2. Забезпечення управління ризиками міжнародної економічної діяльності
3. Забезпечення оптимальних способів здійснення розрахунків, які стимулюють міжнародний обмін товарами, послугами, активами
4. Забезпечення можливості об’єднання міжнародних фінансових ресурсів для створення великомасштабних підприємств та забезпечення подрібнення капіталу будь-якого підприємства серед значної кількості власників
5. Забезпечення широкого міжнародного фінансового інформування для можливості прийняття оптимальних рішень суб’єктами міжнародної економіки
6. Забезпечення можливості міжнародного кредитування економічно ефективних проектів
7. Забезпечення ліквідності міжнародних фінансових активів
8. Забезпечення можливості накопичення багатства та формування заощаджень суб’єктами міжнародної фінансової діяльності
9. Забезпечення можливості здійснення фінансового макрорегулювання глобальної світової економіки
На сьогодні світова фінансово-валютна система пройшла тривалий шлях свого формування і вдосконалення, але і тепер вона не є ідеальною, це підтверджує факт частого повторення світових фінансово-економічних криз. Розвиток міжнародних фінансово-валютних відносин здійснювався у тісному зв’язку із процесом створення і розвитку світової ринкової економіки, розвитком економічних зв’язків між різними державами, поглибленням міжнаціонального поділу праці.
Елементи світової фінансово-валютної системи з’явилися ще в часи Стародавньої Греції, де зародилися та почали розвиватися первісні форми вексельної і міняльної справи. Наступним етапом розвитку фінансово-валютних відносин стали середньовічні «вексельні ярмарки», які проводилися в найвідоміших торговельних центрах Західної Європи, таких як Ліон, Антверпен та ін. У цей час також з’являються перші автоматичні клірингові палати в Німеччині, Великобританії і Нідерландах.
Повноцінна світова фінансово-валютна система виникла в XIX ст. як результат промислової революції і розширення обсягів міжнародної торгівлі. На той час вона була представлена системою золотомонетного стандарту, і породжена необхідністю забезпечити торговельні розрахунки між великими промислово розвинутими країнами того часу в Європі й у Північній Америці. Юридично запровадження золотомонетного стандарту було оформлено міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою, єдиним стандартом світових грошей.
Основою системи золотомонетного стандарту були такі домовленості:
- світовими грішми визнавалось золото;
- національні валюти безпосередньо конвертувались у золото;
- в кожній із національних валют фіксувався золотий вміст, на основі цього вмісту здійснювалось їх порівняння;
- валютних курс національних валют був фіксований.
У період дії золотомонетного стандарту оборот золота здійснювався у вигляді карбованих монет не лише на зовнішньому, а й поряд із розмінними паперовими грішми на внутрішньому ринку. Конвертованість кожної валюти в золото забезпечувалася як усередині, так і за межами національних кордонів. Емісійні інституції (центральні банки) були зобов’язані обмінювати банківські грошові знаки на золоті монети, золоті зливки перетворювали в монети. У цих умовах емісійний інститут не міг дозволити собі випускати зливки без врахування обсягу свого золотого запасу.
Зливки вільно обмінювалися на монети; золото вільно імпортувалося й експортувалося на широких міжнародних ринках. Таким чином, ринки золота і валютні ринки були взаємозалежними.
Країни, що дотримувалися золотого стандарту, повинні були забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота й кількістю грошей, що перебувала в обігу для забезпечення в кожній із національних валют фіксованого вмісту золота, а також вільну міграцію золота — його експорт та імпорт. Завдяки такій міграції золота відбувалося покриття пасивного сальдо платіжних балансів, чим забезпечувалася відповідна стабільність світової фінансово-валютної системи. Будь-який зовнішній дефіцит викликав зростання внутрішніх банківських кредитних ставок, що уповільнювало економічну діяльність (ефект дефляції), але водночас стимулював ввезення золота. Таким чином платіжний баланс країни приводився до нового стану рівноваги.
Світова фінансово-валютна система у вигляді золотомонетного стандарту відіграла важливу роль у процесі розвитку міжнародних торговельних відносин та інтернаціоналізації виробництва. Вона забезпечила загальність та уніфікацію світових грошей, їх повну конвертованість, стійкість купівельної спроможності валюти та валютних курсів, а також автоматичне (унаслідок міграції золота) урівноваження платіжних балансів окремих держав, стабільність світових цін. Ця система одночасно створила умови для стабільності валютних ставок і платіжного балансу.
