2.3.2. Принципи навчання військовослужбовців
Ключові слова та терміни
Закони навчання, закономірності навчання, принципи навчання військовослужбовців.
2.3.1. Закони і закономірності навчання військовослужбовців
Процес навчання військовослужбовців як специфічний вид діяльності підпорядковується певним правилам, має свої закони та закономірності. Вони визначають порядок досягнення у військово-педагогічному процесі цілей і завдань навчання військовослужбовців, сприяють ефективному управлінню навчальною діяльністю, надають можливість передбачити результати навчально-виховної роботи і науково обґрунтувати та оптимізувати зміст, методи та форми навчання військовослужбовців на сучасному етапі розвитку ЗС України.
У зв’язку з актуальністю викладених дидактичних проблем і наявністю в сучасній дидактиці розбіжностей у розумінні категоріального апарату виникає необхідність в уточненні змісту дидактичних понять “закон, закономірності” та “принципи навчання”. Також актуальною є проблема обґрунтування зв’язків і залежностей між закономірностями та системою принципів навчання військовослужбовців.
Будь-який закон має і пояснювальну, і прогностичну функції. Дидактичні закони дозволяють з’ясувати сутність процесу навчання військовослужбовців, відображають його об’єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійкі зв’язки. У дидактичних роботах А.М. Алексюка, Ю.К. Бабанського, В.І. Загвязінського, І.Я. Лернера, М.І. Махмутова, М.М. Скаткіна, І.Ф. Харламова, М.Д. Ярмаченка останнього десятиліття сформульовано значну кількість педагогічних законів. Безумовно, їх не можна прийняти беззастережно. Завчасно говорити про сувору систему дидактичних законів. У зв’язку з цим обмежимося аналізом змісту лише тих із них, які виділяє більшість дослідників і які мають безпосереднє відношення до військово-педагогічного процесу.
Закон соціальної обумовленості цілей, змісту і методів навчання військовослужбовців. Він виявляє об’єктивний процес визначального впливу суспільних відносин, соціального устрою на формування основних компонентів процесу навчання військовослужбовців. Тобто знання проявів цього закону в процесі навчання та їх урахування під час його здійснення допомагає офіцерам і сержантам повно й оптимально перекласти соціальне замовлення на рівень педагогічних категорій.
Закон виховного і розвиваючого навчання. Він розкриває співвідношення опанування знаннями, навичками, уміннями і всебічного розвитку особистості військовослужбовця, тобто передбачає наявність міцного виховного впливу будь-якого навчального заходу і навпаки. Наприклад, будучи керівником заняття з бойової та гуманітарної підготовки, офіцер (сержант) має пам’ятати про такі виховні завдання: сприяти формуванню світоглядних установок військовослужбовця як захисника Вітчизни, так і громадянина нашої держави; сприяти вирішенню завдань військового, морального, фізичного, естетичного виховання та військово-професійної орієнтації; сприяти вихованню як загальнолюдських цінностей, так і якостей справжнього військовослужбовця – захисника Вітчизни; формувати високу культуру як загального міжособистісного спілкування, так і військового етикету; виховувати почуття відповідальності військовослужбовця як за стан справ у власному військовому підрозділі, так у ЗС України; сприяти всебічному гармонійному розвитку особистості військовослужбовця тощо.
Закон обумовленості навчання військовослужбовців характером їх діяльності. Він з’ясовує співвідношення між педагогічним керівництвом і розвитком власної активності військовослужбовців, як суб’єктів навчання, між способами організації процесу навчання та його результатами, тобто власне характер навчальної та бойової діяльності військовослужбовців має формувати зміст їх навчання та визначати основні напрями їх військово-професійного вдосконалення.
Закон цілісності та єдності процесу навчання військовослужбовців. Він виявляє співвідношення частини та цілого у процесі підготовки особового складу, необхідність гармонійної єдності всіх його компонентів. Бойова готовність будь-якого підрозділу, військової частини (з’єднання), характер дій військовослужбовців на сучасному полі бою передбачають наявність у них комплексних військово-професійних знань, навичок, умінь і високих морально-бойових та духовних якостей. Через те бойова і гуманітарна підготовка чи процес навчання у ЗС України має організовуватися у комплексі, становити як у теоретичному, так і у прикладному аспекті суцільну єдність та служити основному призначенню ЗС України – бути боєготовими й забезпечити державний суверенітет і недоторканність нашої Батьківщини.
