Велику скарбницю досвіду військового виховання мала Стародавня Греція.
Греція − країна, що складалася з ряду невеликих рабовласницьких держав − полісів. Найвпливовішими були Лаконія з головним містом Спарта та Аттика з головним містом Афіни. У кожній із цих держав склались особливі системи виховання: спартанська й афінська. Особливу увагу привертає славнозвісна спартанська система виховання.
Спартанська система виховання. Після чергового нашестя степових кочівників два або три століття країна лежала в руїнах. Пашні заросли чагарником, в руїнах стародавніх храмів жили вовки, писемність була забута. Дорійці не вміли будувати кам'яні споруди і жили в грубих хатах з неотесаної деревини. Одним із дорійських поселень і була знаменита Спарта − місто, яке тривалий час зберігало звичаї завойовників.
Лаконія (Спарта) займала південно-східну частину Пелопоннесу, територію, на узбережжі якої не було зручних гаваней. Панувало землеробство, що спиралося на працю рабів-ілотів. Ілоти − буквально “полонені” − були нащадками підкореного завойовниками місцевого населення. Вони жили на своїх хуторах навколо Спарти, обробляючи господарські поля. Дев’ять тисяч родин рабовласників тримали під своєю владою понад 250 тисяч невільників. Експлуатація рабів у Спарті носила жорстокий характер, вони нерідко повставали. Життя спартанців було підпорядковане головній вимозі − бути в стані постійної бойової готовності. Закони Спарти було заборонено записувати на папірусі або шкірі, вони передавалися з вуст в уста, як “ретри Лікурга” − висловлення легендарного законодавця.
Мета спартанського виховання − зміцнення військової могутності країни, підготовка стійких і загартованих воїнів, майбутніх рабовласників. Головні завдання цієї системи виховання: беззаперечний послух, витривалість, презирство до рабів, наука перемагати. Зміст виховання залежав від віку та стану здоров’я дитини.
Діти підлягали суворим іспитам на здоров’я і витривалість. Виховання дитини не залежало від волі батька − він приносив його в лесху – місце, де сиділи старші члени філи. Старійшини ретельно оглядали щойно народжену дитину і, якщо вона була слаба чи виродлива, кидали її в апотети, у прірву на горі Таігет. На їхню думку, життя новонародженого було не на користь як йому самому, так і державі, якщо він був слабий. Якщо він був міцний і здоровий, його віддавали годувати батькові, виділяючи йому при цьому одну із земельних ділянок. Годувальниці доглядали малюків дуже уважно і чудово знали свою справу. Вони не завертали у пелюшки дітей, привчали їх не їсти багато, не бути перебірливими в їжі, не лякатися темряви та залишатися самими.
Всі діти, яким виповнилося 7 років, збиралися разом і ділилися на загони – агели. Вони жили і харчувалися разом до 18 років, привчалися грати і проводити час один з одним. Начальником агели ставав той, хто виявлявся кмітливішим, тямущим за інших і більш спритним у гімнастичних вправах. Решта повинні були брати з нього приклад, виконувати його накази та беззаперечно приймали від нього покарання. Це була школа послуху.
Певна увага приділялася розумовому вихованню. Читанню і письму вони навчалися, але за необхідності. Дітей погано годували. Їх примушували красти, щоб змусити їх власними силами боротися за існування та робити з них людей сміливих і хитрих. Того, хто попався, били без пощади як поганого, неспритного крадія, томили голодом.
З роками їх виховання ставало більш суворим, особлива увага зверталася на фізичне виховання: їм наголо стригли волосся, привчали ходити босими, грати разом, звичайно без одежі, переносити холод, голод і спрагу, виносити біль. Багато уваги приділялось військовим і гімнастичним вправам. Юних спартанців вчили бігати, боротися, володіти прийомами рукопашного бою, співати військові пісні, музиці, обрядовим танцям, що носили бойовий та військовий характер.
У 12 років вони знімали з себе хітон і отримували на рік по одному плащу. Вони не приймали теплих ванн і ніколи не напахувалися парфумами; тільки декілька днів на рік дозволялась їм ця розкіш. Спали вони разом, по ілах і агелах, на постелях з очерету, що рвали самі руками, без допомоги ножа.
У 14 років кожен спартанець мав принести до школи голову вбитого їм раба, якого слід було вистежити під час роботи в полі чи в лісі. З цією метою вони брали участь у так званих криптіях, тобто нічних облавах на рабів. Юнаки-спартанці збиралися вночі разом, надягали маски і довгі плащі, щоб їх не впізнали, та відправлялися в поселення ілотів. Щоб відрізнятися від інших жителів Спарти, ілоти носили особливу одежу, а на головах − шапки із собачого хутра. Хоча ілотам зборонялося володіти зброєю, вони могли постояти за себе, і підлітку було нелегко впоратись з дорослим чоловіком.
В армії ілоти виконували допоміжні функції. Одного разу, коли дві тисячі ілотів проявили особливу відвагу, спартанці обіцяли їм повну свободу, вдягли на них урочисті вінки і стали водити від одного храму до іншого під виглядом молитви богам. Через деякий час ілоти безслідно зникли, і ніхто не міг сказати, що з ними стало.
У 16 років як своєрідний випускний екзамен, що відбувався біля вівтаря Артеміди Ортії (тобто “Висхідної”), у присутності батьків, здійснювався аргон − нещадне публічне покарання, під час якого багато юнаків гинули, а батьки не тільки не співчували їм, а навпаки, вмовляли триматися до кінця, щоб не зганьбити честі сім’ї. Керувала аргоном жриця, яка тримала в руках статуетку Артеміди. Коли жриця піднімала статуетку вгору, удари різками слабшали, коли опускала донизу − удари ставали сильнішими.
У цьому віці у найбільш гідних юнаків починають з’являтися “прихильники”. Старійшини звертали на них більше уваги. Всі вони вважали себе батьками, вчителями, наставниками молодих людей, причому робили це не мимохідь, тому молодому чоловікові у випадку провини ніде було сховатися від догани чи покарання. Крім того, до них приставлявся ще й інший вихователь із числа гідних громадян. Військове виховання здійснювалось і під час спеціальних бесід державних діячів з молоддю, під час яких вони розповідали про стійкість і мужність предків у боротьбі з ворогами та про героїв.
Після обіду ірен, самий розумний та сміливий, якого обирали педоном, наказував одному з дітей співати, іншому задавав запитання, на які можна було відповісти не відразу. Наприклад: який чоловік самий кращий? Таким чином, їх з малих років привчали відрізняти добре від поганого і судити про поведінку громадян. Той, хто розгублювався при запитанні “Хто добрий громадянин?” або “Хто не заслуговує поваги?”, вважався розумово нерозвинутим та нездібним удосконалюватись морально. У відповіді повинна була міститися і причина, і докази, але в короткій, стислій формі.