Однак, незважаючи на всі свої переваги, на початку XX ст., у період завершення епохи вільної конкуренції та виникнення великих монополістичних об'єднань, але головним чином внаслідок першої світової війни і зміни світових економічних реалій, форма світової фінансово-валютної системи у вигляді золотомонетного стандарту перестала відповідати потребам міжнародної економіки. Це сталося перш за все із-за суттєвого збільшення масштабів економічних зв'язків. Бурхливий розвиток економіки, швидке зростання товарообігу наштовхнулися на обмежену кількість золота як грошового матеріалу. Міжнародні розрахунки за торгові операції вимагали додаткових фінансових інструментів для свого здійснення, вони почали здійснюватись в обхід залучення золота, головним чином, з використанням тратт (переказних векселів), виписаних переважно в фунтах стерлінгів. Крім того, система золотомонетного стандарту була занадто жорсткою, недостатньо еластичною та найголовніше - дорогою, адже золото, як світові гроші, були одночасно і носієм номіналу певної валюти і водночас носієм її вартості. Світовий рівень видобування золота вже не справлявся із рівнем зростання обсягу операцій міжнародної економіки і перетворювався у її гальмо. Ще одним аспектом та аргументом щодо зміни світової фінансово-валютної системи було те, що вищезазначені умови функціонування золотомонетного стандарту повністю виключали можливість проведення окремими державами власної валютно-фінансової політики.
Тому після Першої світової війни золотомонетний стандарт був замінений на золотозливковий і золотодевізний стандарт (обмежений золотий стандарт), що було підтверджено міждержавною угодою, укладеною в 1922 р. на Генуезькій конференції. В умовах золотозливкового стандарту, який існував у цей період у Великобританії і Франції, золоті монети в обіг не випускалися, а центральні банки обмінювали за фіксованою державною ціною паперові банкноти тільки на золоті зливки стандартної ваги (близько 12,5 кг). Обіг золотих монет у той час незначною мірою зберігався лише в США. За домовленістю, яку уклали країни, при золотодевізному стандарті паперові гроші багатьох країн безпосередньо не розмінювалися на золото. При виникненні такої необхідності центральні банки цих країн обмінювали свої національні банкноти на вибраний світовим співтовариством вид іноземної валюти (девіз), яка і тільки яка могла безпосередньо розмінюватись на золото. Для забезпечення такої системи центральні банки створювали значні резерви девізної іноземної валюти. Основними девізними валютами у цей період були англійський фунт стерлінгів, американський долар та французький франк. У 1922—1928 роках була досягнута відносна валютна світова стабілізація, але оскільки процес впровадження золотодевізного стандарту розтягнувся на кілька років, це створило умови для валютних війн. Методи валютної стабілізації визначили її хиткість, оскільки здійснювались за рахунок іноземних кредитів США, Великобританії та Франції - тих країн, валюта яких мала переваги. Звичайно ці країни використовували важкий валютно-економічний стан багатьох інших країн для нав’язування їм обтяжливих умов міжурядових позик своєї валюти. Світова економічна криза 1929-1933 рр. нанесла нищівний удар існуючій системі обмеженого золотого стандарту. В усіх країнах, відповідно, були здійснені вимушені заходи щодо переходу до нерозмінних на золото паперових грошових одиниць.
Друга світова війна ще раз дуже серйозно перекроїла міжнародне фінансово-економічне співвідношення між країнами та зумовила необхідність подальшої модифікації системи золотого стандарту. Співвідношення сил між економікою США з одного боку, яка уникнула війни на її території і розвинулася на хвилі виробництва та постачання товарів для багатьох країн, та європейськими країнами з іншого боку, спустошеними й виснаженими війною, докорінно змінилося. В цей період на базі валютних блоків було створено валютні зони, що стали вищою формою регіональних валютних об’єднань (британського фунта стерлінгів, долара США, французького франка, португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена). Криза світової валютної системи викликала необхідність розробки нових схем і методів побудови міжнародних фінансово-валютних відносин.
