Класифікація форм організації навчання воїнів
Загальні форми навчання особового складу автори підручників радянської військової педагогіки (О.В. Барабанщиков, В.П. Давидов, 1988 р.) поділяють на три групи:
1. Навчально-планові (теоретичні, практичні, тренувальні заняття, бойові стрільби і пуски ракет, навчання).
2. Службово-планові (паркові дні та дні сезонних регламентних робіт).
Суспільно-планові (позаурочні) – технічні гуртки, школи передового досвіду, військово-спортивні секції, конкурси, вікторини тощо.
Російські військові педагоги (“Військова педагогіка”, 2008 р.) поділяють форми навчання на загальні і специфічні. Загальні форми навчання ними класифікуються:
- за спрямованістю підготовки особового складу – теоретичні і практичні;
- за організацією тих, хто навчається, – колективні, групові, індивідуальні;
- за місцем проведення заняття – класні і польові;
- за місцем у навчальному процесі – навчально-планові, службово-планові, позаслужбові.
Специфічна форма навчання може застосовуватись під час бойових стрільб, пусків ракет, ведення розвідки, проведення імітації.
Вони зазначають, що в сучасній військовій педагогіці сформувалася така класифікація форм навчання військовослужбовців:
- навчально-планові;
- службово-планові;
- позаслужбові;
- специфічні та ін.
Практика показує, що одинична форма навчання (вид заняття) вирішує окремі навчальні завдання, і тільки поєднання їх у дидактичні цикли занять дозволить досягати мети професійного становлення військовослужбовців в частині (на кораблі).
Необхідність об’єднання форм навчання у дидактичні цикли занять, а в подальшому упровадження в систему навчання воєнного спеціаліста продиктовано також комплексним характером діяльності військовослужбовця та особливостями засвоєння ними отриманих знань. Вищеназвані причини обумовлюють застосування адекватних форм навчання, визначають їх зміст та характер реалізації. Це продиктовано також метою заняття і категорією тих, хто навчається.
На сучасному етапі розвитку дидактичної науки існує кілька варіантів класифікації форм організації навчання. В. Оконь поділяє їх на три групи: робота під час занять, домашня робота, робота після занять. Науково обґрунтовану класифікацію дає польський дидакт Ч. Купісевич на основі таких критеріїв:
- кількість об’єктів навчання (індивідуальна і групова форми організації навчальної діяльності);
- місця навчальної діяльності об’єктів навчання (навчання в класах під час лекцій, лабораторна робота, екскурсія, виробнича робота, домашня робота, заняття на промислових підприємствах тощо);
- час продовження дидактичного заходу (лекційні та позалекційні).
Враховуючи вищевикладене, специфіку навчання й бойової діяльності особового складу підрозділів, військових частин (з’єднань), за основу класифікації організаційних форм навчання військовослужбовців можна взяти такі критерії:
- характер бойових завдань, які вирішуються, і специфіка навчальних завдань;
- місце здійснення навчального заходу;
- характер навчальної діяльності суб’єктів (об’єктів) навчання;
- час здійснення дидактичних заходів;
- кількість суб’єктів навчання;
- характер керування навчальною діяльністю суб’єктів навчання.
На основі першого критерію можна визначити загальні та специфічні форми організації навчання військовослужбовців. До загальних організаційних форм навчання відносять різноманітні навчальні заходи, які використовуються у всіх видах збройних сил і родах військ. Це, переважно, різноманітні форми навчальних занять, практичної підготовки. Спеціальними організаційними формами є ті види занять, які використовуються тільки в певних видах збройних сил та родах військ. Наприклад, у військах Повітряних сил − це комплексні заняття, у військах зв’язку − окремі та комплексні тренування. Вони відбивають специфіку бойової діяльності воїнів різних видів збройних сил і родів військ і, відповідно, мають тільки їм властиві організаційні структури, комплектування навчальних груп, тривалість заняття. Наприклад, часткові тренування у військах зв’язку здійснюються щоденно, а комплексні тренування − раз на місяць з метою закріплення та удосконалення отриманих знань, практичних навичок і умінь як окремих воїнів, так і вузлів зв’язку в цілому.