Дітей примушували довго мовчати, привчали їх давати влучні, глибокодумні відповіді: балакучість без міри робить розмову пустою і безглуздою. Займатися красномовством і філософією заборонялося. Було запроваджене покарання за кожне зайве слово. Коли відповідач був неуважний, ірен кусав йому в покарання великий палець. Ірен часто карав дітей у присутності старших та влади, щоб вони могли бачити, чи за діло і чи правильно він карає їх. Під час покарання йому не заважали, але коли діти розходились, з нього стягували, якщо він карав суворіше, ніж слід або якщо поступив занадто м’яко і поблажливо. Отже, особлива увага зверталась на морально-психічне загартовування дітей.
Юнаки 18-20 років направлялися в особливу групу − ефебію − і несли військову службу. Поступово виховання молодих людей ставало не таким суворим, їм дозволяли доглядати за своїм волоссям, прикрашати зброю та вбрання. В походах гімнастичні вправи молоді були не такими важкими та й саме її життя було не таким суворим: з них вимагали менше. Тому для них похід міг вважатися відпочинком після військових вправ.
Виховання продовжувалось до зрілого віку. Жоден не мав права жити так, як він бажав. Місто було схоже на табір, де був встановлений суворо визначений спосіб життя та занять, що був спрямований тільки на благо для всіх. Взагалі спартанці вважали себе тими, що належать не собі особисто, але батьківщині. Спарта була “громадою рівних”, союзом братів по зброї, де чоловік міг позичити “брату” свою дружину, і будь-хто міг за необхідності скористатися чужим конем або зброєю. Нерівність, різниця одного від одного повинна була виражатися тільки в осуді за дурне і в похвалі за добре.
Тільки в 30 років він отримував право одружитись на молоденькій 15-річній дівчині − настільки юній, що в день одруження вона жертвувала богині свою улюблену ляльку. За звичаєм, воїн повинен був викрасти свою улюблену з батьківського дому. Після весілля він будував собі дім з деревини і отримував від держави земельну ділянку. Землю воїна обробляли ілоти, зобов’язані забезпечувати його родину ячмінним хлібом та маслиновою олією. Спартанці були навчені задовольнятися малим і не знали, що таке розкіш, вони не брали в руки золота та срібла, носили однакові червоні плащі з грубої тканини.
Мало хто з воїнів доживав до старості − і тим більшу повагу надавали сивим патріархам. 28 самих почесних спартанців обиралося в раду старійшин – герусію, яка була головною судовою установою і керувала всіма поточними справами держави в мирний час. До складу герусії входили представники найзнатніших родів, але не молодше 60 років. Особливою установою був так званий ефорат − виборна колегія з 5 чоловік, яка була найвищою контролюючою установою, перед якою звітували навіть царі.
Під час війни влада належала двом командувачам – “царям” – одночасно, доблесним воїнам, які разом з усіма годувалися в сісітіях, і, надаючи приклад, билися в перших рядах. Один із царів походив з дорійського роду Європонтідів, інший – з ахейського роду Агіадів. Царі називалися басилеями або архагетами. Вони мали функції жерців і вважалися священними, входили до складу герусії, але реальної влади в державі не мали. Більше того, якщо цар не з’являвся до ефора, його приводили силою.
На полі бою спартанці шикувалися “фалангою” – щільними рядами, зімкнувши щити і виставивши списи. У цьому строї пліч-о-пліч стояли загартовані воїни, які з дитинства звикли битися, які звикли допомагати один одному і, стиснувши зуби, терпіти біль; вони були гідні перемоги − і все ж спартанці не одержали б і малої частини своїх перемог, якби ці чудові солдати не володіли чудовою зброєю. Спартанський воїн був “людиною з бронзи”, він був вдягнутий у панцир, поножі і шолом − у бронзовий обладунок загальною вагою 16 кілограмів (рис. 1.2). За тих часів такий обладунок коштував великих грошей − і тільки власники обладунку вважалися повноправними громадянами Спарти. Важкоозброєний воїн – гопліт, був господарем на полі бою. Фаланга гоплітів була подібна неприступній стіні. Спартанці ненавиділи чернь та її вождів і намагалися будь-якою ціною розбити “тиранію”. У Греції не було сили, яка була здатна протистояти спартанській фаланзі, коли вона, співаючи переможний гімн, рухалася на ворога.
Рис. 1.2. Воїни-спартанці
Така струнка система військового виховання неодноразово дозволяла Спарті з успіхом протистояти і перемагати навіть значно переважаючі сили супротивників. Так було у випадках зіткнень з усіма силами Пелопоннеського союзу у 402-401 рр. до Р.Х., антиспартанської коаліції у складі Афін, Коринфу, Аргоса, Евбея, ряду областей Західної Греції у 394 р. до Р.Х.
Привертає увагу те, що активне використання моральних стимулів, а саме: кращих рис характеру і волі, створення військових пісень, що шанують мужність та ганьблять боягузів, військове виховання дівчат, діяльність людей похилого віку та церкви можуть і повинні зайняти чильне місце в системі військового виховання у нашому суспільстві.
Виховання в Афінах багато у чому відрізнялося від виховання у Спарті. Тут воно набувало індивідуального характеру. Афінська педагогіка висувала як ідеал сполучення розумового, морального, естетичного і фізичного виховання. Метою афінської системи було виховання панівної верхівки рабовласницької Афінської держави в дусі внутрішньої та зовнішньої досконалості.
Хлопчики та дівчатка до семи років виховувалися у сім’ї. Потім хлопчики вступали до школи, а дівчатка під наглядом матерів проводили весь час у жіночих приміщеннях будинку (гінекеях) під наглядом матерів або інших жінок. Із 7-14 років хлопчики навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Школи були платними, а тому не для всіх доступними. Трудового виховання дітей не існувало, оскільки фізична праця залишалася обов’язковою тільки для рабів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького “дидаско” – навчаю). Учнів до школи та додому супроводжували раби – педагоги. У школах граматистів навчали писати, читати та рахувати. У школах кіфаристів (музики) учнів вчили співати, грати на музичних інструментах, декларувати уривки з “Одисеї”, “Іліади” та інших художніх творів.
Після цих шкіл підлітки 14-16 років відвідували школу фізичного виховання – палестру, де навчалися п’ятиборству (біг, стрибки, боротьба, кидання диска і списа і плаванню). З ними проводили бесіди з політичних і моральних питань найвідоміші громадяни.
