Особливості розвитку педагогічної думки в Україні
у ХІV – XV століттях
Період другої половини ХІII–ХV ст..ст., як у загальнодержавному розвитку, так і в галузі освіти та педагогічної думки, позначається важливими історичними подіями, які зумовили форми, зміст, методи навчання і виховання, розвиток педагогічних ідей, їх напрямок і характер. Серед цих історичних чинників, насамперед, слід назвати феодальну роздробленість Київської Русі і монголо-татарську навалу на неї, які перервали активні освітні процеси і в XIII-XV ст.ст. були причиною занепаду не тільки освіти і педагогічної думки, а й усієї культури – духовної та матеріальної. Монголо-татарами були знищені культурні центри, монастирі, школи і бібліотеки при них, зруйнована система освітніх закладів підвищеного типу, фізично знищені люди, які створювали духовні і матеріальні цінності. Київ як освітньо-культурний центр був знищений і довгий час стояв у руїнах. Лише в середині XV ст. у Києві став формуватися гурток учених-перекладачів, діяльність яких поклала початок відродженню освітніх процесів.
У цей період відбуваються певні позитивні зрушення в економічному житті України – розвиваються ремесла, відроджується землеробство, тваринництво, торгівля, зовнішні відносини, зростає роль міст як економічних і культурних центрів, які не могли не вплинути на освіту і педагогічну думку. Зовнішні взаємозв’язки сприяли проникненню в культуру й освіту ідей епохи Відродження та Реформації.
Наші предки мужньо відстоювали свою волю у боротьбі проти іноземних колонізаторів. В авангарді її були освічені люди. Український народ своєю звитяжністю зупинив азійські дикі орди, заступивши їм шлях до Західної Європи. Мужньо відстоюючи Україну, українці разом із цим захистили від навали західноєвропейські народи, забезпечивши їм спокійне життя для нормального культурного розвитку. Отже у тому, що західноєвропейці досягли належного рівня культури, чимала заслуга й українського народу.
Неволя відчутно загальмувала освітні процеси, особливо в Наддніпрянській Україні XIV-XV ст.ст., але не зупинила їх, бо незламним виявився педагогічний дух українського народу. Міцним був освітній фундамент, закладений шкільництвом і педагогікою Київської Русі. Та й Українська держава відразу не занепала, хоч Київ було знищено. Вона проіснувала ще потім понад сто років. Осередком її стала Галицько-Волинська держава як спадкоємиця Київської Русі. Сюди перемістився культурно-освітній центр. Відбулося його зближення із західною педагогічною культурою.
Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинській державі у великій шані були книга, освіта, школа, люди письменні й мудрі. Приклад у цьому показували правителі держави: князі Ярослав Володимирович, Роман Мстиславович, король Данило Галицький та ін.
За великий розум князя Ярослава прозвали Осмомислом, тобто таким, що за вісьмох мислить. Та й розмовляв він вісьмома мовами: українською, польською, болгарською, грецькою, латинською, німецького, угорською й арабською. До речі, знання рідної української мови та володіння мовами іноземними з того часу й донині збереглося в Галичині як один із провідних показників оцінки достоїнства освіченої людини. Ідею цю втілено в українському народному афоризмі: Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина.
До Галицько-Волинської держави певний час належала також Підкарпатська Русь (тепер Закарпаття (1280 – 1323 р.р.), де Мукачівський та Грушевський монастирі були першими поширювачами письменства на Закарпатті, а за Ярослава Осмомисла – й на Буковині.
Про високий рівень освіти, науки й педагогіки у Галицько-Волинській державі свідчить, зокрема, Галицько-Волинський літопис – видатна пам’ятка української педагогічної літератури XIV ст., яка відображує найважливіші події в Галицько-Волинській державі. Головне його навчально-виховне покликання – плекання історичної пам’яті поколінь, релігійності, формування палкого патріотизму й відданості рідній Вітчизні. Зміст його перейнятий художньою образністю, драматизмом, народною педагогікою.
Під шаленими ударами численних татарських орд у 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила існування.
Король Данило Галицький (1201-1264)
Таким чином, у середині XIV ст. українську державність було втрачено. Галичину захопили поляки. Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині потрапили в руки литовців. Власне самостійне державне життя українців обірвалося. Настала литовсько-польська доба в історії української педагогіки.
Литва почала збирати докупи розпорошені українські і білоруські землі вже на початку XIV ст. Внаслідок цього Литовська держава мало не впродовж двох століть була державою й українського народу. В ній мирно і спокійно провадили спільне життя народи литовський, український та білоруський. Оскільки в Литовській державі державною була мова слов’янська то і українське шкільництво, освіта та педагогіка мали широкий простір для свого розвитку. Слов’янською мовою написано литовські літописи, статути, князівські розпорядження, угоди, заповіти тощо.