Закон єдності та взаємозв’язку теорії та практики навчання військовослужбовців. Він розкриває співвідношення між змістом і методами навчання та майбутньою діяльністю військовослужбовців, залежністю військової дидактики від сучасної військової практики. Характер діяльності військовослужбовців у сучасних умовах переважно має практичний характер. У зв’язку з цим більшість занять повинні мати фундаментальну і військово-професійну спрямованість та здійснюватися за допомогою практичних методів і форм організації навчальної діяльності тих, хто навчається. Також зміст навчання військовослужбовців ЗС України повинен своєчасно відбивати останні досягнення військової науки, зміни у стратегії та тактиці бойових дій і досвід сучасних воєнних конфліктів.
Отже, закони військової дидактики – це її об’єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійки зв’язки, які виявляються під час організації та проведення військово-навчального процесу у підрозділах, військових частинах (з’єднаннях). У цих законах відбивається сутність військово-дидактичного процесу. Тому їх знання допомагає офіцерам і сержантам як військовим педагогам обґрунтовано визначати зміст навчання військовослужбовців, правильно намічати шляхи та засоби навчальної діяльності, уникати шаблонного підходу до педагогічної діяльності, інноваційно і творчо організувати та проводити навчальні заняття, ефективно вирішувати дидактичні завдання та в цілому оптимізувати цей складний соціально-змістовний процес.
Конкретні прояви цих законів у військово-дидактичному процесі визначаються як закономірності навчання, які мають об’єктивні, суттєві, стійки та повторювані зв’язки між його складовими компонентами і сприяють ефективній реалізації функцій. Вони у військовій дидактиці носять імовірнісно-статистичний характер. Певна їх частина функціонує завжди, незалежно від дій учасників і умов процесу (наприклад, цілі та зміст навчання військовослужбовців залежать від суспільного устрою і воєнної доктрини держави), а більшість виявляється як тенденція, тобто не у кожному разі, а в статистичному ряду великої кількості випадків.
У військовій дидактиці вирізняють зовнішні та внутрішні закономірності процесу навчання. Перші характеризують залежність навчання військовослужбовців від суспільних процесів і умов: соціально-економічної та політичної ситуації, рівня культури в суспільстві, його потреб у збройних силах та ін. Ті зміни, які відбуваються на сучасному етапі у ЗС України, доводять обґрунтованість цієї залежності.
Внутрішні або, власне, специфічні дидактичні закономірності розкривають зв’язки та залежності між компонентами процесу навчання військовослужбовців. Інакше кажучи, це залежність між викладанням-учінням, матеріалом, який вивчається, і кінцевим результатом, між основними компонентами цього складного соціально-педагогічного явища.
Однією з основних внутрішніх закономірностей навчання військовослужбовців є єдність навчання, виховання, розвитку і психологічної підготовки військовослужбовців як умова всебічного формування особистості військовослужбовця. Необхідність поєднання навчання і виховання підкреслював відомий військовий теоретик М.І. Драгомиров: залежно від призначення солдата для бою заняття з ним мають два головні напрямки: 1) розвиток у людини почуття обов’язку, самовідданості і самовладання, які вкладено в нього природою; 2) передачу йому різних матеріальних навичок, які роблять його більш здатним до захисту і завдання шкоди ворогу. Перший напрямок – це виховання, другий – освіта солдата. Він наголошував на тому, що виховання воїна має бути поставлено вище освіти, тому що потребує пріоритетної та щохвилинної уваги його керівника.
З урахуванням дидактичної концепції розвиваючого навчання, особливостей сучасної дидактичної системи і складної соціально-економічної та політичної ситуації в Україні навчальна діяльність військових педагогів повинна мати переважно виховний характер. Хоча за певних обставин цю залежність можна визначити як окрему закономірність навчання.
Відповідність впливів суб’єктів навчання пізнавальним можливостям і здібностям тих, хто навчається, та характеру їх діяльності. Ця закономірність свідчить про те, що існує безпосередня залежність між характером взаємодій суб’єктів навчання та результативним компонентом процесу навчання в ЗС України. Згідно з цією закономірністю офіцери та сержанти під час організації та здійснення процесу навчання повинні враховувати: 1) індивідуально-психічні особливості військовослужбовців; 2) характер їх майбутньої діяльності; 3) активно взаємодіяти з підлеглими; 4) досягти зацікавленої, інтенсивної та свідомої участі суб’єктів навчання в навчальній діяльності. Отже, ця закономірність відбиває взаємозв’язок дидактичних і дійсних пізнавальних можливостей воїна.