Юнаки 17-18 років із родин заможних аристократів виховувалися у гімнасіях (гімназіях), в яких вони вивчали філософію, політику, літературу та займалися гімнастикою. У 18-20 років юнаки готувалися до військової служби: вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави, брали участь у громадських справах і театральних виставах.
З IV ст. до н.е. (з часу походів О. Македонського) до І ст. н.е. грецька культура поширилася на величезні території. Цей період грецької історії відомий як епоха еллінізму. В той час освіта стає громадською справою, а учитель посідає особливе місце у суспільстві. Шкільні будівлі утримують правителі та меценати. З’являються систематичні навчальні плани. Змінилися й методи навчання, увійшло у практику записування лекцій. Розробляються підручники та термінологічні словники. Виховне значення мали свята, дні спогадів про визначні події, екскурсії до місць видатних історичних подій.
Система освіти в цей час складалася з таких ланок: елементарна школа грамоти (7-12 років); граматична школа (12-15 років); гімнасії (15-18 років); ефебії (18-19 років); філософська школа (20-22 роки).
Історичне значення цієї системи полягає у тому, що грецька школа еллінського періоду стала зразком для середньовічної Європи, адже цей тип виховання був загальним, не прив’язаним до певного державного ладу або класу.
Римська система виховання і навчання склалася у VI-V ст. до н.е. і відповідала розвитку рабовласницького ладу. Для бідного населення тут існували елементарні приватні та платні школи (читання, письмо, лічба), а для дітей привілейованих верств – граматичні школи, де учні вивчали граматику, латинську та грецьку мови, риторику, історію і літературу. У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. Пізніше з’явилися школи риторів, в яких дітей знаті республіканського Риму готували до державної діяльності.
У середині І ст. до н.е. платні граматичні та риторські школи було перетворено на державні, які готували величезну кількість відданих імперії чиновників. Елементарна школа тепер виховувала вірнопідданих громадян. Учителі одержали статус службовця та отримували державну платню.
Християнство як державна релігія Римської імперії спричинило різку зміну змісту навчання і виховання дітей у школах. Релігійний характер освіти знижував рівень розумового виховання підростаючих поколінь.
Слід особливо підкреслити, що у Стародавній Греції та Римі зародилися перші педагогічні теорії. Найвидатніші філософи того часу одночасно були й виразниками педагогічних ідей античного світу. Найвагоміший внесок у розвиток педагогічних теорій зробили такі відомі мислителі, як Сократ, Платон, Арістотель, Демокріт і Квінтіліан.
Сократ (469-399 до н.е.) більшу частину свого життя присвятив філософії та педагогічній діяльності. Основною метою виховання він уважав пізнання самих себе і вдосконалення моралі. Найвищою доброчесністю, на його переконання, є мудрість, яка стримує буяння пристрастей і афектів. Вчительську діяльність Сократ порівнював із повивальним мистецтвом. Головним принципом такої діяльності насамперед батьків, а потім вчителів, для нього була відмова від примусу й насилля, а найефективнішим засобом виховання – переконання.
Виходячи із ідеї самопізнання, Сократ розробив евристичний метод навчання: вчитель повинен доводити хибність уявлень учнів, а відтак підводити їх до правильного розуміння істини. Цей метод навчання (евристична бесіда, сократичний метод), на його думку, розвиває мислення, сприяє розумовому розвитку. Таким методом Сократ навчав своїх учнів – дітей і молодь, яких збирав у храмах, на майданах і в парках. Він заставляв своїх слухачів шляхом запитань і відповідей знаходити істину, сам при цьому не пропонував готових відповідей. Цей метод широко використовується в сучасних школах.
Платон (427-347 до н.е.) – видатний давньогрецький філософ, відомий учень Сократа, засновник Академії як філософської школи – у своїх творах “Держава” і “Закони” вперше у світі накреслив проект нової системи освіти і виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі. Він відстоював державне, суспільне виховання дітей і першим дійшов висновку про необхідність відкриття державних дитячих дошкільних закладів.
Відповідно до пропонованої ним системи виховання діти до 7 років повинні виховуватись на майданчиках біля храмів, де жінки-виховательки, призначені державою, розвивають їх здібності засобами ігор, казок, пісень, бесід тощо. З 7 до 12 років діти навчаються у державній школі, де оволодівають навичками та вміннями читати, писати, рахувати, грати на музичних інструментах і співати. Для підлітків 12-16 років існують школи-палестри, а для юнаків 16-18 років – гімнасії. Молодь 18-20 років проходить військову підготовку в групах ефебів. Здібні молоді люди віком від 20 до 30 років можуть здобувати вищу освіту, а решта ставати воїнами. Особи віком від 30 до 35 років можуть вдосконалювати свою освіту, щоб згодом стати керівниками держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть самовдосконалюватися.
Виховання жінок, на думку Платона, повинно бути таке ж саме, як і в Спарті. Щодо виховання рабів, то Платон рекомендував ставитись до них суворо, карати за будь-які проступки.
Отже, педагогічна система Платона була побудована в інтересах рабовласників, ігнорувала інтереси народу, не брала до уваги виховання рабів. Він зневажливо ставився до фізичної праці, вважав, що для дітей рабовласників трудове виховання не потрібне.
Арістотель (384-322 рр. до н.е.) – видатний античний філософ і вчений, найкращий учень Платона. Після смерті вчителя він відкрив свою школу риторики – Лікей, потім прийняв запрошення виховувати Олександра Македонського.
Педагогічні ідеї Арістотеля викладені в його філософських творах “Політика”, “Нікомахова етика”, “Метафізика”, “Логіка”, “Про душу” та ін. На його думку, виховання повинно здійснюватися державою, яка визначає його мету, завдання і зміст. Метою виховання є розвиток в людині вищих якостей душі – розумової і вольової. Виходячи із своєї ідеї розвитку, Арістотель вважав, що людина від природи має лише зародки здібностей, але розвиваються вони у процесі виховання. Тим самим мислитель вперше висловив думку про природовідповідність виховання, яка пізніше буде відігравати велику роль в теорії педагогіки XVII-XIX століть.
Арістотель зробив також першу в історії педагогіки спробу визначити вікову періодизацію: від народження до 7 років; від 7 до 14 років (період статевої зрілості); від 14 до 21 року. У сфері дошкільного виховання вчений вважав, що батьки повинні загартовувати організм дитини, виховувати її засобами гри, казок, музики, ведення моральних бесід. Моральне виховання він будував, виходячи із своїх філософських, етичних позицій, вважаючи, що розвиток і діяльність є основою буття людини. Звідси доброчинність стає як добра діяльність, підлегла вимогам розуму.
