Широко розповсюдженим у військовій дидактиці є також поняття “прийом навчання”. Прийом навчання – це окремий крок для реалізації навчальної мети, складова частина методу.
Взагалі можна сказати, що кожний метод навчання складається з безлічі дидактичних прийомів, органічно сполучених між собою. В окремих методичних ситуаціях прийом може виступати як метод навчання і навпаки, метод може бути прийомом, тому що вони діалектично взаємопов’язані. Наприклад, бесіда є самостійним методом навчання. Але коли вона епізодично використовується військовим педагогом під час практичних занять для привертання уваги тих, хто навчається, уточнення порядку виконання певних практичних дій, то виступає як прийом навчання, що входить до методу практичних дій. Метод і прийом можуть мінятися місцями. Показ командиром підрозділу прийомів рукопашного бою у процесі їх розучування виступає як прийом на занятті з фізичної підготовки (методом навчання тут є вправи), а показ військовослужбовцям бойових властивостей нової військової техніки та зброї під час ознайомлення їх з озброєнням виступає в якості методу навчання. Свою назву той чи інший метод навчання отримує за провідним дидактичним прийомом, який використовується на даному занятті.
Методи навчання виконують такі основні функції: навчальну (освітню), розвиваючу, виховну, мотиваційну і контрольно-коригувальну.[8]
Серед цих функцій надзвичайно важливу роль має мотиваційна чи “стимуляційна, спонукальна функція”, тому що відіграє вирішальну роль в успішності навчального процесу.[9] Вона дає відповідь на питання “навіщо ?”, формує у них позитивні мотиви до навчання, стимулює самостійну роботу над власним самовдосконаленням, заохочує до подолання труднощів пізнавальної діяльності під час бойової підготовки в польових умовах.
У той же час кожен метод навчання складається зі способу взаємодії офіцера (сержанта) і солдата, сукупності певних їхніх дій, які складають процес навчання. Тому метод навчання військовослужбовців складається з двох видів дій: дій офіцера (сержанта) – як військових педагогів і навчальних дій солдата (сержанта) як тих, хто навчається.
При цьому діяльність офіцера (сержанта) – викладання (це різноманітні його дії, які допомагають суб’єктам учіння засвоїти програмний матеріал, сприяють активізації навчального процесу) і солдата – учіння (засвоєння ним знань, формування навичок і умінь) тісно пов’язані між собою і знаходяться в активній взаємодії. “Під методом викладання ми розумітимемо сукупність прийомів передачі знань суб’єктам учіння, а під методом учіння – сукупність прийомів здобуття, засвоєння знань”.[10]
Отже, ми розглянули основні тлумачення словників, підходи педагогів щодо визначення понять “метод”, “метод навчання”, “метод навчання військовослужбовців”.
Класифікуємо методи навчання військовослужбовців. У “Словнику іншомовних слів” (2000 р.): класифікація (лат. classis –розряд і facere – робити) – озачає розподіл чого-небудь за класами згідно з наявними ознаками.
Однією з актуальних проблем сучасної як загальної, так і військової дидактики є проблема класифікації методів навчання. У сучасній дидактиці немає єдиного погляду щодо цього питання. У зв’язку з тим, що різні автори за основу класифікації методів навчання беруть різні ознаки, існує кілька варіантів класифікації.
Серед них найбільшого значення набули такі:
а) з позиції історизму;
б) з позиції джерел інформації;
в) логічно-структурний підхід до класифікації методів навчання;
г) за видами пізнавальної діяльності суб’єктів навчання тощо.
У вітчизняній дидактиці першу класифікацію методів навчання за формами логічного мислення зустрічаємо у К.Д. Ушинського – це аналітичний і синтетичний методи навчання. Глибокий аналіз цієї проблеми здійснив Г. Ващенко. Він продовжував поглиблювати класифікацію методів навчання, вважаючи, що “ознака активності або пасивності учня в процесі роботи, безперечно, є істиною для навчання як процесу”.[11] На його думку, методи навчання поділяються на три категорії: пасивні, напівактивні й активні.
До пасивних відносить такі методи навчання, коли учень тільки механічно засвоює матеріал, що його подає вчитель (лекція, метод книжкових знань тощо).
“Напівактивні характеризують другий ступінь у розвитку техніки навчання. Навчальна робота тут розрахована не на механічне, а на свідоме засвоєння матеріалу, що його подає вчитель”.[12] Це такі методи: метод розмов, сократівській метод, ілюстрації, ілюстративні екскурсії, лаєвський метод (Авт. – від положень концепції навчання А. Лая: будь-яка практична діяльність того, хто навчається).
