Виховання у Стародавньому Китаї (II тис. до н.е.)
У Китаї писемність виникла в II тис. до н.е. Мета виховання і навчання полягала у правильному й точному передаванні раз і назавжди прийнятого. Будь-яке відхилення від встановленого вважалося знеславленням старого, будь-яке нововведення – божевіллям, будь-яке використання наслідків чужої культури – варварством, що веде до загибелі.
У Стародавньому Китаї існувала система ідеалів у галузі культури, що знайшло відображення у принципі “сань мей” (“сань” – внутрішня, “мей” – зовнішня досконалість), у принципі, що веде до досягнення гармонії духа і тіла.
До появи загальноосвітніх шкіл у Китаї існували так звані общинні школи, в яких безплатно навчали юнаків стрільбі з лука, пісням і обрядам. В середині І тис. до н.е. до цих трьох предметів додаватися ще три: їзда верхи, письмо, лічба, причому двом останнім не надавали великого значення.
Навчання в китайській школі починалося з 6 років. Діти в школі завчали напам’ять “Книгу трьох слів”, в який містилася тисяча речень, кожне з трьох рифмованих слів. Потім переходили до “Книги чотирьох слів” і, нарешті, вивчали напам’ять головний збірник китайських церемоній, який називався “Кінг” (книга). Навчання грамоти ускладнювалось ієрогліфічним письмом (існувало кілька тисяч ієрогліфів). У той час, як наші діти за півроку навчаються читати й писати, китайський хлопчик, почавши навчатися з 6 років, лише в 14-16 років міг вільно читати і писати.
Методи навчання: запам’ятовування, наслідування, обмеження свободи та ініціативи. Навчання вимагало від учнів великої старанності. У школах панувала сувора дисципліна, застосовувалися фізичні покарання.
Першу приватну школу в Китаї відкрив Конфуцій (бл. 551-479 до н.е.). Він навчив понад три тисячі осіб.
Школи красномовства і філософії вивчали мораль, твори видатних письменників і поетів, так звані вищі школи створювалися при філософах, які брали плату за навчання. У філософських школах юнаків готували до політичної і дипломатичної кар’єри, навчали ораторського мистецтва, риторики, логіки, вміння вести диспути, полеміку.
У Китаї вперше було винайдено папір (105 р. до н.е.), а також запроваджені екзамени (200 р. до н.е.) для тих, хто хотів стати вченим чиновником. Екзаменів було три. Перший проводився щороку в головному місті провінції. Склавши цього, юнак отримував перший нижчий вчений ступінь “Сідай” (талант, студент) і право займати відповідні посади в масштабах провінції, а також складати іспит на отримання другого вченого ступеня. Другий екзамен проводився раз у три роки протягом 9 днів у головному місті провінції. Особи, що витримували ці іспити, отримували другий вчений ступінь – “Цзюй-жень” (кандидат), право на посаду в масштабі провінції і складати найважчий екзамен в столиці. Третій екзамен проводився у столичній екзаменаційній палаті. З багатьох тисяч осіб, які його складали, лише близько 300 чоловіків отримували третій вчений ступень – “Цзинь-ши” (доктор), що відкривав шлях до блискучої кар’єри.
Роки між першим і останнім екзаменами проходили в наполегливому навчанні. Екзамени були дуже складними. Проводились вони у формі написання самостійних творів, темами яких були цитати з конфуціанських класичних книг. Твори повинні були складатися із восьми розділів, кожний з яких відповідав твердо встановленому трафарету з визначеною кількістю ієрогліфів. Чим вищими були ступені екзаменів, тим складнішими вони були. Претендентів зачиняли в ізольовану кімнату, де вони перебували протягом усього терміну складання екзаменів. Їм заборонялося користуватися будь-якими посібниками. Володарі третього ступеня направлялися на двірцеві (палацеві) екзамени. Десять кращих з них заслуговували на особливі почесті – вони отримували аудієнцію в імператора, а найкращий із цієї десятки отримував звання академіка імператорської академії наук “Ханьпіньюань”.
Ця система державних іспитів проіснувала у Китаї протягом майже двох тисяч років.
Підбиваючи підсумки, можна виділити кілька типів виховання у країнах Стародавнього Сходу:
Теократично-релігійний тип характерний для цивілізацій з перевагою релігії (Індія, Єгипет). Жерці стояли понад загалом, виконували магічні дії (жертви, молитви, очищення, відпущення гріхів, чари, ворожба), піклувалися духовним життям. Світське життя і по суті, і за формою було залежним і підпорядкованим теологічному. Моральний ідеал у вихованні – побожність, лагідність, доброзичливість. Ідеалу фізичного виховання не існувало (ідеї цього типу успадкувало церковне виховання у середньовічній Європі).