Військова дидактика
2.1. Становлення, предмет, завдання і категорії військової дидактики
2.1.1. Становлення, предмет і завдання військової дидактики
2.1.2. Основні категорії та функції військової дидактики
Ключові слова та терміни
Дидактика, військова дидактика, викладання, учіння, навчання, освіта, знання, навички, вміння, військово-дидактичний процес, військово-навчальний процес, система навчання, підготовка військовослужбовців.
2.1.1. Становлення, предмет і завдання військової дидактики
Галузь педагогічної науки, що містить теорію навчання особового складу підрозділів, військових частин (з’єднань), зветься військовою дидактикою (від грец. “didacticos” – навчальний).
Сучасна дидактика – найусталеніший розділ у педагогіці, яка виокремилась в окрему галузь наукової думки з системи філософського знання на початку XXVII ст., завдяки англійському філософу Френсісу Бекону (1561-1626). Безумовно, дидактика змінювалась і змінюється, крокуючи в ногу з історією і часом, вбирає у себе всі світові наукові досягнення. Але за структурою вона залишається класичною.
Вважається, що термін “дидактика” запровадив видатний німецький дидакт Вольфганг Ратке (1571-1635), який під цим терміном розумів наукову дисципліну, яка досліджує теоретичні засади навчання.
Засновником дидактики як галузі педагогічної науки був Ян Амос Коменський (1592-1670) – великий чеський гуманіст і педагог.
На рубежі XVIII-XIX ст. ст., коли світська школа вже мала пріоритет перед конфесійною, в дидактиці склалася теорія формального, а згодом – матеріального виховання й освіти.
Автором теорії формальної освіти є Йоган-Фрідріх Гербарт (1776-1841) – німецький філософ і педагог.
Теорія матеріальної освіти належить англійському філософу Герберту Спенсеру (1820-1903).
Засновником української дидактики був великий педагог К.Д. Ушинський (1823-1871), який вважав себе українцем і багато часу працював і жив в Україні, похований у м. Києві. В основу його педагогіки було покладено ідею народності (у сучасному розумінні – загальності) початкового навчання.
Його висловлювання служитимуть дороговказом для педагогів не одне століття. Наприклад, загальновідоме основне положення К.Д. Ушинського: “Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна насамперед пізнати її також у всіх відношеннях”.
У вітчизняній історії поява проблем навчання і виховання військовослужбовців пов’язана із створенням наприкінці ХVІІ – початку ХVІІІ ст. ст. регулярної армії та флоту Російської та Австро-Угорської імперій, де проходило службу багато українців. Власне у цей період, на думку багатьох дослідників, було закладено підвалини вітчизняної військової дидактики. Про це детально викладено у розділі І.
У XIX ст. в Європі вагомий внесок у дидактику зробив німецький педагог А. Дістервег (1790-1866), який, як і К.Д. Ушинський, відстоював прогресивні принципи дидактики.
Світова дидактика першої половини XX ст. розвивалася на філософських засадах прагматизму. Наприклад, американський психолог і педагог Дж. Дьюї (1859-1952) заснував педоцентризм – керування практичним досвідом, навчання без програм, широка дитяча і вчительська самостійність. Застосування педоцентризму в американський системі освіти завдало їй шкоди та викликало її перебудову в 50-60-х роках ХХ ст.
Також серед українських педагогів-теоретиків цього часу необхідно відзначити С.Ф. Русову (1856-1940), серед практиків – наркома освіти українського радянського уряду Г.Ф. Гринька (1890-1938). Одним із творців української освітньо-виховної системи був Григорій Ващенко (1878-1967). У сузір’ї великих педагогів минулого і сучасного зіркою першої величини є А.С. Макаренко (1888-1939).
До когорти видатних українських дидактів-практиків 50–60-х років ХХ ст. увійшов В.О. Сухомлинський (1918-1970) – засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. До відомих теоретиків дидактики відносять російських педагогів М.М. Скаткіна, М.О. Данилова, Ю.К. Бабанського та ін.