Активні методи спрямовані на розвиток в учнів ініціативності і самостійності. Це – дослідницький метод і метод проектів.[13]
У передвоєнні роки в підручниках педагогіки давали таку класифікацію, яка поділялася на три групи: словесна, наочна і практична.
У 50-60-х роках ХХ ст. класифікація методів унаслідок досліджень вчених-дидактів стала розгалужуватися. Ряд дидактів (С.П. Петровський, Е.Я. Галант, Д.О. Лордкіпанідзе) за основу класифікації методів навчання брали джерело передачі та сприйняття інформації. На цій основі вони поділяли методи навчання на словесні, наочні і практичні. Цієї ж думки дотримується польський дидакт Ч. Купісевич у своїй книзі “Основи загальної дидактики” (1986 р.).
За логікою передачі та сприйняття С.Г. Шаповаленко поділяє методи навчання на індуктивні та дедуктивні.
За характером пізнавальної діяльності тих, хто навчається щодо засвоєння змісту освіти російські дидакти М.М. Скаткін і І.Я. Лернер визначають такі методи: інформаційно-рецептивні, репродуктивні, творчі, проблемні, частково-пошукові та дослідницькі.
За ступенем керування навчальною роботою П.І. Підкасистий, В.Ф. Паламарчук і В.І. Паламарчук поділяють методи навчання на дві групи: навчальна робота під керівництвом викладача і самостійна робота тих, хто навчається.
У сучасній вітчизняній дидактиці найпопулярнішими є праці А.М. Алексюка та В.О. Онищука, в яких подається історія розвитку методів навчання та їх класифікація.
За дидактичними цілями та завданнями В.О. Онищук поділяє методи навчання на такі:
- комунікативний метод навчання. Дидактична мета – засвоїти готові знання;
- пізнавальний метод навчання. Дидактична мета – сприйняття, осмислення і запам’ятовування тими, хто навчається, нового матеріалу;
- перетворювальний метод навчання. Дидактична мета – засвоєння тими, хто навчається, знань і творче використання навичок та вмінь;
- систематизований метод навчання. Дидактична мета – узагальнення і систематизація знань, навичок і вмінь;
- контрольний метод навчання. Дидактична мета – з’ясування якості засвоєння знань, навичок і вмінь та їх корегування.
В останні роки популярності набула класифікація методів навчання за рекомендаціями російського дидакта Ю.К. Бабанського:
- методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності (словесні, наочні, проблемно-пошукові, індуктивно-дедуктивні);
- методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності (пізнавальні ігри, навчальні дискусії, емоційний вплив педагогів, заохочення навчальної діяльності, покарання);
- методи контролю і самоконтролю у навчанні (опитування, письмові роботи, тестування, контрольні лабораторні роботи, контрольні практичні роботи, машинний контроль, самоконтроль).
Існують і інші класифікації методів навчання, які представлено В. Оконем, І.Ф. Харламовим, М.А. Даниловим, Б.П. Єсиповим та ін.
Російський дидакт І.Ф. Харламов подає удосконалений варіант класифікації методів навчання за рекомендаціями М.А. Данилова і Б.П. Єсипова. Він усі різноманітні методи навчання поділяє на п’ять груп:
- методи усного викладання матеріалу й активізації пізнавальної діяльності об’єктів навчання;
- методи закріплення матеріалу, що вивчається;
- методи самостійної роботи з осмислення і засвоєння нового матеріалу;
- практичні методи;
- методи перевірки і оцінки знань, навичок та умінь.
Польський військовий вчений-дидакт Я. Богуш поділяє методи навчання на методи викладання і методи учіння. Власний варіант класифікації він пропонує на основі аналізу історичного розвитку методів викладання-учіння, джерел інформації та характерологічних властивостей усіх методів, які, визначаючи способи впливу військових педагогів на навчально-пізнавальну діяльність об’єктів навчання, обумовлюють різноманітні можливості дидактичного впливу. На основі вищесказаного методи викладання він поділяє на:
- наочні (показ, демонстрація);
- словесні (пояснення, розповідь, бесіда, лекція, дискусія);
- практичні (лабораторні роботи, вправи, польові заняття – маневри, тренування, інструктаж);
– активні.
Цим методам викладання відповідають певні методи навчання:
- навчання через запам’ятовування;
- навчання через відкриття;
- навчання через спостереження;
- навчання через діяльність (практику);
- навчання через переживання.