Моделювання (відтворення) діяльності суб’єктів навчання відповідно до вимог сучасної війни та бою. Конкретним виявом цієї закономірності є зв’язок між характером навчальної діяльності та її результатами. Особливості сучасної війни, досвід воєнних конфліктів останніх років та характер використаної в них складної бойової техніки, засобів і прийомів психологічної війни підтверджують актуальність цієї залежності та вимагають цілеспрямованої змістовної психологічної підготовки особового складу під час здійснення бойової підготовки, формування у нього високої військової майстерності та морально-психічної стійкості й готовності до складних умов сучасної війни, підготовки професіонала.
Педагогіка співробітництва та ряд інших сучасних концепцій навчання наполегливо вимагають формулювання такої закономірності, як єдність процесів викладання та учіння. Ця єдність передбачає спільну діяльність суб’єктів навчального процесу, під час якої розвивається не тільки останній, а й удосконалює свою військово-професійну майстерність і перший. Однією з причин кризи у навчанні військовослужбовців, яка виникла на початку 80-х років ХХ ст., є ігнорування цієї закономірності, коли не брали до уваги справжні інтереси військовослужбовців, не цікавились їх ставленням до військово-дидактичного процесу і, відповідно, не формували їх всебічно зацікавленими та активними учасниками цього процесу. Отже, процес навчання для військовослужбовців, які значно відрізняються між собою за рівнем інтелектуального і фізичного розвитку та нахилами, є складним. Але коли він відбувається цілеспрямовано, свідомо, з високою організацією, широким залученням різноманітної сучасних комп’ютерних тренажерів й бойової техніки, за активної участі військовослужбовців, у змістовній і цікавій формі, то дає, як правило, позитивні результати. Отже, основною вимогою цієї закономірності є формування творчого і зацікавленого союзу між суб’єктами навчання.
Взаємозалежність цілей, завдань, змісту, методів, форм і результатів у процесі навчання військовослужбовців. Ця закономірність враховує досягнення у розвитку сучасної загальної та військової педагогіки і психології, які мають відобразитися у підручниках з військової дидактики, в окремих методиках навчання. Методи і форми організації навчальної діяльності військовослужбовців мають відповідати як сучасним дидактичним системам, вимогам і характеру морально-психологічного перевантаження сучасної війни, так й інтелектуальним і фізичним можливостям військовослужбовця. Вона також передбачає комплексний підхід до визначення змісту й організації навчально-виховного процесу в ЗС України, оцінку ефективності його результатів, уміння бачити й аналізувати це складне соціально-педагогічне явище не тільки за окремими його складовими, а в цілому, нерозривно та у комплексі.
Досвід видатних педагогів-новаторів сучасності свідчить про наявність цих закономірностей та їх нагальність для розвитку військової дидактичної системи. Власне, урахування ними цих залежностей навчального процесу є фундаментом їх успіхів, яких вони досягли у практичній педагогічній діяльності.
Ці та ряд інших закономірностей (наприклад, проблемно-діяльнісний та прикладний характер військового навчання, взаємозалежність навчальної діяльності воїна й рівня розвитку його мотивації військової служби, взаємозалежність і взаємообумовленість усіх компонентів військового навчання тощо) служать основою для опрацювання системи стратегічних ідей, які становлять суть сучасної педагогічної концепції навчання військовослужбовців. Основні ідеї цієї особистісно-орієнтованої концепції:
- націленість навчання військовослужбовця на формування його всебічної гармонійно розвинутої особистості-індивідуальності, яка збагачена загальнолюдськими цінностями і мораллю та готова захищати незалежність, територіальну цілісність, недоторканність і самостійність України;
- єдність організації навчальної, службової, позаслужбової та творчої діяльності військовослужбовця як умова формування провідних рис особистості;
- комплексність навчання, виховання, розвитку та психологічної підготовки, яка вимагає розглядати навчання військовослужбовців як специфічний спосіб виховання і надавати йому розвиваючого та виховного характеру;
- оптимізація змісту, методів і форм навчання;
- гуманізація, демократизація та гуманітаризація військово-дидактичного процесу;
- впровадження у практику навчання військовослужбовців ідей і технології педагогіки співробітництва;
- морально-психологічне забезпечення логіки побудови навчально-виховного процесу, організації та здійснення бойової підготовки;
- діагностичне задавання цілей навчання та ін.