У сфері етики та морального виховання Арістотель, таким чином, стоїть вище, ніж Сократ і Платон, які закликали лише до споглядання, самопоглиблення та самовдосконалення. Діяльність, волю й активність людини він висуває на перший план. Людина стає такою, якою вона є, за допомогою натури, навичок та виховання. Виховання повинно підготувати душу до правильних моральних дій і вчинків.
Цікавим також є те, що Арістотель звернув особливу увагу на значення наочного способу, як на вихідну точку будь-якого навчання, яке підпорядковано разом із розумовою діяльністю законам логіки.
Демокріт (бл. 460 - бл. 371 рр. до н.е.) – давньогрецький вчений-енциклопедист, творець атомістичної теорії. У своїх працях поряд із розглядом природознавчих питань він багато уваги приділив також і проблемам виховання. Особливий інтерес у цьому плані має для нас твір “Фрагменти про виховання”, де вчений відстоював принципи природовідповідності, гармонійного розвитку людини, надавав великого значення трудовому вихованню дітей і молоді.
За думкою Демокріта, мета виховання полягає у підготовці молоді до реального життя на Землі. Основним у вихованні має бути оволодіння знаннями про природу. Ці знання руйнують забобони й страх людини, яка повинна прагнути до гармонії та зменшення своїх бажань, узгоджує їх зі своїми можливостями.
Демокріт уважав, що з вихованням тісно пов’язано й навчання. Мислитель надавав високу оцінку ролі вправ у процесі навчання та морального виховання дітей і молоді. Головну рушійну силу навчання він бачив у зацікавленості дітей, однак не виключав в цьому процесі елементів примусу. Значне місце у вихованні дітей відводилося впливу батьків.
У цілому природознавчі та філософські ідеї Демокріта відіграли значну роль у розробці наукових теорій у сфері дидактики і морального виховання іншими вченими-педагогами.
Квінтіліан Марк Фабій (бл. 35 - бл. 96 рр. н.е.) – видатний римський педагог, автор праці “Про виховання оратора” (12 книг). Упродовж двадцяти років він утримував відкриту риторичну школу, яка стала першою державною школою у Римі.
Метою виховання Квінтіліан уважав підготовку досвідченого оратора, здатного вести активне громадське життя. Педагогічна теорія римського педагога ґрунтується на створеному ним вченні про позитивну природу людини. На його думку, всі діти мають здібності до навчання, яке потрібно починати з раннього віку у школі. Велике значення у розвитку дитини має мова і тому він вимагав від тих, хто виховує дітей, добре знати мову. Помітне місце у вихованні відводилося музиці та естетичному вихованню.
Квінтіліан систематизував і переробив запозичені з Греції педагогічні ідеї та доповнив їх широкими дидактичними вказівками. За це його можна назвати першим дидактом, який обґрунтував низку дидактичних вимог: радив одночасно вивчати кілька предметів, певним чином чергуючи їх; для міцного засвоєння знань потрібна система вправ і повторення, поєднання заучування матеріалу з його осмисленням; урахування індивідуальних особливостей учнів у навчанні; почуття радості у навчанні тощо.
Вперше в історії педагогіки Квінтіліан сформулював вимоги до вчителя, які не втратили своєї актуальності. Ось деякі з них: любити дітей; в усьому бути для них хорошим прикладом; розмовляти чистою мовою; знати теорію навчання; бути освіченим, стриманим на похвалу й покарання; навчати дітей, враховувати їх особливості.
Плідні педагогічні ідеї Сократа, Платона, Арістотеля, Демокріта, Квінтіліана набули подальшого розвитку у творах грецьких та римських мислителів – Цицерона, Лукреція, Плутарха, Сенеки та інших.
Таким чином, проблеми виховання і навчання, починаючи з первісного суспільства й до Стародавнього світу, завжди знаходилися у центрі уваги видатних мислителів. У той період виникло багато педагогічних ідей і теорій, які вплинули на подальший розвиток освіти і виховання, педагогічної теорії і практики, в тому числі й військової педагогіки.
Розглянемо розвиток військового навчання і виховання у Середньовіччі. У 476 р. під натиском німецьких племен пала Римська (Західна) імперія. Ця дата – точка відліку європейського Середньовіччя, що завершилося у XVII ст. У той час діяли фактори, що цементували європейське середньовічне суспільство і визначали специфіку школи і виховання. Першим – і навряд чи не головним – фактором була християнська традиція. Другий фактор – вплив античної традиції (зміст шкільних програм, коментований характер навчання, гуманістичні ідеали виховання).
В епоху раннього Середньовіччя у Західній Європі склалися декілька типів виховних систем. Серед них вирізнялося церковне (духовне) виховання, що здійснювалося в християнській сім’ї та в церковних школах, на той час найпоширеніших (парафіяльних, монастирських, соборних), латинською мовою. Учні спершу зазубрювали молитви і псалми, а відтак вчилися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали арифметику (не далі 4 дій). Навчали катехізисних методів (запитання і відповіді). Учні запам’ятовували відповіді на запитання, не замислюючись над їх змістом.
Незнання психіки дитини, відсутність елементарних знань із методики призводили до того, що учням втовкмачували в голови навчальний матеріал за допомогою різок та інших тілесних покарань.
Опанувавши елементарні знання, кращі учні монастирських і соборних шкіл вивчали “сім вільних мистецтв”, які поділялися на дві частини, тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Вершиною навчання вважалося богослов’я. Попри релігійний характер навчання, ці школи сприяли поширенню писемності, підвищенню загальної культури населення країн Західної Європи.
Діти світських феодалів здобували лицарське виховання, що ставило за мету сформувати в майбутнього лицаря (“пана землі і селян”) кріпосницьку мораль, навчити поводитись у “вищому товаристві” і дати військово-фізичну підготовку. В основу світського виховання лицарів було покладено вивчення “вільних благочестей” (їзда верхи, стрільба з лука, кидання списа, фехтування, плавання, полювання, гра в шахи, вміння складати і співати пісні).
До 7 років діти феодалів (хлопчики) виховувались у сім’ях, а з 7 до 14 років – виконували обов’язки пажа при дружині сюзерена; від 14 до 21 року вони були зброєносцями сюзерена, а відтак їх урочисто посвячували в лицарі. Серед них було чимало неосвічених і брутальних людей.
