Першорядне значення він надавав вихованню солдатів у дусі бойової дружби, товариства, взаємодопомоги. Хрестоматійною є його вимога до воїнів: “Сам загибай, а товариша рятуй!”.
Суворов привчав своїх солдатів до винахідливості та кмітливості. Так, він несподівано запитував, скільки грибів у лісі або зірок на небі. “Якщо хто губиться від єдиного слова, то на що він буде здатний при несподіваній атаці неприятелів”, − казав полководець. І був дуже задоволений, коли на запитання “Яка відстань до місяця?” солдат відповідав: “Три суворовських переходи”.
Особливого значення Суворов надавав методу змагань і формуванню честолюбності шляхом заохочення старанних солдатів. При нагоді Суворов підкреслював, що сміливих і кращих солдатів очікують пошана і слава, а недбайливих − покарання та ганьба. Якщо в поході Суворов минав будь-який батальйон чи полк не зупиняючись, це означало, що він полком за щось незадоволений. Слова “відступ”, “відхід” були заборонені Суворовим для використання. Про це навіть і думати забороняв. Всі шикування та рівняння мали відбуватися тільки по передніх рядах. Таким чином у свідомості закріплювався рух тільки вперед.
Невід’ємним елементом процесу формування воїна було трудове виховання. Суворов ненавидів неробство і постійну працю солдат вважав обов’язковою умовою для досягнення кращого виконання вимог служби. Він намагався залучити солдатів до будування і церкви, і школи, і до розведення саду на неродючій землі. Олександр Васильович казав: “Без старання до найкращого виконання служби, послуху та доброго норову немає і справного солдата”. На цьому будувалася дисципліна в полку. “Дисципліна − мати перемоги, а субординація та слухняність − мати дисципліни. Вся твердість військового управління базується на послуху, який повинен бути утриманий свято”. Складовими дисциплінованості солдатів є бездоганний зовнішній вигляд, швидке і точне виконання наказів і розпоряджень командирів, розпорядку дня, сумлінне ставлення до військової служби, вміння сміливо і мужньо діяти на полі бою.
Твердості дисципліни Суворов добивався моральним вихованням.
На навчаннях марші проводилися з веселою солдатською піснею. Проходили дороги, пашні, болота. Річка − командир перший входить у воду. Змокли, треба обігрітися − полковник командує: “Бігом на стіни фортеці, на приступ! Ура!”. Сам показує, як потрібно збиратися на стіни, допомагаючи один одному. Після 60 верст переходу зупинялися на ночівлю. Час підйому Суворов завчасно не призначав, але очікував, поки солдати достатньо відпочинуть. Сигналом підйому був бій барабана. Іноді замість барабана був крик півня − солдати збиралися у зворотню путь.
Виявляючи вимогливість до солдатів, Суворов не був дріб’язковий і придирливий у своїх вимогах. Ніколи не піддавав він підлеглих суду, коли бачив у них розкаяння, і часто платив гроші, що були витрачені або загублені за необережністю його підлеглими.
Суворов був проти зміцнення дисципліни за допомогою жорстоких покарань солдатів за ті чи інші порушення та провини. На його думку, це лише викликало у військовослужбовців почуття страху перед начальниками, механічне, сліпе виконання їх наказів, придушувало ініціативу, самостійність у бойовій діяльності. Він рекомендував офіцерам та унтер-офіцерам впливати на підлеглих насамперед “добрим ставленням, порадами та настановами” і тільки в крайніх, надзвичайних випадках застосовувати стягнення. Він учив командирів бути вимогливими, помірно суворими, чуйними і дбайливими, поводитися з підлеглими без жорстокості та грубості. “При суворості потрібна милість, інакше суворість буде тиранством”, − казав він і запевняв, що солдати ніколи не будуть ображатися на суворість начальника, якщо вона справедлива, не принижує людської гідності.
Суворов знав і любив солдата, тому що пліч-о-пліч з ним пройшов довгий шлях військової служби − від капрала до головнокомандувача. Це не означає, що, тримаючись з ними на рівних, Суворов дозволяв панібратське відношення до себе. У суворовських військах існувала сувора дисципліна, але базувалася вона на почутті глибокої поваги до гідності людини. “Солдат дорогий”, − вчив Суворов, наставляючи офіцерів уважно ставитися до кожного рядового окремо, молодих рекрутів привчати до служби поступово, “зі старими не рівняти”, поки не одужають. Так здійснювався індивідуальний підхід у вихованні.
