Виховання у Стародавній Індії (III тисячоліття до н.е.).
В Індії з її кастовою системою та культурою і сильним впливом релігії виховання носило кастовий характер. Індійську культуру оформили брахмани – найвища священна каста; тільки вони могли мати відповідне виховання, і як свята каста, що служила богу, мали магічне, таємне життя. Вони присвячували своє життя вивченню святих книг – “Вед”, які є джерелом індійської культури. Це привело до раннього розвитку мовних та літературних студій, бо мова цих книг (санскрит) та їх алегоричний зміст вимагали значних коментарів. На основі студіювання “Вед” та інших святих книг розвинулася граматика. З аналізом святих гімнів виросла наука поетики і риторики, стилістики й метрики, логіки.
Діти повторювали за вчителем і вивчали уривки зі святих книг та вчилися писати на пальмових листах. Навчання тривало доволі довго й, звичайно, не всі учні проходили повний курс навчання (вивчення однієї “Веди” вимагало 12 років, в цілому ж – 48 років). Навчання тривало 10-12 років (від 6-12 до 22-24 років.)
Навчання дітей вищої касти відбувалося у Школі брахманів (жерців). З приходом до школи відбувався акт прийняття дитини до релігійної спільноти й акт опоясування святим шнуром.
Виховання нижчих каст – шляхетської, військової – здійснювалося у школах кшатриїв і охоплювало науку володіння зброєю, їзду верхи, гімнастичні вправи, а також математику, поезію, етику і танці.
Плати за навчання не було. Батьки дарували вчителю подарунки (діти проживали у будинку вчителя, працювали у його господарстві). Найнижчі касти не одержували подібного виховання.
У більш пізні часи виник лицарський тип виховання, який охоплював лиш деякі верстви і то лише в деяких епохах (наприклад, в Індії – кшатрії, в Японії − самураї). Воїни мали бути фізично сильними, тому в основі виховання лежали військові і гімнастичні вправи, полювання, володіння зброєю. Інтелектуальне виховання не було обов’язковим (успадкували Спарта, лицарі Середньовіччя).
Великий китайський філософ Конфуцій (552-479 рр. до н.е.), який належав до давнього клану військових, наголошував, що посилати на війну непідготовлених воїнів – означає зраджувати їх. Конфуцій зазначав, що шляхетна людина, подібно воїну, має бути впевненою у своїх силах і прагнути до досконалості. Перш ніж управляти іншими, необхідно навчитися управляти собою, – підкреслював він.