Період 50–80-х років ХХ ст. у дидактиці також є часом професійних вчених-педагогів і частково психологів, причому останні займалися психологією навчального процесу і разом з тим впливали на нього. До таких фахівців можна віднести: О.М. Арсеньєва, який розробляв теорію освіти; Б.П. Єсипова – опрацював теорію навчального процесу; Л.В. Занкова, який зробив значний внесок у створення концепції розвиваючого навчання та ін. У цей же час в Україні плідно працювали С.Х. Чавдаров, В.І. Помогайба, А.М. Алексюк, Г.С. Костюк.
У 60-70-х роках ХХ ст. у Росії найактивніше діяли І.Л. Лернер, М.О. Сорокін, М.М. Поташник; в Україні – В.О. Онищук, І.Т. Федоренко. Психологи П.Я. Гальперін і Н.Ф. Тализіна розробили і обґрунтували теорію поетапного формування розумових дій – сучасну ефективну концепцію навчання. У другій половині 80-х років ХХ ст. основними розроблювачами сучасної гуманістичної дидактики виступали вчителі-новатори: І.П. Волков, Є.М. Ільїн, С.М. Лисенкова, В.Ф. Шаталов та ін.
Ряд російських військових вчених-педагогів, серед яких в першу чергу, слід відзначити О.В. Барабанщикова, С.С. Муцинова, В.В. Офіцерова, Є.М. Короткова, Ю.Ф. Худолеєва, розробили на основі праць і концепцій І.М. Сєченова, І.П. Павлова, С.Л. Рубінштейна, А.О. Смирнова, Н.А. Менчінської, В.А. Крутецького асоціативно-рефлекторну теорію навчання. У ці роки у військовій педагогіці окремі аспекти проблемного навчання опрацьовували військові вчені А.М. Воробйов, В.М. Гурін, програмованого навчання – О.В. Барабанщиков, Б.Ц. Бадмаєв, а теорію поетапного формування розумових дій – С.І. С’єдін. Найпопулярнішою у військовій дидактиці є концепція проблемно-діяльнісного навчання, яку обґрунтували О.В. Барабанщиков, А.Г. Давидов, А.М. Воробйов, Є.М. Коротков.
Серед українських військових педагогів значний внесок у розвиток військової педагогіки зробив професор В.В. Ягупов, який заснував наукову школу військових педагогів.
Загалом військова дидактика відповідає на запитання: “Чого вчити?” (дає наукове обґрунтування змісту навчання) і “Як вчити?”, водночас “Кого, для чого і як вчити?” Таке визначення військової дидактики є традиційним.
Але сучасні умови розвитку вітчизняної військово-педагогічної науки, а також соціальні запити до ЗС України, свідчать про те, що таке визначення військової дидактики вимагає суттєвого уточнення. Це диктується тим, по-перше, що обсяг знань, які необхідні військовому фахівцеві, швидко зростає. Сьогодні робити акцент на опануванні військовослужбовцями тільки певної сукупності знань не можна. У кожного воїна необхідно сформувати вміння самостійно поповнювати свої знання, орієнтуватися у сучасній інформації, розуміти своє місце і роль у системі бойового застосування підрозділів, військових частин (з’єднань). Це означає, що військова дидактика має бути спрямована до особистості воїна, який навчається. Процес бойової та гуманітарної підготовки необхідно організувати таким чином, щоб він умів самостійно вчитися, сформував у себе навички та вміння до самоосвіти.
По-друге, це – навчальна діяльність воїнів, яка має свої, притаманні тільки їй, психологічні та фізіологічні закономірності. Напевно, сучасна військова дидактика повинна враховувати і ці закономірності.