Міські купці та ремісники домоглися відкриття для своїх дітей гільдійських і цехових шкіл, в яких навчали рідної мови. Ці школи мали своїм завданням допомогти дітям в їх майбутніх торговельних справах та в розвитку різних ремесел. Згодом гільдійські та ремісничі школи було перетворено на міські початкові школи, що утримувалися на кошти міського самоврядування (магістрату). Учнів навчали читати, писати, лічити та релігії. Виникнення таких шкіл було прогресивним явищем, оскільки руйнувало монополію церкви у шкільній справі. Церква боролася проти їх поширення, але зупинити їх розвиток вже не могла.
Виховання дітей селян мало практичний характер. Ним займалися батьки у повсякденній праці в хаті, на городі, на полях.
Виховання й освіта жінок також мали становий характер. Дівчата знатного походження виховувались у сім’ях або в пансіонах при жіночих монастирях. Їх вчили читати й писати, а в пансіонах – ще й латинської мови, благородних манер. Дівчата з непривілейованих верств набували вдома вміння вести господарство, навчалися рукоділля та релігійних настанов.
У Середньовіччі зі Сходу починають проникати єретичні вчення, спалахують релігійні дискусії. Церква намагається опанувати досягнення в галузі логіки й спрямувати їх на боротьбу з противниками релігійних догм. Так починає розвиватися схоластика (від грецьк. schole – школа), яка прагне примирити розум із релігією. Схоластика – система мислення, яка полягає у застосуванні законів формальної логіки для обґрунтування релігії. Її проявом у навчанні було, переважно, вивчення формально-логічних доведень певних релігійних положень. Розвиваючи витонченість розуму, схоластичне навчання водночас придушувало самостійність мислення.
Схоластика сприяла розвиткові абстрактного мислення, але це була лише гімнастика для розуму, вона не розвивала інтерес до реального світу, до природничих наук.
Важливою віхою в розвитку науки й освіти стало створення університетів.
Університети народилися в системі церковних шкіл. Наприкінці XI – початку XII ст. окремі кафедральні і монастирські школи перетворюються на великі навчальні центри, що потім стають першими університетами. Саме так, наприклад, виник Паризький університет (1200), що виріс із Сорбонни – богословської школи при Нотр-Дамі і медичної та юридичної шкіл, що приєдналися до неї. Подібним же чином виникли інші європейські університети: у Неаполі (1224), Оксфорді (1206), Кембриджі (1231), Лісабоні (1290).
Університети засновувалися й світською владою.
Народження і права університету підтверджувалися привілеями – особливими документами, підписаними римськими царюючими особами чи папами. Привілеї закріплювали університетську автономію (власний суд, керування, право дарування учених ступенів тощо), звільняли студентів від військової служби і т.д.
Мережа університетів досить швидко розширювалася. Якщо в XIII в. у Європі нараховувалося 19 університетів, то в наступному сторіччі до них додалися ще 25 (в Анжері, Орлеані, Пізі, Феррарі, Гейдельберзі, Кельні, Відні, Празі, Кракові й інших містах).
Університети протиставили схоластиці діяльне інтелектуальне життя. Завдяки їм духовний світ Європи став набагато багатшим. Історія перших університетів тісно пов’язана з творчістю мислителів, що дали новий поштовх розвитку культури, науки й освіти (Р. Бекон, Я. Гус, А. Данте, Дж. Уінклі, Н. Коперник, Ф. Петрарка й ін.).
Середньовічні університети сприяли розвитку міст, певною мірою підготували культуру епохи Відродження.
Найважливішим явищем у середньовічній європейській історії була християнізація варварів. Але цей процес проходив дуже складно, бо в багатьох місцях християнська мораль знаходилась у гострому протиріччі з германськими традиціями, особливо в інтерпретації війни і миру, віри і вірності. Процес “сполучення цінностей” хреста і меча відбувався протягом всього раннього Середньовіччя. І тільки по його завершенню, з поєднанням меча і хреста, починається зародження середньовічного лицарства.
Загальні для всього варварського суспільства ідеали не втратили своєї універсальності з переходом до феодалізму. У варварському суспільстві ідеали були, переважно героїчними за формою та поганськими за сутністю: звитяги, які цінувалися більш за все, були пов’язані з війною. Героїчні пісні, перекази, які безпосередньо виражали настрої та етичні норми найбільш войовничих верств суспільства, знаті, разом з тим відповідали смакам і спрямуванням вільного населення.
Вчинки людей визначалися не безпосередньо самими зовнішніми обставинами існування, але й сприйняттям цих обставин. Ідейне джерело, з якого черпали середньовічні автори, залишалося традиційним − Біблія, Євангеліє, патристика. Але у своїх тлумаченнях вони виявляли максимум свободи та винахідливості. Суттєвим виявляється не джерело цитати, власно, не авторитет сам по собі, − суттєво застосування старого тексту до змінених обставин і, головне, привнесення головне, в нього нового змісту, власного тлумачення, що з часом все далі відходило від християнського віровчення.
Усі без виключення елементи, які використовував середньовічний лицар у військовій справі − кінь, зброя, лати, були пов’язані із поганським походженням, з наговорами, подорожжю до підземного царства мертвих.
Виникнення лицарської ментальності найкраще описав Тацит, він зазначав, що особлива шляхетність роду або великі заслуги батьків надають навіть ще дуже молодим людям гідність вождя; вони приєднуються до інших вождів більш зрілого віку, що вже давно випробувані, і для них не соромно бути у почту останніх. Та й сам почет визначає місце воїна за рішенням того, при кому він перебуває, та існує велике змагання як поміж членами його відносно того, кому повинно належати перше місце біля свого вождя, так і поміж вождями у тому, щоб мати найбільш чисельний і найбільш хоробрий почет. Це надає важливості, могутності − бути постійно оточеним великою юрбою відбірних юнаків; пошана в мирний час, охорона на війні. І не тільки у свого народу, але й у прикордонних народів надає гучне ім'я та славу, якщо почет відзначається поміж іншими своєю кількістю та хоробрістю: до таких вождів посилаються посольства, їм приносяться подарунки, і часто одна слава їх вирішує війну.
Коли справа дійшла до бою, соромно для вождя бути перевершеним хоробрістю, соромно для тих, хто складає його почет, не рівнятися хоробрістю зі своїм вождем; але повернутися з бою живим, коли загинув вождь, означає збезчестити себе на все життя. Захищати його, оберігати, а також свої подвиги приєднувати до його слави − самий священний обов’язок. Вожді б’ються за перемогу, почет − за вождя. Якщо община, в якій молоді люди народились, занурена у тривалий мир і спокій, то багато з благородних юнаків добровільно відправляються до тих народів, які ведуть на той час війну, тому що, з одного боку, спокій цим воїнам неприємний, з іншого − вони легше досягають слави серед небезпек, та і більший почет не можна утримувати інакше, як шляхом насильства та війни, бо від щедроти свого вождя супутники його вимагають у нагороду бойового коня, кривавої і переможної фрамеї. Бенкети, навіть і грубі, але багаті, йдуть замість жалування; засоби ж для подарунків складають грабіж і війни. Тому їх не можна так легко переконати орати землю та очікувати жнива, як викликати на війну ворога та принести звідти поранення. У них вважається навіть лінощами та кволістю добувати потом те, що можна отримати кров’ю.
