Освіта, шкільництво і педагогічна думка в Україні у ХХ столітті. Період розвитку української педагогіки 1917 - 1991 р.р. та сучасний розвиток системи освіти в Україні.
Східні слов’яни у VI–IX ст.ст. створили систему виховання, яка відповідала розвитку продуктивних сил, поділу праці, шлюбно-сімейним відносинам. У період матріархату та екзогамії дітей 5-6 років виховувала мати, пізніше хлопчиків віддавали до спільних чоловічих жител, дівчаток – до жіночих, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері. З утвердженням патріархату відбувся перехід від безладних зв’язків до одношлюбної сім’ї – моногамії. Чоловічі й жіночі житла трансформувалися в так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання.
Виховання у роді ставило за мету підготовку сильного і впраного орача, мисливця, воїна, а жінки – здатної не лише прясти й ткати, а й за потреби дати відсіч ворогові.
Тогочасна народна педагогіка чітко визначила послідовність етапів раннього виховання дітей: період баяння (від народження до 1,5-2 років)– спілкування матері з дитиною, основний засіб– колискова пісня; період пестування (1,5-5 років) – з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх до дитячих ігор; період набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5-10 років). Провідним засобом виховання була праця: випасання худоби, участь в оранці, збирання ягід, плодів. Завершальний етап виховання – ініціації (система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність).
Ідеологічною засадою виховання була язичницька релігія. Діти разом із дорослими брали участь у культових обрядах.
Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки. Вищим ідеалом добра вважали силу, хоробрість, витримку, самовладання. Людина мала бути загартованою, із сильним тілом та стійкою психікою. З розвитком феодальних відносин з’явилися нові моральні норми, спрямовані на захист приватної власності (“Чужа нажива – не пожива”, “Чужим багатим не станеш” та ін.). Найвищим досягнення раннього феодалізму було створення буквено-звукової графіки письма (стала однією з підвалин виникнення шкільного навчання) – глаголиці – азбуки, в якій звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами. У 855 р. Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Нова азбука дістала назву “кирилиця”.
Наприкінці VIII – IX ст.ст. у східних слов’ян формуються племінні князівства і союзи. 882 р. процес консолідації східнослов’янських князівств і земель завершується утворенням держави Київська Русь. Це сприяло виникненню писемності та шкіл, зростанню духовної культури наших предків.
За часів язичництва існування писемності на Русі підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Останнє було зародковою формою шкіл, що з’явилися з винайденням буквено-звукової системи письма. До прийняття християнства існували школи двох типів: язичницькі – для задоволення потреб язичницької верхівки і християнські (християнство проникло на Русь задовго до його офіційного прийняття).
З прийняттям християнства освіта й шкільництво набули подальшого розвитку, завдяки чому Русь долучилася до античної культури і науки, зблизилася з багатьма країнами Європи. Разом із християнством в Україну прийшла освіта і школа. Перші християнські князі звертали велику увагу на те, щоб громадянству дати початки грамотності й науки. Володимир Великий, розповідає літописець, “почав брати у визначних людей дітей й давати їх на книжну науку; матері ж дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися в вірі, – оплакували їх як померлих…” Перше свідчення про школи на Русі датоване 988 р. і пов’язане з її хрещенням. Так, князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу “книжного вчення”, в якій навчалося 300 дітей. Так само Ярослав у Новгороді Великім “зібрав від старшин й попів 300 дітей учити грамоти”. Перші школи містилися при кафедральних церквах у більших містах; тут було більше освіченого духовенства, що ставало за учителів. Були також школи при монастирях, а згодом і по селах почали вчити молодь.