Знання цих закономірностей та їх вимог сприяє створенню військово-дидактичного процесу більш свідомим, цілеспрямованим, систематизованим, організованим, всебічно забезпеченим, ефективним і оптимальним. Але офіцерові і сержантові необхідно знати та пам’ятати про прояви у навчальному процесі також і психологічних, фізіологічних, гносеологічних та інших закономірностей. Безумовно, дидактичні закономірності ґрунтуються на цих закономірностях, але не замінюють їх.
2.3.2. Принципи навчання військовослужбовців
Дидактичні закономірності діють не безпосередньо, а їх сутність та основні вимоги відбиваються у принципах навчання, які визначають напрямок, стратегію і зміст практичних дій суб’єктів військово-педагогічного процесу.
Поняття принцип має латинське походження. Латинське слово “principum” означає початок, основа, підвалина. Вони, тобто принципи навчання, є теоретичним узагальненням педагогічної практики, виникають із досвіду педагогічної діяльності, носять об’єктивний характер, безпосередньо випливають із закономірностей навчання.
На думку В. Оконя, “принципи навчання... – це найбільш спірна галузь дидактики. В її межах існують вкрай протилежні думки, які часто суперечать одна одній”. На сьогоднішній день загальне визначення принципів навчання не набуло свого остаточного вигляду. Це виявляється у тому, що досі не визначені вихідні засади для обґрунтування принципів навчання; не опрацьовано наукові основи системи принципів навчання, їх підпорядкованості, ієрархії. Власне, це є причиною того, що в різних підручниках з педагогіки та відповідних фундаментальних працях з дидактики, у тому числі й з військової, кількість принципів навчання, їх ієрархія та формулювання значно відрізняються. Це пояснюється тим, що, по-перше, автори дотримуються різних концепцій і джерел під час їх виведення та, по-друге, по-різному розуміють дидактичне поняття “принципи навчання”.
Наприклад, основними джерелами виведення принципів навчання для одних є досвід навчальної діяльності, для других – теорія пізнання, для третіх – закономірності функціонування психіки людини, для четвертих – закономірності навчання. Напевно, кожен погляд має свої певні обґрунтування та право на існування. Але, на думку автора, в основі принципів навчання лежать закони та закономірності військово-дидактичного процесу. Хоча між ними не існує безпосередньої жорсткої залежності, вони служать методологічною і теоретичною підвалиною для опрацювання й обґрунтування принципів навчання військовослужбовців ЗС України. Безумовно, ці залежності є настільки різноманітними, що, наприклад, з однієї закономірності виводиться не один, а кілька принципів навчання. А іноді навпаки, із кількох закономірностей процесу навчання формулюється один принцип навчання. Це свідчить про те, що на обґрунтування принципів навчання справляють значний вплив не тільки власне педагогічні закономірності, але й соціальні, філософські, психологічні, гносеологічні та ряд інших груп закономірностей. Тому при обґрунтуванні принципів навчання військовослужбовців ЗС України необхідно брати до уваги також досвід навчання військовослужбовців різних дидактичних систем, логічні основи теорії пізнання, закономірності функціонування психіки людини, рівень розвитку військової науки та техніки, досвід сучасних воєнних конфліктів, зміст і характер бойової та гуманітарної підготовки в сучасних умовах, психологічний зміст сучасної війни тощо.
Кілька зауважень до дидактичного поняття принципи навчання чи дидактичні принципи, які становлять важливий розділ теорії навчання військовослужбовців.
Наприклад, російський дидакт В.І. Загвязінський їх визначає як інструментальні, що надані в категоріях діяльності та відбивають педагогічні концепції. Це – знання про сутність, зміст, структуру навчання, його закони, закономірності, що виявляються у вигляді норм військово-дидактичної діяльності, оптимальних науково обґрунтованих регуляторів до навчальної практики. У теоретичному плані – це її кінцевий остаточний результат, тому він є орієнтиром для конструювання практики навчання військовослужбовців.
Отже, у військовій дидактиці під принципами навчання слід розуміти конкретні рекомендації щодо шляхів досягнення цілей навчання військовослужбовців на основі його пізнаних закономірностей. Ці рекомендації стосуються регулювання різноманітних та змістовних стосунків учасників дидактичного процесу, тому що за характером власного існування вони мають суб’єктивний характер (визначають навчальну діяльність суб’єктів навчання; відображають внутрішню сутність і смисл діяльності суб’єктів військово-дидактичного процесу; визначають військово-прикладну спрямованість навчального процесу і діяльність військового педагога; зумовлюють характер і особливості навчальної діяльності суб’єктів навчання; визначають взаємозалежність і взаємообумовленість всіх компонентів військово-дидактичного процесу взагалі та між суб’єктами цього процесу зокрема, та ін.); з’ясування провідних тенденцій навчання військовослужбовців; розв’язання суперечностей процесу навчання й умов досягнення успіхів у навчально-виховному процесі; визначення основних положень, на які спираються при викладанні предметів бойової та гуманітарної підготовки; визначення змісту, методів і форм навчальної діяльності та ін.