Суворов піклувався і про здоров’я солдатів. “Іноземні ліки здалеку, російський солдат до них не звик”, − і наказував боятися шпиталів. Лікувалися травами, коріннями. “А хто не береже людей: офіцеру − арешт, унтер-офіцеру та єфрейтору − палички, та і самому палички, хто себе не береже”.
Виховання і навчання солдатів було невід’ємним від того, що Суворов поклав в основу своєї системи, − розвитку релігійного і морального почуття у солдата. В 1771 році він писав: “... цих мужиків у солдатській сукні вчили у мене деякім молитвам. Так пізнавали вони, що в усіх справах Бог з ними і прямували до чесності”.
Наші предки знали, що віра в Бога, тверда на нього надія впливає на піднесення духу, мужності та енергії армії. Вони говорили: “Хто боїться Бога, той неприятеля не боїться”. І дійсно, людина віруюча, яка повністю покладається на промисел Божий, терпеливо переносить всі позбавлення і випробування, спокійно, сміливо йде назустріч будь-якій небезпеці. Для неї не жахлива смерть, тому що “немає більшої любові, коли хто покладе душу свою за друзів своїх”.
Суворов усвідомлював це. Він казав: “Безвірне військо вчити, що перепалене залізо точити”, “Що дерево без коріння, те шанування до влади земної без шанування влади небесної. Надай честь Небу, а потім − землі. Дух укріпляй в вірі батьківській, православній.” А в заповіті нащадкам пише: “Все починайте з благословення Божого й до останнього подиху будьте вірні Государю і Вітчизні”. І в бій солдати шли під гаслом: “За віру, царя і Вітчизну!”.
Після досягнення успіху в бою Суворов зупинявся в полках, дякував за отриману перемогу і коротким, але палким словом надихав на майбутні перемоги. Звичайно свою промову він закінчував декількома улюбленими висловленнями: “Справа майстра боїться”, “Учення – світ, неучення − тьма” тощо. Після повернення справляли загальну панахиду, і Суворов казав коротке слово на пам’ять загиблих.
Суворов навчав солдатів і офіцерів ставитися до мирного населення чемно, миролюбно. “Солдат не розбійник”, − казав він. З полоненими Суворов поводився милостиво. Якщо озброєного ворога він бив нещадно, то коли противник кидав зброю, він не виявляв до нього жорстокості. Полонених наказував добре годувати і перев’язувати рани пораненим. Таке добре ставлення до них приносить більше користі нашим інтересам, чим пролиття їх крові. Ворог був тільки тоді ворогом, доки він не склав зброю. Переможеним “давай помилування, вони також люди, гріх даремно вбивати! Соромитись варварства!” − записано в його солдатському катехізисі.
Серця солдатів Суворов завойовував у першу чергу особистим прикладом. Це був основний принцип навчання і виховання військ: роби як я. Все, чому він вчив і що від них вимагав, було пройдене ним самим. Кожного навчити міг, ніякої чорної роботи не соромився.
Не можна повністю осягнути цю струнку систему навчання і виховання, не маючи чіткого уявлення про особистість її творця. Олександр Васильович був дуже скромною у своїх потребах людиною. Сам вів просте життя солдата, не любив розкоші та комфорту. Він вважав, що розкіш розтліває людей, і вірив у те, що велика кількість майна забирає у воїна мужність.
Прокидався він на зорі. Камердинеру Прохору було наказано тягнути за ногу, якщо буде лінуватися вставати. Попри будь-яку погоду, обливався холодною водою, робив пробіжку, робив різні гімнастичні вправи. Обідав він о 8 годині ранку. Обід був легкий, у поході іноді найпоганіший. Одягав він звичайну куртку із грубого солдатського сукна. В спекотну погоду в поході або в бою він був у сорочці, до якої іноді пришпилював деякі зі своїх орденів. Велику важку шаблю возив за ним козак, навіть у бою. Була у Суворова звичайна козацька кобила. Лягав спати рано, частину ночі присвячував молитвам і співу.