Аналіз архівних матеріалів, літописів та інших літературних джерел, історичної літератури тощо свідчить, що писемність в Україні існувала задовго до прийняття християнства. Кінець XX ст. ознаменувався розкриттям українськими і російськими вченими таємниці Кам’яної Могили під Мелітополем. А. Кифішин розшифрував написи із глибини 6 тис. років до Різдва Христового, що є найпершим письмом людини. Прочитання А. Кифішиним цих давніх написів підтверджує високий рівень інтелектуального і духовного розвитку наших предків. До наших днів зберігся переказ Кирила про його зустріч у Херсонесі у 848 р. з чоловіком, який мав Біблію та Євангеліє, написані руською мовою. Українські вчені М. Грушевський, І. Огієнко стверджують, що школи грамоти були звичайним явищем у дохристиянській Русі. Напевне, з цієї причини вони не згадуються у “Повісті минулих літ”, бо літописець зосереджує увагу читача на нових явищах і значних подіях. Такими він називає відкриття у 988 р. школи “учіння книжного”. “Учіння книжне” в ті часи здійснювали люди, які володіли грамотою. Учні мали починати навчання не з вивчення грамоти, а зі здійснення “учіння книжного”. Це підтверджує те, що учні, взяті на навчання, уже володіли грамотою і мали залучатися до пізнання наукових знань. Б.Д. Греков тлумачить поняття “учіння книжне” як таке, що включає в себе не просто навчання грамоти, а в школах, де викладалися науки, давалися серйозні на той час знання.
Таким чином, можна вважати, що з 988 р. маємо справу з вищою школою, де готувалися діячі держави, церкви, культури й освіти. Про елітність цієї школи свідчить і автор “Повісті минулих літ”. Зокрема, у літописі повідомляється, що до школи брали не всіх дітей, а тільки “нарочитих мужів”. Як вважав Б.Д. Греков, дітей “нарочитой чади”, тобто старших дружинників князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити з них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати відносини з Візантією та іншими країнами.
Пізніше відкривалися подібні школи в Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах Київської Русі.
Уже на початку XI ст. у Київській Русі визначилися два типи шкіл: нижчі школи грамоти й елітарні школи “учіння книжного”.
У XI ст. у період розквіту Київської Русі, тут існували школи “книжного вчення”, монастирські, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.
Школи “книжного вчення” – школи підвищеного типу, де, як правило, викладали “сім вільних мистецтв”. Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.
Монастирські школи відкривалися при монастирях, де навчали новоприйнятих ченців. Навчання мало індивідуальний характер.
Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.
Кормильство – форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців із числа воєвод і знатних бояр; кормильці були і наставниками, й управителями.
Жіночі школи забезпечували виховання жінок із знатних родів.
Більшість дітей простих людей виховувалась у сім’ях. Їх навчали сільськогосподарської праці та іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту та хоровий спів.
Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що змагали до того, щоб дійти до найвищих церковних урядів або визначатися як проповідники і письменники. Такі кандидати мусили вже пізнати науку ґрунтовніше.
Недосяжною метою для всіх була візантійська освіта, що опиралася на скарби старовинної культури за своїм рівнем була найвищою в Європі. Але цілком пізнати цю культуру могли тільки ті, яким пощастило самим побувати у Царгороді й попасти у високі візантійські школи. Але таких було небагато, а в Україну приїздило замало вчених греків, що могли давати систематичну науку, – тому й рівень цих шкіл у нас не міг бути дуже високий.
У такому релігійно-культурному середовищі функціонували школи Київської Русі, що зумовлювало розумове, моральне, естетичне і трудове виховання молоді.
Перші педагогічні пам’ятки Київської Русі
Відомо, що навчальними книгами вищих шкіл “книжного уміння” і шкіл “учіння грамоти” були два “Ізборники” князя Святослава (1073 р. і 1076 р.), Псалтирі, Молитвослови, збірники “Бджола”, “Ізмарагд” та ін. Ці книги допомагали розкрити значення і необхідність виховання та освіти, проблеми ролі праці в житті людини, позитивного прикладу дорослих у вихованні дітей та ін. Про їхнє значення в тогочасному житті людини і суспільства йдеться в літописі “Повість минулих літ”: “Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо із слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це джерела мудрості. Книги – бездонна глибина, ми ними в печалі втішаємось, вони – узда для тіла і душі…”.
Неоціненну роль у розвитку книжної справи відіграв Ярослав Мудрий. У “Повісті минулих літ” зазначається, що “він до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і переклали вони із грецької на словенську мову і Письмо. І написали вони багато книг, і славу цим здобули, за їхніми книгами повчаються вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова”.