Відносно місця здійснення навчального заходу можна виділити класні та позакласні заняття. Різновидами класних занять є: розповідь, пояснення, оповідання, бесіда, лекція, семінарські та групові заняття, лабораторні та практичні роботи, індивідуальні навчальні заняття, самостійні заняття під керівництвом військового педагога, групові вправи, тактичні (тактико-спеціальні) заняття, командно-штабні навчання та військові ігри, консультації, контрольні заходи тощо. До позакласних організаційних форм навчання можна віднести групові вправи, стажування, тактичні (тактико-спеціальні) заняття і навчання, практичні заняття на місцевості (у навчальних центрах, на полігонах), на навчальних командних пунктах, на озброєнні та військовій техніці тощо.
Місце проведення занять має важливе значення, тому що відповідна обстановка, моделювання навчальної ситуації можуть активізувати навчальну діяльність воїнів або навпаки, нейтралізувати та, що вкрай небажано, зашкодити процесу їх навчання. Для військової діяльності, яка має переважно практичний характер, надзвичайно важливими є польові заняття. Під час здійснення цих заходів поглиблюються та закріплюються теоретичні знання, отримані під час класних занять. Місце проведення занять визначається у програмах бойової та гуманітарної підготовки, конкретизується у розкладах занять роти (батареї) на тиждень. Вище було наголошено, що видатні вітчизняні воєначальники підкреслювали особливу роль польової виучки у підготовці військ.
За характером навчальної діяльності суб’єктів (об’єктів) навчання можна визначити теоретичні (лекція, бесіда, розповідь, консультація, пояснення, контрольні заходи тощо) і практичні (лабораторні, практичні, індивідуальні навчальні заняття, тактичні (тактико-спеціальні) заняття і навчання, воєнні ігри, командно-штабні навчання, виконання індивідуальних завдань, різні види практик, стажування тощо) заняття.
У зв’язку з тим, що військова діяльність носить переважно практичний характер, необхідно збільшувати кількість практичних занять. А теоретичні заняття, відповідно, повинні мати прикладне спрямування.
За часом здійснення дидактичних заходів можна говорити про навчально-планові (теоретичні, практичні, тренувальні заняття та ін.), службово-планові (паркові дні, регламентні роботи тощо) і позапланові (технічні та інші гуртки, військово-спортивні секції, вікторини тощо) організаційні форми навчання військовослужбовців. Навчально-планові заняття, їх вид визначаються програмою бойової підготовки відповідних військових підрозділів, службово-планові − планами бойової та гуманітарної підготовки, планами відповідних відділів і служб тощо.
Безумовно, бойова майстерність як окремих воїнів, так і підрозділів формується та вдосконалюється під час проведення навчально-планових занять. Основною формою її формування є групові вправи, які є основою практичного навчання воїнів, формування та вдосконалення конкретних навичок та вмінь. Групові вправи виконуються на місцевості (в навчальних центрах, на полігонах тощо). Дозволяється окремі їх етапи проводити у спеціальних класах, які обладнано зразками озброєння та бойової техніки, тренувальною апаратурою, із залученням необхідної кількості персоналу, який їх обслуговує. Тривалість групових вправ може досягати двох-трьох діб. Вони можуть бути двосторонніми та односторонніми, з позначеним умовним супротивником, з бойовою стрільбою тощо.
З офіцерами і штабами можуть проводитися командно-штабні навчання і воєнні (військово-спеціальні) ігри, які організуються з найважливіших комплексних тем оперативно-тактичної, тактичної і тактико-спеціальної підготовки. Командно-штабні навчання є вищою формою підготовки органів управління, спільного навчання командирів, офіцерів штабів, управління, служб і відділів. Вони є комплексними дидактичними заходами і проводяться, як правило, за темами, які містять у собі питання бойової та мобілізаційної готовності, підготовки і ведення бойових дій, управління військами та їх всебічного забезпечення. На цих заняттях ті, хто навчається, виконують увесь комплекс функціональних обов’язків щодо управління певними військовими підрозділами та частинами у складі органів управління, в умовах конкретно створеної обстановки, яка безперервно розвивається і є характерною для сучасних бойових дій. Для підготовки і проведення командно-штабного навчання створюється відповідний апарат керівництва і посередників. До складу такого апарату, як правило, входять: керівник, його заступники і помічники; начальник штабу керівництва навчання; штаб керівництва; посередники при посадових особах органів управління, що навчаються, і військ, залучених до навчання; групи імітування та досліджень.
Отже, навчально-планові заняття у формі групових занять, групових вправ, практичної підготовки становлять основу бойової підготовки військ, забезпечують формування і вдосконалення бойової майстерності як окремих воїнів, так і військових підрозділів та частин, сприяють підтриманню їх бойової та мобілізаційної готовності.