Розроблення проекту післявоєнної світової валютної системи почалося ще в роки другої світової війни (у квітні 1943 р.). У результаті довгих дискусій щодо конкуруючих планів Г. Д. Уайта (США) і Дж. М. Кейнса (Великобританія) формально переміг американський проект, хоча окремі кейнсіанські ідеї міждержавного валютного регулювання також було покладено в основу Бреттон-вудського міжнародного договору про післявоєнні принципи функціонування світової фінансово-валютної системи. Загальні засади обох проектів були близькими: вільна торгівля та рух капіталів, рівновага платіжних балансів, стабільні валютні курси та світова фінансово-валютна система загалом, золотовалютний стандарт, створення міжнародних фінансових організацій для спостереження за функціонуванням світової фінансово-валютної системи, міжнародного співробітництва щодо покриття дефіциту платіжного балансу та в інших напрямах. На конференції було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ), який мав сприяти стабілізації курсів валют країн-учасниць шляхом надання коштів для вирівнювання їхніх платіжних балансів. Крім того, було засновано Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) з метою надання допомоги країнам-членам у реконструкції та розвитку їхніх національних економік шляхом сприяння міжнародним інвестиціям та вкладенням капіталу.
Основою нової світової фінансово-валютної системи були такі домовленості, досягнуті в Бреттон Вуді:
- функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання суттєво зменшувалися;
- нарівні із золотом як міжнародні платіжні засоби і резервні (девізні) валюти використовувалися національні грошові одиниці — долар США та фунт стерлінгів Великобританії;
- ціна золота на ринках складалася на базі офіційної ціни (до 1968 року вона майже не відхилялася від останньої);
- прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США;
- всі валюти міцно «прив’язувалися» до долара США, а через нього - до золота;
- всі національні валюти вільно обмінювалися на валютних ринках на долари США та одна на одну;
- міжнародне регулювання валютних відносин держав здійснювалося головним чином через МВФ;
- з метою пом’якшення кризи окремих валют держав - членів МВФ, МВФ вдавався до допомоги через надання кредитів в іноземній валюті для фінансування дефіцитів платіжних балансів.
Бреттон-Вудська модель світової фінансово-валютної системи функціонувала до середини 1970-х років і відіграла істотну роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку міжнародних економічних зв’язків.
На початку 70-х років ХХ століття ситуація на світовій арені суттєво змінилася, в першу чергу у через ситуацію у США. Ця країна значною мірою втратили свої конкурентні переваги, виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. США, чия грошова одиниця використовувалась як світові гроші, практично повністю втратили свою спроможність здійснювати обмін долара на золото за фіксованою ціною і, отже, підтримувати функцію долара як міжнародної резервної валюти. Відповідно, цей час у світі, почалась масова погоня за золотом як найбільш стійким грошовим активом та відмова від долара. Утворюється подвійна ціна на золото: офіційна та ринкова, що в кілька разів перевищувала офіційну.
Внаслідок цих процесів, США приймають рішення про припинення конвертованості долара в золото. Відхід від одного із визначальних принципів Бреттон-Вудської системи означав її фактичний крах та відповідну зміну сил у світовій економіці.
В пошуках виходу з фінансово-валютної МВФ підготував у 1972-1974 рр. проект реформи світової фінансово-валютної системи. На нараді представників країн - членів МВФ, що відбулася в місті Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р. було покладено початок новим принципам світової фінансово- валютної системи, яку отримала назву Ямайської.
Ямайською угодою було проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Було відмінено офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст окремих валют. Унаслідок цих дій золото перетворилося у звичайний товар, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку залежно від попиту та пропозиції. Пізніше у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота.
Крім того, Ямайською угодою було вирішено надати, утвореній МВФ ще в 1969 році колективній міжнародній одиниці, названій «спеціальні права запозичення» (СПЗ), права головного резервного активу та засобу міжнародних розрахунків і платежів. Обсяги СПЗ, які надавались країнам –учасникам, контролювались МВФ.
Особливо важливим принципом Ямайських домовленостей було запровадження «плаваючих» валютних курсів національних грошових одиниць. Слід ураховувати два протилежні аспекти функціонування такої системи. З одного боку, вона надає гнучкості валютним відносинам, створює можливість ефективної реакції на зміни у співвідношенні вартості національних валют, що постійно відбуваються. Завдяки цьому валютна система точніше відображає внутрішній стан економіки окремих країн, зокрема їх платіжного балансу. З іншого боку, значні коливання валютних курсів можуть порушити стабільність торговельних зв’язків та породжувати спекулятивні операцї, у зв’язку з чим було вирішено застосовувати не просто систему плаваючих, а регульовано-плаваючих валютних курсів.