Історик Антинг, сучасник Суворова, у своїй книзі про полководця писав: “Не дивлячись на рани, має бадьорий вигляд і моложавий. За суворістю життя хвороби йому не відомі. Статура міцна. Внутрішніх ліків ніколи не вживає”. За характером відомий як людина чесна, привітна, чемна, тверда у справах, яка виконувала свої обіцянки навіть неприятелю. “Його нічим підкупити не можна. Любов до Батьківщини і ревність битися за її славу слугують найміцнішими спонуканнями його невтомної діяльності, і він приносить жертву їй всіма іншими почуттями, не шкодуючи ні свого здоров’я, ні життя”.
Суворов завжди відмічався високоморальним життям. Милосердя, благодійність, любов до правди, цнотливість були його чеснотами, які прикрашали його. Він вважав сувору моральність обов’язком християнина і воїна, не дозволяв вживати навіть двозначних слів у своїй присутності. День починав і закінчував молитвою. Особливу ревність мав до церковної служби.
Суттєві додатки у розуміння особистості Суворова та його системи навчання і виховання містяться в листах полководця. Так, у листі до свого хрещеного сина Олександра Карачая Суворов виклав своє уявлення про істинного героя: “Гідність військова є: відвага для солдата, хоробрість для офіцера, мужність для генерала, але вони повинні керуватися порядком і дисципліною, невтомністю і прозорливістю.
Будь чистий серцем з друзями, помірний у своїх потребах і безкорисливий у поведінці. Проявляй щиру ревність до служби своєму Государю, люби істинну славу, відрізняй зарозумілість і гордість, привчайся змалку прощати погрішності інших і ніколи не прощай їх самому собі.
Ретельно навчай своїх підлеглих і у всьому надавай їм приклад. Тренуй безперервно своє око − тільки так станеш великим полководцем. Вмій користуватися положенням місця. Будь терплячий у військових працях, не сумуй від невдач. Умій попередити випадкові обставини швидкістю. Розрізняй предмети істинні, сумнівні та хибні. Стережися невчасної запальності. Бережи в пам’яті імена великих мужів і наслідуй їм з розумом у військових працях.
Неприятеля не зневажай, який би він не був. Намагайся знати його зброю і спосіб, як він діє і б’ється: знай, чим він сильний і чим слабкий. Привчай себе до діяльності невтомної, володій вдачею, єдина мить іноді приносить перемогу. Щастя підкорюй собі швидкістю Цезаря, який і за день міг своїх неприятелів ловити і охоплювати, і нападати на них, коли і де хотів. Не упускай відсікати життєві припаси, а своєму війську вчися завжди доставляти харчування вволю”.
Таким чином, можна виділити такі елементи суворовської системи виховання:
моральне і релігійне виховання;
виховання патріотичних почуттів;
сувора дисципліна і військовий порядок;
навчання військ діяти в складних умовах;
трудове виховання;
гуманістичний підхід (начальникові слід ставитися до підлеглого як батьку до сина і бути взірцем високої моралі; розвиток почуття військової честі та взаємопідтримки);
військова освіта.
М.І. Кутузов (1745-1813)
Про якість цієї системи можна судити за її результатами: непереможність, армія несла мінімальні втрати навіть у наступальних діях та при чисельній перевазі противника, стійкість і витривалість воїнів у найважчих обставинах. Крім того, не останнє значення має те, що формувала у солдата не “звіряче”, а справжнє людське обличчя, прищеплювала йому найвищі людські цінності: повага до людини, любов до Батьківщини, вірне служіння Богові та своєму народові.
Суворовську систему військового виховання добре засвоїв, розвинув та вдосконалив М.І. Кутузов (1745-1813). Особливо велику увагу він приділяв підготовці офіцерських кадрів, від якості якої залежали результати бойової підготовки, дисципліна, організованість та бойовий дух військ.
Кутузов, будучи протягом багатьох років директором Сухопутного шляхетського кадетського корпусу, ввів у навчальний план тактику та військову історію. Вивчення історії мало на меті розвинути у майбутніх офіцерів патріотичні почуття, виховати їх на бойових традиціях; вивчення тактики забезпечувало формування тактичного мислення та інших бойових якостей. Кутузов вимагав від офіцерів, щоб вони служили для підлеглих зразком дисциплінованості, моральності, бойової доблесті, намагались стати майстрами військової справи.
Видатним представником вітчизняної військово-педагогічної думки був колишній командувач військами Київського військового округу генерал М.І. Драгомиров (1830-1905). Він залишив багату літературну, військово-педагогічну спадщину. Розглядаючи навчання і виховання військовослужбовців як єдиний, взаємопов’язаний процес, Драгомиров переважну роль у підготовці солдата відводив військовому вихованню.