Існують також і певні труднощі під час визначення предмета військової дидактики. У загальній дидактиці є кілька підходів до цієї проблеми. Наприклад, одні визначають її предметом навчання засібом освіти та виховання; другі – як закономірності та принципи навчання, його цілі, наукові підвалини змісту навчання; треті – як взаємодію викладання і навчання в їх єдності; четверті вважають, що предметом загальної дидактики є не тільки власне процес навчання й учіння, але й умови, необхідні для його здійснення (зміст, організація, засоби тощо), а також різні відносно стійкі результати цих умов. Польський вчений-дидакт Ч. Купісевич до навчальної діяльності відносить також і самоосвіту. Усе це свідчить про те, що навчальний процес має багатоаспектний характер, і це, безперечно, накладає свій відбиток на визначення об’єкта і предмета як загальної, так і військової дидактики.
Сучасна військова дидактика, виходячи на світові позиції та спираючись на сучасні концепції навчання, відкриває нові явища у військово-педагогічному процесі – комп’ютеризацію, кібернетизацію, активні методи навчання та ін. Вона опрацьовує такі проблеми, що є її завданнями:
- визначає мету й обґрунтовує зміст навчання військовослужбовців;
- досліджує сутність, закономірності та принципи навчання, а також шляхи підвищення його розвиваючого та виховного впливу на воїнів;
- вивчає закономірності навчально-пізнавальної діяльності воїнів і шляхи її активізації у процесі навчання;
- обґрунтовує систему методів навчання й умови ефективного їх застосування і вдосконалення;
- визначає й удосконалює організаційні форми навчальної роботи у підрозділах і військових частинах (з’єднаннях);
- обґрунтовує ефективні та об’єктивні критерії оцінки результативності як усього військово-дидактичного процесу, так і викладацької діяльності суб’єктів навчання та їх навчальної діяльності тощо.
Загальна військова дидактика досліджує загальну теорію і методику навчання та, відповідно, дає їх обґрунтування.
Специфіка, особливості викладання окремих навчальних предметів бойової та гуманітарної підготовки, навчальних дисциплін у ВВНЗ – це предмет вивчення часткових (окремих) методик. Тому що, наприклад, гуманітарна підготовка суттєво відрізняються від викладання тактики або спеціальної підготовки. Ще більш специфічним є проведення занять з фізичної підготовки. У зв’язку з цим загальна військова дидактика досліджує тільки загальнотеоретичні засади процесу навчання військовослужбовців, а окремі методики, використовуючи її рекомендації та висновки, обґрунтовують організацію навчання з окремих предметів бойової підготовки. Природно, що загальна військова дидактика і часткові (окремі) методики розвиваються у тісній взаємодії між собою і взаємозбагачуються, тому що вони мають спільний об’єкт наукового дослідження – військово-дидактичний процес. Часткова (окрема) методика виділяє у цьому об’єкті те, що є специфічним для викладання конкретного предмета бойової підготовки зокрема. Отже, військова дидактика відноситься до часткової методики, як теорія до практики.
Отже, військова дидактика – це галузь військово-педагогічної науки, яка вивчає, досліджує, узагальнює та обґрунтовує цілі, закономірності, принципи, зміст, форми та методи навчального процесу, взаємодію суб’єктів навчання, вплив цих педагогічних явищ на формування особистості військовослужбовця і злагодження підрозділів, військових частин (з’єднань).
2.1.2. Основні категорії та функції військової дидактики
Безумовно, військова дидактика охоплює всю діяльність командирів, яку називають викладанням, і навчально-пізнавальну діяльність воїнів, яку визнають як учіння. Ця активна, цілеспрямована і змістовна взаємодія того, хто вчить (офіцери, сержанти), і того, хто навчається (усі військовослужбовці), визначається як процес навчання (підготовки) військовослужбовців, під час якого останні засвоюють певну сукупність військово-професійних знань, формують необхідні професійні практичні навички та вміння, всебічно розвивають свої інтелектуальні та фізичні здібності і кваліфікацію, здобувають відповідні морально-психологічні якості. Таким чином, цей процес має бути свідомим і створювати тісний та плідний союз між викладанням і учінням, тому що коли він відсутній, процес навчання військовослужбовців практично не виконує свої суспільні функції та не досягає мети.