З часом Ямайська фінансово-валютна система також зазнала впливу світових кризових явищ, що виразились у втраті доларом своєї монопольної ролі, відсутності достатньої гнучкості валютних курсів та проблем багатовалютного стандарту. Тому, згодом було посилено регулювальну роль МВФ щодо країн-членів, розширено обсяги взаємного кредитування через МВФ для покриття дефіцитів платіжних балансів країн, посилено координацію діяльності міжнародних фінансових організацій.
Водночас, реакцією на невідповідність економічним реаліям кінця ХХ століття принципів Ямайської фінансово-валютної системи, стало створення країнами Європейського Співтовариства власної міжнародної (регіональної) фінансово-валютної системи для стимулювання процесу економічної інтеграції. Основною метою її було забезпечення загальноєвропейської економічної і фінансової інтеграції. У рамках цієї системи була запроваджена міжнародна кредитно-розрахункова одиниця екю (European Currency Unit), курс якої визначався через стандартний кошик валют країн ЄС. Екю відігравала центральну роль у системі, і включала набір валют держав-членів, які розподілялися пропорційно економічному стану певної країни. Точна цінність кожної валюти розраховувалася щодня Європейською Комісією, а курси видавалися в Офіційному журналі Європейського Співтовариства. У приватних операціях екю була захистом як громадян, так і бізнес-сектору від коливань обмінних курсів. У банківській системі екю працювала як Євровалюта, що використовувалася для приватних заощаджень та для заощаджень підприємств.
Створення Європейського фінансово-валютного союзу розпочалося виконанням плану Комісії Європейських спільнот під керівництвом Жака Делора (червень 1989 р.) щодо переходу до єдиної фінансово-валютної політики країн-членів Європейського Союзу, основною метою було формування Європейської фінансово-валютної системи. Рішення про перехід до фінансово-валютного союзу відображало політичне намагання країн ЄС зміцнити багатосторонні зв’язки для досягнення більшої економічної, фінансової та валютної стабільності. Цей перехід передбачав три етапи.
Перший етап (1 липня 1990 р. — 31 грудня 1993 р.) - становлення економічного й фінансово-валютного союзу ЄС (ЄВС).
Другий етап (1 січня 1994 р. — 31 грудня 1998 р.) — підготовка країн-членів до введення ЄВРО.
Третій етап переходу (1999—2002 рр.): ЄВРО стає загальною грошовою одиницею, національна валюта зберігається як паралельна грошова одиниця.
Вже з 1 липня 2002 року в країнах-членах Європейського Союзу відбулось вилучення з обігу національних валют та повний перехід економіки країн на ЄВРО.
На сьогодні членами Європейського Союзу є 27 країн. Новітня тенденція розширення цієї інтеграційної організації характеризується завершенням формування фінансово-валютного об’єднання країн-членів. Це розширює, та водночас ускладнює політичні та процедурно-правові аспекти фінансово-валютної взаємодії як країн-членів, так і країн-сусідів.
Слід зазначити, що в останні десятиріччя спостерігається зменшення числа національних валют. Якщо в 1996 році Міжнародною Організацією Стандартизації нараховувалось 174 грошові одиниці, коли за даними ООН на політичній карті світу було 191 країна, то в 2008 році валют стало 157, кількість держав зросла до 194. Це пов’язано з уніфікацією європейських грошових одиниць внаслідок запровадження євро, а також тим, що Сальвадор, Еквадор, Тимор-Лешти, Палау, Мікронезія та Маршалові острови – відмовились від своїх валют на користь долара США. В 1991 році більше 50-ти держав Африки домовились створити спільну для континента грошову одиницю до 2028 року. Шість країн Персидської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Бахрейн и Об’єднані Арабські Емірати) запланували у 2010 році також ввести єдину валюту.
3. Світовий фінансовий ринок
Світовий фінансовий ринок – це складова частина інфраструктури світової фінансово-валютної системи, яка забезпечує територіальне (місце, віртуальне місце), часове і функціональне здійснення трансакцій суб’єктів міжнародної економіки, встановлення рівноважної ціни за відповідних обсягів купівлі-продажу фінансових активів, інструментів, технологій, а також надання фінансових послуг, необхідних для здійснення міжнародної господарської та фінансової діяльності.
Світовий фінансовий ринок з інституційного погляду є сукупністю банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків та які є посередниками перерозподілу фінансових активів між кредиторами і позичальниками, їх продавцями та покупцями.