Він писав: “…виховання солдата має бути поставлене вище освіти і на це треба звертати щохвилинну увагу його керівників. Зрозуміло також і те, що у житті виховання не відокремлюється від освіти і проводяться вони разом і одночасно, проте… вони мають бути поставлені так, аби у побуті солдата, в заняттях його, в службі нарешті, якості, які дає виховання, брали гору над тими, що дає освіта”.
Драгомиров вважав, що одних умінь і знань замало, хоча при сучасних складних способах та засобах ведення війни військова освіта стала справою більш складною, тому що ускладнилася сутність того, що вивчається, і значно поширився його обсяг, але поряд із цим значення виховання все ж таки залишилося переважаючим, бо досконалі способи і засоби ведення війни вимагають від воїна більшого напруження морально-психологічних і фізіологічних сил, ніж раніше.
М.І. Драгомиров (1830-1905)
Систему військового виховання Драгомиров розробив з урахуванням докорінних суттєвих змін, які відбулися в армії у другій половині ХІХ століття, у зв’язку з появою на озброєнні більш досконалої вогнепальної нарізної зброї і переходом до нової тактики і до нових форм організації та способів комплектування збройних сил на основі загальної обов’язкової повинності. На думку Драгомирова, головне завдання військового виховання полягає у зміцненні та розвитку “моральної енергії” військовослужбовця. Він наголошував, що “моральна енергія” є важливішою властивістю людини та розумів її, насамперед, як розвинені емоційно-вольові якості характеру воїна. “Моральна енергія” солдата повинна бути сформована і розвинена до такого ступеня, щоб він мав рішучість пожертвувати собою, щоб перемогти в бою. Драгомиров запевняв, що перемагатиме завжди та армія, в якій солдати мають рішучість здобути перемогу над ворогом навіть ціною власної загибелі. Вказуючи на велике значення самовідданості військовослужбовців у бою, підкреслюючи важливість і необхідність її для здобуття перемоги над ворогом, він наполегливо вимагав у мирних умовах військового навчання і виховання всіляко розвивати цю якість у воїнів. При цьому він застерігав, що у процесі бойової підготовки не можна допускати розвиток і підсилювання у військовослужбовців почуття самозбереження, яке властиве людині, як будь-якій живій істоті та рекомендував у навчально-виховному процесі “усувати все, що сприяє розвитку самозбереження. і заохочувати все те, що допомагає розвитку самовідданості”.
Намагаючись у практиці виховної роботи зміцнити у підлеглих вольові якості, зокрема такі, як самовладання, безстрашність, рішучість до самопожертвування, Драгомиров, звичайно, враховував небезпеку, з якою постійно зв’язане життя кожного солдата й офіцера в бою. Усвідомлення цієї небезпеки, постійна загроза загибелі може легко перейти у почуття страху, якщо людина заздалегідь не підготовлена до зустрічі з небезпекою. “Що може бути ганебніше страху, який паралізує розум і волю військовослужбовця?” – казав він і звертав увагу на необхідність боротьби з такими проявами страху, як перебільшування небезпеки, невіра у власні сили, вразливість до несподіванок, занепад духу, який наступає на початку бою, паніка та інші.
Розуміючи, що в бою дуже сильний і несприятливий вплив на воїнів справляє свист куль і розриви гранат ворога, Драгомиров рекомендував у процесі бойової підготовки привчати особовий склад частин і підрозділів до таких явищ бою, щоб вони не були несподіваними для них. Він впроваджував у практику навчання військовослужбовців такі форми і методи проведення занять, які б сприяли формуванню і розвитку самовладання, безстрашності та інших якостей емоційно-вольової стійкості, наприклад, обстрілювання, навчання в проміжку між мішенями та артилерією під час стрільби бойовими снарядами та патронами, крізні атаки тощо. Він підкреслював їх велике значення у вихованні здатності переборювати почуття небезпеки. Крім того, Драгомиров наполягав на тому, щоб начальники поводилися з підлеглими так, щоб у останніх не виникало позасвідомого страху перед старшими, “бо хто привчений боятися свого, той вже так само в звісній мірі привчений боятися і ворога”. Дуже важливо, щоб солдат був впевнений в тому, що якщо він сумлінно, старанно виконує службові обов’язки, то в цьому випадку ніхто не має права образити його.
