Сучасний етап розвитку педагогіки
У ХХ ст. педагогічна наука розвивалась бурхливими темпами як на Заході, так і на Сході, орієнтуючись на обслуговування економічного прогресу суспільства, необхідність створення високотехнологічних систем навчання і підготовки спеціалістів конкретного профілю.
За кордоном склалися передумови для перетворення педагогіки на вузько-прикладну область знань, орієнтовану на рішення насамперед проблем, що відносяться до підготовки педагогів-керівників.
У СРСР педагогічна наука вирішувала переважно завдання виховання, підвищення ефективності і якості освіти, всебічного розвитку особистості. Її головними галузями були: дитяча педагогіка (дошкільного, шкільного віку), педагогіка професійної освіти, виховання у сім`ї, педагогіка вищої школи, військова педагогіка, дефектологія, історія педагогіки.
В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивалася на рівні світової. Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закладів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчення та обґрунтування.
Сьогодні важко однозначно дати відповідь на питання щодо виникнення виховання. Через тисячоліття втрачаються й дані про перші кроки освіти і виховання серед давніх племен і народів нашої землі. Якими вони були? Хто були перші вихователі? Що штовхало їх на передачу іншим людям знань і досвіду? За допомогою яких засобів тощо. Відповісти на ці питання дуже складно, а часом і просто неможливо. Зрозуміло одне: виховання і навчання є одним з найдавніших видів діяльності людини. Поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві було виробництво знарядь праці і пов’язана з ним необхідність передавати дітям уміння й навички у користуванні знаряддями та виготовлення нових, більш досконалих.
Сучасна теорія походження виховання представлена такими основними напрямками:
Біологічна теорія
Французький етнограф Ш. Летурно (1831-1902), англійський соціолог Г. Спенсер (1820-1903) вважали, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства, що воно – біологічно явище, властиве усім живим організмам.
Ш. Летурно у своїй книзі “Еволюція виховання у різних людських рас”, відстежуючи еволюційний принцип походження виховання, вважає, що процес виховання і навіть навчання має місце вже у тварин, причому не тільки хребетних, але навіть безхребетних. Оперуючи ретельно зібраним фактичним матеріалом про наявність у тваринному світі “турботи” старших поколінь про передачу молодим навичок пристосування до оточуючого середовища, він вважає можливим говорити про “учителів” та “учнів” у тварин:
- кішка вчить котенят ловити мишей;
- качка вчить каченят плавати;
- ведмедиця вчить лазити по деревах (і карає);
- бобри вчать потомство будівельної справи тощо.
Ш. Летурно вбачав у світі тварин наявність не тільки сімейного, але й суспільного виховання. Яскравим прикладом такого виховання він вважав виховання в “общині” мурах. Справді, мурахи – одні з найдавніших представників тваринного світу – ведуть цікаве, дійсне організоване життя. Серед факторів, які допомогли їм вижити тоді, коли зникали мамонти і динозаври, є їх безприкладно дбайлива і самовіддана турбота про потомство. Мурахи-неньки більше турбуються про молодь, ніж про власне життя. Ототожнюючи інстинктивні дії тварин з виховною практикою первісних людей, Летурно приходить до неправильного висновку про те, що єдина основа виховання – інстинктивне прагнення людини до продовження роду і закон природного відбору (борючись за збереження свого роду, через інстинкт дорослі передають нащадкам “знання”, “вміння”).
Біологічна теорія виховання є в корені хибною, бо вона біологізує виховання, зводить його до інстинктивного акту. Якщо процес виховання є інстинктивний процес, що здійснюється за біологічними законами, то слід визнати, що виховання позбавлене свідомої, регламентуючої, регулюючої основи.
Психологічна теорія
Біологічну теорію Летурно розкритикував американський вчений П. Монро (1856-1947) із позицій сучасної психології. Він писав, що Летурно зовсім не розкриває якісної відмінності психіки людини від зоопсихіки. Критикуючи Летурно, Монро вважав, що в основі виховання лежить інстинктивне (несвідоме) прагнення дітей активно наслідувати старших. Діти наслідують дорослих, бажають цього останні чи ні. Таким чином, наслідування є механізмом, сутністю виховного процесу.
Ця теорія, як і будь-яка спроба пояснити виникнення соціального явища винятково факторами психологічного порядку, носить явно ідеалістичний характер, хоч, звичайно, елементи наслідування мають місце у процесі виховання, спілкування дітей з однолітками і дорослими.
Релігійна теорія
Німецький педагог Карл Шмідт (1819-1864) у своїй основній праці “История педагогики, изложенная во всемирно-историческом развитии и в органической связи с культурной жизнью народов” (1862) запропонував релігійну теорію походження виховання. Він доводив, що у вихованні проявляється творча дія самобутнього духу, що Бог, створивши людину, дав її “божий дар” – здатність виховувати.