Об’єктивною основою розвитку світового фінансового ринку є закономірності кругообігу функціонуючого капіталу. У деяких місцях виникає надмірна пропозиція тимчасово вільних капіталів, в інших постійно виникає попит на них. Бездіяльність капіталу суперечить його природі та законам ринкової економіки. Світовий фінансовий ринок вирішуює цю суперечність на рівні глобальної економіки.
Світовий фінансовий ринок на сучасному етапі має такі особливості:
- спрощений доступ до довгострокового кредитування для більшості позичальників;
- менші витрати на проведення операції;
- менш жорсткі вимоги до розкриття інформації;
- більший рівень участі суб’єктів на ринках боргових цінних паперів через їх меншу ризиковість тощо.
В структурі світового фінансового ринку можна виділити такі найважливіші сегменти:
- міжнародний валютний ринок;
- міжнародний ринок інвестицій (капіталів);
- міжнародний ринок банківських кредитів.
3.1. Валютний ринок і валютні операції
Неодмінною складовою світового фінансового ринку є світовий валютний ринок. Міжнародні валютні ринки, які є складовими світового валютного ринку, у сучасному розумінні сформувалися в ХІХ столітті. На сьогодні система валютних ринків працює цілодобово та постійно розширюється територіально. Наприкінці 90-х років минулого століття щоденний обіг валютних ринків становив близько 3 трлн доларів США.
Інфрастукутру міжнародних валютних ринків формують сукупність офіційних центрів, де здійснюється купівля-продаж одних іноземних валют за інші за курсом, що складається на базі попиту та пропозиції, а також розгалужена мережа сучасних телекомунікаційних комп’ютерних засобів зв’язку, що об’єднують національні та іноземні банки й брокерські фірми в світовому масштабі.
Характерними особливостями світового валютного ринку на сучасному етапі є:
- посилення інтернаціоналізації внаслідок розширення міжнародних господарських зв’язків та глобалізації світової економіки;
- широке використання телекомунікаційних комп’ютерних систем зв’язку;
- здійснення операцій протягом доби безперервно в усіх частинах світу;
- уніфікація техніки валютних операцій;
- суттєве перевищення обсягу спекулятивних та арбітражних валютних операцій над комерційними, тобто такими, які забезпечують потреби реальної економіки. Останнє є чинником кризової дестабілізації світової фінансово-валютної системи загалом.
На сьогодні через фінансові інструменти валютних ринків здійснюються міжнародні розрахунки, страхування валютних ризиків, диверсифікація валютних резервів, регулювання валютних курсів, спекулятивні операції та державне регулювання економіки.
На рівні світової фінансово-валютної системи валютні ринки виконують три основні функції:
- обслуговування міжнародного обороту товарів, послуг і капіталу;
- формування валютного курсу під впливом попиту та пропозиції;
- надання механізмів для захисту від валютних ризиків, руху спекулятивних капіталів, а також інструментів для цілей грошово-кредитної політики центральних банків.
Основними учасниками валютного ринку є банки-дилери й інші банки, експортери, імпортери, транснаціональні компанії, фінансові установи, інвестори й урядові агентства. Ці суб’єкти при здійсненні операцій керуються різними інтересами, наприклад щодо хеджування відкритих позицій на валютному ринку, інвестування коштів у різні райони світу тощо. Основні фінансові суб’єкти працюють, загалом, у провідних фінансових центрах (Лондон, Нью-Йорк, Токіо, Франкфурт-на-Майні, Сінгапур, Гонконг). Забезпечення функціонування світового валютного ринку реалізується через обмін інформацією між валютними брокерами по всьому світу за допомогою телекомунікаційних комп’ютерних систем зв’язку, телефонних ліній, інших засобів комунікацій. Індивідуальні суб’єкти фінансових центрів, де вже почалися валютні торги доповідають брокерам, які лише очікують початку торгів, про тенденції розвитку, досягнення і події у сфері валютних операцій. Згодом відбувається доповнення цієї інформації технічним аналізом, економічними даними та інформацією про політичні умови. На основі цього брокери формують тактику своєї діяльності з метою кращої оцінки ситуації на ринку.
