інтеграційному процесі відіграє Рада Європи, Рада Міністрів ЄС та широка мережа допоміжних комітетів міждержавного співробітництва. Будь – яке просування на шляху поглиблення інтеграції відбувається лише тоді, коли співпадають інтереси країн – членів.
8. Теорія «Європи регіонів»
Серед багатьох новітніх економічних інтеграційних теорій на перший план поступово стала виходити теорія внутрішнього регіоналізму (М.Кітінг, Дж.Логлін, Р.Хадсон, А.Вільямс та інші), метою якої було обґрунтування створення гомогенного європейського економічного простору, в якому вдасться зменшити соціально-економічні диспропорції за рахунок посиленого впливу наднаціональних європейських структур. Сюди ж було додано принципи, які потім стали нормою європейської регіональної політики: субсидіарність (делегування в регіон тієї суми повноважень, які він може ефективно виконувати), компліментарності (структурні фонди ЄС можуть підтримати будь-який проект, якщо у регіоні будуть також вишукані кошти у розмір 25-75% (в залежності від рівня розвитку країни) для його фінансування), програмованості, визначення депресивності, запровадження структурних змін тощо.
Таким чином, одразу після створення економічного та політичного союзу країн-учасниць має розвиватися процес регіональної європейської єдності (її друга назва – регіональний союз чи “Європа Регіонів”)ю Всі етапи: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, спільний ринок, митний союз, економічний союз, політичний союз, регіональна єдність.
9. Концепції гнучкої інтеграції в ЄС
Різношвидкісна: країни ЄС йдуть єдиним
шляхом інтеграції, проте з різною швидкістю поглиблення інтеграції
Вибіркова (гнучка-Європа): країни ЄС можуть вибрати будь-який інтеграційний проект на власний розсуд із переліку існуючих "Концентричні кола": країни розміщуються у різних колах інтеграції, залежно від рівня інтеграції, який вони здатні чи бажають досягти.
"Ключові (піонерські групи)": країни, які сильніше за інших прагнуть і здатні поглиблювати інтеграцію, беруть участь у проектах поглибленої інтеграції, подаючи приклад для інших.
10. Концепція "концентричних кіл".
Відмінності ек-го розвитку країн ЄС, та рівень їх бажання приймати участь в інтегрованих областях, призвели до появи ідеї "концентричних кіл". Країни розміщуються у різних колах інтеграції, залежно від рівня інтеграції, який вони здатні чи бажають досягти. Тобто це концепція поділу Європи на групи країн за ступенем інтегрованості. Такий підхід можна застосувати не тільки до інтеграційної структури самого ЄС, Наприклад, деякі відомі діячі пропонують такий поділ: "коло єдиного законодавства (країни-члени ЄС), "суміжне коло" (країни, шо очікують вступу в ЄС) та "особливі кола" - країни, з якими планується поглиблення співпраця в тій чи іншій сфері (валютне коло, коло спільної безпеки тощо). СУТЬ концепції зводиться до побудови Європи з трьох кіл. Перше коло - обмежена к-ть найбільш інтегрованих держав, які можуть співпрацювати за всіма аспектами політики, в т.ч. воєнним. Друге коло - ек-і організації, котрі об'єднують держави-члени. Основною сферою співроб-ва цих країн є економіка. Трете коло охоплює всю Європу, в т.ч. країни, шо не входять до ЄС.. Співпраця з цими країни здійснюється через МО (ОБСЄ та Рада Європи).
Європа концентричних кіл концепція євроінтеграції, запропонована Жаком Делором у січні 1989 р. Передбачає дедалі вищий рівень інтеграції у напрямку "центру" Євроспільноти, що ним мали б бути країни ЄС після створення політичного союзу, спільного ринку та господарчого й валютного союзу. Далі йшли б країни Європейської асоціації вільної торгівлі, наближені до ЄС у господарському та правовому плані. Зовнішнє,щодо них, коло мали б утворювати країни, асоційовані з Є С, які в майбутньому претендують на членство. Четверте, найширше коло - це країничлени ОБСЄ, як спільного простору європейського співробітництва.