Коли вони не воюють, то проводять небагато часу в полюванні, а більше в неробстві, віддаючись сну та їжі. Самі хоробрі та войовничі нічого не роблять, переклавши турботу про дім, господарство та польові роботи на жінок, стариків і найслабкіших членів родини, самі вони заклякають у бездіяльності: дивне протиріччя з натурою, коли ті ж самі люди люблять бездіяльність і так ненавидять спокій. Общини мають звичай, коли кожний по добрій волі приносить вождю що-небудь із худоби або скільки-небудь хліба, що приймається як почесне принесення, в той же час призначен до задоволення необхідних потреб. Особливо вожді люблять подарунки від сусідніх народів, які посилаються не від імені окремої людини, а від країни.
Яскравим додатком у розуміння підґрунтя, на якому виникло лицарство, може слугувати таке явище, як берсеркри. Про них згадується в багатьох літературних джерелах Середньовіччя (до ХІІ ст. включно). Bersercr − це хтось у ведмежій шкірі, хтось втілений у ведмедя. Ішим словом, той, хто одержимий ведмедем. Це “воїни-звірі”. Ці люди починають всі битви. Вони завжди складають передовий ряд, вигляд якого вражаючий. Але і в мирний час їх обличчя не має більш м’якого вигляду. Ні у кого з них немає ні дому, ні поля, ні іншого заняття; куди б вони не прийшли, там і годуються, марнотратники чужого, байдужі до власного майна. Середньовічні автори підкреслювали їх невразливість, лють, безсоромність, тобто відсутність моральних уявлень і пристрасть до оргій, але називали добродіями.
Ці воїни виконували різні процедури магічно-ритуального типу (танці, вживання наркотиків і подібних речовин, заклинання тощо), вдягали шкіри диких хижаків, прикрашалися іклами, кігтями, в бою вели себе як звірі. Так, наприклад, Гарольд Безжалісний вступав у бій раніше за всіх, сіючи смерть ліворуч і праворуч, або вікінги, які, поки могли стояти на ногах, не прикривали себе щитом, скидали з себе лати і падали на землю тільки від втоми, але не від поранень. Після такого бою воїн був настільки виснажений, що міг проспати дві доби, не прокидаючись.
Якщо хтось вдягав цю “чарівну” шкіру, то ставав “належним” до звіриного стану, з якого вже не можна вийти. Він штовхав на подальші злочини, викликав огиду у самого нещасного, який вимушений їх здійснювати. Звіряча порода − це дещо таке, що знаходиться поза владою людини. З деяких джерел видно, що воїн-звір находився на положенні хворого і нещасного.
Як повідомляє ряд джерел, берсеркр, який прийняв хрещення, втрачав здатність перевтілення. Найдовше це явище проіснувало у Скандинавії та зникло тільки з перемогою християнства.
На думку дослідників того часу, феодальне правління уселяло гординю у серця людей. Ця пихатість ніби пронизувала всі верстви населення. На зброю тоді дивилися як на забавну іграшку, турніри вважали святом і приємним проводженням часу, війну − ремеслом, а суспільство було загальним полем битви.
Самодостатню у правовому і господарському відношенні родину представляв володар дому. Безмежна влада його розповсюджувалася на всіх, кого охоплювала його рука, на всю його власність: дружину, дітей, рабів і тих, хто добровільно підкорився йому. Необмежена влада батька стримувалась тільки звичаєм. Йому було надано право продавати та вбивати. З переходом германців до більш інтенсивного землеробства та осідлості рід виступає як територіальна господарча одиниця. Родичі складають і бойову одиницю, і правовий союз. Кожен член роду може розраховувати на підтримку всіх родичів у зіткненні з членами інших родів, але і він зобов’язаний підкорятись спільній волі. Поза родом германець був незахищений і не мав сили: будь-хто міг безкарно – рід не заступиться – вбити, забрати в рабство.
Рис. 1.3. Зображення лицарів-берсеркрів
на середньовічній гравюрі
Володар замку звичайно сам творив суд і розправу над своїми підлеглими. Він зовсім свавільно виносив свої вироки, не керуючись ніякими законами, ні божеськими, ні людськими. Покарання були жорстокі та жахливі. Володар замку нібито хвастався тим, що він може придумати будь-яке особливе покарання для того, хто провинився. Люди вбивали один одного, кожен побоювався свого сусіда, щоб той не вбив його, не наговорив на нього власнику, не відняв у нього останнє або не підпалив його житло. І ці люди називалися християнами. В їх грубому житті не було нічого християнського у справжньому значенні цього слова.
Володарі зовсім забували про те, що підлеглі − такі ж люди, як вони самі. Ці васали теж вважалися християнами і вірували в Бога, робили багаті внески на користь монастирів і церков – і зовсім не соромилися оббирати та утискувати тих, хто від них залежав.
За дотриманням порядку та законності повинні були стежити графи, які були фактичними володарями своїх округів і слухалися короля (імператора) постільки, оскільки він міг виявити фактичну силу і владу. Але у короля не було жодного засобу, щоб мати контроль над володіннями графів. Про те, щоб захищати обивателя від свавілля та вимагання з боку графів, навіть і не думали. Але не було також ніяких засобів і можливостей протистояти свавіллю самих королів. Аристократія утискувала волю інших людей і завжди була ворогом королівської влади.
На такому підґрунті після розвалу імперії Карла Великого, після тривалого часу безладдя та міжусобних війн у Х столітті виникло лицарство. Основою лицарської поведінки була вірність сеньйорові. Зрада вважалася лицаря найважчим гріхом, який тягнув за собою виключення з корпорації. Через обряд посвячення воїн вступав у нову родину рівних, яких з’єднувала клятва вірності, яку закріплювали кров’ю. Такий зв’язок вважався більш міцним, ніж звичайна людська спілка.
До вступу в лицарі ретельно готували з самого юного віку. Лицар повинен бути настільки сильним і міцним, щоб без шкоди для свого здоров’я виносити всі труднощі військового життя. Повний лицарський обладунок важив до 50 кг. Для розвитку у дитини войовничого духу навіть самі його ігри та забави мали носити войовничий характер. Крім того, юнак повинен був ґрунтовно вивчити всі обов’язки воїна.