Для забезпечення міжнародних господарських процесів здійснюються валютні операції – такий вид фінансових операцій, які пов’язані з переходом права власності на валюту певної країни; використанням її як засобу платежу в міжнародному обороті, увезення, вивезення, переказу і пересилання на територію потрібної країни. Ринок валютних операцій поділяється на ринок поточних операцій «спот» (spot) і ринок строкових операцій.
Купівля-продаж валюти на умовах «спот» здійснюється на умовах її негайної поставки банками-контрагентами не пізніше другого робочого дня з дня укладення угоди за курсом, зафіксованим на момент укладання угоди. Механізмом забезпечення укладання таких угод є засоби електронного зв’язку (торговий термінал Рейтер-дилінг, телефон, факс, електронна пошта, ІНТЕРНЕТ), а розрахунків за ними - банківські телеграфні перекази та електронні системи розрахунків (наприклад СВІФТ). Менше 5 % операцій цього ринку пов’язані з угодами, які обслуговують реальний рух товарів і капіталів; основна ж їх частина являє собою суто спекулятивний обіг грошових коштів.
До строкових операцій належать угоди з купівлі-продажу валюти на організованому (біржі) або неорганізованому (позабіржові організації) валютному ринку з терміном оплати більше двох банківських днів. До основних видів строкових угод належать: форвардні, ф’ючерсні, своп- та опціонні операції.
Форвардні операції (forward) здійснюються на банківському ринку у вигляді міжбанківських угод терміном до 1 року з фіксованими майбутніми датами виконання через один, два, три, шість і 12 місяців. Форвардні операції є угодами з обміну валют за узгодженим і зафіксованим в угоді валютним курсом, які укладені сьогодні, але дату поставки відкладено на певний термін у майбутньому. Результатом їх виконання, як правило, є реальна поставка активів, які були предметом угоди.
Операції такого типу здійснюються за форвардним курсом, який відрізняється від валютного курсу, що існує у поточних операціях на величину форвардної маржі. Остання може бути у вигляді премії (курс «форвард» вищий за курс «спот») або дисконту (курс «форвард» нижчий за курс «спот»). Курси валют за строковими операціями, визначені методом премії чи дисконту, мають назву «курси аутрайт». Форварди використовуються, в основному, великими зовнішньо-торговельними фірмами для хеджування валютних ризиків. Їм значно зручніше укласти індивідуальну угоду з банком щодо майбутньої конверсії однієї валюти в іншу, аніж виходити на біржу для купівлі ф’ючерсних угод, оскільки форвардна угода дає можливість вибору необхідного терміну обміну валют. В той же час, вадою таких угод порівняно з ф’ючерсами є те, що гарантією виконання форварду є тільки банк, тоді як за ф’ючерсом гарантом є біржа.
Ф’ючерсні операції реалізуються на товарних і фондових біржах з метою отримання різниці в цінах (курсах) активів на момент закінчення угоди. Алгоритм укладання таких угод є аналогічним до форвардів, проте характеризується деякими відмінностями.
Всі розрахунки за ф’ючерсними контрактами здійснюються через клірингову (розрахункову) палату, яка є посередником між продавцем і покупцем і гарантом виконання зобов’язань. До початку операції у клірингову палату вноситься певна заставна сума, яка і є гарантією виконання угоди. Більшість ф’ючерсних операцій не закінчуються поставкою фінансового активу, який був об’єктом угоди. Головною метою таких контрактів є отримання спекулятивного прибутку від зміни цін.
Контракти «своп» укладаються у вигляді одночасної купівлі та продажу (обміну) іноземної валюти на приблизно однакові суми при умові розрахунків за отриману валюту в різні дати. Якщо з якихось причин валюта не може бути викуплена або продана, вона може бути отримана або надана у кредит на період «своп».
Існують такі основні види «свопів» — відсоткові «свопи», за якими передбачається обмін фіксованої ставки кредиту на плаваючу ставку або обмін тільки плаваючими ставками між суб’єктами угоди та валютні «свопи», за якими передбачається обмін постійного обмінного курсу валюти на змінний.
Валютні опціони визначаються як угоди, за якими інвестор має право (а не обов’язок) здійснити обмін валют. Продавець позбавляється права відмовитися від виконання угоди, тому він стягує з покупця опціону високу надбавку (опціонну премію), різницю між ринковою ціною опціону та його внутрішньою вартістю.