Отже, принципи навчання військовослужбовців – це керівні положення, нормативні вимоги до організації та проведення військово-дидактичного процесу (бойової та гуманітарної підготовки), які мають характер загальних вказівок, правил і норм та випливають із закономірностей процесу навчання. Остаточно можемо дати таке визначення принципів навчання військовослужбовців: це найзагальніші провідні положення, які визначають зміст, методику та проведення військово-дидактичного процесу у ЗС України.
Незнання принципів не відміняє їх існування і дію, а навпаки, робіть військово-дидактичний процес ненауковим, суперечливим, непослідовним, несистемним, й, відповідно, малоефективним. Власне, тим і пояснюється наявність багатьох недоліків в організації та проведенні цього процесу в певних підрозділах, військових частинах (з’єднаннях). Отже, знання методологічних, методичних і психолого-педагогічних вимог системи сучасних принципів навчання військовослужбовців є ознакою високої педагогічної культури суб’єкта навчання у ЗС України та важливою передумовою ефективності всього військового-дидактичного процесу.
У сучасній дидактиці існує кілька варіантів класифікації принципів навчання. У різних авторів вони відрізняються, в першу чергу, кількістю. У зв’язку з цим виникає запитання: “Чи повинна бути кількість принципів навчання військовослужбовців сталою і чи становлять вони певну систему?” На першу частину запитання відповідь, безумовно, є негативною. По-перше, про це свідчить історія дидактики, і, по-друге, обґрунтування цього положення знаходимо у наукових працях видатних дидактів сучасності Ю.К. Бабанського, В.І. Загвязінського, Ч. Купісевича, В. Оконя, М. М. Скаткіна та ін.
З історії педагогіки відомо, що ще Я.А. Коменським було визначено шість принципів навчання: наочність, свідомість, систематичність, послідовність, доступність, міцність засвоєних знань.
Польський вчений-дидакт Ч. Купісевич у книзі “Основи загальної дидактики” наводить сім принципів навчання: систематичність, зв’язок теорії з практикою, наочність, свідомість і активність учнів у процесі навчання, постійне подолання труднощів і стабільність результатів викладання, принцип оперативності знань, принцип міцності знань. А його колега В. Оконь додає до них ще такі принципи навчання: ефективність, доступність, сполучення індивідуального підходу і колективізму в навчанні, різнобічність та мотивація.
На основі аналізу дидактичних робіт Ю.К. Бабанського, В.І. Загвязінського і М.М. Скаткіна виділяють такі принципи навчання у сучасній школі: принцип розвиваючого і виховного характеру навчання; принцип науковості змісту і методів навчального процесу; принцип систематичності та послідовності в опануванні досягненнями науки, культури, досвідом діяльності; принцип свідомості, творчої активності та самостійності учнів; принцип наочності; єдність конкретного та абстрактного, раціонального й емоційного, репродуктивного і продуктивного; принцип доступності навчання; принцип міцності результатів навчання і розвитку пізнавальних сил учнів; принцип зв’язку навчання з життям; принцип раціонального сполучення колективних та індивідуальних форм і способів навчальної роботи.
С.У. Гончаренко наводить такі принципи навчання: зв’язок змісту і методів навчання з національною культурою і традиціями; виховуючий характер навчання; науковість; систематичність; наступність; свідомість й активність учнів; наочність, доступність, індивідуалізація процесу навчання; уважне вивчення інтересів, здібностей, нахилів кожного учня.
У підручниках з військової педагогіки (О.В. Барабанщиков), в основному, наводяться вісім принципів навчання: науковість; принцип практичної спрямованості підготовки військовослужбовців, тобто вчити війська тому, що необхідно на війні; свідомість, активність і самостійність тих, хто навчається; наочність у навчанні; навчання на високому рівні труднощів; систематичність, послідовність і комплексність навчання; міцність опанування знаннями, навичками та вміннями; колективізм та індивідуальний підхід у навчанні.