Службово-планові заняття провадяться з метою підтримання бойової техніки та озброєння в постійній бойовій готовності та проходять під час паркових днів та регламентних робіт. Вони є дійовою формою технічного навчання особового складу.
Позапланові заняття, які проводяться, як правило, у позаслужбовий час, сприяють поглибленню та закріпленню теоретичних і практичних навичок та вмінь, набутих під час навчально-планових та службово-планових занять.
За кількістю суб’єктів навчання можна виділити індивідуальну і групову форму навчання. Індивідуальна форма навчання є найстарішою, яка відома нам з історії педагогіки. У давнину вона полягала в індивідуальній реалізації певних дидактичних завдань тих, хто навчається, за безпосередньої чи опосередкованої допомоги вчителя. Таке навчання надавало можливість індивідуалізувати як зміст, так і темп навчання, що, в свою чергу, сприяло постійному й водночас дуже докладному контролю як за ходом, так і за результатами пізнавальної діяльності тих, хто навчається. Завдяки цьому, військовий педагог міг також контролювати власні навчальні дії щодо суб’єкта навчання і, відповідно, вносити певні корективи до них, пристосовуючись до обставин. Таке навчання як у давнину, так і на сучасному етапі дає високий ефект, тому що той, хто навчається, опановує певні знання, практичні навички та уміння в оптимальному для себе часі, враховуючи як власні індивідуально-психологічні особливості, так і обсяг навчального матеріалу. Безумовно, кінцевою умовою отримання таких результатів є висока педагогічна майстерність суб’єктів навчання.
У сучасній дидактиці для визначення такої форми навчання використовуються поняття “індивідуалізація навчання”, “індивідуальний підхід до навчання”. Аналіз сучасної дидактичної літератури та військово-педагогічної практики свідчить про те, що наявність різних підходів до трактування цієї форми обумовлено тим, що автори звертають увагу лише на окремі реально існуючі протиріччя сучасної системи військового навчання:
- між фронтальним викладанням навчального матеріалу й індивідуальним характером його засвоєння кожним воїном;
- між необхідністю всебічного гармонічного розвитку особистості військовослужбовця та індивідуальним її становленням;
- між соціальним замовленням, зміст якого визначається освітньо-кваліфікаційними характеристиками певних військових фахівців, і навчальним плануванням;
- між необхідністю опанування тими, хто навчається, певним навчальним матеріалом, виходячи із спеціалізації і навчальної програми, та фактичним рівнем його засвоєння;
- між обумовленістю дидактичних методів змістом навчання і необхідністю врахування під час їх вибору індивідуально-психічних особливостей тих, хто навчається;
- між організаційними та методичними формами, досвідом дидактичної діяльності, які мають переважно груповий характер, і необхідністю врахування індивідуально-психічних особливостей тих, хто навчається, тощо.
Отже, аналіз цих протиріч і реально існуючих індивідуальних організаційних форм навчання дає підставу для того, щоб стверджувати, що “індивідуалізація навчання” передбачає такий вибір організаційних форм навчання, які враховують індивідуально-психічні особливості тих, хто навчається. У зміст цього поняття, безумовно, входить й індивідуальний підхід до кожного воїна. Тому ці поняття не можна протиставляти.
У навчанні військовослужбовців строкової служби є певні труднощі в реалізації проблеми індивідуалізації навчання. По-перше, навчальні програми практично не передбачають індивідуалізацію навчання. По-друге, військовослужбовці дуже відрізняються один від одного рівнем як розумового, так і фізичного розвитку. По-третє, вони мають слабкі навички та уміння самостійної роботи з навчальною літературою. По-четверте, відчувається нестача кваліфікованих військових педагогів, які були б здатні її організувати та здійснити.
Але у будь-якому разі у кожній популяції є 1-3% осіб, які мають високий рівень розвитку здібностей, і 10-20% осіб, які мають рівень розвитку вище середнього. Тому такі воїни заслуговують на особливу дидактично-виховну увагу до себе. Безумовно, фронтальна форма навчання, прийнята у бойовий та гуманітарній підготовці, не сприяє всебічному розвитку воїнів. У зв’язку з цім військовий педагог повинен працювати з ними за окремим планом шляхом індивідуальних завдань, залучення їх до активної роботи у різних гуртках, з товаришами по службі з метою надання їм певної допомоги. Таких воїнів доцільно залучати до громадської роботи.