Окрему групу у нього становлять методи контролю та оцінки. Вони можуть мати різні форми залежно від того, які методи переважають (словесні, практичні, наочні).
У військовій педагогіці практично використовується такий варіант класифікації, який враховує специфіку навчального процесу в збройних силах.
Це такі групи методів:
- метод усного викладення навчального матеріалу;
- метод обговорення матеріалу, що вивчається;
- метод показу (демонстрація);
- метод вправи (тренування);
- метод практичної роботи;
- метод самостійної роботи.
Наприклад, російські військові педагоги П.А. Корчемний, Л.Г. Лаптєв, В.Г. Михайловський у навчальном посібнику “Военная психология и педагогика” (1998 р.) класифікують традиційні методи навчання військовослужбовців за такими групами: усне викладення навчального матеріалу, його обговорення, показу (демонстрація), вправи (тренування), практичні заняття і самостійні вивчення бойової техніки, озброєння, прийомів і способів ведення бою та виконання службових обов’язків.
Отже, аналіз різноманітних підходів до класифікації методів навчання в загальній та військовій педагогіці свідчить про те, що ця проблема є досить актуальною, складною, і немає на сучасному етапі остаточного розв’язання. Причина полягає в тому, що, по-перше, автори використовують різні основи для їх класифікації та, відповідно, не опрацьовані загальновживані ознаки їх класифікації; по-друге, складності цих заадань, які повинна вирішувати сучасна освіта; по-третє, різноманітність методів навчання.
Узагальнюючи вищевикладене, до класифікації методів навчання, беручи до уваги активні методи навчання і можливості їх використання у навчально-пізнавальній діяльності військовослужбовців та враховуючи зміст і особливості дидактичного процесу в бройних силах України, можна запропонувати таку класифікацію методів навчання військовослужбовців за професором В.В. Ягуповим (рис. 2.9).
1. Усне викладання навчального матеріалу, яке поділяється на: словесно-інформаційне; словесно-евристичне; словесно-проблемне; словесно-дослідницьке. Воно включає різні види розповідей, пояснення, лекції.
2. Обговорення навчального матеріалу, який вивчається, поділяється на: словесно-інформаційне; словесно-евристичне; словесно-проблемне; словесно-дослідницьке. Воно включає: бесіду, семінарське заняття, дискусію, брифінг, мозкову атаку, інтелектуальну розминку, аналіз конкретної ситуації тощо.
3. Показ поділяється на: наочно-інформаційний; наочно-практичний; наочно-евристичний; наочно-проблемний; наочно-дослідницький. Він включає: демонстрацію; ілюстрацію; спостереження у формі особистого показу підлеглим тих або інших прийомів і дій; показ дій окремих воїнів, розрахунків і підрозділів; показ натуральних і образних засобів наочності; демонстрацію фільмів та ін.
Рис. 2.9. Класифікація методів навчання
військовослужбовців
4. Практичні методи поділяються на: практично-репродуктивні; практично-евристичні; практично-дослідницькі (проблемні). Вони включають практичні заняття, інструктаж, групові вправи, лабораторні роботи, вправи (тренування), обслуговування бойової техніки та озброєння, несення вартової, бойової та інших видів служб тощо. Наприклад, основними різновидами занять у сухопутних військах з групових вправ є тактико-стройові заняття, окремі та комплексні тренування, тактико-спеціальні заняття і навчання, командно-штабні навчання, навчання військ.
5. Самостійна робота тих, хто навчається, яка поділяється на усі форми, які входили до попередніх методів, тобто, наприклад, словесно-наочно-практично-інформаційні. Вона включає: роботу з друкованими джерелами; самостійне вивчення техніки; самостійне тренування; самостійний перегляд кінофільмів, телепередач, самостійна робота з електронними навчальними посібниками, проходження комп’ютерних навчальних програм та ін.
6. Методи контролю та самоконтролю в навчанні включають: індивідуальну контрольну співбесіду; опитування; письмові роботи; тестування; контрольні роботи; тестування за допомогою комп’ютерних програм; самоконтроль; іспит; залік тощо.
Безумовно, ця класифікація методів навчання є недосконалою. Але в ній враховано: по-перше, сучасні дидактичні системи та їх вплив на методику навчання військовослужбовців; по-друге, як позитивні аспекти класифікації методів навчання, які мали місце в історії дидактики, так і сучасні підходи до розв’язання цієї проблеми вітчизняними і закордонними вченими-дидактами; по-третє, зміст і особливості методичної системи процесу навчання в ЗС України і, врешті-решт, активні методи навчання, які органічно входять до відповідних груп методів навчання. Зробимо кілька зауважень до останнього.