Зовсім іншим, геть несприятливим, було становище української педагогіки під поляками. Польські Можновладці відразу пішли в наступ проти всього українського. Вони намагалися насамперед витіснити з життя галицьких українців з метою їх полонізації такі могутні фактори національного виховання юних галичан, як українська мова, рідна школа та національна релігія. Все це створювало досить напружені на той час стосунки між українцями й поляками.
Педагогічна співпраця українців і литовців у спільній Литовській державі на рівноправній основі виявилась досить плідною. Литва XIV-XV ст.ст. ще не мала таких культурних успіхів, як Україна. Однак ідилія вільного творчого життя українців у галузі української педагогічної культури і шкільництва тривала недовго. Піддавшись тиску Польщі та увійшовши в союз із нею, литовські князі спішно перелаштували своє буття на польський манер і пішли спільно з королями польськими в наступ проти українства. Литовські та польські правителі не були зацікавлені в розвитку українського шкільництва, а тому мережа рідних шкіл для українських дітей катастрофічне звужувалась. Середніх і вищих шкіл не було зовсім.
Поступове відродження освітніх традицій в Україні, започаткованих у період Київської Русі, супроводжувалося, хоч і повільним, але зростанням шкіл, поширенням грамотності не тільки серед панівних класів, але і серед простого народу. Певною мірою поширенню грамотності в XIV-XV ст..ст. сприяла діяльність майстрів грамоти, книжників, мандрівних учителів, які ходили по селах і містах, об’єднували у невеликі групи дітей і навчали їх читання, письма, лічби.
Багато студентів з України згодом стали видатними вченими, зробивши вагомий внесок у розвиток світової науки та культури, тим самим зміцнюючи світову славу України. Адже тоді в Європі існував звичай: називаючи ім’я видатної людини, констатувати й назву землі, з якої вона походить. Наприклад, Павло Русин із Кросна, Юрій Котермак із Дрогобича та ін.
Педагогічна думка України ХІV-XV ст..ст. найкраще представлена творчістю і діяльністю Павла Русина (бл. 1470 – бл. 1517) та Юрія Дрогобича (рік нар. невід. – 1494). Їхня творчість пронизана ідеями гуманізму і італійського Відродження та свідчить про відсутність ізоляції України від Західного світу.
Твори цих велетнів освітянської праці характеризуються глибоким почуттям патріотизму, відбивають культурні та просвітницькі традиції Київської України-Русі. Вони називали себе русинами і за допомогою латинської мови славили Батьківщину, народ, вказували на своє національне походження.
Павло Русин і Юрій Дрогобич поклали початок пропаганді педагогічної думки українського народу. Відомо, що Павло Русин народився на Лемківщині, у м. Кросно (тепер Польща), закінчив Грейфсвальдський університет у Німеччині. У подальшому його життя (педагогічна і видавнича діяльність) пов’язані з Краківським університетом. На 36-му році життя (1506 р.) йому присвоєно вчений ступінь магістра.
Самобутнім і надзвичайно талановитим та працьовитим діячем українського Відродження був учитель і вчений, поет і громадський та культурний діяч Юрій Котермак, який увійшов в історію під ім’ям Юрій Дрогобич. Це прибране ім’я походить від місця народження – Дрогобича на Прикарпатті. Він здобув початкову освіту в приходській школі у дяка Євтимія, середню освіту – у Дрогобичі і Львові у кафедральній школі, потім вчився у Краківському та Болонському університетах – гуманістичних центрах тогочасної Європи. У 1478 і 1480-1482 рр. Ю. Котермак викладав астрономію і медицину, був ректором у Болонському і Краківському університетах. Твори його зберігаються у зарубіжних бібліотеках. Вся його творчість пронизана любов’ю до Батьківщини, прагненням принести їй користь і славу, відродити традиції Київської Русі в галузі освіти і культури. З великої спадщини Ю. Дрогобича, написаною латинню, до нас дійшли лише окремі праці, серед яких відома для багатьох учених світу “Прогностическая оценка текущего 1481 года”, в якій підкреслюється роль знань, освіти, наукової книги, відображені гуманістичні ідеї щодо виховання, властиві для епохи Відродження. Ю. Дрогобич – учений світового значення.
Діяльність і творчість Ю. Дрогобича і П. Русина свідчать про існування культурно-освітніх взаємозв’язків між Україною і Заходом у той період, що сприяло проникненню в українську педагогічну думку ідей раннього гуманізму.
Наприкінці XV ст. в історії української педагогіки сталася знаменна подія. З’явилася перша надрукована кирилицею слов’янська книжка – Часословець – виданий Швайпольтом Фіолем у Кракові (1491 р.). Часослов – богослужбова книга з текстами релігійних пісень та молитов, призначених для щоденних церковних відправ (у давнину правив за читанка при навчанні грамоти).