Кілька зауважень щодо фундаментальних категорій військової дидактики навчання, процес навчання військовослужбовців, навчальний процес, військово-навчальний процес, військово-дидактичний процес, тому що правильне їх розуміння та обґрунтування сприяє науковому визначенню її предмета. Деякі аспекти цих педагогічних категорій ми розглядали в підрозділі 1.3.2. Аналіз сучасної педагогічної літератури свідчить, що існують певні методологічні розбіжності в їх розумінні та науковому використанні. Наприклад, польський вчений-дидакт В. Оконь таким чином описує цей стан: “…Наші знання про процес навчання загалом неповні та неточні… Наскільки раніше говорили про процес викладання, концентруючи увагу на діяльності вчителя, настільки на сучасному етапі право на “громадянство” отримав термін “процес навчання”. Цей термін включає викладання, учіння й, більше того, – формування вихованця за його активної участі, реалізацію в його особистості певних цілеспрямованих дій”. Але для визначення процесу навчання він також використовує іншу дидактичну категорію: “В основі процесу навчання (дидактичного процесу) явно чи неявно завжди лежать певні теоретичні принципи”, тобто дидактичним категоріям процес навчання і дидактичний процес він надає однакового змісту. Ч. Купісевич уникає використання таких понять і для визначення цього складного соціально-педагогічного явища використовує дидактичну категорію “процес викладання і учіння”. Деякі автори підручників з педагогіки дидактичні категорії “процес навчання” і “дидактичний процес” ототожнюють, визначаючи, що навчання як категорія педагогічної науки і процес навчання, чи, як його ще називають, дидактичний процес – поняття не тотожні, не синоніми. Автори навчального посібника “Військова психологія і педагогіка” П.А. Корчемний, Л.Г. Лаптєв, В.Г. Михайловський взагалі уникають усіх цих дидактичних категорій.
З’ясування змісту дидактичних категорій потребує чіткого їх визначення, тому що вони не є тотожними і не є синонімами. Вихідні поняття – це процес і навчання. Процес – зміна стану системи навчання військовослужбовців як цілісного військово-педагогічного явища, послідовне поступове просування вперед для досягнення цілей навчання, виховання, розвитку і психологічної підготовки військовослужбовців та військових підрозділів. Про складність дидактичної категорії “навчання” свідчать різні підходи авторів до його визначення. Наприклад, Ю.К. Бабанського: навчання – це цілеспрямована послідовна змінювана взаємодія викладача і учнів, у ході якої вирішуються завдання освіти, виховання й загального розвитку тих, кого навчають; В.О. Онищука: навчання – це цілісний обопільний процес педагогічної діяльності вчителя і навчально-виховної діяльності учня, спрямований на досягнення навчально-виховних завдань; С.П. Баранова: навчання – цілеспрямований процес…, що забезпечує підростаючому поколінню можливість засвоєння окремих сторін досвіду людства; С.У. Гончаренка: навчання – цілеспрямований процес передачі і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини. Навчання – процес двосторонній: діяльність учня – учіння і діяльність вчителя – викладання.
Наприклад, В. Оконь визначає такі ланки навчання:
1) усвідомлення тими, хто навчається, дидактичних цілей і завдань, постановка проблем, що формують у них інтерес до навчання, відповідний “внутрішній настрій”;
2) ознайомлення тих, хто навчається, з новим матеріалом через використання відповідних наочних, технічних засобів живого або писемного слова;
3) керування процесами узагальнення й оволодіння тими, хто навчається, загальними поняттями, судженнями за допомогою відповідних розумових операцій;
4) закріплення знань;
5) формування вмінь, навичок і звичок;
6) встановлення зв’язку теорії з практикою;
7) контроль і оцінка результатів навчання, у процесі учіння – самоконтроль.
Радянський військовий педагог О.В. Барабащиков визначає, що у структурному плані навчання – це двосторонній активний процес діяльності тих, хто навчає, і тих, хто навчається.