Деякі автори, наприклад, Я. Богуш, Ю.К. Бабанський, активні методи навчання відносять до окремої групи. Це, напевно, через їх новизну, нестандартність та оригінальність виправдовує себе. Але, на думку автора, такий їх штучний відрив від традиційних методів навчання тільки завдає шкоди як теорії, так і практиці навчальної діяльності тому, що таке ставлення до цієї складної проблеми лякає певну частину педагогів і не сприяє позитивному ставленню до неї. Тільки комплексний розгляд і застосування традиційних і активних методів навчання, їх перенесення на загальну методику навчальної діяльності допоможе успішно розв’язувати цю досить складну проблему. Саме тому автор включає їх у відповідні групи традиційних методів навчання, які вони збагачують і вдосконалюють за рахунок нової сучасної методики навчання військовослужбовців.
Коротко охарактеризуємо традиційні методи навчання військовослужбовців.
Усне викладення навчального матеріалу. Навчання воїнів відбувається за допомогою різних засобів. Особливе місце серед них посідає слово. Ці методи, які реалізуються за допомогою слова, називаються вербальними (латин. verbalis – усний, словесний).
Процес викладання-учіння не може проходити без вербального спілкування, тобто він повинен спиратися на слово. А інші методи, наприклад, показ, можуть тільки допомогти якісно організувати цей процес. Слово – це вираження нашого мислення, воно полегшує обмін досвідом, взаєморозуміння і співробітництво, супроводжує спостереження й експеримент, має місце у всіх формах розумової діяльності людини.
Часто можна зустріти думку про те, що достатньо нормально говорити, щоб справити необхідне враження на співрозмовника або на групу. Ця думка не є слушною, тому що існує велика різниця між вживанням слова у повсякденному житті та у дидактичному процесі. Ми не завжди повинні говорити щоденно так, як робимо це під час занять, коли намагаємося, щоб викладений навчальний матеріал мав певний вираз, забарвлення і вплив. Однією з умов ефективності усного мовлення є голос, чіткі дикція та вимова, уміння користуватися такими прийомами, як темп, ритм, динаміка, інтонація, забарвлення, модуляція, чіткість, конкретність і змістовність слова і речення. На людину більше справляє враження не те, що вона чує, а те, як це промовляється.
Розвиток наочних засобів навчання, інформатизації навчального процесу, зокрема комп’ютерів і навчального телебачення, анітрохи не зменшив ролі слова у процесі навчання, а навпаки, свідчить про недостачу людського спілкування у такому навчанні. Виявилось, що через недостачу спілкування випадає виховний аспект навчальної діяльності.
Безумовно, однією з головних умов ефективності впливу слова на військовослужбовця є особистість промовця, його захопленість, упевненість у слушності того, про що він говорить. Наприклад, офіцер (сержант), який має авторитет серед особового складу, ефективніше впливає на підлеглих, ніж неавторитетний. У зв’язку з цим мовна культура військового педагога і його авторитет – найважливіші умови ефективності цього методу. І навпаки, військовий педагог, який не вміє пояснювати, є винуватцем поганої успішності навчання воїнів, їх негативного ставлення до того предмета бойової та гуманітарної підготовки, який він викладає. Мовна майстерність військового педагога є зразком для формування культури мови у військовослужбовців.
Основними складовими цього методу є розповідь, пояснення, лекція, їх різновиди, які використовуються з метою повідомлення воїнам нових знань, пояснення порядку виконання тих чи інших дій, будови бойової техніки та зброї, ознайомлення особового складу з новими для них фактами та подіями тощо.
Перейдемо до аналізу методів усного викладання навчального матеріалу.
Однією з найпростіших і водночас найпоширеніших і використовуваних у процесі навчання військовослужбовців є розповідь. Метод розповіді передбачає усне, живе й образне, емоційне і послідовне викладення переважно фактичного матеріалу в пояснювальній чи оповідальній формі. Він використовується на всіх етапах навчання військовослужбовців. Змінюється лише характер розповіді, її обсяг і час. У навчанні військовослужбовців розповідь переважно застосовується під час тих занять із бойової та гуманітарної підготовки, коли вивчаються історичні події, явища суспільного життя, будова і принцип дій бойової техніки та зброї тощо. Основними різновидами розповіді є науково-популярна розповідь (заснована на аналізі фактичного матеріалу), художня розповідь (образний переказ різноманітних фактів, подій, вчинків та ін.), розповідь-опис чи оповідання (послідовний виклад основних ознак, особливостей предметів і явищ навколишнього середовища, наприклад, опис історичних подій).