Трудова теорія
Представники трудової теорії – німецький філософ Ф.Енгельс (1820-1885) та англійський соціолог Л. Морган (1818-1881).
Трудова теорія найповніше розроблена Ф. Енгельсом (1820-1885) у працях “Походження сім’ї, приватної власності і держави” та “Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину”. “Праця, – писав Енгельс, – перша основна умова людського існування – і це в такій мірі, що ми у відомому розумінні повинні сказати: праця створила саму людину”.
Але що слід в даному випадку розуміти під поняттям “праця”? Адже й про тварин кажуть, що вони трудяться, здобуваючи собі їжу, будуючи своє житло. А мавпи вміють навіть збивати палицею плоди з дерев, розбивати каменем кокосові горіхи тощо. Ф. Енгельс дає відповідь і на це питання: “Жодна мавпяча рука не виготовила коли-небудь хоча б найгрубішого кам’яного ножа. Процес праці починається лише при виготовленні знарядь”.
Виготовлення навіть найпримітивніших знарядь праці вдосконалює руку людини і стає основою розвитку її свідомості. Праця приводить також до тісного зближення людей, до взаємної допомоги, до співробітництва і, нарешті, до суспільства. Виникає потреба у спілкуванні, з’являється мова, яка ще більше відділяє людину від світу тварин, розвиває суспільне і психічне життя, допомагає ефективно боротися з силами природи й організувати суспільне виробництво.
Разом із формуванням людини, ускладненням знарядь праці з’являється потреба передачі досвіду з виготовлення і використання цих знарядь праці молодому поколінню. Цього вимагає боротьба за існування й отримання переваги над силами природи. Необхідність передачі досвіду молодому поколінню породила виховання і навчання.
Трудова теорія походження виховання однозначно визначає, що виховання – це явище соціальне, властиве лише людському суспільству, яке згодом стає особливою сферою діяльності людини.
Розвиток теорії та практики військового виховання нової історії тісно пов’язаний з іменами видатних полководців і флотоводців, багато з яких були не лише великими стратегами, справжніми майстрами воєнного мистецтва, але й талановитими військовими педагогами. Теоретичні праці, практична діяльність П.О. Румянцева, О.В. Cуворова, М.І. Кутузова, М.І. Драгомирова, С.О. Макарова та багатьох інших воєначальників минулого мали велике значення для розвитку теорії та практики виховання військовослужбовців. Завдяки їх плідній, творчій, наполегливій діяльності вітчизняна військова педагогіка змогла зайняти одне із провідних місць у світі.
У вітчизняній історії поява проблем навчання і виховання військовослужбовців пов’язана із створенням наприкінці ХVІІ − початку ХVІІІ ст. регулярної армії та флоту. Власне у цей період, на думку багатьох дослідників, було закладено підвалини вітчизняної військової педагогіки. Турбота про захисників Батьківщини знаходилася в полі зору державних діячів. “Офіцери для солдатів, як батьки дітям, тому слід їх таким чином по-батьківськи утримувати”, − підкреслювалося у наказах і статутах Петра І. Вище за все у війську цінилися моральні якості, від офіцерів вимагалися дисципліна, твердий характер, свідоме ставлення до свого обов’язку, він мав бути взірцем служіння Вітчизні.
Перші значні кроки в розробці змісту й методики військового виховання зробив генерал-фельдмаршал П.О. Румянцев (1725-1796) − видатний полководець і військовий теоретик. Військово-педагогічні погляди та педагогічна практика Румянцева знайшли відображення в його працях “Обряд служби”, “Думка”, в підготовлених ним наказах, реляціях, інструкціях тощо. За його вказівкою та при його безпосередній участі було створено чимало керівних військово-педагогічних документів, в тому числі “Інструкція піхотного полку полковнику”, “Правила навчання єгерей”, “Настанова батарейним командирам”. Виховання військовослужбовців він поділяв на моральне та фізичне. Основними завданнями морального виховання, на його думку, є формування у солдатів любові до Вітчизни, працелюбності, сміливості, дисциплінованості, обов’язкового виконання поставлених завдань, поваги до начальників. Фізичне виховання повинно бути спрямоване на розвиток витривалості, сили, зміцнення здоров’я. Румянцев вимагав від офіцерів ставитися до солдатів таким чином, щоб у них не виникало почуття страху перед начальниками. Особливу увагу у вихованні військовослужбовців він приділяв формуванню у солдатів поважного, гуманного ставлення до мирного населення держави ворога. Він суворо застерігав не чинити “ніякого насильства, жорстокості” до людей, не допускати крадіжок, грабування та розбою. Румянцев пишався тим, що війська, якими він керував, саме так і поводилися з мирним населенням, підтримуючи тим самим “його любов і довіру”.