Цікавим у цих дефініціях є те, що більшість авторів під час визначення змісту навчання використовують філософічне поняття “процес”, тобто навчання має процесуальний характер і не може існувати без нього. В іншому разі втрачається сенс існування цього соціально-педагогічного явища, зникає його гуманний зміст, втрачається особистість суб’єкта навчання, не досягається мета навчання.
Отже, військове навчання – це планомірна, організована, спільна і двостороння цілеспрямована діяльність тих, хто навчає (офіцерів, сержантів), і тих, хто навчається (воїнів), спрямована на свідоме, міцне і глибоке опанування останніми системи військово-професійних знань, навичок і вмінь, процес, під час якого набувається військова освіта (кваліфікація), відбувається виховання, розвиток і психологічна підготовка військовослужбовців і військових колективів, формування у них світогляду, засвоєння воєнного досвіду людства і військової діяльності.
Про те, як раціонально розподіляти обов’язки між суб’єктами навчання, досить образно говорив К.Д. Ушинський. Необхідно, наголошував він, щоб ті, хто навчається, за можливості навчалися самостійно, а той, хто навчає, повинен керувати цією самостійною працею і надавати для неї матеріал. Нині також набули актуальності слова німецького педагога А. Дістервега: “Поганий вчитель подає істину, хороший – навчає її знаходити”.
Дидактична категорія “процес навчання” охоплює різноманітні, підпорядковані загальній меті, акти викладання й учіння (дії суб’єктів військового навчання) та їх сукупності. Тобто зміст цього поняття у військовій дидактиці охоплює взаємодію суб’єктів навчання у процесі освоєння ними військово-професійних знань, навичок, вмінь, опанування військовою майстерністю і професіоналізмом, всебічний розвиток особистості військовослужбовця.
Безумовно, слід пам’ятати про основні ознаки процесу навчання військовослужбовців: системність, цілісність, комплексність, планомірність, націленість на конкретний практичний результат, тривалість і організованість. Глибоке і правильне їх розуміння сприяє якісний організації та проведенню цього цілеспрямованого, складного, різнопланового і змістовного військово-педагогічного процесу. Охарактеризуємо деякі з них.
На відміну від процесу навчання, дидактична категорія “навчальний процес” охоплює всі компоненти цього процесу – навчання, виховання, розвиток, формування особистості. Отже, ця система надає завершеного вигляду всьому навчальному процесу у підрозділах, військових частинах (з’єднаннях). У ЗС України ця система має назву військово-навчальний процес чи військово-дидактичний процес, або процес бойової та гуманітарної підготовки, тому що поняття “навчальний” і “дидактичний” є тотожними.
Основними складовими цієї системи є такі компоненти: цільовий, стимулюючо-мотиваційний, змістовний, процесуальний (операційно-діяльнісний), контрольно-регулюючий, результативний. Центральними постатями виступають суб’єкти навчання.
Загальними поняттями військової дидактики як військово-педагогічної науки є: “мета навчання”, “викладання”, “учіння”, “освіта”, “зміст навчання”, “навчальний матеріал”, “навчальна ситуація”, “метод навчання”, “суб’єкт навчання”, “самоосвіта”, “викладання”, “учіння”, “знання”, “навички”, “вміння” та ін. Місце теорії військового навчання (військової дидактики) як галузі педагогічної науки показано (рис. 2.1).
  |
Рис. 2.1. Місце дидактичних категорій у військовій педагогіці
Розглянемо основні з них.
Викладання – це діяльність тих, хто навчає, а учіння – це діяльність тих, хто навчається. Роль суб’єкта навчання у військово-дидактичному процесі є надзвичайно великою і різноплановою:
а) виступає, передусім, як організатор, керівник, старший товариш по службі та начальник у навчально-пізнавальній діяльності воїнів;
б) створює умови, за яких інші суб’єкти навчання можуть більш цілеспрямовано, змістовно, оптимально, раціонально й ефективно вчитися, опановувати підвалини військової майстерності;
в) виступає як джерело військово-професійних знань, навичок і вмінь у бойовій та гуманітарній підготовці;
г) надає своєчасну допомогу воїнам, коли є така потреба;
д) виступає як вихователь;
е) є командиром і начальником для підлеглих;
ж) піклується про всебічний розвиток особистості воїнів;
и) контролює й оцінює хід та результати навчальної діяльності воїнів тощо.