У навчальній практиці дуже часто разом із розповіддю або окремо використовується пояснення. Порівняно з розповіддю, яка переважно має оповідно-повідомлюючий характер, пояснення пов’язане з аналізом, тлумаченням і доказом різних аспектів матеріалу, що вивчається. Це можуть бути, наприклад, тлумачення різних закономірностей, суттєвих властивостей явищ, які вивчаються, та окремих понять.
Пояснення – це переважно монологічна форма викладення навчального матеріалу, коли є необхідність доведення або обґрунтування певного положення (закону, принципу), розкриття основи взаємодії в бою, сутності різних військових явищ, аналізу актуальних міжнародних і військових відносин та іншої різноманітної інформації.
Пояснення виконує свою навчально-виховну функцію тільки тоді, коли військовий педагог постійно пам’ятає про такі його елементи: пізнавальний, рефлексивний, емоційний і нормативний. Відповідна модуляція голосу, правильна мова і слушно вибрані слова, які відповідають рівню розвитку воїнів, відіграють суттєву роль у поясненні. У зв’язку з тим, що воно має впливати на почуттєву сферу особистості військовослужбовця, військові педагоги повинні постійно емоційно посилювати зміст матеріалу, що вивчається. Для підсилення ефекту пояснення можна також використовувати різні наочні засоби (картини, таблиці, моделі, муляжі тощо).
Із практики бойової та гуманітарної підготовки відомо, що надмірне збільшення часу на пояснення викликає стомлюваність і зниження уваги військовослужбовців. Цей недолік пояснення можна компенсувати, епізодично використовуючи під час його проведення елементи дискусії, опиту, розповіді та різноманітних прийомів проблемного навчання.
Широке застосування у навчальній практиці військ має лекція. Головна різниця між лекцією, розповіддю та поясненням полягає у тому, що лекція використовується для розгорнутого теоретичного повідомлення, наукового аналізу та обґрунтування складних і об’ємних військово-наукових проблем. Її типовими ознаками, перенесеними з методики вищої військової школи, є систематичність, логічна послідовність, наукова обґрунтованість, які полегшують її сприйняття і розуміння, тривалість (як правило, лекція триває дві навчальні години), запис плану і рекомендованої літератури, введення і характеристика певних загальних і військово-наукових аспектів, розкриття і деталізація навчальної проблеми, завершальні висновки військового педагога, відповіді на запитання військовослужбовців.
Безумовно, лекція порівняно з розповіддю і поясненням вимагає від воїнів значних зусиль і розумової підготовки. Наприклад, під час пояснення підвищену увагу й емоційний інтерес воїнів можна викликати та підтримувати за допомогою ораторської майстерності військового педагога, що сприяє сприйманню і розумінню теми, яка вивчається. Але для лекції цього недостатньо. Основні її типові ознаки передусім обумовлюють існування інтелекту у воїнів, вимагають підвищеної уваги та розвинутого мислення. У зв’язку з цим лекція як навчальний метод вимагає від військового педагога ґрунтовного володіння матеріалом, що вивчається, уміння викликати поглиблений інтерес до проблеми, майстерне її викладення, спонукання до неї позитивної мотивації, уміння керувати розумовою діяльністю тих, хто навчається.
Розрізняють кілька типів навчальних лекцій. Наприклад, В. Оконь їх класифікує на традиційні (зміст матеріалу дається у готовому для запам’ятовування вигляді), проблемні (аналізується певна наукова або практична проблема) і розмовні (ґрунтується на переплетенні розмовних фрагментів лекції з відповідями слухачів або виконанням ними певних теоретичних або практичних завдань).
За відповідної підготовленості воїнів строкової служби, офіцерів та сержантів можна використовувати: курсові та монографічні лекції; лекції-дискусії; лекції-консультації; програмовані лекції; лекції з використанням техніки зворотного зв’язку та ін.
Безумовно, ці види лекцій активізують навчально-пізнавальну діяльність тих, хто навчається, і сприяють підвищенню ефективності дидактичного процесу. Вони характеризуються проблемністю і концептуальністю.
Отже, лекція – це розгорнуте теоретичне викладення, науковий аналіз теоретичних і практичних проблем, великих за обсягом, логічно побудованих та тісно поєднаних із поясненням, розповіддю і доведенням інформації.