11. Концепція ключових “піонерних груп”
Ключові піонерні групи: це країни, які сильніше за інших прагнуть і здатні поглиблювати інтеграцію та беруть участь у пректах поглибленої інтеграції, подаючи приклад для інших.
Автор: Ж. Ширак, 2000: Країни, які сильніше за інших прагнуть і здатні поглиблювати інтеграцію беруть участь у проектах поглибленої інтеграції, подаючи приклад для інших. Ширак виділив три сфери, які доцільно включити до об’єкту такої співпраці – економічна політика, політика безпеки та боротьба зі злочинністю, тобто всі ті напрямки, які регулювалися міжурядовою процедурою і не входили до комунітарного способу управління. Проект Ширака передбачав утворення секретаріату, що має сприяти зближенню позицій держав-учасниць, і можливість укладення окремої установчої угоди. На його думку, формування «піонерних груп» мало зберігати безумовну відкритість для інших держав та не спричиняти ревізію існуючих acquis communautaires (а звідси не ставити під питання наглядові функції Єврокомісії).
12.Концепція вибіркової інтеграції.
Країни ЄС можуть вибрати будь-який інтеграційний проект на власний розсуд із переліку існуючих. СУТЬ концепції зводиться до надання змоги окремим державам-членам ЄС рухатись по шляху поглиблення інтеграції. Цей процес передбачає дотримання ряду принципів. По-перше, відповідно до принципу гнучкої інтеграції посилена співпраця означає ств-ня динамічної структури, а не певного ядра. При цьому коло країн, шо мають бажання погодитись на більш розгорнуту інтеграцію с відкритим і жодній країні-члену ЄС не може бути надано право блокувати розвиток інших держав-членів. По-друге, передбачається поглиблена співпраця між окремими державами-членами ЄС не тільки у сфері зовнішньої політики та безпеки, а й с/г, транспорту, навколишнього середовища, енергетики, дослідження та розвитку, окрім того для всіх держав-членів ЄС зберігається єдність законодавчої основи та системи інструментів.
13. Концепція різношвидкісної інтеграції.
Країни ЄС йдуть єдиним шляхом інтеграції, проте з різною швидкістю поглиблення інтеграції. Тобто дана концепція походить від визнання нерівномірності розвитку країн, що беруть участь у ЄІ процесах. В рамках даного підходу передбачається, що найбільш розвинені держави мають ств-ти майб-ю основу федерації і займатись питаннями формування спільної зовнішньої політики. А інші країни, другого ешелону, зможуть приєднатись до лідерів лише після їх готовності до нових інтеграційних вимог. Основні тези даної концепції вкачують на необхідність реформування ключових наднац-х інститутів ЄС (Європарламент, Рада міністрів Європи, Єврокомісія) і підкреслюють необхідність поетапного включення нових країн у склад ЄС (відкритий доступ на ринки ЄС, координація торгової політики, розширення участі регіонів у питаннях зовнішньої політики). Всі ці заходи спрямовані на створення федеративного державного устрою.
14. Створення ЄС та основні етапи його розвитку
Історія європейської інтеграції розпочалася одразу після Другої світової війни, а саме у 1946 р., коли Прем'єр-Міністр Великобританії Уінстон Черчіль виступив з історичною промовою у Цюріху (Швейцарія) про необхідність створення "Сполучених Штатів Європи", першим кроком до якого мало послужити партнерство між Францією та Німеччиною, довічними супротивниками в усіх війнах .
Наступною подією, яку можна розглядати як підготовчий етап створення інтеграційного угруповання був американський план Маршала (1947), метою якого був комплекс заходів щодо відродження господарства, включаючи американську допомогу. Відповідно до цього 16 країн повоєнної Європи отримали з США близько 13 млрд дол. у вигляді фінансування заходів економічного та технічного спрямування.