Автори навчального посібника “Військова психологія і педагогіка” виокремлюють таку систему принципів навчання військовослужбовців у ЗС Російської Федерації: соціальна обумовленість і науковість навчання; практична спрямованість навчання військовослужбовців; цілеспрямованість, систематичність і послідовність у навчанні; доступність і високий рівень труднощів у навчанні; свідомість, активність і вмотивованість тих, хто навчається; міцність опанування компонентами професійної компетентності; диференційований та індивідуальний підходи до навчання військовослужбовців; комплексність і єдність навчання і виховання.
Досвід військово-дидактичної діяльності свідчить про те, що цей перелік повинен залишатися відкритим. Ті зміни, які відбуваються у нашому суспільстві, в арміях інших країн, ЗС України, в різних галузях військових та соціально-гуманітарних наук (психології, соціології, політології, фізіології, загальній педагогіці та, зокрема, в дидактиці) сприяють подальшому розвитку військової дидактики та її вдосконаленню. Особливо це зумовлюється сучасним досвідом ведення бойових дій, який накопичено у воєнних конфліктах останніх років (в Афганістані, Іраку, на Близькому Сході, на Балканах та ін.).
Основними характеристиками системи принципів навчання військовослужбовців, виходячи із сучасних дидактичних концепцій, повинні бути, по-перше, націленість на здійснення основної інтегративної властивості сучасної педагогічної системи – це виховне і розвиваюче навчання, формування всебічно гармонійно розвиненої особистості військовослужбовця, по-друге, спрямованість на досягнення гармонійності педагогічних впливів, по-третє, забезпечення ефективності дидактичного процесу в ЗС України, по-четверте, забезпечення підтримання постійної бойової готовності підрозділів, військових частин (з’єднань).
Узагальнюючи особистісно-діяльнісний та управлінський підходи до обґрунтування сучасної системи принципів навчання, які існують на сьогоднішній день у педагогіці, і враховуючи особливості дидактичного (навчального) процесу в ЗС України, можна навести таку систему принципів навчання військовослужбовців:
- розвиваючий і виховний характер навчання військовослужбовців;
- науковість змісту і методів навчання;
- принцип практичної спрямованості підготовки військовослужбовців, тобто вчити війська тому, що необхідно на війні;
- мотивація навчальної діяльності;
- системність та послідовність навчання;
- свідомість, творча активність та самостійність тих, хто навчається;
- наочність навчання;
- колективізм та індивідуальний підхід у навчанні;
- демократизація навчання;
- доступність та дохідливість викладання;
- оптимізація навчання;
- гуманізація та гуманітаризація навчання;
- ефективність навчання чи міцність засвоєння знань, формування навичок і вмінь.
Узагальнюючи вищевикладене, що стосується законів, закономірностей і принципів навчання військовослужбовців, можна зробити такі висновки для офіцерів і сержантів як військових педагогів.
1. Закони, закономірності та принципи навчання військовослужбовців знаходяться у діалектичному, змістовному і різноманітному взаємозв’язку і справляють безпосередній вплив на їх формування, перебіг і виявлення у військово-дидактичному процесі.
2. Закони військово-навчального процесу, які відображають об’єктивні, внутрішні, суттєві і відносно стійки зв’язки дидактичних явищ, виявляються у його закономірностях.
3. Конкретні рекомендації дидактичних закономірностей відбиваються у принципах навчання військовослужбовців, які визначають стратегію і тактику практичних дій суб’єктів військово-дидактичного процесу. Отже, дидактичні принципи: а) визначають діяльність військового педагога і навчально-пізнавальну діяльність тих, хто навчається; б) відображають внутрішню суть діяльності суб’єктів військово-дидактичного процесу; в) базуються на закономірностях військово-дидактичного процесу; г) становлять систему вимог до визначення, опрацювання й обґрунтування цілей, змісту, методів, форм навчання військовослужбовців ЗС України та методичних засад їх впровадження у практику навчання військ; д) визначають військово-прикладну спрямованість навчання військовослужбовців; е) є основними положеннями, на які спираються при викладанні окремих предметів бойової підготовки; ж) є положеннями, які визначають характер навчально-пізнавальної діяльності військовослужбовців; и) визначають характер спілкування у військово-дидактичному процесі тощо.
4. Офіцерам (сержантам) як військовим педагогам необхідно орієнтуватися не на окремі принципи навчання, а на їх систему і розглядати її як сукупність конкретних рекомендацій до втілення в життя системи основних законів і стратегічних ідей сучасної військової освіти.