П.О. Румянцев (1725-1796)
У ХVІІІ ст. на основних положеннях військового мистецтва Петра І та його послідовника П.Румянцева і на глибоко національних коріннях в Росії поступово формується одна з кращих систем виховання і навчання − суворовська система.
Підґрунтя системи закладалося з юнацького віку полководця. Сім років О.В. Суворов (1730-1800) проходив солдатську службу, вивчав її з основ, із самого низу. Він відчував позитивний вплив військових реформ Петра І, вивчав солдатське життя, психологію, мову, закріплював у собі почуття любові та поваги до солдата, які зберіг на все своє життя.
Ці знання та почуття покладені в основу системи, а здійснення її почало відбуватися з 1763 року, коли тридцятитрихрічний Суворов отримав у командування спочатку Астраханський, а потім − Суздальський піхотний полк.
О.В. Суворов (1730-1800)
Процес навчання складався зі стройової та вогневої підготовки. Стройова підготовка розділялася на індивідуальну і спільну. Індивідуальну підготовку проходили рекрути. Її завдання полягало в засвоєнні елементів строю: як стояти, як повертатися, як виконувати перешикування тощо. Знання стройової служби давало рекрутам “сміливий і військовий вигляд..., справність і бадьорість”. Наступним етапом було спільне навчання, яке полягало в перетворенні підрозділу і частини в єдиний організм, здатний одночасно виконувати команди як на стройовому плацу, так і на полі бою.
Значне місце займала вогнева підготовка. Багато уваги приділялося швидкому виконанню прийомів заряджання зброї. Але головним було вміння влучно стріляти, не витрачати кулі даремно.
У “Полковій установі” Суворов ставив на початку не виконання шикувань на варту, на плече, але перед усім повороти, потім різні марширування, а потім вже різні прийоми, швидке заряджання і, нарешті, − удар багнетом. Суворов працював із кожним воїном і наказував йому, щоб він нічого вивченого не забував. У цьому полягала основа надійності та хоробрості солдата.
Таким чином Суворов добивався поєднання стройової, тактичної, вогневої та маршової підготовки. Метою навчання вважав готовність “до битви з будь-яким неприятелем”, тому все навчання пов‘язував з практикою − навчати тільки тому, що необхідно на війні. Суворов вимагав проведення навчання за принципами послідовності, систематичності та свідомого засвоєння.
Надзвичайне значення Суворов надавав вихованню воїнів. У ті часи призивали на військову службу, в основному, російських селян. З моменту зарахування до армії рекрут ставав “царським слугою”. Але Суворов підкреслював, що солдати служать Батьківщині, тому звання солдата є одним із вищих.
Полководець казав, що не руки, не ноги, не людське тіло отримує перемогу, а безсмертна душа, яка править і руками, і ногами, і зброєю, − і якщо душа воїна велика і могутня, не піддається страху, і людина не падає духом на війні, то перемога безсумнівна, а тому потрібно виховувати і загартовувати серце воїна так, щоб воно не лякалося ніякої небезпеки і завжди було безстрашним. Виховання відбувалося в єдності з навчанням. Суворов ненавидів “неможузнайство” і переслідував цей порок в усіх його проявах.
З отриманням суздальців у підпорядкування Суворов жваво прийнявся виховувати свій полк. Він збудував школу, поділив її на класи − для дворянських і солдатських дітей − і сам був у них викладачем. Він навчав початкових правил арифметики і написав підручник. Можливо, він вчив і Закону Божому, так як склав молитовник і короткий катехізис.
Значну увагу приділяв Суворов підготовці унтер-офіцерів як головних помічників командира частини. Навчання і виховання проходили й офіцери, від яких Суворов вимагав, щоб вони не доручали підлеглих молодшим командирам, які не мають необхідних знань і вмінь, а самі безпосередньо займалися вихованням та навчанням своїх солдатів. “Будь добрим солдатом, якщо бажаєш бути добрим фельдмаршалом, ретельно вивчай підлеглих тобі солдатів і надавай їм приклад” − радив полководець.
Він наказував виховувати солдатів, розвиваючи їх свідомість. Більш за все він турбувався, щоб у кожного солдата була “своя голова на плечах” і він міг робити усе із зрозумінням. Сам постійно бував на заняттях і повторював: “Перше − хоробрість”. На полкових навчання неодноразово проводились атаки “наскрізь”. У швидкому темпі рухалися одна на одну колони піхоти та кінноти, які шикувалися з певними інтервалами. На певній відстані за командою солдати піднімали багнети або клинки, аби не поранити один одного при русі через стрій. Але не сліпа хоробрість дає перемогу над неприятелем, а “єдино змішане з нею військове мистецтво”.