У 1948 р. було започатковано митний союз між трьома "малими" країнами Західної Європи - БеНіЛюксом (Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Цей досвід виявився досить корисним у подальшому і сприяв поширенню інтеграційних ідей в інших країнах континенту.
Надзвичайно високі темпи економічного зростання у період 1947-1950 рр. привели до того, що виникла необхідність посилити ефект "компенсаційного зростання" новими об'єднувальними моделями дво- і багатосторонніх відносин. Творцями цього процесу стали два французькі політики - Жан Моне і Робер Шуман та німець Конрад Аденауер. 9 травня 1950 р. (рівно через п'ять років після завершення останньої війни у Європі) було оприлюднено "Декларацію Шумана" (її автор обіймав тоді посаду міністра закордонних справ Французької Республіки), в якій пропонувалося двом провідним країнам - Франції та Німеччині об'єднати свої зусилля щодо контролю за виробництвом вугілля та сталі, а відтак і військової промисловості, яка була найбільшим споживачем останнього виду продукції. Ідея створення наднаціональної структури, яка б мала значні повноваження, належала Ж. Моне і була палко підтримана канцлером ФРН К. Аденауером. А вже через рік, 18 квітня 1951 р., у Парижі шість країн (Бельгія, Італія, Нідерланди, Люксембург, Франція та ФРН) підписують угоду про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), після ратифікації якого, у 1952 р. зазначена вище Угода набула чинності. Тоді ж було започатковано створення Європейського оборонного співтовари-
ства, а з часом - Європейського співтовариства з атомної енергетики. 25 березня 1957 р. в Римі відбулося підписання Договорів про Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та ЄВРОАТОМ, які у сучасній науковій літературі, присвяченій історії європейської інтеграції, називають "Римським договором". Вони набули чинності 1 січня 1958 р.
Упродовж 50-х - 60-х рр. процес європейської інтеграції набуває нових обертів, у тому числі щодо розширення ЄЕС, рішення про яке було прийнято у грудні 1969 р. у м. Гаага (Нідерланди). Внаслідок цього, вже в 1973 р. замість "шістки" виникла "дев'ятка", за рахунок приєднання Данії, Ірландії та Великобританії, в 1981 р. до цього союзу вступила Греція. Національний референдум 1994 р. у Норвегії відхилив її членство в ЄС, проте вже у 1995 році до Європейського Союзу приєдналися Австрія, Фінляндія, Швеція.
Протягом 1990-х рр. тривав активний процес удосконалення договірних основ функціонування Європейського Союзу. 11 грудня 1991 р. відбулося підписання Маастрихтської угоди про створення ЄС, яка набула чинності 1 листопада 1993 р., саме з цьо-
го періоду Європейські співтовариства отримали сучасну наз-
ву - Європейський Союз. У 1997 р. цей документ було удосконалено, а нова угода отримала назву Амстердамський договір, який чітко визначав вільне працевлаштування та права громадян, свободу пересування, надання більшої ваги ЄС на міжнародній арені тощо.
Можливості подальшого розширення Євросоюзу були чітко задекларовані у Копенгагенських критеріях на вступ (1993), які згодом отримали назву політичних. Трохи пізніше були прийняті й економічні критерії для країн-аплікантів, які називаються Маастрихтськими. Таким чином, було створено фундаментальні основи майбутнього розширення цього найбільшого у світі інтеграційного формування.