Опціонні контракти є вигідними за курсових коливань, що перевищують розмір премії. Власник (покупець) опціону може скористатися правом купити / продати валюту за умовою опціону лише при сприятливому коливанні цін. Якщо ж такі коливання є несприятливими, він відмовляється від виконання контракту, втрачаючи при цьому премію, сплачену за придбання опціону. Особливістю таких угод також є те, що укладатися вони можуть як на біржовому, так і на позабіржовому (міжбанківському) ринку з метою як отримання суб’єктами спекулятивного прибутку так і хеджування своїх ризиків.
3.2. Ринок міжнародних інвестицій (капіталів)
Ринок міжнародних капіталів – це ринок, на якому власники фінансових ресурсів пропонують їх на термін користування більше одного року. Класичними операціями ринку міжнародних капіталів є операції з акціями, середньо- та довгостроковими облігаціями; довгостроковими депозитами, позиками комерційних банків, операції з фінансовими активами спеціалізованих інвестиційних компаній тощо.
В сучасних умовах розвитку світового господарства переміщення інвестиційних ресурсів між країнами відбувається відповідно до принципу економічної доцільності. Концентрація таких інвестицій, в основному, відбувається у регіонах, де можна досягти найвищої економічної ефективності. Приплив іноземних інвестицій сьогодні є одним із ключових критеріїв статусу країни, успішності її включення у світове господарство.
Іноземні інвестиції – це сукупність усіх видів фінансових ресурсів, що вкладаються в об’єкти інвестування іноземними інвесторами з метою отримання прибутку. До іноземних інвестицій належать валюта у готівковому вигляді, цільові банківські депозити, цінні папери, майнові права тощо.
Іноземні інвестиції здійснюються як з боку приватних фізичних та юридичних осіб так і держав, але частка державних інвестицій в загальній структурі вкладень є дуже низькою.
За статистикою Міжнародного валютного фонду іноземні інвестиції поділяють на:
- прямі інвестиції;
- портфельні інвестиції;
- інші інвестиції.
Прямі інвестиції – це тривале вкладення фінансових ресурсів з метою набуття довгострокового економічного інтересу та отримання підприємницького прибутку (доходу), причому інвестор, як правило, вкладає достатньо коштів, щоб забезпечити собі контроль над об’єктом інвестування.
Портфельні інвестиції – це диверсифіковане вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу, у цьому разі завдання отримання реального контролю над об’єктами інвестування не ставиться.
До складу інших інвестицій входять торговельні кредити, банківські позики, лізинг, придбання валюти та розміщення цих коштів на депозитах тощо.
На ринку іноземних інвестицій виділяються такі структурні сегменти:
- міжнародний ринок акцій;
- міжнародний ринок облігацій;
- міжнародний ринок векселів.
Міжнародний ринок акцій включає два основні сегменти: ринок євроакцій та ринки акцій країн «третього світу».
На ринку євроакцій представлені цінні папери, які продаються за межами країни розміщення компанії, яка їх випустила. Такі акції розміщуються на євроринку і котируються у якому-небудь міжнародному фінансовому центрі або офшорі (переважно у Лондоні, меншою мірою — у Люксембурзі та Сінгапурі). Реалізація таких цінних паперів відбувається міжнародними банківськими синдикатами, переважно за євровалюту.
Ринки акцій країн, що розвиваються, є ринками обігу довгострокових позичкових коштів, на цих ринках наявні вищий ризик та досить велика кількість перешкод для іноземних портфельних інвестицій, що пов’язано з існуванням специфічних державних умов (політична та економічна нестабільність, несприятлива грошово-кредитна та фінансово-бюджетна політика, максимальний рівень процентних ставок за позиками та банківськими депозитами, недоліки інституціональної інфраструктури ринку та ін.). Результатом є те, що курс цінних паперів на цих ринках не завжди відображає економічні реалії. Але, поряд з тим, результатом операцій на цих ринках може стати отримання учасниками значно вищого за середній рівень прибутку.
Міжнародний ринок облігацій характеризується наявністю двох видів цінних паперів: іноземних облігацій та єврооблігацій. Перший вид облігацій випускається нерезидентами у національних фінансових центрах у національній валюті, з обов’язковою умовою обігу на біржовому ринку. Єврооблігації, в свою чергу, є борговими зобов’язаннями, що випускаються в іноземній валюті позичальником для отримання довгострокової позики на євроринку, і розміщуються одночасно на фінансових ринках декількох країн.