Учіння – це система навчальних дій воїнів (як суб’єктів навчання), спрямованих на опанування військово-професійних знань, навичок та вмінь їх застосування у військовій діяльності, формування властивостей захисника Батьківщини. Передумовами навчальної діяльності воїна є:
а) мета, що стимулює воїна до цілеспрямованої змістовної навчально-пізнавальної діяльності;
б) мотивації до навчально-пізнавальної та військово-професійної діяльності;
в) соціальна та морально-психічна готовність до служби в ЗС України;
г) самостійність та активність воїнів у навчально-пізнавальній діяльності, зосередженість на опануванні військово-професійної майстерності.
Структура навчальної діяльності суб’єкта навчання має включати три взаємопов’язані аспекти: мотиваційний, процесуальний і змістовний. Вони мають діяти у комплексі. Через те сутність учіння полягає не стільки в опануванні певними військово-професійними знаннями, навичками та вміннями, стільки в умінні вчитися та оволодінні методикою самовдосконалення, тобто самоосвіти і самовиховання.
Поняття “освіта” вживається в трьох розуміннях: 1) як процес інтелектуальної підготовки особистості до умов життя у суспільстві шляхом засвоєння систематичних знань і формування на їх основі навичок, вмінь і світогляду практичного порядку; 2) як результат процесу навчання та рівень досягнення освіченості, сформованості навичок і вмінь; 3) як сукупність навчально-виховних установок. Отже, освіта – це водночас і процес, і результат засвоєння воїнами систематизованих військово-професійних знань, навичок і вмінь, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей, розвитку їх творчих сил і здібностей.
Правомірно стверджувати, що об’єктом військової дидактики як педагогічної науки є навчання військовослужбовців у всьому обсязі та у всіх вищеперелічених аспектах. Предметом її є система відношень: суб’єктів навчання між собою (офіцер – сержант; офіцер – солдат; сержант – солдат); суб’єкт навчання – навчальний матеріал; взаємовідносини між тими, хто навчається (офіцер – офіцер; сержант – сержант; солдат – солдат).
Різноманіття цих відношень, напевно, становить сутність процесу навчання (бойової та гуманітарної підготовки) військовослужбовців. Безумовно, серед цих відношень найголовнішим є союз викладання й учіння, тобто відношення суб’єктів навчального процесу.
Навчання воїнів – це стрижнева складова військово-педагогічного процесу в ЗС України. У його сфері специфічно виявляються всі основні закони та закономірності останнього.
Процес навчання військовослужбовців як специфічний вид діяльності підпорядковується певним правилам, має свої закони та закономірності. Вони визначають порядок досягнення у дидактичному процесі цілей і завдань навчання військовослужбовців, сприяють ефективному управлінню навчальною діяльністю, надають можливість передбачити результати навчально-виховної роботи і науково обґрунтувати й оптимізувати зміст, методи та форми навчання військовослужбовців на сучасному етапі становлення ЗС України.
У зв’язку з актуальністю викладених дидактичних проблем і наявністю в сучасній дидактиці розбіжностей у розумінні цих понять виникає необхідність в уточненні змісту дидактичних понять “закон”, “закономірності” та “принципи навчання”. Також актуальною є проблема обґрунтування зв’язків і залежностей між закономірностями та системою принципів навчання. Ми розкриємо зміст цих педагогічних категорій у п. 2.3.
Глибоке їх розуміння і змістовна реалізація у процесі навчання військовослужбовців сприяє реалізації його основних функцій (рис. 2.2).
  |