Першою подала заявку на вступ до ЄЕС Туреччина -
у 1987 р., у 1990 р. аналогічне бажання виказали Кіпр та Мальта, у 1994 р. - Угорщина та Польща, у 1995 р. - Румунія, Словаччина, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, а у 1996 р. - Чехія та Словенія. Упродовж 1997-2003 рр. відбувався швидкий процес адаптації їх економік до системних вимог Євросоюзу та імплементації європейського законодавства до національного (тобто введення правил та норм до чинних законів, а також спостереження за "європейським" механізмом їх функціонування). Проте проходив він у країнах-аплікантах по-різному, а відтак різними були
й результати. Внаслідок чого на Копенгагенському, а потім і Афінському саммітах (2002-2003 рр.) було прийняте безпрецедентне рішення про розширення ЄС одразу на десять нових (найбільш успішних у плані відповідності до згадуваних вище вимог) країн. 1 травня 2004 р. членами Євросоюзу стали 10 європейських держав: Кіпр, Мальта, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія. Очікується, що у 2007 р. до Європейського Союзу приєднаються ще й Румунія та Болгарія,
а також, можливо, що деякі балканські країни (ЄС веде переговори з усіма країнами колишньої Югославії та з Албанією). Потребує вирішення також проблема майбутнього членства Туреччини, яка найпершою подала заявку на вступ, проте невідповідність критеріям, насамперед копенгагенським (політичним), відсуває очікуваний вступ на більш пізній період.
Унаслідок активного процесу розширення у 2004 р. Європейський Союз став найбільшою і найпотужнішою інтеграційною організацією у світі з чисельністю жителів - 455 млн (2003 р.) (США - 276; Японія - 127 млн), великою площею у 3,9 млн км2 (США - 9,1; Японія - 0,4), ВВП - 9,1 трлн дол. за ПКС (США - 8,9; Японія - 3,1). Основні країнові та глобальні порівняння наведено у табл. 5.1 станом на початок 2000 р., тобто напередодні процесу розширення.
Як випливає з табл. 5.1, країни Європейського Союзу мають досить різні макроекономічні показники, проте серед них чітко виділяється "авангардна четвірка" - ФРН, Франція, Великобританія та Італія. Тяжіє до цієї групи Іспанія з розривом у загальному ВВП відносно Італії в 1,8 раза. Серед постсоціалістичних країн-аплікантів 2000 р. найбільшого сумарного показника ВВП досягли Польща, Чехія, Угорщина. Аналогічне відставання по лінії Угорщина - Словаччина становило 2 рази.
а) Стадії європейської інтеграції (за H.Siebert, 2007)
угода про преференційну торгівлю;
зона вільної торгівлі (1960-1961);
митний союз (1967, зміни у 1993);
спільний економічний простір (1991);
спільний ринок;
монетарний союз;
економічний союз
Форми регіональної інтеграції
б) етапи (за H. and W.Wallace, 2004)
Паризький договір (1951) - створено Європейське співтовариство з вугілля та сталі;
Римський договір (1957) - створено Європейське економічне співтовариство; Євроатом;
Договір про злиття (1965) - об'єднання інституцій;
Акт розширення (1972) - вступ до ЄС Данії, Ірландії, Великої Британії;
Бюджетний договір (1975) - розширення повноважень ЄП; створення рахункової палати;
Акт розширення (1980) - вступ Греції;
Акт розширення (1985) - вступ до ЄС Португалії та Іспанії;
Єдиний Європейський акт (1986) - надання більших повноважень ЄП; запроваджено політику згуртування; розширення політичного впливу ЄЕС;
Договір про Європейський Союз (ДЕС) (1992) [Маастрихтський договір] - нова структура ЄС, процедури ухвалення рішень; запровадження принципу субсидіарності; формалізація роботи Європейської Ради;
Акт розширення (1994) - вступ Австрії, Фінляндії, Швеції;
Амстердамський договір (1997) - додаткові повноваження ЄП; ЄК Шенгенські угоди;
Ніцький договір (2001) - розширення ЄС; Хартія основних прав;
Акт розширення (2004) - вступ 10 країн ЦСЄ з 1.05.2004;
Акт розширення (2006) - вступ Болгарії та Румунії з 1.01.2007.
15. Трансформація інституційної моделі ЄС у контексті Лісабонської угоди про реформування ЄС (2007).
13 грудня 2007 року в Лісабоні голови держав та урядів країн-членів ЄС підписали "Лісабонський договір, що змінює Договір про Європейський Союз та Договір про створення Європейської спільноти" (так званий Лісабонський договір). Цим договором після фіаско Європейської Конституції внесено інституційні зміни до установчих договорів ЄС.