Міжнародний ринок векселів представлений обігом єврокомерційних паперів (векселів) - короткострокових зобов’язань промислових і торговельних компаній, що розміщуються на євроринку за допомогою інвестиційних банків. Єврокомерційні векселі не мають стандартних термінів обігу - зазвичай вони розміщуються на період від 3 до 6 місяців. Інвестиційні банки, як правило, не несуть відповідальності за цими цінними паперами, а виконують суто технічну роль, здійснюючи негарантоване їх розміщення. Гарантом єврокомерційних векселів та засобом залучення покупців виступає тільки авторитет (рейтинг) компанії, що їх виписала. Основними перевагами випуску таких цінних паперів є розвиненість їх вторинного ринку, а також відносно низький обсяг витрат на розміщення.
Розширення сфери міжнародного інвестування невід’ємне від інтернаціоналізації діяльності підприємств, збільшення кількості транснаціональних корпорацій, зміцнення економічної потужності кожної з них. Сьогодні в багатьох галузях народного господарства жодна велика промислова група не може навіть уявити розвиток своєї діяльності у суто національних межах. Стратегія розвитку багатонаціональних фірм у частині їх закордонних підрозділів досить швидко стає незалежною від національних умов у їх рідних країнах.
Найвищим рівнем інтернаціоналізації компанії є транснаціональний. Відповідно до цього, виділяють три головні критерії належності тієї чи іншої корпорації до транснаціональної:
1) структурний критерій;
2) критерій результативності;
3) критерій поведінки.
За структурним критерієм транснаціональна корпораціація (ТНК) — це фірма, що має власні філії у двох і більше країнах, або компанія, власники чи вищий управлінський персонал якої є громадянами різних країн (при цьому діяльність ТНК контролюється штаб-квартирою, що міститься в одній країні.).
За критерієм результативності фірма визначається як ТНК на основі абсолютних або відносних показників: ринкової вартості капіталу, обсягу продаж, прибутку, активів. Характерним для транснаціональних корпорацій є те, що значна частина їх загального прибутку отримана від зарубіжних операцій. Загальні зарубіжні активи американських промислових ТНК на початок 21 століття складали понад 1500 млрд доларів, валова балансова вартість фондів їхніх філій за кордоном – понад 500 млрд дол.
Згідно з критерієм поведінки фірма може бути названа транснаціональною, якщо її вищий менеджмент «мислить інтернаціонально». Оскільки транснаціональна корпорація діє більш ніж в одній країні, то її керівництво має розглядати весь світ як сферу своїх потенційних інтересів.
Існує декілька визначень суті ТНК. Згідно з визначенням Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), транснаціональна корпорація — це група компаній приватної, державної або змішаної форм власності, що розташовані в різних країнах, при цьому одна чи більше з цих компаній може суттєво впливати на діяльність інших, особливо у сфері обміну знаннями і ресурсами.
За визначенням, що схвалене ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі та розвитку), транснаціональна корпорація — це підприємство, що об’єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності у двох і більше країнах, провадить координуючу політику і втілює в життя загальну стратегію через один або більше центрів прийняття рішень.
На сучасному етапі особливо помітним стає процес глобалізації діяльності не лише виробничих ТНК, а й фінансових ТНК.
Для підготовки зарубіжних ринків до своєї продукції ТНК використовують таку схему своїх дій:
- експорт товару, що виробляється фірмою в країні походження;
- надання ліцензії зарубіжній компанії для використання процесу чи технології виробництва (контрактні операції: ліцензування і франчайзинг);
- поширення продукції за кордоном через дочірню компанію (спільні підприємства);
- закордонне виробництво (створення за кордоном власного виробничого підрозділу).
Мотиви здійснення прямих зарубіжних інвестицій ТНК можна пояснити декількома основними причинами:
- недосконалістю ринку та роллю уряду на ньому - обмеженістю обсягу сировини та специфікою застосування урядом країни тарифів і нетарифних бар’єрів для імпорту, податкових стимулів, субсидій і контролю за фінансовими угодами;
- можливістю отримання прибутку від створення власного виробництва за кордоном;
- існуванням привабливих для ТНК позитивних економічних умов у країні розміщення філій;
- можливістю досягти кращих співвідношень ризику і прибутку за рахунок диверсифікації діяльності на різних міжнародних ринках.
Використання інтернаціоналізованими компаніями прямих зарубіжних інвестицій обумовлюється їх виробничо-економічними, маркетинговими, пропагандистськими, персональними та екологічними мотивами.