Коли хлопчик досягав віку 7 років, він переходив із жіночих рук у чоловічі та отримував перші уроки вдома. Але коли виповнювалось 10 років, його відправляли на виховання до головнішого лицаря − родича або друга батьків. Всякий лицар вважав за велику честь для себе, якщо будь-який батько доручав йому довершити виховання свого сина.
Батько, відправляючи свого сина на виховання, благословляв і наставляв його бути чесним, великодушним, мужнім, шанувати свого вихователя, беззаперечно підкорятися йому у всьому і наслідувати його приклад. Мати дарувала сину гаманець з невеликою сумою грошей і пов’язувала на шиї маленький ковчег з мощами, що повинно було служити для охорони від наговорів, напастей, ушкодження, і, таким чином, поєднувала релігію і марновірство.
Із прибуттям до замку свого патрона юнак отримував звання пажа, або валета, і виконував обов’язки слуги. Він вчився беззаперечно підкорятися своєму патрону і в той же час вчився веліти, вчився ввічливості та люб’язності. Значну частину навчання складало служіння за столом, де юнак привчався ретельно слідкувати за всім, і тільки-но вимагалася його послуга, як він мав у цю ж мить виконувати її.
Рис. 1.4. Посвячення в лицарі
Предметом перших уроків пажа була релігія. Звичайно викладачем Закону Божого була одна з самих благородних і набожних дам замку. В замках пажі брали багато корисного з розповідей про війну та полювання, про мистецтво виховувати мисливських птахів і дресирування собак. Паж учився грі в шахи, тому що вона привчала його думати та міркувати. Його примушували і пісні співати про кохання або військову славу.
Поступово хлопця могли призначати на посаду форшнейдера (від нім. різати), який мав прислуговувати на бенкетах, різати смаженину, дичину або домашню птицю. Крім того, на вихованцях лежала турбота про післяобідні задоволення та розваги гостей: музика, танці, співи, прогулянки.
Вихованці також виконували обов’язки шталмейстера − доглядали за конями. Пажі займалися вгаамовуванням непокірних коней і привчали їх до бойових прийомів. Дворяни завжди змагалися на конях, тому у виконанні цих обов’язків не було нічого соромного.
Значне розповсюдження мав метод змагання за право стати зброєносцем (це був останній крок до лицарського звання) або перейти до іншого, більш знаменитого лицаря. І якщо патрон бачив, що юнак зробив достатньо успіхів у військовому мистецтві та відзначився добрим норовом, то підвищував у зброєносці.
Вже у віці 14 років молодий паж міг досягнути звання зброєносця. Тоді його допускали ближче до сеньйора, і він міг більш вільно брати участь у бесідах лицарів. Це дуже сприяло розвиткові розуму хлопців. Вони намагалися служити й благородним гостям, щоб заслужити їх похвалу. Юнаки намагалися досягти грації рухів, спритності, моторності, не метушливої квапливості, а благородної, повної гідності люб'язності, яка всім подобалась, зачаровувала та захоплювала.
Зброєносці слідкували за утриманням зброї свого патрона. Вони берегли зброю в окремих помешканнях і стежили за тим, щоб вона була завжди чистою і готовою до застосування. Звичайно ці справи чергувалися зі службою по дому. Молоді люди були постійно зайняті якою-небудь справою. У них була постійною турбота про те, щоб не забути про що-небудь, не проштрафитись в очах свого патрона і не заслужити його гніву.
Зброєносці були в той же час і внутрішньою вартою замку. Черговий зброєносець повинен був опівночі обійти всі кімнати та подвір’я замку й оглянути, чи все гаразд. Якщо він помічав щось підозріле, то мав негайно повідомити про це свого патрона.
Зброєносці мали супроводжувати свого лицаря і в бою, тоді вони ставали позаду свого патрона, за необхідності підіймали його, подавали зброю, підводили нового коня, приймали полонених. Для цього потрібні були сила і спритність.
Після того, як молоді люди достатньо звикали до обов’язків зброєносця в замках своїх патронів, їх могли посилати до подвір’я государя, щоб там вони ще краще привчилися до етикету, витончені манери. У мирний час ці юнаки могли подорожувати або їх відправляли як послів до віддалених країв. Але якщо починалась війна, то зброєносці обов’язково повинні були знаходитися у війську.
Юнаків самими різноманітними способами привчали до турнірів: вони бігали у важких латах, перескакували огорожі, кидали дротики та привчались володіти списом. Їх привчали стрибкам на конях зі списом через кільце і через перешкоди. Напередодні великих турнірів звичайно проводилися ігри, які називалися пробними турнірами. Під час цих ігор найкращі зброєносці випробували свої сили більш легкою, крихкою та не такою небезпечною, як лицарська, зброєю. Ті, хто відзначився на пробних турнірах, отримували право брали участь і у великих.
Благородний лицар всіма силами намагався навіяти хлопчику правила честі, великодушність і мужність, а також розвинути в ньому войовничий дух. Своїм особистим прикладом і вчинками лицар наочно вказував на добре і дурне, на велику різницю між добром і злом. Тому і сам вихователь невтомно стежив за собою, щоб показувати приклад звитяги, великодушності, честі та мужності. Лицар слідкував за своїм вихованцем і не залишав його без своїх порад і в подальшому, після посвяти в лицарі, особливо коли передували будь-які утруднення.
Якщо зброєносець прослужив декілька років у свого патрона і відзначився доброю поведінкою, скромністю, мужністю і хоробрістю, то він починав домагатися лицарського звання. І государ або гран-сеньйор визначав день посвяти. Для цього обряду обирали передодень урочистостей або великих церковних свят.
Ж.Ж. Руа так описує посвяту в лицарі: новик (novice) декілька днів готувався до цього. Він дотримувався суворого поста та каявся у своїх гріхах. Після сповіді та прилучення до Святих Тайн новака одягали в білу лляну одежу, як символ непорочності, необхідної в лицарському житті; звідси і походить слово “кандидат” (білий). У цьому вбранні він відправлявся до церкви, де молився всю ніч, міркував про те, що зробив у своєму житті, про свої проступки, згадував великих воїнів і молив Творця удостоїти його такого самого подвижницького життя й смерті.