Крім Ярослава Мудрого, своєю любов’ю до письменства славилися сини його Всеволод та Святослав. З митрополитів уславилися особливо Іларіон та Климент Смолятич. Такі прихильники книг дбали про те, щоб зростала кількість книг, доручаючи переписувати їх відповідним особам.
Ярослав Мудрий (978-1054)
“Ізборники” князя Святослава як книги для навчання ставили за мету ознайомити дітей із християнською вірою, церквою, виховати в них християнську мораль, духовність.
У “Слові одного калугера (монаха) про читання книг”, що входить до “Ізборника” 1076 р., подається оцінка ролі книги в житті людини:
“Блаженні ті, хто пізнає учіння, всім серцем прагне до нього.
Не зібрати корабля без цвяхів – не буде праведника без книжного читання.
Як полонений завжди думає про рідних своїх, так і праведник — про книжне читання.
Кінь управляється і стримується вуздечкою, а праведник – книгами”.
“Ізборник” Святослава 1076 р. – найдавніша пам’ятка української дидактики, в якій вперше у вітчизняній педагогічній культурі розроблено методику читання книг. Іоанн, автор вступної статті до “Ізборника” Святослава 1076 р., виявив себе як перший вітчизняний педагог-методист. Він подає поради щодо визначення мети і методики читання книг, вимагає від учнів бути не “начотчиками”, а свідомо засвоювати прочитане: “Коли читаєш, не квапся переходити до іншого розділу, але задумайся, про що говорять книги”. Педагог рекомендує повертатися до прочитаного декілька разів, робити висновки.
Рис. 1.5. “Слово о полку Ігоревім”
(репродукція картини Б. Ольшанського)
Згодом центром руського (українського) книгописання стає Києво-Печерський монастир, в якому було зібрано надзвичайно цінну бібліотеку. Відоме зібрання книг було при Видубицькому монастирі та інших храмах і монастирях решти єпархій України.
У цих монастирях створено оригінальні твори: “Слово про закон і благодать”, “Слово о полку Ігоревім”, “Повість минулих літ” та багато інших.
Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свідчать різноманітні джерела, що дійшли до нас: пам’ятки писемності, літературні твори різних жанрів, твори образотворчого мистецтва, засоби народної педагогіки (в усній народній творчості), церковна та побутова практика. Найдавніші пам’ятки, в яких порушуються питання освіти, датовані XI ст. Серед них – твори перекладні й оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать:
“Пчела” – складений у Візантії й перекладений на Русі наприкінці XI ст. збірник цитат із Святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та інших. Містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різним темам. “Пчела” мала на меті настановити читача, “як жити християнинові”. Є тут думки і щодо навчання й виховання.
“Златоуст” (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) – збірник окремих промов і висловлювань отців церкви.
“Ізборник” Святослава 1073 р. – збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (усього 383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Загалом був призначений для розширення знань.
“Ізборник” Святослава 1076 р. – збірник статей (44 статті) виховного, повчального характеру, нерідко звернених до дітей, наприклад, “Повчання дітям Ксенофонта” та ін.
Найдавнішою вітчизняною літературною пам’яткою, в якій піднімаються педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат “Слово про закон і благодать”, написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037-1050 рр. Це був виступ митрополита перед Ярославом Мудрим та прочанами Київського храму св. Софії. Твір мав морально-патріотичне спрямування.
Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є “Повчання дітям” Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.), створене за аналогією до “Повчання дітям Ксенофонта”. Це – перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше) було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, пов’язаного із практичними потребами людини, вказано на зв’язок освіти з потребами життя та діяльності особистості. Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах наголошував на ролі освіти у вихованні та ін.
Разом із розвитком шкільництва зароджується оригінальна педагогічна думка, яка виявилася у літературних творах митрополита Іларіона “Слово про закон і благодать”, Володимира Мономаха “Повчання”, Нестора “Чтение о жизни й погублений… Бориса й Глеба”, “Повісті минулих літ”, Ізборнику 1076 р., посланнях і проповідях Климента Смолятича, Кирила Турівського, “Молінні” Данила Заточника та ін.
У цих творах простежується релігійно-моральна програма формування особистості, самоусвідомлення руського народу.