Драгомиров надавав великого значення підтриманню і розвитку у солдатів віри в свої сили й особливу увагу офіцерів звертав на молодих солдатів – новобранців, які тільки почали військову службу. Він вчив, що у процесі військового виховання необхідно таким чином впливати на новобранців, щоб не підірвати у них віру у власні здібності та можливість оволодіти військовою спеціальністю. Тому не можна починати його виховання, казав він, із залякування, зауважень і дорікання, що він не вміє ні стояти, ні ходити, ні говорити. Необхідно пам’ятати і враховувати у виховній роботі з молодими солдатами, що перехід до нових умов життя завжди проходить нелегко та викликає певні труднощі адаптації.
Важливе місце у військовому вихованні, з точки зору Драгомирова, належить розвитку у солдатів стійкості, завзятості, здатності витримувати тяготи і нестатки воєнного часу. Він підкреслював, що давно відомо, що ті ж самі труднощі впливають на людей неоднаково, і залежить це від того, як людина до них відноситься, як їх сприймає. Наприклад, якщо повірити при невеликій біді, що це − велике нещастя або катастрофа, з якої немає виходу, то людина дійсно падає духом, “втрачає” голову і стає не здатною до активних дій для подолання перешкод. І навпаки, у скрутному становищі, часто у безвихідній ситуації сильна людина витримує і не втрачає надію за будь-яких обставин. Звертаючись до солдатів, він вчив: “Якщо тобі важко, то ворогу не легше, тільки свої труднощі ти бачиш, а ворога не бачиш, але вони завжди є. Тому не розкисай, чим гірше тобі, тим краще бийся: поб’єш і відразу тобі буде легше, а ворогу гірше.” Драгомиров вважав, що стійкість і завзятість солдата й офіцера – це здібність, яку можна розвивати систематичними та наполегливими вправами у процесі бойової підготовки.
Багато уваги Драгомиров приділяв вихованню дисциплінованості, справності, покірності військовослужбовців. Він стверджував, що військова дисципліна укріплюється, насамперед, безперервною вимогливістю, справедливістю, суворою законністю, постійною дбайливістю про солдата, чесним відношенням до нього. Знаходячись на різних посадах в армії, він рішуче виступав проти побоїв і паличної дисципліни.
Особливе значення Драгомиров приділяв вихованню у військовослужбовців почуття бойового товариства, готовності до взаємної допомоги. Він вважав, що товариство складає внутрішню основу військової справи та її розвиток має бути предметом постійної уваги командирів і начальників. У багатьох працях він досліджував цю проблему і ретельно розглядав її, починаючи з відомої солдатської заповіді: “Сам пропадай, а товариша рятуй. Не думай про себе, думай про товаришів і товариші про тебе подумають”, до визначення взаємодії родів військ, частин та підрозділів як форми взаємної допомоги. Він закликав воїнів всіма засобами зміцнювати узи військового братства і товариства.
Щоб досягнути виховних цілей у роботі з підлеглими, Драгомиров радив офіцерам невтомно займатися самовихованням. Він писав: “Той, хто колись серйозно займався вихованням, знає, що той, хто виховує, повинен сам володіти розумом, великим самовладанням, добротою, високими моральними якостями, він мусить довго працювати, щоб в певній мірі досягти мети”.
М. Драгомиров наголошував: “…виховання солдата має бути поставлене вище освіти і на це треба звертати щохвилинну увагу його керівників. Зрозуміло також і те, що у житті виховання не відокремлюється від освіти і проводяться вони разом і одночасно, проте… вони мають бути поставлені так, аби у побуті солдата, в заняттях його, в службі нарешті, якості, які дає виховання, брали гору над тими, що дає освіта”.
Наприклад, у своїй статті “Підготовка військ в мирний час (виховання та освіта)” М.І. Драгомиров поставив одне із важливих та актуальних для сучасного офіцера питань: “Що потрібно офіцеру в моральному відношенні для того, щоб сформувати солдата?”. Розпочнемо із загальних положень. У цій статті генерал М. Драгомиров наголошує, що зібрана (набрана, призвана – наш коментар) і навіть організована маса людей – це натовп, а не військо, якщо вона не вихована і не освічена у воєнному відношенні.