На світанку за ним приходили старі лицарі, вели його до лазні, потім вдягали на нього перев’яз із мечем, клали в ліжко і покривали білим сукном (а іноді − чорним) для ознаки прощання зі сквернами цього світу і вступу в нове життя. Після цього він повертався до церкви в супроводі родичів, друзів, сусідніх лицарів. Там священик благословляв меч новика, читав по-латині псалми і повчання. Наприклад, такі:
“Лицар зобов’язаний мати страх Божий, почитати Його, служити Йому, любити Його всіма силами своїми, боротися за віру і для захисту релігії; вмирати, але не зрікатися християнства”, “Лицар зобов’язаний служити своєму законному господареві і захищати свою батьківщину, не шкодуючи свого життя”, “Щит лицарів повинен бути притулком слабого і пригніченого; мужність лицарів повинна підтримувати завжди і усюди праве діло того, хто до них звернеться”, “Не образять лицарі ніколи і нікого і злякаються більш всього лихослів’ям образити дружбу, непорочність відсутніх, скорботних і бідних”, “Жадоба до прибутку або до вдячності, любов до пошани, гордість і помста не керують їх діями, але нехай будуть вони усюди і в усьому натхнені честю і правдою”, “Вони не повинні вступати в нерівний бій, не повинні йти декілька проти одного і повинні уникати будь-якої омани”, “Та підкоряються вони начальникам і полководцям, що поставлені над ними; та живуть вони по-братські з рівними, і гордість і сила їх та не господарює над ними на шкоду ближнього”, “Та не складає зброю, доки не закінчить початої за обіцянкою справи, якою б вона не була”, “Та не приймають вони титулів і нагород від іноземних государів, тому що це є образою батьківщині”.
Після читання лицарського статуту государ оголошував про прийняття новика в лицарі. Кандидат давав клятву ретельно дотримуватися лицарських законів. Государ тричі вдаряв своїм мечем новообраного по плечу і тричі обіймав його, після чого старі лицарі вдягали йому золоті шпори, помазували єлеєм і пояснювали зміст кожної частини його зброї.
Після обряду влаштовували бенкет, де молодому лицареві вдягали на плечі мантію і саджали на почесне місце по праву руку короля або лицаря, від якого він отримав обійми. Дами намагалися наввипередки бути люб’язними з ним, схвалюючи його хоробрість, мужність, спритність і пророкували йому блискуче майбутнє. А новий лицар відповідав люб’язністю на люб’язність, подвоєною увагою за приділену йому увагу.
Але тільки в самі перші часи утвердження лицарства в новопосвячених не було помітно гордості, чванливості, пихатості, зарозумілості. В реальному житті лицарі були дуже далекі від цього ідеалу. Більшість з них були неписемні, зневажали освіту та обмежувалися тільки знанням військової справи та фізичною підготовкою.
У лицарське звання посвячували тільки дворян. Але за особливі послуги або за незвичайних обставин це звання надавали і простим людям. Це право мав тільки государ, а новий лицар ставав дворянином. Так, коли фламандці знищили майже усе лицарство Пилипа Красивого, то французький король зробив дещо схоже на набір: будь-хто, у кого було два сини, повинен був віддати одного з них в лицарі, а той, у кого було їх три − повинен був озброїти двох. Фрідріх Барбаросса на самому полі битви посвячував у лицарі простих воїнів і навіть селян. Але це вже вважали занепадом лицарства, а лицарі втрачали свій престиж.
За висловленням видатного історика і філософа Я. Буркхардта, незмінною спонукальною причиною діяльності лицарів був “дух авантюри”. Жадоба подвигів була найсильнішою серед пристрастей лицаря.
У культурі лицарства дуже важлива була зовнішня сторона. В житті лицаря багато чого свідомо було виставлено напоказ. Хоробрість, щедрість, благородство, про які мало хто знав, не мали цінності але про їх подвиги та кохання мав знати весь “християнський світ”. Звідси цей зовнішній лоск лицарської культури, особлива увага до ритуалу, символіки кольору, предметів, етикету тощо.
Прокопій Кесарійський так розповідає про гордого і пихатого готського короля Татила, який намагався створити враження на свого противника напередодні битви: “Спочатку він чимало постарався показати противнику, який він чудовий воїн. Він вдягнувся в лати з золотих пластин і прикрасив себе всього від шолому до кінчика спису стрічками і пурпурними підвісками, так що зовсім преобразився і став схожий на короля. Сидячи верхи на чудовому коні, він пройшовся поміж двома арміями і, як на військовому ристалищі, показував, на що він здатний, гарцював на коні, підкидав у повітря спис і підхоплював його на літу. Граючись, перекидав його з однієї руки у другу. Він пишався своєю спритністю в цих справах. Володів конем так, як це вміє тільки змалку звиклий до ристалища. Так минула перша половина дня.Але битва стала для нього фатальною”.
Лицарі мало цінували своє та особливо чуже людське життя. Нехтування чужим життям посилювалося тим, що свій етичний кодекс лицарі вважали за необхідне виконувати тільки в рамках своєї соціальної групи. По відношенню до людей інших соціальних веретв не було навіть і мови про лицарське ставлення. Навпаки, грубість, зневага, навіть грабіж у таких випадках вважалися у лицарів “добрим тоном”. Поступово лицарство почало вважати себе поборником справедливості. Але насправді це залишилося тільки недосяжним ідеалом і пустим гаслом, бо справедливість розумілася лицарями дуже своєрідно і розповсюджувалась тільки на дуже вузьке коло людей.
У германському побуті та епосі жінка займає високе положення. На неї дивились як на істоту, яка наділена даром пророцтва та моральної сили, взагалі, як на якусь вищу істоту. Бажання сподобатися дамі подвоювало хоробрість лицаря і примушувало нехтувати самою великою небезпекою. Він намагався всіма силами заслужити прихильність і повагу “дами серця”, яка з часом повинна була стати його подругою. Подругою, але не дружиною. Тобто уявлення про природу жінки та істинну любов були дуже далекими від християнського розуміння.
Таким чином, лицарська ідеологія Середньовіччя базується на двох основних підвалинах: по-перше − варварській свідомості з її культом вождя, особистої відданості і військової звитяги, поклоніння силам природи, від яких вони очікують допомоги; по-друге − розвинута християнством концепція служіння, яку почали розповсюджувати і на галузь чисто світських відносин, навіть до служіння дамі серця.
Наприкінці Середньовіччя посилилося моральне засудження лицарства, яке віддавало пріоритет лише зовнішньому прояву етикету. Лицарська честь поступалася місцем вигоді, лицарі часто перетворювалися В об’єкт насмішок, а лицарський роман вироджувався в пародію. Але кращі риси лицарських статутів, позичені в християнській етиці, залишилися у світовій культурі.
1.1.2. Розвиток військової педагогіки у новій історії