Прийняття нового установчого договору було зумовлене насамперед необхідністю реформування та оновлення самого ЄС. Сьогодні Євросоюз нараховує 27 країн-членів, проте система його функціонування донині залишається тією, що була розроблена для 15 країн. Але у країнах-членах ЄС зростало усвідомлення необхідності вироблення нових механізмів для розв'язання проблем глобального характеру (зміна клімату, енергетична безпека, міжнародний тероризм тощо) на рівні ЄС.
Інституційна криза, спричинена відхиленням Європейською спільнотою Конституції, серед іншого призвела до призупинення прийому нових членів. Незважаючи на те, що в ЄС спостерігаються тенденції "інтеграційної втоми", подолання європейської інституційної кризи відкриває нові можливості для подальшого розширення.
Європейська Конституція мала замінити усі попередні угоди, тоді як Лісабонський договір лише доповнює, уточнює та змінює установчі договори - Римський (1958 р.), Маастрихтський (1993 р.), Амстердамський (1997 р.) та Ніццький (2003 р.) р. .
У процесі інституційної реформи ЄС можна виокремити такі важливі етапи:
1) підготовчий (2000-2004 рр.) - формально розпочався Міжурядовою конференцією 2000 року, результатом якої стало прийняття Хартії засадничих прав ЄС. Хартія є основою для теперішнього договору. У грудні 2001 року в Лаакені (Бельгія) була прийнята декларація "Майбутнє Європейського Союзу" ("Лаакенська декларація"), яка проголошувала основні напрями здійснення майбутніх реформ. Водночас для розробки програмних положень було створено тимчасовий орган - Конвент із провідних політичних діячів ЄС у складі 105 осіб. У червні 2003 року. Конвент схвалив проект під назвою "Договір про Конституцію для Європи", роботу над яким протягом 2003-2004 років продовжила Урядова конференція. Результатом цієї роботи стало підписання 29 жовтня 2004 року в Римі главами держав та урядів 25 держав-членів ЄС Європейської Конституції;
2) рефлексивний (2005-2007 рр.) - розпочався після провалу національних референдумів щодо ратифікації Конституції ЄС у Франції та Нідерландах 2005 року. Остання обставина спричинила інституційну кризу ЄС. Водночас цей етап дав можливість провести роботу зі зміцнення європейської ідентичності громадян ЄС і визначити подальшу долю конституційного проекту;
3) реформаторський (з 2007 року) - ініційований Німеччиною під час її головування в ЄС у І півріччі 2007-го. На червневому саміті ЄС главам держав та урядів Євросоюзу вдалося досягти консенсусу з основних положень нового Договору ЄС. У жовтні відбувся неформальний саміт, метою якого було остаточне погодження тексту цього документа. 13 грудня новий договір було підписано. Передбачалося, що за умови його ратифікації усіма державами-членами ЄС він набуде чинності до виборів до Європарламенту 2009 року. Це стало реальністю після того, як 3 листопада 2009-го Чехія останньою серед 27 країн ЄС ратифікувала документ.
Отже, 1 грудня 2009 року Лісабонський договір набув чинності. Цю подію урочисто відсвяткували 1 грудня там, де за два роки перед тим угоду було підписано, - у столиці Португалії.
Змін, які вносить Лісабонський договір, дуже багато. Вони стосуються практично всіх сфер життя й діяльності ЄС. Союз стає демократичнішим, відкритішим і більше підзвітним його громадянам. Європейський парламент та законодавчі органи країн-членів набувають більшої ваги у процесі ухвалення рішень ЄС. Громадяни матимуть право знати, які саме питання представники їхніх держав вирішують на союзному рівні. Хартія фундаментальних прав набуває в ЄС такого ж статусу, як і його договори.
Європейська комісія визначила 10 переваг Лісабонського договору для громадян Євросоюзу .
1. Право людей вимагати від комісії, щоб вона висувала нові ініціативи ("Європейська громадянська ініціатива").